Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передмова

Усі особистісні якості педагога тісно взаємопов'язані і однаково важливі. Проте провідна роль належить світогляду і спрямованості особистості, мотивам, що визначають її поведінку і діяльність. Ідеться про соціально-моральну, професійно-педагогічну і пізнавальну спрямованість педагога.

Термін педагогіка походить від грецьких слів paides - діти і ago - вести. В дослівному перекладі педагог - «вихователь». У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.

Із середини XX століття в деяких країнах замість терміна педагогіка вживають терміни андрогогіка (від гр. andros - «мужчина» і ago) й антропогогіка (від гр. antropos - «людина» і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Тому буде правильним твердження, що сучасна педагогіка - це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут розуміємо в широкому значенні слова - як навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості

Становлення педагогіки

Виховання виникло разом із появою людського суспільства. Воно є загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби готувати до життя нащадків.

Разом із розвитком виробництва, розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях, а на об'єктивній і науковій основі.

Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460-бл. 370 pp. до н. е.), Сократа (470/469-399 pp. до н. е.), Платона (427-347 pp. до н. е.), Арістотеля (384-322 pp. до н. е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демократ висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, що актуальні й на сьогодні: «Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися»; «Природа і виховання подібні... виховання перебудовує людину і... створює природу часів. Вона мала релігійне забарвлення і була просякнута церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.) з'явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: «Я - людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них - італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553), Мішель Монтенъ \

(1592-1670) - великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року - перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». На його думку, людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудовим мікрокосмом»; школа - «майстернею гуманності». Не втратили актуальності й наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обгрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. В основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: «Ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили... так і ми повинні йти за порядком розвитку розумових здібностей», - підкреслював Я. А. Коменський.

В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632-1704) - англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена - людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями.

Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі XVIII століття, такі як Жан-Жак Руссо (1712-1778) - автор ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання». Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.



Вступна частина

Педагогіка - Етапи розвитку педагогіки в Україні. Основні джерела педагогіки

Становлення педагогіки

Отже, вітчизняна педагогіка пройшла такі стадії розвитку.

народна педагогіка - галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання й навчання. Вперше цей термін ввів О. В. Духнович. Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін «етнопедагогіка», автор якого - Г. Н. Волков. Якщо поняття «народна педагогіка» включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій;

козацька педагогіка - частина народної педагогіки - теорія і практика виховання й навчання підростаючого покоління в Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;

духовна педагогіка - це галузь педагогічних знань і досвіду виховання й навчання особистості засобами релігії;

світська педагогіка - це: 1) наука, яка має свої закономірності; 2) практика, яка вказує застосування теоретичних положень; 3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Відповідно, основними джерелами педагогіки є:

педагогічна спадщина минулого;

передовий педагогічний досвід;

народна педагогіка;

педагогічні дослідження.

Категорії педагогіки

Основу педагогічної теорії становлять базові категорії - найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує загальнонауковими поняттями «розвиток» і «формування». (Ці та інші категорії аналізуватимуться в наступних темах.) Поняття «виховання» вживається в широкому і вузькому соціальному значенні слова, а також у широкому і вузькому педагогічному розумінні.

У широкому соціальному значенні виховання - це передання соціального досвіду, накопиченого людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому - спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передання їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних та політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.

У широкому педагогічному розумінні виховання - цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад навчально-виховних закладів) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття «виховання» у такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому - процес і результат виховної роботи, спрямованої на вирішення конкретних виховних завдань

Зміст поняття «навчання» доцільно проаналізувати у контексті завдань європейської школи, які були визначені у доповіді Жака Делора Міжнародній комісії «Освіта XXI століття», - навчати навчатися, навчати працювати, навчати бути, навчати жити.

Предмет педагогіки

Для визначення поняття «педагогіка» необхідно насамперед розмежувати поняття «об'єкт» і «предмет». Об'єкт науки - це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Кожен об'єкт може вивчатися різними науками. Так, людина вивчається психологією, соціологією, антропологією, медициною, фізіологією та іншими науками. Водночас кожна наука в цьому об'єкті має власний предмет.

Предмет науки - це те, що кожна наука вивчає в об'єкті. Якщо, наприклад, предметом психології є внутрішній психічний світ людини та його загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування, предметом педагогічної психології - механізми та закономірності засвоєння людиною соціокультурного досвіду, то предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання,самовдосконалення.

Є низка підходів до визначення поняття «педагогіка», наприклад: М. М. Фіцули - «Педагогіка - це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини»; С. У. Гончаренка - «Педагогіка -...наука про навчання і виховання підростаючих поколінь»; І. П. Підласого - «Найкоротше, загальне і разом з тим відносно точне визначення сучасної педагогіки - це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут використовується у найширшому смислі, включаючи освіту, навчання, розвиток».

Отже, закономірності виховання зумовлені закономірностями розвитку і формування людини як соціальної істоти; законами її діяльності (принципами і правилами виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що криються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.

Педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об'єктивні та суттєві його основи. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв'язки педагогічного процесу із суспільними вимогами й умовами; зв'язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв'язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу тощо. В цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до мети, завдань і методів виховання, які віддзеркалюють її історичні, етнічні та регіональні особливості. В такому разі воно набуває національного характеру й отримує назву «національне виховання».

Терміном «педагогіка» позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини - педагогічну науку і педагогічну практику. Об'єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом - закономірності, прийоми, способи, методи та засоби цієї взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.

Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємозв'язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші стосуються вивчення педагогічних процесів, другі - їх технології. Всі вони дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли взаємодоповнюються, тобто поєднують ідею та її реалізацію. Педагогічна теорія пізнає закони та закономірності виховання, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.

Педагогічна практика, спираючися на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.

На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще П. П. Блонський. Він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні вміння, талант і теоретичні знання. Вміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягнення суті розвитку та виховання людини і передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа іншій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, - підкреслював він. педагогіка виховання навчання знання

Досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обгрунтовані технології. За визначенням В.В. Крижко і Є.М. Павлютенкова, творчість - це процес, яким алгоритмічно можна оволодіти. Ним можна оволодіти, напрацьовуючи досвід. Дослідження психологів і педагогів показують, що для успішності розв'язання даної проблеми треба якомога раніше починати формувати творчі здібності особистості. Творчу особистість може виховати тільки творчий, самобутній педагог. Під творчістю розуміється, передусім, процес створення нового, корисного продукту. За обсягом принципової новизни результату розрізняють чотири рівні творчості:

Перший - найвищий рівень, характеризує процес творчості, який призводить до принципово нового результату, нового для всього людства. Це твори геніальних письменників, художників, композиторів. Зрозуміло, що творчість такого рівня властива досить вузькому колу творців-геніїв. [45, 328].

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей.

Третій рівень творчості характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей. Яскравим прикладом творчості цього рівня є раціоналізаторська пропозиція.

Четвертий рівень торкається творчості, новизна продукту якої є суб'єктивною, відносною, значущою тільки для самої людини, що творить.

Від педагога вимагають творчості найвищого, об'єктивного рівня, не тільки педагогічного, але й предметно-змістового натхнення.

Сучасний педагог - це професійно-компетентна гуманна особистість, яка творчо розвивається. Для неї характерні духовно-моральні якості, яскраво виражена суб'єктивна позиція, індивідуальний стиль діяльності й багатий творчий потенціал. Останній визначається багатьма дослідниками як наявність у педагога прихованих, невикористаних резервів у сфері професійної діяльності. До її основних ознак часто відносять природні задатки, працездатність, вибірковий інтерес до діяльності, захопленість справою, нестандартність мислення, здатність до самовдосконалення.

Ми розглядаємо творчий потенціал особистості вихователя як багатозначну й динамічну характеристику, що включає три компонента: ціннісний, когнітивний та діяльний. До змісту кожного з названих компонентів входять специфічні, властиві саме педагогічній професії особливості.

Творчий потенціал, не є чимось споконвічним, дарованим природою. Він проходить складний шлях становлення.

Праця - основний вид діяльності. Вона виступає як результат створення суспільно-корисного продукту. Будь-який вид праці, де проявляється щось нове, що вносить елементи раціоналізації або вдосконалення в процес діяльності, сприяє набуттю працею творчого характеру.

Творчою діяльністю називається процес, результатом якого стає новий, оригінальний продукт високої суспільної цінності (технічний винахід, створення художнього, музичного, літературного твору та ін.). Творча діяльність вихователя, звичайно, вимагає наявності здібностей, фундаментальних знань, жагучого інтересу до справи. Творча діяльність вимагає від вихователів розвиненої уяви. Але головне - наполегливість і завзятість у подоланні перешкод. Помилково вважати, що талановитому вихователеві все дається легко, без праці. Навпаки, багато талановитих людей наполягають, що справа не стільки в здібностях, скільки в праці.

У Базовому компоненті дошкільної освіти визначено одне з головних завдань вихователя - розвиток творчої індивідуальності дитини-дошкільника. Під індивідуальністю ми розуміємо неповторну своєрідність людини, сукупність тільки їй властивих особливостей. Індивідуальність людини може проявлятися в рисах темпераменту, характеру, в специфічних інтересах, у якості психічних процесів, у особливостях діяльності та творчості. Кожна людина відрізняється від іншої, насамперед, своїм внутрішнім суб'єктивним світом, і цей світ визначає її індивідуальність набагато сильніше, ніж її зовнішність і фізичні якості.

Що ж таке «творчі здібності» або «креативність»? Американський психолог Фромм запропонував таке визначення цього поняття: «Це здатність дивуватися і пізнавати, вміння знаходити рішення в нестандартних ситуаціях; це спрямованість на відкриття нового і здатність глибокого усвідомлення свого досвіду».

Основними показниками творчих здібностей є швидкість і гнучкість думки, оригінальність, допитливість, точність і сміливість.

Швидкість думки - кількість ідей, яка виникає за одиницю часу.

Гнучкість думки - здатність швидко і без внутрішніх зусиль переключатися з однієї ідеї на іншу; бачити, що інформацію отриману в одному контексті, можна використати і в іншому. Гнучкість - це добре розвинута навичка переносу (транспозиції). Вона забезпечує вміння легко переходити від одного класу явищ, що вивчаються, до іншого, долати фіксованість методів вирішення, своєчасно відмовлятися від скомпрометованої гіпотези, бути готовим до інтелектуального розвитку і до парадоксів.

Оригінальність - здатність до генерації ідей, які відрізняються від загальноприйнятих, до парадоксальних несподіваних рішень.

Допитливість - здатність дивуватися; відкритість та інтерес до всього нового.

Сміливість - здатність приймати рішення в ситуаціях невизначеності, не лякатися власних висновків і доводити їх до кінця, ризикуючи особистим успіхом і репутацією.

Які умови слід створити для оптимального розвитку творчих здібностей людини? Однозначної відповіді на це запитання психологи ще не дали. Тому проблема залишається актуальною до сьогоднішнього дня. Існують різні підходи і рекомендації щодо розв'язання цього питання.

Американський психолог Дж. Сміт вважає, що навчання творчості, стане можливим, якщо будуть створені наступні основні умови:

- фізичні, тобто наявність матеріалів для творчості і можливості в будь-яку хвилину діяти за ними;

- соціально-економічні, за допомогою яких педагог матиме відчуття зовнішньої безпеки, тобто буде знати, що її творчі вияви не отримають негативної оцінки з боку адміністрації;

- психологічні, зміст яких полягає в тому, що у людини формується відчуття внутрішньої безпеки, розкутості і свободи за рахунок підтримки адміністрацією її творчих починань.

Перш ніж говорити про індивідуально-творчий розвиток вихователів, вважаємо доцільним розкрити поняття термінів: «індивідуальність», «особистість», «індивідуальний стиль діяльності», «творчість», «творче мислення».

Індивідуальність, за визначенням В.І.Смирнова, - це своєрідність, яка проявляється в рисах характеру, в емоційній, інтелектуальній і вольовій сферах, потребах.

Особистість, у трактуванні А.В. Петровського, - це людина як суб'єкт стосунків і свідомої діяльності, здатний до самопізнання й саморозвитку, із стійкою системою соціально значущих рис, стосунків, настанов, мотивів, що характеризують його як члена суспільства [2].

Під індивідуальним стилем діяльності, М.І. Д'яченко розуміє систему стійких, індивідуально своєрідних способів і прийомів виконання завдань. В процесі навчання потрібно допомогти людині виробити такий стиль діяльності, який найбільше відповідає її індивідуальним особливостям і обраній професії.

У психологічному словнику дано визначення поняття «творчість» - це продуктивна форма активності й самодіяльності людини. Результатом творчості, наприклад, у праці вченого, вчителя, інженера є наукові відкриття, винаходи, розв'язання нових задач.

Творче мислення спеціаліста педагога - це вираження єдності пізнавальних процесів і розумових здібностей, що проявляються під час розв'язання тих чи інших завдань, які вимагають творчого пошуку нових способів дій, раніше засвоєних прийомів та вміння враховувати конкретну ситуацію. Високий рівень розвитку творчого мислення спеціаліста-педагога - важлива психічна передумова найбільш раціонального й ефективного виконання ним професійних обов'язків.

Відомі педагоги, психологи, коли визначають особливості творчої індивідуальності особистості, то вважають за потреби враховувати:

- сформованість творчих здібностей, наявність творчого потенціалу, потреба у творчій праці на користь суспільству з метою самореалізації, самоствердження;

- припустимість диференціації творчої діяльності, її визначеність в конкретному виді діяльності (мистецтво, музика, техніка, педагогіка тощо);

- певний рівень творчих досягнень людини;

- особистісний стиль творчості;

- наявність ієрархії мотивів, серед яких мотив творчого самоствердження є провідним.

На відміну від творчості в інших сферах (наука, техніка, мистецтво) творчість педагога не має за мету створення соціально коштовного, нового, оригінального, оскільки її продуктом завжди залишається розвиток особистості. Звичайно, творчо працюючий педагог, а тим більше педагог-новатор, створює свою педагогічну технологію, але вона є лише засобом для одержання найкращого результату в даних умовах. Творчий потенціал педагога формується на основі двох компонентів: професійного досвіду; соціального досвіду.

Без спеціальної підготовки і знань успішна педагогічна творчість неможлива. Тільки ерудований педагог, що має спеціальну підготовку на основі глибокого аналізу виникаючих ситуацій, усвідомленні сутності проблеми, шляхом творчої уяви й проведеного експерименту здатний знайти нові оригінальні шляхи і способи їх рішення.

Педагогу доводиться часто вирішувати безліч типових і нестандартних педагогічних завдань при незвичайних обставинах. Вирішуючи ці завдання, педагог, як і будь-який дослідник, будує свою діяльність відповідно до загальних правил евристичного пошуку: аналізує педагогічну ситуацію; проектує результат відповідно до вихідних даних; аналізує наявні засоби, необхідні для перевірки припущення й досягнення бажаного результату; оцінює отримані дані; формулює нові завдання.

Отже, ми можемо стверджувати, що творча педагогічна діяльність складається з наступних етапів: виникнення задуму; опрацювання й перетворення задуму в ідею-гіпотезу; пошук способу втілення задуму та ідеї.

Творчий досвід педагог набуває за умови систематичних вправ під час вирішення спеціально підібраних завдань. Ці завдання відображують педагогічну дійсність та організацію навчальної та реальної професійно-зорієнтованої діяльності.

У сфері особистісній - педагогічна творчість проявляється, як самореалізація педагога на основі усвідомлення власної творчої індивідуальності, як визначення індивідуальних шляхів свого професійного зростання й побудови програми самовдосконалення.

На думку, Є.В. Бондарєвської, сучасне виховання дітей висуває підвищені вимоги до таких особистісних якостей педагога:

- усвідомлення змісту своєї професії;

- вибір цінностей і цілей;

- особиста відповідальність за дітей;

- гуманістична педагогічна позиція;

- творча побудова навчально-виховного процесу;

- якість власних педагогічних «здобутків» та ін.

У сучасних умовах індивідуальний стиль діяльності вихователя має додаткові критерії. Творчо й гуманно орієнтована індивідуальність може випереджати вимоги професії й бачити перспективи її розвитку, характеризуватися здатністю до внутрішньої соціальної відповідальності, до індивідуального самостійного вибору.

Творча індивідуальність вихователя характеризується тим, що в силу індивідуальних особливостей її розвитку (наукового складу мислення, творчого відношення до справи, прагнення до самореалізації та ін.) професійна діяльність такого педагога відрізняється від праці його колег пошуками нових оригінальних підходів і засобів. Яскравими представниками творчих індивідуальностей серед педагогів є вихователі-новатори.

Творча індивідуальність вихователя була предметом спеціального вивчення в ряді досліджень (Н.Є. Мажар, Н.М. Борисенко та ін.). Дане явище визначається як форма та результат цілісного прояву індивідуальних особливостей людини, що формується суб'єктом педагогічної діяльності

(Н.Є. Мажар), як інтегративне особистісне утворення, що включає сукупність інтелектуальних, мотиваційних, емоційно-вольових і професійно-ціннісних якостей (Н.М. Борисенко).

Одним із основних наукових напрямків підготовки творчого педагога-дослідника є акмеологія (від грец. з грецької - розквіт, вершина, вища ступінь чого-небудь). Предмет акмеології - це закономірності, умови та фактори самореалізації творчого потенціалу людини на шляху досягнення нею (суб'єктом діяльності, індивідом) найвищих показників у діяльності та творчості.

На думку Н.Ф. Вишнякової «творча індивідуальність виступає предметом креативної акмеології та розглядається в ній як вища характеристика професійної творчості». Вона є інтегральною креативно-особистісною категорією, що включає:

- інтелектуально-творчу ініціативу;

- інтелектуальні здібності, широту й глибину знань;

- чутливість до протиріч, схильність до творчого сумніву, здатність випробовувати внутрішню творчу боротьбу;

- інформаційний голод, почуття новизни, уміння бачити незвичайне в проблемі, професіоналізм, спрагу пізнання.

Психолого-педагогічні умови розвитку й вдосконалювання творчої індивідуальності вихователя виражаються в становленні професійної позиції; відчутті протиріч, оригінальності та доцільності їхнього рішення; імпровізаційності та створенні процесу самоактуалізації.

Креативність виступає передумовою творчого саморозвитку особистості і є важливим резервом її самоактуалізації. Креативність виражається сприйнятливістю, чутливістю до проблем, відкритістю до нових ідей і схильністю руйнувати або змінювати застарілі стереотипи з метою створення нового, одержання неординарних, несподіваних і незвичайних рішень життєвих проблем.

Дослідження креативності в області акмеології дозволили виявити оптимальні форми організації та керування творчим процесом з метою самоосвіти і розвитку творчої індивідуальності: моделювання творчого процесу в інноваційній практиці (саме у творчій діяльності розвивається креативний потенціал особистості). Складність при цьому полягає в кращій організації та регулюванні співтворчої діяльності, в якій формуються не тільки свідомі, але й підсвідомі процеси творчої індивідуальності особистості (Н.Ф. Вишнякова).

У педагогіці творча індивідуальність вихователя характеризується як динамічне явище, складна відкрита система, життєва програма особистості.

У цілому для творчої діяльності вихователя характерні: інноваційна спрямованість; спрямованість на розвиток своєї індивідуальності в процесі творчої діяльності.

Творчий вихователь усвідомлює, що без самовдосконалення, саморозвитку індивідуальності неможливо особистісне зростання, досягнення в професійній діяльності. Тому, оволодіння новітніми технологіями, розробка власних технологій, як ціннісних орієнтацій, неможливі без розвитку професійно важливих якостей, як мети життєдіяльності. Саме ці дві спрямованості можна розглядати як найважливіші критерії творчої індивідуальності педагога [3].

Творча індивідуальність вихователя характеризується тим, що в силу індивідуальних особливостей його розвитку (наукового складу мислення, творчого відношення до справи, прагнення до самореалізації та ін.) професійна діяльність такого педагога відрізняється від роботи його колег пошуками нових оригінальних підходів і засобів.

Для індивідуального творчого стилю діяльності вихователя характерні високо розвинені загальнопедагогічні та спеціальні знання, вміння, навички, а також максимальний розвиток індивідуального потенціалу (насамперед, мотиваційна готовність, рефлексія, мислення, здібності). Стійкою характеристикою творчої індивідуальності прийнято вважати творчу самореалізацію. Яскравими представниками творчих індивідуальностей серед

педагогів є педагоги-новатори (Ш.А. Амонашвілі, С.М. Лисенкова,

В.Ф. Шаталов та інші).

Таким чином, творча діяльність вихователя - це наявність здібностей, спеціальних психолого-педагогічних знань, інтерес до справи. Творча педагогічна діяльність складається з таких етапів: виникнення задуму; опрацювання й перетворення задуму в ідею-гіпотезу; пошук способу втілення задуму та ідей. Для творчої діяльності вихователя характерні: інноваційна спрямованість, спрямованість на розвиток індивідуальності в процесі творчої діяльності.



Основна частина

Важливі якості творчої особистості:

1. Прагнення до самореалізації. Одна з вищих потреб особистості, яка виявляється в реалізації власних творчих сил і здібностей, в постійному зростанні та збагаченні власних внутрішніх можливостей, у підвищенні своєї професійної діяльності, в орієнтації на загальнолюдські цінності.

2. Захоплення справою як покликанням. Висока зацікавленість справою, якою займається людина, ототожнення себе зі своєю справою, глибока задоволеність нею і, разом з тим, постійна готовність удосконалювати справу.

3. Аутентичність особистості. Щира та відверта позиція щодо ставлення до себе та інших, небажання ховатися за умовними масками, ховати свої спрямування, думки і переконання, власні індивідуальні особливості.

4. Незалежність щодо суджень. Здатність особистості до висловлювання власних суджень, не пристосовуючись до думки інших; повна самостійність в оцінках.

5. Впевненість у власних силах. Оцінка своїх сил і можливостей адекватна досвіду: вибір цілей і задач, які людина здатна вирішувати на високому рівні якості, відсутність невиправданої тривожності під час вибору та реалізації цілей.

6. Індивідуальність і гнучкість. Здатність до самостійної постановки цілей, а також зміни їх залежно від умов діяльності, вести інших за собою, бути оригінальним і неупередженим під час вирішення проблем, які виникають.

7. Критичність і високий ступінь рефлексії. Постійна увага до адекватності власних дій і вчинків, нетерпимість до недоліків і непродуманих рішень, вміння вчитися на помилках, постійний аналіз та осмислення власної діяльності.

8. Дитяча сприйнятливість і відкритість у ставленні до нового. Поєднання зрілої думки з дитячою свіжістю сприйняття.

Найважливіші риси педагогічної креативності такі:

- пошуково-проблемний стиль мислення;

- проблемне бачення;

- розвинена творча уява, фантазія;

- специфічні особисті якості (допитливість, самостійність, цілеспрямованість, готовність до ризику), а також специфічні провідні мотиви (творчий інтерес, захопленість творчим процесом, прагнення досягти результату, необхідність реалізувати себе).

Під творчістю розуміють діяльність, результатом якої є створення чогось нового індивідуально-неповторного. Л.С. Виготський зазначав: «звичайно найвищий вияв творчості досі доступний, лише не багатьом обдарованим геніям… людства, але у повсякденному житті, що оточує нас, творчість є необхідною умовою існування, і все, що виходить за межі рутини і в чому є хоча б йота нового, зобов'язане своїм походженням творчому процесу людини».

Креативність - творчі можливості людини, які виявляються у сприйнятливості до нового у дивергентному мисленні, тобто в знаходженні неочікуваних рішень, у здатності до пошукових дій (Кн., Методи вивчення психічного розвитку дитини-дошкільника, К, світоч, 2003, інститут психології АПУ України.)

Креативна педагогіка (наука про виховання і навчання дошкільників, що ґрунтується на активному задіяні творчого потенціалу вихователя, впровадженні креативних освітніх технологій).



Диференціація змісту понять:

Творчість	Креативність
Особливий вид активності нерегламентованого, перетворювального характеру.	Загальна здібність дитини, її здатність до творчості, одна з базових якостей особистості, комплекс інтелектуальних та особистісних якостей, що сприяє становленню і прояву творчості.

У діяльності вчителя ідейна переконаність визначає його соціально-моральну спрямованість, що виражається у соціальних потребах, моральних і ціннісних орієнтаціях, почутті суспільного обов'язку і громадянської відповідальності.

Професійно-педагогічна спрямованість. Навколо неї компонуються основні професійно значущі якості особистості педагога: інтерес до професії, педагогічне покликання, педагогічні нахили.

Інтерес до професії вчителя. Відображається він у позитивному емоційному ставленні до дітей, їхніх батьків, педагогічної діяльності загалом, конкретних її видів, у прагненні оволодіти педагогічними знаннями і вміннями.

Педагогічне покликання. На відміну від педагогічного інтересу, який може бути і споглядальним, означає схильність, що випливає із усвідомлення здатності до педагогічної справи. Основою педагогічного покликання є любов до дітей. Любов до дитини - це, за словами В. Сухомлинського, "плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини - це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору". Ідеться про мудру, добру, вимогливу любов, що вчить жити. Ця основоположна якість є передумовою самовдосконалення, цілеспрямованого саморозвитку, багатьох професійно значущих якостей, що характеризують професійно-педагогічну спрямованість учителя.

Педагогічні нахили. Це стійкі бажання і прагнення присвятити себе педагогічній діяльності. Не може бути хорошим учителем той, хто байдуже ставиться до своєї роботи. Діти безпомилково визначають учителів, які не люблять їх і педагогічної діяльності загалом.

Серед найважливіших якостей - педагогічний обов'язок і відповідальність. Керуючись ними, вчитель завжди поспішає надати допомогу всім, хто її потребує. Він вимогливий до себе, дотримується своєрідного кодексу педагогічної моралі, професійної честі. Вищим виявом педагогічного обов'язку є самовідданість учителя.

Якості особистості, що характеризують професійно-педагогічну спрямованість, формують, авторитет учителя - визнання учнями його інтелектуальної, моральної сили і переваги. Авторитетний педагог повинен бути ерудованим, справедливим, толерантним, принциповим, людяним, з високим почуттям відповідальності. Не менш істотне значення мають його вміння гідно поводитися, бадьорість і життєрадісність, внутрішня зібраність, стриманість, привітність, привабливість не лише почуттєва й інтелектуальна, а й зовнішня.

Пізнавальна спрямованість. У її основі - духовні потреби та інтереси. Одним із виявів духовних і культурних потреб педагога є потреба у знаннях. Чи не найважливіший чинник пізнавального інтересу - любов до свого предмета. Л. Толстой зазначав, що коли "хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, і ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її, то, скільки б ти не змушував учити, наука не справить виховного впливу". Сучасний учитель має добре орієнтуватися у різних галузях науки, яку він викладає, ознайомлюватися з новими дослідженнями, відкриттями і гіпотезами, бачити близькі і далекі перспективи науки, володіти культурою науково-педагогічного мислення.

Особистість учителя як фахівця характеризується такими якостями: професіоналізм, педагогічна культура, педагогічна майстерність, професійно-педагогічна компетентність, педагогічні здібності, професійно-педагогічний потенціал, педагогічна техніка, педагогічна творчість.

Професіоналізм -це інтегрована якість особистості вчителя, результат його творчої педагогічної діяльності, здатність продуктивно, грамотно розв'язувати соціальні, професійні та особистісні завдання.

Педагогічна культура. Вона є вищим виявом професіоналізму вчителя і охоплює такі компоненти: наукову ерудицію; загальну культуру; педагогічне мислення; педагогічну етику; культуру мовлення; культуру спілкування; духовне багатство; культуру професійного здоров'я; наукову організацію праці; прагнення до самовдосконалення тощо.



Висновки

Вимоги до особистості педагога як вихователя

Отже, кожен педагог незалежно від фаху є вихователем. Він виховує не тільки змістом свого навчального предмета, але а ставленням до справи, власним світоглядом, манерами поведінки і навіть зовнішністю. Діти (та й великою мірою і дорослі) дивляться на педагога як на професіонала виховання, який, навчаючи інших, сам повинен бути близьким до зразка культурної, вихованої людини. Кожна позитивна риса особистості педагога: справедливість, ерудованість, доброзичливість, почуття гумору -- підмічається учнями і викликає бажання її наслідувати. Привабливий, популярний педагог, навіть без спеціального намір}', передає учням певні якості власної особистості. Сприятливе становище педагога як вихователя пояснюється тим, що він, по-перше, виступає перед учнями в ореолі своїх знань та соціальної ролі, а по-друге, має зумовлену своїм статусом можливість впливати на учнів.

На жаль, і негативні особистісні риси педагога не залишаються поза увагою вихованців. Ці риси або зменшують привабливість його позитивних якостей, або навіть передаються учням. Трапляються випадки, коли вмілий викладач справляє на учнів своїми знаннями позитивне враження і викликає бажання наслідувати його манери поведінки, серед яких можуть бути і зовсім не варті цього, наприклад, паління, різкість виразів та інтонацій, надмірна критичність до людей тощо.

Проблема розвитку у педагогів якостей вихователя є досить складною, що пояснюється деякими факторами. Один з них -- орієнтація педагогів на “справу”: викладання предмета чи виховні заходи, тобто оцінка власної праці саме за цими показниками. Головним для учителів-предметників є знання учнів, яких вони досягають переважно вимогливістю, часом нехтуючи всілякими “сентиментами”. Навіть у роботі класних керівників і вихователів, яка за призначенням є суто виховною, головним часто постає проведення різних виховних заходів: бесід, вечорів, конкурсів тощо, в порівнянні з якими індивідуальна виховна робота є другорядним явищем.

Інший фактор полягає у загальному акценті педагогіки на вимогливість, який існував довгий час. Вимогливість була практично провідною професійною рисою педагога. Теоретично визнавалась першорядна необхідність справедливості, чуйності, інших гуманних рис, але у шкільній практиці вимогливість і вміння підтримувати дисципліну були безперечними лідерами серед інших якостей педагога. Цей ухил у бік “вольового комплексу” став другою натурою практичної педагогіки. Отже, розглянемо питання про професійні якості педагога як вихователя, а для цього стисло проаналізуємо специфічні особливості і структуру педагогічної праці.

Найважливішою специфічною особливістю педагогічної праці, яка породжує труднощі у виховній роботі, є подвійний характер об'єкта виховання -- учня. З одного боку, він є об'єктом педагогічних зусиль, ефективність яких значною мірою визначає успіх виховання. У педагогічному середовищі поширені висловлювання: “Дитина -- це чистий аркуш паперу”, “Дитина -- це глина”, які підкреслюють відповідальність педагога за результати виховання. Ця відповідальність є однією з важливіших вимог педагогічного кодексу.

З іншого боку, дитина є суб'єктом власного розвитку, тобто формується у відповідності з власними потребами. Починаючи неясно усвідомлювати ці потреби у ранньому дитинстві, людина з віком все менш піддається впливу, який йде всупереч її інтересам та бажанням. Для забезпечення ефективного педагогічного впливу необхідно формувати у вихованців мотиви необхідної поведінки, тобто уникати ситуацій суперечності педагогічних вимог потребам та переконанням учнів. У повсякденній практиці педагоги часом забувають цю істину і не дуже турбуються про формування мотивації учнів до доцільної поведінки. Те, що їх вимоги в цілому спрямовані на користь учнів, здається їм достатньою основою для прямолінійної вимогливості і нехтування “нюансами”.

Інша специфічна особливість педагогічної праці полягає у тому, що виконавець і інструмент педагогічної праці -- це одне й те ж саме -- особистість педагога. У більшості професій інструментом є знання, навички виконавця і знаряддя праці. Особистісні якості часто не мають вирішального значення, і навіть негативні риси темпераменту чи характеру не впливають на якість праці. Інша справа -- діяльність педагога як вихователя. її головним інструментом постають не тільки -- і часто не стільки -- знання педагога, скільки його особистісні риси: темперамент, характер, звички, переконання. Неврівноваженість, дратівливість, невпевненість у собі, образливість, надмірна педантичність, відсутність почуття гумору, завищена самооцінка тощо можуть переважувати знання предмета, ерудицію і зводити нанівець результати значних педагогічних зусиль.

Як відзначалося вище, учні висувають до педагогів особливі вимоги порівняно з вимогами до інших людей. Діти, як відомо, максималісти, і менше, ніж дорослі, схильні визнавати умовності і застереження. Якщо педагоги навчають їх бути ввічливими, добрими, справедливими, стриманими тощо, вони й самі повинні бути такими, інакше всі їх повчання не варті уваги. Інші дорослі можуть дозволяти собі помилки і слабощі, бо вони не закликають до зразкової поведінки, вони “звичайні” люди, але педагоги-професіонали виховання -- безперечно мають бути зразками. Навіть сторонні люди чекають від педагогів більш культурної поведінки, ніж від представників інших професій. Скажімо, якщо зловживає спиртними напоями інженер, ніхто не зверне уваги на його професію, а якщо це робить педагог, хтось обов'язково скаже: “А ще учитель!”.

Педагог, якщо він хоче користуватися авторитетом, мусить не виходити за рамки культурної норми у всіх відношеннях. В першу чергу це стосується його всебічного культурного розвитку: знання літератури, театру, живопису, музики, світової і вітчизняної історії, економіки, географії, політичної проблематики, багатьох інших галузей знань, в яких має розумітися культурна людина. Дуже важливою є культура мови. Якщо педагог робить неправильні наголоси, вживає примітивні вирази, учні, особливо старшокласники, зразу використовують цей факт проти нього, нерідко у своєму колі насміхаються над учителем. Мовна культура постає і в оригінальності жартівливих зворотів, відсутності штампів. У багатьох людей прагнення до репутації гумористів реалізується у застосуванні штампованих, модних у певний час зворотів та слів. Педагогу бажано бути творчою особистістю і уникати подібних трафаретів.

Зовнішній вигляд педагога також є предметом уваги учнів. Він має бути не тільки охайним, але й витриманим у плані моди. Занадто старомодний одяг учителя сприймається учнями як показник його загального консерватизму, і це розцінюється, враховуючи потяг молоді до всього нового, як істотний недолік. Модна зовнішність сприймається із схваленням, але занадто авангардний, екстравагантний вигляд учителя нерідко є для учнів ознакою того, що педагог більш за все дбає про враження, яке він справляє на оточуючих. Молоді педагоги часом висловлюють думку, що вони, як і всі люди, мають право на самовираз, свободу поведінки тощо. З цим можна погодитися, але варто пам'ятати й про те, що коли їх прагнення справляти враження і дивувати буде на першому плані, то педагогічні успіхи завжди будуть на другому. Справедливо те чи ні, але педагогічна праця вимагає деякого самообмеження.

Ще одне можливе заперечення: “Але якщо педагог буде яскравою, а не сірою особистістю, він викличе в учнів більший інтерес і буде виховувати у них такі ж яскраві особистісні якості”. Так, це правильна думка, якщо йдеться про внутрішню яскравість, тобто багатство знань і інтересів, оригінальне мислення, гумор. Якщо ж переважає зовнішній блиск, це не на користь справі виховання.

Думка про провідну роль особистості педагога ще більшою мірою стосується його моральних якостей. Учні швидко і безпомилково помічають такі вади, як недоброзичливість, нечесність, заздрісність, скупість, схильність до пліток тощо. Практично неможливо приховати (особливо у селі чи районному центрі) надмірне вживання алкоголю чи сімейні свари. Все це робить неефективною таку важливу педагогічну зброю учителя, як його особистий приклад.

Треба відзначити, що повагу і симпатію дітей до педагога може зруйнувати те, що є цілком припустимим з точки зору дорослих. Наведемо приклад. У молодої вчительки біології склалися добрі стосунки із старшокласниками. Вона викликала у них загальну симпатію своїми знаннями, доброзичливістю, привабливістю, несхильністю до повчань і покарань. Але раптом вона помітила, що ставлення до неї учнів різко погіршилося, хоча ніякого конфлікту не сталося. Причина була в тому, що учні декілька разів помітили, як їх улюблена вчителька, яка була одружена, сідала після уроків в автомобіль молодого учителя цієї ж школи (також одруженого) і вони кудись від'їжджали разом. Реакція учнів викликає у кожного педагога обурення. Яка їм справа до цього?! Що вони знають про особисте життя вчительки, щоб бути суддями?! Можливо, її сімейне життя не складається або це просто дружні стосунки. Безперечно, із загальнолюдської позиції це ніяк не учнівська справа, але ось з позиції юнацької категоричності, від якої нікуди не подінешся, педагог, особливо улюблений, має бути “сонцем без плям”.



Список використаних джерел

1. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання. - К., 1998. - С.54.

2. Воспитателю о личностном общении (психология общения) /В.А.Петровский и др. - М., 1992. - С.37-39.

3. Голубева Э. А. Способности и индивидуальность. М., 1993. - С.56-73.

4. Гребёнкина Л.К. Педагогическое майстерство и педагогические технологии. - М.: Педагогическое общество России. - 2000. - С.257.

5. Лук А.Н. Мышление и творчество. - М.: Политиздат, 1976. - С.62.

6. Мелик-Пашаев А. А. Педагогика искусства и творческие способности. - М.: Знание, 1981, - С.80-100.

7. Мерлин В.С. Структура личности: характер, способности, самосознание. Пермь, 1990. - С.19-25.

8. Пономарёв Я.А. Психология творчества. М.: Педагогика. - 1976,

9. С.93-98.

Размещено на Allbest.ru

...