Становлення і розвиток шкільної географічної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ШКІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Спеціальність: Загальна педагогіка та історія педагогіки

Мельничук Леся Іванівна

Київ, 2004 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження.

В умовах розбудови молодої української держави, з якою пов'язані перспективи економічного добробуту, подальше розгортання науково-технічного прогресу, інтеграція у світове співробітництво, об'єктивно зростає потреба в реформуванні шкільної географічної освіти. Перед викладанням шкільної географії життя ставить нові проблеми, які стосуються, перш за все, місця і ролі географії в сучасній середній школі, змісту і обсягу географічного матеріалу за роками навчання, форм, методів та засобів викладання географії.

Для визначення тенденцій і шляхів подальшого розвитку географічної освіти особливого значення набуває глибокий і всебічний аналіз досвіду минулого. Теоретичні і практичні здобутки наших попередників у пошуках удосконалення сучасної географічної освіти стали важливим джерелом збагачення її теорії і практики. Історичний підхід дав нам змогу розібратися в закономірностях поступового розвитку шкільної географічної освіти, простежити етапи цього розвитку.

Дисертаційна робота становить собою дослідження становлення і розвитку географічної освіти в Україні впродовж першої половини ХХ століття (1900-1950 рр.). За цей період шкільна географічна освіта пройшла довгий і нелегкий шлях свого реформування, суттєво змінилися її зміст і мета викладання, принципи і метод навчання.

Прогресивні зміни у викладанні шкільної географії значною мірою були обумовлені історичними подіями, що відбувалися в Україні. Вони спрямовували її розвиток то на піднесення, то на спад. Вивчення цих чинників, а також розвитку методичної думки і практичного шкільного викладання географії в минулому дало змогу виявити не тільки загальні тенденції до позитивних зрушень, але й прослідкувати характерні особливості цього процесу на окремих його етапах.

Важливим джерелом для вивчення питань становлення і розвитку шкільної географії як предмета викладання є постанови вищих державних органів влади про школу і географічну освіту, інструктивно-методичні листи (посилання, звернення) Наркому освіти та Управління середніх шкіл до працівників освіти, а також матеріали вищезазначених географічних з'їздів, конференцій, нарад тощо. При написанні дисертації були використані навчальні програми з географії впродовж піввікового періоду, а також дані статистичних довідників “Народна освіта на Україні” (1925-1929 рр.), “Освіта на Україні в цифрах” (1933-1936 рр.) та інші.

Аналіз наявної літератури, яка стосується розвитку шкільної географії у першій половині ХХ століття дозволяє зробити висновок, що нині в Україні розпочате ґрунтовне вивчення цілісної системи становлення шкільної географічної освіти від її зародження до наших днів. Проте багато проблем минулого ще не висвітлено, не систематизовано.

Недостатність науково обґрунтованої концепції становлення і, зокрема, розвитку шкільної географічної освіти в Україні взагалі і в першій половині ХХ століття, недостатнє висвітлення даної теми у педагогічній літературі, необхідність систематизації, аналізу і узагальнення наукової, педагогічної і методичної літератури щодо викладання шкільної географії та вдосконалення географічної освіти в Україні стали основою для вибору теми і окреслення проблематики даного дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз етапів та особливостей процесу становлення і розвитку шкільної географічної освіти в Україні в першій половині ХХ століття.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- вивчити і проаналізувати літературні джерела, які визначають специфіку викладання шкільної географії та розвитку шкільної географічної освіти в Україні в першій половині ХХ століття;

- систематизувати методичні погляди і підходи до визначення змісту і обсягу географічного матеріалу в різних типах шкіл;

- обґрунтувати реальні позитивні зрушення в розвитку шкільної географічної освіти внаслідок реалізації постанов вищих органів державної влади з приводу покращення викладання географії в школах України;

- проаналізувати поступове методологічне зміцнення шкільної географії впродовж піввіку як основи для вдосконалення розвитку географічної освіти в Україні;

- систематизувати всі зміни в розвитку шкільної географії, визначити етапи цього розвитку, виявити і проаналізувати особливості та тенденції становлення і розвитку шкільної географії різних періодів.

Загальна гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що розкриття історичних аспектів становлення і розвитку шкільної географічної освіти як складної, внутрішньо диференційованої цілісності, яка розвивається під впливом матеріальних та духовних чинників, проходячи ряд етапів, дасть можливість вчителям системно осмислити якісні зміни у викладанні предмета, зрозуміти закономірності поступу шкільної географічної освіти і напрямків її подальшого вдосконалення. Загальна гіпотеза дає підставу прогнозувати стратегію пізнання сутності і тенденцій розвитку системи шкільної географічної освіти в цілому.

Джерельною базою дослідження є писемні носії інформації, які містять відомості про різні аспекти становлення і розвитку шкільної географічної освіти в Україні у першій половині ХХ століття. Йдеться, зокрема, про наукові праці вищезгаданих авторів - дослідників теорії та історії педагогіки та історії географічної науки.

Вчителі географії можуть використати матеріал дисертації для порівняння форм і методів викладання шкільної географії в першій половині ХХ століття з сучасними вимогами.

У дисертаційній роботі узагальнено проблеми розвитку шкільної географії за п'ятдесят років та шляхи їх вирішення.

Публікації. Основні положення, результати дослідження і висновки дисертації знайшли відображення в 11 одноосібних публікаціях, з них 5 - у фахових виданнях, чотири - у збірниках матеріалів міжнародних конференцій і семінарів та дві - у збірнику тез. Обсяг опублікованих наукових праць становить 3,2 др. арк.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Текст дисертації викладений на 171 сторінці, ілюстрований двома рисунками, містить 7 таблиць, 5 додатків. Список використаних джерел включає 216 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, характеризується стан вивчення проблеми, зв'язок з науковими програмами, планами, темами: визначено об'єкт, предмет, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, виділено особистий внесок здобувача в розкритті теми дослідження, подано відомості щодо апробації основних положень дисертаційної роботи.

У першому розділі "Шкільна географія в Україні на початку ХХ століття" (1900-1917 рр.) досліджуються складні, суперечливі процеси становлення і формування географії як навчального предмета у школах України.

На характер розгортання цього процесу вирішальний вплив мали політичні фактори. Територія України була поділена між двома сусідніми імперіями - Російською та Австро-Угорською, причому українські землі в їх складі були на становищі колоній. Урядові кола цих країн робили все, щоб ліквідувати етнонаціональну і соціокультурну самобутність українського населення. Більше того, сама назва “Україна” і “українці” була по суті під забороною. Прогресивна українська громадськість виступала проти такого поділу України, за збереження самобутності українського народу, за автономію, а деякі діячі - за політичну незалежність і об'єднання українських земель. Зрозуміло, що в таких умовах вивчення географії, зокрема географії України, в школах неодмінно набирало політичного звучання і строго контролювалось відповідними владними структурами. Як наслідок, рівень шкільної географічної освіти на Україні залишався вельми низьким, її викладання було однобічним, урізаним, препарованим і строго дозованим.

На початку ХХ століття географія в школах України була другорядним предметом, а в початковій школі її, як окремого предмета, взагалі не існувало. Натомість вивчали окремі географічні теми, оповідання, які давали дітям мізерні географічні знання.

Починаючи з 1907 р., географія поступово вводиться до програм у нижчих класах гімназій, у реальних училищах, відомчих училищах, приватних школах. Однак рівень її викладання ще протягом тривалого часу був незадовільним. Методика була застарілою і примітивною. Ніяких пояснень на уроках учитель не давав, сама географія вважалася предметом непояснювальним. Вся робота у класі (як і позакласна) зводилася до запам'ятовування різного роду назв річок, гір, озер, міст, островів, гірських вершин, кількості жителів у країнах, тобто, за словами Е. Лесгафта, "процвітав номенклатурний напрям у шкільній географії". Від учнів 10-12 років вимагалося пам'ятати до 2 тисяч назв, близько 1 тисячі цифр, зазубрити матеріал підручника. Діти розгублювалися у цьому обсязі географічної номенклатури та її комбінаціях.

Обов'язковим видом занять на уроках географії було креслення і розмальовування карт, яке зводилося до перемальовування або складання їх за географічною сіткою, на розсуд самих дітей. Згодом до цього виду занять додалося складання діаграм і картограм. Кресленням захоплювалися настільки, що увесь центр географічної роботи у багатьох школах було перенесено на малювання. Це забирало у дітей багато часу, але зовсім не поглиблювало їхні географічні знання. Гальмом розвитку шкільної географії була також недостатня кількість географічних матеріалів для потреб саме шкільної географії, зокрема карт і атласів, інших засобів унаочнення, картин, підручників, а також недосконалі методи навчання. Учителі часто не володіли достовірними знаннями, були слабо обізнані з науковими досягненнями у галузі географії.

Місце шкільної географії в системі шкільних предметів було невизначеним. Кожна школа, гімназія чи училище, залежно від змісту освіти, самі визначали власний навчальний план. Так, у реальних училищах географію вивчали в перших п'яти, а в жіночих гімназіях - у перших чотирьох класах. У комерційних училищах географію викладали в середніх (6, 7, 8) класах. Різноманітність навчальних планів доповнювалась розмаїттям програм. Єдиних програм викладання географії не було. Кожен вчитель на свій розсуд визначав обсяг матеріалу в межах часу, що відводився на вивчення географії. А цей час був мізерним: усього дві години на тиждень. Окремі розділи математичної і особливо фізичної географії "випадали" з програми, інші ж були далекі від науковості.

Однак, незважаючи на те, що в різних типах шкіл географія займала в навчальних планах неоднакове місце і викладалася за різними програмами, все ж таки мав місце певний розподіл навчального географічного матеріалу по класах, який проіснував майже до 1917 р. (за М. Баранським, 1954):

1 клас - попередні відомості з фізичної та математичної географії, короткий огляд світу, елементарний огляд Росії;

2 клас - географія Азії, Африки, Америки, Австралії;

3 клас - географія Європи;

4 клас - географія Росії.

Такий розподіл матеріалу з географії для шкіл України був найбільш прийнятним, оскільки в більшості з них цей предмет у старших класах не викладався. Однак учителі не завжди дотримувались і цього розподілу. Викладачі на місцях створювали власні програми, розробляли методичні наочні посібники. Тобто пошуки шляхів поліпшення викладання географії в школі тривали.

На початку ХХ століття було проведено реформу загальноосвітньої школи. До навчального плану в початковій школі ввели курс "Природознавство", а з п'ятого року навчання - курс "Батьківщинознавство". Збільшилася кількість годин (з 6 до 10 годин на тиждень) для вивчення цих предметів.

Реформування середньої школи дало можливість поліпшити викладання географії в гімназіях, удосконалити його в нижчих класах. Посилився інтерес до вивчення природознавства, зменшувався обсяг вивчення номенклатури.

У 1910-1915 рр. тривала робота над розробленням нових навчальних програм. До цієї роботи залучалися представники земського і міського самоврядування, окремі вчительські товариства, кращі педагогічні кадри. На сторінках газет і журналів з'являється низка публікацій з питань шкільної географії, а також доповідей і виступів, у яких дедалі гостріше ставилося питання про дальший розвиток шкільної географії. Міністерство народної освіти змушене було визнати, що для одержання загальної освіти обов'язковим є знання географії (Циркуляр, 1914).

На розвиток шкільної географії в Україні значний вплив мали ХІ з'їзд природознавців і лікарів, що проходив у Санкт-Петербурзі в грудні 1902 р., ІІІ з'їзд викладачів природничих наук, що відбувся в Києві 28 грудня 1909 р. та Перший з'їзд викладачів географії, який відбувся в березні 1915 р. у Москві. На з'їздах відзначалося, що викладання шкільної географії розвиває думку учнів, привчає до спостережливості, викликає допитливість та інтерес до предмета. Робиться спроба внести до повного курсу географії в середній школі політичну географію та етнографію. Одним з важливих питань, що обговорювалися на з'їздах, було створення шкільних географічних кабінетів "для правильної і успішної постановки викладання географії" (Руднєв Я.І., 1908). На з'їздах приділялася значна увага залученню до викладання географії природознавців, осіб, що навчалися на кафедрі географії природничо-історичного відділення фізико-математичного факультету, і обрали географію своєю спеціальністю. На з'їзді в Києві дискутувалось питання, чи має географія свій предмет дослідження, чи не є вона повторенням усього того, що вивчає природнича фізика і природнича історія (палеогеографія). Учасник з'їзду, викладач Київського реального училища А. Рогозинський писав, що учасники з'їзду дійшли спільної думки: географія не є чимось збірним із запозиченого у різних наук, їх відкриттів, висновків і положень. Це окрема наукова дисципліна, яка має свій власний предмет спостереження і свої власні погляди на таке спостереження.

Незважаючи на позитивні зрушення в обговоренні питань шкільної географії, рівень її викладання в школах України все ж залишався незадовільним. Це може здаватися парадоксальним, з огляду на те, що початок ХХ століття характеризувався значним розвитком географічної науки. Цьому сприяла діяльність Імператорського Руського географічного товариства, яке в той час було значним науковим і культурним осередком. Наукові експедиції і дослідження дали для шкільної географії величезний матеріал. Проте в практиці викладання географії результати досліджень, факти і узагальнення даних географічної науки майже не використовувались.

Невідповідність розвитку географічної науки стану викладання шкільної географії призвело до того, що, за словами Лесгафта Е. (1913), діти, які закінчували школу, йшли в життя з дуже бідним запасом знань з географії, який ніяк не можна було співвіднести з рівнем розвитку науки.

Різні підходи до викладання географії в школі знайшли своє концентроване вираження в тривалій і гострій дискусії про те, яким повинен бути шкільний підручник з географії. Одні схилялися до думки, що він має бути коротким, описово-номенклатурним, де б містилися імена, цифри, відомості, не пов'язані між собою за змістом. Інші їм заперечували. Зокрема, проф. О.А. Івановський (1915) виступив проти “коротких” підручників, які, вважав він, "містять в собі тільки шкаралупку, а зерно учнівської роботи в них відсутнє". Дискусія скінчилася тим, що більшість педагогів погодилась: підручник повинен бути не дуже коротким і не дуже насиченим, у ньому має поміщатися така кількість матеріалу з географії, яка може бути опрацьована з учнями протягом року. Усі підручники з шкільної географії початку ХХ століття О.А. Івановський (1915) поділяв на три групи.

До першої з них він відніс старі підручники, які містили велику кількість номенклатурних даних. Через них географія, вважав він, перетворилася на нецікавий, сухий предмет навчання. До цієї групи належали підручники А. Лінберга, В. Ряднова, Є.Г. Лебедєва, І.П. Матченка.

До другої групи потрапили підручники, в яких номенклатуру було зведено до мінімуму і водночас вміщено надто невеликий обсяг матеріалу з географії.

Третю групу становили підручники нового типу. З 1900 до 1916 рр. ця група значно зросла кількісно. Авторами кращих підручників були П. Броунов, А. Свиридов, Е. Лесгафт, Г. Іванов, С.Ф. Русова, С. Меч. Географічна номенклатура в них була оптимальною, самі вони були невеликі за обсягом, викладені доступною мовою. У підручниках А. Свиридова, І. Словцова, М. Панченка, О. Холмика було вміщено опис земель Малоросії, Києво-Чернігівського регіону, Волині, Поділля, Слобідської України.

Отже, на початку ХХ століття шкільна географія в школах України викладалася, однак рівень був досить низьким. До того ж з боку органів освіти їй приділялася недостатня увага. Серед шкільних предметів вона займала другорядне місце. Убогою залишалася матеріальна база навчання, незадовільними були науково-методичний рівень викладання предмета, унаочнення.

У другому розділі "Розвиток шкільної географічної освіти в Україні з 1917 до 1930 рр." досліджуються складні проблеми, пов'язані з пошуками шляхів поліпшення викладання географії як шкільного предмета.

На цей час припадають "лівацькі" експерименти над шкільною географією (Баранський М.М., 1954), які були негативістською реакцією на принципи і засади старої школи з її авторитаризмом і муштрою. При цьому бездумно відкидались усі її раціональні елементи. Викладання географії вкрай примітивізувалось, будь-які пропозиції щодо його вдосконалення відкидались. Висловлювалися проти оцінок, екзаменів, завдань учням додому, критикувалися підручники, урочна система навчання, предметна система викладання матеріалу. З метою скорочення кількості предметів робилися спроби взагалі ліквідувати шкільну географію як навчальний предмет, а необхідні для учнів географічні відомості безсистемно розкидалися між дисциплінами природничого циклу.

Однією із “лівацьких” спроб ліквідувати географію як самостійний предмет було, наприклад, поширення в школах України так званих ландшафтних програм з географії, коли основна увага у вивченні географічного матеріалу зосереджувалася на розкритті особливостей окремих ландшафтів (Буданов В.П, 1919). За прикладом РРФСР, усі розділи програми з географії України було заповнено назвами різноманітних ландшафтів (степовий ландшафт, ландшафти Карпат, південний ландшафт, кочовий ландшафт тощо). Сам термін "географія" майже зник з шкільного вжитку. "Вивчення ландшафтів" (навіть не "ландшафтознавство") - так називався цей предмет у розкладі занять. Наркомос України підтримував таке "новаторство", не підозрюючи, якої шкоди воно завдавало шкільній географії. У 1922-1923 рр. у школах України на зміну ландшафтним програмам прийшли “комплексові”, які протрималися у різних варіантах майже впродовж 10 років.

Це, за словами В.П. Буданова, "був період важкої кризи для шкільної географії".

Схему комплексової програми було взято з російської системи освіти і пристосовано до шкіл України. Для початкової школи або учнів 1-го ступеня навчання (1, 2, 3, 4 класи) програма складалася з окремих тем і розподілялася на три колонки (за Баранським М.М., 1954): природа і людина, праця, суспільство. Для учнів ІІ ступеня навчання (5, 6, 7 класи) програма подавалася теж за трьома колонками: природа, її багатства і сили, використання цих багатств і сил людиною, суспільне життя.

Предмети в цій програмі не визначалися. Сам зміст тем ("Пори року", "Повітря, вода", "Культурні рослини", "Життя людини" та інші) свідчили про те, що “матеріал стосувався переважно географії, але він до такої міри розчинився в комплексових темах, що ні про яке систематичне опрацювання його не могло бути й мови” (Буданов В.П., 1949). Таке поглинання всіх предметів "трьома колонками" (Баранський М., 1954) і робота без підручників призвели до того, що географія як предмет викладання зникла і в початковій, і в середній школі, "розчинившись" у природознавстві, фізиці, суспільствознавстві.

Викладання матеріалу за комплексовими програмами проводилось одночасно за трьома колонками відразу. Заняття тривали стільки, скільки цього вимагали інтереси школярів,без поділу на уроки, без будь-яких перерв. Теми комплексових занять обирали самі діти, виходячи із власної зацікавленості та допитливості. Для зручності теми класифікувалися, виділялися предметні і робочі теми.

Спроби виправити становище звелись до пошуків нових варіантів комплексових програм та їх методичного забезпечення. Вчителі ознайомлювалися з методикою комплексової праці зі статей у журналах, газетах, з доповідей, лекцій і бесід під час проведення вчительських конференцій, семінарів. У більшості шкіл ці “новітні” програми навчання запроваджувалися суто формально. Самі вчителі не завжди розуміли, для чого це робиться, не кажучи вже про відповідну підготовку до викладання. Наркомос України не давав ніяких вказівок і пояснень, як правильно користуватися комплексом. Мовчали і відділи народної освіти. Тому багато вчителів, особливо у віддалених сільських школах, продовжували працювати за старими програмами.

Тільки в 1927-1928 навчальному році комплексові програми було піддано гострій критиці з боку відділів народної освіти, вчителів, громадськості. Тоді ж Наркомос видав нові програми з географії, проте старий підхід не було подолано. Лише в старших класах середньої школи було зроблено спробу ввести у викладання окремих дисциплін (тільки загальні теми). З 1929 року спостерігалося масове захоплення “методом проектів” і “дальтон-планом” (система організації навчально-виховної роботи, яка ґрунтувалась на принципі індивідуального навчання в школі). Ці методи продовжували практику безпредметного навчання, "повільно, але впевнено, вели до підпорядкування знань учнів завданням тієї чи іншої проектної теми, отже, до цілковитої безсистемності в набуванні цих знань і до знищення їх якості" (Буданов В.П., 1949).

За дальтон-планом переважав лабораторно-бригадний метод роботи, діти працювали індивідуально над виконанням завдання певного циклу.

І метод проектів, і дальтон-план були складовими комплексовості в навчанні географії і однаково шкідливими для неї як предмета шкільного викладання, оскільки зовсім не сприяли її розвитку.

Шкільна географічна освіта цього періоду переживала значні проблеми. В її розвитку помітні спади, гальмування, відхилення. Надто віддзеркалювалось на викладанні шкільної географії її заполітизованість. Вона не набула в школах України самостійності як навчальний предмет.

В третьому розділі "Становлення і розвиток шкільної географічної освіти з 1930 до 1940 рр." аналізуються позитивні зміни в суспільному ставленні до викладання географії в школі, зміни в структурі і змісті шкільного курсу географії.

Після ряду Постанов вищих державних органів влади (5 вересня 1931 р., 25 серпня 1932 р., 16 травня 1934 р. та інші) географія утверджується як самостійний і важливий загальноосвітній предмет шкільного навчання. Ці Постанови стали рішучим і поворотним моментом у розвитку шкільної географічної освіти. Зріс інтерес до шкільної географії, намітився перехід до активних форм викладання, покращувалась матеріальна база навчання з предмета. Група авторів в складі М.М. Баранського, А.С. Баранова, А.А. Некрасова, О.О. Половінкіна, Б.М. Камінського розробили нові програми з шкільної географії. Ці програми були розраховані на перспективу і тому дістали назву "стабільних" (Половінкін О.О., 1940). З невеликими змінами, уточненнями і доповненнями (1935 р., 1937 р.) вони проіснували аж до 1947 р. Ними користувалися і пізніше.

ВИСНОВКИ

Шкільна географічна освіта в Україні в першій половині ХХ ст. формувалась і розвивалась під дією матеріальних і духовних чинників, серед яких вирішальну роль відігравали економічні, політичні, ідеологічні чинники та розвиток географічної і психолого-педагогічної науки.

Економічні чинники детермінували розвиток шкільної географії у двох аспектах: освіта школа учбовий

а) вони формували “соціальне замовлення” школі на підготовку майбутніх працівників тих сфер діяльності, де важливим є володіння географічними знаннями, зокрема майбутніх фахівців, для яких географічні знання є необхідною складовою частиною їх фахової підготовки;

б) вони визначали матеріальну базу шкільної географії, зокрема матеріально-технічні засоби викладання та засвоєння географічних знань.

3. Політичні та ідеологічні чинники визначали соціальну та ідейно-політичну орієнтацію курсу шкільної географії.

4. Водночас обумовлювали вдосконалення викладання шкільної географії і розвиток географічної освіти такі чинники:

- науково-методичний досвід створення шкільних навчальних планів і програм;

- видання підручників і посібників;

- вдосконалення навчального обладнання з географії;

- розширення джерел географічних знань;

- урахування досягнень географічної науки;

- розвиток методики викладання географії.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Мельничук Л.І. Шкільна географія в Україні на початку ХХ століття (1900-1917 рр.) // Географія та основи економіки в школі. - 2002. - №2. - С. 40-42.

2. Мельничук Л.І. Розвиток шкільної географії в Україні у 20-30 роках ХХ століття // Географія та основи економіки в школі. - 2002. - №5. - С. 37-39.

3. Мельничук Л.І. Зміцнення позицій шкільної географії в 30-40 рр. ХХ століття // Географія та основи економіки в школі. - 2003. - №4. - С. 45-47.

Размещено на Allbest.ru