Основні тенденції розвитку сучасної вищої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ

кафедра: українознавства

ТЕМА: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

дисципліна: Вища освіта і Болонський процес

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

українознавства

О.В. Рогожкин

План

ВСТУП

1. ТЕНДЕНЦІЇ ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ТА УРІЗНОМАНІТНЕННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ. РОЗШИРЕННЯ ЗАВДАНЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ

2. СТВОРЕННЯ І РОЗВИТОК НОВИХ УНІВЕРСИТЕТІВ ТА ІНШИХ ВНЗ

3. ЗМІНИ У ВИМОГАХ ТА УМОВАХ ПРАЦІ ВИКЛАДАЧІВ

4. ВЗАЄМОДІЯ ВНЗ І ПРОМИСЛОВЦІВ

5. НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В УПРАВЛІННІ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ ТА ЇЇ ФІНАНСУВАННІ

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Освіта є невід'ємним компонентом і механізмом руху суспільного інтелекту. З освітою пов'язується проблема виживаності людського роду. Вектор спрямованості освітньої революції в світі характеризується в рамках цієї теорії як перехід від традиційного класичного розуміння освіти до людиноцентриської парадигми «освітньо-педагогічного виробництва», орієнтованого на формування самостворювальної і самозмінної особи, що живе у світі змін. професіоналізація освіта університет викладач

Отже, можна виділити загальні, спільні для всієї сучасної системи вищої освіти тенденції розвитку.

1. ТЕНДЕНЦІЇ ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ТА УРІЗНОМАНІТНЕННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ. РОЗШИРЕННЯ ЗАВДАНЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ

У більшості розвинених країн світу поступово склалися так звані бінарні системи вищої освіти, де поряд з університетським сектором (найчастіше він домінує за кількістю студентів) існують численні спеціалізовані заклади. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають, зокрема, Бельгія, Греція, Велика Британія, Данія та ін. Експерти з певним застереженням зараховують до бінарних також системи вищої освіти країн Східної та більшості Центральної Європи.

На протилежному полюсі перебуває, як ми знаємо, унітарна система вищої освіти, до складу якої входять лише університети (або частка інших ВНЗ становить лічені проценти). Це існує в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії та ін. Частина експертів виокремлюють у самостійну групу країни з так званими інтегрованими університетами, до складу яких входять спеціалізовані середні та вищі навчальні заклади (Швеція та Іспанія, країни колишнього соціалістичного табору).

У системах освіти екс-соціалістичних країн багато невеликих моно дисциплінарних «університетів», вищих закладів освіти, які не підпорядковуються міністерствам освіти (у Росії їх понад 50%).

Як доводить науковий аналіз, збереження тенденції створення щодалі нових закладів вищої освіти є логічним наслідком складності реформування такої інертної і консервативної системи, як університети класичного зразка. Ці внутрішні перешкоди такі потужні, що в разі нагальної потреби підготовки фахівців з нових напрямів кожного разу і в усіх країнах обирали не повільний шлях «переконання чи перенавчання» вже сформованих професорів ВНЗ, а значно ефективніший спосіб створення нової навчальної структури на основі невеликої групи фахівців, яка поступово розширювалася завдяки «вирощуванню» молоді.

Доволі помітною для світової вищої освіти є тенденція вдосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне навчання в справжньому ВНЗ (часто це особливий підрозділ університету), але нетривалий час.

Подібне навчання влучно назване в Болгарії напіввищим. За умови його нормальної організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» Франції) отримується «продукція» високої якості: випускники легко знаходять робочі місця, точніше роботодавці змагаються за студентів ще під час їх навчання.

Звісно, для ефективності напіввищого навчання абсолютно обов'язковим є тривале та якісне навчання в середніх школах (щонайменше 12 років зі спеціалізованим 3-4-річним навчанням на заключній стадії). Тільки за таких умов можливе скорочення до мінімуму циклу загального вищого навчання і наголошення на короткочасній фаховій підготовці.

Тенденція розширення завдань вищої освіти чітко виявляється нині переважно в університетах і насамперед тих країн, які перебувають у найглибшій фазі створення інформаційного суспільства (суспільства знань).

Порівняно нещодавно малоструктуровані системи вищої освіти розв'язували мінімальну кількість завдань зі збереження та зміцнення державних систем країни шляхом відтворення її керівної (політичної та адміністративної) еліти; виконання наукових і технологічних досліджень з одночасним «вирощуванням» науковців, а також забезпечення економіки фахівцями високої кваліфікації для виконання ними специфічних професійних функцій. У більшості країн ці завдання заклади виконували шляхом моно- чи мало дисциплінарного навчання. якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичним прикладом є Японія).

Перехід до інформаційної стадії спричинив збільшення кількості завдань систем вищої освіти, зокрема:

· підготовка фахівців, здатних ефективно діяти в умовах взаємодії та перекривання двох і більше традиційних дисциплін (біохімія, геофізика та под.);

· підготовка до професій, які вимагають не так енциклопедичних чи доволі широких знань, як специфічних умінь і навичок (нейрохірургія і под.);

· організація особливих форм поглибленої підготовки нетрадиційними засобами для фахівців упродовж виконання ними професійних обов'язків (прикладом є дистанційна перепідготовка фармакологів чи інших фахівців з використанням мереж ЕОМ та супутникового зв'язку в США, Данії та інших країнах);

· створення реальних умов для постійного і неперервного перенавчання переважної більшості зайнятих у всіх секторах економіки фахівців під тиском швидкого подвоєння накопиченої людством інформації, відкриття і впровадження нових технологій і відповідних змін ринку праці (система неперервної освіти).

Отже, спричинена новими вимогами диверсифікація структур, змісту та обсягу вищої освіти в розвинених країнах супроводжується перекладенням на заклади вищої освіти функцій і завдань не тільки з підвищення кваліфікації наявного контингенту фахівців, а й з надання всім охочим освітніх послуг високого рівня як для розширення їхнього кругозору в нових галузях знань, так і для забезпечення можливості різко змінити сферу діяльності й пристосуватися до жорстких вимог швидкозмінного ринку праці.

Наприклад, Гарвардський університет пропонував на початку 90-х років на вибір понад 620 навчальних курсів різного рівня з окремих та інтегративних дисциплін. Кількість слухачів цих занять у нетрадиційний час (вечір або вільні дні) одномоментно перевищувала 14 тис. осіб. Аналогічно діють і європейські університети.

Дуже широкою і важливою для розвинених країн світу проблемою є забезпечення умов для неперервного навчання населення. Якщо на стадіях аграрного та індустріального суспільств у цьому не було гострої потреби і кількох років вищої освіти вистачало на час активної професійної діяльності, то над швидкі зміни технологій на стадії інформаційного суспільства роблять неперервне навчання абсолютною необхідністю нормального життя.

Поряд з розширенням функцій вищих шкіл, як і слід було очікувати, частина країн обрала шлях створення спеціалізованих вищих шкіл для забезпечення неперервної і нетрадиційної освіти.

Найвідоміший і найяскравіший приклад - Відкритий університет в Англії. Хоча готувалися британці дуже довго (велика група фахівців кілька років готувала дидактичні та навчальні матеріали на різних носіях), проте запрацювали просто-таки зразково. Не дивно, що в Англію розпочалося паломництво з усіх країн світу, а аналогічні університети з'явилися не тільки в розвинених країнах, а й інших, зокрема Індії та Пакистані. За кілька років діяльності Відкритий університет в Англії створив аж 2,5 сотні опорних пунктів і налічував понад 200 тис студентів. Це цілком поважний ВНЗ з чітким контролем роботи студентів та екзаменами. Останнім часом діяльність цього університету поширились і в інших країнах Європи.

Сучасна Україна не може змагатися з розвиненими країнами світу у створенні власного потужного відкритого університету з навчальними курсами на сучасних електронних носіях.

2. СТВОРЕННЯ І РОЗВИТОК НОВИХ УНІВЕРСИТЕТІВ ТА ІНШИХ ВНЗ

У розвинених країнах накопичено певний досвід створення нових університетів на частині територій з нижчим освітнім рівнем населення і браком вищих шкіл для виконання двох додаткових до зазначених раніше завдань системи вищої освіти: участі в національних програмах регіонального соціально-економічного розвитку, гальмування міграції населення, сприяння соціальному вирівнюванню і вибіркової допомоги певним соціальним групам (мовним чи національним меншинам, емігрантам, вигнанцям тощо); надання експертних та інших фахових послуг усім зацікавленим у цьому виді науково-технологічної продукції підприємствам, установам та особам.

Для виконання нових завдань упродовж 60-х років розвинені країни Заходу створили понад 200 так званих нових університетів (НУ). Хоча в подальші роки темпи зростання їх кількості уповільнилися, цей процес триває на всій планеті, зокрема і в Україні.

З огляду на це коротко проаналізуємо досвід НУ.

Утворення. Українські НУ початку 90-х років утворювалися переважно шляхом конвертації інститутів в університети, а от Захід використав значно більше способів: створення на «чистому місці», надання філії старого університету статусу незалежного закладу з подальшим розширенням; злиття групи закладів низького рівня у структуру вищого рангу; значне розширення закладу, що вже функціонує, через створення групи університетських факультетів; надання наявному закладу назви «університет» без великих змін його структури; поділ старого університету на частини , близькі за обсягом і значенням. Більшість НУ виникла на периферії в умовах великого тиску регіональних влад і місцевого населення на «центр», інтерес якого мав політико-економічний характер.

Стратегії. Власне, дуже рідко використовувався один з усіх можливих варіантів стратегії «виживання та розвитку». Як правило, дії не раз змінювалися через певні умови та обставини. Наведемо лише кілька стратегій, визначальні риси яких легко помітити в процесі аналізу історії будь-якого НУ:

1. концентрація зусиль НУ в обмеженому секторі дисциплін і наукових напрямів для досягнення й гарантування високої академічної якості;

2. наголошування на винайденні та впровадженні освітньо-навчальної вирізненості з решти університетів, оригінальних і нетрадиційних програм і курсів, найчастіше на основі між предметності, інтегрування, регіональності;

3. регіональний акцент у всіх аспектах діяльності НУ;

4. активне підприємництво з утворенням структур і підрозділів, нерозривно пов'язаних з промисловістю та всіма формами бізнесу регіону та країни;

5. часткові вдосконалення у відповідь на нагальні потреби, що приймаються та здійснюються класичними методами в межах академічної колегіальної системи прийняття рішень на основі консенсусу.

Висновки і пропозиції.

1. Жодний НУ не зміг увійти повноправним членом у вузьке коло «старих» західних університетів, а кількісні прогнози засновників щодо майбутнього контингенту студентів і викладачів здійснилися (у найкращому разі) наполовину.

2. Академічну якість, на жаль, неможливо замінити.

3. Якщо НУ проривався на вищі рівні академічної якості бодай в одній царині наукових досліджень, то щоразу це сприятливо впливало на загальне реноме закладу через поширене уявлення: якщо НУ такий досконалий у цій науці, то, мабуть, він такий і в решті.

4. Прихильність уряду країни до НУ часто сприяла його кінцевому успіху не набагато більше, ніж формування згуртованого колективу однодумців, який прагнув реалізувати продуману стратегію дій на віддалену перспективу.

5. Досягнення НУ високого реноме щоразу було не наслідком серії спроб та експериментів, а логічним результатом попереднього системного аналізу ситуації на ринку наукових та освітніх послуг, створення структур зворотнього зв'язку доволі жорсткого управління і свідомої відмови від руху до «всезагальності».

Отже, ідеальним для «щасливої долі» НУ є віднайдення його керівниками та спонсорами однієї чи кількох царин наукової діяльності з подальшою концентрацією зусиль лише на них (звісно, за підтримання високого рівня викладання групи базових університетських дисциплін). Набагато гіршими (навіть за умови достатнього фінансування) були всі варіанти спроб змагання НУ зі старими ВНЗ у сфері традиційних чи нових для певної країни наукових досліджень.

Досвід НУ, як і вся історія вищої освіти, засвідчує, що професори є та залишаються ядром кожного ВНЗ, а їх кількість та якість детермінуватимуть реноме і рівень окремого ВНЗ і системи вищої освіти країни. Вимоги і складність роботи у вищих школах підвищилися так, що необхідно витратити мало не половину життя для досягнення необхідних для плідної роботи знань і вмінь.

Розглянемо деякі тенденції змін, що стосуються викладацького складу ВНЗ.

3. ЗМІНИ У ВИМОГАХ ТА УМОВАХ ПРАЦІ ВИКЛАДАЧІВ

Фах професора сформувався в ранньому Середньовіччі й кілька століть майже не змінювався. Між професурою й тогочасним університетом майже можна було ставити знак тотожності, адже професори:

· визначали програму і зміст навчання;

· установлювали критерії знань і правила прийому абітурієнтів;

· формували вимоги до освітніх кваліфікацій і вводили процедури їх підтвердження;

· формулювали умови та здійснювали присвоєння академічних звань і відзнак;

· керували внутрішньою діяльністю університетів та його фінансами;

· оцінювали молодих кандидатів у професори, визнавали їх і приймали на посади в університеті, поновлюючи та забезпечуючи належний рівень його викладацького складу.

Останніми сторіччями університетам і професурі рідко вдавалося утримати таку глибоку автономію від тих, хто забезпечував фінансування. Проте світовий досвід вчить, що ефективна діяльність університету без автономії неможлива. Цей висновок стосується й оцінювання якості навчання студентів у конкретному ВНЗ та його наукових чи інших досягнень.

В умовах швидкого перетворення вищої освіти з елітарної на масову (в окремих країнах - на загальну) і значного розширення кількості її завдань роль викладачів незмірно зростає, їм усе важче задовольняти урізноманітнені вимоги та охоплювати всіх почуттям задоволення від своєї нелегкої праці. Нині професура повинна розв'язувати такі завдання:

· накопичувати, систематизувати та поширювати знання;

· формувати нові покоління наукових і викладацьких кадрів;

· постійно підвищувати власний науковий і викладацький рівень;

· поєднувати викладання з науковими й технологічними пошуками;

· брати участь у координації наукових досліджень у країні;

· виконувати експертні функції у доступних сферах;

· брати участь у загальному вдосконаленні робочої сили країни шляхом організації нових форм неперервного навчання.

Таке значне розширення завдань професорів випливає з особливостей суспільних та економічних досягнень розвинених країн, чий прогрес спирався насамперед на наукові та технологічні здобутки систем вищої освіти. Професура увійшла до складу ключових для розвитку країни професій, чиї внески і досягнення привертають увагу й повагу як громадськості, так і політиків найвищого рангу. Ця професія залишається привабливою для молоді, але стає дедалі складнішою для опанування.

Далеко не скрізь склалися сприятливі умови для своєчасного оновлення викладачів. Тому непоодинокі випадки (США, Канада, Сінгапур, Австралія та ін.) залучення здібної молоді та кваліфікованих кадрів з-за кордону.

Завдання викладачів нині такою мірою складні й різноманітні, що в жодній країні світу не створено умов для їх бездоганного розв'язання. Надто вже складно одній особі успішно поєднувати бодай половину із зазначених видів діяльності. Поширені випадки державного впливу на викладачів з метою примусу їх до тих видів роботи, які з позицій керівних кіл вважаються особливо необхідними для досягнення бажаних політичних чи економічних цілей. Не завжди створюються належні умови для наукових досліджень, прикладом чого є поширена в українській державній вищій школі практика надмірного навчального навантаження не лише молодих викладачів, а й професорів, які виконують важливі наукові роботи (утім, на це скаржаться і викладачі інших країн, зокрема Німеччини та Іспанії).

Для найуспішнішого розв'язання викладачами університетів покладених на них численних завдань дієвим, хоча й обмеженим, щодо можливості, заходом є збільшення штату. На жаль, межі бюджетів не дають змоги забезпечити бажане співвідношення між контингентом студентів і чисельністю викладачів (наприклад, певний час в Іспанії це співвідношення сягало аж 40:1, лише в окремих університетах воно не перевищувало 10:1). Практично всюди потреба належного виконання своїх професійних обов'язків змушує викладачів мати не 8-, а 12-14-годинний робочий день. Зауважимо, що така доля спіткала не лише українських викладачів, а й багатьох їхніх колег з інших країн.

4. ВЗАЄМОДІЯ ВНЗ І ПРОМИСЛОВЦІВ

Піонером цієї тенденції є Силіконова долина в США, яка має доволі значну історію та безліч спроб скопіювати її досягнення.

Для задоволення власних потреб в інтелектуальному й технологічному забезпеченні діяльності в нових умовах надшвидко змінного ринку передові фірми індивідуально чи в кооперації з фінансовими структурами винайшли новий спосіб взаємодії з науковими силами вищих навчальних закладів. Як правило, фірми спочатку вкладають значні кошти у створення «принади» для потрібних фахівців (співробітників і викладачів ВНЗ): будують для них якісне житло й готелі, допоміжні споруди (від школи аж до басейну та дискотеки), дороги й засоби зв'язку з усім світом, нарешті приміщення для лабораторій та дослідне виробництво. Наступний крок - переговори з професорами та науковими працівниками університетів про фінансові умови співробітництва.

Так, врешті-решт в умовах загального задоволення справа рухається: виконуються ґрунтовні дослідження, необхідна допомога та консультації (платні!) штату університетів забезпечуються на високому рівні, висококваліфіковані фахівці встигають і лекції читати студентам, і приробляти в «технополісі», «технопарку», «комплексі», «центрі» (назв багато, проте всі вони позначають нову форму взаємовигідної співпраці великої промисловості й великих закладів освіти).

У СРСР влада спромоглася такою мірою відокремити науку (Академію наук та спеціалізовані дослідні інститути) від навчання (закладів вищої освіти), що вони певний час перебували наче в різних країнах. Спроби «злуки» цих структур з промисловістю шляхом масового поширення розробки «господарських тем» виглядають ледь помітними порівно з тим, що робилося того часу в цьому напрямі в західних країнах.

Звісно, можна було б заперечити, що радянські технополіси типу Арзамаса-16, Томська-7, Челябінська-70, кількох десятків над закритих (навіть підземних) міст працювали досить-таки ефективно. Та яка ж виявилася від цього користь?...

Можна лише пошкодувати, що вітчизняна ВАК склала просто-таки унікальний перелік часописів, де рекомендовано публікувати наукові статті здобувачам кандидатського чи докторського наукового ступеня. І унікальність цього переліку в тому, що він не містить всесвітньовідомих наукових журналів, публікації в яких фактично є передумовою світового визнання як науковця-автора, так і країни. Мало хто з українських науковців має змогу самотужки публікуватися за кордоном. Сподіваємося, що політика в цьому напрямі зміниться, адже науковий доробок слід оцінювати за патентами, науковими технологіями та виробами - тим, що можуть дати технополіси чи аналогічні комплексні зони, що нині є найефективнішим способом використання можливостей університетів.

5. НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В УПРАВЛІННІ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ ТА ЇЇ ФІНАНСУВАННІ

Для науковців і політиків великий інтерес становить вплив структур управління вищою школою та окремих ВНЗ на основні результати їхньої діяльності, зокрема, ефективність використання наявних фінансових і матеріальних ресурсів.

Спеціалісти вважають, що переважна більшість сучасних систем вищої освіти централізовані, тобто державі так чи інакше належать економічні чи політичні важелі управління закладами освіти.

В Європі високою централізацією і громіздкими бюрократичними структурами вирізняються системи вищої освіти Франції, Італії, Швеції, усіх екс-соціалістичних країн.

На протилежному полюсі - майже повністю децентралізована система вищої освіти США, де уряд практично не втручається навіть у дуже важливі питання академічного життя.

Окрему групу утворюють федеративні системи вищої освіти (Канада, Німеччина, Індія). Наприклад, кожна з 16 земель ФРН має власне Міністерство освіти, що керує всіма закладами на власній території.

Для держав на зразок України, існують такі рекомендації спеціалістів щодо управління вищою освітою та її фінансування:

· державне фінансування повинно домінувати і включати безпосереднє передання частини коштів у ВНЗ на їхню поточну навчальну роботу та розподіл решти на конкурсній основі під конкретні наукові та інноваційні проекти;

· субвенцій ні державні стипендії призначаються меншій частині студентів; більшість повинна навчатися на державні позики з їх поверненням на сприятливих для випускників умовах;

· студенти повинні самостійно відшкодовувати частину витрат ВНЗ на навчання і додаткові послуги;

· законодавча і податкова системи країни повинні сприяти благодійницькій і неприбутковій діяльності у сфері освіти, скеровувати якомога більше приватних ресурсів безпосередньо у вищу школу;

· особливу увагу необхідно звернути на здешевлення вищої освіти.

ВИСНОВОК

У сучасному світі, який увійшов у третє тисячоліття, розвиток України визначається в контексті європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури. Для України особливої актуальності набуває врахування факторів соціально-економічного розвитку, серед яких значна роль відведена людському чиннику. Особливе значення при цьому набуває система освіти.

Соціально-економічні та політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності, входження України в світове співтовариство неможливі без структурної реформи національної системи вищої освіти. Пріоритетним завданням є модернізація вищої освіти відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Інтеграційні процеси у сфері вищої освіти європейських країн поступово реалізовувались. Україна - активний учасник цих процесів. Проектування освітніх структур і впровадження нових моделей та програм підготовки, як свідчить досвід усіх країн, в тому числі і України, - процес надзвичайно складний і надалі актуальний.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Базова:

1. Вища освіта України і Болонський процес: навч. посіб. / за ред. В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І. Бабін. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2004. - 384 с.

Допоміжна:

1. Тимошенко З.І., Тимошенко О.І. Болонський процес в дії: словник-довідник основних термінів і понять з організації навчального процесу у ВНЗ. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006. - 58 с.

2. Ніколаєнко С.М. Освіта в інноваційному поступі суспільства. - К., 2006. - 207 с.

Размещено на Allbest.ru