Цінність освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

освіта навчання виховання

Вступ

1. Цінність освіти

2. Освіта - загальна форма розвитку особистості і суспільства

3. Тенденції розвитку сучасної освіти

4. Освіта як єдність навчання, виховання і розвитку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасний етап розвитку нашої цивілізації можна характеризувати як унікальний. До початку ХХІ століття розвиток прогресу у всіх напрямках був майже нестримним. Навіть кризи, які були створені силами природи (повені, епідемії, землетруси, посухи) були не в змозі зупинити поступовий розвиток людини, техніки, технології. Ці кризи були породженням зовнішніх для людини сил, і він сам був лише їх жертвою. Сьогоденна криза, з якою зіткнулася сучасна людина, є результатом діяльності самої людини. Вона має антропогенний і суспільний характер. Відтак, це вимагає поглиблення свідомості як всього суспільства, так і кожної людини. Особливо це стосується самосвідомості людей, безпосередньо пов'язаних із розвитком науки і техніки, і особливо - розуміння того, що освіта є особистісною цінністю. Саме тому розвиток професійної свідомості компетентних спеціалістів в будь-який діяльності передбачає усвідомлення можливостей, меж та сутності своєї спеціальності не тільки у вузькому змісті цього терміну, але мова йдеться про усвідомлення освітньої діяльності взагалі, її цілей і завдань.

Стрімка інформатизація суспільства змінює не тільки наукові, технічні, технологічні, виробничі, економічні аспекти людської діяльності. Вона веде до суттєвих змін в філософському, соціальному усвідомленні освітньої діяльності. Освіта проникає в усі сфери людського існування: науку, культуру, засоби масової інформації, політику, тощо. З'явились і розвиваються такі форми прояву освітнього світогляду як інформаційна, технологічна, проектна культура. Зміни в методологічних підходах до наукової діяльності ведуть до появи нових системних орієнтацій в опануванні і усвідомленні дійсності.

Саме у цьому зв'язку особливо зростає роль світоглядних і аксіологічних аспектів. Одночасно відбувається формування досить широкого кола наук, які з'єднують освіту з філософією, наукою та виробництвом. Їх зближення призводить до того, що різноманітні види практичної людської діяльності пронизуються філософськими та науковими дослідженнями, тобто відбувається взаємопроникнення філософії, науки й практичної діяльності.

1. Цінність освіти

Залежно від відповіді, який дається людиною або - більш широко - сусп.

ільством про сенс людського існування, формується і уявлення про цінність освіти як одного з дієвих способів передати майбутнім поколінням своє розуміння сенсу людського життя. Говорячи про цінності освіти, необхідно враховувати три "пласта" цінностей:

- Цінності освіти як цінності держави,

- Як цінності суспільства,

- Як цінності особистості.

Перші дві цінності освіти відображають колективну, групову значущість цього культурного феномена, і в радянський період вітчизняної освіти саме вони виступали в багатьох педагогічних концепціях на перший план. Останнім часом пріоритет віддається особистісній цінності освіти, індивідуально мотивованого, упередженого ставлення людини до рівня і якості своєї освіти.

Мабуть, існує тісний зв'язок між визнанням особистісно-орієнтованої цінності освіти і тенденцією до розуміння освіти як безперервного процесу, що протікає протягом всього життя людини. Освіта здатна не тільки підтримувати на належному рівні цінності суспільства, цінності соціуму, а й збагачувати, розвивати їх.

Побачити тісний зв'язок освіти і пріоритетних цінностей суспільства можна на прикладі "культури корисності" і "культури гідності", - понять, введених відомим психологом О.Г. Асмоловим [1]. Культура корисності або культура, орієнтована на корисність як базову цінність суспільства, має "єдину мету ... - відтворення самого себе без будь-яких змін ... утворенню відводиться роль соціального сироти, якого терплять остільки, оскільки доводиться витрачати час на дрессуру, підготовку людини до виконання корисних службових функцій". На його думку, опозицією такій культурі, такому ладу суспільства представляє новий тип культури, орієнтованої на гідність. "У такій культурі провідною цінністю є цінність особистості людини, незалежно від того, чи можна що-небудь отримати від цієї особистості для виконання тієї чи іншої справи чи ні". Очевидно, що культура гідності вимагає нової парадигми освіти - освіти, орієнтованого на виховання почуття власної гідності людини, почуття свободи, професійної та загальноосвітньої (загальнокультурної) компетентності. Це вимагає докорінної зміни змісту та організаційних форм всієї освітньої системи, зміни цінностей освіти як соціального та культурного явища. Справжній період часу характеризується деідеологізацією суспільства, переосмисленням і зміною системи цінностей, в тому числі і цінностей освіти, і визначається рядом вчених як "аксіологічна революція". Соціально-економічні реформи, бурхливий темп життя, економічна криза, перехід до ринкової економіки в одну мить скинули те, що ще недавно здавалося немислимим. "Старі" цінності, ще недавно здавалися неспростовними, замінюються "новими", чужими попередньої практиці ціннісними орієнтаціями.

2. Освіта - загальна форма розвитку особистості і суспільства

Освіта - це не тільки культурний феномен, а й соціальний інститут, одна з соціальних підструктур суспільства. Зміст освіти відображає стан суспільства, перехід від одного його стану до іншого. В даний час - це перехід від індустріального суспільства XX в. до постіндустріального або інформаційного XXI в. Розвиток і функціонування освіти обумовлено всіма факторами і умовами існування суспільства: економічними, політичними, соціальними, культурними та іншими. Разом з тим мета освіти - розвиток людини, що відповідає вимогам того суспільства, в якому він живе, що знаходить своє відображення в зв'язку освіти і культури.

Зв'язок освіти і культури є найбільш тісного, вже початкові стадії становлення інституту освіти пов'язані з культом, ритуалом: культура вимагала постійного відтворення. Це не просто зумовлювання, це сутнісна взаємозалежність, що проявляється, зокрема, в тому, що одним з основних принципів існування та розвитку освіти є "культуросообразность". При цьому освіта розглядається, насамперед, як соціальний інститут з функцією культурного відтворення людини або відтворення культури людини в суспільстві.

Цей принцип був заміною висунутому Я.А. Коменським положенню "природонавчання". Як вважав Я.А. Коменський, вчитися можна легко, тільки "йдучи по стопах природи", відповідно до чого і були сформульовані основні постулати навчання, що відображають принципові закони природи і людини як її частини. Принцип "культуроузгодженості", імперативно сформульований ще А. Дистервегом [2]: "Навчай культуроузгоджено!", означає навчання в контексті культури, орієнтацію освіти на характер і цінності культури, на освоєння її досягнень і її відтворення, на прийняття соціокультурних норм і включення людини в їх подальший розвиток. Культура розуміється як система що відтворюється при зміні поколінь, система зразків поведінки, свідомості людей, а також предметів і явищ в житті суспільства. Продуктивним є поняття типу культури (наприклад, архаїчної, сучасної) і положення, що саме визначення типу культури може бути спільноти пов'язане з характером навчання, освіти.

Відомий етнограф та антрополог М. Мід по цій підставі виділяє три типи культури [3]:

- Постфігуратівної

- Кофігуратівної

- Префигуративної.

При постфігуратівній культурі (примітивні суспільства, маленькі релігійні співтовариства, анклави і т.д.) діти, насамперед, вчаться у своїх попередників, і дорослі не можуть уявити собі ніяких змін і тому передають своїм нащадкам лише почуття незмінною "спадкоємності життя", прожите дорослими, - це "схема майбутнього для їхніх дітей". Цей тип культури, згідно М. Мід, тисячоліття характеризував людські спільноти аж до початку цивілізації. Прояв цього типу культури зустрічається і в наш час в діаспорах, анклавах, сектах; в традиціях, національних укладах.

Кофігуратівний тип культури передбачає, що і діти, і дорослі вчаться в однолітків, більш широко - у сучасників. Однак цей тип культури включає в себе постфігуратівну культуру в сенсі прямування старшим в нормах, поведінці і т.д. У чистому вигляді кофігуратівна культура може проявлятися в співтоваристві, яке залишається без старших. На прикладі аналізу життя іммігрантів в США, Канаді, Австралії, Ізраїлі М. Мід показує, що нові умови життя вимагають нових методів виховання. В цих умовах виникає ситуація об'єднання однолітків, ідентифікації з однолітком - ситуація, коли референтними, значущими для підлітка, не є дорослі, не батьки, а саме однолітки.

Префигуративна культура, "де дорослі вчаться також у своїх дітей", відображає той час, в якому ми живемо, зазначає М. Мід. Це культура, яку передбачають, це світ, який буде. Освіта і повинна підготувати дітей до нового, зберігаючи і преемствуя те цінне, що було в минулому, бо зв'язок поколінь є історія цивілізації.

Очевидно, що різні підходи до проблеми внутрішнього зв'язку культури (її типів, парадигм, тенденцій) та освіти розкривають накопичені в історії цивілізації протиріччя між сформованим "освітнім" стереотипом суспільної свідомості і накопичєним людством знаннями про дитину, дитинство та його світ. Сучасна освіта і характеризується пошуком вирішення цього протиріччя.

3. Тенденції розвитку сучасної освіти

Один з провідних дослідників проблем психології вищої освіти А.А. Вербіцкій свого часу виділив наступні тенденції в освіті, які проявляються і будуть проявлятися. [4]

Перша тенденція - усвідомлення кожного рівня освіти як органічної складової частини системи безперервного народної освіти. Ця тенденція передбачає вирішення проблеми наступності не тільки між школою і вузом, а й, враховуючи завдання підвищення професійної підготовки студентів, - між вузом і майбутньої виробничої діяльністю студентів. Це, в свою чергу, ставить задачу моделювання в навчальній діяльності студентів виробничих ситуацій, що лягло в основу формування нового типу навчання - знаково-контекстного, по А.А. Вербіцкому.

Друга тенденція - індустріалізація навчання, тобто його комп'ютеризація і супроводжуюча її технологізація, що дозволяє дієво посилити інтелектуальну діяльність сучасного суспільства.

Третя тенденція - перехід від переважно інформаційних форм до активних методів і форм навчання з включенням елементів проблемності, наукового пошуку, широким використанням резервів самостійної роботи учнів. Іншими словами, як метафорично зазначає А.А. Вербіцкій, тенденція переходу від "школи відтворення" до "школі розуміння", "школі мислення".

Четверта тенденція співвідноситься, по А.А. Вербіцкому, з пошуком психолого-дидактичних умов переходу від жорстко регламентованих контролюючих, алгорітмізірованних способів організації навчально-виховного процесу та управління цим процесом до розвиваючих, активізуючих, інтенсифікуючих, ігрових.

Це передбачає стимуляцію, розвиток, організацію творчої, самостійної діяльності учнів.

П'ята і шоста тенденції відносяться до організації взаємодії учня та викладача і фіксують необхідність організації навчання як колективної, спільної діяльності учнів, де акцент переноситься "з навчальною діяльності викладача на пізнавальну діяльність студента".

Тенденції зміни загальної ситуації освіти наприкінці XX-напочатку ХХІ сторіччя збігаються із загальними принципами його реформування в світі. Це такі основні принципи:

- Інтеграція всіх виховуючих сил суспільства, органічна єдність школи та інших спеціальних інститутів з метою виховання підростаючих поколінь;

- Гуманізація - посилення уваги до особистості кожної дитини як вищої соціальної цінності суспільства, установка на формування громадянина з високими інтелектуальними, моральними і фізичними якостями;

- Диференціація та індивідуалізація, створення умов для повного прояву і розвитку здібностей кожного, хто навчається;

- Демократизація, створення передумов для розвитку активності, ініціативи і творчості учнів та педагогів, взаємодія вчителів та учнів, широка участь громадськості в управлінні освітою.

4. Освіта як єдність навчання, виховання і розвитку

Поняття "освіта" є категорія загальна, цілісна, поліфункціональна і полізмістовна. Однак, незважаючи на відмінність підходів до тлумачення поняття освіти, в ньому міститься загальне, єдине і суще. У багатьох підручниках, енциклопедіях і довідниках поняття "освіта" трактується як процес і результат навчання, а процесуальна сторона освіти асоціюється з поняттям "навчання".

Під навчанням в сучасній науці та педагогічній практиці розуміються активний цілеспрямований процес передачі (трансляції) навчающемуся соціокультурного досвіду попередніх поколінь (знань, норм, узагальнених способів дій і т.д.) і організація освоєння цього досвіду, а також можливості і готовності застосувати цей досвід в різних ситуаціях. Навчання відповідно припускає як своєї умови процес навчання або навчання як освоєння цього досвіду.

Виховання є цілеспрямований вплив (в процесі навчання, паралельно з ним чи поза ним) на людину з метою формування у нього певних (розглянутих суспільством в кожен даний історичний період його розвитку як соціально значущих, позитивних) ціннісних орієнтації, принципів поведінки, систем оцінок, відносини до себе, до інших людей, до праці, до суспільства, до світу (В.М. Мясіщев) [5]. Виховання розглядається як цілісна дія всього освітнього середовища, хоча в аналітичних та педагогічних цілях воно диференціюється на моральне, естетичне, трудове, фізичне і т.д.

Взаємозв'язок витлумачених таким чином процесів навчання і виховання може бути, принаймні, чотирьох типів:

- Виховання невідривно від навчання, в процесі якого воно здійснюється (через зміст, форми, засоби навчання). Це саме той тип відносини між двома цими процесами, в якому вони ніби зливаються воєдино. "Навчаючи, ми виховуємо, виховуючи, ми навчаємо", - зазначав С.Л. Рубінштейн. У такій формі виховання входить у навчальний процес, який визначається в цьому випадку як виховнє навчання.

- Виховання здійснюється в освітньому процесі певної системи або установи і поза навчання, паралельно йому (гуртки, громадська робота, трудове виховання). Тут повинні підкріплюватися всі ефекти навчання, і в свою чергу навчання має діяти на виховання.

- Виховання здійснюється поза освітнього процесу (але відповідно до його загальними цілями і цінностями) сім'єю, трудовим колективом, групою, спільнотою, де відбувається і деяке стихійне навчання і научіння.

- Виховання здійснюється і іншими (необразовательнимі) установами, спільнотами (клуби, дискотеки, компанії тощо), супроводжуючись стихійним, а іноді і цілеспрямованим навчанням і научіння.

Висновки

Людина не може формуватися, виховуватися як особистість і індивідуальність в ізоляції від суспільства, поза соціально обумовленого задоволення людських потреб, поза системою суспільних відносин, поза процесу освіти. Громадські залежності, відносини, спілкування, які утворюються в соціальній діяльності людей, є живильним середовищем утворення людського, громадського начала в людині. Від багатства дійсних громадських відносин особистості залежить її духовне багатство, можливість перетворити потенційні сутнісні сили в різнобічно розвинені людські здібності до праці, творчості, громадської діяльності, спілкуванню.

Зв'язок навчання і розвитку людини - одна з центральних проблем психології, філософії, педагогіці. При її розгляді важливо відзначити, що, сам розвиток процесу освіти є складний інволюційно-еволюційний поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуалні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині;

Тому розвиток, особливо особистісний, не припиняється до моменту припинення самого життя, змінюючись тільки по напрямку, інтенсивності, характеру і якості.

Цінності освіти нараховують три "пласта" цінностей: - Цінності освіти як цінності держави, - цінності суспільства, цінності особистості.

Сьогодні виник і розвивається новий тип культури - орієнтованої на гідність. "У такій культурі провідною цінністю є цінність особистості людини, незалежно від того, чи можна що-небудь отримати від цієї особистості для виконання тієї чи іншої справи чи ні". Очевидно, що культура гідності вимагає нової парадигми освіти - освіти, орієнтованого на виховання почуття власної гідності людини, почуття свободи, професійної та загальноосвітньої (загальнокультурної) компетентності.

Сьогодні ми віділяємо три типи культури, в тому числі, освітньої: - постфігуратівної, - кофігуратівної, - префигуративної. Тому, різні підходи до проблеми внутрішнього зв'язку культури (її типів, парадигм, тенденцій) та освіти розкривають накопичені в історії цивілізації протиріччя між сформованим "освітнім" стереотипом суспільної свідомості і накопичєним людством знаннями про дитину, дитинство та його світ. Сучасна освіта і характеризується пошуком вирішення цього протиріччя.

Ми можемо визначити такі основні принципи та напрями розвитку сучасної освіти, з метою "створення" компетентного сучасного спеціаліста:

- Інтеграція всіх виховуючих сил суспільства, органічна єдність школи та інших спеціальних інститутів з метою виховання підростаючих поколінь;

- Гуманізація - посилення уваги до особистості кожної дитини як вищої соціальної цінності суспільства, установка на формування громадянина з високими інтелектуальними, моральними і фізичними якостями;

- Диференціація та індивідуалізація, створення умов для повного прояву і розвитку здібностей кожного, хто навчається;

- Демократизація, створення передумов для розвитку активності, ініціативи і творчості учнів та педагогів, взаємодія вчителів та учнів, широка участь громадськості в управлінні освітою.

Виховання є цілеспрямований вплив (в процесі навчання, паралельно з ним чи поза ним) на людину з метою формування у нього певних (розглянутих суспільством в кожен даний історичний період його розвитку як соціально значущих, позитивних) ціннісних орієнтації, принципів поведінки, систем оцінок, відносини до себе, до інших людей, до праці, до суспільства, до світу. Виховання розглядається як цілісна дія всього освітнього середовища.

Сократ ще сказав: на світі є один бог - Знання, і один диявол - неосвіченість.

Список використаної літератури

1. Асмолов А.Г. Оптика просвещения: социокультурные перспективы М.: Просвещение, 2012.

2. Коджаспирова Г.М. История образования и педагогической мысли: таблицы, схемы, опорные конспекты.- М., 2003.- С. 67-93

3. Хеллман Х. Великие противостояния в науке. Десять самых захватывающих диспутов. -- М.: «Диалектика», 2007. -- С. 320.

4. Вербицкий А.А. Активное обучение в высшей школе: контекстный подход: Метод. пособие.- М.: Высшая школа, 1991.- 207 с.

5. Мясищев В.Н. Основные проблемы и современное состояние психологии отношений// Психологическая наука в СССР. - М., Изд-во АПН РСФСР, 1960, т. II. - с. 110-125.

Размещено на Allbest.ru