Процеси навчання і пізнання

Лабораторна робота - практичний метод навчання, який передбачає вивчення в спеціальних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання.

Цей метод дає учням змогу оволодівати вміннями і навичками роботи з обладнанням, вимірювати, обробляти результати і порівнювати їх. Водночас його використання пов'язане зі значними затратами енергії і часу. Плануючи лабораторний метод, необхідно переконатися в тому, що результати навчання будуть вищими, ніж за використання інших методів. Лабораторні роботи проводять як у процесі вивчення нового навчального матеріалу, так і після його пояснення. За змістом лабораторні роботи поділяють на ілюстративні і дослідницькі.

Лабораторні роботи ілюстративного характеру передбачають насамперед організацію діяльності учнів зі спостереження за природними явищами і процесами, а також збір і поповнення експонатами краєзнавчих і шкільних музеїв, пошук і вивчення історичних пам'яток і фольклору рідного краю (прислів'я, приказки, пісні, загадки, обряди та ін.). Дослідницькі лабораторні роботи проводять учні під керівництвом учителя з використанням, відповідного приладдя та інших технічних засобів.

Дослідницькими лабораторними роботами можуть бути тривалі спостереження учнів за певними явищами, у процесі яких з'ясовуються властивості, причини і закономірності їх розвитку.

Залежно від кількості задіяних осіб лабораторні роботи класифікують на індивідуальні та бригадні. Індивідуальна лабораторна робота полягає в здійсненні учнем на вимогу вчителя самостійних дослідів ілюстративного чи дослідницького характеру.

Бригадна лабораторна робота передбачає організацію робіт ілюстративного чи дослідницького характеру групою учнів (3-5 осіб) із визначенням їх навчальних функцій.

Під час виконання лабораторної роботи важливо чітко розподілити обов'язки учнів і забезпечити їх змінюваність. Часто цей метод переходить у форму практичних занять чи практикумів.

Для ефективного застосування лабораторного методу слід дотримуватися таких правил: чітко сформулювати мету роботи, забезпечити її усвідомлення учнями; актуалізувати опорні знання, що відповідають змісту практичної роботи; ознайомити школярів із планом виконання роботи; провести інструктаж (усний чи письмовий); організувати виконання завдань роботи, коригувати дії учнів; контролювати й оцінювати результати лабораторної роботи. За дидактичними цілями і завданнями до лабораторних робіт близькі практичні роботи.

Практична робота - метод навчання, спрямований на поглиблення і закріплення теоретичних знань та перевірку наукових висновків.

Цей метод зміцнює зв'язок теорії і практики в навчальному процесі, застосовується в єдності зі словесними і наочними методами навчання, ґрунтуючись на досвіді організації лабораторних робіт, сформованих знаннях, уміннях та навичках, забезпечує конкретизацію здобутих знань. Він має узагальнювальний характер. На відміну від лабораторних робіт практичні передбачають застосування теоретичних знань на практиці і проводяться після вивчення великих розділів, тем. Пізнавальна діяльність учнів на практичних заняттях відбувається в кілька етапів:

1. Теоретичне осмислення основних положень теми чи розділу (пояснення вчителя).

2. Детальний інструктаж учнів (показ дій) щодо виконання роботи.

3. Проба (виконання деякими учнями дій, аналіз ступеня їх правильності).

4. Самостійне виконання роботи.

б. Контроль та оцінювання результатів практичної роботи.

Дидактична гра - спеціально створена ситуація (модель реальності), з якої учням запропоновано знайти вихід.

Цей метод виходить за межі словесних, наочних і практичних методів, синтезуючи в собі їх елементи. Дидактична гра створює умови для активної навчальної діяльності з імітаційного моделювання систем, явищ і процесів, які вивчаються. У ній навчальна діяльність об'єднується з ігровою, набуваючи ознак цілеспрямованої навчальної діяльності, у процесі якої інформація надходить не ззовні, а є внутрішнім продуктом і результатом цієї діяльності. Одержана в такий спосіб інформація породжує новий рівень знань, який, у свою чергу, сприяє формуванню наступного, вищого, рівня знань. Процес дидактичної гри передбачає послідовність навчальних дій, відображених у таких етапах:

1. Підготовка до самостійних занять.

2. Постановка основного завдання.

3. Вибір імітаційної моделі об'єкта.

4. Розв'язання завдання на основі імітаційної моделі.

5. Перевірка, корекція і реалізація прийнятого рішення.

6. Оцінювання результатів реалізації рішення.

7. Аналіз одержаних результатів і налагодження зворотного зв'язку з процесом підготовки до наступних самостійних завдань.

За таких умов учень є активним перетворювачем дійсності. Серед дидактичних ігор, які використовують у практиці навчання, виокремлюють предметні (математичні, лінгвістичні, біологічні, географічні тощо); ігри-подорожі, вікторини тощо.

Дидактична гра як метод навчання зможе реалізувати свої навчальні можливості за умови, коли вона активізує багатий арсенал традиційних методів навчання.



5. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності

Цей клас методів включає чотири підгрупи методів навчання. Перша підгрупа (С. І. Перовський, Є. Я. Голант) -- за джерелом передачі і сприймання навчального матеріалу:

Словесні методи -- це розповідь, пояснення, бесіда на уроці, лекція в старших класах.

Ці методи найчастіше вибирає вчитель при пояснювально-ілюстративному навчанні для ознайомлення учнів з новими темами. Розповідь -- це емоційний, послідовний опис фактів і подій або повідомлення про них.

На уроках застосовується роз-повідь-вступ, розповідь-виклад, розповідь-підсумок. Є розповіді художні, наукові, науково-популярні, описові.

Художня розповідь -- образний переказ фактів, вчинків дійових осіб (наприклад, розповіді про географічні відкриття, історії створення художніх творів, історію відкриття чи винаходу).

Науково-популярна розповідь заснована на аналізі фактичного матеріалу.

Розповідь-опис -- це послідовний виклад ознак, особливостей предметів і явищ (опис історичних пам'яток, музеїв-садиб та ін.). Вимоги до розповіді: достовірність змісту, логічна послідовність, чіткість і доказовість, образність і емоційність викладу, мова вчителя (чітка, доступна, правильна).

Пояснення -- це словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів.

Бесіда -- це питально-відповідальний метод, розмова вчителя з учнями за допомогою ретельно продуманої системи питань. Питання бувають основні, навідні і додаткові.

Бесіда складається з питань, відповідей, обговорення відповідей, коригування відповідей, формулювання висновків з бесіди.

Переваги бесіди як методу навчання в тому, що вчитель активізує мислення учнів, примушує їх розмірковувати, розв'язувати проблемні ситуації.

Недолік бесіди в тому, що питання роздрібнюють тему, порушують логіку викладання нового матеріалу і вимагають більше часу, щоб на них повністю відповісти. Питання потрібно ставити правильно, просто і ясно, групі, а не одному учневі.

Потрібно заохочувати відповідь, не соромити дітей за неповну чи неправильну відповідь. Учитель застосовує такі види бесід:

о Вступна -- це підготовка до вивчення нового матеріалу, лабораторних занять, екскурсій.

о Повідомлююча організується за допомогою наочних посібників, спостережень, записів на дошці, таблиць, малюнків, а також на матеріалі літературних творів і документів.

о Бесіда-повторення використовується для закріплення навчального матеріалу.

о Контрольна -- для перевірки засвоєння, знань. За характером діяльності учнів у процесі бесіди можна виділити три її види: репродуктивна, евристична, катехізисна.

о Репродуктивна бесіда спрямована не відтворення раніше засвоєного матеріалу.

о Евристична -- коли вчитель за допомогою уміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових понять, висновків, правил, використовуючи наявні знання.

о Катехізисна бесіда спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті.

Питання повинні бути короткі і точні, логічно послідовні, повинні будити думку учнів, розвивати "їх; кількість запитань повинна бути оптимальною.

Відповіді учнів повинні бути свідомі, аргументовані, точні, ясні, літературно правильно оформлені.

Лекція служить для усного пояснення великої і складної теми. Зосередження уваги учнів на лекціях досягають різними прийомами: незвичайним початком; зробити учнів учасниками подій; наведенням цікавих прикладів; проблемним викладом матеріалу; використанням наочності і ТЗН; постановкою риторичних запитань; змінами в інтонації голосу; паузами.

Лекція повинна бути науковою, пов'язаною з життям. Лекція узагальнює й систематизує знання учнів.

Матеріал повинен бути доступним, ясним, з поясненням нових термінів, слів, темп повинен сприяти записам учнів, потрібно виділяти матеріал для запису.

Перевагою лекції є її інформативність, а недоліком -- те, що учні мало висловлюють власні судження.

На початку лекції називається тема, учні записують план і рекомендовану літературу, далі йде виклад нового матеріалу, у кінці лекції вчитель робить висновки, відповідає на запитання учнів, може сам поставити декілька контрольних запитань учням.

Основна сила словесного методу полягає у слові; від володіння вчителем яскравою, емоційною мовою залежить успіх сприймання. Мовна культура вчителя -- одна з найважливіших умов його професіоналізації, вона також є зразком для формування культури мови учнів.

б) Наочні методи поділяються на дві групи:

1) методи ілюстрації;

2) методи демонстрації.

Ілюстрація -- це допоміжний метод при словесному методі. Він передбачає ілюстрацію статистичної наочності і плакатів, таблиць, карт, зарисовок на дошці, картин та ін.

Ілюстрація допомагає вчителю яскравіше висловити свою думку, тезу, вона "оживає" в розповіді. Методисти не радять вивішувати або виставляти ілюстрації заздалегідь, найкраще їх використовувати під час розповіді, пояснення, бесіди чи лекції, тобто коли настає момент використання наочного посібника.

Демонстрація характеризується рухомістю засобу: навчальна телепередача, кінофільм або його фрагменти; діюча модель, дослід з фізики чи хімії; спостереження учнів.

Видатний учений Л. В. Занков запропонував основні форми поєднання слова й наочності:

1. За допомогою слова вчитель керує спостереженнями учнів. Знання учні одержують у процесі спостереження.

2. На основі спостережень і одержаних знань учитель словом веде учнів до осмислення і формування зв'язків у явищах.

3. Знання учні отримують із словесних повідомлень, а наочні посібники їх підтверджують.

4. Після спостереження учитель повідомляє про такі зв'язки, яких учні не сприймали, тобто робить висновки, узагальнює окремі дані.

Умови ефективного використання наочності -- це хороша видимість, чітке виділення головного, детально продумане пояснення, залучення учнів до знаходження інформації в наочності.

в) Практичні методи: досліди; вправи; навчальна праця; лабораторні, практичні і дослідні роботи; твори, реферати учнів; виготовлення наочних посібників для уроків. Ці методи здебільшого не містять нової навчально-пізнавальної інформації, а служать лише її закріпленню та формуванню практичних умінь для застосовування знань, які поступово перетворюються на навички -- напівавтоматичні дії учня. Практичні методи в основному мають репродуктивний характер, повторюють задані зразки.

Вправи -- це багаторазове повторення певних дій або видів діяльності для їх засвоєння, яке опирається, на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коректуванням.

Види вправ:

а) підготовчі, їх мета -- підготувати учнів до сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці;

б) вступні сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять та ідей; в) пробні -- перші завдання на застосування тільки що засвоєних знань;

г) тренувальні, спрямовані на засвоєння учнями навичок у стандартних умовах;

ґ) творчі застосування знань, умінь та навичок у нестандартних умовах, різних життєвих ситуаціях;

д) контрольні -- мають в основному навчальний характер (письмові, графічні, практичні).

Вимоги до вправ та їх виконання:

а) точно знати мету вправи та яких результатів треба домогтися;

б) стежити за точністю їх виконання, щоб не закріплювати помилок, стежити та перевіряти результати;

в) порівнювати свої дії з еталоном, усвідомлювати, які успіхи вже досягнуті і які недоліки треба усунути;

г) число вправ залежить від Індивідуальних особливостей школярів і має бути достатнім для утворення навички;

ґ) дії не можуть бути однотипними, має бути система дій -- чітко спланована послідовність дій, їх поступове ускладнення;

д) вправи не можна переривати на тривалий час;

е) результати вправляння потрібно аналізувати.

Лабораторні роботи -- це вивчення в шкільних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання. Вони сприяють зв'язку теорії з практикою, озброюють учнів одним з методів дослідження у природних умовах, формують навички використання приладдя, учать обробляти результати вимірів, робити правильні наукові висновки і пропозиції. Лабораторні роботи проводяться фронтально (з класом) або індивідуально. До лабораторних робіт дуже близькі практичні роботи -- використання знань учнів у суспільно корисній праці. Практичні роботи проводяться за такими етапами: пояснення вчителя (теоретичне осмислення роботи), показ (інструктаж), проба (2-3 учні виконують роботу, решта спостерігає), виконання роботи (кожен учень самостійно виконує роботу), контроль (від учнів приймаються та оцінюються роботи).

До практичних методів належать і графічні роботи, які поділяють на такі види: креслення і схеми, зарисовки з натури або змальовування, робота з контурними картами, складання таблиць, графіків, діаграм.

Дослідні роботи проводяться як пошукові завдання з метою розширення обсягу знань учнів, індивідуалізації навчання. Дослідні роботи застосовуються при вивченні будь-яких предметів, а найбільше на факультативах і гурткових заняттях. Учні спостерігають за розвитком рослин, життям тварин, природними явищами, а потім складають звіти. Учителі застосовують письмові огляди науково-популярної літератури учнями, твори на вільну тему. Учні виконують схеми дій приладів, верстатів, машин, вносять пропозиції щодо вдосконалення технологічних процесів.

Використання словесних, наочних і практичних методів дає найкращі результати за умови їх системного використання та тісного переплітання.

Друга підгрупа (С. Г. Шаповаленко) методів організації і здійснення навчання, що об'єднуються за логікою передачі і сприймання навчальної інформації, називаються індуктивними та дедуктивними.

Індуктивний спосіб навчання (від часткового до загального) передбачає спочатку викладання фактів, демонстрацію дослідів і наочних посібників, виконання вправ, а потім поступового підведення учнів до узагальнень, визначення понять, формулювання законів.

Дедуктивний метод зворотний щодо індукції, це перехід від загального до часткового, від припущень і посилань до їх наслідків і висновків. Учитель спочатку повідомляє загальне положення, формулу, закон, а потім поступово виводить часткові випадки. Індуктивний метод забирає більше часу на пояснення нового матеріалу, ніж дедуктивний. Коли правило (закон) є надто зрозумілим і не потребує доказів, дедукція виявляється ефективнішою, а індукція -- зайвою. Дедуктивний метод краще розвиває абстрактне мислення, сприяє швидкому засвоєнню матеріалу.

Третя підгрупа (М. А. Данилов, Б. П. Єсипов) -- це методи організації самостійного мислення школярів у процесі оволодіння знаннями, формування умінь і навичок. Вони поділяються за ступенем мислення учнів на репродуктивні і проблемно-пошукові (творчі).Репродуктивні методи передбачають активне сприймання, запам'ятовування навчального матеріалу і здатність його відтворити. Для цього використовуються словесні, наочні і практичні методи.

Проблемно-пошукові (творчі) методи навчання (І. Я. Лернер, М. М. Скаткін) передбачають підвищену активність учнів у процесі навчання. Це вищий щабель навчання, який застосовується в гімназіях, ліцеях більше, ніж у масовій школі. Творчість учнів у процесі такого навчання має здебільшого репродуктивний характер. Учитель створює проблемну ситуацію, колективно її обговорює, робить правильні висновки, пропонує проблемне завдання. Учні висловлюють припущення про шляхи розв'язання проблемної ситуації, потім вони узагальнюються, виявляється причина явища, пояснюється її походження і вибирається раціональний варіант розв'язання проблемної ситуації. Проблемне навчання здійснюється за допомогою словесних, наочних і практичних методів навчання. Недоліки проблемних методів полягають у тому, що ці методи вимагають більше часу для вивчення нового матеріалу, менше формують практичні вміння і навички учнів, малоефективні при вивченні нових розділів, складних тем. Пошукові методи потрібно поєднувати з іншими видами роботи на уроці.

Яскравим прикладом застосування творчих методів на уроках праці є досвід учителя-новатора 80-х років І. П. Волкова, який об'єднав уроки праці, малювання і креслення і запровадив уроки творчості в Реутовській школі (Підмосков'я).

Для цього були відкриті кабінети творчості дітей, де вони карбували по металу, шили ляльок, робили вироби з пап'є-маше, займались інкрустацією, креслили деталі, малювали аквареллю. Уже в 2-3 класі діти виконували дуже складні завдання -- робили моделі кораблів, аеросаней з гумомотором, інкрустації і різьблення по дереву (у макеті стола деталі з'єднано шипами, у скульптурах тварин проступав рельєф м'язів...). До кожної учнівської роботи внесено вигадки, фантазію, власні деталі. Учитель сам має неабиякий хист до творчості, високу професійну майстерність, він став улюбленцем учнів, які на його уроки "не йдуть, а біжать" (Волков И.П. Учим творчеству // Педагогический поиск. -- М, 1987).

Четверта підгрупа (П. І. Підкасистий, Б. Ф. Паламарчук, В. І. Паламарчук) включає методи різного ступеня керівництва навчальною роботою, які поділяються на два види:

а) Навчальна робота під керівництвом учителя -- це робота в класі з підручником, твори учнів (з літератури), складання задач з математики, фізики, самостійні письмові роботи, географічні подорожі контурними картами тощо. Самостійність учнів під час цих робіт поєднується з інструктуванням, допомогою, контролем учителя, оцінюванням якості роботи. У процесі цього учні набувають навичок самостійності, звикають самостійно працювати, закріплюють індивідуальний стиль діяльності. Самостійна робота учнів з підручником використовується на різних етапах уроку:

о при вивченні нового матеріалу -- учні повинні попередньо ознайомитися з новою темою, відновити в пам'яті раніше засвоєні знання, ознайомитися з колом питань, які будуть вивчатися на уроці. Після цього вони самостійно вивчають за підручником окремі питання теми та виконують різні завдання вчителя (складають план прочитаного, відбирають приклади чи цитати, складають порівняльні характеристики явищ і процесів). Удома учні можуть прочитати за темою художню, науково-популярну літературу, хрестоматії, документи, підготувати повідомлення, реферати, доповіді з окремих питань вивченої теми;

о під час закріплення учні читають новий матеріал за підручником, складають прості та розгорнуті плани окремих параграфів чи розділів або готують відповіді за планом теми, можуть готувати розгорнуті виступи за спеціальним завданням учителя, а також виконувати практичні завдання і вправи за підручником чи навчальним посібником;

о під час узагальнюючого повторення учні повторюють важливі частини і розділи підручника, конспектують узагальнюючі розділи підручника, готують відповіді на питання, доповіді, реферати.

Учитель повинен усіляко заохочувати учнів до роботи з підручником, проводити діагностику рівня досвіду цієї роботи та нагромаджувати його. Для цього потрібно вміло здійснювати мотивацію роботи з підручником, використовувати найкращі прийоми, постійно оновлювати її.

б) Самостійна робота учнів поза контролем учителя -- це робота вдома, виконання домашніх завдань -- усних та письмових, термінових і відстрочених, добровільних та обов'язкових. Домашні завдання -- одна з основних по-заурочних форм навчання, вони мають позитивне значення для розвитку розумових здібностей і розумового виховання особливо тих дітей, які будуть продовжувати навчання у вузі. Систематична самостійна розумова праця має виняткове значення у вивченні фізики, хімії, математики, іноземної мови, це важливий засіб майбутніх досягнень.



6. Методи навчання в залежності від характеру пізнавальної діяльності учнів

На цій підставі виділяють основні 2 підгрупи методів: репродуктивні і продуктивні.

Репродуктивні методи характеризуються тим, що за їх допомогою учні засвоюють знання в готовому вигляді, виконуючи інтелектуальні і практичні дії по зразку, який надає викладач, майстер виробничого навчання.

Недостатньо високий рівень самостійної розумової діяльності учнів забезпечує використання пояснювально-ілюстративного методу, коли викладач пояснює, ілюструє навчальний матеріал. Учні отримують знання на уроці, з літератури, через екранний засіб у готовому вигляді.

Пояснювально-ілюстративний і репродуктивний - методи традиційного навчання, основна сутність яких зводиться до процесу передачі готових відомих знань студента.

Переваги пояснювально-ілюстративного і репродуктивного методів:

- економічність часу;

- можливість передачі знань, умінь за стислий час і невеликими затратами зусиль;

- міцність знань завдяки можливості їх багаторазового повторення.

Недоліки цих методів:

- уповільнений темп вивчення матеріалу;

- єдиний усереднений обсяг знань;

- передача знань в “готовому” вигляді призводить до того, що студенти «розучуються» думати;

- переважаюче навантаження на пам'ять студента.

Пошукові (продуктивні) методи передбачають послідовне і цілеспрямоване включення учнів у вирішенні завдань різної складності, в процесі якого вони активно засвоюють нові знання і уміння. Використання цих методів передбачає виконання таких вимог:

- висунення пізнавальних задач;

- висунення гіпотез;

- залучення учнів до активної пізнавальної діяльності;

- аналіз і оцінка результатів навчальної діяльності.

Залежно від рівня розумової активності учнів виділяють такі продуктивні (пошукові) методи:

Проблемний виклад передбачає створення вчителем проблемної ситуації, допомогу учням у виокремленні та прийнятті проблемної задачі, використання словесних методів (пояснення, розповіді, лекції) для активації розумової діяльності учнів, спрямованої на задоволення пізнавального інтересу, шляхом отримання нової інформації. Учні стають співучасниками наукового пошуку.

Частково-пошуковий (евристичний) метод спрямований на залучення учнів до пошуків шляхів, прийомів і засобів розпізнавання пізнавальної задачі.

Дослідний метод спрямований на залучення учнів до самостійного розв'язання пізнавальної задачі з використанням необхідного обладнання.

Переваги пошукових (продуктивних) методів:

- розвиток логічного творчого самостійного мислення і здібностей учнів, їх творчих умінь;

- засвоєні таким чином знання більш міцні;

- розвиток креативності;

- викликає позитивне, емоційне відношення до навчання і розвитку професійного проблемного мислення.



7. Методи стимулювання і мотивації до навчання: формування пізнавалного інтересу (використання цікавого матеріалу, підвищення емоційного рівня навчання, гра, диступ тощо), формування почуття обвязку і відповідальності (роз'яснення соціального і особистісного значення, покарання)

Будь-яка діяльність передбачає наявність компонента мотивації. Це стосується і навчальної діяльності, яка буде успішною за умови позитивного ставлення учня до навчання, наявності пізнавального інтересу, потреби у здобутті знань, почуття обов'язку й відповідальності.

Для формування мотивів навчальної діяльності використовують весь арсенал методів навчання: словесні, наочні і практичні, репродуктивні і пошукові, індуктивні і дедуктивні та ін. Кожен із цих методів, окрім інформаційно-навчального, здійснює також мотиваційний вплив. Проте існують специфічні методи стимулювання і мотивації, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, стимулювання пізнавальної активності і водночас сприяння збагаченню учнів навчальною інформацією. Вони передбачають єдність діяльності учителя й учнів: стимулів педагога і мотивів школярів.

У психології поняття "мотив" означає конкретне спонукання, причину, що вимагає дії, вчинків, тому мотиви учіння визначають як ставлення учня до предмета діяльності, спрямованість на цю діяльність. Мотивація діяльності тісно пов'язана з її стимулюванням, тобто процесом спонукання до дії.

Залежно від ставлення до навчальної діяльності, її змісту мотиви учіння поділяють на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні мотиви пов'язані зі змістом навчальної діяльності та її процесом (пізнавальний інтерес, потреба в інтелектуальній активності, прагнення досягти кращого результату тощо). Зовнішні мотиви характеризують взаємодію особистості із зовнішнім середовищем (вимоги, натяки, вказівки тощо).

Відповідно до цієї класифікації мотивів методи стимулювання навчальної діяльності умовно поділяють на підгрупи: методи формування пізнавального інтересу та методи формування почуття обов'язку і відповідальності у навчанні.

7.1 Метод формування пізнавального інтересу

Інтерес як важливий компонент внутрішньої мотивації характеризується трьома основними ознаками: позитивною емоцією стосовно діяльності; наявністю пізнавального компонента цієї емоції; наявністю безпосереднього мотиву, який є продуктом самої діяльності (Г. Щукіна). З огляду на це у навчанні важливо забезпечити виникнення глибоких позитивних переживань стосовно пізнавальної діяльності, її змісту, форм і методів здійснення.

Процеси мислення, пам'яті, уваги стають ефективнішими, якщо їх супроводжує душевне хвилювання (радість, гнів, здивування тощо). Цікаво робити те, що вимагає напруження, але труднощі мають бути посильними. Неправомірне спрощення навчального матеріалу, невиправдано повільний темп його вивчення, багаторазові повтори не можуть сприяти розвитку пізнавального інтересу.

До основних методів формування пізнавального інтересу належать: дискусія, диспут, включення учнів у ситуацію особистого переживання успіху в навчанні, в інші ситуації емоційно-моральних переживань (радості, задоволення, здивування тощо), метод опори на здобутий життєвий досвід, метод пізнавальної, дидактичної, рольової гри та ін.

До методів емоційного стимулювання навчання належить прийом створення ситуації зацікавленості, тобто використання цікавих для учнів прикладів, парадоксальних фактів, проведення дослідів. Підвищують інтерес до навчання цікаві аналогії, зокрема зіставлення наукових і життєвих тлумачень окремих природних і суспільних явищ.

Основним джерелом інтересу до навчальної діяльності є насамперед її зміст. Щоб підсилити стимулювальний вплив змісту, необхідно чітко дотримуватися вимог принципів науковості, систематичності і послідовності, зв'язку навчання з життям і практикою. Для підвищення стимулювального впливу змісту навчання можна використовувати прийоми створення ситуації новизни, актуальності, наближення змісту до важливих наукових відкриттів тощо.

Стимулювання навчання можна досягти за допомогою методів проблемного навчання, дидактичних ігор. Вони сприяють створенню проблемних ситуацій, обміну знаннями, організації розумової діяльності.

Дидактичні ігри класифікують на рольові, ділові, організаційно-діяльнісні, комп'ютерні. У рольових іграх учні грають казкових, фантастичних персонажів. При цьому відбувається збагачення їх уявлень про трудові, професійні чи особистісні взаємини з іншими людьми, підготовка до реальних життєвих ситуацій. Рольові ігри допомагають розв'язувати проблему мотивації в навчанні. Важливе значення рольової гри полягає також у подоланні внутрішніх конфліктів, реалізації психотерапевтичної функції.

Ділова гра полягає в імітації прийняття управлінських рішень в різних виробничих ситуаціях, організованих за певними правилами. В таких умовах дії учнів набувають якості вчинків, що формують соціальні риси і характер майбутньої особистості. Ділові ігри класифікують на навчальні, виробничі і педагогічні. Навчальні ігри дають змогу встановити в навчанні предметний і соціальний контексти майбутньої професійної діяльності і в такий спосіб змоделювати більш адекватні порівняно з традиційним навчанням умови формування особистості. Основна мета виробничих ділових ігор - підвищення кваліфікації працівників управлінських апаратів, підприємств та організацій. Педагогічні ігри спрямовані на розвиток професійно-особистісних якостей педагога, уміння працювати в реальних умовах, удосконалювати знання і вміння в галузі методики викладання.

Організаційно-діяльнісні ігри зазвичай використовують для професійної підготовки фахівців, підвищення їх кваліфікації, оптимального розв'язання завдань особистісного самовизначення в професійних ситуаціях.

Комп'ютерні дидактичні Ігри використовують для вивчення мови програмування і формування комп'ютерних знань, а також вивчення різних дисциплін за допомогою комп'ютерних програм.

У дидактичній літературі залишається нерозв'язаною проблема практичного застосування ігор, їх дидактичних можливостей, неконкретизовані вимоги до ігор і раціональних методик їх використання у навчальному процесі.

Методи стимулювання і мотивації надають словесним, наочним, практичним та іншим методам додаткового спонукального впливу.

7.2 Метод формування почуття обов'язку і відповідальності у навчанні

До них належать: переконання, позитивний приклад, практичне привчання до виконання вимог, створення сприятливих умов для спілкування, заохочення і пошуку, оперативний контроль за виконанням вимог, осуд, подяка, нагорода та ін. Методи і прийоми стимулювання обов'язку і відповідальності взаємодіють з методами виховання, що пов'язує процеси навчання і виховання.

Серед причин низької мотивації учіння найвагомішими є невиправдане спрощення змісту навчального матеріалу, повільний темп його вивчення, багаторазові повтори. Важливим завданням діяльності вчителя є систематичне і послідовне формування в учнів мотивів навчальної діяльності.



8. Методи контролю і самоконтролю у навчанні (усний, письмовий, лабораторний, програмований, машинний).

Для перевірки рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок розроблено методи контролю і самоконтролю.

Серед методів контролю виокремлюють спостереження за різними видами діяльності учнів на уроці, усна перевірка, письмова перевірка, контрольні та лабораторні роботи, твори, домашні завдання, графічна перевірка, перевірка практикою, тестова перевірка.

8.1 Методи усного контролю

До них належать фронтальне та індивідуальне опитування. Під час фронтального опитуваннявчитель пропонує серію логічно пов'язаних між собою запитань для учнів усього класу.

Воно сприяє систематизації знань, розвиває навчальну активність учнів, але не враховує індивідуального темпу мислення, стимулює прості відповіді, тому його необхідно поєднувати з індивідуальним опитуванням. У процесі індивідуального опитування учень має змогу самостійно висловлювати свої думки, коригувати їх і доповнювати.

Ефективність методів усного контролю залежить від ретельної підготовки вчителя, чіткості формулювання запитань (зрозумілості, лаконічності) і ступеня їх проблемності.

Спостереження за навчальною діяльністю учнів. Як метод контролю його виокремлюють умовно, бо спостереження органічно належить до всіх методів навчання і контролю, адже вчитель завжди фіксує ступінь уважності учня, рівень його мислення, культуру поведінки, ставлення до предмета.



8.2 Методи письмового контролю

Вони спрямовані на аналіз документального матеріалу, визначення характеру допущених учнями помилок і способів їх подолання. Найпоширенішими є такі методи письмового контролю: контрольні роботи, твори, диктанти, письмові заліки, контрольні тестові роботи програмованого типу (перелік запитань і можливі варіанти відповідей).

8.3 Методи лабораторного контролю

Ці методи забезпечують можливість перевірити рівень сформованості вміння застосовувати здобуті знання на практиці. Вони спрямовані на перевірку вмінь учнів користуватися лабораторним обладнанням (амперметр, барометр, вольтметр, термометр тощо). Метод лабораторного контролю охоплює також письмові та графічні роботи, розв'язання експериментальних завдань, які потребують здійснення дослідів.

8.4 Графічна перевірка

Використовується на уроках математики, креслення, образотворчого мистецтва та ін. Вона передбачає створення узагальненої наочної моделі, яка відображає взаємозв'язки в об'єктах і предметах, що вивчаються. Так, графічно можна зобразити умову задачі, механізми, прилади, процеси. Графічна перевірка забезпечує розвиток пізнавального інтересу, економить час, формує вміння узагальнювати, систематизувати, класифікувати вивчений матеріал, сприяє розвитку абстрактного мислення учнів. Основними формами графічної перевірки є складання таблиць, схем, побудова діаграм, графіків, створення малюнків, робота з картами. Вона часто поєднується з усною або письмовою, перевірками.



8.5 Тестова перевірка знань

Цей метод забезпечує об'єктивне вимірювання обсягу і якості засвоєння учнями конкретних знань, умінь і навичок, але не здібностей. Слово "тест" (англ. test) означає випробування, перевірку. Основні вимоги до тестів полягають у тому, що вони мають бути короткотривалими, однозначними, правильними, відносно короткими, інформативними, зручними, стандартними; відповідати цілям навчання, виховання і розвитку учня.

Основними критеріями тестів є об'єктивність, надійність, валідність і точність.

Об'єктивність передбачає, що результати вимірів максимально незалежні від дослідників. Це означає, що різні вчителі, викладачі, експерти, вимірюючи одну й ту саму характеристику, одержують однаковий результат. Важливою умовою забезпечення об'єктивності є стандартизація процедури вимірювання: об'єктивність здійснення вимірювання (однакові умови, час, засоби); об'єктивність опрацювання даних (фіксація результатів, їх збереження й аналіз); об'єктивність інтерпретації результатів (алгоритми аналізу, критерії оцінювання та інтерпретації результатів).

Надійність методу вимірювання передбачає відновлення результатів діагностики під час повторних вимірювань. Ступінь надійності методу визначають за допомогою коефіцієнта надійності, який дорівнює коефіцієнту кореляції між результатами, одержаними однаковим методом та за однакових умов. Коефіцієнт надійності вказує, наскільки збігаються результати вимірювань.

Ступінь надійності вимірювання залежить від об'єктивності методу, оптимізації параметрів засобів вимірювання, стабільності вимірюваних характеристик.

Валідність методу відображає відповідність того, що вимірювалося цим методом, тому, що він повинен вимірювати. Валідність методу диференціюють за такими ознаками: валідність змісту, валідність відповідності, валідність прогнозу.

Точність методу вимірювання характеризує ступінь коливання вимірюваного параметру і визначає мінімальну або систематичну помилку, з якою можна здійснити вимірювання цим методом. Коливання результатів вимірювання підпорядковується статистичним закономірностям.

Критерії оцінювання якості методів вимірювання є необхідними, але недостатніми критеріями ефективності педагогічного контролю. Окрім них, ефективність значною мірою залежить від організації контролю, забезпеченості навчального процесу технічними і методичними засобами, рівня професійної освіченості самих учителів з питань методології і теорії тестового контролю.

За допомогою тестових завдань можна здійснювати поточну, поетапну та підсумкову атестації результатів навчальної діяльності учнів. Використання цього методу дає змогу значно підвищити відповідальність учнів за результати своєї діяльності, скоригувати дії вчителя від трансляції знань і способів діяльності до проектування індивідуальної траєкторії розвитку учня.

Залежно від способу відповіді тестові завдання поділяють на:

- завдання закритої форми із запропонованими відповідями, з яких одна є правильною;

- завдання відкритої форми з вільно конструйованими відповідями.

Тестові завдання закритої форми складаються з трьох компонентів: інструкції щодо їх виконання; запитальної змістової частини; правильної відповіді. У деяких тестових завданнях інструкції немає, оскільки цю функцію виконує запитальна змістова частина. Часто інструкцію розміщують на початку тестового зошита чи тестових матеріалів.

До тестових завдань закритої форми належать:

1) завдання альтернативних відповідей ("правильно - неправильно", "так - ні"), які застосовують для оцінювання одного елемента знань;

2) завдання простого множинного вибору, що передбачають знаходження однієї правильної відповіді із запропонованих варіантів;

3) завдання з множинним вибором, у яких кількість правильних відповідей не обмежена інструкцією.

Завдання з простим множинним вибором будують за принципами класифікації та кумуляції, завдання з множинним вибором - відповідно до вимог принципів класифікації, кумуляції, циклічності, комплексності (поєднання принципів).

До завдань відкритого типу належать завдання на відновлення послідовності або відповідної частини.

У тестах цього виду варіанти відповідей не надаються, тобто тестові завдання передбачають вільну форму відповіді. Тести відкритого типу поділяють на завдання з пропусками, завдання на доповнення, завдання з короткою відповіддю та завдання у формі структурова-ного есе.

До завдань з короткою відповіддю існує особлива вимога: вони мають бути сформульовані так, щоб запитання потребували короткої відповіді, яка зазвичай є результатом математичних розрахунків.

Як свідчить практика, учні надають перевагу запитанням відкритого типу. Такий підхід до питань заохочує їх перевіряти і розвивати свої ідеї, критично аналізувати вивчений навчальний матеріал. Запитання відкритого типу часто починаються словами "що", "як", "які" тощо.

У створенні тестів необхідно керуватися такими основними правилами:

1. Зміст завдання має відповідати вимогам програми і відображати зміст навчання.

2. Тестові завдання однакової форми повинні супроводжуватися однією інструкцією щодо їх виконання.

3. Текст інструкції має відрізнятися від основного тексту іншим шрифтом або кольором.

4. Тестові завдання нумеруються арабськими цифрами, нумерація тестових завдань різної форми наскрізна.

5. Створення тестового завдання розпочинається з формулювання правильної відповіді (для завдань закритої форми) або постановки запитання (для завдань відкритої форми).

6. Запитальна частина тестового завдання формулюється зазвичай у стверджувальній формі, стисло, чітко, без подвійного тлумачення.

7. Запитальну частину тестового завдання доцільно виділити іншим шрифтом (великі літери, активний колір тощо).

8. Варіанти відповідей тестового завдання повинні мати окрему індексацію (нумерацію).

Тести успішності мають істотні переваги над традиційними методами контролю:

- забезпечують можливість перевірити рівень засвоєння навчального матеріалу всіма учнями;

- дають змогу за порівняно короткий час перевірити значно більший обсяг знань, ніж це можна зробити за допомогою традиційного усного чи письмового опитування;

- нейтралізують вплив зовнішніх чинників (почерк, граматичні помилки, упереджене ставлення до учня);

- забезпечують оперативний і систематичний контроль за навчальною діяльністю учнів, що спонукає їх до регулярної підготовки з предмета;

- формують інтерес до навчання (незвичайність форми завдань);

- дають змогу підвищити об'єктивність підсумкового контролю, змінити його форми.

У процесі підготовки матеріалів для тестових завдань необхідно дотримуватися таких основних правил:

1) недоцільно включати відповіді, неправильність яких на час тестування учень не зможе обґрунтувати;

2) неправильні відповіді мають ґрунтуватися на типових помилках і бути правдоподібними;

3) правильні відповіді з усіх запропонованих слід розміщувати у випадковому порядку;

4) завдання не мають повторювати формулювань підручника;

б) відповіді на запитання не повинні бути підказками для відповідей на інші завдання цього тесту;

6) питання не мають містити "пасток" (каверзної та хибної інформації).

Не можна абсолютизувати тестовий метод контролю. Він має право на існування поряд з іншими методами і формами перевірки знань. Як кожний засіб діагностики тести мають свої переваги і недоліки. Результати розв'язування тестових завдань не дають змоги визначити рівень інтелектуальних ресурсів суб'єкта. Незважаючи на валідність і прогностичну надійність, тести не завжди можуть "виміряти" динаміку розвитку індивідуальних здібностей учня, позбавляють його і вчителя "живого" спілкування. Тому доцільно поєднувати тестування з іншими (традиційними) формами і методами перевірки.

Метод самоконтролю. Він спрямований на формування вміння усвідомлено регулювати власну навчальну діяльність, удосконалювати її, запобігати помилкам і неточностям. Важливими засобами формування в учнів умінь самоконтролю є усвідомлення правильності операцій і дій, складання плану відповідей, переказ основних думок, робота з контрольними запитаннями, контроль з боку вчителя, самооцінювання (критичне ставлення учня до своїх здібностей і можливостей та об'єктивне оцінювання власних успіхів у навчанні).

Методи контролю спрямовані на зворотний зв'язок у навчанні, його регулювання і корегування. Використання їх має забезпечити повноту і всебічність контролю, його систематичність, об'єктивність, індивідуалізацію і диференціацію у навчанні. Усі методи контролю використовують у взаємозв'язках із дидактичними цілями, змістом та етапами навчання.



9. Засоби та форми навчання

Засоби навчання

Успішність процесу навчання, ефективність використання в ньому різних методів і форм навчання значною мірою залежать від вдалого вибору засобів навчання.

Засіб навчання -- допоміжний матеріальний засіб школи (вищого навчального закладу), що виконує специфічні дидактичні функції.

Головне завдання засобів навчання полягає у забезпеченні навчальної мети завдяки включенню, активізації різноманітних пізнавальних можливостей учня і студента.

Функції і види засобів навчання.

Засоби навчання виконують найрізноманітніші функції:

- замінюють викладача як джерело знань (кінофільми, магнітофон, навчальні пристрої та ін.);

- конкретизують, уточнюють, поглиблюють відомості, які дає викладач (картини, карти, таблиці та інший наочний матеріал);

- є прямими об'єктами вивчення, дослідження (машини, прилади, хімічні речовини, предмети живої природи);

- виступають «посередниками» між школярем (студентом) і природою або виробництвом у тих випадках, коли їх безпосереднє вивчення неможливе або утруднене (препарати, моделі, колекції, гербарії тощо);

- використовуються для озброєння учнів (студентів) уміннями та навичками -- навчальними і виробничими (прилади, інструменти та ін.);

- є символічними (знаковими) засобами (історичні та географічні карти, графіки, діаграми тощо).

Найістотнішим засобом навчання є слово викладача. За допомогою слова він організовує засвоєння знань учнями (студентами), формування в них умінь і навичок. Викладаючи новий матеріал, він спонукає до роздумів над ним.

Підручник як важливий засіб навчання слугує для відновлення в пам'яті, повторення та закріплення здобутих на занятті знань, виконання домашнього завдання, повторення пройденого.

Необхідними чинниками, що сприяють успішному засвоєнню знань, є технічні засоби навчання (ТЗН). До них належать дидактична техніка (кіно -, діапроектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони), екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали для епіпроекції), посібники динамічної проекції (кінофільми, кінофрагменти та ін.); фонопосібники (магнітофонні записи), відеозаписи, радіо - і телепередачі.

Використання ТЗН вимагає ретельного їх поєднання зі словом викладача, для чого використовують різноманітні методичні прийоми:

- установка на сприймання перед демонструванням окремих елементів комплексу чи комплексу загалом;

- пояснення (бесіда) за змістом аудіовізуальних засобів;

- демонстрування (прослуховування) окремих частин, фрагментів або кадрів, що чергуються з розповіддю (поясненням);

- демонстрування (прослуховування), що супроводжується поясненням (синхронне коментування).

Застосування ТЗН на уроці вимагає попередньої підготовки, яка передбачає:

- вибір теми заняття;

- визначення необхідних для вивчення теми засобів навчання;

- підготовку необхідних ТЗН;

- визначення дидактичних функцій і місця кожного технічного засобу при вивченні теми;

- встановлення характеру можливої роботи учнів з ТЗН;

- вибір способу викладу навчального матеріалу на кожному етапі вивчення теми;

- використання технічних засобів навчання відповідно до плану заняття.

Ефективному використанню ТЗН сприяє кабінетна система навчання, що передбачає проведення занять з усіх предметів у спеціально обладнаних навчальних кабінетах. Вона дає змогу швидко «вникнути» у предмет, що вивчається, створює кращі можливості для використання наочності, ТЗН та умови для цікавої організації позаурочної роботи з предмета, позакласної виховної роботи.

Форми навчання у сучасній зарубіжній практиці.

За рубіжна школа і педагогіка постійно вдосконалюють систему навчання, використовуючи при цьому різноманітні методи. Один із них -- навчання учнів групою вчителів за певного розподілу обов'язків між ними. Провідний педагог пояснює новий матеріал кільком класам -- паралелям, а закріплення здійснюють у класах інші вчителі -- помічники. Така система поширена у школах США, Швеції, інших країн.

До новацій у розвитку форм навчання належать не градуйовані школи і школи з різновіковими об'єднаннями учнів за інтересами. У них заняття організують так, щоб учень, виконуючи самостійну роботу під керівництвом учителя-консультанта, міг сам визначати темпи свого навчання.

Практикують і так зване відкрите навчання, суть якого в тому, що у школі учень навчається обмежений час, отримуючи від учителя загальні вказівки і завдання. У процесі їх виконання доводиться звертатися до спеціального навчального центру, де для самостійної роботи його забезпечують необхідною інформацією, матеріалами і технічними засобами навчання.

В індивідуалізації навчання використовують також контрактну форму -- угоду між учнем і педагогом, яка передбачає основні напрями самостійної роботи учня. Це дає змогу учням індивідуально планувати свою навчальну діяльність і опановувати матеріал відповідно до власних здібностей та інтересів. Контракт не звільняє від щоденних занять у школі, а є доповненням до них, оскільки складається для поглиблення знань з певного предмета. навчання пізнавальний науковий

У багатьох школах запроваджено навчальні центри і центри за інтересами.

Навчальний центр може бути організований у класі. Він забезпечує учнів, які цікавляться певною галуззю знань, необхідним обладнанням і матеріалами, науковою і популярною літературою.

Центри за інтересами дають учням змогу розширити знання з конкретної соціальної проблеми, наприклад дослідити екологічну ситуацію в штаті тощо. Серед нових форм організації навчання -- «школа без стін». Вона не має свого приміщення, постійних класів. Діти зустрічаються з учителем у різних місцях, відвідують заводи, музеї, бібліотеки, пізнаючи передусім практичний бік життя.

Практика сучасної школи свідчить, що ефективності в навчально-пізнавальній діяльності досягають за умови взаємодоповнюваності різних методів, засобів і форм навчання. Вибір конкретного методу, засобу чи форми навчання на практиці залежить від індивідуального стилю діяльності вчителя, рівня його науково-методичної підготовки і педагогічної майстерності.

Размещено на Allbest.ru

...