Педагогічна спадщина Г.С. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Життя і творчість Григорія Савича Сковороди

2. Просвітня діяльність Григорія Савича Сковороди на Харківщині

2.1 Григорій Савич Сковорода на Харківщині

2.2 Педагогічна діяльність Г.С. Сковороди

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На межі двох періодів історії українського письменства - давнього й нового - височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,- це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь.

Педагогічна спадщина Г. Сковороди була і залишається актуальною. Його педагогічні ідеї відіграюсь велику роль у розвитку педагогіки сьогодення. Педагогічна діяльність Сковороди складає теоретичне і методичне підґрунтя для подальшої розробки проблем освіти і виховання педагогами нашого часу. Діяльність просвітителя продовжувала і продовжує привертати до себе увагу істориків, філософів, психологів, педагогів, серед яких: І. Каменський, П. Гулак - Артемовський, О. Склабовський, Д .Багалій, Г. Хоткевич, М. Коцюбинський, К. Ушинський, М. Ковалинський та інші. Автори відзначали багатогранність особистості Г. Сковороди, демократизм і гуманізм його діяльності та підкреслювали, що твори мандрівного вчителя займали вагоме місце серед духовних надбань України.

У роботі «Григорій Савич Сковорода» Г. Хоткевич показав, що мандруючи Слобожанщиною, народний наставник закладав у серця селянських дітей зерна добра, справедливості, віри в краще майбутнє рідного краю,спрямовував їх на добрі вчинки, вчив, що істинна краса людської особистості розкривається в сумлінній розумовій або фізичній красі. Він радив спиратися на принцип української народної педагогіки, головне місце в якій завжди займало виховання людини, застерігав від недобрих вчинків, закликав до душевної чистоти, добра та відданості. Об'єктом дослідження курсової робити - життєвий і творчий шлях Г.С. Сковороди.

Предметом дослідженні курсової роботи є особливості педагогічної діяльності Г.С. Сковороди на Харківщині.

Метою дослідження є розгляд просвітньої та педагогічної діяльності Г.С. Сковороди. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних задач: - вивчення педагогічної спадщини Г.С. Сковороди на Харківщині - розгляд питання формування особистості в педагогічних ідеях Г.С. Сковороди Структура роботи будувалась згідно з поставленими задачами і складається з вступу, двох основних частин, висновка і списка використаної літератури. Така побудова роботи найбільш повно відображає організаційну концепцію і логіку викладеного матеріалу. В другій частині повністю розкривається тема роботи, аналізується прочитаний матеріал. Закінчення містить висновок про виконану роботу, підведення підсумків про досягнення поставленої мети.

сковорода педагогіка письменник освіта

1. Життя і творчість Григорія Савича Сковороди

Життєвий шлях видатного українського філософа Григорія Савича Сковороди є прикладом гуманізму і самопожертви. За своє подвижницьке життя мандрівний філософ сходив багато доріг. Він ішов до людей, щоб навчити їх бути щасливими.

Григорій Сковорода народився 3 грудня (за старим стилем - 22 листопада) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи (дехто із дослідників стверджує, що Сковорода народився в с. Харсіки, що знаходились поряд з Чорнухами, а зараз злилися з Чорнухами) на Полтавщині в козацькій родині. Дослідники відшукали архівні матеріали, що малюють нам соціальний стан його родини. У козацькому переписі Чорнуської сотні Лубенського полку за 1745 рік записано: "двор Пелагеи Сковородыхи, сын которой Григорий обретался в певчих".

Батька тут же названо не поважним ім'ям Сава, а зневажливим "Савка", що вказує на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків. Козацький стан усе ж давав особисту волю і формував у майбутнього філософа психологію вільної людини.Змалку він виявив неабиякий хист до науки та музики. Навчався в місцевій дяківській школі. Навчався Григорій із цікавістю і навіть був на привілейованому становищі, бо дяк виявив у хлопця надзвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки і підготував до вступу в академію. У 1734 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. А було хлопцеві тоді всього 12 років (одні науковці вважають, що Григорій Сковорода почав навчатися в академії у 1734 році, інші - у 1738).

Повний курс навчання в академії становив 8 класів. В академії учителями Григорія Сковороди були Михайло Козачинський, один із найвідоміших філософів того часу; поліглот, перекладач Симеон Тодоровський; поет, філософ та богослов Георгій Кониський. Сковорода легко опановував усі академічні премудрості. Знав грецьку, латинську, польську, староєврейську, німецьку мови. Захоплювався філософськими ідеями Сократа, Діогена, Платона.

Сковорода застав в Академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир багатогранного студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий композитор, Сковорода відзначався в науках і впевнено йшов до мети. Але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року "Про набір співаків у двірську капелу"... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає "придворним уставщиком", тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Григорій Квітка-Основ'яненко стверджував, що Сковорода був автором так званого „придворного" наспіву літургійно-канонічної пісні «Іже херувими», а також піснеспіву «Христос воскресе» й пасхального канону «Воскресенія день». Враження від життя в Санкт-Петербурзі час від часу зринають і в літературних творах філософа. Так, у віршованій «Фабулі про Тантала» він згадує про італійського композитора Доменіко Даль Ольо, який перебував при дворі імператриці Єлизавети якраз тоді, коли там був і сам Сковорода.Після закінчення академії київський архієрей хотів зробити Григорія Савича священиком.

Почуваючи нехіть до духовного сану, Сковорода вдався до хитрощів і прикинувся навіженим, змінив голос, став затинатися. Обдурений архієрей відрахував його як "нетямкуватого", визнав непридатним до духовного звання і дозволив йому жити будь-де. Закінчивши другий клас філософії, Григорій Сковорода у серпні 1745 р. разом з посольською місією генерал-майора Федора Вишневського їде до Угорщини (тут мали укласти договір про доставку токайських вин для російської цариці). Подорожуючи Європою (Польща, Німеччина, Угорщина, Австрія, Словаччина), Сковорода, як згадує його перший біограф М. Ковалинський, “намагався знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями”.

До речі, знання багатьох мов давало йому можливість дискутувати з ученими різних країн. У жовтні 1750 р. Григорій Сковорода повернувся до Києва і незабаром став викладачем поетики в Переяславському колегіумі (учитель демонструє фото), де написав свій перший твір -- “Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной”. Це був підручник поетики, але його не схвалив переяславський єпископ. Та й новий метод виховання, що полягав в індивідуальному підході до учнів, не подобався єпископу Никодиму Срібницькому. І Сковороду звільнили з посади.

Коли справа з офіційним учителюванням скінчилась, його запросив домашнім учителем до свого сина вельможний дідич Степан Томара. Сковорода навчав свого вихованця Василя Томару думати, а не повторювати з чужих вуст або книжок нісенітниці. Він не затуманював голову учня готовими висновками, а намагався збагнути його вроджений хист і розвинути природні здібності хлопця. Заняття вів переважно у формі розмов, весь час спонукаючи учня висловлювати власну думку. Та одного разу панські холуї донесли гоноровитій Томарисі нешанобливі слова Сковороди.

Довелося знову йти. Зібравши свої пожитки в торбу, вирішив ще раз глянути: чи так і по всій імперії, як на Україні... Десь у кінці 1754 року мандрівник зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі недалеко від Москви. Намісником у лаврі був вихованець Київської академії Кирило Ляшевецький. Того захопили освіченість і розум Григорія Сковороди, і він просив свого земляка залишитись у лаврі викладачем монастирського училища. Сковороді пропонували місце, гроші, славу, але, як і під час закордонної мандрівки, він затужив за батьківщиною, за її степами і садами. Наприкінці 1755 року знову він з'явився в Переяславі. Тут чатував на нього все той же дідич Степан Томара, який шкодував, що втратив незвичайного вчителя. Коли Сковорода спав, друзі Томари привезли його в Каврайський маєток. Поміщик вибачився і ледве умовив Сковороду залишитися. Ще понад три роки праці віддав він своєму вихованцю - Василеві Томарі, аж доки тому настав час іти до офіційної школи, а Григорій Сковорода спробував ще раз стати офіційним учителем.З 1759 року Григорій Савич починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії. Він був незвичайним учителем: писав байки, філософські трактати, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.

Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Навчав учнів тих норм, яких дотримувався сам у житті: “учив, як жив, а жив, як навчав”. Учні любили свого вчителя, радилися з ним. Саме в цей період було написано більшу частину збірки “Сад божественних пісень”(створювалась протягом 1757- 1785 рр.).

"Божественні" пісні не слід розуміти буквально, хоч Сковорода і вказує, що його "Сад" проріс "із зерен священного писання". Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора. Перші вірші збірки за жанром - панегірики, що складалися для вихваляння окремих осіб чи подій. Сковорода дещо обновив традиції панегіричного вірша. Безпосередність і простота ліричного героя, щирість і чистота почуттів стали ознакою жанру. Сатиричні вірші Сковороди представлені поезією "Всякому місту - звичай і права". Цей твір настільки подобався народові, що ввійшов у репертуар кобзарів-лірників як народна пісня. Гадають, що й музику на слова вірша створив Сковорода. Його поезія служила високій меті звільнення людини від кріпацтва. Джерело людського щастя поет бачив у соціальній і національній волі.

З 1769-го року Сковорода вів мандрівне життя. 25 років подорожував цей співець-музика і вчитель-байкар дорогами Лівобережжя та Слобожанщини. Заходив у села й хутори, рідше - в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, - і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.

У 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» -- запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз'їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 року, а на могилі заповів зробити напис: "Світ ловив мене, але не піймав", що і було виконано.

2. Просвітня діяльність Г.С. Сковороди на Харківщині

2.1 Г.С. Сковорода на Харківщині

Друга половина життя Сковороди, майже 35 років,пов'язана з Харковом і Харківщиною, де він сформувався як філософ і письменник, де написав більшість своїх літературних і філософських творів. На Харківщині Г. Сковорода побував у багатьох місцях: на Основі, у Бабаях, Мерефі, Куряжі, Ольшанах, Пан-Іванівці (нині Сковородинівка), Довжику, Валках, Липцях, Ізюмі, Куп'янську, Великому Бурлуці, Гусівці, Маначинівці, Богодухові. Сковорода відвідав і багато інших місць. Можна сказати, що він сходив усю Харківщину, музикою і співами зігріваючи душі людей, словом і пером бентежачи їх думки.

Тривалий час Сковорода жив на Лисій горі, колишній околиці міста Харкова. Тут з покоління в покоління, з уст в уста передаються різні перекази й легенди про Сковороду, про його вдачу, чудові риси характеру. Живе й нині, наприклад, легенда про те, як у 1787 р. під час перебування Катерини II у Харкові до Сковороди прибув її гонець і запропонував Григорію Савичу службу при царському дворі. Сковорода не спокусився обіцяними розкошами і відмовився від пропозиції.

Певний час Г. Сковорода провів у Бабаях, де він написав невмирущі байки, що ставили багато злободенних питань. Тут і філософські проблеми про діалектику життя, і думки про єдність науки і практики, про матеріальну єдність світу. Особливо гострого звучання набувають байки, спрямовані проти панської сваволі,феодального ладу.

Одним з найвідоміших місць перебування Сковороди на Харківщині є також Велико-Бурлуцький район, де він жив не лише у Великому Бурлуці, а також у селах Маначинівці і Гусинцях. Роки перебування Сковороди на Великобурлуччині також позначені великим творчим натхненням філософа. Тут він написав багато своїх творів, які увійшли в скарбницю світової культури.

Часто бував Сковорода і в Острогозьку, на гостинах у своїх добрих приятелів - останнього полковника острогозьких козаків Степана Тевяшова та його сина Володимира. Російські дворяни Тевяшови колись були наставлені імперським урядом для того, аби приборкати український рух в Острогозькому полку. Але за довгі роки перебування в Острогозьку Тевяшови досить набралися українського духу, стали завзятими українськими патріотами та важко переживали утрату автономії Слобожанщини, що постала з ліквідацією козацького устрою у цьому краї. Перебуваючи в Острогозьку, Сковорода вів довгі бесіди з своїми друзями. Свої найкращі філософські твори він присвятив саме їм - «Ікону Алківіадську» і переклад діалогу Цицерона «Про старість» Степану Тевяшову, «Кільце» і «Алфавіт, чи буквар світу» - Володимиру. Світла пам'ять про видатного українського філософа зберігалася у родині Тевяшових і довго після смерті Григорія Сковороди.

А ось як сказав про Сковороду видатний український історик, уродженець Східної Слобожанщини Микола Костомаров: «Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (Воронізької губернії) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім'я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя - предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандруючі співаки засвоїли його пісні - на храмовім святі, на торговищі нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права».

2.2 Педагогічна діяльність Г.С. Сковороди

Викладацька діяльність Г. Сковороди на Слобожанщині була недовгою, але надзвичайно плідною. Так, у 1759-1769 рр. Г. Сковорода викладав грецьку мову і поетику в Харківському Колегіумі, який у той час вважався центром освіти на території Слобожанщини. Щоб уявити Харківський колегіум 18 століття, коротко спинимось на історії його заснування та на характеристиці навчального процесу в ньому.

Заснування 1726 року Харківського колегіуму диктувалося назрілими потребами в освіті Слобідського краю. Фундаторами колегіуму були Білгородський єпіскоп Єпіфаній Тихорський та князь М.М. Голіцин,що був тоді главнокомандуючим на Україні. Саме Голіцин запропонував створити навчальний заклад, котрий, як і Київська академія, готував би не тільки духовних осіб, а і світських діячів. Викладання в колегіумі здійснювалося, як і в Київській академії: 1-й клас - школа інфіми, 2-й клас - школа аналогії, 3-й клас школа граматики, 4-й клас - школа синтаксими, 5-й клас - школа піїтики, 6-й клас - школа риторики, 7-й клас - школа філософії, 8-й клас - школа богословія.

В кожному з 1-6 класів програма вивчалась протягом одного року, а в класі філософії - 2 роки, у класі богословія - 4 роки. Знання учнів оцінювались у відомостях за такими визначеннями: «надежен; острого ума; туп; прилежен, но туп; ясного ума, но нездержна» та ін.Більшість учнів колегіуму складали діти духовенства, які зобов'язувалось церковною владою віддавати своїх дітей до колегіуму або до духовних семінарій, залежно від того, який заклад територіально був ближче. У колегіумі викладали, крім латинської т грецьких мов, ще й мову німецьку, хоч і не регулярно. Керівництво колегіуму дбало про підготовку вчителів з найздібніших учнів, посилаючи їх навчитися за кордон. У бібліотеці колегіуму було багато творів античних письменників, таких як Овідій, Пліній, Горацій, Сенека, Плутарх, Катулл, Проперцій, Тібул, Гомер, Федр та багато інших. Були в бібліотеці й книги з медицини та природознавства. У колегіумі викладалися елементи медицини, що давало можливість задовольнити інтереси студентів, схильних до лікарської діяльності, складалися лікувальні порадники, де пояснювалося, як і чим лікувати різні хвороби. Один із таких порадників зберігається у Центральній науковій бібліотеці Харківського університету. Каталог книг бібліотеки Харківського колегіуму,складений 1769 року, свідчить про гуманітарний, в основному, характер навчання в цьому закладі. Не можна не відзначити, що в колегіумі навіть на початку його діяльності робилися спроби наблизити навчання до вимог реального життя. З появою Сковороди в колегіумі посилюється боротьба з середньовічними традиціями у викладенні наук. Студенти поважали його за новизну думок, енциклопедичність знань, володіння багатьма мовами.

Педагогічна справа була покликанням філософа і з 1768 року Г.Сковорода починає викладати у додаткових класах колегіуму курс християнського добронравія, основні положення якого викладені ним у працік "Вхідні двері до християнського добронравія і для молодого шляхетства Харківської губернії". На лекціях з добронравія Г.Сковорода послідовно розвивав мислення учнів, звеличував розум як визначальну основу в духовному житті українського народу.

На думку Сковороди, рушійною силою людської діяльності є мисль. Тому й першим об'єктом виховання має бути розум людини. Без розуму людина сліпа, без розуму вона не може стати на правильний шлях, служити народові. Філософ твердив, що тіло «порабощено мыслям нашим». Мисль панує над тілом і «находится в непрерывном волновании день и ночь. Она-то рассуждает, советует, определение делает, понуждает.… Итак, не внешняя наша плоть, но наша мысль - то главный наш человек. В ней-то мы состоим. А она есть нами».

Для розвитку розумових здібностей людини необхідно виховувати пам'ять, бо «пам'ять есть недремлющее сердечное око, призирающее всю твар, незаходимое сонце, просвещающее вселенню». Проте одного тільки розвитку розуму, одного його збагачення - не досить, бо самі по собі знання ще не становлять доброчесності. Засвоєння знань треба поєднувати з формуванням високих моральних якостей, без яких навчання буде штучним, удаваним, фальшивим. Правильне виховання - в єдності істини і доброчесності, знань і високих моральних поривань. Другим об'єктом виховання є серце людини. Якщо виховання розумових здібностей звернено до інтелекту, то виховання моральних якостей звернено до серця. Треба виховувати чесність, поміркованість, працелюбність, стриманість, зневагу до житейських спокус, до багатства, чинів, моди, лицемірства і т.д.

Педагогічні ідеали мислителя були тісно пов'язані з його уявленням про майбутнє розумне і справедливе суспільство. Людина цього суспільства матиме високо розвинений інтелект, буде морально чистою, доброю, вдячною людям, фізично-міцною, бадьорою, стійкою, відважною і вольовою в боротьбі за народне щастя.

Велике місце в системі соціально-педагогічних поглядів Сковороди відігравало сократівське «пізнай самого себе», яке український просвітитель по-своєму розкрив як джерело щастя. «Пізнати себе - значить знайти в собі природну схильність до творчості в тій чи іншій галузі. Про різноманітність таких схильностей людини подбала «премудра природа». Жити ж у згоді з природою і є, за Сковородою, найбільше щастя. З ідеї щастя, обумовленого спорідненою творчою працею, і випливає розуміння Сковородою виховного ідеалу. Він створив ряд образів-трудівників, прекрасних у своїй натхненній праці: тут і хлібороб, і любомудрий філософ, і вчитель, що допомагає природі виявитись у свого вихованця, підрізуючи ті «волчки», що заважали розкритися «сродности». Про руйнівну працю без любові, без «сродности» запально пише мислитель: «Кто безобразит і растлевает всякую должность? Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? - Несродность… Она каждому званію внутреннейший яд і убійца».

З цієї теорії випливає висока мета для вихователя: всіляко сприяти виявленню й розвиткові природних обдаровань дітей і дбати про гармонійне поєднання щастя із щастям всенародним. Пропагуючи ідею щастя людини, Сковорода у своїй педагогічній практиці, у викладанні, в листах до своїх учнів послідовно виховував у них любов і повагу до натхненної творчої праці. Такі погляди Сковороди мали, звичайно, позитивний вплив на молодь, але водночас вони викликали ненависть і осуд з боку влади.

Велике значення Г. Сковорода відводив питанням взаємодопомоги і дружби між учителем і учням. О. Склабовський зазначав, що провідне місце Г. Сковорода відводив спілкуванню та гуманістичній спрямованості стосунків педагога і учня, побудованих на педагогічно-доцільних, творчих, морально-естетичних засадах. «Зная, как много хорошее расположение и доверенность учащихся к учащим содействуют успехам их…я постараюсь, чтобы вы нашли во мне не только руководителя, но еще более вашего собеседника, вашего лучшего друга».Виходячи з цих положень, Сковорода звертає увагу на виняткове значення поваги і любові педагога до дитини, гуманного ставлення до неї, врахування її запитів, нахилів і прагнень. Тільки щиро люблячи своїх вихованців, педагог може успішно формувати їхнє моральне обличчя, збуджувати і утверджувати в них любов до людей: «…помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум'яніше любить, з радістю творить добро в якнайширшому, наскільки можливо, обсязі, безмежно і безмірно».

Чуйність, гуманність, чесність можуть бути виховані тільки людиною, якій самій притаманні ці якості. Ефективність розумового розвитку учнів просвітитель ставить у пряму залежність від підготовленості вчителя, його освіченості. Будучи сам прекрасним педагогом, Г. Сковорода професію вчителя вважав найгуманнішою і найпотрібнішою людям. У багатющій епістолярній спадщині просвітителя є багато цінних думок про педагогічну працю. В одному з листів до М. Ковалінського він писав, що справа вчителя, вихователя велична і благородна: «Так, мій найдорожчий Михайле, це не тільки велика річ, але й найвеличніша... Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більша керувати душами... Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою, незіпсованою?».

Вчителя Г. Сковорода порівнював з дбайливим садівником, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його наперед наміченим шляхом. Професію вчителя порівнював також і з лікарською, бо вважав і вчителя і лікаря служителями природи, які не повинні бути пасивними. Адже і той, і той мають дбайливо оберігати людину від різних негативних впливів та обставин, стежити, щоб її розвиток відбувався правильним шляхом. Ось чому Г. Сковорода писав: «Учитель й врач - есть врач й учитель, а только служитель природи, единственная й врачебницы, й учительницы». [6, 40]

Сковорода вимагав від учителів уважного вивчення нахилів і здібностей своїх учнів, що виявляються й закріплюються у процесі праці, діяльності. Адже «сродность» утверджується дією і працьовитістю. Тому вчитель - це пасивний спостерігач самовиявлення природи дитини. Його завдання, - пізнавши природні задатки учня, розвивати їх, цілеспрямовано діяти в напрямку високої мети - виховання щасливої, вільної і творчої особистості.

Учитель повинен любити науку і прищеплювати цю любов своїм учням: «Долго сам учись, если хочешь учить других»,- бо справа навчання і виховання вимагає особливих знань. Тут доречно сказати і про те, яку велику роль у спілкуванні з учнями та в їх навчанні Г. Сковорода відводив слову, яке, на його думку, зможе допомогти в розкритті суті явищ, у засвоєнні знань. Добре слово, на думку Г. Сковороди, сіє в серці вихованця любов, радість і мир, зле слово «розливає жовч», зміїну отруту, мучить душу. [6, 4] Сам Г. Сковорода, як ніхто інший на той час, був чудовим майстром слова, бесід на найрізноманітніші теми. Про це пише в біографічному нарисі «Григорій Сковорода» М. Ковалінський, про це свідчать і численні листи Г. Сковороди до учнів, які справедливо можна назвати педагогічними перлинами. Він радив їм завжди бути доброчесними і скромними, працелюбними і чуйними до інших людей, намагався виховувати у своїх вихованців огиду до багатства, бо, на його думку, «За богатством... следует безпокойство» [11, 4].

В системі педагогічних поглядів Сковороди важливе місце займають питання мови - і як будівного матеріалу літератури, і як основного знаряддя вчителя,засобу його спілкування з учнями. Прагнучи до навчання рідною мовою,вчений часто використовував яка і у процесі навчання, так і в бесідах під час індивідуального навчання українські слова, близькі й зрозумілі учням. Особливо прагнув прищепити учням любов до науки, вважаючи «загубленим часом той», який «не використовується на навчання». Ось чому він так наполягав у листах до М. Ковалінського, щоб той вивчав грецьку та латинську мови. «Якщо тобі не дозволено офіціально вивчати грецьку мову, - звертається він до Ковалінського, - ...ти приватним способом можеш вивчати і взагалі вивчай її» [11, 4].

Вчитель повинен безперервно самовдосконалюватись, а для цього він має бути нерозривно пов'язаним із народом, бо саме в народній педагогіці зможе знайти відповіді на корінні питання навчання і виховання. Ось чому просвітитель критикував існуючу практику використання іноземних наставників та гувернерів у привілейованих сім'ях. Іноземні педагоги були, на його думку, далекими від культури, мови, історії та традицій народу і тому не могли сприяти формуванню повноцінної особистості. У творах «Благородний Еродій», «Убогій Жайворонок» та в «Байках Харківських» він нещадно і надзвичайно влучно викрив порочність «педагогічних систем», запроваджуваних найнятими іноземними вихователями, і показав, що «терерваки», ці колоритні типи «малоросійського дворянства», як і мавпи - «пишеки», історично приречені [11, 4].

У роботі з учнівською молоддю Г.Сковорода окреме місце відводив театральному мистецтву, як одному з педагогічних методів виховного впливу на молоду особистість. За допомогою впровадження драматичних вистав у навчально-виховний процес педагог прищеплював учням провідні принципи морального й громадянського виховання. Поруч з цим Г.Сковорода приділяє особливу увагу естетичному вихованню учнівської молоді та стверджував, що навчати людину може тільки прекрасне. Як всебічно розвинений і талановитий педагог Г. Сковорода широко впроваджував у свою роботу з дітьми народні пісні. Звертаючись до українських звичаїв та обрядів, він влаштовував для дітей народні свята із використанням сопілок та хорового співу. Так, у листах до А. Ковалинського, педагог розповідав про досвід проведення різних музичних занять з дітьми [2,255].

Під час музичних уроків у супроводі органу Г. Сковорода прищеплював уміння і навички виконання багатоголосної музики, розвивав музичні здібності учнів. А пізніше думку Сковороди про велике освітньо-виховне значення народних пісень розвивав К.Д. Ушинський, доводячи, що поетичні надбання народу є невичерпним матеріалом «для найвитонченішого розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління». [13, 136]

Гаряче закликав просвітитель вивчати художню літературу. Він розглядав її як джерело істинно людської радості і як важливий засіб пізнання людиною самого себе і навколишньої дійсності; знання літератури відкриває шлях до кращого опанування інших наук. Сам він глибоко й всебічно знав вітчизняну літературу, твори письменників Стародавньої Греції і Риму, читав нових західноєвропейських авторів.

У часи Сковороди навчання зводилось в основному до механічного заучування текстів підручників і відзначалось суворою дисципліною; тілесні покарання були неминучими його супутником; сікли і на уроках і після них, сікли в кінці тижня, на так званих «суботках». Сковорода, як гуманіст, рішуче відходить від тогочасної зашкарублої педагогічної практики, пориває з нею, висовує нову систему принципів і методів навчання, порад про розвиток «натури» дітей, їхніх природних нахилів і здібностей. Вивчати задатки і нахили дитини можна й треба в її іграх, забавах, заняттях, праці. Просвітитель постійно вимагав враховувати вікові особливості дітей та їхні індивідуальні якості. В одному з листів до М. Ковалинського він писав: Дивись, щоб твоє завзяття, яке не знає міри, не довело тебе до біди», а в другому докоряв собі: Здається мені, я не врахував особливостей твого віку»; в цьому ж плані цікавим є лист, у якому Сковорода оцінює вірші Ковалинського: «…якщо прийняти до уваги твій вік і твої успіхи в науках, вони в достатній мірі заслуговують похвали».

Практика виховання Сковороди цілком відповідає його теорії. Так він виховував свого учня Василя Томару, а потім М. Ковалинського, в такому ж дусі він навчав у Харківському колегіумі. До Ковалинського він цілком приклав свою педагогічну теорію; турбувався і про його здоров'я, про це свідчить один з листів його до Ковалинського; звертав увагу на естетичний бік його розвитку, але переважно розвивав його розум та серце. Ось що говорить про це сам Ковалинський: "Григорій (Савич) часто почав навідуватись до нього, і згідно з нахилами молодої людини розважати його музикою та читанням книжок, що давали привід до навчальних розмов, знайшовши в молодій людині серце, якого бажав, та природній хист, який любив, звернув увагу на удобрення розуму його та духу". Сковорода бажав зробити з Ковалинського свого учня і наступника - і досяг цього. Про це категорично свідчить з одного боку сам Ковалинський, а з другого - листи до нього Сковороди, що розгортають перед нами у всіх подробицях цей процес внутрішнього оновлення учня під впливом учителя.

Ковалинський не тільки був учнем Сковороди по Харківському колегіуму, але і його інтимним вихованцем, якого Сковорода полюбив раптом і ця любов щораз збільшувалася; інші учні Сковороди по Колегіуму, звичайно, стояли від нього незрівнянно далі, але й до них він прикладав свою систему морального виховання, відкривши для них курс християнського добронравія, в якому подав короткий виклад суті свого християнського філософського світогляду. Нарешті ті самі ідеї він проповідував і потім, залишивши педагогічну діяльність у Колегіумі та ставши мандрівником, народнім учителем у найширшому розумінні цього слова. Була та різниця, що він навчав не лише дітей та юнаків, а більш за все дорослих. Характерною властивістю його педагогічних методів було те, що на нього не впливали застарілі звички його слухачів, а навпаки всім завжди та скрізь, просто та одверто він висловлював свої погляди, висловлював свою догану їхнім забо­бонам та суєвір'ям. І зрозуміло, чому швейцарцю Вернету така щира одвертість, гостра проповідь істини здавалися не зовсім гарними; на його думку істина має бути завжди захована за приємною заслоною. Але Сковорода з своєю щирістю був дуже далекий від усякого підроблювання. Він говорив та робив те, що думав та почував. Так робив він і в найважнішій справі свого життя - вірі. Тут знов він жив так, як вчив. В науці своїй він, як ми знаємо, постійно звертав увагу на внутрішній бік християнства, зазначав і тут як скрізь, перевагу духу над зовнішнім обрядом, церемонією.

Найталановитіші вихованці Харківського колегіуму винесли любов до пізнання законів природи на підставі досвідних методів, до чого закликав Сковорода. Вони обирали собі таку діяльність, у якій керувалися єдиною метою - іти «стежкою істини», бо дбали про добро для суспільства. Значення ідей Сковороди для розвитку громадської думки на Харківщині важко переоцінити. Сковороду називали українським Ломоносовим, мандрівним університетом. Г.П. Данилевський свідчить, що відкриття університету в Харкові значною мірою було підготовлено діяльністю Сковороди. Велика, як на той час, сума грошей, зібрана В. Каразіним для заснування університету в Харкові, складалася з пожертв друзів і прихильників Г. Сковороди. Ідеї Сковороди,його критичний напрям мислення стали провідним серед студентства університету. Про це свідчить і те, що саме з Харківського університету починається вивчення життя і творчості Г. Сковороди (І. Вернет, Г. Гесс-де-Кальве, І. Срезневський, В. Маслович).

Сковорода надає важливого значення ролі педагогічної науки, вихователя, школи, твердячи, що той, хто бажає навчати інших мудрості життя, повинен довго навчатися сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло. Сковорода вважає, що поряд зі школою виховання дітей є головним обов'язком батьків. Саме вони насамперед повинні, давши життя, навчити дітей добра. «Родители,-- на його думку, -- суть наши лучшіе учители» Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що теорія природовідповідності, і зокрема її педагогічні аспекти, певною мірою перегукується з ідеями однієї з сучасних галузей педагогічної психології, а саме -- профорієнтації. Незважаючи на зрозумілу історичну обмеженість, визнання права на освіту залежно від здібностей, а не від потреб виховання, критика беззмістовності школи, що не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки, свідчать про гуманістичний, просвітительський характер вчення Сковороди.

Висновок

Отже, педагогічні погляди Г.С. Сковороди на Харківщині тісно пов'язані з його соціальним та етичними поглядами. Він захоплювався гуманізмом античного світу, завжди високо ставив людину. Мета виховання, на думку Сковороди заключається у формування мислячої,освіченої, чуйної людини шляхом самопізнання. Він цінує силу духу і силу думки. Силу духу дає їй наука, яка повинна проникати в народ. Одним із педагогічних принципів вважав врахування природних здібностей людини та її природжених індивідуальних нахилів. Сковорода надає важливого значення ролі педагогічної науки, вихователя, школи, твердячи, що той, хто бажає навчати інших мудрості життя, повинен довго навчатися сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло. Григорій Савич Сковорода переконаний в тому, що щастя людини полягає не в матеріальних благ і почестях (не в „ знатном доме”, „столе издесяти блюд состоящем”), а в пізнанні людиною власної природи і у виборі діяльності, яка цій природі відповідає.

Сковорода вибрав для себе роль незалежного мандрівного вчителя. Майже тридцять років неквапно мандрував цей співець-музика і вчитель-байкар курними шляхами Лівобережжя. Мудре слово притягувало людей.

Учитель повинен любити науку і прищеплювати цю любов своїм учням: «Долго сам учись, если хочешь учить других»,- бо справа навчання і виховання вимагає особливих знань. Тут доречно сказати і про те, яку велику роль у спілкуванні з учнями та в їх навчанні Г. Сковорода відводив слову, яке, на його думку, зможе допомогти в розкритті суті явищ, у засвоєнні знань. Добре слово, на думку Г. Сковороди, сіє в серці вихованця любов, радість і мир, зле слово «розливає жовч», зміїну отруту, мучить душу.

До Харкова письменник приїхав у 1759 році, колі його запросили читати курс поетики в Харківському колегіумі. І саме тут, у Харкові, були написані його перші філософські роботи. Але сам Харків відбився вже в художній частині творчості Григорія Сковороди - у його відомих «Харківських байках». Учень і перший біограф Сковороди Михайло Ковалінський писав: «Він любив Харків». Але це й так зрозуміло. Тому що навіть ставши мандрівником на двадцять вісім років, письменник неодноразово повертався до нашого міста. А у 1794 році приїхав на Харківщину востаннє. Тоді він оселився у селі Пан-Іванівка. Там його й було поховано. Зараз це село називається Сковородинівка. Г. Хоткевич у своїй роботі «Григорій Савич Сковорода» показав, що мандруючи Слобожанщиною, народний наставник закладав у серця селянських дітей зерна добра, справедливості, віри в краще майбутнє рідного краю,спрямовував їх на добрі вчинки, вчив, що істинна краса людської особистості розкривається в сумлінній розумовій або фізичній красі. Його педагогічні ідеї вивчаються і впроваджуються у виховний процес педагогами, науковцями, учителями-практикантами, діячами освіти й культури різних країн.

Таким чином, педагогічні погляди Г.С. Сковороди є прогресивним соціально-педагогічним явищем, у якому органічно поєднуються теоретичні ідеї та багатогранний досвід громадсько-просвітницької діяльності. Спадщина педагога-наставника відзначається високим рівнем духовності, демократизмом і гуманізмом, спрямована на національне виховання і освіту людської особистості, самопізнання та самореалізацію особистістю притаманних їй природних нахилів, здібностей та обдарувань під час майбутньої практичної діяльності за покликанням.

Список використаної літератури

1. Бакай С. Практична музично-педагогічна діяльність Г.С. Сковороди з молоддю на Переяславщині та Харківщині // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Зб. наук. пр. - Київ-Запоріжжя. - Вип.26. - 464с.

2. Білодід I.К. Видатний український філософ-демократ, просвітитель, поет Г.С. Сковорода.-- «Вісн. АН УРСР», 1972, - №11

3. Дзеверин О.Г. Видатний просвітитель про навчання і виховання дітей. -- «Почат, школа», 1972, - № 12

4. Лисенко О. Гуманістичні ідеали Григорія Сковороди.-- «Рад. літературознавство», 1972, - № 11

5. М.Д. Ярмаченко, Н.П. Калениченко. Питання освіти та виховання у творчій спадщині Г.С. Сковороди. //Початкова школа.-№12.-1995

6. М.Г. Стельмахович. Г. Сковорода і народна педагогіка //Початкова школа. - №1. - 1996.

7. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди. (Збірник статей. Ред. колегія: О.Г. Дзеверін (відп. ред.) та інші). К., «Вища школа», 1972, - 246 с.

8. Поліщук Ц.М. Григорій Сковорода. Семінарій. К., «Вища школа», 1972, - 207 с.

9. Попов П.М. Григорій Сковорода. - К., Держлітвидав України, 1960.

10. Попова Л.Д., Бакай С.Ю. Педагогічні ідеї та просвітницька діяльність Г.С. Сковороди на Слобожанщині. // Теорія та методика навчання та виховання: Зб. наук. праць. - Харків: ОВС, 2002.

11. Сковорода Григорій. Твори в двох томах, т.2. - К.,Видавництво АН УРСР,1961

12. Ушинський К.Д. Твори в шести томах, т.2. - К., «Радянська школа», 1954.

Размещено на Allbest.ru