Основи морального виховання дітей дошкільного віку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та зміст морального виховання

На всіх етапах розвитку суспільства мораль, як і право, політика, традиції, звичаї, табу, є важливим регулятором людської поведінки, людських відносин, а моральність (моральна практика) - одним із критеріїв оцінки чеснот людини.

Мораль (лат. moralis - моральний, від mos (moris) - звичай, воля, закон, властивість) - система поглядів, уявлень, норм, оцінок, які регулюють поведінку людей; форма суспільної свідомості.

Поєднуючи в собі моральну свідомість, моральну практику, моральні відносини, мораль як складний феномен реалізується у реальному бутті людини, її повсякденній взаємодії з соціумом, з природою, аналітичному баченні себе, своїх помислів і дій. Щодо цього однаково важливі й усвідомлення норм і принципів загальнолюдської моралі та моралі середовища, в якому живе людина, і дотримання їх у повсякденній практиці, і послуговування ними в оцінці реалій суспільного буття, людських учинків, у тому числі своїх. Такі якості не передаються генетично, вони формуються в процесі соціалізації людини під впливом багатьох соціальних інститутів, передусім у процесі виховання і самовиховання.

З позицій гуманістичної свідомості основою особистості є її моральний розвиток, який виявляється у сповідуваній нею системі поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють її поведінку. Моральна особистість узгоджує свої дії з інтересами інших людей, керується у своїх помислах критеріями загальнолюдських цінностей, відповідає за свої вчинки не лише перед законом, людьми, а й перед власною совістю. Саме на таких вимірах моральності людського буття наголошує народна мудрість, надбаннями якої живиться етнопедагогіка. У ній втілені моральні імперативи (веління, настанови), критерії моральності, які проповідують доброту, чесність, щирість, вірність, любов, повагу до людей, відвагу, окреслюють обриси морального розвитку особистості.

Моральний розвиток - рівень засвоєння уявлень про моральні норми, сформованості моральних почуттів і моральної поведінки.

Становлення уявлень особистості про світ, стосунки людей, про себе починається у дошкільному дитинстві одночасно з розвитком почуттів і моральних якостей (гуманізму, колективізму, любові до батьків та ін.). Перші уроки моралі дитина засвоює у сім'ї, опановуючи з допомогою батьків норми порядності, доброти, працьовитості тощо. У процесі морального розвитку протягом дошкільного дитинства під впливом дорослих формується спрямованість особистості - система мотивів поведінки. С. Русова, вважаючи творення моральної особистості стрижнем усієї виховної роботи, стверджувала, що «моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя», а головним у цій роботі є «вироблення характеру».

Знання моральних норм є етапом морального удосконалення. Механізмом перетворення моральних норм на суб'єктивну моральність є моральні почуття - стійкі переживання у свідомості людини, її суб'єктивне ставлення до себе, явищ суспільного буття, до інших людей. Певний тип поведінки набуває для індивіда значення й усвідомленості через почуття задоволення, радості або, навпаки, - сорому, дискомфорту. Завдяки моральним почуттям моральна свідомість і вчинки набувають морального смислу. Моральна свідомість поєднує у собі знання моральних норм, усвідомлення їх значення для особистості, яке здійснюється через моральні почуття. Значну роль при цьому відіграє воля, яка допомагає людині опановувати себе, дає їй внутрішню свободу і спонукає до морального вчинку.

Моральність людини є результатом засвоєння і внутрішнього прийняття нею норм моралі, які набувають регулюючої сили, зумовлюють її поведінку, ставлення до світу і себе. Виявляється вона у вільному свідомому виборі способу дій і здатності до моральної поведінки. За твердженням психологів, формування моральної поведінки відбувається у такій послідовності: життєва ситуація - морально-чуттєве переживання - моральне осмислення ситуації і мотивів поведінки - моральний вибір учинку - вольовий стимул - моральний учинок - моральна спрямованість поведінки - моральна якість.

Сформовані в дошкільному віці основи моральної спрямованості особистості значною мірою визначають подальше її життя, а виправити допущені батьками, педагогами помилки у моральному вихованні дітей важко або неможливо.

Моральне виховання - цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей, засвоєння моральних норм і правил, розвитку моральних мотивів і навичок поведінки.

Зміст морального виховання підпорядкований вічним цінностям і конкретним потребам суспільства, які з плином часу змінюються. Засноване воно на принципах рівноцінності особистостей педагога і дитини, гуманістичності змісту і засобів виховання, довіри і поваги в процесі виховання, створення позитивної емоційної атмосфери, творчої взаємодії педагога і дитини.

Моральне виховання передбачає різноманітні впливи на думки, почуття, соціальну практику індивіда, його самовдосконалення. Цей процес поєднує в собі такі особливості:

- цілеспрямованість (полягає в чіткій окресленості мети педагогічних впливів);

- багатофакторність (передбачає враховування усіх чинників, які відіграють суттєву роль у процесі виховання);

- віддаленість у часі результатів роботи (виховання є тривалим процесом, результати якого не можуть бути досягнутими відразу);

- неперервність (полягає в систематичності взаємовпливів вихователя і вихованця);

- визначальна роль педагога (педагог має бути моральним взірцем для дитини);

- цілісність (передбачає внутрішню єдність усіх виховних засобів і впливів щодо формування моральної культури людини).

Моральне виховання з перших років життя дитини спрямоване на формування її моральної позиції, ціннісних орієнтирів, інтересів і потреб. Адже на цьому етапі закладаються основи морального розвитку особистості, розвиваються уявлення, почуття, звички, які спрямовують подальше її вдосконалення. Особливо значні зміни відбуваються у мотиваційній сфері дитини-дошкільника, що виявляються у розвитку моральних мотивів поведінки, а на етапі старшого дошкільного віку вони набувають супідрядності - підпорядкованості певній вищій меті. Тому неувага до морального виховання в дошкільному віці не може бути компенсована у подальші роки.

Моральне виховання тісно пов'язане з моральним розвитком, оскільки взаємодія між педагогічними впливами і розвитком особистості відбувається через сприймання, усвідомлення, оцінку й перевірку досвідом моральних вимог.

Дошкільне дитинство є початковим періодом становлення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу, людей, до себе, засвоюються моральні норми поведінки, важливі для особистісного розвитку якості психіки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Задовольняється вона у процесі взаємодії з дорослими, які добирають педагогічне доцільні зміст і засоби спілкування. У ньому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки. Це аж ніяк не означає, що дорослий формує її за власним задумом чи зразком. Дитина розвивається лише тоді, коли сама активно діє. Мистецтво вихователя виявляється у пробудженні і спрямуванні її активності на самовиховання.

Пластичність нервової системи дошкільника є передумовою його високої емоційної активності. Навколишні предмети і явища завжди викликають у нього певні емоції. Тому незабутність перших вражень забезпечується не стільки глибиною їх усвідомлення, скільки силою емоційного впливу. У цьому віці динамічно розвивається як характер, так і способи вияву емоцій. У найменших дітей виникає такий настрій, як і в людей, з якими вони спілкуються: дитина неначе «заражається» від них. Високий рівень розвитку емпатії (здатності до співпереживання) є результатом розуміння дитиною емоційного стану іншої людини. Цей стан вона не просто «копіює», а сприймає душею. Така форма вияву почуттів зумовлена потребою у підтримці з боку іншої людини, в її допомозі, а тому має моральний зміст.

Процес морального формування особистості відбувається нерівномірно. У кожний період дошкільної пори дитина виходить на якісно нові рівні морального розвитку. Такими рівнями є:

1. Уявлення про моральні норми. У молодшому дошкільному віці виникають перші уявлення про те, що добре, а що погано. Це відбувається у процесі формування нового типу стосунків між дитиною і дорослим. Розвиток самостійності дитини у цей час супроводжується потребою співучасті в житті дорослих, спільній діяльності з ними. Прагнення до позитивної оцінки, підтримки і схвалення своїх дій сприяє організації процесу засвоєння дитиною моральних норм.

У середньому дошкільному віці яскраво виявляється позиція «захисника» норм поведінки, еталоном яких є дорослий. Як правило, у своїх скаргах діти здебільшого повідомляють, що хтось із однолітків не дотримувався вимог дорослого чи правил поведінки. Перший етап формування у дітей уявлень про добро і зло, про те, як потрібно поводитися з іншими людьми, як відноситись до своїх і чужих учинків, пов'язаний із безпосереднім емоційним ставленням до людей, які пред'являють ці вимоги.

2. Моральні почуття і мотиви поведінки. У старшому дошкільному віці моральні почуття і знання пов'язуються з почуттям обов'язку. Дитина у цьому віці здатна усвідомлювати моральний смисл своєї поведінки. Виникають внутрішні моральні інстанції (Л. Виготський) - прагнення поводитися згідно з моральними нормами не тому, що цього вимагають дорослі (батьки, вихователі), а тому, що це приємно для себе й інших.

Протягом дошкільного дитинства розвиваються такі внутрішні моральні якості:

- почуття власної гідності. Дитина відчуває гордість за добре виконану роботу, гідний вчинок, свою поведінку загалом;

- почуття сорому. Виявляється у ніяковості, яку дитина відчуває від невдалого вчинку, власної провини - спочатку під впливом зауважень дорослого («Як тобі не соромно!»), а в старшому дошкільному віці воно поєднується з почуттям власної гідності і стає стійким («Погано чинити не слід не тому, що покарають, а тому, що соромно»). Дитині також соромно, коли принижують її гідність. Щоб уникнути сорому, докорів дорослих, вона може утриматися від учинків, які викликатимуть осуд;

- почуття обов'язку. Виявляється воно у формі емоційних станів, розвиваючись у діапазоні від задоволення, яке 3-4-річна дитина відчуває при схваленні дорослим її поведінки, до радості за добрий вчинок, допомогу товаришеві, виконане доручення (у 5-6 років). Як стверджують дослідники, у 6 7-літніх дітей почуття обов'язку є мотивом їхніх учинків, переживається глибоко, стає стійким. Це почуття впливає на поведінку, спонукає до вияву турботи про товаришів, чуйності, симпатії, відповідальності, сприяє подоланню егоїстичних тенденцій у поведінці. Однак у цьому віці воно властиве ще не всім дітям.

Важливе значення для засвоєння моральних норм має така особливість дітей, як прагнення до контакту з однолітками, яке можна задовольнити лише за умови дотримання моральних вимог і правил, орієнтації на можливість бути зрозумілим у колективі. Іноді грубий учинок чи конфлікт може бути спричинений незнанням того, як слід поводитися у конкретній ситуації, чого уникати. Досвід негативної поведінки дитини може призвести до замкнутості, відчуження та інших небажаних наслідків. Більшість «важких» дітей у період дошкільного і молодшого шкільного віку відчували дефіцит уваги, розуміння у спілкуванні з однолітками і тому часто конфліктували з педагогами, батьками, товаришами.

3. Звички моральної поведінки. Виховання моральної поведінки означає забезпечення єдності мотивів і дій особистості. Моральні мотиви спонукають до певної дії, надають поведінці особистісного змісту. У дошкільному віці починається формування ієрархії (підпорядкування) мотивів поведінки, які є свідченням моральної вихованості. Адже один і той самий учинок може бути зумовлений різними мотивами і свідчити про різні рівні засвоєння певних норм. Наприклад, одна дитина допомагає однолітку, сподіваючись на його вдячність і підтримку в майбутньому; інша - щоб її добрий учинок помітив і відзначив педагог; третя - тому що у складному становищі опинився її друг; четверта - керуючись почуттям співпереживання.

Моральне виховання передбачає становлення у дитини системи домінуючих мотивів, що відповідають моральним нормам і визначають її стосунки з оточуючими людьми. Важливим аспектом розвитку мотивів поведінки у дошкільному віці є підвищення рівня їх усвідомленості: дитина починає розуміти, чим зумовлені її вчинки, як пов'язані вони з наслідками поведінки. Це стає можливим завдяки розвитку в дошкільника самосвідомості - розуміння того, ким він є, якими якостями наділений, як ставляться до нього інші і чим зумовлене це ставлення. Самосвідомість виявляє себе через самооцінку - вміння оцінювати свої досягнення і невдачі, якості і можливості. Розвиток самосвідомості не означає, що дитина вже не потребує виховних впливів дорослого. За твердженням французького психолога Анрі Валлона (1879-1962), для розвитку особистості дитини віком від 3 до 6 років украй необхідна прихильність людей. Без неї дитина може стати жертвою страхів і тривожних переживань, її може вразити психічна атрофія, слід від якої нерідко зберігається протягом усього життя і позначається на смаках і волі індивіда.

4. Основи соціальної компетентності. Про розвиток особистості дитини свідчить зміна її активності у соціальній ситуації. Йдеться про вплив середовища і ставлення до нього дитини. У визнанні значущості кожного із цих явищ полягає принципова різниця між навчально-дисциплінарною та особистісно-орієнтованою (гуманістичною) концепціями виховання. Вихованням свідомого ставлення дитини до явищ дійсності займається гуманістична педагогіка, а навчально-дисциплінарна вирішальну роль відводить формуючим впливам середовища.

У ранньому віці починає формуватися «базисна довіра до світу» (Е. Еріксон) - уявлення дитини про надійність дорослих, емоційна близькість із ними. За правильного виховання вона переростає у відкритість до соціальних впливів, готовність сприймати інших людей, інтерес до спілкування. У Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні ці якості означені як основа соціальної компетентності дитини, що охоплює:

- уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі, різної статі, віку, роду занять та ін.);

- здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки;

- уміння поважати інших людей, допомагати, турбуватися про них;

- спроможність обирати відповідні ситуації спілкування і спільної діяльності.

Соціальне компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків людей, адекватно поводити себе.

Отже, цілеспрямований процес залучення дитини до моральних цінностей людства і конкретного суспільства починається у ранньому дитинстві. Успішність цього процесу залежить від єдності моральної свідомості і поведінки. Визначальною у ньому є роль дорослого як «соціального провідника», зразка для наслідування, організатора соціального досвіду дитини.



2. Етнопедагогіка і виховання дітей

моральний народний казка виховання

Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ - це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог.

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував їх, передавав їм життєвий досвід, навчав мудрості життя. Тому й виник термін «народна педагогіка». Корені народної педагогіки закладено у глибокій сивій давнині. Створена генієм народу, педагогіка сімейного виховання - це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували у своїх працях Я.А. Коменський, Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, який і обґрунтував принцип народності.

У середині XIX ст. багато вчених зверталися до народної педагогіки. Так, у 1861 р. В.І. Водовозов пише статтю «Російська народна педагогіка», в якій дає аналіз книг для народного читання. У 1890 р. Д. Булгаковський та Г.Пінчук зібрали пам'ятки народної педагогіки - прислів'я, пісні, загадки, обряди й обґрунтували їх виховне значення. М.Я.Нікіфоровський зібрав серед народу Білорусії легенди, обряди, повір'я, прикмети, звичаї, описав їх та видав книгу. Є.А. Покровський та А. Соболєв у кінці XVIII ст. зібрали й проаналізували дитячі ігри та пісні. Відомий лінгвіст, педагог, методист І.І. Срезневський зібрав перлини народної мудрості й видав книгу «Запорозька давнина».

Значний внесок у популяризацію народної педагогіки в Україні зробили Г.С. Сковорода, О.В. Духнович, І.П. Котляревський, Т.Г. Шевченко, П.А. Грабовський. На сучасному етапі, починаючи з 20-30-х рр. XX ст. й до наших днів, проблеми народної педагогіки досліджували Г.С. Виноградов, А.Ф.Хінтибідзе, Г.Н. Волков, В.Ф. Афанасьєв, Ш.А.Мірзоєв, А.Е.Ізмайлов та ін.

Одним із перших наукове визначення народної педагогіки дав Г.С. Виноградов: «Народна педагогіка - це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок. Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практики». На погляд Г.С. Виноградова, народна педагогіка - це сукупність навичок і прийомів, що використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Г.Н. Волков уперше в педагогічній літературі ввів поняття «етнопедагогіка», пов'язуючи її з народним етносом, національним характером, який склався в того чи того народу під впливом історичних умов.

А.Е.Ізмайлов дає своє, ширше визначення народної педагогіки. За його словами, «народна педагогіка - це сукупність нагромаджених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь, відомостей, навичок, що передаються з покоління в покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народних мас».

Народна педагогіка - це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні є об'єктом багатьох наукових досліджень, і водночас вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Мова народної педагогіки проста й доступна широким масам, у ній відсутні наукові терміни, але зберігається колорит місцевих діалектів і говірок. Епітети, метафори, гіперболи, алегорії і риторичні запитання надають творам народної педагогіки образності, емоційності й переконливості.

Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромність, працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка різних національностей піддається взаємовпливу та взаємозбагаченню. Однакові умови життя, схожі звичаї, традиції сприяють створенню близьких як за змістом, так і за формою казок та малих жанрів фольклору. Наприклад, є як українські, так і російські народні казки «Ріпка», «Колобок», «Вовк та семеро козенят», близькі за змістом колисанки, пісні, прислів'я.

Народна педагогіка - це і суто національні творіння, що відображають специфіку нації, народу. Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Пан Коцький» і т. ін. Водночас народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Емпіричний характер народних уявлень і знань часом призводить до прагматизму, коли окремі явища сприймаються не як відображення реального життя, а оцінюються з позиції практичної корисності.

Поряд з науково обґрунтованим достовірним знанням окремі твори народної педагогіки вміщують й спотворені, неточні, подекуди навіть шкідливі ідеї. Це покірність соціальним кривдам, фізичні покарання дітей в сім'ї тощо. Тому твори народної педагогіки, на думку А.Е.Ізмайлова, потребують критичного ставлення до них.

Проблеми української етнопедагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджував М.Г. Стельмахович. Мету, завдання, зміст української народної педагогіки відображено у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), в іграх і танцях, у музиці, прикладному мистецтві, святкових обрядах, традиціях сімейного й трудового виховання.

Народна педагогіка мудріша, тому що вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її називають школою, яка завжди з нами, - школою сім'ї і довкілля, материною й батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

М.Г. Стельмахович образно розшифровує термін «народна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, що заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою. Це приваблива іграшка, що дарує дитині батько. Це чарівна бабусина казка, що вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло. Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, що будять кмітливість і розум. Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу довкілля світу. Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка. Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу. Це праця - найдбайливіша і найповніша нянька, що вимогливіша і найдобріша. Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, що веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі. Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення у суть природних і суспільних явищ. Це мудре застереження від необачного вчинку.

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться у приказках. Наприклад, «Хоч і по коліна у воду, аби до свого роду»), піснях («Ой роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

Ідеал народної педагогіки - повна сім'я: чоловік, дружина, діти. Це відображено в народному фольклорі.

Народна педагогіка покладає на батьків (батька й матір) відповідальність за виховання дітей.

За словами М.Г. Стельмахович, народна дидактика - це відображення здобутків народу в галузі освіти й навчання, що виражається у його поглядах на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Народна дидактика дуже тонко відчуває наукові лінгводидактичні закономірності засвоєння звуків дитиною. Материнська мова пропонує малечі такі слова, які складаються з найлегших для засвоєння, для артикуляції звуків. Наукова лінгводидактика лише констатує неминучість такого етапу мовленнєвого розвитку дитини, називаючи його «автономним», «малим» дитячим мовленням (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн).

Друга половина другого року життя - це найінтенсивніший етап збагачення словника дітей рідною мовою. Якщо в 1 рік і 6 місяців у словнику дитини нараховується лише 30-40 «материнських» слів, то в 1 рік і 7 місяців дитя опановує вже 100 слів, в 1 рік 8 місяців - 175 слів, а до трьох років - 300 слів. Це вже етап засвоєння «дорослої» національної мови. Саме в цей час у пригоді стане дитячий фольклор, з особливою емоційно-дієвою насиченістю (колисанки, забавлянки, небилиці, бувальщини, пісні, казки), зі звуконаслідуванням. Зміст дитячого фольклору спрямовано на розвиток дрібних м'язів руки. І знову багаторічний народний досвід лише в останні роки знайшов цьому наукове пояснення. Йдеться про результати наукового дослідження М.М. Кольцової, яка довела, що діти, в яких цілеспрямовано розвивають дрібні м'язи пальців руки, значно раніше починають говорити.

Дорослі стимулюють дітей до створення свого особливого дитячого фольклору: закличок, примовок, приспівок, лічилок, ігрових пісень.

Дитячий фольклор стимулює мовленнєву активність дітей, збагачує їхнє мовлення народними образними виразами.

Народна педагогіка піклується про розвиток різних боків мовлення, має вдалі засоби виправлення мовленнєвих вад. Це народні скоромовки - чудовий витвір народної логопедії, спрямовані як на вдосконалення звуковимови («Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок - сорок морок»), так і на розвиток діалогічного мовлення.

Частина скоромовок пропонується народною дидактикою як ігровий жартівливий засіб. Наприклад: «Був собі цебер, перецербився, мав діти цебренята перецебренята». Справжньою школою життя, школою моралі й етики можна назвати пропоновані народом приказки та прислів'я: «Ластівки низько літають - дощ обіцяють», «Все любить міру».

Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання, це навчально-виховний досвід народу. Тому, навчаючи дітей національних спільнот, які проживають на території України, української мови, слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво.

3. Народна казка в системі виховання дошкільників та методика роботи з народною казкою

Матеріалом для народних казок завжди служила життя народу, його боротьба за щастя, його вірування і звичаї. Втілення в казках позитивних рис народу робило їх ефективним засобом передачі цих рис з покоління в покоління.

Багато народні, казки вселяють впевненість у торжестві правди, перемоги добра над злом. Як правило, страждання позитивного героя і його друзів є минущими, тимчасовими, за ними зазвичай приходить радість, причому ця радість - результат боротьби, результат спільних зусиль.

Оптимізм казок особливо подобається дітям, що посилює їх виховний вплив.

Образність - важлива особливість казок, яка полегшує їх сприйняття дітьми, не здатними ще до абстрактного мислення.

Кумедність казок підвищує інтерес дітей до них.

Дидактизм є однією з найважливіших особливостей казок всіх народів світу.

Ці особливості казок і дозволяють використовувати їх при вирішенні педагогічних завдань.

Оповіді в системі соціальної адаптації

Основний мотив діяльності дошкільника - пізнання навколишнього світу, знаходження в ньому свого місця, визначення своєї ролі. Процес пристосування до нового середовища відбувається протягом усього періоду дитинства, так як у міру розвитку дитина розширює межі свого досвіду, збагачує своє сприйняття світу.

Здатність змінювати свою поведінку в залежності від нових соціальних умов - результат успішної соціальної адаптації, в процесі якої дитині необхідно засвоїти правила, норми і культурні традиції свого народу, а також своїх соціальних груп (родина, група дитячого садка та ін.) Процес соціальної адаптації відбувається постійно, щодня, але можливі періоди порушення рівномірності протікання даного процесу. Це відбувається в моменти зміни умов життєдіяльності дітей: надходження в дитячий сад, розлука з батьками, переїзд на нове місце проживання і т.д.

Ознаками порушення процесу соціальної адаптації у дітей найчастіше є складності поведінки, шкідливі звички, невротичні та психосоматичні розлади, підвищена тривожність.

Соціальна дезадаптація здатна спровокувати виникнення стійких шкідливих звичок і негативних рис характеру, тривожності і частої захворюваності.

Використання дітьми захисних механізмів від несприятливих впливів навколишнього середовища може сприяти фіксації на них. Вони типові, природні для дитинства, але не є адекватними в наступні вікові періоди.

Завдання дорослого - не захищати дитину від несприятливих умов середовища, а навчити правильно використовувати методи соціальної адаптації в умовах нестабільного оточення; вибирати способи психологічного захисту в залежності від обставин життя; змінювати поведінку з урахуванням вимог тієї соціальної групи, в якій він знаходиться. Разом з тим пам'ятайте: головне, щоб у суспільстві з певними правилами, традиціями, законами і культурою могла вільно розвиватися і яскрава індивідуальність, зі своїми особливими поглядами на життя, світ, самого себе.

Було відмічено; прямі засоби впливу на дитину не завжди є ефективними. Так, наприклад, заборона на негативну поведінку часто викликає бажання його порушити, а покарання - образу і страх повторного покарання. Моделювання ситуацій правильної поведінки на заняттях майже ніколи не переноситься дитиною в реальне життя, але при цьому охоче і правильно відтворюється на наступних заняттях. Це свідчить про те, що з дошкільниками необхідні інші методи роботи. Народна казка дозволяє здійснювати процес їх виховання більш цілісно, тобто сприяє розширенню меж морального, духовного, патріотичного, екологічного, естетичного і розумового розвитку.

Кандидатом педагогічних наук Зіміною І.К. розроблена методика діагностики соціальної адаптації дошкільників. Її оцінка проводиться за трьома параметрами: розвиненість ігрових здібностей, успішність ігрових і реальних стосунків з однолітками, благополучність сімейних відносин. Кожен з цих параметрів має свої складові.

Ігрові здібності: ігрова активність, довільність ігрового поведінки, адекватність вибору соціальної ролі в грі, вміння відігравати соціальні ситуації, зовнішня активність (співпраця чи агресивність).

Реальні та ігрові відносини з однолітками: рішення конфліктів - відхід від проблем, соціальна поведінка (норми, правила, вимоги), мовна активність, наявність друзів у групі, комунікативність (легкість-трудність).

Сімейні стосунки: відіграш сімейних, ситуацій, сімейне благополуччя (відомості від батьків).

Для здійснення педагогічної корекції соціальної дезадаптації необхідні, на її погляд, робота по зняттю напруги, встановленню взаєморозуміння, довіри, аналіз конфліктних ситуацій, керівництво рольовим взаємодією дітей у грі, позитивне стимулювання, використання образів народної казки як прикладу для наслідування або вироблення усвідомленого ставлення до негативного персонажеві.

Ігрова терапія, ігрова корекція поведінки, відіграш неприємних або страшних дитини ситуацій в грі або інсценуванні не тільки знижують внутрішню напругу дитини, але і сприяють успішної соціальної адаптації та в дошкільному закладі, і в родині.

Казка в системі морального виховання

Закладати основи моральності, виховувати моральні цінності слід з самого раннього віку, коли формуються характер, ставлення до світу, оточуючих людей.

В етиці існують дві основні моральні категорії - добро і зло. Дотримання моральних вимог асоціюється з добром. Порушення ж моральних норм і правил, відступ від них характеризуються як зло. Розуміння цього спонукає людину вести себе у відповідності з моральними вимогами суспільства.

Такі моральні категорії, як добро і зло, добре і погано, можна і не можна, доцільно формувати своїм власним прикладом, а також за допомогою народних казок, в тому числі про тварин. Ці казки допоможуть педагогу показати:

* як дружба допомагає перемогти зло («Зимовище»);

* як добрі і миролюбні перемагають («Вовк і семеро козенят»);

* що зло карається («Кіт, півень і лисиця», «Зайчикова хатинка»).

Моральні цінності в чарівних казках представлені більш конкретно, ніж в казках про тварин. Позитивні герої, як правило, наділені мужністю, сміливістю, наполегливістю в досягненні мети, красою, підкупливою прямотою, чесністю та іншими фізичними та моральними якостями, які мають в очах народу найвищу цінність. Для дівчаток це красна дівиця (розумниця, рукодільниця…), а для хлопчиків - добрий молодець (сміливий, сильний, чесний, добрий, працьовитий, люблячий Батьківщину). Ідеал для дитини є далекою перспективою, до якої він буде прагнути, звіряючи з ідеалом свої справи і вчинки. Ідеал, придбаний в дитинстві, багато в чому визначить його як особистість.

Казка не дає прямих повчань дітям (типу «Слухайся батьків», «Поважай старших», «Не йди з дому без дозволу»), але в її змісті завжди закладений урок, який вони поступово сприймають, багаторазово повертаючись до тексту казки.

Наприклад, казка «Ріпка» вчить молодших дошкільнят бути дружними, працьовитими; казка «Маша і ведмідь» застерігає: в ліс одним не можна ходити-можна потрапити в біду, а вже якщо так сталося - не впадай у відчай, старайся знайти вихід зі складної ситуації; казки «Теремок», «Зимовище звірів» вчать товаришувати. Наказ слухатися батьків, старших звучить у казках «Гуси-лебеді», «Сестриця Оленка та братик Іванко», «Снігуронька», «Терешечку». Страх і боязкість висміюються в казці «У страху очі великі», хитрість - у казках «Лисиця і журавель», «Лисиця і тетерев», «Лисичка-сестричка і сірий вовк» і тд. Працьовитість в народних казках завжди винагороджується («Хаврошечка», «Мороз Іванович», «Царівна-жаба»), мудрість восхваляється («Мужик і ведмідь», «Як мужик гусей ділив», «Лисиця і цап»), турбота про близький заохочується («Бобове зернятко»).

У всіх казках є персонаж, який допомагає позитивному героєві зі зберігати свої моральні цінності. Найчастіше це мудрий старець. «Старець завжди з'являється в той момент, коли герой знаходиться в безнадійному і відчайдушному положенні, з якого його врятувати може тільки глибоке міркування або вдала думка. Але оскільки через внутрішніх і зовнішніх причин герой не може впоратися з цим сам, знання приходять в формі персоніфікованої думки, наприклад у формі проникливого і здатного допомогти старця. Він допомагає героєві пройти через важку ситуацію, в яку той потрапив зі своєї вини, або, принаймні, допомагає йому добути такі відомості, які знадобляться героєві в його мандрах. Старець допомагає спілкуватися з тваринами, особливо з птахами. Він попереджає про підстерігають небезпеки і постачає засобами, необхідними для того, щоб зустріти їх у всеозброєнні… Часто у казці старець задає питання типу «Хто? Чому? Звідки? Куди? «Для того, щоб викликати саморефлексію і мобілізувати моральні сили, а ще існує така категорія казок, в сюжеті яких розкривається вся ланцюжок формування моральних якостей у маленької дитини: заборона - порушення - кара. Вони поступово із зовнішніх, формальних перетворюються у внутрішні якості (самоконтроль, самопокарання, саморегулювання). Це страшні казки, або «страшилки». Вони включаються в фольклорний репертуар дітей 5 - 6 років (не раніше!). Дорослі іноді негативно ставляться до «страшилок», але вони так само традиційні, як і чарівні казки або казки про тварин (згадаємо селянські байки про домових, які так любили розповідати і діти, і дорослі в XIX столітті). У страшних казках сили зла безперешкодно проникають в будинок, коли немає батьків (вони померли, виїхали або заснули), тобто коли порушується цілісність домашнього світу. Цим вони дуже схожі на інші казки, в яких майже ніколи немає повної сім'ї; внучка живе з дідусем і бабусею, батько - з трьома синами, дівчинка - з батьком і мачухою. Тому з ними і трапляються всякі неприємності. Почуття захищеності дають тільки повна сім'я, тільки присутність матері.

У страшилках немає добрих помічників і пощади не буває, якщо діти не одумаються, тобто відповідальність за порушення заборони або за невиконання доручення лягає на саму дитину.

З усього цього випливає: моральне виховання можливе через всі види народних казок, бо моральність спочатку закладена в їх сюжетах.

За морфологічними особливостями казки поділяють на три групи: про тварин, чарівні (героїко-фантастичні) та соціально-побутові.

Казки про тварин належать до «звіриного епосу», вони є історично найдавнішими. Ці казки в алегоричній формі розкривають суспільні явища, побут людей. Вони пронизані сатирою, гумором. На основі опису дій та вчинків тварин проводяться аналогії з життям людей: персонажі казок обирають собі старосту, війта, царя, а також господарюють, змагаються, сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують слабших. У цих казках діють домашні, свійські (кіт, собака, коза, вівця, баран) та дикі тварини (вовк, лисиця. ведмідь, кабан, їжак), птахи (півень, качка, орел, сова, ворона, горобець), комахи, земноводні (жаба, черепаха) і т. ін. При цьому перевага часто надається свійським тваринам над дикими.

Тварини в казках «уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк - голодний хижак, невдаха; лисиця - хитра, підступна, улеслива; ведмідь - вайлуватий, незграбний, тугодумний; заєць - боягуз; орел - сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак неповороткі, повільні».

У казках про тварин відсутні фантастичні істоти, вони реалістичні. В них переважають дія, рух, примовки, приспівки.

До золотого фонду українських народних казок про тварин увійшли «Коза-дереза», «Цап та баран», «Пан Коцький», «Солом'яний бичок», «Колосок», «Телятко, кабан, півник, качур та вовки» і т. ін.

Чарівні (героїко-фантастичні) казки виникли ще в докласовому суспільстві, коли людина залежала від сил природи і мріяла подолати численні життєві незгоди. Тому в чарівних казках поєднуються два начала - фантастичне і героїко-історичне.

Характери героїв виявляються у двобої з темними силами. Герої-добротворці в чарівних казках наділені надприродною силою, кмітливим розумом, чуйною вдачею. Поряд з ними діють чарівні предмети: люстерко, клубочок, чоботи-скороходи, коцюба, калиновий міст, кінь-віщун. Позитивних героїв чарівних казок показано сильними, мужніми, самобутніми.

Найчастіше героями чарівних казок є чоловічі образи: «Кирило Кожум'яка», «Іван Побиван», «Іван - мужичий син». Є і жіночі образи: «Кривенька качечка», «Царівна-жаба».

Соціально-побутові казки відображають дійсні, реалістичні події. У них відсутні чарівні, фантастичні предмети. Головним героям допомагають розум, мудрість, моральна стійкість, добропорядність. Героями соціально-побутових казок є Правда і Кривда, Щастя, Доля, Злидні, Біда, Горе. сироти, наймити, козаки, солдати, дурень, розумний. Це казки «Дівчинка-семилітка», «Мудра дівчинка», «Язиката Хвеська», «Попівський наймит», «Правда й кривда» і т. ін.

У соціально-побутових казках переважає тема праці.

Соціально-побутові казки спрямовано на викриття і заперечення несправедливого суспільного ладу, експлуатації людини людиною. Вони допомагають дітям глибше пізнати минуле українського народу, виховують патріотичні почуття, прищеплюють підростаючому поколінню оптимістичні погляди на життя.

Народні казки легко сприймаються дітьми завдяки своєрідним художнім засобам. Це алегоричність, гіперболізація, ретардація, магічність, зачини, кінцівки, повтори.

Алегоричність (перенесення) виступає в олюдненні птахів, звірів, явищ природи. Вітер, сонце, мороз розмовляють по-людськи.

Гіперболізація (перебільшення): Кирило Кожум'яка розриває одночасно дванадцять шкур, а в дідову рукавичку вміщується семеро тварин, від палиці Івана-мужичого сина нагнулись усі дерева та затремтів царський палац.

Ретардація (уповільнення): лисиця тричі вмовляє півня відчинити віконце («Котик і півник»), баран тричі дістає одну й ту саму вовчу голову («Цап та баран»), коза-дереза тричі обманює діда. Це допомагає дітям краще запам'ятати казку.

У казках діють магічні числа 3, 7, 9, 12 (вовк та семеро козенят, дівчинка-семилітка, дванадцять голів).

Народні казки мають доречні зачини: жили-були, де-не-де: колись-то давно; не за нашої пам'яті, мабуть ще й батьків і дідів наших не було на світі; це було давно-предавно; був-не був, та кажуть люди, що був. Вони одразу налаштовують дитину на казковий лад, зосереджують її увагу.

Завершуються казки своєрідними кінцівками. Ось деякі з них: хто не вірить, хай перевірить; от вам казочка, а мені бубликів в'язочка; на вербі дзвінчик, нашій казці кінчик, і я там був, мед-вино пив, хоч у роті не було, а по бороді текло - тим вона в мене й побіліла.

Сприймання та розуміння дітьми українських народних казок залежить від уміння розповідати казку дорослим, від особистості та стилю оповідача. Однією з вимог до розповідача казки є емоційність. А.І.Нікіфоров виділяє три основні види емоційного розповідання казки: театралізація - розігрування та показ казки вихователем (тіньовий, іграшковий, ляльковий театри); декламування - своєрідна гра інтонацій, слів-повторів, пісень, віршиків; ритмізування - ритміко-речитативна розповідь, на одній ритмічній кривій, з однією інтонацією.

Казки дітям читають, розповідають у супроводі наочності на заняттях з художньої літератури та впродовж дня у вільний від занять час. У ранньому та молодшому віці на початкових етапах навчання дітей української мови вступна бесіда проводиться рідною мовою дітей, а казка розповідається українською в супроводі наочності. Після розповідання казки педагог стимулює дітей повторити окремі образні вирази, слова, повтори українською мовою: вовчику-братику, вовк-панібрат, пан Коцький, коза-дереза. Діти повторюють українською мовою зачини, кінцівки, заучують пісню Колобка, Телесика, Кози-Дерези. При цьому вихователь стежить за правильною вимовою слів українською мовою. Наприклад, розповідання української народної казки «Дід та баба» дітям третього року життя.

Вихователь розповідає казку українською мовою в супроводі наочності після того, як діти слухали цю казку російською мовою (варіант російської народної казки). На початку заняття вихователь показує персонажі (дід, баба, курка, яйце) до знайомої казки, діти їх упізнають, називають (російською мовою). Після розповіді вихователь стимулює дітей повторити окремі фрази українською мовою: «дід бив, бив - не розбив, не плач, діду, не плач, бабо» і т. ін.

У старшому дошкільному віці все заняття можна проводити українською мовою. Після розповідання казки проводиться бесіда за її змістом у супроводі ілюстрацій, дітей залучають до драматизації знайомих казок. Коли діти знатимуть п'ять-десять українських казок, вихователь може провести тематичні заняття «Подорож у країну казок», «Свято казки», «У нас у гостях казка», «На гостинах у казки».

Схема роздумів над казками та їх обговорення

Акцент Напрямок роздумів Питання Коментар

Основна тема Важливо зрозуміти основні ідеї казки, тобто, що за допомогою її нам хотіли передати наші предки, який досвід, про що попередити, ніж підбадьорити і пр. Про що ця казка? Чому вона нас вчить? У яких ситуаціях нашого життя нам стане в нагоді те, що ми дізналися з казки? Як конкретно ми це знання будемо використовувати в житті? Через основну тему нам передаються загальні моральні цінності, стилі поведінки і взаємодії з оточуючими, загальні відповіді на загальні питання.

Лінія героїв казки. Мотиви вчинків. Важливо зрозуміти видиму і приховану мотивацію героїв казки. Чому герой здійснює той чи інший вчинок? Навіщо йому це потрібно? Чого він хотів насправді? Навіщо один герой був потрібен іншому? Можна міркувати і проводити обговорення окремо для кожного героя, або у взаємозв'язку героїв один з одним.

Лінія героїв казки. Способи подолання труднощів. Важливо «скласти список» способів подолання труднощів дітей героями казки. Як герой вирішує проблему? Який спосіб рішення і поведінки він обирає? Активний і пасивний? Все вирішує і долає сам, або намагається передати відповідальність іншому? У яких ситуаціях нашого життя ефективний кожен спосіб вирішення проблем, подолання труднощів? Маючи набір способів вирішення проблем: прямий напад на ворога, хитрість, використання чарівних предметів, групове рішення проблем та ін, важливо оцінити в яких ситуаціях реальному житті ми можемо використовувати той чи інший спосіб вирішення труднощів.

Лінія героїв казки. Ставлення до навколишнього світу і самому собі. Важливо зрозуміти загальну спрямованість героя: він творець або руйнівник по відношення до навколишнього світу, іншим героям.

Що приносять вчинки героя оточуючим, радість, горе, прозріння? У яких ситуаціях він творець, в яких руйнівник? Як у житті кожного з нас розподіляються ці тенденції?

Важливо при обговоренні розвивати гнучкий підхід до творчим і руйнівним тенденціям. Прояв базової тенденції багато в чому залежить від конкретної ситуації в житті.

Aктуалізовані почуття Важливо усвідомити, яку емоційну реакцію викликає в героя певна ситуація і чому? Які почуття викликає ця казка? Які епізоди викликали радісні почуття? Які сумні? Які ситуації викликали роздратування? Чому герой реагує саме так?

Розмірковуючи над казкою з позиції почуттів, які вона викликає, можна робити акцент на джерела почуттів всередині нас.

Размещено на Allbest.ru

...