Методи і форми управління вищою освітою в Україні

Управління - це процес впливу суб'єкта на ту чи іншу систему (біологічну, технологічну) з метою організації цієї системи, збереження, видозміни її структури, підтримки, зміни режиму діяльності, її програми [4, с. 636].

У законі України «Про вищу освіту» вищу освіту визначено як рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації; зміст вищої освіти - обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва; зміст навчання - структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації.

Управління вищим закладом освіти здійснюється на основі суміщення прав центральних органів виконавчої влади та керівництва вищого закладу освіти, розмежування повноважень, поєднання єдиноначалля та самоврядування, реалізації прав власника на використання свого майна. Управління діяльністю вищого закладу освіти здійснює уповноважений засновником керівник (президент, ректор, директор), який діє на засадах єдиноначальності. Наймання на роботу керівника (президента, ректора, директора) вищого закладу освіти здійснюється у порядку, встановленому Законом України «Про освіту». Наймання на роботу професорсько-викладацького складу проводиться відповідно до чинного законодавства за трудовим договором, у тому числі за контрактом, а також може здійснюватись на основі конкурсного відбору працівників на умовах, встановлених Статутом вищого навчального закладу освіти. Вищим колегіальним органом самоврядування вищого закладу освіти є загальні збори чи конференція. Порядок обрання делегатів конференції встановлюється Статутом вищого закладу освіти. При цьому не менш як 75% загальної чисельності делегатів конференції мають становити викладачі та наукові працівники вищого закладу освіти [1, c. 16 - 20].

Для України з розгалуженою мережею вищих навчальних закладів державної і недержавної форм власності характерне управління галуззю освіти, що поєднує як елементи централізованої, так і децентралізованої системи з розгортанням горизонтальних і вертикальних зв'язків між різними рівнями й суб'єктами керування. У зв'язку з цим позитивну роль у підвищенні якості управління мають відіграти, наприклад, намічені заходи щодо розширення фактора децентралізації, що створює кращі умови для демократизації управління, розвитку творчості та ініціатив колективів вищих навчальних закладів, підготовки керівників сфери освіти та створення й розвитку відкритих університетів.

За роки незалежності України на державному рівні вже реалізовано низку заходів, що істотно вплинули на стабілізацію стану системи освіти та її подальший розвиток у складних умовах перехідного періоду. У першу чергу до них належить створення законодавчого освітнього правового поля.

З прийняттям Конституції України, законів України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» були визначені основні правові норми демократичного функціонування і розвитку системи освіти.

На основі нової законодавчої бази органами виконавчої влади України в складних соціально-економічних умовах здійснюється цілеспрямована робота щодо стабілізації системи освіти, створення належних умов для організації діяльності вищих навчальних закладів, реалізується політика пріоритетної державної підтримки вищої освіти, цільових програм навчання здібних і обдарованих студентів, а також, студентів з особливими потребами.

Зроблені істотні кроки щодо утвердження безперервної ступеневої освіти, створення вітчизняної навчальної і науково-педагогічної літератури, оновлення змісту освіти та професійної підготовки, насамперед у соціально-гуманітарній сфері, забезпечення варіативності мережі навчальних закладів і освітніх стандартів, розширення економічної бази вищої освіти.

Чимало в Україні зроблено також для утвердження гуманістичних цінностей вищої освіти, її спрямованості на розвиток особистості. Істотно оптимізована мережа вищих навчальних закладів, здійснюється підготовка фахівців за багатьма новими спеціальностями, що відповідають змінам на ринку праці [2, c. 18 - 20].

2. Методи управління вищою освітою в Україні

Функціонування та розвиток освітнього навчального закладу залежить від сукупності зовнішніх факторів прямого і опосередкованого впливу, передусім - це особливості соціально-економічного, політичного і культурного розвитку країни, зосереджені в системі освіти матеріально-фінансові, кадрові ресурси, культурологічний простір, в якому формуються особистість, тенденції розвитку освіти, рівень розвитку наук, система державного управління освітою, нормативно-правова база, що забезпечує функціонування навчального закладу. Вся ця сукупність постійно змінюваних зовнішніх умов під дією об'єктивно-суб'єктивних факторів трансформується на навчальні заклади.

Кожен етап розвитку суспільства зумовлює відповідні йому особливості управління внутрішнім життям. На сучасному етапі до таких особливостей належать:

1. Зміна підходів при оцінюванні діяльності навчального закладу. Означає створення національної системи діагностики й оцінювання діяльності, орієнтацію на оцінювання лише за результатами навчання, вивчення рівня розвитку особистості, оцінювання результатів роботи окремих педагогів, а також зовнішнього оцінювання та моніторингу якості освіти.

2. Демократизація управління передбачає створення належних умов для реалізації мети діяльності, пріоритетність вирішення питань макротехнології (цілісної системи роботи навчального закладу і внутрішнього управління) над мікротехнологіями, (методиками проведення педрад, вчених рад, нарад, написання наказів тощо).

3. Зміна кадрової ситуації. Поява в навчальних закладах психологів, соціальних педагогів, наукових і методичних працівників вимагає вирішення нових управлінських завдань, регулювання нових управлінських відносин, зв'язків, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, атмосфери творчого пошуку, взаємодопомоги і т.д.

4. Варіативність управління означає використання різноманітних моделей, систем, змісту управлінської діяльності, моделювання навчальної і виховної роботи.

5. Зміна методів управління означає перехід від прямого впливу на методи, пов'язані з ефективністю роботи навчального закладу, до моделювання педагогічних систем, способів їх реалізації від жорстко регламентованих вимог до різноманіття форм, змісту. Це означає вільний вибір технології планування та організації роботи, відповідно до цілей та завдань колективу.

6. Зміна методологічних засад управління. Сьогодні на зміну філософії «впливу» в управління навчальним закладом йде філософія створення умов для взаємодії, співробітництва, партнерства. На передній план висуваються системний підхід, моделювання цілісних педагогічних та управлінських структур, використання діалогових форм взаємодії, впровадження способів самоорганізації, децентралізації управління тощо.

В літературі з теорії управління є різні визначення поняття «метод управління».

За В.С. Пекельною, це система дій з організації відносин у колективі, взаємопов'язана система прийомів впливу на виробничий процес, учасників процесу управління.

За Є. М. Хриковим - упорядковані засоби пізнання та перетворення керованої підсистеми.

Таким чином, методи управлінської діяльності - це засоби, до яких вдаються керівники навчального закладу з метою цілеспрямованого впливу на учасників навчально-виховного процесу - педагогів, студентів, інших працівників.

У практиці управління склалася система з чотирьох основних груп методів:

1. Організаційно-педагогічні методи - регламентують навчально-методичну і виховну роботу навчального закладу, при цьому виділяють:

а) вербальні методи: індивідуальні (консультація, бесіда); групові (інструктаж, нарада, збори);

б) дослідницькі методи: вивчення передового досвіду, атестація педагогічних кадрів, анкетування та інтерв'ювання, підготовка та друкування матеріалів (газет, збірників, статей, методичних рекомендацій) про діяльність педагогічного колективу;

в) ілюстративно-показові методи: моделювання структури організації навчально-впховного процесу, художнє та інформаційне оформлення окремих аспектів навчання студентів, роботи кафедр, факультетів, професійної підготовленості викладачів до творчої праці;

г) техніко-технологічні методи: застосування технічних засобів і пристроїв (комп'ютери, телебачення, радіо, селектор тощо). Створення естетичних умов праці викладача, асистента, лаборанта.

2. Організаційно-розпорядницькі (адміністративні) - до них належать: накази, розпорядження, вказівки, дисциплінарні санкції, спрямовані на припинення порушень. Ці методи відіграють допоміжну роль в управлінні, використовуються при наборі кадрів, виробленні єдиного режиму роботи навчального закладу.

3. Соціально-психологічні методи. Ця група методів сприяє формуванню здорового морально-психологічного клімату в колективі, регулюванню соціальних відносин [5, c. 41 - 44].

У найзагальнішому вигляді мотивація людини до діяльності розуміється як сукупність рушійних сил, спонукаючих його до певних дій. Ці сили знаходяться зовні і всередині людини і примушують його усвідомлено або неусвідомлено здійснювати деякі вчинки. При цьому зв'язок між окремими силами і діями людини опосередкований дуже складною системою взаємодій, внаслідок чого різні люди можуть цілком по-різному реагувати на однакові дії з боку однакових сил. Більш того, поведінка людини, здійснювані ним дії, у свою чергу, також можуть впливати на його реакцію, на діяння, внаслідок чого може мінятися як ступінь міра впливу дії, так і спрямованість поведінки, що спричинена цією дією.

Використання різних стимулів для мотивування людей називається процесом стимулювання. У практиці управління однієї з найпоширеніших його форм є матеріальне стимулювання.

Стимулювання - це один із засобів, за допомогою якого

відбувається мотивування. При цьому чим вище рівень розвитку стосунків в колективі, тим рідше як засіб управління людьми застосовується стимулювання. У діятельності людини мотивація впливає на наступні характеристики діяльності: зусилля, наполегливість, сумлінність, спрямованість.

Працюючи із людьми, необхідно навчитися розуміти механизм

формирования їх вчинків, мотивів поведінки - тоді будуть зрозумілі і причини, що викликають ті або інші вчинки, а значить, можуть бути знайдені і ефективніші шляхи дії на людей, взаємодії з ними [3, c. 129 - 133].

Соціально-психологічний клімат, не менш дієвий чим матеріальна винагорода і економічна вигода: він стимулює працівника, викликає у нього напруження сил або спад енергії, трудовий ентузіазм або апатію, зацікавленість в роботі або байдужість. Це сумарний ефект від багатьох чинників, що впливають на колектив вищого закладу і зрештою визначають його прагнення до корисної діяльності, творчої ініціативи, співробітництва.

Соціально-психологічний клімат в колективі складається з трьох основних компонентів: етично-психологічна сумісність, діловий настрій, соціальний оптимізм працівників.

Етично-психологічна сумісність - це ступінь збігу думок щодо найважливіших матеріальних і духовних цінностей, схожість емоційної настроєності колег у спільній справі. Вона відображає ту або іншу грань моральної захищеності при спілкуванні один з одним. Адже моральність (мораль) є соціально необхідним способом регуляції дій людини у всіх сферах життя, не минувши, природно, працю і стосунки.

Етичні принципи як ціннісна основа соціальних зв'язків і культури міжособових стосунків знаходять більш конкретне вираження в моральних нормах, які, спираючись на громадські оцінки, переконання і звички людей, є якимось ідеалами добра і зла, справедливості, відповідальності і тому подібне.

Моральні норми, будучи тісно пов'язаними із звичаями, традициями, правом і іншими типами регуляції дій людини, суттєво відрізняються від них перш за все тим, що відтворюються повсякденно, знаходять вираження в процесі взаємного спілкування в сім'ї, робочій групі, трудовому колективі, а також в переконаннях і спонуканнях особистості, інтелекті, відчуттях і волі людини.

Важливим є також етичний ідеал - уявлення людини про те, що підлягає схваленню або засудженню. Етичними орієнтирами можуть бути, наприклад, прагнення діяти організовано і наполегливо, добиватися поваги з боку інших людей, поступати у дусі колективізму; працьовитість і професійна чесність та інше.

Розуміння основ моральності виняткове поважно для керівників вищою освітою, які зобов'язані створювати і підтримувати серед працівників колективу здорову морально-психологічну атмосферу, формувати у підлеглих позитивні якості, сприяти прояву кожним з них кращих етичних рис, моральної позиції і навичок соціальної поведінки. При виборі форм і методів виховного впливу потрібно враховувати, що етичний клімат міняється в залежності від виробничої ситуації, часу спільної дії і емоційного стану його учасників. Належить постійно зважати на психологічні особливості окремих осіб і соціальних груп, а також з тим, що процес виховання безпосередньо пов'язаний з етичною адаптацією (пристосуванням) працівників до обстановки в колективі. Слід враховувати і здібність людини до самовиховання, отримання соціального статусу, цілеспрямованому вдосконаленню своїх вольових, інтелектуальних і емоційних якостей, умінню поводитися при спілкуванні з іншими людьми.

Діловий настрій працівника залежить від ряду умов: активний інтерес до праці, що приносить матеріальне і етичне задоволення, звичний ритм життя і виконуваної роботи, хороші санітарно-гігієнічні умови, морально-психологічна атмосфера у колективі, що сприяє результативній трудовій віддачі і прояву ініціативи.

Позитивно впливають на діловий настрій співробітників трудові традиції, а також соціальні ритуали - вручення винагород, премій і таке інше.

Зв'язок ділового настрою і етичних встановлень безсумнівна. Трудова мораль виражається в затвердженнях громадської думки, заповідях і нормах, регулюючих мотивацію трудової поведінки, спрямованість і ефективність реалізації особистого чинника праці.

Соціальний оптимізм - це позитивне сприйняття дійсності, упевненість в можливостях поліпшення життя, усвідомлення себе суспільно значимою силою. Формування і підтримка такого настрою - важливе завдання керівника вищого закладу.

Оптимізм створюють перш за все соціальні інтереси - важливі стимули, які спонукають людину, соціальну спільність до діяльності, вони є безпосередніми причинами соціальної взаємодії, орієнтують на можливість отримання певного блага, користі, задоволення тих або інших потреб. Соціальний оптимізм не може виникнути без позитивних оцінок людьми як свого особистого благополуччя, так і положення справ в країні, перспектив на майбутнє.

На базі соціальних інтересів складаються соціальні цінності - система оцінок, в яких виражаються духовні пориви особистості або соціальної спільноти, ідеали, життєві орієнтири, етичні принципи, прихильності, норми поведінки [3, c. 256 - 258].

4. Економічні, фінансово-господарські методи покладені в основу господарського розрахунку, самофінансування, матеріального стимулювання [5, c. 44].

Економічні методи керівництва, материальні інтереси працівників є способом здійснення управляючих дій на основі використання економічних законів, матеріальної зацікавленості працівників.

У радянський період предметом регулювання економічними методами вважалися господарський розрахунок, заробітна плата, тобто мало місце вузьке тлумачення ролі і місця економічних методів, що обмежувало діапазон рішень, які приймалися, і важелів економічного регулювання на рівні організації.

Оплата праці, будучи основним мотивом трудової діяльності і грошовим вимірником вартості робочої сили, забезпечує зв'язок між результатами праці і його процесом і складністю праці працівників різної кваліфікації.

Економічні методи керівництва грають виключно важливу роль в залученні, мотивуванні і збереженні необхідних кадрів викладачів і співробітників у вищому закладі.

Неефективне використання економічних методів руководства може викликати у співробітників незадоволеність, що викликає зниження продуктивності праці, падіння його якості, порушення дисципліни.

З іншого боку, ефективні економічні методи керівництва покликані стимулювати продуктивність праці з метою досягнення стратегічних задач, іншими словами, з'єднати матеріальні інтереси працівників із стратегічними завданнями вищого закладу освіти.

Планове ведення роботи - головний закон функціонування будь-якої установи, що має чітко розроблені цілі і стратегію їх досягнення.

Необхідно визначити кінцеві результати діяльності у вигляді сукупності показників, встановлених в плані економічного розвитку. Роль економічних методів полягає в мобілізації трудового колективу на досягнення кінцевих результатів діяльності.

Щоб економічні методи управління були дієвими, необхідно як мінімум забезпечити «чуйність» персоналу на їх введення. Без цього втрачається сенс розширення прав структурних одиниць. В свою чергу розширення самостійності веде до більшої свободи діяльності колективу і економічних методів керівництва.

Оплата праці відображає кількість і складність праці працівників різної кваліфікації. Встановлюючи посадові оклади, керівництво установи визначає нормативну вартість робочої сили з урахуванням середніх затрат праці при ії тривалісті. Суб'єктами трудових стосунків у вузі є роботодавець (ректор) і найнятий робітник (викладач, завідуючий кафедрой, декан і т.д.).

Вартість робочої сили - грошове мірило оплати труда - не може бути нижче за прожитковий мінімум, помножений на число членів сім'ї працівника.

Важливим економічним механізмом поповнення скарбниці держави є податкова система. Вона задається державою, існує поза організацією, надає безпосередній вплив на персонал, але завжди залишає керівникові поле для маневру навіть в умовах фіскальної системи оподаткування.

Необхідна умова стійкого і ефективного управління вищою освітою - гідна оплата за працю. У існуючих ринкових умовах роль економічної мотивації праці зростатиме і згодом в стосунках типу «керівник - підлеглий» вона стане пріоритетною. Для ефективного керівництва освітою її керівник зобов'язаний передбачити заходи по підвищенню оплати праці викладачів і учбово-допоміжного персонала. Одним з рішень цього питання на рівні завідуючого вузом при сучасному рівні розвитку і фінансування вищої школи є залучення персоналу до госпдоговірних наукових робіт, що фінансуються із держбюджету.

Економічні методи управління роботою колективу вуза повинні базуватися на товарно-грошових стосунках ринкової економіки з урахуванням традицій і історичного розвитку суспільства. Цілком очевидно, що в чистому вигляді економічні методи управління структурним підрозділом найближчим часом не знайдуть застосування [3, c. 109 - 111].

3. Форми управління вищою освітою

Головним у змісті управлінської діяльності стає вироблення цілісної системи діяльності, яка б відповідала вимогам часу. Особливість управлінської діяльності на сучасному етапі визначається сукупністю традиційних та появою нових керівних функцій. До останніх слід віднести оновлення змісту навчання, завдяки впровадженню: державних стандартів освіти, концепції виховання, профілізації та індивідуалізації освітнього процесу, авторських навчальних програм, посібників, застосуванню нових освітніх та інформаційних технологій (розвиваюче, модульне, диференційоване навчання), удосконаленню форм і методів навчання та контролю знань і вмінь (кредитно-модульне навчання, рейтингова система оцінювання). Підвищується значущість управлінської функції, з'являються нові моделі навчальних закладів: ліцеї, гімназії, коледжі, навчально-науково-виробничі комплекси. Демократизація управління супроводжується створенням дорадчо-адміністративних форм управління, які поділяються на:

1) колегіальні - Вчена (Педагогічна) рада, нарада при директорові, Адміністративна рада, Методична рада, рада Засновників, Студентська рада.

2) індивідуальні - ректори, голови ради комплексу, президенти, а також керівники структурних підрозділів: декани, завідуючи відділами, лабораторіями тощо.

Всі форми управління мають певні функції і їх реалізацію здійснюють за допомогою різноманітних груп методів, які були розглянуті вище [5, c. 42 - 43].

Висновки

управління освіта вищий

Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Загальною особливістю розглянутих методів управління освітнім процесом є те, що всі вони спрямовані на забезпечення динамічного розвитку навчального закладу шляхом запровадження нових взаємовідносин між керуючими і керованими підсистемами, відповідно до мети їх спільної діяльності з досягнення поставлених цілей.

Модернізація змісту, форм і методів управлінської діяльності формує керівника навчального закладу нового типу - відкритого, демократичного, компетентного, гуманістичного, творчо спрямованого. Водночас оновлення управлінської діяльності є передумовою розвитку творчих здібностей керівника, здатного виробити власний стиль управління, періодично оновлюючи зміст, форми і методи своєї діяльності.

Література

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 316 с.

2. Вища освіта в Україні. - К.: Знання, 2005. - 327 с.

3. Резник С.Д. Управление кафедрой. - М.: ИНФРА - М, 2004. - 635 с.

4. Словарь психолога - практика / Сост. С.Ю. Головин. - Мн.: Харвест; М: АСТ, 2001. - 815 с.

5. Цехмістрова Г.С., Фоменко Н.А. Управління в освіті та педагогічна діагностика. - К.: Слово, 2005. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru