Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут педагогіки і психології професійної освіти академії педагогічних наук України

УДК [377.5:61+378.1:61](477.8)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Розвиток медичної освіти на західноукраїнських землях (друга половина XVIII - 3О-ті роки ХХ ст.)

13.00.04 - теорія і методика професійної освіти

Клос Лілія Євгенівна

Київ 2002

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Iсторія розвитку школи, освіти і педагогічної думки - важливе джерело розбудови національної системи освіти в Україні, оновлення її змісту та структури, об'єктивного висвітлення внеску культурно-освітніх діячів у процес українського відродження. Зокрема, це стосується західноукраїнських земель, де в кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. активно розроблялися засади українського шкільництва. Однією з цікавих і малодосліджених сторінок історії професійної педагогіки того періоду є розвиток медичної освіти. Свідченням всезростаючої ролі педагогічної науки у підготовцi висококваліфікованих спеціалістів у різних галузях, у тому числі в медицині, стало включення загальної педагогіки і педагогічних спецкурсів до базового компонента змісту вищої медичної освіти.

Окремі аспекти становлення закладів медичної освіти у XVIII-XIX ст. на західноукраїнських землях висвітлювалися в працях польських істориків Я.Кохановського, Л.Фінкеля, С.Стажинського та ін., істориків медицини Л.Гонсьоровського, Я.Лукашевича, В.Шумовського. Питанням розвитку медичної освіти придiляли значну увагу представники української лікарської громадськості - члени професійних об'єднань медиків у Галичині: Є.Озаркевич, Т.Бурачинський, М.Музика, М.Панчишин. У радянські роки цi проблеми вивчали С.Верхратський, Б.Криштопа, І.Шапіро. Цікавий фактичний матеріал з історії середньої медичної освіти на західноукраїнських землях до 1939 р. представлений в роботах О.Рузанова, М.Шегедин, з історії фармації - Н.Бенюх.

Вивчали цю широку проблему сучасні дослідники історії розвитку школи, освіти і педагогічної думки в Україні та за кордоном, зокрема, В.В.Сагарда, Б.М.Ступарик, В.П.Кравець, А.В.Вихрущ. Дидактичнi аспекти діяльності закладів професійної освiти рiзних типiв в Україні та за її межами розглядалися О.В.Аніщенко, М.М.Барною, Д.Д.Герцюком, І.Є.Курляк, Д.I.Пенішкевич, І.М.Петрюк, С.Р.Чуйком та ін. Але на сьогоднішній день практично не існує жодного цілісного, комплексного дослідження з історії професійної освіти, яке б висвітлювало становлення і розвиток медичної освіти, науки і практики на західноукраїнських землях у другій половині XVIII ст. - 30-их роках ХХ ст. Усе це і зумовило вибір теми дослідження: “Розвиток медичної освіти на західноукраїнських землях (друга половина XVIII - 30-ті роки ХХ ст.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося згідно з тематичним планом науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Львівського національного університету ім. І.Франка при розробці теми “Дослідження історії школи, освіти, виховання, педагогічної думки в Україні” (наказ ректора Львівського державного університету імені Івана Франка № Н-492 від 20.08.1999 р.).

Об'єкт дослідження: історія розвитку професійної освіти на західноукраїнських землях у XVIII - XX ст.

Предмет дослідження: становлення і розвиток системи медичної освіти, змісту, форм i методiв професійної підготовки медичних працiвникiв на західноукраїнських землях у другій половині XVIII - 30-их роках XX ст.

Мета дослідження: відтворити й проаналізувати історію виникнення та розвитку навчальних закладів медичного профілю на західноукраїнських землях; розкрити зміст, форми, методи і засоби професійної підготовки медичних працівників різного рівня; виявити провiдні тенденції у розвитку медичної освіти, зокрема української, наприкінці XVIII - в 30-их роках XХ столiття.

Концептуальнi iдеї. Становлення системи медичної освіти на західноукраїнських землях досліджувалося на основі проблемно-хронологічного підходу у контексті розвитку європейської медичної науки і практики. При цьому нами враховувалася специфіка формування нормативно-правової бази розвитку медичних установ у різних регіонах західноукраїнських земель. Дослідження спрямовувалося на відтворення цілісної картини становлення і розвитку системи закладів медичної освіти, передусім на виявлення динаміки формування змісту підготовки медичних працівників різного рівня.

Упродовж усього дослідження його стрижневою ідеєю було висвітлення боротьби українського народу за рідномовну медичну освіту. Тому в роботі значна увага приділена ролі національних лікарських товариств у підвищенні рівня санітарно-гігієнічної культури та медичних знань українського народу, у відкритті філантропійних закладів для надання допомоги неімущим прошаркам населення, у здійсненні профілактики захворювань, популяризації здорового способу життя, особливо серед дітей та молоді.

Об'єкт, предмет і мета зумовили такі завдання дослідження:

1) проаналізувати історичний процес становлення і розвитку лікарської допомоги населенню, медичної науки і освіти в Європі з часів пізнього Середньовіччя до середини XVIII ст., встановити провiднi тенденції цього процесу;

2) виявити головні чинники, що детермінували розвиток медичної освіти, і виділити основні періоди процесу становлення і розвитку медичної освіти на західноукраїнських землях наприкінці XVIII - 30-их роках ХХ ст.;

3) розкрити особливості формування змісту, форми, методи і засоби фахової підготовки медичних працівників нижчого та середнього рівнів у досліджуваний період; відтворити дидактичну систему вищої медичної освіти в регіоні;

4) висвітлити роль української інтелігенції та релігійних організацій у створенні системи лікувальних закладів для населення;

5) оцінити прогресивні надбання, які можуть бути використані в сучасних умовах підготовки медичних працівників і сприятимуть відродженню філантропійних традицій у процесі надання медичної допомоги населенню;

6) розробити рекомендації щодо практичного використання прогресивних iдей розвитку медичної освiти на захiдноукраїнських землях наприкінці XVIII - 30-их роках XX ст. у професійній підготовці лікарів, соціальних педагогів, соціальних працівників, викладачів медичних навчальних закладiв різних рівнiв акредитацiї.

Методологiчною основою дослiдження є теорiя пiзнання, теоретичнi положення про зв'язок iсторiї iз сьогоденням, доцiльнiсть творчого використання історичної спадщини у сучаснiй освiтнiй практицi. Дослiдження грунтується на принципах науковостi, цiлicностi, об'єктивностi, соцiальної зумовленостi, культуровiдповiдностi, взаємозв'язку та взаємодiї об'єктивного i суб'єктивного, традицiйного та iнновацiйного, нацiонального та загального.

Теоретичну базу дослідження становлять матеріали з історії та історії медицини (Л.Фінкель, Я.Кохановський, Л.Гонсьоровський, В.Шумовський та ін.), з історії медичної освіти (С.Верхратський, Б.Криштопа, С.Якушевський, М.Шегедин, Н.Бенюх), з історії розвитку школи і педагогічної думки в Україні (Б.М.Ступарик, В.П.Кравець, А.В.Вихрущ), з різних аспектів професійної педагогіки (О.В.Аніщенко, Д.Д.Герцюк, І.Є.Курляк, Д.I.Пенішкевич, І.М.Петрюк, Я.В.Цехмістер), національної культури (М.А.Семчишин), діаспорні наукові, довідкові та мемуарні видання (Р.Осінчук, В.Плющ, П.Пундій, В.Мудрий).

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від другої половини XVIII ст. до 1939 р. Нижня межа історико-педагогічного пошуку визначається формуванням нормативно-правової бази медико-санітарної служби Австрії, яка в останній чверті XVIII ст. поширилася на західноукраїнські території. Верхня хронологічна межа пов'язана з тимчасовим припиненням діяльності всіх медичних навчальних закладів на західноукраїнських землях, зумовленим зміною політичного устрою внаслідок їх включення до складу УРСР.

Основний зміст дисертації

медична освіта західноукраїнська розвиток

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, його зв'язок із науковими програмами, викладено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, розкрито джерельну базу, обгрунтовано хронологічні межі дослідження, наведено дані про апробацію, впровадження і публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Становлення медичної науки, практики та освіти на західноукраїнських землях до 2-ої половини XVIII століття” - викладено результати історико-педагогічного аналізу основних здобутків у європейській медичній науці та практиці (з часів пізнього Середньовіччя до другої половини XVIII ст.). Виявлено провідні тенденції в розвитку згаданої сфери діяльності в найбільш розвинених державах; детальніше розглянуто навчання і практичну підготовку фахівців-медиків на західноукраїнських землях у XVI-XVIII ст.

У розділі викладено стан дослідженості проблеми. При цьому встановлено, що чимало питань і досі залишаються нерозкритими. Звертаючись до витоків медичної науки і практики в Європі, ми більш детально охарактеризували найстарішу та першу в Західній Європі медичну школу - Салернську (Італія), яка водночас займалася і навчальною діяльністю, і лікуванням хворих. Осередками розвитку медичної науки, передусім хірургії, були університети.

Дано характеристику здобуткам тодішньої практичної медицини, що набувала активного розвитку в університетах. Зокрема, розкрито революційні за своєю суттю відкриття в галузі анатомії, здійснені А.Везалієм та його послідовниками - представниками Падуанської медичної школи.

Наукову думку цього періоду характеризували певні напрями, які по-різному пояснювали причини і механізм перебігу хвороб. Найвідомішими з них були: ятрохімія (Парацельс), ятрофізика (Санторіо-Санторіні), механістична теорія (Д.Бореллі, Д.Боліві), ятроматематика (Ю.Дрогобич), локалістичний напрям (Д.Морганьї), тваринний магнетизм (А.Месмер). Таке розмаїття медичних наукових теорій створювало можливості для прогресу в медицині.

Виявлено, що фахівців-лікувальників того часу можна розділити за рівнем освіченості на три групи: перша група - випускники університетів і академій, друга - хірурги з університетською освітою, третя - “цирулики” (цирульники). Останні належали до професійних об'єднань - цехів, які одночасно були школами практичного навчання. Саме цирульники виконували функції асистентів під час проведення операцій професорами в університетських клініках. Поряд із згаданими категоріями медиків населенню середньовічної Європи також надавали допомогу представники народної медицини (знахарі, костоправи, кровопускателі).

Викладено результати вивчення медичної освіти в тогочасних колегіумах - Острозькому та Львівському, випускники яких були фахівцями широкого профілю, обізнаними в хірургії, акушерстві та лікувальній справі. Акушерські школи Європи були відкриті у першій половині XVIII cт. в Англії, Німеччині, на західноукраїнських землях - у другій половині XVIII cт.

Центром університетської медичної освіти була Iталія - Болонський і Падуанський університети, які відзначалися вільнодумством, на відміну від Паризького університету, де в XVI-XVIII ст. панувала схоластика. В Італії та Англії були відкриті перші медичні академії - заклади для дослідного вивчення природи. Подібна вища медична школа на західноукраїнських землях - Замойська академія (поблизу Львова) розпочала свою діяльність у 1594 р.

У другому розділі - “Загальна характеристика розвитку медичної освіти на західноукраїнських землях за часів Австро-Угорської та Російської імперій (1772-1918 рр.)”- висвітлено передумови формування і структуру управління органами охорони здоров'я та закладами медичної освіти різного рівня на західноукраїнських теренах (1772-1918 рр.), розкрито особливості фахової медичної освіти нижчого та середнього рівнів на Буковині, Закарпатті, у Східній Галичині та на Волині; відтворено дидактичну систему вищої медичної освіти і розглянуто специфіку науково-просвітницької діяльності навчальних закладів медичного профілю та лікарських товариств.

Встановлено, що в другій половині XVIII ст. медичне обслуговування населення цих територій було незадовільним. Державної санітарної служби і закладів медичної освіти практично не існувало. Австрійська реформа охорони здоров'я (1770_р.) торкнулася і західноукраїнських регіонів. Здійснений аналіз суспільно-політичної і соціально-економічної ситуації, що склалася наприкінці XVIII - у XIX ст., дав змогу відтворити структуру управління системою охорони здоров'я в Австрії (Австро-Угорщині) у сфері медицини.

У розділі проаналізовано розвиток медичної освіти середнього рівня на згаданих теренах. Зокрема, розкрито роль школи при Медичному колегіумі у Львові як першого навчального закладу з підготовки медичних працівників середньої ланки. Висвітлено зміст, форми, методи і засоби навчання в цій школі, показано високий науковий потенціал викладацького складу та професійний рівень її випускників - хірургів і акушерок. У 1784 р. на її базі відкрито акушерську (медико-хірургічну) школу при Львівському університеті. Створена в 1875 р. імператорсько-королівська школа акушерок у Львові суттєво поступалася своїм попередницям за науково-педагогічним потенціалом, хоча рівень практичної підготовки залишався достатньо високим. Цей навчальний заклад звузив свій профіль лише до підготовки акушерок. Наприкінці ХІХ ст. у Львові почала діяти перша медсестринська школа на базі загального шпиталю, яка готувала кваліфіковані кадри з догляду за хворими в стаціонарах.

Початок систематичного навчання акушерок на Буковині датовано 1812 р., від часу заснування школи практичного акушерства з 8-місячним терміном навчання. Викладання здійснювалося німецькою, згодом і румунською, а з 1833 р. - почергово німецькою та українською мовами. Зміст навчання спрямовувався на оволодіння практичними навичками повитушної справи. На Закарпатті навчання акушерок розпочалося значно пізніше - з 1890 р. спочатку в межах 3-місячних курсів, які з 1894 р. перейменовано в акушерську школу з 5-місячним терміном навчання. Ця школа також мала практичне спрямування.

Фахова підготовка медперсоналу середнього рівня на Волині відбувалася за двома напрямами. Досвідним шляхом проходило навчання сестер милосердя в Домі шариток (законниць) у Луцьку. Підготовка фельдшерів у чотирикласній фельдшерській школі Житомира (1875 р.) проходила за спеціальною програмою, що передбачала засвоєння трьох основних груп предметів. Учнями тут були виключно хлопці, які закінчили двокласне народне училище.

Вищу медичну освіту на західноукраїнських землях в період панування Австрії (Австро-Угорщини) і Росії можна було здобути лише на медичному факультеті Львівського університету. Нами виділено два періоди у діяльності цього закладу - 1784-1805 рр. та 1894-1918 рр., між якими виявлено суттєві відмінності у змісті освіти, формах і методах навчання. Так, упродовж першого періоду факультет готував лікарів за австрійською програмою, традиційною для середньовічних університетів. Курс навчання тривав сім років, із яких три перші - це студії на обов'язковому філософському факультеті, а наступні чотири роки присвячувалися вивченню фахово орієнтованих дисциплін (анатомії, фізіології, фармакогнозії, патології, природознавства для медиків) та спеціальних предметів (хірургії, акушерства, клініки та спецкурсу з окулістики). Кількість студентів на медичному факультеті (у той час непрестижному) була невеликою, що й спричинило скорочення змісту освіти, а згодом і закриття факультету.

У наступному періоді (1894-1918 рр.) за короткий термін (5 років) було створено 14 кафедр, запроваджено вивчення нових предметів (біологічної хімії, гістології з ембріологією, патологічної анатомії, гігієни, шкірно-венеричних хвороб, педіатрії, нервових та психічних хвороб, оториноларингології, стоматології). Змін зазнала і сама організація процесу навчання. Філософський факультет з підготовчого відділу переріс у самостійний, рівноправний з іншими факультетами. Тому навчання власне на медичному факультеті тривало 5 років і здійснювалося згідно з новою програмою, як у Варшавському університеті.

До 1918 р. у підготовці майбутніх медиків перевагу віддавали словесним методам навчання (лекціям, розповідям, поясненням), рідше застосовували наочні (ілюстрування, демонстрування). Серед практичних методів навчання набули поширення практичні роботи і вправи; лабораторні роботи в цей час тільки почали запроваджуватися. Переважаючою формою організації навчання були лекції. Вони займали приблизно половину від усієї кількості навчальних занять (а з історії та філософії медицини були єдиною формою). Тоді ж почалося впровадження циклів практичних занять за тематикою спецкурсів. Практичні й лабораторні заняття проводилися у відповідно обладнаних кабінетах і лабораторіях (майстернях), що мали достатню кількість необхідних засобів навчання (таблиць, копій наукових праць, трупів, лабораторних тварин), приладів (мікроскопів, електрокардіографів, фото- і рентгенапаратів, міографів). У цей же період зазнали диференціації та спеціалізації клінічні дисципліни, що спричинило виділення з курсу внутрішніх хвороб самостійних предметів: пульмонології, кардіології, гастро-ентерології, нефрології, ендокринології та ін.

Процес навчання здійснювався на основі принципів наочності, науковості, систематичності, послідовності, зв'язку навчання з життям, грунтовності й міцності, активності. Засоби навчання збагачено та урізноманітнено підручниками, написаними німецькою і польською мовами. Про посилення уваги в процесі підготовки майбутніх лікарів до формування практичних умінь та навичок свідчить введення чергувань студентів у клініках. Для поточного контролю успішності використовували “ригороз” (державний іспит) та короткий іспит, для заключного - ригороз в присутності комісії. Навчання було платним. Важливим нововведенням стало відкриття на факультеті регулярних доповнювальних курсів для лікарів.

До початку ХХ ст. на західноукраїнських землях не було рідномовних закладів медичної освіти. Однак українські лікарі Галичини для вирішення проблем охорони здоров'я українців та розвитку національної медичної науки пішли шляхом створення лікарських товариств. Найважливішими факторами, що спричинили процес виникнення та становлення професійних товариств українських лікарів, були: потреба забезпечення автохтонного населення західноукраїнських земель висококваліфікованими національними медичними кадрами; організація лікувально-профілактичної, санітарно-гігієнічної та просвітницької роботи серед населення; забезпечення можливостей професійного зростання лікарів. Спочатку (1892 р.) було засновано математично-прородописно-лікарську секцію (далі МПЛС) Наукового товариства ім. Т.Шевченка (НТШ), котра в 1898 р. переросла у Лікарську комісію (ЛК). У 1903 р. створено товариство “Народна Лічниця”(НЛ), а згодом (1910 р.) на його основі - Українське лікарське товариство (УЛТ). Це товариство, очолене Є.Озаркевичем, здійснювало підготовку молодих медичних кадрів і поширювало серед населення елементарні медичниі знання; створило спеціальну комісію, що розробляла українську медичну термінологію; співпрацювало з подібними організаціями за кордоном; відстоювало права українського населення Австро-Угорщини в столиці і на місцях; здійснювало гігієнічне виховання і культурно-просвітницьку роботу серед населення (з 1912 р. видавало часопис “Здоровлє”). Цікавою і змістовною була також просвітницька і профілактична діяльність товариства “Медична Громада” (МГ), створеного в 1910 р. українськими студентами медичного факультету університету імені Франца І.

У третьому розділі - “Особливості розвитку медичної освіти на західноукраїнських землях у 20-30-ті роки ХХ століття” - висвітлено процес формування управління системою охорони здоров'я та медичної освіти, особливості фахової медичної освіти нижчого та середнього рівнів на західноукраїнських землях у міжвоєнний період; викладено дидактичні та організаційні особливості вищої медичної освіти, а також розкрито роль професійних організацій лікарів західноукраїнських теренів у поширенні медичних знань і розвитку медичної освіти у 20-30-ті роки. Проаналізовано наслідки процесу реформування структури управління закладами охорони здоров'я після зміни політичного устрою в 1918 р. На основі архівних документів відтворено структуру Окружного Управління охорони здоров'я в Польщі у 1919 р. (на прикладі Галичини).

Виявлені характерні особливості системи охорони здоров'я на західноукраїнських землях у цей період: 1) існування лікарняних кас (кас хворих); 2) створення філантропійних лікувальних закладів різного профілю паралельно до державної служби (протитуберкульозні станції, амбулаторії охматдиту); 3) об'єднання цих закладів в осередки здоров'я і офіційне затвердження їх як структурних організаційних одиниць в системі громадського здоров'я; 4) відкриття кооперативів здоров'я з ініціативи прогресивної української лікарської громадськості.

Розвиток медичної освіти нижчого та середнього рівнів у регіонах Західної України відбувався на основі врахування здобутого досвіду. Підготовка фахівців цієї групи здійснювалася в акушерських, медсестринських, фельдшерських школах, де були запроваджені нові розширені програми, які передбачали збільшення терміну навчання та посилення практичної підготовки. У 30-их роках було відкрито одномісячні та повторювальні курси - тематичні цикли для акушерок зі стажем. Їх функція полягала у підвищенні кваліфікації фахівців-практиків.

Із недержавних медичних установ у Галичині діяла приватна школа з догляду за хворими при товаристві імені Христової дитини (1937 р.). Цей заклад здійснював підготовку середнього медперсоналу для догляду за дітьми.

На Буковині та в Закарпатті функціонували акушерські школи, у яких з плином часу не відбулося суттєвих змін у навчальному процесі. Осередком фахової підготовки медпрацівників середньої ланки на Волині залишалася Житомирська акушерська школа (у 1920 р. перейменована в школу лікарських помічників); почали діяти акушерська школа з півторарічним терміном навчання і дворічна школа медичних сестер.

Осередками розвитку вищої медичної освіти в 20-30-ті роки на західноукраїнських землях були медичний факультет університету Яна Казимира і медичний факультет Українського таємного університету (УТУ) у Львові.

Структура Львівського університету суттєво не змінилася. Основними формами організації навчальних занять цього періоду були лекції, практичні та лабораторні заняття, семінари і репетиторіуми, екскурсії. Практичні заняття проводилися у перев'язочних, операційних залах клінік, кабінетах щеплень з використанням різних методів навчання (пояснень, інструктажів, демонстрацій, вправ). Основним засобом навчання залишалися конспекти лекцій, оскільки користування університетською бібіліотекою було платним, як і навчання на факультеті вцілому. Для самостійної підготовки студенти використовували підручники, посібники, затверджені Міністерством віросповідань і публічної освіти. Більшість наукових закладів (кафедр) університету мали свої власні бібліотеки, що сприяло самостійній роботі студентів.

Практична підготовка майбутніх лікарів з_1924/1925 навч.року здійсню-валася відповідно до нової програми за кількома напрямами: терапія, хірургія, акушерство, гінекологія, отоларингологія. Тривалість навчання зросла до 6 років. Серед контрольних заходів використовували колоквіуми та іспити. Випускники одержували дипломи з присвоєнням звання “Лікаря всіх наук медичних”.

Наявна політична ситуація призвела до відвертої дискримінації українського населення при вступі до університету чи прийомі на державну роботу. Тому не всі бажаючі могли навчатися медицини в державному університеті. У зв'язку з цим восени 1919 р. НТШ організувало виклади власним коштом для молоді, що бажала здобути вищу освіту. Восени 1920 р. були відкриті університетські медичні курси, а в травні 1922 р. засновано Український таємний університет з медичним факультетом у його складі.

Медичний факультет УТУ був найменш численним - 130 студентів проти 841 на юридичному (1920/1921 навч.рік). В умовах переслідувань і арештів викладачів, розгонів студентів поліцією, конфіскації дидактичних засобів УТУ здійснював підготовку лише перших 2-2,5 років студій. Навчальний процес відбувався на теоретичних кафедрах (хімії, фізики, біології, анатомії, гістології) за єдиною програмою. Поступово, у 1920/1921 навч.році було відкрито ще 5 кафедр - топографічної анатомії, ембріології, фізіології, хімії та фізіологічної хімії, які представляли їх керівники - професори УТУ (М.Панчишин, М.Музика, М.Вахнянин, О.Подолинський, Л.Максимонько та ін.).

Основні форми організації навчання на медичному факультеті були аналогічними до таких у державному університеті. Теоретичні заняття проводилися в різних приміщеннях українських організацій (Просвіти, Народного дому, Лікарського товариства, Ставропігійського інституту); практичні й лабораторні, що складали третину всього навчального часу, - на горищах і в підвалах будинків, приватних помешканнях професорів. На просемінарах студенти читали і реферували важливі наукові праці. Заняття проводилися систематично, з дотриманням принципу циклічності у програмі викладів. Основним методом навчання були вправи - анатомічні, гістологічні, фізіологічні, із фізичного оглядання хворих (в амбулаторії НЛ). Навчальний процес здійснювався за семестровою системою; мовою викладання була українська.

Індекси (посвідчення) УТУ та свідоцтва визнавали за рівновартісні зі своїми документами університети в Празі, Відні, Лондоні, Стокгольмі, Римі та інших містах Європи. Високий рейтинг діяльності медичного факультету УТУ був результатом співдружності студентів-медиків із товариства МГ і членів УЛТ, які самовідданою працею передавали студентам свої знання і сприяли вихованню молодих українських лікарів. Фінансування УТУ відбувалося завдяки підтримці української громадськості краю, пожертвувань викладачів, символічної платні студентів. У 1925 р. УТУ був офіційно заборонений польською владою.

Значну підтримку та допомогу в діяльності медичного факультету УТУ надавали члени УЛТ, багато з яких були викладачами факультету. УЛТ продовжувало активну санітарно-освітню роботу серед населення, видавало власний друкований орган - “Лікарський Вісник”; дбало про працевлаштування колишніх студентів УТУ, що поверталися з-за кордону після завершення медичної освіти. У 20-30-их роках зросла кількість членів УЛТ, відкрито філії в різних регіонах Західної України (Коломиї, Тернополі, Перемишлі). Згадані філії організовували власні амбулаторії для обслуговування малозабезпеченого населення міст і сіл у різних повітах. Члени товариства брали активну участь у суспільному житті (представляли інтереси українського населення в раді Східногалицької Лікарської палати); проводили значну інформаційну роботу з профілактики інфекційних та соціальних недуг.

Цю роботу продовжило і розширило Українське гігієнічне товариство (УГТ), яке очолив М.Панчишин. Товариство об'єднало в 1929 р. не лише медиків, але й всіх небайдужих до долі українського народу. Ним було створено мережу лікувально-профілактичних закладів для безкоштовного надання лікувальної і консультативної допомоги: Народну лічницю ім. митрополита А.Шептицького, Українські порадні матерів, осередки та кооперативи здоров'я. УГТ проводило підготовку фахівців середнього рівня для роботи серед мешканців сіл і міст (суспільних гігієністок, громадських пропагандистів здоров'я); видавало інформаційні листки - “летючки”, популярні книжечки для народу; організовувало пересувні гігієнічні виставки; проводило різні курси, на яких навчалися також студенти й школярі (протиалкогольні, протитуберкульозні, санітарні - для старших пластунок, санітарно-гігієнічні з підготовки громадських пропагандистів-лекторів здоров'я, з надання першої допомоги, підготовки суспільних гігієністок). УГТ організувало перший на західноукраїнських землях Український протитуберкульозний диспансер, здійснювало випуск часопису “Народнє Здоровля”, дбало про фізичну підготовку молоді (спортивні порадні). Таким чином, у 20-30-ті роки продовжено активну просвітницьку, пропагандистську, лікувальну, профілактичну діяльність товариств українських лікарів, що сприяло підвищенню загальноосвітнього, культурного рівнів життя народу.

Проведене науково-педагогічне дослідження дозволило сформулювати такі загальні висновки:

1. Для історичного процесу становлення і розвитку лікарської допомоги населенню, медичної науки і освіти в Західній Європі з часів пізнього Середньовіччя до середини XVIII ст. характерні такі провідні тенденції: 1) лікарська допомога для основної частини населення європейських держав була недоступною у зв'язку з обмеженою кількістю фахівців такого рівня та непомірно високою вартістю таких послуг. У той час медичну допомогу населення отримувало здебільшого вдома, хоча вже існували лікарні-притулки при монастирях і церквах, міські шпиталі, лазарети, університетські клініки; 2) медична наука розвивалася у боротьбі прогресивних наукових напрямів і схоластики, яка мала значну підтримку Церкви. Осередками розвитку медичної науки були медичні факультети середньовічних університетів; 3) під кінець цього періоду більшість університетів звільнилася від релігійного впливу і формувала свої наукові напрями. Медичні факультети університетів були нечисленними через непопулярність лікарського фаху; 4) важливим джерелом розвитку медичної науки був практичний досвід лікарів, набутий під час численних середньовічних воєн та епідемій. Проте можливості практичної медицини ще значно відставали від теорії; 5) формувалася система фахової медичної освіти, що охоплювалала заклади різних типів та рівнів: ремісничі школи цирульників, повитушні (акушерські) школи, медичні факультети, університети, медичні (хірургічні) академії. Зміст освіти в них був диференційованим.

2. Розвиток медичної освіти на західноукраїнських землях у другій половині XVIII - 30-их роках XX ст. був складним і суперечливим. На цей процес впливали багато взаємопов'язаних чинників. По-перше, активний розвиток медичної науки та лікувальної практики як у країнах Європи, так і на західноукраїнських землях; по-друге, формування нормативно-правової бази в галузі медичного обслуговування населення та підготовки медичних працівників, реорганізація системи управління закладами медичної освіти та охорони здоров'я відповідно до внутрішньої політики держав-завойовниць; по-третє, становлення і розвиток державних і приватних закладів медичної освіти різного рівня; по-четверте, діяльність різноманітних лікарських товариств. Визначальними критеріями обгрунтованої нами періодизації процесу розвитку медичної освіти були: зростання мережі закладів медичної освіти, збільшення числа кафедр, збільшення кількості студентів і викладачів у них, розширення змісту навчання, зміна рівня професійної підготовки медиків. У розвитку медичної освіти на західноукраїнських землях умовно виділено такі періоди:

І період (1750-1773 рр.) - розвиток закладів медичної освіти нижчого рівня - ремісничих цехів цирульників, повитушних шкіл та практична передача досвіду представниками народної медицини. Нижня межа періоду збігається з нижньою хронологічною межею дисертаційного дослідження, верхня - з відкриттям першого на західноукраїнських землях державного медичного навчального закладу середнього рівня - Медичного колегіуму у Львові.

ІІ період (1773-1894 рр.) - формування середньої ланки медичної освіти і становлення першої медичної інституції вищого рівня (медичного факультету університету) на західноукраїнських землях. Верхня межа цього періоду зумовлюється відновленням медичного факультету Львівського університету.

ІІІ період (1894-1921 рр.) - подальший розвиток системи закладів медичної освіти на основi розбудови і остаточного утвердження її найвищого щабля - медичного факультету Львівського університету та організації післядипломної підготовки лікарів; диференціація спеціальностей і змісту освіти в підготовці медичного персоналу середнього рівня за рахунок відкриття нових навчальних закладів (з підготовки медичних сестер і акушерок - у Львові, лікарських помічників - у Житомирі).

IV період (1921-1939 рр.) - завершення формування цілісної системи медичної освіти за рахунок відкриття курсів для підвищення кваліфікації середнього медперсоналу, поглиблення диференціації змісту підготовки фахівців середнього рівня; розбудова вищої медичної освіти, удосконалення її нормативно-правової та навчально-методичної бази, розширення змісту та створення передумов для реформування медичного факультету університету в самостійний навчальний заклад - Львівський медичний інститут (жовтень 1939 р.). Саме ця дата є верхньою межею останнього періоду, яка збiгається із верхньою хронологічною межею дисертаційного дослідження.

3. У формуванні змісту, форм, методів і засобів фахової підготовки медичних працівників нижчого та середнього рівнів на західноукраїнських землях (друга половина XVIII - 30-ті роки ХХ ст.) виявленні такi особливості: 1) диференціація спеціальностей медичних працівників середнього рівня сприяла появi нових фахівців (медичних сестер, фельдшерів, лікарських помічників, суспільних гігієністок) і повному зникненню інших (цирульників); 2) професійна підготовка акушерок пройшла шлях від примітивного практичного оволодіння найпростішими навичками до навчання в спеціалізованих закладах медичної освіти. При цьому збільшено терміни навчання; розширено зміст фахової освіти на основi введення спеціальних дисциплін; обов'язковим компонентом підготовки стала виробнича (акушерська) практика; зросла кількість і різноманітність допоміжних наочних навчальних засобів; розширився зміст освіти акушерок шляхом започаткування в Галичині курсів для їх перепідготовки; навчання здійснювалося мовою панівних націй; 3) зміст освіти, як і дидактична система фахової підготовки медичних сестер, зазнали змін, характерних для освiти акушерок. Проте мали мiсце й певнi особливості: різні форми підпорядкування і власності закладів фахової підготовки медичних сестер; диференціацiя у професійному навчаннi, започаткування пiдготовки суспільних гігієністок; 4) фельдшери були представниками нової суто чоловічої спеціальності, що набула поширення у другій половині ХІХ ст. на Волині. Фельдшерські школи були державними, давали безкоштову освіту; їх випускники обслуговували переважно сільське населення; 5) найбільш різноманітною за кількістю спеціальностей і грунтовною для фахівців такого рівня була середня медична освіта в Галичині, де впродовж досліджуваного періоду діяло 9 медичних навчальних закладів середнього рівня, що здiйснювали підготовку фахівців за п'ятьма спеціальностями. Найгіршою була ситуація на Закарпатті, де систематичне навчання медичних працівників (тільки акушерок) розпочато лише наприкінці ХІХ ст.

Дидактичну систему вищої медичної освіти на західноукраїнських землях проаналiзовано на прикладі медичних факультетів двох львівських університетів - державного і приватного. Державна вища медична освіта у досліджуваний період зазнала змін: 1) лікарський фах втратив суто “чоловіче обличчя” (з 1900 р.); 2) термін навчання з 4-річного збільшено до 5-6 років; 3) зміст освіти на медичному факультеті було значно розширено; 4) лекційні заняття з провідної форми організації навчального процесу стали однією із багатьох; 5) значно зросла кількість засобів навчання, у тому числі допоміжних наочних; 6) викладачами медичного факультету Львівського державного університету були видатні вчені - поляки, німці за походженням; викладачі УТУ були передовою частиною української медичної громадськості, інтелігенції; 7) з 1803 р. навчання в університеті стало платним, сума оплати поступово зростала.

4. Прогресивна українська інтелігенція, передусім представники медицини, об'єднувалися в професійно-громадські організації: Математично-природописно-лікарську секцію НТШ, Лікарську комісію, “Народну Лічницю”, Українське лікарське та Українське гігієнічне товариства, “Медичну Громаду”, які взяли на себе функції багатьох державних структур, котрі не забезпечували рівних прав автохтонному населенню поряд із представниками панівних націй. Діяльність згаданих вище об'єднань стосувалася надання безкоштовної медичної допомоги і медикаментів малозабезпеченому населенню; профілактичної роботи шляхом активного виявлення хворих і пропаганди здорового способу життя серед студенської та учнівської молоді, дорослих мешканців сіл і міст; ознайомлення із санітарним законодавством тощо. УЛТ і УГТ здійснювали активну просвітницьку роботу - проводили навчання населення на різних (гігієнічних, санітарних, антиалкогольних) курсах.

При сприянні та безпосередній участі релігійних організацій (Дому шариток, товариства імені Христової дитини, керівництва греко-католицької Церкви) відкривалися навчальні заклади з підготовки середнього медичного персоналу, лікувально-профілактичні установи для обслуговування малозабезпеченої частини населення західноукраїнських земель (амбулаторія Народної лічниці, шпиталь Народної лічниці ім. митрополита А.Шептицького, санаторії для студентства).

5. До прогресивних iдей цього досвiду, які можуть бути використані в сучасних умовах підготовки медичних працівників, слід віднести: 1) розвиток системи альтернативних навчальних закладів медичної освіти вищого та середнього рівнів, а також закладів післядипломної освіти та ліцейних класів медичного спрямування; 2) створення на базі сучасного (відновленого) УЛТ осередків з підготовки медичного персоналу для роботи з найбільш знедоленою частиною суспільства; 3) заснування і розбудова осередків УЛТ в кожному регiоні західноукраїнських земель чи великих лікувально-профілактичних установах міст; 4)*заснування стипендій керівників медичних установ для підтримки обдарованої, малозабезпеченої учнівської i студентської молоді; 5)*організація осередків, кооперативів здоров'я для надання медикаментозної та лікувально-консультативної безкоштовної допомоги згаданим вище категоріям населення; 6) відновлення пересувних (мандрівних) гігієнічних (санітарно-освітніх) виставок актуальної тематики. На рiзних етапах наукового пошуку здiйснювався аналiз: статистики захворюваностi та смертностi від соціальних хвороб; розроблених нами та представлених графічно схем структури систем медичної освіти і охорони здоров'я часів австрійського та польського панування на західноукраїнських землях; статутів діяльності фiлантропiйних медичних закладiв; змiсту навчальних планiв i програм закладiв медичної освiти рiзного рiвня, а також iнформацiї про рiзнi аспекти дiяльностi лiкарських товариств у напрямi гiгiєнiчного виховання населення; програм пiдготовки суспiльних гiгiєнiсток.