Процес навчання

1. Поняття про закони та закономірності навчання.

2. Закономірності розвиваючого навчання.

3. Принципи навчання, їх класифікація. Характеристика основних принципів навчання. Правила навчання.

6. Поняття про закони та закономірності навчання

Навчальний процес має свої закони та закономірності, які визначають порядок досягнення цілей і завдань навчання, сприяють ефективному управлінню навчальною діяльністю, надають можливість передбачити результати навчально-виховної роботи, науково обґрунтувати та оптимізувати зміст, методи й форми навчання учнів на сучасному етапі формування національної системи освіти.

Перші спроби сформулювати закони знаходимо в античних учених Платона, Арістотеля, Квінтіліана, які узагальнювали практику навчання у вигляді зводу рекомендацій. Я. А. Коменський намагався представити педагогіку як систему правил, практичних керівництв до дії. У «Великій дидактиці» він згрупував їх за тематичною ознакою: «Основні правила легкості навчання й учіння», «Основні правила природного учіння і навчання», «Дев'ять правил мистецтва навчати наукам». А. Дістервег збільшив кількість правил до 33 і згрупував їх стосовно вчителя,, предмета викладання та учня.

У вітчизняній дидактиці діють такі закони: закон соціальної зумовленості цілей, змісту і методів; закон виховного і розвиваючого навчання; закон зумовленості навчання характером діяльності учнів; закон цілісності та єдності дидактичного процесу; закон єдності та взаємозв 'язку теорії та практики навчання.

Отже, закони дидактики - це її об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв'язки, які виявляються під час організації та проведення навчального процесу.

Конкретні вияви законів у дидактичному процесі визначаються як закономірності навчання, які мають об'єктивні, суттєві, стійкі та повторювані зв'язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність (М.М. Фіцула).

Специфіка дидактичних закономірностей полягає в тому, що вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання - діяльністю вчителя, діяльністю учня та об'єктом засвоєння, тобто змістом навчання. Закономірності навчання є об'єктивними, властивими процесу1 навчання за його суттю, та суб'єктивними, залежними від учителя, його діяльності.

Об'єктивні закономірності процесу навчання: виховний і розвиваючий характер навчання; зумовленість навчання суспільними потребами; ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких він протікає; процес навчання залежить від вікових і реальних навчальних можливостей учнів; ефективність процесу навчання залежить від рівня активності учня; навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію вчителя, учня і виучуваного об'єкта; навчальний процес ефективний лише за умови активності учнів.

Суб'єктивні закономірності процесу навчання: поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли організовано пізнавальну діяльність учнів; навички сформуються лише за умови; міцнішому засвоєнню змісту навчального матеріалу; опанування учнями складними способами діяльності; рівень і якість засвоєння за рівних умов (пам'ять, здібності); використання вчителем варіативних завдань;

7. Закономірності розвиваючого навчання

В історії школи та науки проблема розвивального навчання, учнів існувала не як самостійна, а як складова частина інших проблем навчання.

На початку 30-х років видатний психолог-гуманіст Л. С. Виготський обґрунтував можливість та доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини як на свою пряму та безпосередню мету. Не відкидаючи необхідності засвоєння знань, умінь та навичок, Л.С. Виготський розглядає далі їх як найважливіший засіб розвитку учнів.

Л. С. Виготський, аналізуючи існуючі різноманітні варіанти розв'язання цього питання, на основі цілої низки своїх досліджень встановив, що розвиток інтелекту дитини відбувається через зону «ближнього розвитку», коли дитина спочатку може робити щось у співпраці з дорослим, а потім переходить на такий рівень розвитку, коли цю дію може виконати самостійно. Він вважав, що «тільки те навчання в дитячому віці добре, коли воно випереджає розвиток і веде розвиток за собою...».

На широкій експериментальній основі гіпотезу Л. С. Виготського почати перевіряти та конкретизувати два наукових колективи: Л. В. Занкова та Ельконіна - Давидова. У 60 - 70-х роках колектив під керівництвом Л. В. Занкова вперше в педагогічній науці здійснив фундаментальне дослідження об'єктивного закономірного зв'язку між побудовою навчання (зміст, методи, конкретні методики) та ходом загального розвитку школярів.

Було поставлено таке завдання: побудувати систему навчання, за якою досягався б більш, високий рівень розвитку молодших школярів, ніж у навчанні за традиційною системою. При цьому рівень розвитку учнів експериментальних класів порівнювався з рівнем розвитку дітей у звичайних класах.

Така система має взаємопов'язані принципи: навчання повинно вестись на високому рівні складності; у вивченні програмного матеріалу необхідно йти вперед швидкими темпами; провідне місце посідають теоретичні знання; принцип усвідомленого засвоєння учнями навчального матеріалу, засобів застосування знань на практиці.

Завдяки розвивальному ефекту системи Л. Занкова було розкрито невикористані резерви учнів початкових класів у розвитку їх свідомості та мислення. Як стверджує Л. Занков, розвивальне значення має саме, навчання. Він писав, що побудова навчання виступає як причина, як наслідок розвитку школяра. Але в цій системі недостатньо представлені моменти організації навчального спілкування як засобу створення зон ближнього розвитку.

Ідею концепції Ельконіна - Давидова можна висловити таким чином: у молодшому шкільному віці через спеціально побудоване навчання у дитини можуть бути сформовані здатності до самовдосконалення, саморозвитку, самопізнання. Тобто дитина повинна поступово, за час навчання в молодших класах, набути «вміння навчатись».

У традиційній школі таке завдання ніколи не висувалось, бо головним вважалось «уміння організувати себе і своє робоче місце». Тому формування здатності навчити самого себе, а значить

- змінити себе в бік поліпшення (розвитку, подолання лінощів, своєї обмеженості) вже є новаторським, творчим підходом до учня як до суб'єкта навчально-виховного процесу. Не менш важливим для цього є такий засіб, як рефлексія, за допомогою якої учень встановлює та розширює межі свого пізнання. Він допомагає виявляти мету та засоби її наближення, виконання.

Таким чином, якщо мета традиційної школи (в початкових класах) - навчити дитину

читати, писати, лічити, то мета розвивального навчання - сформувати в дитини конкретні здібності (рефлексія, аналіз, планування) з самовдосконалення.

Завдання розвивачьного навчання - формування особистості з: гнучким розумом; розвиненими потребами до дальшого пізнання та самостійних дій; певними навичками та творчими здібностями.

Розвивальне навчання - основа формування творчої особистості, а в подальшому креативної особистості, яка має внутрішні передумови, що забезпечують її творчу активність, тобто не стимульовану зовнішніми факторами.

8. Принципи навчання, їх класифікація. Характеристика основних принципів навчання. Правила навчання

Дидактичні закономірності діють не безпосередньо, а їхня сутність та основні вимоги віддзеркалюються в принципах навчання, що визначають напрям, стратегію і зміст практичних дій учителів та учнів.

Принципи навчання (дидактичні принципи) - вихідні положення, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи, регулюють діяльність вчителя та пізнавальну діяльність учнів.

Принцип навчання, відображаючи якийсь один істотний аспект процесу навчання, стає підґрунтям для формулювання правил навчання.

Правила навчання - це конкретні дії вчителя та учнів з метою реалізації того чи іншого принципу навчання. Правила навчання підростаючих поколінь були сформовані вже в первісному суспільстві («навчання через життя», наслідування досвіду старших). Античні вчені Платон, Арістотель, Квінтіліан визначали свої правила навчання. Я.А.Коменський розробив систему правил «Основні правила легкості навчання і учіння», «Дев'ять правил навчання наукам». Адольф Дістервег розробив 33 дидактичних принципів і правил для німецьких вчителів.

Правила навчання залежать від принципу навчання, конкретизують його, підпорядковуються йому і сприяють його реалізації. Вони мають чітко окреслений характер практичних вказівок, якими користуються в конкретній, навчальній ситуації.

У сучасній дидактиці є кілька варіантів класифікації принципів навчання. В різних авторів вони відрізняються, першою чергою - кількістю.

З історії педагогіки знаємо, що ще Я. А. Коменським було визначено шість принципів навчання: наочність, свідомість, систематичність, послідовність, доступність, міцність засвоєних знань.

Інакше систематизував їх А. Дістервег. Намагаючись розкрити більш конкретно дидактичні принципи і правила, він розглядав їх у вигляді вимог до: а) змісту навчання; б) вчителя; в) учня.

К. Д. Ушинський виокремлював такі дидактичні принципи: своєчасність, поступовість, органічність, постійність, стійкість засвоєння знань, самостійність учнів, відсутність надмірної напруженості та надмірної легкості, правильність, свідомість і активність навчання, наочність,, послідовність, міцність знань і навичок.

Більшість авторів поділяють принципи навчання на традиційні та нетрадиційні. До традиційних вони відносять:

Принцип наочності - ведучий в роботі з учнями початкових класів; передбачає навчання на основі живого сприймання конкретних предметів і явищ дійсності або їх зображень. В основі принципу наочності лежить «золоте правило дидактики» Я.А.Коменського («все, що можна дати для сприймання органами чуття: видиме -- зором, чутке -- слухом, запахи -- нюхом, смаком, дотиком, треба, щоб діти сприйняли навіть кількома органами чуття»). Види наочностей: образна (картини, таблиці, моделі, муляжі), символічна (географічні карти, схеми, графіки), натуральна (рослини, тварини, гірські породи).

Принцип науковості - передбачає опору на науку як джерело системи фактів, понять, закономірностей; навчальний матеріал має носити науковий характер, відповідати певній галузі науки і бути перевіреним нею.

Принцип систематичності та послідовності - навчальний матеріал слід подавати у певній системі, зв'язках та відношеннях, здійснювати міжпредметні зв'язки, викладати послідовно, виробити систему вимог до учнів, систему у перевірці знань, систему роботи самого учня надпредметом.

Я. А. Коменський вважав цей принцип основним правилом освіти: освіта стане зрозумілою, а тому міцною й ґрунтовною, якщо все те, що викладається і вивчається, «буде не темним і заплутаним, а світлим, роздільним, ніби пальці руки».

К. Д. Ушинський передбачав системність знань і підкреслював: тільки система дає нам цілковиту владу над нашими знаннями. Голова, наповнена уривчастими, незв'язаними знаннями, на його думку, схожа на комору, де панує безладдя, і де сам хазяїн нічого не знайде; голова, де тільки система без знань, схожа на крамницю, в якій на всіх шухлядах є написи, а в шухлядах порожньо.

Принцип послідовності, першою чергою, має враховуватися під час складання навчальних програм. Він передбачає розміщення за правилами лінійності та концентричності: правило лінійності - вивчається матеріал з повторенням; правило концентричності - матеріал вивчається без повторення, на більш високому рівні мислення суб'єктів учіння з кожним наступним заняттям.

Принцип доступності - доступність є наслідком зв'язку навчального матеріалу з рівнем розвитку школярів, їх особистим досвідом; передбачає розвиток пізнавальних можливостей учнів (спостережливість, логічність, зв'язок нових знань з наявними, застосування правил Я.А.Коменського «від близького до далекого», «від простого до складного», «від відомого до невідомого», «від конкретного до абстрактного»). Судження вчених Занкова і Давидова: «матеріал повинен бути важким, науковим, але доступним».

Принцип свідомості і активності передбачає перетворення учня з пасивного на активного. Основні аспекти: свідоме розуміння учнями навчального матеріалу, свідоме ставлення до навчальних занять, формування пізнавальної активності. Вимоги до учителя: чітке планування способів передачі навчального матеріалу, формування уваги, працездатності, підтримка пізнавальних інтересів, виховання позитивного відношення до навчальних занять.

Принцип міцності знань, умінь і навичок виявляється у довготривалій пам'яті. Основні аспекти: прийом опори, точність, доказовість, глибока усвідомленість, виділення головної думки, зв'язок нових знань з життєвим досвідом учнів, використання знань на практиці.

Принцип індивідуального підходу це врахування рівня розумового розвитку, знань та, умінь, працездатності, самостійності, особливостей пізнавальних інтересів, ставлення учня до навчання.

Нетрадиційні принципи навчання - це принцип демократизації (навчання відповідно до умов розвитку суспільства, врахування особливостей навчання залежно від розвитку дитини та використання ефективних форм впливу на неї); принцип виховання здорової дитини', принцип етнізації (подання навчального матеріалу, спираючись на народну творчість, традиції звичаї); принцип оптимізації навчально-виховного процесу (здійснення в єдності розумового, психічного і фізичного розвитку дитини (автором і засновником якого є російський дидакт Ю. К. Бабанський)); принцип емоційності (реалізується через образний емоційний виклад матеріалу, мову вчителя); принцип навчання на загальнолюдських цінностях (на законах добра, справедливості, дружби, честі та ін.).

Размещено на Allbest.ru