Формування особистості лідера

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Визначення поняття «лідер»

2. Теорії лідерства

2.1 Теорія рис

2.2 Ситуативна теорія лідерства

2.3 Ситуативно-особистісна теорія

2.4 Мотиваційна теорія

2.5 Теорія обміну

3. Типи лідерства

4. Формування особистості лідера серед студентства

4.1 Гендерний підхід

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність вивчення проблеми лідерства як соціологічного явища визначається перш за все тим, що воно є одним з найбільш значимих чинників групової інтеграції, що сприяють досягненню організаційних цілей з найбільшим ефектом.

Суспільство має бути уважним до проблем лідерства і нести відповідальність за підготовку та виховання лідерів. Навчання менеджменту створює умови для підготовки людей, здатних не лише очолювати малі групи, окремі організації та об'єднання, асоціації, а й займати в державі високі пости. лідер лідерство ватажок гендерний

Навчання та виховання лідерів -- це розвиток управлінських компетентностей, сприяння в опануванні різних стилів управління, навичок спілкування з людьми, використання різних засобів і прийомів керівництва. Керівник, який прагне працювати якомога ефективніше, повинен оволодіти різними стилями керівництва, методами і типами впливу, що відповідають конкретній ситуації.

Управління має бути гнучким, а стиль лідерства -- адаптивним, пристосованим до конкретної управлінської ситуації та умов. Чим ширший у лідера «репертуар стилів», чим легше він переключається з одного стилю на інший, тим вищою є загальна ефективність його діяльності.

Ефективний стиль керівництва змінюється залежно від ситуації, оскільки жоден зі стилів не може вважатися ефективнішим від інших. А тому ефективні керівники -- це ті, які поводяться в різних ситуаціях по-різному -- залежно від вимог реальності. «Найкращий» стиль для ефективного керівництва -- «адаптивний», орієнтований на реальність. Найбільш ефективні лідери здатні нести відповідальність за свою поведінку, бажають досягти поставленої мети, а також мають освіту й досвід, відповідні конкретному завданню, яке треба виконати. Лідери повинні розуміти контекст ситуації, усвідомлювати свою відповідальність та активізувати людей. Здатність розуміти кожну людину, поважати її позицію, думку -- основа ефективного лідерства. Найкращі лідери -- ті, які забезпечують інтелектуальне лідерство, що передбачає вміння аналізувати пропозиції та ідеї інших.[2э]

В сучасних умовах розбудови і оновлення всіх сфер суспільного життя в Україні особливо актуальною стає проблема лідерства, адже суспільство потребує лідерів, які здатні об'єднати навколо себе людей для досягнення поставленої мети і створити сприятливіші умови для подальшого їх розвитку.

1. Визначення поняття «лідер»

Лідер у перекладі з англійської означає ведучий. Термін «лідер», за даними Оксфордського словника, з'явився приблизно у 1300 р.

За Ч.Х.Кулі, лідер - це фокус групових процесів.

За Мемфордом та М. Блекнером: лідерство - це централізація зусиль в одній особистості як виявлення влади всіх.

За Л.Л. Бернардом: лідер фокусує увагу і реалізує енергію групи в заданому напрямку.

У вітчизняній соціології лідер - це член групи, здатний очолити, показати приклад, організувати виконання завдання і визнаний у цій ролі більшістю членів групи. Лідер відіграє центральну роль в організації спільної діяльності групи, до якої він належить, і регулює міжособистісні відносини. Таким чином, лідер є центром збігання інтересів групи.

2. Теорії лідерства

Найбільш розповсюджені та загальновизнані теорії:

1. Теорії особистісних рис;

2. Ситуативні;

3. Ситуативно-особистісні.

Різниця полягає в тому, що ситуативні теорії враховують риси, характерні для середовища лідерства: час, місце, обставини групових дій, тобто зовнішні параметри, що стосуються і лідера, і очолюваної ним групи в цілому. Діяльнісний же підхід акцентує увагу на таких внутрішніх характеристиках групи, як цілі, завдання та склад.

2.1 Теорія рис

Теорія рис (та її різновиди) виникли під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона, який ще на зорі століття намагався пояснити лідерство на основі спадковості. У рамках цього напрямку були розпочаті дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями і т.д. Основною ідеєю такого підходу було переконання в тому, що коли лідер має якості, які передаються спадково і відрізняють його від послідовників, то ці якості можна виділити, проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося.

Тільки в 1940 р. американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, що згадуються різними дослідниками як „лідерські”. Серед них були названі ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, упевненість, дружелюбність і т.д., але вивченню жодної з них не приділялося достатньої уваги в дослідженнях. Таке розмаїття поглядів американський психолог Г.Дженнінгс пояснював суб'єктивізмом цих теорій, вони, на його думку, більшою мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера.

2.2 Ситуативна теорія лідерства

В ситуативній теорії лідерства, згідно з якими поява лідера є результатом місця, часу й обставин. Тобто, в різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевищують інших, принаймні, в якійсь одній якості, але оскільки саме така якість і є необхідною у певній ситуації, то людина, яка володіє нею, стає лідером. Ситуаційна теорія лідерства підкреслює відносність рис, властивих лідеру, і припускає, що якісно різні обставини можуть вимагати якісно різних лідерів.

Для того, щоб зняти можливі заперечення, ніби теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський учений Е.Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, коли людина стає лідером в одній ситуації, не виключено, що вона стане ним і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного сприйняття лідери в одній ситуації розглядаються групою як „лідери взагалі”; по-третє, ставши лідером у певній ситуації, людина здобуває авторитет, що сприяє її обранню лідером і наступного разу; по-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію для досягнення цієї позиції.

2.3 Ситуативно-особистісна теорія

Проте таке розмите формулювання не зняло однобічності з цієї теорії, і, як часто буває в науці, два крайніх варіанти породили третій, більш-менш компромісний, а саме: особистісно-ситуативну теорію.

У 1952 р. Г. Герт і Р.Ч. Міллс виділили чотири фактори, які, на їх думку, необхідно було враховувати при розгляді феномену лідерства:

1) риси та мотиви лідера як людини;

2) образи лідера та мотиви, що існують у свідомості його послідовників і спонукають їх іти слідом за ним;

3) характеристики ролі лідера;

4) інституціональний контекст, тобто ті офіційні та правові параметри, у яких працює лідер і до яких він та його послідовники залучені.

2.4 Мотиваційна теорія

Досить широкого розповсюдження в США набула і так звана мотиваційна теорія лідерства, представники якої (У.Мітчел, Е.Еванс та інші) доводять, що ефективність лідерства залежить від його впливу на мотивацію послідовників, на їхню здатність до продуктивного виконання завдання і на задоволення , яке вони відчувають у процесі роботи.

Мотиваційна теорія лідерства дозволяє не тільки припускати заздалегідь, який стиль буде найбільш ефективним у тій чи іншій ситуації, але й пояснювати, чому.

2.5 Теорія обміну

Помітне місце серед досліджень проблеми лідерства займають також теорії обміну. Дж.К. Хоманс, Д. Марч, Г.А. Саймон розглядають лідера як того, хто відчуває потреби та бажання своїх послідовників і пропонує способи їхнього здійснення. Тут акцент робиться на емоційній стороні процесу. Лідер може бути зорієнтований на вирішення реальних завдань, досягнення певних цілей, а може надавати першорядного значення стосункам зі своїм оточенням.

3. Типи лідерства

Лідерство - це відносини вчителя й учня. Лідер передає своєму оточенню знання, навички, моральні цінності. Особисті позитивні якості лідера є взірцем для наслідування і предметом поваги з боку його оточення. Вироблення організаторських, управлінських якостей лідера - проблема його власного навчання і виховання. Для лідера необхідно сформувати і згуртувати колектив чи групу, визначити її цілі, поставити перед людьми, які входять до складу групи , необхідні завдання, визначити засоби та виявити резерви досягнення мети, забезпечити контроль за виконанням. Іншими словами, у малій групі роль лідера полягає у згуртуванні її учасників і спрямуванні їх діяльності.

Виділяють три типи лідерства: ватажок, лідер (у більш вузькому значенні слова) та ситуативний лідер.

Ватажок - найавторитетніший член групи, який володіє даром переконання і навіть навіювання. На членів групи він впливає словом, жестом, поглядом.

Якості керівника-ватажка:

· фізичні якості - активний, енергійний, здоровий, сильний;

· особистісні якості - пристосовуваність, впевненість у собі, авторитетність, прагнення до успіху;

· інтелектуальні якості - розум, уміння прийняти потрібні рішення, інтуїція, творче начало;

· здібності - контактність, легкість у спілкуванні, тактовність, дипломатичність.[3]

4. Формування особистості лідера серед студентства

Сьогодні особлива роль відводиться формуванню професійних та особистісних якостей студентської молоді, лідерів молодіжних об'єднань, творчих особистостей. І в цьому має відіграти помітну роль особистісний та гендерний підходи в організації навчально-виховного процесу у вищій школі.

Поняття “підхід” у загальному розумінні означає певну сукупність різноманітних способів та прийомів, які впливають певним чином на будь-кого. Звернімося до розгляду окремих трактувань поняття “підходу” у соціальній педагогіці. Так, підхід особистісний полягає у ставленні до людини як до конкретної, самосвідомої особистості, з урахуванням її індивідуальних особливостей і можливостей, активності у процесі самовдосконалення. У особистісно-соціально-діяльнісному розумінні поняття “підхід” трактується як комплексне дослідження соціально-педагогічної проблеми та її розв'язання, з урахуванням індивідуальності об'єкта, її прояву у діяльності, впливу на неї факторів середовища життєдіяльності і потреб середовища майбутньої самореалізації (навчання, професійної діяльності тощо) [5].

4.1 Гендерний підхід

Загальною ідеєю гендерного підходу є підхід, який передбачає визначення однаковості чи відмінності чоловіків і жінок у соціальних ролях, способі життя, моделях поведінки, намірах і прагненнях, нормах і очікуваннях тощо, завдяки яким людина успішно реалізує себе в різних сферах життєдіяльності [3].

Виважимо й те, що тривалий період у системі вітчизняної освіти панував підхід, який ґрунтувався на передачі майбутньому фахівцеві лише відповідних знань з певної предметної галузі, а його уміння, здібності та навички, певні гендерні характеристики не висувалися на перше місце. Сьогодні ситуація змінилася. Безумовно, конкретні предметні знання не можна виключати зовсім з освіти майбутнього фахівця, але головною метою освіти, як зазначається у державній національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)”, є виховання всебічно розвиненої та обдарованої особистості, забезпечення можливостей для її постійного духовного та культурного самовдосконалення. На наш погляд, це може бути здійсненим завдяки створенню умов успішної самореалізації особистості та при урахуванні гендерного підходу. Отже, у гендерному підході віддзеркалюється те, що у статі обумовлено культурою, соціальною практикою, соціально-рольовим статусом, який визначає соціальні можливості чоловіка чи жінки у різних сферах життєдіяльності [3].

Емпіричні дослідження процесу формування духовного й творчого потенціалу студентів, їх активної соціалізації, показують, що оптимальним в рамках цієї пошукової моделі є використання методів самовиховання, які спрямовуються на формування конкретних якостей особистості, сприяють їй стати визнаною суспільством і колективом ровесників чи наставників. До їх застосування спонукають зовнішні (соціальні, суспільно-політичні, особистісні) і внутрішні (матеріальні, духовні потреби, інтереси) фактори. Ми спирались на точку зору А.А. Марушкевича [4], що серед методів самовиховання студентської молоді є найоптимальніші: орієнтація на приклад із життя, участь у доброчинній діяльності, гартування волі, аналіз ідеальних явищ, усвідомлена жертовність тощо. Орієнтація на приклад із життя сприяє вдосконаленню своїх якостей через порівняння їх з якостями іншої людини, її суспільною активністю, професійною успішністю, сімейним благополуччям тощо. Участь у доброчинній діяльності додає людині впевненості у собі і своїх вчинках, організовує і вдосконалює особистість. Гартування волі уможливлює вироблення стійких рис характеру, здійснення переконливих вчинків, допомагає професійному росту тощо. Аналіз ідеальних явищ орієнтує на шляхетну поведінку, дотримання норм етикету, своєрідного стилю життя. Усвідомлена жертовність є проявом поступливості, сили волі, без якої неможливо перебороти у собі бажання триматись на певному рівні і не ризикувати задля добра когось. Реалізація методів виховання здійснюється через засоби, які усвідомлюємо як “той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напряму” [4].

Отже, використання методів самовиховання на практиці, й особливо методу участі у доброчинній діяльності або волонтерській роботі, є одним із важливих завдань самореалізації студентів та діяльності педагогічного колективу вищої школи.

І.Д. Бех [1], викликає до життя реалізацію інноваційних моделей у позанавчальний час, під час практичної діяльності, що забезпечують умови для індивідуального та професійного саморозвитку і самовиховання особистості майбутнього фахівця. В особистісно-орієнтованому процесі використовуються методи, які враховують індивідуальні властивості особистості, гендерну ідентичність, забезпечують її культурний та ціннісно-духовний розвиток, формують здатність до моральної саморегуляції і творчої самореалізації.

З огляду на сказане, залишається актуальною думка про те, що у підготовці студентів до участі у житті суспільства та особистісно-професійній сфері мають бути використані усі підходи, спрямовані на створення успішного середовища для соціалізації студентів, важливою умовою якої є гендерна самоідентифікація як юнаків, так і дівчат. З огляду на це ми розглядаємо особистісно-орієнтований напрям як подальший розвиток ідей розвивального і творчого навчання й виховання, як становлення якісно нової освіти, через яку відбувається трансляція української та світової культури у покоління нового часу.

Згідно гендерного підходу до процесу виховання важливо віднести принципи формування й розвитку духовно освіченої, творчої особистості на засадах принципу культуровідповідності. Особливої значущості в цьому разі набуває здатність до культурної ідентифікації, тобто усвідомлення своєї належності до певної культури, інтеріоризації цінностей, вибору і здійснення відповідного способу життя, поведінки.

Українська національна культура сприяє культурній самоідентифікації майбутнього фахівця, тому і культурна сутність виховання становлять універсальні загальнолюдські, загальнонаціональні та регіональні цінності. Така орієнтація навчально-виховного процесу є дуже важливою для створення нових навчальних дисциплін у структурі освіти, використання інтерактивних форм і методів позанавчальної роботи, що сприятиме подальшій успішній соціалізації студентів та їх професійній підготовці. Зауважимо, що у розвитку лідерських якостей студентів важливу роль відіграє викладач, який є не тільки наставником і вчителем, а й відіграє роль лідера у студентській групі. Визначено функції викладача як лідера: він обґрунтовує мету та життєвий сенс особистості, мотивує студентів на досягнення навчально-виховної мети, контролює й корегує спільні групові дії, особистим прикладом підтверджує ці ідеї.

Процес розвитку лідерських якостей студентів у системі вищої освіти будується як система педагогічних ситуацій, націлених на розвиток у студентів таких якостей лідера, як упевненість у собі, “поглинання справою як покликанням” (А. Маслоу), аутентичність особистості, незалежність у міркуваннях, ініціативність та гнучкість, прогностичність, високий рівень рефлексії, працьовитість, оригінальність (К. Роджерс), відкритість новому досвіду, толерантність до ситуації невизначеності (Е.Л. Носенко) тощо. Ці якості виробляються у процесі самостійного освоєння нового досвіду, аналізу своєї практичної діяльності, прийняття рішень в умовах, наближених до реальної професійної діяльності, а також у процесі активної позанавчальної діяльності, скажімо, волонтерській роботі. Варто викладачам, а особливо, кураторам звернути увагу на такі педагогічні тенденції у розвитку лідерських якостей студентів: активне залучення студентів до позанавчальної діяльності для розв'язання групових завдань, що вимагають від учасників прояву лідерських якостей; використання на практиці інтерактивних методів і форм організаційно-розвивальної роботи: тренінгу, групових дискусій, брейнстормінгу, кейс-методів, інтерактивних ігор, презентацій і портфоліо з елементами змагання, квестів, флешмобів тощо.

Формуючи самобутню індивідуальність студента у процесі навчальної і позанавчальної роботи, викладачі та молодіжні лідери готують його до життя у суспільстві, у якому високо цінуються особистості, здатні ухвалювати нестандартні рішення, продукувати нові ідеї, демонструвати незалежні судження й поведінку, формують навички активного соціального лідерства у волонтерській чи самоврядувальній діяльності, розвивають корпоративні навички та уміння співпрацювати у групі, у певній команді, надавати послуги тим, хто цього потребує.

Використовуючи гендерний підхід до виховання студентської молоді, маємо ставити у центр не проблеми жінок і чоловіків, а стосунки між статями та всередині них, аналізуючи наявність культурно-соціальних чинників у особистісному та професійному становленні майбутніх фахівців. Це обов'язково має допомогти міжособистісним стосункам випускників у професійних колективах та у родинно-шлюбних відносинах, що може стати проблемою нашого подальшого дослідження.

Висновки

Отож, навчання та виховання лідерів створює умови для підготовки людей, здатних не лише очолювати малі групи, окремі організації та об'єднання, асоціації, а й займати в державі високі пости. Найбільш ефективні лідери здатні нести відповідальність за свою поведінку, бажають досягти поставленої мети, а також мають освіту й досвід, відповідні конкретному завданню, яке треба виконати. Лідери повинні розуміти контекст ситуації, усвідомлювати свою відповідальність та активізувати людей. Саме виховання лідерів є одним з найбільш значимих чинників групової інтеграції, що сприяють досягненню організаційних цілей з найбільшим ефектом.

Список використаної літератури

1. Бех І.Д. Психологічні джерела виховної майстерності: навч. посіб. / І.Д. Бех. - К.: Академвидав, 2009. - 248 с.

2. Водолазська Т. Лідерами народжуються; ефективними стають // Управлінняефективною школою. Освіта Полтавщини. -- Полтава: ПОІППО, 2009. -- № 19. -- С. 47--54.

3. Галкина, Т.П. Социология управления:от группы к команде [Текст] / Т.П. Галкина. - М.: Изд-во «Гардарика», 2001. - 326 с.

4. Марушкевич А.А. Педагогіка вищої школи: теорія виховання (Цикл лекцій): навч. посіб. / А.А. Марушкевич. - К.: Вид-во КНУ ім. Тараса Шевченка, 2005. - 108 с.

5. Словарь по социальной педагогике: Учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. / Авт.-сост. Л.В. Мардахаев. - М.: Изд. центр „Академия”, 2002. - 368с.

Размещено на Allbest.ru