Педагогічні ідеї Т. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Педагогічні ідеї Т. Шевченка



Вступ

Дана курсова робота з педагогіки розкриватиме зміст і проблематику педагогічних ідей ХІХ ст. загалом і, докладніше та ширше, педагогічні погляди та ідеї Тараса Григоровича Шевченка.

Твори великого українського митця лягли в підвалини сучасної української культури: починаючи з мови, закінчуючи живописом. Творчість Тараса Григоровича протягом вже майже двох століть не втрачає своєї актуальності та гостроти. І хоча часи змінюються, але у віршах, прозі і полотнах митця можна віднайти моменти, що ніби спеціально створені до цього дня і події.

В часи, коли українська освіта переживає численні видозміни, як у організації, так і у своїй формі, варто, я вважаю, звернутись до здобутків нашого минулого, до думок великих мислителів і митців нашого народу. Бо, як відомо, історія циклічна, і відповіді на питання сьогодення і майбутнього, першою чергою, слід шукати у минулому.

Тарас Григорович, людина освічена, висококультурна, звісно пройшов усі щаблі тогочасної освіти: від однорічної школи, до художньої академії, включаючи приватних репетиторів. Відповідно, мав досвід і свої думки щодо питань виховання та навчання дітей.

Об'єктом курсової роботи є педагогічна наука ХІХ ст. У цьому контексті буде досліджуватись становлення і зміст педагогічних ідей Т.Г. Шевченка, їх вплив на сучасну педагогічну науку. Логічним методом дослідження даної проблеми буде аналіз художніх робіт Шевченка, відкриті і приховані факти в текстах, повчальні моменти.



1. Стан освіти і педагогічні ідеї Російської імперії ХІХ століття

На кінець XVIII ст. внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України - Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Із скасуванням гетьманства та полково-сотенного устрою вона стала просто адміністративною одиницею, зведеною за станом до звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм із самостійним внутрішнім життям, на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії. Вона була остаточно, за висловом Петра І, «прибрана до рук» Росією. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набуття національної культури. Це - організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступилися своїм місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмові, абсолютизмі, бюрократизмі.

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них. Але в той же час, за даними 1797 року, відсоток грамотного населення був вкрай низьким: 9,2% в містах і всього 2,7% в селах. І цей показник ще більше знижувався, якщо брати до уваги те, що в містах жило лиш 4 % населення. До того ж, критерії грамотності був украй низьким - вміння написати своє ім'я замість хрестика у підписі.



Рис. М.М. Сперанський. Портрет невідомого художника

Молодий монарх Олександр I, який зійшов на престол на початку XIX ст., оточив себе прогресивною молоддю, яка потребувала перетворень у імперії, реформації багатьох сфер життя. Основним сподвижником самодержця виступив М.М. Сперанський.

1802 року створюється Міністерство народної просвіти. Його завданням стає повна реорганізація всього навчального процесу. Створювалась нова система освіти. Народна освіта поділялась на чотири щаблі:

приходські училища;

повітові училища;

гімназії;

університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4--6 місяців у селах і до одного року -- у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання Закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1886) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Крем'янецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830-- 1831рр. закритий, а потім переведе ний до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлизаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві -- артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі -- морська школа. У1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навченням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70%, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 p., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протягом 1869--1862 pp. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70--80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей мало імущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат "матерів сім'ї". На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років -- уже понад 4 тис. У1878-- 1889 pp. в Києві діяли жіночі курси.

2.Кирило-Мефодіївське товариство

"Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія " заснувалося у грудні 1845 р. До його складу входила низка відомих в Україні діячів науки, культури та освіти. Серед них були М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький та ін. Товариство виробило свій "Статут", "Головні правила товариства ", звернення "До Братів українців!" та "До Братів Великоросів і Поляків."

Ратуючи за скасування кріпацтва, самодержавства, визнання національних прав українців, освіти широких верств народу, члени Товариства опікувалися створенням і виданням книг для простого народу. Програмні вимоги кирило-мефодіївців були викладені у "Книзі буття українського народу", відомій під назвою "Закон Божий", який складався із 63 статей, об'єднаних у морально-філософську концепцію долі України. У планах на майбутнє були: збір коштів для друкування українських книг, написання історії України у новому світлі бачення, здобуття від уряду дозволу на відкриття шкіл у державних і поміщицьких селах.

Особливий внесок у діяльність Товариства вніс Микола Іванович Костомаров (1817-1885) - уродженець Воронезької губернії, син російського поміщика і українки-кріпачки. Його перу належить етнопедагогічна праця "Закон Божий (книга буття українського народу)", написана під впливом тісної дружби з талановитим польським поетом А.Міцкевичем, який був автором аналогічної праці для свого народу. Кращі роки свого життя цей письменник присвятив збиранню, вивченню та дослідженню української народної творчості - найбільшого духовного багатства українського народу.

Пантелеймон Куліш (1819-1897), відомий український письменник та просвітитель, працюючи вчителем у дворянській школі на Подолі, ще до початку створення Товариства пройнявся ідеєю "витягнути рідну націю з духовного занепаду", дружив із Т. Шевченком, В. Білозерським та іншими прогресивними українськими інтелігентами того часу. Виїхавши у Петербург у кінці 1845 року, де працював учителем російської мови для студентів-іноземців при університеті, не поривав тісних зв'язків із Кирило-Мефодіївським товариством. Видав українську "Граматику", в якій як дидактичні тексти виступають оповідання про історичне минуле українського народу, уривки з пам'яток культури та фольклору, розповіді про видатних осіб української історії. Окрім цього, видав 40 невеличких дешевих книг під загальною назвою "Сільська бібліотека". Удосконалив та спростив український правопис, запропонувавши для основи єдиної норми використати полтавсько-чигиринський діалект. Цей правопис відомий під назвою "кулішівка".

3.Особливості педагогічних ідеї Т. Шевченка

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня (25 лютого) 1814 року у селі Моринці (Київська губернія на той час). Після 2 років проживання в Моринцях сім'я Тараса Григоровича переїхала в с. Кирилівка. Його мати померла в 1823 р., коли Тарасу Шевченку було всього 9 років. У 1825 помирає батько, а Шевченко тільки виповнилося 12 років.

Тарас Шевченко з народження любив писати і малювати. Тарас Григорович намагався знайти собі вчителів. І знаходив. Першим його вчителем був дяк, який любив випити і не раз бив Тараса. Незважаючи на таке навчання, Тарас Шевченко все-таки зміг вивчити грамоту. Другими його вчителями були сусідні маляри, але вони змогли лише навчити Тараса Шевченка елементарним прийомам малювання. Після них Шевченко став пастухом овець, але недовго їм був, бо коли йому стукнуло 16 (у 1829 р.) його забрали в прислуги пана Енгельгардта (спочатку в ролі кухарчука, потім - козачка). Захоплення живописом не проходило, а навпаки збільшувалася з кожною хвилиною. За цю пристрасть Шевченко не раз отримував «по шиї» від свого хазяїна. Втомившись лупити Тараса і помітивши у нього талант до малювання, Енгельгардт віддав його на навчання до майстра живопису Ширяєва. Саме там Шевченку, вдавалося змальовувати статуї в Літньому саду і відвідувати Ермітаж. Одного разу, змальовуючи чергову статую, Тарас Шевченко познайомився з І.М. Сошенко. Це знайомство зіграло величезну роль у біографії Тараса Шевченка. Адже саме завдяки Сошенко він познайомився з Венеціановим, Брюлловим, Жуковським. Ці люди і викупили Шевченка у поміщика Енгельгардта. На ті часи це було ціле багатство. І що б отримати його, Брюллов намалював портрет Жуковського. За допомогою графа В'єльгорского був влаштований приватний аукціон, на якому продали цей портрет за 2500 рублів. Саме за цю ціну був звільнений Тарас Григорович Шевченко 22 квітня 1838 р.

1840 - 1847 - період розквіту творчості Тараса Шевченко. Саме в цей час вийшли такі великі твори як: «Гайдамаки» (найбільша робота), «Перебедня», «Тополя», «Катерина», «Наймичка», «Хусточка». У 1846 р. поет приїжджає на Україну до Києва, де зближується з Н.І. Костомаровим, який і підштовхнув його до вступу у Кирило-Мефодіївське товариство. Тарасу Шевченко не пощастило - члени цього товариства були заарештовані і звинувачені у політичній зраді, за що і понесли різного виду покарання. Тарасу Григоровичу дісталося найбільше - він був відправлений на заслання до Орської фортеці, Шевченко був позбавлений волі, і можливості писати й малювати, причому ніякі клопотання його друзів не змогли йому допомогти. Невеличким порятунком для нього стала експедиція по Аральському морю в 1848-1849 рр. Завдяки нормальному відношенню лейтенанта Бутакова, Тарасу Шевченко було дозволено змальовувати пейзажі узбережжя. Та щастя тривало не довго, незабаром про сприятливе відношення до Тараса Шевченка дізнався уряд, як результат - Шевченко був відправлений в Новопетрівське, а лейтенант отримав догану. Тарас Григорович перебував у Новопетровському з 17жовтня 1850 р. по 2 серпня 1857 р. Перебування в цьому засланні було дуже важким. Через неможливість малювати Шевченко почав пробувати себе в фотографії, але це, в той час, було дороге задоволення.

У 1857 р. Шевченка з підірваним здоров'ям звільнили. З 1858 р. по 1859 р. Тарас Шевченко мешкав у Ф.П. Толстого. В 1859 р. Тарас Григорович Шевченко поїхав на батьківщину. У нього відразу ж з'явилася думка придбати будиночок над річкою Дніпро, але, нажаль, не довелося - 26 лютого 1861 р. він помер.

4.Аналіз педагогічних поглядів

педагогічний духовний імперія

Тарас Григорович Шевченко не був професійним педагогом. Проте у своїх творах він висловив дуже цінні думки з питань освіти і виховання дітей, чимало з яких не втратили актуальності й нині, коли відроджуються народознавство і народна педагогіка.

1840 року було видано його збірку українських поезій під назвою «Кобзар». Вона містила ліричні вірші, сповнені любові до життя та до людей праці, до рідного краю та до його історії. Прогресивні російські та українські критики вітали вихід «Кобзаря», називали його подією унікального значення в історії української літератури. Як зауважив Ю. Луцький, у ньому українська мова досягла літературної неперевершеності.

Тарас Шевченко не писав спеціальних педагогічних праць, проте його проза, поетичні твори й живопис мають безперечне виховне значення: їм властива глибока народність, гуманізм, любов до батьківщини, викривальний пафос, образність. У своїх творах Тарас Шевченко порушував морально-етичні теми, розмірковував про важливість родинного виховання, освіти й освіченості в житті людини, про роль народних традицій і фольклору в становленні високоморальної особистості.

Проблеми виховання й освіти Тарас Шевченко пов'язував з тяжкою долею поневоленого українського народу. Власне сирітське дитинство залишило глибокий слід у душі поета. Він бачив, що така доля судилася багатьом дітям кріпаків. Особисте життя Шевченка не склалося і його мрія мати власних дітей не здійснилася. Тому тема любові до дітей, страждання за їхню долю звучить в його поезіях і прозових творах як вираз особистого почуття і водночас як соціальний протест. В одному з листів до Б. Залеського (1853) він писав: «...я так любив дітей, що не надивився б на вірний відбиток янгола». А в повісті «Княгиня» зауважував: «нічим не можна так швидко задобрити мого українського земляка, як пригорнути його дитину». Любов до дітей, на переконання Тараса Шевченка, притаманна всім хорошим людям: «пристрасно любить маленьких дітей, а це вірна ознака серця лагідного, незлобивого». Поет любив дитяче товариство, охоче спілкувався з дітьми, читав їм, частував солодощами. У дитячому колі він відпочивав. Навзаєм діти платили йому щирою любов'ю і приязню. Щастя Шевченко ототожнює з сімейним затишком, з образами дітей і матері, доброї, люблячої дружини (повість «Музыкант»).

У творах Тараса Шевченка багато дитячих образів, наділених яскравими психологічними характеристиками. Письменник докладно змальовує умови, в яких відбувається формування особистості, наочно показуючи, як безвідповідальне виховання морально калічить людину (повісті «Варнак», «Музыкант» та ін.).

Так, син графа з повісті «Варнак» зіпсований з дитинства свідомістю власного титулу й багатства. Його природні здібності приглушені недбальством матері. Вже в дитинстві він розуміє, що йому не обов'язково мати знання й бути доброчесним. Титул і багатство забезпечать його майбутнє. Неробство, звичка користуватися чужою працею, на думку Тараса Шевченка, спричиняє моральне звиродніння.

Виразні образи дітей Тарас Шевченко вивів у своїх живописних роботах: «Циганка -- ворожка», «Хлопчик з собакою в лісі», ілюстрації до поеми «Слепая», «Хата вдови на Україні», «Селянська сім'я», «На поселенні», «Діти Рєпніних», ілюстрації до поеми «Невольник», «У Києві», «У Решетилівці», «Селянське подвір'я». На засланні створені малюнки «Кибитка казахів на березі Аральського моря», «Хлопчик -- натурник», «Казахський хлопчик дрімає біля груби» та інші, на яких з любов'ю і співчуттям художник зобразив убогих дітей казахів з невинними очима, які ще не збагнули злиденного життя і водночас не уявляють іншого. Своєю творчістю Тарас Шевченко намагався привернути увагу суспільства до їхньої долі.

Сім'ї та сімейному вихованню дітей Тарас Шевченко надавав важливого значення. При цьому він особливо наголошував на ролі матері:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

...І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла...

Коли поет говорить про святі материнські почуття, про любов дітей до батьків, до матері, його слово набуває надзвичайної сили. Нічого в світі немає світлішого, ніж любов до матері: «слово "мамо" -- великеє найкращеє слово».

Водночас він показує, що сім'я, в якій між подружжям немає злагоди, де батьки розбещені багатством, легким життям, не може дати дітям гідного виховання (повісті «Несчастный», «Варнак»).

Вирішального значення у формуванні особистості Тарас Шевченко надавав праці. Він з любов'ю описує дружні, міцні сім'ї, що найчастіше складаються у простих людей, які живуть із своєї праці. У цих сім'ях у взаєминах між подружжям та дітьми відчувається теплота, духовна близькість, взаємоповага й любов. У дружній сім'ї легше долати життєві негаразди.

Найщасливішими можуть бути сім'ї, які мають дітей. Бути матір'ю -- велике щастя.

Тарас Шевченко ганьбить матерів, які зневажливо ставляться до своїх материнських обов'язків. Найчастіше це аристократки, які дітей збувають на няньок, а самі поринають у світське життя (повість «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Материнські почуття жінок з народу описує Тарас Шевченко в поемі «Сон». Молода мати змушена жати пшеницю на панщині і, щоб не залишати дитя без нагляду, вона бере його с собою в поле; бідна вдова відшукує можливість віддати сина в школу, щоб він здобув кращу долю; обдурена дівчина підкидає своє дитя заможним людям, а сама йде до них наймичкою, щоб усе життя бути поблизу своєї дитини. Змальовуючи образ матері, її відданість дітям, силу її любові, Тарас Шевченко підводить до думки, що мати -- це перша природна вихователька своєї дитини. Якщо мати не виконує свого природного й суспільного обов'язку, вона заслуговує осуду як злочинниця перед власною дитиною й суспільством. Діти ж, залишені на волю стихійного сімейного виховання, можуть бути надалі відкинуті суспільством. До того ж сімейне виховання не може замінити собою виховання суспільного. Щоб виростало покоління, підготовлене до дорослого життя, здатне розкрити закладений у ньому потенціал здібностей і талантів, сімейне виховання має далі доповнюватися суспільним.

Під суспільним вихованням Тарас Шевченко розумів спілкування дітей з однолітками та дорослими, ознайомлення з навколишнім світом, працею, побутом. Велику увагу приділяв трудовому вихованню. Тільки в праці людина зможе знайти справжнє задоволення. Бездіяльність і пасивність -- найбільше зло.

Засобами художнього зображення Тарас Шевченко визначає свій ідеал виховання особистості. Це людина з багатогранними знаннями і високими моральними рисами, чесна, працьовита, добра, з почуттям гідності та громадянськості, яка здатна застосовувати свої знання в житті, вміє цінити мистецтво, любить працю.

У формуванні особистості мають значення й природні задатки та здібності, звички, набуті в дитинстві. В повісті «Музыкант» письменник порівнює двох сестер, які потрапили у різні умови виховання. Під різними життєвими впливами зросли дві різні натури. Наталя -- добра, розумна, людяна. Ліза -- егоїстична, владна й жорстока. Серед сюжетних ліній повісті «Близнецы» також є подібна. Однакові в дитинстві за своїми нахилами та інтересами хлоп'ята починають дедалі більше відрізнятися. Адже сила вражень, нахилів, звичок, набутих у ранньому дитинстві, мала тимчасове, не вирішальне значення. Значно впливовішими виявилися виховна система навчального закладу і соціальне оточення. Життя ставить над близнятами педагогічний експеримент: один з них -- Зося -- потрапляє в розбещене середовище кадетського корпусу, яке формує з нього розпутника, людину без моралі. Інший -- Ватя -- в гімназійному середовищі, а потім в університеті живе серйозними навчальними справами і зрештою виростає порядною людиною.

Отже, організації навчання і виховання в гімназії Тарас Шевченко віддавав перевагу перед кадетським корпусом. Виховання, на його думку, має бути позитивним, відповідати інтересам суспільства.

Тарас Шевченко прагнув поширення письменності серед народних мас, вбачав в освіті «перший вільний промінь світла, що може проникати в здавлену колами невільничу голову». Він підкреслював, що загальна письменність народу -- «величезне добро». Кобзар палко схвалював ідею створення недільних шкіл. Перебуваючи в Києві, він брав участь в обговоренні питання про їх організацію, як робив це й пізніше, повернувшись до Петербурга, дбав про створення для них навчально-педагогічної літератури. Оскільки ці школи існували на добровільні пожертви, поет призначив на їхню користь певну частину накладу свого «Кобзаря», випущеного в 1860 р., та регулярно переказував частину своїх коштів. Він особисто цікавився харківськими недільними школами, листувався з діячами цих шкіл. У своїх листах, зокрема, Тарас Шевченко просив передати чималу кількість примірників «Кобзаря» для недільних шкіл.

Тарас Шевченко часто критикував недоліки навчання й виховання в різних навчальних закладах царської Росії. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» він підкреслював, що «освіта повинна збагачувати, а не обкрадати серце людське». Засуджуючи тодішню систему освіти, Тарас Шевченко у повісті «Капітанша» писав, що нічого не знає аморальнішого й огиднішого за сільського писаря, який грабує бідного селянина. Писар -- ледар і п'яниця -- розбещує простодушного трудівника, тому що він святе письмо читає.

Він прагнув швидше «перешкодити школу», побудувати навчально-виховний процес на нових засадах, мріяв про народну школу, яка б давала міцні знання, сприяла розумовому й фізичному розвитку дитини, а вчитель був би добрим наставником.

Великий Кобзар був упевнений, що навчання та виховання дітей має спиратись на рідну материнську мову, народні традиції, фольклор, на досягнення прогресивної демократичної педагогіки.

Питання освіти і виховання посідають чільне місце і в щоденнику Тараса Шевченка, де він висловлював свої зауваження, зокрема щодо естетичного виховання. Так, про Нижегородський інститут шляхетних дівчат занотував: «Усе це погано, але ось що огидно. У залах інституту, крім лав та грізного зображення самодержця, жодної картинки, жодної гравюри. Де ж естетичне виховання жінки?».

Як бачимо, митець постійно висловлював зацікавлення питаннями народної педагогіки, виховання підростаючого покоління, ролі матері і сім'ї, жіночої освіти та ін. Тарас Шевченко виступав за освіту жінки нарівні з чоловіком.

Великий Кобзар висловлював надію на те, що політичне і соціальне визволення народних мас стане природним наслідком широкого піднесення культурно-освітнього рівня народу. У міру своїх сил він прагнув долучитися до створення необхідних навчальних книг українською мовою. Почав зі створення букваря, призначеного не лише для навчання грамоти, а й щоб дати деякі знання. На жаль, окрім букваря, не встиг більше нічого написати. «Букварь Южнорусскій» Тарас Шевченко написав уже будучи тяжко хворим. Це був передовий для свого часу підручник для недільних шкіл. Він містив алфавіт з великими та малими літерами, цифри і вправи на читання. За цим букварем уперше учні повинні були спочатку вивчити звуки і літери в алфавітному порядку. Після цього переходили до читання цілих слів.

Особливістю Шевченкового букваря була відсутність у ньому вправ на читання окремих складів, які не з'єднуються в конкретні слова. Після вивчення абетки учні читали мікротексти, де слова поділялися на склади з позначенням наголосу. Потім переходили до зв'язних текстів, які становили ще одну відмітну особливість цього підручника. За обов'язкові для навчальної літератури того часу релігійні тексти правили уривки з «Псалмів Давидових», перекладених Тарасом Шевченком, крім них, для вправляння в читанні автор вмістив у букварі народні думи, приказки та прислів'я повчального характеру.

Це перший підручник для навчання грамоти в українських школах, написаний рідною мовою. Він став значною подією в розвитку народної освіти. Тарас Шевченко старанно підготував структуру, зміст, методичний апарат підручника, у якому відбито передові педагогічні ідеї того часу, застосовуються принципи народності, доступності, зацікавлення. Ідеї, що їх утверджував Тарас Шевченко в своєму «Букварі», увійшли до золотого фонду вітчизняної педагогіки.

Наведені у букварі Тараса Шевченка стислі, влучні, дотепні й дохідливі народні висловлювання сповнені мудрості і морального змісту. В них критикуються неробство, паразитизм, жадоба до збагачення, лицемірство, підступність. Пропагуються чесність, правдивість, почуття колективізму, дружба, взаємодопомога, працьовитість. Буквар відзначається жанровою різноманітністю матеріалу для читання. Його зміст спрямований на осуд моралі експлуататорських класів. Тарас Шевченко вміло поєднує вимоги народної та наукової педагогіки до навчання і виховання дітей. Навчальний матеріал букваря сприяв збагаченню лексики, розвитку мислення і мовлення, пам'яті, навичок, набуттю необхідних знань про суспільство і природу відповідно до вікових особливостей учнів.

Буквар було випущено тиражем 10000 примірників. Кошти від його продажу спрямовувалися на розвиток недільних шкіл. Реакційні кола доклали чимало зусиль, щоб перешкодити поширенню цієї книжки в українських селах і містах, де вона могла принести найбільшу користь.

Поет був добре обізнаний із життям, побутом і звичаями українського народу. Його увагу завжди привертали народні традиції, обряди. Описуючи їх, він не лише захоплювався, а й постійно висловлював прагнення поліпшити життя знедоленого народу, застосовуючи елементи етнопедагогіки у вихованні дітей.

З великою симпатією зображає Кобзар українського селянина у своїх творах. Він ретельно виписує риси національного характеру, підкреслюючи зовнішній спокій, статечність і водночас веселий гумор, почуття власної гідності, патріотизм, гуманне ставлення до людей, зокрема до дітей. Описуючи риси народного характеру, Тарас Шевченко наголошував, що нація без своєї власної, яка належить лише їй, характерної риси схожа на кисіль, позбавлений смаку.

Тарас Шевченко добре знав, високо цінував і використовував у своїй творчості український фольклор. Про «Запорожскую старину» І. Срезневського він писав у листі до П. Корольова: «Добра книжка. Спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить». Він дав високу оцінку етнографічним працям А. Метлинського, П. Куліша та інших. «Прислав мені з Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні показана».

Тарас Шевченко високо цінував роботу педагога, вважаючи, що до неї слід допускати лише людей чесних, сумлінних. Відомо, що до заслання Тарас Шевченко сам мав намір стати вчителем малювання у Київському університеті. Його було затверджено на посаді, але стати до своїх обов'язків учителя і вихователя він не встиг.

У поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Тарас Григорович щиро закликав:

Учітесь, читайте,

і чужому научай-тесь,

й свого не цурайтесь...

Тараса Шевченка заслужено називають народним поетом. Його педагогічна спадщина також адресована народу. В ній роздуми про те, як просвітити український народ, як допомогти йому вибрати кращу долю, як виховати Людину в людині.

Незважаючи на те, що Шевченко не працював у системі освіти й не мав творів, у яких би спеціально розглядалися педагогічні проблеми, тим не менше є підстави говорити про його значний інтерес до освітянських питань, а також про те, що у нього склалася певна система педагогічних поглядів. Ці погляди знайшли часткове відображення в його поетичних творах, значною мірою у творах прозових (повістях та Щоденнику). Своєрідною їхньою реалізацією стало написання й видання “Букваря южнорусского”.

Ряд дослідників звертали увагу на педагогічні погляди Шевченка, аналізували ті чи інші їхні аспекти. Більшість із них (В. Щурат, П. Зайцев, П.Потоцький, С. Сірополко, І. Коровицький, С. Стельмах, В. Яцюк, О. Федорук, Н.Кузьменко, В. Яременко) зверталися до аналізу “Букваря”. Й.Шемлей, Ф.Прийма , Г.Антонюк розглядали ставлення Шевченка до недільних шкіл. Ю.Ступак звертав увагу на використання Шевченком народної педагогіки. Вцілому педагогічні погляди Шевченка розглядали С.Чавдаров, В.Доманицький та інші.

Адекватне осмислення поглядів Шевченка на школу та освіту можливе в контексті тогочасних суспільних, культурних та комунікаційних реалій. Його життя припало на перехідну епоху, коли здійснювалося руйнування традиційних структур аграрних суспільств, йшло формування суспільств індустріальних з відносно динамічними й ефективними засобами зв'язку, що, в свою чергу, сприяло становленню новочасних національних спільнот. Ці зміни вели до відповідних змін у освітній сфері. На зміну конфесійній школі, яка була притаманна аграрним суспільствам, йшла школа світська, котра в кінцевому рахунку мала на меті сформувати громадянина національної держави і дати йому знання, необхідні в різних сферах суспільної діяльності.

Шевченко ніби опинився на переломі, коли здійснювався перехід від однієї освітньої системи до іншої. Йому довелося пізнати “принади” старої освіти. У віці 8 з половиною років його віддали до сільської школи-“дяківки”. Такі школи існували ще з давньоруських часів. Щоправда, у ХVІІ ст. вони увібрали деякі (здебільшого формальні) елементи, характерні для західної освіти, зокрема, католицьких шкіл.

Ця школа була конфесійною за своїм характером. Викладання в ній здійснювалося здебільшого представниками нижчої церковної ієрархії, а навчання відбувалося переважно по церковних книгах. Сформована в умовах обмеженої писемної комунікації, коли книга виступала рідкістю, а хранителем писемної традиції в основному виступали священнослужителі, ця школа основну ставку робила на розвиток пам'яті. На першій стадії навчання необхідно було на пам'ять вивчити увесь буквар - усі комбінації складів за назвами церковнослов'янських літер. У школі читався Часослов, Псалтир, вивчалася наука письма й лічби (арифметика).

Як методика, зорієнтована на розвиток пам'яті, так і символічний світ шкільної науки, далекий від реалій українського життя, робили навчання в школі для більшості дітей важким і нецікавим. Тому засобом стимуляції часто виступали тілесні покарання. В повісті “Близнецы” автор так говорить про навчання грамоти, жаліючи своїх малолітніх героїв: “Невинные создания! Не знаете вы, какое зло затаено в этих разноцветных каракулях. Это источник ваших слез, величайший враг вашей детской и сладкой свободы”.

Шевченко не лише закінчив “дяківську науку”, а й деякий час служив школярем-робітником у дяка Богорського. Останній навіть призначав його консулом, покладаючи на нього деякі вчительські обов'язки. Тобто Шевченко, будучи безпосередньо включеним у навчальний процес, мав змогу добре вивчити особливості старої “дяківської” школи. У листі до редактора журналу “Народное чтение” (1860) він порівнював своє тодішнє становище зі становищем учня ремісника: “Эти школяры в отношении к дьячкам то же самое, что мальчики, отданные родителями или иною властью на выучку к ремесленникам”. Спогади Шевченка про навчання цьому шкільному “ремеслу” були не найкращими: “Дьячок мой обходился жестоко не со мною одним, но и с другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Бестолковая его придирчивость сделала нас в отношении к нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всяком удобном случае и делали ему всевозможные пакости”. Тобто така освіта аж ніяк не сприяла моральному вихованню. Швидше, навпаки.

Ставлення Шевченка до традиційної системи навчання не було однозначним. Він розумів, що вона не відповідає тогочасним суспільним запитам, не дає учням необхідних знань, водночас вимагає засвоєння фактично непотрібного матеріалу. Тому в поемі “Гайдамаки” поет не без іронії писав: “Тма, мна знаю, а оксію не втну таки досі”. У даному випадку малося на увазі, що тма, мна - трилітерні склади в церковнослов'янському букварі, по якому навчався Шевченко в дитячі роки, а оксія - надрядковий знак, що означав наголос над складом. Тобто поет, підсміюючись, говорив, що він так і не оволодів церковнослов'янською грамотою.

У повісті “Княгиня” Шевченко надзвичайно колоритно описує свою шкільну науку. Зокрема, розповідає про вчителя “сліпого Совгиря”, жартома іменуючи його спартанцем. Пише він і про так звані субітки, що влаштовував Совгир для своїх учнів, караючи їх “по-спартанськи” різками.

Тим не менше в цій розповіді не бачимо однозначного засудження ні цього вчителя, ні подібної методи. Шевченко навіть готовий визнати правоту Совгиря: “Мир праху твоему, слипый Совгырю! Ты, горемыка, и сам не знал, что делал; тебя так били, и ты так бил и не подозревал греха в своем простосердечии! Мир праху твоему, жалкий скиталец! Ты совершенно прав!”

Шевченко розумів, що, незважаючи на всі недоліки старої школи, систематичне використання в ній тілесних покарань, вона все таки відіграла певну позитивну роль, сприяла поширенню освіти. Така позитивна оцінка звучить у поемі “Гайдамаки”:

…мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Також ця школа, орієнтуючись на формування в учнів здебільшого чужого для українців символічного світу, все таки ввібрала деякі етнічні елементи. Наприклад, дяки-вчителі пропагували творчість Г.Сковороди і християнізовану народну творчість. Тому у вірші “А.О.Козачковському” Шевченко згадує, що він “списував Сковороду” й колядку “Три царіє со дари”.

Після школи-дяківки Шевченко тривалий час (щоправда, з перервами) навчається в різних малярів, оволодіваючи їхнім ремеслом. Таке навчання теж можна вважати характерним для традиційних, здебільшого аграрних суспільств. Навики майстра шляхом наслідування засвоювалися учнем. Стосувалося це не лише ремесла, а й військової справи, релігійної та інтелектуальної діяльності. Фактично ж така метода “ремісничого навчання” (щоправда, уже на високому рівні) практикувалася в Академії мистецтв, у якій навчався Шевченко з 1838 по 1845 рр. Проте тут, оволодіваючи мистецтвом художника, Шевченко мав змогу отримувати знання в різних галузях, зокрема, історії, анатомії, теорії мистецтв тощо.

Навчання в Академії, оволодіння художньою технікою привело його до думки про можливість давати знання з української історії, традиційної культури при допомозі популярних творів образотворчого мистецтва. У даному випадку певну роль відіграло й те враження, яке справляли на Шевченка в дитинстві масово тиражовані лубочні картинки “суздальної школи”, що творили російський символічний світ. З цією метою він вивчав різні способи розмножування малюнків, зупинившись на граверстві.

Шевченко виношував широкомасштабний план видання альбому малюнків під назвою “Живописная Украйна” (1844). У проспекті до цього видання він писав: “В состав издания входят следующие предметы:

1-е. Виды по красоте или по историческим воспоминаниям примечательные: храмы, укрепления, курганы и все, что время пощадило.

2-ое. Народный быт настоящего времени - обычаи, обряды, поверья, суеверия, сказки и песни.

3-е. Исторические важнейшие события от Гедимина до уничтожения Гетманства и краткое описание картин…”

А в повідомленні про видання “Живописной Украйны”, опублікованої в газеті “Северная пчела” (1844, 25 серпня) хронологічні межі історичних фактів, проілюстрованих у вказаному виданні, розширювалися до часів заснування Києва.

В цьому ж самому повідомленні Шевченко ставить перед виданням “Живописной Украйны” патріотичне завдання: “…воскресить в нашей памяти и родину, и обычаи предков, и события, ярко отделившиеся из обычного бытописания земли, где мы начинали жить и чувствовать. Подвиг достигнуть этого велик, а посильное к тому содействие должно составить нашу обязанность”.

Тобто Шевченко вважав, що запропоноване ним видання формуватиме в українців патріотичні почуття, любов до своєї історії та традицій. На жаль, план видання “Живописной Украйны” був реалізований лише частково.

На думку Шевченка, прилучення людей, особливо простолюду, до мистецтва культивуватиме в них не лише естетичні почуття (прекрасне), а й відповідну етику (доброту). До цієї ідеї він неодноразово повертався. Вона, зокрема, була озвучена ним у листі до графа Ф.П.Толстого (кінець липня 1857): “Распространять посредством гравюры славу славных художников, распространять между непосвященными в таинства искусства людьми любовь к прекрасному и доброму. Это чистейшая, угоднейшая молитва человеколюбца Богу. И посильно бескорыстная услуга человеку”.

Ймовірно, інтерес Шевченка до педагогічних проблем був стимульований кирило-мефодіївськими братчиками. Останні, судячи зі статуту їхньої організації, а також свідчень під час допитів мали на меті поширення освіти серед українського населення. При цьому вони, як випливає із записки В. Білозерського про сільські школи, орієнтувалися на створення навчальних закладів нового типу, які б давали необхідні знання для професійної та суспільної діяльності. Така школа відповідала потребам новочасної нації.

Шевченко, як і братчики, в той час знаходився під впливом європейських просвітницьких ідеалів. Показовою в цьому плані є його висока оцінка діяльності Тадеуша Чацького в повісті “Ванак”: “Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение. Ты любил человека, как нам Христос его любить заповедал”. В особі Т. Чацького якраз і маємо людину, що керувалася ідеалами Просвітництва. Він відстоював думку, що освіта в початкових і середніх школах повинна відповідати реальним потребам життя й поєднуватися з професійною підготовкою учнів. Він зробив чимало для розвитку освіти на Волині, за що його високо й цінував Шевченко.

Водночас Шевченко був проти бездумного захоплення західноєвропейським просвітництвом (“німецькою мудрістю”), що чітко простежується в поезії “І мертвим, і живим…”:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя…

Педагогічні ідеї Просвітництва знайшли відображення в повістях Шевченка. Ці твори, не маючи жанрової чіткості, поєднували також ознаки просвітительського роману виховання. Зокрема, в них відображені просвітительські уявлення про силу виховання, добру людську природу та її можливе руйнування злими суспільними обставинами та поганою освітою.

У повістях часто звучить думка про силу виховання. Особлива увага звертається на виховання сімейне. Так, у повісті “Несчастный” зображується сумний наслідок байдужого ставлення батьків до виховання дітей. Відставний ротмістр, маючи двох дітей від першого шлюбу, одружується з жінкою, яка відзначається егоїзмом та аморальністю. Вона викидає з дому пасербицю, а осліплого від віспи пасинка прирікає на жебрацьке життя. Жінка піклується лише про свого сина Іпполіта, який живе байдикуючи. Хлопець не отримує належної освіти й виховання, не має ніяких стимулів для розумового й морального розвитку. Він стає розбещеною, вкрай егоїстичною людиною. Зрештою мати, намагаючись позбутися зіпсованого сина, віддає його в солдати.

Сюжет повістю мав реальну життєву основу. В Щоденнику від 25 червня 1857 Шевченко розповідає про солдата Порцієнка, який походив із дворянської родини і якого батьки за аморальну поведінку віддали в солдати.

Шевченко вважав, що важливим є не лише домашнє виховання, а й публічна освіта. У повісті “Художник” знаходимо міркування, що брак освіти - це початок великого лиха. У повісті “Нещасный” це лихо представлене як “темнота”, “злидні”, “погані звичаї”. Про значення освіти говорять представники різних соціальних станів: селянин Яким та священик Ніл (“Наймичка”).

Ні соціальне походження, ні навіть вік не повинні стояти на перешкоді в справі навчання. Герой “Варнака”, кріпак Кирило, ще дитиною вчиться французької та італійської мов, випереджаючи свого панича. Старий ветеран Туман у повісті “Капітанша” вчиться писати. Інвалід Трохим у “Прогулянці із задоволенням і не без моралі” навчається грамоти, а сестра його буде щасливою, коли її брат навчиться читати.

І все ж Шевченко далекий від того, щоб трактувати освіту як абсолютне добро. Багато що залежить від того, яка це освіта і в яких обставинах вона здійснюється. Зокрема, він вважає, що коли в народі серед ста чоловік лише один письменний - це не благо, а зло (“Капітанша”). У такій ситуації освічені люди можуть використовувати свої переваги для експлуації інших, неграмотних людей.

Однією з найбільш педагогічних є повість “Близнюки”. У ній автор простежує життєвий шлях двох близнят-байстрюків Зосима і Саватія, показуючи, як на цих початково однакових осіб впливало виховання та суспільні обставини. Тут проводиться ідея сенсуалістично орієнтованої педагогіки, що свідомість людини - це “чиста дошка”. І в залежності від виховання, навчання, суспільних факторів з'являються “письмена” на цій дошці, власне, формуються особистості. У іншій повісті, “Прогулянка із задоволенням і не без моралі”, Шевченко пише, що не визнає природжених здібностей, а поширена думка, ніби деякі люди народжуються п'яницями, злодіями і т.ін., є “пренаївним” уявленням.

Шевченко намагається простежити, які фактори визначають формування праведика Саватія, а які - грішника Зосими. До перших він відносить хороше виховання, здійснюване високоморальними вчителями, дотримання звичаїв й, відповідно, традиційного способу життя. До других - орієнтацію на сумнівні цінності, котрі як правило, є привнесеними ззовні, “модну” поведінку, ігнорування традицій.

При виборі життєвого шляху для близнюків Никофор Федорович та Параскева Тарасівна, що усиновили їх, керуються різними життєвими цінностями. Чоловік хоче дати їм гуманітарну освіту, вивчити на “хороших семинаристов”. Жінка ж, зазнавши впливу французьких “уродливых повествований”, хоче бачити в їхній особі офіцерів. Саватій виховується так, як цього б хотів Никофор Федорович, а Зосима - як Параскева Тарасівна. У результаті цього перший стає достойною, високоморальною людиною, другий же деградує в моральному плані.

У повісті “Близнецы” ніби ставиться педагогічний експеремент. Простежується, як різне виховання, освіта, зрештою суспільні обставини впливають на однакових дітей, котрі є не лише генетично близькими (близнюками), а й отримали однакову початкову освіту і однакове домашнє виховання. Такий же ніби педагогічний експеремент ставиться і в повісті “Музыкант”. Тут дві дівчинки-сестри, Ліза й Наташа, які є дуже подібними, опиняються в різних життєвих умовах.

Ліза потрапляє в сім'ю поміщика Арновського. Там її розбещує сестра цього пана. Вона одружується з старим Арновським і стає морально скаліченою особою. Інша доля її сестри Наташі. Вона виходить заміж за бідного, але працьовитого чоловіка, обдарованого музичними здібностями. Наташа стає люблячою дружиною, щасливою в шлюбі.

У повістях “Близнецы”, “Музыкант” та інших акцентується увага на трьох факторах, які, з точки зору автора, визначають формування особистості:

звички, набуті в дитинстві, які переважно є наслідком сімейного виховання;

вплив навчального закладу;

вплив соціального середовища, що оточує вихованця.

В повісті “Близнецы”, а також інших прозових творах проводиться думка, що виховання моральної особистості має бути пов'язане з прищепленням християнських цінностей. Освіта без них - це, швидше, зло, що веде до гріха, ніж благо. Такі думки, зокрема, вкладаються в уста героя повісті “Варнак”. Він говорить: “Да и к чему, правду сказать, послужило мне чтение? Мои чистые, молодые сочувствия? Что я из них сделал? Или, лучше сказать, что люди из них сделали? Грех! И бесконечное горе!” Герой вважає, що коли б він “не читал ничего, не увлекался ничем”, то був би “простым пахарем, добрым человеком”. Тепер же він, переосмисливши своє гріховне життя, читає лише одну книгу - Біблію. У даному випадку Шевченко відходить від “чистого просвітництва”, яке здебільшого ігнорувало християнство, а то й було вороже налаштоване щодо нього.

Звісно, слід враховувати, що Шевченко писав свої повісті на засланні, коли в нього з особливою силою загострилися релігійні почуття. Тому він у цих творах часто апелює до християнських цінностей. Ця апеляція частково була пов'язана й з цензурними міркуваннями. Адже ці твори призначалися до друку. Хоча не варто піддавати сумніву щирість думок Шевченка щодо християнської складової у вихованні моральної особистості. У “Букварі”, який мав прикладний характер, якраз і бачимо поєднання навчання з моральним вихованням у християнському дусі.

Проте не лише в християнстві Шевченко бачив фактор морального виховання. Не менш важливим для нього в цьому плані було мистецтво. У ряді повістей (передусім у “Художнику” та “Музиканті”) проводиться думка, що воно облагороджує людину, сприяє її духовному зростанню. Фактично Шевченко виходив з уявлення про єдність естетичного й морального. Такі уявлення були притаманні давньогорецькій культурі, з якою він був добре знайомий, а також частково традиційній культурі українців.

Педагогічні ідеї, які зустрічаємо в повістях Шевченка, мають здебільшого фрагментарний характер, їх важко систематизувати. Вони видаються “еклетичними”, оскільки, здавалось би, поєднують різні педагогічні традиції.

Безсумнівною є орієнтація Шевченка на просвітительску педагогіку, яка цінувала “життєво необхідні”, по суті прагматичні знання й намагалася їх поширювати й пропагувати. Проте письменник був далеким від захоплення ідеалами Просвітництва. Принаймні, в його особі важко побачити послідовного просвітителя-модерніста, зорієнтованого на секулярні цінності.

Шевченко намагається поєднувати просвітницькі ідеали з ідеалами християнства (принаймні, в традиційній для України інтерпретації). У Шевченка так чи інакше простежуються певні симпатії до традиційної школи, що існувала в Україні практично з давньоруських часів й пропагувала християнські цінності.

Водночас у нього зустрічаємо й звернення до традиційної народної педагогіки, яка певним чином була дистанційована від християнства. Так, зокрема, письменник використовував чужу для християнства ідею єдності етичного й естетичного.

Ці ідеї в основному знайшли відображення в “Букваре южнорусском” (1861), поява якого була пов'язана із становленням недільних шкіл. Останні почали з'являтися в кінці 50-х рр. ХІХ ст. переважно в українських містах, звідки поширились на інші території Росії. Вважається, що перша недільна школа почала функціонувати в Києві на Подолі 11 жовтня 1859 р. Невдовзі такі школи з'явилися в Білій Церкві, Могилеві-Подільському, Одесі, Полтаві, Миколаєві, Єлисаветграді та інших містах.

Поява цих шкіл була пов'язана з новими суспільними й культурними тенденціями. З одного боку Україна (хай і повільно) входила в добу індустріалізації. Це особливо давало про себе знати у великих містах, де, власне, й з'явилися перші недільні школи. У них оволодівали грамотою не лише діти, підлітки, а й цілком дорослі люди. Значний відсоток учнів становили учні ремісників та наймані робітники. Нові суспільно-економічні умови вимагали від робітників оволодіння хоча б елементарною грамотою.

Показово, що ряд підприємців створювали для своїх робітників та їхніх дітей умови для навчання, засновували школи. Так, П.Ф.Симиренко в містечку Городищі, де знаходився його цукровий завод та інші підприємства, заснував школу, в якій навчалося 150 учнів і викладали вчителі з переважно університетською освітою. Шевченко побував тут у 1859 р., був у захоплені від діяльності П.Ф.Симиренка, листувався з ним.

Недільні школи, як і інші навчальні заклади для робітничого люду, помітно відрізнялися від попередніх, конфесійно зорієнтованих початкових шкіл-дяківок. Вони мали більш прагматичний характер, були зорієнтовані на знання, які давали змогу орієнтуватися в більш динамічному суспільному житті.

Водночас ці школи, саме через свій прагматизм і народність, отримали національну спрямованість. Вони орієнтувалися на викладання зрозумілою народною мовою. Тому ці школи могли стати важливим чинником національного життя. На них увагу звертали національно зорієнтовані українські діячі, в т.ч. й Шевченко.

Саме в руслі цієї тенденції варто осмислювати появу різноманітних підручників для навчання української мови. До них варто віднести “Граматику” П.Куліша (1857), “Українську абетку” М.Гатцука (1860), “Домашню науку” К.Шейковського (1860), “Азбуку по методе Золотова для Южнорусского края” А.І.Строніна (1861). Шевченко, як відомо, виявляв значний інтерес до такої навчальної літератури. Він добре знав “Граматику” П.Куліша, вважаючи, що цей буквар складений “прекрасно, умно и благородно” і що це “первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленную попами невольничью голову” (Щоденник від 10 груд. 1857).

...