Індивідуальний підхід в процесі виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність обраної теми зумовлена тим, що одним із стратегічних завдань реформування освіти в Україні згідно з державною національною програмою “ Освіта ” є формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров'я.

Проблема індивідуального підходу у вихованні належить до широко досліджуваних. Його роль, значення і місце у виховному процесі обґрунтовано такими педагогами як А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський, І.Д. Бех, К. Д. Ушинський, Н. К. Крупська, О.Я. Савченко, С.І. Подмазін, Я. А. Коменський, Я.Ф. Чепіга. Але ця проблема не може бути успішно вирішена без знань педагогом психології. Вітчизняні психологи, такі як А. В. Запорожець, Д. Б. Ельконін та інші, займалися проблемою індивідуального підходу у зв'язку з вирішенням задач формування особистості.

Вказані вище обставини і зумовили вибір теми нашої науково-дослідної роботи: „Індивідуальний підхід у вихованні підлітків”.

Об'єкт: цілеспрямований процес виховання підлітків.

Предмет: шляхи реалізації індивідуального підходу в процесі виховання.

Мета дослідження: на основі вивченої літератури, робіт та досвіду А. С. Макаренка дати методичні рекомендації вчителям.

Завдання:

1. Визначити сутність принципу індивідуального підходу.

2. Визначити вікові та психологічні особливості підлітків.

3. Теоретично обгрунтувати шляхи реалізації індивідуального підходу у процесі вихованні підлітків.

4. Проаналізувати досвід видатного педагога А. С. Макаренка.

5. Дати методичні рекомендації вчителям щодо реалізації принципу індивідуального підходу у процесі виховання підлітків.

Практичне значення одержаних результатів допоможе керівникам шкіл, вихователям в організації допомоги школярам для вирішення проблем з учнями підліткового віку у виховному процесі. Дана робота може бути використана, як джерело детальної інформації про теоретичні основи індивідуального підходу та його реалізації. Може застосовуватись під час батьківських лекторіїв та занять методичного кабінету.

Наукова новизна: особистий внесок по дослідженню проблеми індивідуального підходу у процесі виховання підлітків, вперше проаналізовано досвід А. С. Макаренка та дано методичні рекомендації щодо шляхів його реалізації.

Розділ 1. Теоретичні питання проблеми індивідуального підходу у процесі виховання підлітків

індивідуальний підхід процес виховання

1.1 Загальні питання про принципи виховання. Сутність принципу індивідуального підходу

Виховання - процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої виховної системи.

Принципи виховання -- керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи[8, с. 22].

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів.

Різноманітна діяльність учнів -- основа виховання. Діяльність -- трудова, пізнавальна, художньо-творча -- розвиває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануванні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залучення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі -- можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблажливість, потурання примхам учнів.

4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на добре в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із завдань педагога -- бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громадськості. 3a результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки «усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини», виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини -- це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки -- складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. «Природа хоче, -- писав французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778), - щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Гуманізація. Означає створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості -- щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.

13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості.

14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою[11, с. 15-18]. Індивідуальний підхід до учнів - найважливіший принцип виховання. Його реалізація передбачає часткову, тимчасову зміну найближчих задач та окремих сторін змісту навчально - виховної роботи, постійне варіювання її методів та організаціонних форм з урахуванням загального та особливого у особистості кожного учня для забезпечення всебічного, цілісного його розвитку.

Принцип індивідуального підходу, на відміну від інших дидактичних принципів, підкреслює необхідність систематичного врахування індивідуально - неповторного в особистості кожного учня[14, с. 158-159].

Індивідуальний підхід будується на основі особистісного підходу. Індивідуальний підхід є принципом педагогічної діяльності; у ньому формуються дидактичні основи індивідуальної роботи з учнями, даються рекомендації вчителям для успішної її реалізації[1, с. 76-78].

Індивідуальний підхід не є разовим заходом. Він повинен пронизувати всю систему впливу на дитину, і саме тому це загальний принцип виховання. Разом з тим у різних сферах виховання і навчання цей підхід проявляється в різній мірі.

Індивідуальний підхід націлений в першу чергу на зміцнення позитивних якостей і усунення недоліків. При умінні і своєчасному втручанні можна уникнути небажаного, болісного процесу перевиховання.

Індивідуальний підхід вимагає від педагога великого терпіння, вміння розібратися у складних проявах поведінки[15, с. 12-14].

Індивідуальний підхід є органічною частиною педагогічного процесу, він допомагає залучити всіх дітей в активну діяльність з оволодіння програмним матеріалом.

У педагогіці принцип індивідуального підходу повинен пронизувати всі ланки виховної роботи з дітьми. Сутність його виражається в тому, що загальні завдання виховання, які стоять перед педагогом, що працюють з колективом дітей, вирішуються їм за допомогою педагогічного впливу на кожну дитину, виходячи з знання його психічних особливостей та умов життя.

Найважливішими ознаками індивідуального підходу є: його гуманність, колективна направленість; розвиваючий, виховний характер; адресованість кожному учню; безумовна динамічність; неодмінна активізація діяльності учня; різноманітність здійснення індивідуальної роботи; її багатоетапність; провідним критерієм ефективності індивідуальної роботи є темп просунення до більш дійовому пізнавальному інтересу, до більш високих рівнів успішності та пізнавальної самостійності; основна рушійна сила індивідуального підходу - подолання протиріч між дифірінціацією та типізацією; індивідуальний підхід - єдність цілеспрямованих різноманітних педагогічних впливів на учня, сприяючих його самовихованню та самоосвіті[9, 150-152].

1.2 Вікові та психологічні особливості підлітків

Середній шкільний вік охоплює період життя дітей від 10-15 років. Це перехідний період від дитинства до ранньої юності.

Особливостями цього періоду є прискорений процес формування особистості дитини, її самосвідомості, рис характеру, що помітно позначається на всій її поведінці і виявляється в активному прагненні до самостійності, дорослості.

Дуже влучно охарактеризувала підлітка письменниця О. В. Кононенко у книжці «Відверта розмова» : «Підліток… Мабуть, це найскладніший і найневизначеніший вік людини. Людина вже не дитина, хоч ще часом ходить у коротких штанях і залюбки задивляється на вітрин іграшок. І людина ще не юнак, хоч уже дерзає критично мислити, будує плани свого майбутнього і тривожно червоніє, коли мати чи шкільний лікар наказує їй роздягнутися догола»[3, с. 163-165].

Однією з найхарактерніших рис у психіці підлітка є критичне ставлення до навколишньої дійсності. Підліток схильний критикувати вчинки дорослих, навіть учителів і батьків, і разом з тим надмірно перебільшувати свої власні сили і здібності. Він готовий хапатися за все, незважаючи на реальні можливості. Від того, як буде організовано виховну роботу з підлітками, залежатиме й те, якої спрямованості набере їх кипуча енергія.

Характерним для підлітка є й те, що він вже набагато свідоміше ставиться до громадської думки, дорожить думкою вчителя, колективу класу. Тяжіння до колективу - характерна риса підлітка. Безпідставними є твердження буржуазних вчених про «індивідуалізм, егоцентризм» підлітка. Особливості підліткового віку не можна розглядати окремо від соціально - історичних умов, у яких живуть і виховуються діти.

Фізичний розвиток підлітка характеризується значним зростанням фізичних сил організму і його працездатності. У підлітків відбуваються зміни пропорцій тіла. Посилено розвивається мускулатура.

У підлітка відбувається дальша перебудова нервової системи: удосконалюються її функції, збільшується вага головного мозку (майже до рівня дорослої людини), ускладнюється його внутрішня будова. Удосконалюються функції кори головного мозку, посилюється регулююча роль другої сигнальної системи, зростає реактивність нервової системи в цілому. Проте нервова система підлітка все ще надто збудлива, що виявляється у нестійкості його настрою і поведінки. Йому властиві різкі переходи, несподівані зриви,то впертість, то нерішучість у поведінці. Все це вимагає уважного ставлення до дітей цього віку з боку вчителів і батьків і насамперед - посилення вимог до неухильного додержання ними ритму життя і навчальної діяльності. У підлітковому віці інтенсивно розвивається серце[6, с. 236-255].

Дуже важливим у фізичному розвиткові підлітка є період статевого дозрівання. У дівчаток воно інтенсивніше відбувається в11-12, у хлопчиків -у 13-14 років, а завершується у дівчаток в 15-16, а у хлопчиків - у 16-18 років. Процес статевого дозрівання супроводиться значними змінами не лише у фізичному, а й психічному житті підлітка.

Великий вплив на фізичний розвиток організму мають гормони, які виділяються залозами внутрішньої секреції і надходять у кров. Статевий розвиток хлопців і дівчат викликав неминучі зміни у їх взаєминах. Зважаючи на це слід відповідно перебудовувати заходи виховного впливу. Обмежуватись «єдиними» виховними заходами і для хлопців, і для дівчат не можна ні в підлітковому, ні в юнацькому віці.

Сприймання підлітка істотно відрізняється від сприймання молодшого школяра як за змістом, так і за формою. Підліток сприймає предмети та явища повніше, виділяючи в них істотне відповідно до завдання, поставленого перед ним учителем. Його уявлення про явища і речі становить цілісний образ, пройнятий його особистим ставленням до об`єкта сприймання. Ширшим і глибшим у підлітка стає і спостереження.

Істотні зміни відбуваються і у процесах пам`яті: звужуються функції механічної посилюються функції смислової пам'яті, зростає здатність їх до запам`ятовування і пригадування.

Однак у розвиткові пам`яті підлітка є свої труднощі, зумовлені «хворобами» віку з одного боку,і особливостями навчання в середніх класах - з другого. Негативно позначається на процесах запам'ятовування і пригадування властива учням цього віку недостатня стійкість уваги і обмежений життєвий досвід. Це послаблює міцність запам`ятовування, внаслідок чого створюються так звані провали в пам`яті, вивчене часом швидко забувається. На якості запам'ятовування негативно позначається і незрілість мислення підлітка. Це виявляється в невмінні виділити головне, фіксувати в пам`яті істотні зв`язки і їх відношення[5, с. 205-207].

Підлітковий вік - це період найінтенсивнішого розвитку пам`яті, сліди якої залишаються надовго, а іноді й на все життя.

Особливо інтенсивно розвивається у підлітковому віці мислення. У старшому підлітковому віці в основному завершується формування таких пізнавальних функцій, як сприймання, уявлення, пам'ять і мислення, що створює сприятливі умови для розумового розвитку і формування особистості.

Однією з характерних рис мислення підлітка є критичне ставлення до всього, що він вивчає, про що довідується від вчителів, про що читає в книжці. Змінюється й характер мислення (від конкретно - образного, притаманного молодшому підлітковому віку, учень поступово переходить до абстрактного, логічного).

Винятково важливу роль у розвиткові мислення підлітків відіграє культура мовлення. Через мовлення збагачується пам`ять, розвивається мислення, емоційна й вольова сфера духовного життя. Чим багатша мова підлітка - запас слів і вміння користуватися ним в усній і писемній мові, тим успішніше відбувається процес мислення[2, с. 326].

Характерною для цього віку є певна обмеженість мовних засобів. Мова їх часом уривчаста, незв'язна; в них ще не вироблено вміння володіти мовленням відповідно до своїх переживань, мрій та прагнень.

У міру розвитку внутрішньої мови, набування навичок контролювати свої почуття та оволодіння технікою мовлення, підліток старшого віку швидко опановує культуру мови. Разом з тим удосконалюється і його мислення[7, с. 85-89].

Таким чином, особливостями підліткового віку є прискорений процес формування особистості дитини, її самосвідомості, рис характеру, що помітно позначається на всій її поведінці і виявляється в активному прагненні до самостійності, дорослості. Підліток сприймає предмети та явища повніше, виділяючи в них істотне відповідно до завдання, поставленого перед ним учителем.

1.3 Шляхи реалізації принципу індивідуального підходу у процесі виховання підлітків

Гуманізм виховного процесу передбачає врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованця. Вік школярів визначає зміст, методи і форми організації виховної діяльності. Необхідність індивідуального підходу визначається тим, що будь - який вплив на особистість здійснюється через її індивідуальні особливості, темперамент, своєрідність характеру, здібності, інтереси, нахили, що дозволяє вибирати найбільш ефективні шляхи взаємодії особистості з навколишнім світом. Кожна дитина індивідуальна. Це безперечно, але це не означає, що неповторність - чисто біологічна вроджена властивість. Особистість людини формується під впливом умов життя і виховання. Індивідуальний підхід дозволяє розвивати неповторність людини, передбачати реакцію дитини на ті чи інші зовнішні впливи[10, с. 36-40].

Слід, однак, мати на увазі, що не всякий, навіть найбільш вдалий індивідуальний підхід до дитини може бути виправданий.

А. С. Макаренко писав, що наш вихованець ніколи не може виступати в житті як носій якоїсь особистої досконалості, тільки як добра і чесна людина. Він завжди повинен виступати, перш за все, як член суспільства, відповідаючий за вчинки не лише свої, але и своїх товаришів. З цього й випливає перший шлях реалізації у здійсненні індивідуального підходу - привчати дитину до колективного життя, виховувати її в дусі колективізму. Завдання полягає в тому, щоб не висувати на передній план особистості, але і не затирати її, а лише створювати можливості для розвитку і життя особистості в умовах колективу і в той же час максимально розвивати позитивні індивідуальні якості: її здібності, обдарування, інтереси, нахили.

Другий шлях реалізації полягає в тому, що індивідуальний підхід повинен здійснюватись на основі глибокого знання особливостей росту і розвитку дитини. Необхідно мати велике чуття і глибоке знання закономірностей росту і розвитку дитини в кожний період її життя, вміти підмічати, як щодня змінюється дитина, що в ній залишається незмінним, а що зникає, не повторюється або тільки зрідка повторюється і має тенденцію до згасання; вміти помічати паростки нового у формуванні особистості дитини і обережно їх ростити.

Третій шлях реалізації - здійснення індивідуального підходу - динамічний, природний, повинен відповідати конкретним умовам життя дитини.

Ніякого шаблону у здійснені індивідуального підходу не повинно бути. Як треба діяти в конкретних умовах - так і поступати в кожний момент спілкування з дитиною, але розумно і педагогічно доцільно - то м'яко, то гостро, то умовляти, то наказувати.

Четвертий шлях реалізації полягає в тому, щоб, спираючись на сильні сторони учня, виправляти в ньому те, що відстає, вчити його вмінню керувати собою, слідкувати за собою, помічати в собі слабкі сторони і самостійно їх підтягувати. Це особливо корисно для підлітків і старших школярів, які виявляють помітний інтерес до самовиховання.

У здійсненні індивідуального підходу треба враховувати не лише вік, а й ставлення самого учня до своїх недоліків, не допускаючи прямого втручання в поведінку того учня, який і сам добре розуміє свої вади і свідомо прагне їх позбутися. І чим старший вік, тим менш допустиме втручання у поведінку учня. Зрозуміло, що підлітки, а тим більше молодші школярі, ще не можуть свідомо прагнути до самовдосконалення. їм потрібна вчасна і тактовна допомога, але без «надокучань» на кожному кроні. Краще буде передбачати конфлікти, які створені відповідною ситуацією в самому колективі, і тоді б сам рух діяльності колективу сприяв свідомому прагненню робити «як усі роблять», бути уважним, не заважати іншим, тримати себе «в руках», підтягуватись, а не чекати на допомогу чи уникати труднощів.

Вплив колективу буде більш дійовим, ніж "допомога вчителя. Опікати не слід, навіть коли учень не спроможний осилити труднощі у засвоєнні знань. Більш дійовим буде прагнення «самотужки» осилити труднощі, і спонукаючим фактором буде вплив колективу, а не «опіка» вчителя... «Я сам!» - властиве вже дітям дошкільного віку. Особливо гостро відчувають це підлітки, яким властиве прагнення бути дорослими. Вони не терплять втручання учителя, батьків навіть тоді, коли відчувають свою безсилість, і хотіли б одержати допомогу, яка не принижувала б їх «дорослість».

Вирішальними факторами у здійсненні індивідуального підходу до підлітка, а тим більше до старшокласника, буде педагогічний такт учителя-вихователя і його авторитет.

П'ятий шлях реалізації здійснення індивідуального підходу до учнів, полягає у його відносній ролі як засобу виховного впливу, дієвість якого завжди залежатиме від поєднання його з діяльністю колективу і умовами, в яких виникає потреба у допомозі учневі у подоланні його труднощів, і, передусім, - з'ясуванні причин, які зумовили ці труднощі[6, с. 251-253].

Отже, існує 5 шляхів реалізації індивідуального підходу. Всі ці шляхи тісно взаємопов'язані. Щоб реалізація принципу була вдала, вчитель повинен знати особливості розвитку вихованця, умови його життя. Спираючись на сильні сторони учня треба виправляти те, що відстає та привчати його до колективного життя.

Висновок до 1 розділу

В педагогічній теорії індивідуалізація виховання особистості в колективі розглядається як одна з ведучих тенденцій навчально-виховного процесу, що стоїть у системі педагогічних дій по відношенню до кожного учня, направлена на максимальне врахування вікових та індивідуальних особливостей особистості у цілях її всебічного та гармонійного розвитку.

Питання індивідуального підходу у навчальному процесі здавна цікавило педагогів. Становлення процесу „індивідуалізації" пройшло чималий шлях розвитку та має декілька століть педагогічного досвіду. На думку вітчизняних та зарубіжних педагогів без індивідуалізації у колективі виховний процес у школі вирішити не можливо. Тому і по цей день досліджувана проблема залишається актуальною.

Застосування методів впливу на окремого школяра з урахуванням його специфічних особливостей вважається індивідуальним підходом. Поняття індивідуалізації та індивідуального підходу до учнів виражають особливо складні явища педагогічного процесу. Аналіз відповідної літератури показав, що точний зміст цього поняття в кожному конкретному випадку залежить від того, які цілі і засоби є, коли говорять про індивідуалізацію. У одному випадку індивідуалізація - це принцип педагогічної роботи, а з іншого боку індивідуальний підхід - це засіб реалізації даного принципу.

Таким чином, особливостями підліткового віку є прискорений процес формування особистості дитини, її самосвідомості, рис характеру, що помітно позначається на всій її поведінці і виявляється в активному прагненні до самостійності, дорослості. ним учителем. Підліток сприймає предмети та явища повніше, виділяючи в них істотне відповідно до завдання, поставленого перед ним учителем.

Існує 5 шляхів реалізації індивідуального підходу. Всі ці шляхи тісно взаємопов'язані. Щоб реалізація принципу була вдала, вчитель повинен знати особливості розвитку вихованця, умови його життя. Спираючись на сильні сторони учня треба виправляти те, що відстає та привчати його до колективного життя.

Розділ 2. Практична частина

2.1 Аналіз досвіду роботи видатного педагога А.С. Макаренка

Не відкидаючи необхідності вивчення внутрішніх якостей кожного вихованця, Макаренко відводив у індивідуальному підході рішаючи значення умінню змінювати їх психологію. А у цій зміні, яку інколи необхідно провести «вмить», єдиним та спільним методом буде виховний колектив в цілому - основа всієї виховної роботи.

Знання ж психології дитячої душі, кожної окремої людини допоможе додати цей метод у кожному конкретному випадку.

«Індивідуальний підхід до дитини, - стверджував Макаренко, - у тому й полягає, щоб відповідно до його індивідуальних особливостей зробити його відданим та гідним членом свого колективу».

Віддаючи велике значення індивідуальному підходу, А. С. Макаренко не рекомендував якісь спеціальні методи. Один і той же метод або прийом можна використовувати по-різному, в залежності від певних умов та індивідуальних особливостей вихованця. Педагог завжди повинен обирати відповідні засоби, виходячи з ситуації, причому кожен засіб буде мати значення лише тоді, коли застосовується не ізольовано від загальної системи виховання.

Будь - які шаблони по відношенню до окремих учнів,на думку Макаренка, абсолютно неприпустимі.

Великою помилкою індивідуального виховання є здійснення одного з тезисів дрібнобуржуазної теорії вільного виховання: «виховний вплив педагогів починається… лише після того, як вихованці зробили проступок».

При такій постанові справи ми можемо тільки позаздрити тим дітям, які зробили проступок, говорив Макаренко. «Їх усе ж таки виховують…Що ж стосовно дітей без проступків, то їх виховання «минає» невідомо куди»[13, с. 433-441].

У своїй роботі Макаренко приходить до висновку, що позитивною ціллю виховної роботи може бути не приведення до ладу окремих особистостей, а тільки виховання кожного так, щоб він був громадянином з бойовим, активним характером.

Вчитель має бути уважним до особистості кожного вихованця, його особливостей, успіхів та невдач.

Увага та турбота неодмінно приведуть до того, що у вихованці розів'ється, розцвіте та мудра сила будівника, яка, зі слів Горького, схована у кожній людині.

Макаренко рекомендував також такий прийом впливу на особистість як «атака в лоб». Суть полягає у тому, що вчитель щиро, просто і легко говорить те, що дійсно думає. У цьому випадку педагогічний такт міститься у щирості погляду. Але більш корисно поставити справу так, щоб вихованець і без розмов зрозумів у чому річ.

Примітивну роль у індивідуальному вихованні мають усілякого роду вмовляння. Вони навіть зменшують авторитет того, хто схильний вмовляти, переконувати. Корисно вимагати від вихованця, щоб він сам пояснив свою поведінку.

Колектив допомагає у делікатній обробці особистості, і вчитель завжди повинен пам'ятати про цю силу колективу. Тому індивідуальний підхід і не повинен у своїй основі бути «парною педагогікою». Він повинен спиратися на ту нову принципіальну основу всієї роботи вчителя, яку Макаренко називав «принципом паралельної дії», коли кожна педагогічна дія направлена на виховання і особистості, і усього колективу.

Колектив допомагав Антону Семеновичу виявити тих, на кого треба звернути особливу увагу. Макаренко іноді організовував об'єднання дітей за принципом «хто з ким хоче». «За бортом» залишалися ті,з ким ніхто не хотів об'єднуватися. Це було важливе показання колективу. Таким чином можна побачити хто є елементом, який важко втягується в колектив. Особливо важливою формою індивідуальної обробки Макаренко вважав ту, яка йде від самого вихованця. Наприклад,підходить дівчинка чи хлопчик і каже: «Мені потрібно побалакати з вами по секрету». Це сама дружня та найкраща форма.

Кожна людина, і тим паче школяр, проявляє більш яскраво риси характеру та нахили під час відпочинку, коли отримує можливість займатися тим, до чого тягнеться його натура. Саме під час відпочинку розкривається головним способом талант та здібності школярів[14, с. 180-196].

Отже, на думку Макаренка,індивідуальний підхід полягає у тому, щоб зробити вихованця відданим та гідним членом свого колективу відповідно до його індивідуальних особливостей. Видатний педагог дійшов висновку, що, здійснюючи загальну програму виховання особистості, педагог повинен вносити в неї «корективи» відповідно до індивідуальних особливостей.

2.2 Рекомендації вчителям по реалізації принципу індивідуального підходу в процесі виховання підлітків

Найбільш поширеним для педагогів є метод спостереження психолого-педагогічних особливостей, які виявляються в процесі навчальної, трудової, художньої, громадської діяльності учня і стосунків у колективі. Отримані результати мають відбивати істотні сторони життя і розвитку особистості як окремих учнів так і учнівського колективу. Дані не можуть бути статичними - зміст їх змінюється в міру зростання і розвитку учнів, учнівського колективу. Вивчаючи учнів та складаючи аналіз даних, крім загальних відомостей про них, необхідно мати на увазі різні сторони життя колективу та особливості його учасників.

В оцінюванні учнівського колективу вчителі можуть керуватися такими критеріями:

· Навчальний заклад.

· Клас.

· Вік.

· Особливості фізичного розвитку та стан здоров'я.

· Структура сім'ї.

· Умови життя, навчання і праці в сім'ї.

· Ставлення до навчання, навчальні інтереси та успішність.

· Особливості розумового розвитку, розумова активність.

· Особливості емоційно-вольової сфери.

· Моральні якості учнів.

· Рівень розвитку естетичних і пізнавальних почуттів.

· Спортивні, мистецькі, читацькі, трудові інтереси, трудова активність.

· Особливості темпераменту.

· Риси характеру.

· Психологічна готовність до праці, професійні нахили та здібності.

· Мотиви навчання, праці, ігрової, спортивної діяльності.

· Організованість, дисциплінованість колективу.

· Особливості спілкування та взаємин у колективі.

· Зв'язок з іншими шкільними колективами, його характер.

Для вивчення індивідуальних особливостей учнів можна обрати таку схему:

І. Умови життя школяра:

Сім'я: побут, матеріальні умови, склад сім'ї і взаємини між її членами; спосіб життя і діяльності школяра в сім'ї; характер праці батьків, рівень культури їх; моральний стан сім'ї; авторитет батьків у сім'ї і серед громадськості; зв'язок сім'ї з школою, піонерською і комсомольською організаціями школи.

Середовище (за місцем проживання учня): коло ровесників і зв'язок з ними; умови для дозвілля і задоволення культурних потреб школяра - чи є поблизу бібліотека, піонерська кімната, клуб, кіно, ігровий майданчик тощо.

II. Фізіологічна характеристика: фізичний розвиток і стан здоров'я; режим життя і праці школяра.

ІІІ. Психологічна характеристика учня:

1. Рівень розвитку і особливості пізнавальних здібностей (спостережливість, уважність, сприймання, уявлення, мислення і мовлення, пам'ять).

2. Обдарованість і задатки (у яких саме галузях?).

3. Інтереси і прагнення (навчальні, читацькі, технічні, мистецькі, спортивні, слідопитські і їх мотиви).

4. Вольові риси характеру (цілеспрямованість, активність, організованість, дисциплінованість, наполегливість у досягненні мети, у прагненні до самоудосконалення).

5. Емоційність і почуття дитини (моральні, естетичні, інтелектуальні).

6. Відхилення від норм психічного розвитку і прогнози подальшого розвитку розумової діяльності школяра в процесі навчання і виховання.

IV. Педагогічна характеристика особистості:

Мотиви діяльності у навчанні і праці, самодіяльній і громадській роботі.

Ідейно-політична, моральна і трудова спрямованість особистості.

Ставлення до колективу класу, школи, товариськість і дружба, ставлення до критичних зауважень членів колективу і додержання вимог його.

Культура поведінки (у школі, в сім'ї, на людях, в особистому житті).

Загальний розумовий розвиток (обізнаність з новітніми досягненнями науки і техніки, літератури і мистецтва, в політичному житті нашого народу і народів світу.

Кожний з цих основних напрямів у вивченні школяра змінюватиметься залежно від мети дослідження, віку школяра, конкретних умов і підготовки дослідника в питаннях дитячої фізіології, психології, педагогічної науки і методів дослідження.

Отже, вивчаючи учнів, крім загальних відомостей про них, необхідно мати на увазі різні сторони життя колективу та особливості його учасників, враховувати умови життя, фізіологічні, психічні та педагогічні характеристики особистості. Урахування цих особливостей допоможе розкрити потенційні можливості вихованців та стимулювати їх до особистісного розвитку.

Висновок до 2 розділу

Педагог має визначити, знати, ураховувати індивідуальні особливості своїх учнів, їхній фізичний розвиток, темперамент характер, волю, мислення, почуття, інтереси, щоб спираючись на позитивне, усувати негативні і їхній діяльності і поведінці. Тільки за цієї умови можливе виховання цілісної, гармонійно розвиненої індивідуальності та повноцінної особистості.

Використання індивідуалізації у педагогічній роботі є запорукою високої якості та ефективності процесу навчання та виховання.

На думку А. С. Макаренка,індивідуальний підхід полягає у тому, щоб зробити вихованця відданим та гідним членом свого колективу відповідно до його індивідуальних особливостей. Видатний педагог дійшов висновку, що, здійснюючи загальну програму виховання особистості, педагог повинен вносити в неї «корективи» відповідно до індивідуальних особливостей.

Віддаючи велике значення індивідуальному підходу, А. С. Макаренкo не рекомендував якісь спеціальні методи. Один і той же метод або прийом можна використовувати по-різному, в залежності від певних умов та індивідуальних особливостей вихованця. Педагог завжди повинен обирати відповідні засоби, виходячи з ситуації, причому кожен засіб буде мати значення лише тоді, коли застосовується не ізольовано від загальної системи виховання.

Величезна заслуга А. С. Макаренка полягає в тому, що він не тільки обгрунтував, а й фактично здійснив у своїй практичній діяльності основні положення індивідуального підходу до дітей.

Загальні висновки

Розвиток сучасної освіти позначений переходом від суб'єкт-об'єктної до суб'єкт-суб'єктної системи навчання і виховання. Цей шлях складний, тривалий, сповнений перешкод. Гальмує процес переходу на новий етап перенасиченість освіти елементами старої системи. Однак нині у педагогічній науці яскраво заявляє про себе підхід, який забезпечує створення нових механізмів навчання і виховання та навчання і виховання та ґрунтується на принципах самостійності особистості, глибокої поваги до неї, врахуванні її індивідуальності.

Врахування цього підходу має суттєво гуманізувати навчально-виховний

процес, наповнити його високими морально-духовними переживаннями, утвердити принципи справедливості і поваги, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно розвивальної творчості.

Різною мірою до вивчення цього підходу у своїх працях зверталися вчені:

В.Г. Кремень, В.О. Сухомлинський, І.Д. Бех, О.Я. Савченко, С.І. Подмазін, Я.Ф. Чепіга та ін.

Отже, врахування індивідуальних особливостей школяра підтримують уявлення вихованця про себе як про особистість, що найперше виявляється в інших людях, - і настільки, наскільки він змінює їхнє духовне життя. За таких умов дитина усвідомлює, що вона може стати розвиненою особистістю лише через свої добропорядні вчинки. Оцінка вихованцем себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що означає та чи інша риса для нього, а й що вона може означати для інших, тобто дитина має навчитись відчувати людину. Якщо педагог вбачає у дитині повноцінного партнера допомагає їй знайти себе, діє творчо, відповідно до ціннісної системи особистості, то кожен із учасників спілкування обов'язково реалізує свою людяність, індивідуальність, неповторність.

Такий підхід є стрижнем стимулювання навчальної праці, воно не може бути зорієнтоване на абстрактно молодшого школяра, а спрямоване на особистість, тому спочатку вихователь повинен бачити саме людину, а вже потім учня.

Наведений матеріал та аналіз літератури дозволяють зробити висновок про індивідуальний підхід до учнів, як педагогічний принцип та визначають його значення для ефективності педагогічної роботи.

Список використаних джерел

1. Акимова Н.О., Козлова Т.Н. Индивидуальность учащегося и индивидуальний подход. - Знание, 1992.- № 3, 198 с.

2. Бодалев А.А. Личность и общение: Избр. психол, тр. - М.: Междунар. пес. акад., 1995. - 326 с.

3. Возрастная и пед. Психология: Учебн. Пособие для студентов пед. Институтов / М. В. Гамезо. - М.: Просвещение, 1984. - 256 с.

4. Галузинский В.М. Индивидуальний подход в воспитании учащихся. - К.: Радянська школа, 1982. - 259 с.

5. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогии общения: Кн. для учителя и родителей. - М.: Просвещение, 1987. - 375 с.

6. М. П. Задесенець. Вікові особливості розвитку дітей і формування їх особистості - Вид. Вища школа, 1978. - 264 с.

7. М. П. Задесенець. Вікові особливості розвитку та виховання дітей, Вид. Радянська школа, Київ 1973. - 267 с.

8. Константинов Н.А., Медынский Е.Н., Шабаева М.Ф. История педагогики. - М.: 1966. - 256 с.

9. Крутецкий В. А. Психология обучения и воспитания школьников. - М.: Просвещение, 1976. - 369 с.

10. Лозова В. І. , Троцко Г. В. Теоретичні основи виховання і навчання: Навчальний посібник. - 2-е вид. - Харків: ОВС, 2002. - 398 с.

11. .Монахов Н.И. Изучение эффективности воспитания. Теория и методика. - М.: Просвещение, 1981. - 302 с.

12. Нормативно-правове забезпечення освіти. У 4 ч. - Х.: Видавн. Гр. Основа,2004. - ч. 1. - 144 с.

13. М. П. Павлова. Педагогическая система А. С. Макаренко. - М.: , изд. Высшая школа, 1966. -219 с.

14. Рабунский Е. С. Индивидуальный подход. - М.: Педагогика, 1975.

Размещено на Allbest.ru

...