Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

Размещено на http://allbest.ru

ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук

13.00.05 - соціальна педагогіка

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

Виконала Рижанова Алла Олександрівна

Луганськ - 2005

АНОТАЦІЯ

Рижанова А.О. Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.05 - соціальна педагогіка. - Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка. - Луганськ, 2005.

У дисертації на основі аналізу сучасного стану розвитку вітчизняної соціальної педагогіки, її зв'язків з педагогікою, соціологією, культурологією обґрунтовано необхідність розробки культурологічних теоретико-методологічних основ соціальної галузі педагогіки, формування її культурологічної парадигми, розроблено модель культурологічного підходу для дослідження розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті. На підставі аналізу взаємовпливу культури і соціального виховання протягом філогенезу з'ясовано умови, причини виникнення соціально-педагогічної ідеї в Античності та соціальної педагогіки за індустріальної доби. Виявлено предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки та її провідний принцип з позиції культурологічної парадигми. З'ясовано й обґрунтовано перспективи вдосконалення соціальної галузі педагогіки, на підставі аналізу тенденцій становлення інформаційного суспільстві. Проаналізовано динаміку провідних суб'єктів, об'єктів, цілей, напрямів, змісту, методів, засобів соціального виховання, зміни його структури на різних етапах розвитку; розкрито особливості історії вітчизняної соціальної педагогіки, схарактеризовано її сучасний стан, виявлено перспективи вдосконалення теорії соціальної педагогіки та практики соціального виховання в Україні.

соціальний педагогіка виховання

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Становлення інформаційної епохи, що супроводжується глобалізацією культури людства, зумовлює потребу активізації внутрішньокультурних механізмів, зокрема педагогічних, регулювання цих процесів заради мирного існування світового співтовариства, культурного розвитку кожної нації. Виокремлення соціальної галузі педагогічних наук в попередньому - індустріальному - суспільстві свідчить про необхідність дослідження та зміцнення соціальної консолідації саме виховними засобами в умовах демократизації соціуму, підсилення індивідуалізаційних аспектів у ньому. Проте сьогодення потребує оновлення самої соціальної педагогіки відповідно до особливостей культури інформаційної доби. Об'єктивність визначення перспектив соціальної педагогіки вимагає виявлення її соціокультурної сутності та специфіки соціального виховання через історико-культурний аналіз розвитку соціальної галузі педагогіки у філогенезі.

Особливого значення набуває соціальна педагогіка для України, де об'єктивні загальносвітові процеси входження в інформаційне суспільство ускладнюються суб'єктивним процесом переходу від авторитарної до демократичної, правової культури. Тривалість цього переходу негативно відбивається на розвитку індивідуальної та суспільної духовності, спричиняє деформацію соціальних рис, соціальних цінностей, соціальної поведінки особистості. Значний потенціал прискорення та гармонізації перехідних процесів має соціально-педагогічна система. Однак визнання за радянських часів соціальної педагогіки “буржуазною” наукою призвело до того, що складові цієї системи в нашій країні лише оформлюються, причому водночас наука, освіта, практика і менеджмент. Відставання соціально-педагогічної науки зумовлює недосконалість теоретико-методологічного фундаменту інших елементів вітчизняної соціально-педагогічної системи, відсутність зв'язків між ними, що уможливлює деформацію всієї системи, а значить, і гальмування розвитку соціального виховання.

Розмаїття підходів до визначення предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки уможливило виокремлення декількох її парадигм: педагогічної, соціологічної, соціолого-педагогічної, соціально-педагогічної (І. Ліпський). Однак, незважаючи на те, що сучасні культурологи і педагоги взаємодоповнюють зусилля один одного у дослідженні культурологічних основ педагогіки, зокрема соціальної її галузі, культурологічна парадигма соціальної педагогіки не виділяється. Діяльність культурологів спрямована на вдосконалення культурологічного підходу як сукупності методів дослідження різних сфер соціокультурної дійсності, на культурологічний аналіз освіти, створення позитивного іміджу соціальної педагогіки через активізацію суспільної уваги на її можливостях у духовно-моральному оздоровленні людини (А. Арнольдов, Т. Кисельова, В. Розін та інші).

Отже, виникла низка протиріч:

1) соціальна педагогіка як галузь педагогіки, що належить до комплексу наук про людину і суспільство, має відповідати потребам культури інформаційної доби людства, щоб сприяти соціальному розвитку людини і соціуму, однак досліджень, які визначали би відповідні перспективи соціальної галузі педагогіки, бракує;

2) випереджальний розвиток вітчизняної соціально-педагогічної науки забезпечив би прискорення становлення інших елементів соціально-педагогічної системи, зміцнення її ефективності в Україні, проте невизначеність предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки триває;

3) розробка переважно соціологічної та педагогічної парадигм соціальної педагогіки призводить до спроб ототожнення її з соціологією (соціальною роботою, педагогічною соціологією, соціологією виховання) або до нівелювання специфіки серед інших педагогічних галузей, однак при цьому визначення методологічних зв'язків соціальної галузі педагогіки з культурологією, розробка її культурологічної парадигми в умовах трансформації культури людства та перетворення посттоталітарної вітчизняної культури здійснюються повільно. За таких обставин найдоцільнішим є визначення соціокультурної сутності соціальної педагогіки через дослідження причин, умов її виникнення, розвитку, перспектив удосконалення в соціокультурному контексті.

Проте цілісного дослідження розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті та соціального виховання як її предмета з філогенетичного погляду поки що бракує. У сучасних соціологічних, культурологічних та педагогічних дослідженнях недостатньо глибоко розглядається природа соціальної педагогіки як продукт культури людства і засіб культурної динаміки суспільства і людини. Актуальність визначення теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки, вивчення її перспектив в інформаційному суспільстві задля регулювання педагогічними засобами трансформаційних процесів в Україні зумовили вибір теми “Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті”.

Об'єкт дослідження - процес розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

Предмет дослідження - теоретико-методологічні засади виникнення та розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Хронологічні межі дослідження охоплюють майже весь період філогенезу людства. Точніше, час з первісної доби, коли близько 40 тис. років тому процес антропогенезу завершився формуванням людини сучасного типа, організацією родової общини та виникненням соціального виховання як культурного механізму зміцнення природної соціальності людини. Крім того, вивчаються інші етапи традиційного - доіндустріального суспільства, зокрема Античність, де виникла ідея, за суттю, соціальної педагогіки, та індустріальна доба (котра цю ідею здійснила в теорії та на практиці). Верхня хронологічна межа - постіндустріальне - інформаційне суспільство, становлення якого розпочалося людством з середини XX ст., триває досі й потребує відповідного трансформування соціальної педагогіки. Однак специфіка предмета дослідження дозволяє зупинятися на аналізі розвитку соціального виховання лише тих країн та регіонів світу, які визначали культурну динаміку людства і сприяли становленню, а також якісним та кількісним змінам соціальної педагогіки.

Мета дослідження - визначити теоретико-методологічні основи соціальної педагогіки через аналіз її розвитку в соціокультурному контексті і на цих засадах обґрунтувати перспективи вдосконалення соціальної галузі педагогіки в інформаційному суспільстві, зокрема в сучасній Україні.

Відповідно до об'єкта, предмета, мети визначені завдання дослідження.

Проаналізувати сучасний стан розробленості теоретико-методологічних основ соціальної педагогіки в Україні.

З'ясувати специфіку соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей та щодо соціології, культурології.

Розробити модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Проаналізувати умови виникнення ідеї соціальної педагогіки та причини, що заважали її реалізації, в соціокультурному контексті доіндустріального суспільства.

Дослідити умови та причини виокремлення соціальної педагогіки в культурі індустріального суспільства і на цих засадах з'ясувати предметно-сутнісні основи соціальної галузі педагогіки з позиції культурологічної парадигми.

Обґрунтувати напрями перетворення соціальної педагогіки в культурі інформаційного суспільства.

Обґрунтувати перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки.

Методологічною основою дослідження є культурологічний підхід, який уможливлює виявлення залежності розвитку соціального виховання та соціальної педагогіки від рівня та потреб розвитку культури певного соціуму, регіону, людства. Методологічне значення також мають: діалектичний підхід до вивчення соціальної педагогіки відповідно до протиріч в існуванні людини, які віддзеркалюються на її виникненні та розвитку; особистісний підхід до виявлення соціальних рис особистості, формуванню яких сприяло соціальне виховання на різних етапах розвитку людства, та ролі людини у відповідному соціальному вихованні; системний підхід у виявленні структурних елементів та зв'язків системи соціального виховання на різних етапах її генезису та соціально-педагогічної системи України; діяльнісний підхід до виявлення цілей, мотивів, дій і засобів регулювання та корегування, контролю та аналізу результатів соціального виховання, соціально-педагогічної пізнавальної та перетворювальної діяльності відповідно до потреб розвитку культури людини, окремих соціальних груп, країни, людства. Розширення методологічної бази стало підставою для розробки моделі культурологічного підходу саме для вивчення теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

Відповідно до завдань було використано комплекс таких методів: історіографічний та теоретичний аналіз наукової літератури, а також порівняння й узагальнення досвіду дослідження розвитку соціальної педагогіки для з'ясування особливостей базового понятійного апарату дослідження та сучасного стану розвитку проблеми, моделювання для створення моделі культурологічного підходу, яка враховує специфіку предмета дослідження; історико-культурний аналіз соціального виховання та соціальної педагогіки для виявлення їх генези; порівняльний аналіз систем соціального виховання різних авангардних країн одного періоду та різних культурних епох; аналіз, синтез, екстраполяція та прогнозування при визначенні предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки, перспектив її розвитку в соціокультурних умовах інформаційного суспільства, зокрема України.

Концептуальні основи дослідження:

Соціальна педагогіка є галуззю педагогіки, яка пов'язана з педагогічною соціологією, соціологією виховання, соціальною роботою, соціальною культурологією та соціальними галузями інших наук, але здійснює свої соціокультурні функції на предметному полі педагогічної науки.

Специфічним предметом дослідження соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей є соціальне виховання як процес цілеспрямованого створення умов для розвитку соціальності соціальних суб'єктів у всіх сферах соціуму.

Виникнення та розвиток соціальної педагогіки залежать від рівня розвиненості культури соціуму, зокрема соціального виховання (мета, об'єкти, суб'єкти, методи, засоби, провідні осередки, система), на кожному етапі світової культури, отже, соціальна педагогіка потребує культурологічного підходу до виявлення суті цього явища культури людства. Соціокультурний контекст забезпечує з'ясування загального сенсу соціально-історичних та культурних умов, які дозволяють уточнити значення результатів розвитку соціальної педагогіки.

Соціальна педагогіка як науково-практична галузь є продуктом демократичної культури, оскільки виникає як відповідь на усвідомлену потребу непримусового регулювання соціальності суб'єктів, що звільняються від соціального тиску.

Перспективи реформування, тобто “майбутнє” соціальної педагогіки відповідно до потреб культури інформаційної доби можливо коректно визначити, ґрунтуючись на теоретичній систематизації об'єктивних знань про “минуле” соціальної галузі педагогіки за доіндустріальної пори, про її “сучасне” - за індустріальної епохи.

Заслуговує на увагу вітчизняна історико-педагогічна література, зокрема: “Антология педагогической мысли Украинской ССР”, “Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X - початок XX ст.)”, “Українська козацька педагогіка і духовність” В.Кузя, Ю.Руденка, О.Губка, “Історія освіти в Україні” Степана Сірополка, інші.

Джерельна база містить праці сучасних педагогів, культурологів, філософів, антропологів, психологів, які досліджують проблеми соціальної педагогіки, соціального виховання або частково розглядають їх.

У дослідженні використано документальні джерела: законодавчі акти, нормативні документи, концепції розвитку освіти і виховання в Україні, а також історична література.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

· обґрунтовано потребу та розроблено теоретико-методологічні основи розвитку соціальної педагогіки з позиції культурологічного підходу, що сприяло становленню її культурологічної парадигми;

· розроблено модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті;

· досліджено розвиток соціального виховання у філогенезі, зокрема виявлені мета, об'єкти, суб'єкти, методи, засоби, провідні осередки, а також специфіка системи соціального виховання на кожному етапі світової культури;

· обґрунтовано предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки на підставі культурологічної парадигми;

· обґрунтовано провідний принцип культуровідповідної соціальної педагогіки - принцип гармонізації соціального розвитку людини, групи, соціуму;

· визначено перспективи розвитку соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві.

Подальшого розвитку набули: основні дефініції соціальної педагогіки (“соціальне виховання”, “соціальність”, “соціальна педагогіка”); структурування розвитку соціальної педагогіки у філогенезі; визначення сучасного стану розробленості теоретико-методологічних основ соціальної педагогіки та перспектив її розвитку в соціокультурних умовах України, обґрунтування необхідності розбудови соціально-педагогічної системи України для відтворення та регулювання вітчизняної системи соціального виховання відповідно до потреб культурної динаміки країни.

Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні й подальшому розвитку наукових уявлень про сутність соціального виховання та соціальної педагогіки, у вивченні їх історії у філогенезі. Теоретичне значення мають: предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки, обґрунтовані на підставі культурологічної парадигми; визначене співвідношення соціальної педагогіки і соціальної роботи; схарактеризована специфіка соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей; виявлений принцип культуровідповідної соціальної педагогіки - принцип гармонізації соціального розвитку людини, групи, соціуму; проаналізовані перспективи розвитку соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві, напрями її вдосконалення в соціокультурних умовах України.

Практичне значення одержаних результатів полягає:

1) в удосконаленні концепції підготовки соціальних педагогів у Харківській державній академії культури, у використанні матеріалів дисертації у викладанні автором курсів “Соціальна педагогіка”, “Актуальні проблеми соціальної педагогіки”, “Порівняльна педагогіка”, “Основи соціальної роботи”, під час керівництва курсовими, дипломними роботами, кандидатськими дисертаційними дослідженнями;

2) у можливості використання їх у: процесі визначення концепції та змісту підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації соціальних педагогів у педагогічних коледжах, інститутах, університетах, закладах післядипломної освіти, інститутах удосконалення вчителів, галузевих вищих навчальних закладах; розробці курсів “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Історія та теорія соціальної педагогіки”, “Історія та теорія соціального виховання”, “Вступ до спеціальності”, спецкурсів та спецсемінарів, для написання навчальної та навчально-методичної літератури; розробці програм соціально-педагогічної діяльності загальноосвітніх шкіл, моделей соціального виховання певних категорій населення та мікросоціумів, у створенні національної та регіональних моделей соціального виховання.

Висновки і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, впроваджено в навчальний процес підготовки фахівців соціально-педагогічних спеціальностей Бердянського державного педагогічного університету (довідка №58/832-08 від 24.05.04 р.); Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (довідка №1/934 від 01.06.04 р.); Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка (довідка №01-02/1696 від 24.04.04 р.); Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка (довідка №959 від 08.06.04 р.); Харківської державної академії культури (довідка № 724 від 10.09.04 р).

Особистий внесок автора в роботах, опублікованих у співавторстві з Б.Іщенком та С. Крамською, полягає в розробці соціально-педагогічної концепції підготовки відповідних фахівців у ХДАК та виокремленні соціально-педагогічної специфіки проблеми; у співавторстві з П. Роговою - у науковому обґрунтуванні основних соціальнопедагогічних ідей проблеми, що досліджується, та обробці отриманих результатів, з О. Василенко - у написанні розділів 1,2,3, присвячених соціальним функціям і проблемам сучасних закладів освіти, соціально-педагогічній діяльності у дошкільних закладах освіти та в загальноосвітніх навчальних закладах, а також у складанні додатків.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито доцільність її наукової розробки, визначені об'єкт, предмет, хронологічні межі, мета, завдання, методологічні основи, методи, джерельна база, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію.

У першому розділі “Теоретичні основи дослідження соціальної педагогіки в соціокультурному контексті” проаналізовано сучасний рівень теоретико-методологічного дослідження вітчизняної соціальної педагогіки, визначено міжпредметні зв'язки соціальної педагогіки та педагогіки, соціології (зокрема педагогічної соціології, соціології виховання, соціальної роботи), культурології, розроблено модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті.

У процесі дослідження сучасного рівня розвитку теоретичних основ вітчизняної соціальної педагогіки через аналіз праць провідних науковців, їхніх поглядів на об'єкт, предмет та головні категорії соціальної педагогіки, об'єкт та зміст соціально-педагогічної діяльності підтверджено, що соціальна галузь педагогіки в Україні знаходиться у стані формування своїх теоретико-методологічних основ. Систематизовано погляди фахівців залежно від їхнього ставлення до об'єкта соціальної педагогіки та фактичного відображення об'єкта соціально-педагогічної діяльності в провідних роботах даних авторів. Одна група дослідників безпосередньо чи опосередковано вважає об'єктом соціальної педагогіки дитину. Інша група фахівців дотримується думки, що ним є людина впродовж життя, а Б. Вульфов, М. Євтух, І. Ліпський, В. Нікітін, О. Сердюк, Г. Філонов та інші до об'єкта соціальної педагогіки відносять декількох соціальних суб'єктів та процес соціалізації. Усе розмаїття ставлень фахівців до предмета соціальної педагогіки умовно поділено на 3 групи, отже, вчені виокремлюють як предмет соціальної педагогіки:

1) допомогу людині (дитині), котра знаходиться в несприятливих умовах соціалізації і не в змозі допомогти собі сама (педагогіка соціальної роботи);

2) соціальне виховання, соціалізацію, соціально-педагогічну діяльність, що має на увазі перш за все формування соціальних якостей людини (дитини), зокрема і людини в скруті, через активізацію педагогічного потенціалу різних сфер суспільства;

3) взаємодію (педагогічні закономірності взаємодії) людини і соціуму. Підтримано класифікацію парадигм розвитку соціальної педагогіки на підставі виокремлення превалюючого методологічного її зв'язку з науками та науковими дисциплінами (І. Ліпський) та обґрунтовано потребу формування культурологічної парадигми. У дисертації доводиться, що об'єктом соціальної педагогіки є процес соціалізації соціальних суб'єктів, предметом - соціальне виховання людини, групи, суспільства в усіх сферах соціуму.

Виявлено, що розробці теоретичних основ соціальної галузі педагогіки заважає неоднозначність тлумачення провідних категорій, відсутність якісних фахових словників. У дослідженні “соціум” розглядається як стійка спільність людей, котра утворює своєрідну культуру та здійснює її, зокрема і через процес соціалізації. “Соціалізація” - як засвоєння, відтворення і розвиток соціальним суб'єктом культури соціуму в процесі стихійного та цілеспрямованого залучення до системи нових суспільних зв'язків і залежностей, що сприяє розвитку форм його соціальності. “Соціальне виховання” трактується як процес цілеспрямованого створення умов для розвитку соціальності соціальних суб'єктів у всіх сферах соціуму; “соціальність” - як мета соціального виховання - ієрархія соціальних цінностей, соціальних якостей, соціальної поведінки - та соціально-виховний результат - прояв індивідуального позитивно-творчого ставлення до соціального буття, зокрема до сімейного, етнічного, релігійного, регіонального, глобального тощо; “соціально-педагогічна діяльність” - як науково обґрунтоване культуровідповідне регулювання соціального виховання в усіх сферах з метою непримусового набуття та розвитку соціальності суб'єктів соціуму.

Аналіз соціально-педагогічних видань та публікацій щодо категоріального апарата дав змогу визначити: фахівцям поки ще не вдалося остаточно розмежувати соціальну педагогіку на внутрішньому рівні з іншими педагогічними галузями та на зовнішньому - з соціологією. З педагогічною соціологією ототожнюють соціальну педагогіку В. Болгаріна, Ю. Гапон та інші, з соціальною роботою - В. Бочарова, М. Галагузова, Л. Нємець та інші. Розмивання межі соціального виховання з вихованням та зосередження уваги лише на новій генерації дає підстави заперечувати специфіку соціальної педагогіки тим фахівцям, які не вважають за доцільне її виокремлення в педагогіці. Зроблено висновок, що такий стан віддзеркалює традиційні для становлення соціальної педагогіки суперечки щодо звуження або розширення її предмета та об'єкта діяльності в епоху індустріального суспільства. Доведено, що соціальна педагогіка є галуззю педагогіки, яка межує з предметами дослідження педагогічних галузей соціології, а також з соціальними галузями інших наук.

Необхідність дослідження зв'язків соціальної педагогіки і культурології пояснюється тим, що з'ясування соціокультурної сутності соціального виховання уможливить визначення предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки, а формування її культурологічних методологічних підвалин та застосування культурологічного підходу до аналізу її розвитку у філогенезі дасть змогу визначити перспективи розвитку соціальної педагогіки в інформаційну добу, ґрунтуючись на потребах вдосконалення культури людини, групи, суспільства, людства.

Проаналізовано та узагальнено зусилля культурологів і педагогів сучасності стосовно зміцнення наукових взаємин. Культурологи акцентують увагу на культурологічній сутності освіти та на освітній функції традиційних закладів культури - музеїв, театрів, філармоній, клубів, бібліотек, лекторіїв, виставок тощо. Лише А. рнольдов та Т. Кисельова обґрунтовують потребу зв'язків культурології з соціальною педагогікою, хоча їхні позиції стосовно останньої різняться. Переважна більшість педагогів досліджують культурологічні засади освіти, при цьому зважають на необхідність перетворення навчального процесу відповідно до культурних змін, пропонують нову формулу шкільної освіти: “від людини освіченої - до людини культури” (О. Савченко). Культуровідповідність виховання вивчають: А. Бойко, Г. Легенький, Ю. Легенький, А. Мудрик, В. Пащенко, О. Савченко, Б. Чижевський, Н. Щуркова та інші. Підтримано пропозицію Г. та Ю. Легеньких перейти до культурологічної реконструкції виховання через дослідження культурології виховання.

Визначення зв'язків соціальної педагогіки з соціальною культурологією - межування у вивченні механізму засвоєння та розповсюдження соціальних цінностей, соціальних норм поведінки тощо - дало підстави теоретично обґрунтувати соціокультурну специфіку соціального виховання як предметного поля соціальної педагогіки. Вона полягає у відтворенні та розвитку соціальності творця культури, що забезпечує доцентрові тенденції соціуму, без яких унеможливлюється соціокультурна динаміка даного соціуму. Це актуалізує соціокультурне значення соціальної педагогіки саме на перехідних етапах суспільства.

З'ясовано значення провідних культурологічних термінів, які часто вживаються в дослідженні розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті, зокрема: “духовність” - показник існування певної ієрархії цінностей, цілей, смислів, вищого рівня освоєння світу людиною (Л. Буєва) та “соціальні цінності” - ціннісне ставлення до сім'ї, нації, інших соціальних груп, до людини як соціальної істоти тощо.

Слідом за культурологами, “соціокультурний контекст” розуміється як загальний сенс соціально-історичних і культурних умов, котрі дозволяють уточнити значення результатів діяльності людини (Б. Кононенко, К. Хоруженко), а отже, і соціальної педагогіки.

Підґрунтям розробки моделі культурологічного підходу, що враховує специфіку вивчення теоретико-методологічних засад розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті (табл. 1.), були: створена культурологами загальна структура культурологічного підходу, положення закону співвіднесення рівнів буття (М. Гартман), теорії соціокультурної динаміки (П. Сорокін, А. Тойнбі, О. Шпенглер), теорії системи соціокультурних механізмів динаміки суспільства (О. Ахієзер), концепції культурного ядра (А. Ракітов), а також результати аналізу специфіки застосування культурологічного підходу в педагогіці (В. Бєляєв, О. Столяренко, В. Болгаріна), в соціальній педагогіці (А. Арнольдов, В. Бочарова, І. Ліпський, Г. Філонов, Л. Штефан).

Дану модель розглянуто як ієрархічну послідовну систему принципів, аспектів, підходів до аналізу соціального виховання і соціальної педагогіки, де принципи є системою певних вимог до вивчення предмета дослідження, аспекти - системою точок зору, з позиції яких вивчається предмет, підходи - системою способів, прийомів пізнання предмета вглиб.

Провідними є принцип культуровідповідності (залежність соціального виховання та соціальної педагогіки від рівня та потреб розвитку культури), аксіологічний підхід (дослідження розвитку соціального виховання, мети наукового, тобто соціально-педагогічного, його трансформування відповідно до динаміки потреб, цінностей певного соціуму та людства), антропологічний аспект (вивчення соціального виховання, соціальної педагогіки з точки зору створення сприятливих умов для розвитку людини, місця останньої у ціннісних орієнтаціях культури певного суспільства).

Крім того, інші рівні ієрархії складаються, відповідно, з таких принципів: інтегративно-цілісності, динамічності, гуманізації, наступності, інноваційності; підходів: історичного, діалектичного, особистісного, системного, діяльнісного; аспектів: соціологічного, філософського, психологічного, економічного, педагогічного.

Таблиця 1. Модель культурологічного підходу для дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

Комплексність застосування цих принципів, підходів і аспектів культурологічного підходу, адаптованого до вивчення теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті, забезпечила об'єктивне визначення предметно-сутнісних основ соціальної педагогіки з позиції культурологічної парадигми і на цих засадах прогнозування перспектив розвитку соціальної галузі педагогіки в культурі інформаційного суспільства та на перехідному етапі сучасної культури України.

У другому розділі “Донауковий етап розвитку соціальної педагогіки в культурі доіндустріального суспільства” досліджено виникнення соціального виховання і становлення його системи в первісній та архаїчній культурі людства, виникнення ідеї соціальної педагогіки в античній культурі, становлення та розвиток соціального виховання в культурі європейського Середньовіччя.

Ґрунтуючись на тезі, що предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки неможливо з'ясувати, не дослідивши соціокультурної суті соціального виховання як об'єктивного явища духовної діяльності людей, здійснено історико-культурний аналіз, який дозволив виявити, що соціальне виховання як трансляція соціального досвіду у формі наслідування в первісному суспільстві було зумовлено потребою подолання протиріччя між станом людини, близьким до тваринного, і відсутністю в неї інстинктів, достатніх для виживання в природному середовищі. Просування людини від інстинктивного наслідування до усвідомленого соціального сприяло пробудженню колективної свідомості роду, племені, яка забезпечувала можливість творення штучної природи людини, а за рахунок культури - і біологічного виживання людського роду.

Історико-педагогічне вивчення становлення соціального виховання у філогенезі ґрунтувалося передусім на діяльнісному підході, отже, були виявлені провідні мета, об'єкт, суб'єкт, методи, засоби, результати соціального виховання в кожному періоді доіндустріальної доби та порівняна їх динаміка між періодами. На цих підставах доведено, що соціальне виховання у своєму розвиткові пройшло від соціального наслідування діям, через виховний вплив звичаїв, обрядів, ритуалів, традицій, до виокремлення у специфічний вид соціокультурної діяльності та формування окремих елементів первісного соціального виховання (племінне-сімейне-релігійне). Стратифікація соціуму спричинила і розчленування соціального виховання відповідно до потреб та ролі кожної групи в суспільстві. Притаманне первісному суспільству племінне соціальне виховання поступово на пізньому етапі доби замінювалося домінуванням сімейно-станового виховання. Однак доцентрові сили (сили згуртовування) соціуму значною мірою залежали від ефективності засвоєння через соціальне виховання провідних соціальних цінностей усіма без винятку складовими соціуму (родиною, верствою), тобто соціальне виховання виконувало роль зміцнення єдності племені.

Аналіз історико-педагогічних джерел засвідчив одностайність фахівців стосовно саме соціальної сутності первісного виховання, оскільки виключно спільним, навіть “публічним”(О. Джуринський) було буття людини, тому не могло бути ніякого, крім соціального, виховання, що формувало соціальну свідомість. Провідна мета первісного соціуму - біологічне виживання племені в несприятливому природному середовищі - визначала і мету соціального виховання - зміцнення природної (“вимушеної”) соціальності людини ще й культурною. Соціальними були і об'єкт, і суб'єкт виховання, оскільки існували суб'єкт-суб'єктні виховні стосунки. Виховували спільно всім соціумом: “усі” - “кожного”, “кожний” - “усіх”(П. Монро). Соціальним були метод наслідування і результат первісного соціального виховання, яке прищеплювало індивіду ставлення до себе лише як до частини цілісного соціального організму. Доведено помилковість точки зору деяких сучасних дослідників (І. Андрєєва, М. Галагузова, Г. Корнетов), які розглядають первісне соціальне виховання лише як колективне керування з боку дорослих соціальним становленням дітей, не вважаючи самих дорослих об'єктом соціального виховання племені.

Доведено, що головними новоутвореннями Архаїки (давньосхідних держав Єгипту, Китаю, Персії тощо) були державне виховання та сформована на його засадах система соціального виховання. Виникнення державного виду соціального виховання зумовлюється зростанням соціумів, ускладненням соціальних відносин, з регулюванням яких уже не можна було впоратися за допомогою лише старих традицій. Головним засобом державного керування був закон. Законом держава закріплювала провідні державні цінності, через нього контролювала їх виконання в сім'ї, стані, племені, у всьому соціумі, заохочувала активних громадян, карала злочинців, тобто здійснювала соціально-виховний процес стосовно дорослих і дітей. Поширення школи обґрунтовується потребою управління державною життєдіяльністю, оскільки сім'я не в змозі була забезпечити соціум досвідченими чиновниками. Новим засобом соціального виховання архаїчних держав стає книга (як засіб письмового фіксування культурного досвіду соціуму), котра не лише віддзеркалювала соціальні цінності і соціальні відносини, але й цілеспрямовано сприяла вкоріненню міцних чеснот у суспільство.

Порівняння соціального виховання у соціокультурному аспекті доводить, що воно сприяло виживанню людини як біологічного виду в несприятливому природному (первісність) та соціальному (архаїка) середовищі, зокрема допомагаючи долати природну недовіру до “чужих”: роду та общини - на первісному етапі, племені - за архаїчної доби. Соціальне виховання, розвиваючи соціальні риси людини, уможливлювало поступову централізацію людського соціуму. Як складова культури воно, з одного боку, звільнювало людину від тиску природи (захист від тварин, їжа тощо), з іншого - зміцнювало соціальний тиск - повну залежність індивіда від роду, общини, сім'ї, держави.

Історико-педагогічне порівняння динаміки соціального виховання архаїки стосовно первісного суспільства доводить, що воно рухалося стосовно: мети - від зміцнення природно зумовленої соціальності людини заради біологічної сталості роду до формування культурно зумовленої соціальності для збереження стабільності держави в несприятливих умовах соціального оточення; об'єкта - від усіх членів роду до вільної людини чоловічої статі протягом життя; суб'єкта - від усіх членів роду (з певною перевагою шамана) до племені, сім'ї, держави (з провідною роллю служителів культів); методу - від наслідування жорстко визначеної соціокультурної життєдіяльності роду до наслідування соціально позитивного зразка минулого; засобів - від звичаїв, обрядів, ритуалів, свят, традицій до закону, а також книги, школи (лише для обраних); видів виховання - від виокремлення племінного, релігійного, сімейного, виховательства (виховання дітей поза межами власної родини) до формування єдиної системи соціального виховання з державним на чолі. Соціальне виховання трансформувалося від однакового для всіх (зважали тільки на природні ознаки - статеві та вікові) членів первісного соціуму до чітко визначеного станового соціального розвитку людини в архаїчному суспільстві. Навіть окремі індивідуальні програми виховання правителів архаїчних держав (Кира в Давній Персії) передбачали домінування соціальної спрямованості особи давнього володаря. Спрямованість соціального виховання на реалізацію цінностей минулого призвела до “консервування” культури, яка зберігалася в нестабільному соціальному оточенні, але не розвивалася. Дослідження довело, що в Архаїчній культурі соціальна педагогіка не могла виникнути, оскільки соціальність суб'єктів соціуму зміцнювалася примусово, зокрема через соціальне виховання, що мало авторитарний характер.

Обґрунтовано, що на розвиток системи соціального виховання у філогенезі вплинула соціокультурна динаміка Античності. Демократизація державного устрою, народні збори, значущість голосу народу, його прав у керуванні соціумом створили умови для формування нового соціального суб'єкта - суспільства з його впливовим щодо соціальних відносин і соціального виховання елементом - суспільної думки. Античне соціальне виховання, на відміну від первісного та давньосхідного, існуючи у прогресивному суспільстві, маючи за мету соціальне і особисте вдосконалення, водночас і само розвивалося. Метою античного виховання у гомерівсько-архаїчний період (IX-VI ст. до н.е.) був розвиток особистості заради благополуччя, гідного існування соціуму. За цих часів сформувалася система соціального виховання греків, складовими компонентами якої були: сім'я, система освітніх закладів, виховні впливи суспільного життя (військового, політичного, правового, релігійного) та традицій, свят, обрядів, організованого дозвілля, значна частка якого належала залученню до мистецтва. У класичний період розвитку культури Давньої Греції склалися умови для досягнення благополуччя і гідності особистості, тому метою нового античного соціального виховання (VI-IV ст. до н.е.) стає встановлення особистісного сенсу життя. Проте в нових соціальних умовах, особливо з втратою незалежності, вже елліністичне виховання (III-I ст. до н.е.) стало пропонувати індивіду особисту досконалість не “до”, а замість соціальних чеснот та здатності до суспільної служби; саме за цих часів уперше в історії людства виникає індивідуальне виховання, розраховане не лише на спадкоємця трону.

Доведено, що виникнення ідеї соціальної педагогіки зумовлено загрозою соціальності людини, а, отже, і єдності та стабільності суспільства, внаслідок зменшення соціального тиску на громадянина та неконтрольованого індивідуалістичного виховання софістів. Філософи намагалися на засадах аналізу соціального виховання попередніх поколінь розробити таку соціально-педагогічну систему, яка би гармонізувала потреби індивіда та соціуму у взаєморозвитку. Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель звернули увагу в соціальному вихованні, починаючи з дошкільного віку (Платон), на розвиток соціальної свідомості індивіда, акцентуючи роль знання, розуму людини. Вони обґрунтовували можливість досягнення усвідомленого виконання соціальних обов'язків духовно розвиненою людиною саме через раціонально регульоване державою соціальне виховання.

Серед причин нереалізації ідеї соціальної педагогіки на практиці за античних часів названо: надмірна “соціальність” моделі державного соціального виховання, що дисгармонувало із тогочасним реальним життям; завчасність моделі, оскільки суспільна свідомість ще не сприймала запропоновану стратифікацію соціуму на підставі природних здібностей, рівня вихованості та освіченості; випереджали час і пропозиції щодо освіти всіх вільних жінок на рівні з чоловіками, стосовно дошкільного соціального виховання дітей тощо.

Соціально-педагогічна ідея не була реалізована і в культурі європейського Середньовіччя. Оскільки поступовість розвитку практики соціального виховання Античності була зруйнована первісними племенами, то європейським народам довелося починати майже спочатку в створенні власної системи соціального виховання, ґрунтуючись на запозичених з Античності християнських цінностях та досвіді виховання. Уперше було реалізоване соціальне виховання, яке об'єднувало людей не за етичним походженням, тереном існування, а за ціннісними орієнтаціями, духовною ознакою. Воно додало до зовнішнього підкорення людини соціуму ще й внутрішню трансцендентну залежність індивіда від Бога. Загалом динаміка релігійного, за суттю, соціального виховання Середньовіччя була такою: VI - VIII ст. - збереження в монастирях досвіду античного соціального виховання та формування на цій основі релігійного; IX - XIII ст. - відновлення державницького статусу релігійного виховання та становлення європейської системи соціального виховання на християнських цінностях; з XIV - XV ст. - поступове перетворення релігійного виховання з домінуючого на один з видів виховання поряд із сімейним, становим.

Різнорідність елементів стримувала процес формування системи європейського соціального виховання. Специфіка релігійного виховання знайшла своє втілення в чернечому і клерикальному вихованні. Поряд існували виховательство як прояв соціального виховання первісної культури народів, які увірвалися в авангард розвитку людства, та лицарство - аналог архаїчного військового виховання. Усі елементи поступово сформованої системи християнського соціального виховання середніх віків “використовували” ті чи інші (в залежності від потреб часу) вже відомі види соціального виховання - общинне, сімейне, державне та засоби - школу, мистецтво, суспільну думку тощо. Проте для більшості незаможного населення цієї доби сімейне виховання (періоду переходу від первісної до архаїчної доби) залишалося єдино можливим. Поступово зі стабілізацією соціального життя головним осередком релігійного виховання “всіх” стає церква, методом - релігійно-моральне настановлення через проповідь, з поширенням писемності - читання Біблії, житія святих, крім того, дотримання практики можливої в мирському житті аскези. Запропонувавши виховання образу Божого в кожній людині, релігійне соціальне виховання Середньовіччя сприяло розширенню об'єкта виховної дії з вільної людини на все населення (але, передусім, було розраховано на дорослих), розробці теорії сімейного духовного виховання, поширенню невідомих Античності соціальних рис (милосердя, співчуття до нещасних тощо). Воно продемонструвало індивіду шлях соціального самовдосконалення в умовах духовної общини (чернече виховання), започаткувало європейську систему освіти, зокрема вищої, систему благодійних виховних закладів, проте фактично відмовлялося від фізичного розвитку особи, узаконювало освітню дискримінацію жінок, жорстоке ставлення до дітей у сімейному та шкільному вихованні, започаткувало маніпулювання свідомістю дітей дорослими ще й через дитячу організацію (Д. Савонарола) тощо.

Наслідком творчого об'єднання досягнень “світської” Античності і “релігійного” Середньовіччя стало народження гуманістичного виховання епохи Відродження (створення гуманістичної моделі школи для дітей еліти Вітторино да Фельтре та теоретичних засад гуманістичного соціального виховання Е. Роттердамським). Проте загальна авторитарність, консервативність релігійного соціуму, практики соціального виховання унеможливлювали реалізацію ідеї соціальної педагогіки (Античність) в культурі епохи Відродження.

Третій розділ “Соціальна педагогіка як результат демократизації культури індустріального суспільства” присвячений аналізу розвитку теорії соціального виховання цього періоду в межах філософії, педагогіки як передумови виникнення соціальної педагогіки, дослідженню становлення соціальної педагогіки як науки та суспільної практики, зокрема вітчизняної.

Індустріалізація європейської культури призвела до руйнації традиційної системи соціального виховання, зокрема до послаблення ролі сім'ї, стану, релігії у формуванні соціальності людини. Державне виховання індустріального суспільства мало змогу об'єднати “старі” (сім'я, релігія, мистецтво, політика, закон), оновлені (система освітніх закладів), нові (благодійництво, ЗМІ, дитячо-молодіжні організації тощо) елементи соціального виховання в соціально-виховну систему цілеспрямованого розвитку національної, за суттю, соціальності індивіда та країни. Зміцнення соціальної єдності в нових соціокультурних умовах потребувало наукового обґрунтування проблеми соціального розвитку людини. Ця проблема поступово стає загальносуспільною. Завдяки науковій рефлексії провідних філософів та педагогів значно розширюється уявлення про об'єкт соціального виховання (людство, нація як самостійні соціальні суб'єкти; незаможні шари населення; діти дошкільного віку, жіноцтво); обґрунтовується його мета стосовно різних соціальних суб'єктів, зважаючи на соціоцентричні цінності; визначаються завдання культуровідповідного соціального виховання; висувається ідея особистісного розвитку людини не лише для соціуму, але й для себе; створюється методика соціального виховання індивіда; усвідомлюються суб'єктом соціального виховання нації кращі представники її громадськості; застерігається людство від плекання національного егоїзму, від деструктивного впливу соціуму на людину, групу, інший соціум через соціальне виховання; пропонуються моделі соціального виховання на рівні макро- та мікросоціуму. Проте соціальна педагогіка як наука могла з'явитися лише за умови виокремлення її базової галузі - педагогіки в самостійну науку. Отже, до середини XIX ст. широкі кола громадськості провідних європейських країн уже усвідомлювали силу соціального виховання у зміцненні доцентрових спрямувань суспільства, потребу формування не лише індивідуальних, але й соціальних якостей людини заради благополуччя її, країни та людства, і розуміли, що досягти цього можна лише спільно, об'єднавши виховний потенціал усього соціуму.

На ґрунті узагальнення інноваційних досягнень суспільних наук (філософії, соціології, психології тощо), практичного досвіду соціального виховання виникла соціальна педагогіка з метою дослідження проблеми інтеграції виховних сил суспільства задля підвищення культурного рівня народу (П.Наторп). Про виокремлення соціальної галузі в педагогіці свідчать: