Історія розвитку педагогічної професії

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Історія розвитку педагогічної професії

Виникнення педагогічної професії має об'єктивні підстави. Суспільство не могло б існувати і розвиватися, якщо б молоде покоління, яке приходить на зміну старшому поколінню, змушене було починати спочатку, без творчого освоєння та використання того досвіду, який воно отримало у спадок. З моменту виникнення педагогічної професії за вчителями закріпилася, перш за все, виховна функція. Учитель - це вихователь, наставник. У цьому його громадянське, людське призначення. 

У міру ускладнення процесів суспільного виробництва, розвитку способів пізнання і стрімкого зростання наукових знань у суспільстві з'явилася потреба в спеціальній передачі знань, умінь і навичок. Ось чому з області "чистого" виховання в педагогічній професії виділилась відносно самостійна функція - навчальна. Виховна функція стала доручатися іншим особам. Так, у сім'ях привілейованих станів для виховання дітей запрошували домашніх вихователів.

Практика виховання своїм корінням йде в глибинні шари людської цивілізації. З'явилося воно разом з першими людьми. Дітей виховували без усякої педагогіки, навіть не підозрюючи про її існування. 
Відомо, що першопричина виникнення всіх наукових галузей - потреба життя. Настав час, коли освіта стала відігравати досить помітну роль в житті людей. Виявилося, що суспільство прогресує швидше або повільніше залежно від того, що в ньому поставлено виховання підростаючих поколінь. З'явилася потреба в узагальненні досвіду виховання, у створенні спеціальних навчально-виховних закладів для підготовки молоді до життя. 

Вже найбільш розвинених державах стародавнього світу - Китаї, Індії, Єгипті, Греції - були зроблені серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, вичленення теоретичних начал. Всі знання про природу, людину, суспільство накопичувалися тоді у філософії; в ній же були зроблені і перші педагогічніузагальнення. 

У всі часи існувала народна педагогіка, яка зіграла вирішальну роль у духовному і фізичному розвитку людей. Народ створив оригінальні і дивно життєстійкі системи морального, трудового виховання. 

2. Соціальна значущість професії педагога

Педагогічна професія належить до професій типу "людина - людина". Діяльність педагога за суспільними функціями, вимогами до професійно значущих особистісних якостей, складністю психологічної напруженості та емоційного навантаження наближена до діяльності артиста, вченого, письменника. За твердженням психологів, вона містить у своїй структурі до 250 компонентів. Урок інколи називають "театром одного актора". Однак для актора сценарист пише сценарій, режисер допомагає під час репетицій, інші працівники - в оформленні сцени, освітленні, музичному супроводі. А вчитель одночасно і сценарист, і режисер, і постановник, і актор, який щодня ставить не один, а декілька спектаклів.

Професія педагога належить до стресогенних, найнапруженіших у психологічному плані. Вона вимагає від людини постійних резервів самовладання і саморегуляції. Емоційне навантаження педагога значно вище, ніж уменеджерів вищої ланки та банкірів, тобто тих, хто безпосередньо працює з людьми.

Висока емоційна напруженість зумовлена постійною наявністю великої кількості факторів ризику, стрес-факторів, які впливають на самопочуття вчителя, працездатність, професійне здоров'я і якість роботи. У педагогічній діяльності поряд із загальними факторами ризику для здоров'я працівників розумової сфери (наприклад, нервово-емоційне напруження, інформаційні перевантаження, гіпокінезія) є і специфічні: значне голосове навантаження, переважання в процесі трудової діяльності статичного навантаження, великий обсяг зорової роботи, порушення режиму праці і відпочинку тощо. Професія вчителя нині фемінізована, тому фактором ризику є ще й завантаженість роботою вдома, дефіцит часу для сім'ї та дітей.

Прояви стресу в роботі вчителя різноманітні. Спеціалісти виокремлюють насамперед тривожність, депресію, фрустрованість (стрес "втраченої надії"), емоційне спустошення, виснаження, професійні хвороби. Один із наслідків тривалого професійного стресу - синдром емоційного "вигорання" як стан фізичного, емоційного і розумового виснаження педагога, у т. ч. розвиток негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи і втрата розуміння і співчуття стосовно іншої людини (К. Маслач). Високий рівень "вигорання" вчителів із великим стажем зумовлений тривалою дією професійних стресів, молодих - входженням у фахову сферу, першими кроками у педагогічній діяльності.

Професія педагога вирізняється серед інших насамперед способом мислення її представників, почуттям обов'язку і рівнем відповідальності. Основна ЇЇ відмінність від інших професій типу "людина - людина" полягає в тому, що вчитель належить і до тих, хто перетворює, і до тих; хто керує. Маючи за мету своєї професійної діяльності становлення і перетворення дитини, педагог покликаний управляти процесом її інтелектуального, емоційного, фізичного розвитку, формуванням її внутрішнього світу.

Завдання вчителя - керувати учінням, а не вчити, керувати процесом виховання, а не виховувати. Чим глибше він усвідомлює свою основну функцію, тим більше самостійності, ініціативи, свободи надає учням. Хороший педагог завжди перебуває у навчально-виховному процесі ніби "за кадром", за межами вільного вибору учнів, а насправді - вибору, керованого ним. Учитель має допомогти народитися думці в голові учня, а не повідомляти готові істини. Отже, стрижень педагогічної праці - в управлінні всіма процесами, які супроводжують становлення людини. Нині працю вчителя все частіше називають "педагогічним менеджментом", а самого педагога - "менеджером виховання, навчання, розвитку".

Педагогічна діяльність не може бути діяльністю тільки "для себе". її сутність - у переході діяльності "для себе" в діяльність "для інших". У ній поєднано самореа-лізацію педагога і його цілеспрямовану участь у зміні рівня навченості, вихованості, розвитку, освіченості учня, його зростанні. Тому професію вчителя зараховують до хелперських (англ. help - допомагати), оскільки вона пов'язана з наданням підтримки і допомоги іншим.

Своєрідність педагогічної професії полягає і в тому, що вона за своєю природою має гуманістичний, колективний і творчий характер.

1. Гуманістичний характер педагогічної професії. У цілісному педагогічному процесі вчитель виконує дві функції - адаптивну і гуманістичну. Адаптивна функція пов'язана з підготовкою учня до певної соціальної ситуації, конкретних запитів суспільства, а гумані' стична - з розвитком особистості вихованця, його творчої індивідуальності.

У праці педагога завжди є гуманістичне, загальнолюдське начало, яке скеровує її не лише на знання, а й на особистість вихованця. "Знання можуть бути купою каміння, під якою похована особистість. Але можуть бути і пірамідою, на вершині якої стоїть особистість", - зазначає російський драматург Віктор Розов.

Гуманістична педагогіка розглядає знання як засіб і умову усвідомлення людиною свого місця в житті, виховання в неї почуття власної гідності, незалежності. Така педагогіка йде до своєї мети, опираючись на можливості людини, її творчий потенціал, а не на авторитет влади і примусу. її основне завдання - виявити, розкрити й розвинути все цінне у людині, а не сформувати звичку до послуху, смиренності. Визнання права людини на свободу, щастя, духовний і фізичний розвиток стає складовою педагогічного кредо як системи педагогічних цінностей. Це передбачає реалізацію особистісно зорієнтованого виховання, надання учню допомоги у його саморозвитку і самоформуванні своєї особистості.

2. Колективний характер педагогічної професії. Якщо в інших професіях типу "людина - людина" результат, як правило, є продуктом діяльності однієї людини - представника професії (наприклад, продавця, бібліотекаря, лікаря), то у педагогічній професії дуже важко вичленити внесок кожного педагога, сім'ї та інших джерел впливу в якісне перетворення суб'єкта діяльності, тобто вихованця.

Результат виховання залежить від єдності зусиль педагогічного колективу, психологічного клімату в ньому, тобто настрою його членів, їх працездатності, психічного і фізичного самопочуття. Вітчизняний педагог Антон Макаренко (1888-1939) вказав на закономірність, згідно з якою педагогічна майстерність учителя зумовлена рівнем сформованості педагогічного колективу: "Єдність педагогічного колективу цілком визначальна річ, і наймолодший, найнедосвідченіший педагог в єдиному, згуртованому колективі, очолюваному хорошим майстром-керівником, більше зробить, ніж який завгодно досвідчений і талановитий педагог, який іде врозріз з педагогічним колективом". Він стверджував, що неможливо ставити питання про залежність виховання від таланту окремо взятого вчителя, хорошим майстром можна стати тільки в педагогічному колективі.

Вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918- 1970) акцентував на іншій закономірності: чим багатші духовні цінності, які накопичує і турботливо зберігає педагогічний колектив, тим чіткіше колектив вихованців виконує роль активної, дієвої сили, учасника виховного процесу, вихователя. Він стверджував, що якщо немає педагогічного колективу, то немає і колективу учнів. А творять його, на думку В. Сухомлинського, колективні думка, ідея, творчість.

3. Творчий характер педагогічної професії. Це найважливіша її особливість. Рівень творчості педагога відображає ступінь використання ним своїх можливостей для досягнення поставлених цілей. Творчий учитель уміє приймати оригінальні рішення, використовує новаторські форми і методи роботи, ефективно виконуючи свої професійні функції. Педагогічна творчість виявляється не лише у нестандартному розв'язанні педагогічного завдання, а й у спілкуванні з учнями, їхніми батьками, колегами по роботі. Творчим педагог стає тільки тоді, коли добросовісно ставиться до праці, прагне підвищувати професійну кваліфікацію, вивчати досвід кращих шкіл та вчителів тощо.

Професія педагога за сучасних соціальних умов має позитивні і негативні сторони. До позитивних належать: можливість професійного зростання; різноманіття соціальних зв'язків із колегами, учнями, їхніми батьками; можливість задовольнити вищі людські потреби - творчі; гуманістичний характер; творча самостійність; літні терміни відпустки і її тривалість (48 робочих днів). Серед негативних - низька заробітна плата (оплата вчительської праці неадекватна її суспільній значущості і професійній складності, помітно відстає від заробітку інших фахівців із вищою освітою, що призводить до зниження рівня її престижності); сувора регламентація поведінки і діяльності вчителя, високі вимоги до його моральності; значні нервові затрати, висока стресогенність педагогічної діяльності.

Отже, праця педагога - одна з найважливіших, але водночас найскладніших. Тому людина, що прагне стати вчителем, повинна чітко усвідомити, які вимоги перед нею постануть, і не лише набувати професійних знань, а й виховувати власний характер, інтелектуально й емоційно розвиватися.

3. Праця педагога в ХХ ст.

У кінці XIX - на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки - Джон Дьюї (1859-1952) і Удвард Торндайк (1874-1949).

У Радянському Союзі педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Надія Крупська(1869-1939), Павло Блонський (1884-1941), Станіслав Шацький  (1878-1934), Антон Макаренко (1888-1939), Василь Сухомлинський (1918-1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були Павло Блонський іАльберт Пінкевич (1883-1939).

Славу радянській педагогіці принесли праці А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження актуальні й на сьогодні. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1932-1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938).

Василь Сухомлинський - директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 роках - досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра. 

Найсуттєвішим, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання поваги до самого себе. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.

У 50-70-х роках XX століття в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це - «Педагогіка» С. Ф. Збандуто, «Хрестоматія вітчизняної педагогіки» за редакцією С. А. Литвинова, «Курс методики викладання української літератури» та «Українська література в середній школі» Т. Ф. Бугайко і Ф. Ф. Бугайка, «Основи теорії літератури» П. К. Волинського тощо. 
В розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазуркевича, В. Мадзігона, В. Смаля, М. Ярмаченка таінших. 
Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. 

Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.

4. Погляд на педагогічну професію у сучасному світі

Дитина приходить у світ зовсім маленькою і безпомічною і їй потрібна постійна турбота дорослих, бережне ставлення до її здоров'я, любов і ласка, піклування про фізичний та психічний розвиток, про інтелект і про душу. Це було відомо всім, доки існує світ, і люди в кожному суспільстві завжди дбали про виховання і чистоту почуттів підростаючого покоління. Від того, якою дитина виростатиме: доброю чи злою, вихованою чи ні, оптимістом чи песимістом, роботящою чи лінивою, заздрісною, зажерливою чи щирою і щедрою, жорстокою чи доброю, буде залежати її доля і доля тих людей, з ким їй доведеться жити. Цими питаннями здавна займається наука психологія і педагогічна наука. Бо педагогіка -- це наука про виховання, освіту і навчання підростаючого покоління. А психологія -- це наука про закономірності, розвиток і форми діяльності людини, про душевний склад, психіку, особливості характеру, словом, наука про душу людини. Через віки і тисячоліття до нас дійшли вчення Сократа, Платона, Аристотеля, у яких наголошувалась ідея громадянського виховання, і яка стала традиційною для всіх гуманітарних наук; Жан-Жака Руссо, який вважав, що почуття політичної і громадянської свободи підносить людину і спонукає до дій і що таке виховання, поставлене належним чином, -- всесильне. Знайомі праці Дідро, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Й. Г. Песталоцці, Г. Сковороди... Всі вони у свій час висували передові та цікаві ідеї і доводили право на їхнє життя. Не одне покоління виховувалось на цих ідеях і йшло у світ, переконане у правильності своїх поглядів і переконань. У кожного народу і в кожного відрізку часу -- свої вчителі. Великий внесок у науку зробив К. Д. Ушинський, О. Духнович, А. Макаренко... Але час не стоїть на місці, в житті все рухається, змінюється, досягає свого апогею в розвитку або занепадає. Змінюються і погляди на науку залежно від того, якого рівня розвитку і культури досягає той чи інший народ. Історія також вносить в кожне людське суспільство свої корективи, бо відбуваються на землі війни і революції; страшні природні катаклізми і руйнування; процвітання і занепад цілих країн і народів. Народжуються і вмирають людські культури і цілі цивілізації. А тому змінюються і погляди на ті чи інші цінності. Та найвищою цінністю для людини в усі часи було, є і буде -- саме життя. Адже воно дається один раз і прожити його на цій Землі треба достойно і з честю. Та перед людиною завжди постає питання для чого вона приходить у цей чарівний і неймовірно складний світ? Яке у неї завдання, що вона повинна зробити, щоб залишити по собі добрий слід? Це ставить її перед вибором, на це вона не завжди може відповісти.

Сьогодні -- прокидається ранок третього тисячоліття. Що він несе нового? Що принесуть людям прийдешні десятиліття, століття? Якою повинна бути людина, щоб прийняти все те, що готує їй доля? Багато з того, що було в педагогічній і психологічній науці, сьогодні вже неактуальне, застаріле, бо в житті сталося стільки змін! І люди прагнуть нового підходу до проблем, які виникають; нового погляду на світ, який їх оточує; нового бачення себе в складному світі та тих стосунках, що складаються між людьми в суспільстві. Тому назріла потреба в перегляді того, що в нас було доброго і світлого, прогресивного і мудрого у психолого-педагогічній науці, такого, що не приймалося в попередні роки (як національне, а тому вороже) та в створенні нових поглядів на психологію і педагогіку. Адже сьогодні вона повинна бути звернена на особистість, на індивідуальні особливості і задатки дитини. І сьогодні в цьому плані вже багато зроблено науковцями, вчителями-практиками, які прагнуть допомогти дитині, педагогам, батькам, які зобов'язані навчити і виховати дитину нового тисячоліття: людину сучасну, розумну, ділову, знаючу, активну і мобільну..., а ще мудру, добру, щиру, людяну... Кожна дитина неповторна і одна така на цілий білий світ. Вона прийшла, щоб жити, вчитись, працювати, долати труднощі, творити добро, сміятися, радіти, дивуватися, любити. І завдання батьків, вчителів -- розкрити потенціал дитячої душі, її таланти і здібності, її можливості, які, при правильному вихованні і навчанні, можуть бути багатогранними і просто безмежними. Тому сьогодні так багато педагогічних технологій, які намагаються здійснити ці великі завдання, поставлені перед людьми, покликаними вчити і виховувати молоде покоління -- людей майбутнього. Завдання кожної з психолого-педагогічних технологій дуже важливі, адже не так просто здійснити такі завдання, та й результат відразу, вже сьогодні не побачиш. Треба час, терпіння, наполегливість, щирість і безмежна любов до дітей. Тільки любляче серце вчителя може щедро напоїти душу дитини теплом і любов'ю, щирістю і ласкою, ніжністю і добротою. Без цього жодна педагогічна технологія не варта і ламаної копійки. Вчитель без любові може дати високі знання дитині, але якщо у дитячу душу він не закладе найсокровеннішого -- любові і доброти, з такої дитини може вирости жорстока людина. А знання в руках жорстокої людини породжують не благо, а зло. Тому з усього, що дає нам сьогодні світова педагогіка і психологія, слід вибирати те найкраще, що найбільше підходить для української дитини, з її характером і світоглядом, з її темпераментом і менталітетом, який вона одержала у спадок від своїх мудрих, розумних, працьовитих і розважливих предків. педагог виховання школа

Сьогодні широко впроваджується ідея гуманно-особистісної педагогіки («Школа Життя». Шалва Амонашвілі). У базовому понятті гуманно-особистісної педагогіки відроджується суть духовного розвитку і становлення підростаючої людини, суть труднощів на шляху такого становлення і мислиться, що весь інший зміст у вигляді знань та вмінь повинен нею бути засвоєний на ґрунті духовності і моралі. Адже «Саме Життя -- за переконанням педагога -- це явище Духу. Носієм первісного імпульсу життя є Природа, увесь Всесвіт, кожен їх конкретний вияв, звісно, і сама людина. Людина і є носієм свідомого, усвідомленого нею вияву життя». Гуманно-особистісна педагогіка приймає класичну формулу, яка говорить, що Дитина не тільки готується до життя -- вона вже живе. І кожен вчитель повинен пройнятися вірою в те, що «дитина -- все може», і вселяти віру і надію в неї. «Гуманно-особистісний освітній процес будується на цілісності Природи Дитини». «Природа рухається шляхом віднайдення своєї унікальності й неповторності в особі кожної Дитини, шляхом знаходження заданої їй форми й нарощування заданих ресурсів». Ціль «Школи Життя» розуміється як центр любові. Основна мета школи особистісно-гуманної педагогіки окреслює образ Благородної Людини, Благородної Особистості, Благородного Громадянина. І ця мета реалізується в:

· Облагородженні душі Дитини.

· Розвитку і становленні пізнавальних процесів Дитини.

· Забезпеченні творчого засвоєння Дитиною розширеного і поглибленого обсягу знань та вмінь з певними характеристиками.

Урок не є основною формою організації процесу навчання у «Школі Життя». Тут «Урок є акумулятором життя дітей, він саме життя».

Ідею особистісно зорієнтованого виховання описує в своїй науковій праці І. Д. Бех. Сьогодні наука звертає свій погляд на кожну окрему дитину, на розвиток особистості, її найкращих рис і талантів, адже кожна особистість є носієм ціннісної системи. А «Особисті цінності не повинні бути замкненими у внутрішньому світі людини, а бути тими засобами, за допомогою яких цей світ стає відкритим для іншої людини і до того, що її оточує» -- І. Д. Бех. «Суб'єкт з розвиненою ціннісною системою є дійовим носієм моральних норм, на якого можна покластися іншій людині при розв'язанні власних духовно-практичних проблем, оскільки він знає, що є загальнозначущим, усталеним, вічним, а що марнотним». І. Д. Бех підкреслює, що особистісний розвиток людини природно не запрограмований, а набувається кожною особистістю індивідуально в процесі виховання і впливу на неї суспільної культури. Мораль не програмується природою, не передається у спадок, а виховується. Тому кожен сам себе створює в духовному і моральному плані. Розвиток особистості повинен проходити без насильства, вільно, поступово, доступно і свідомо. Людська свобода включає в себе відповідальність, яка є дієвою силою формування і розвитку волі як духовної основи людини. Особистісно зорієнтоване виховання спрямовується на виявлення любові до інших людей і до природи; до волі і до творчості; на досягнення гармонії і доброти, духовності та істини. Особливу увагу вчений звертає на педагога, який повинен бути люблячою, терплячою, доброю і мудрою людиною, який розуміє дитину, володіє майстерно педагогікою слова, ставиться до дитини як рівний до рівного, щирим, душевно відкритим і готовим прийняти дитину такою, якою вона є. Педагог повинен допомогти дитині перетворити її любов до життя в інтерес до всього світу. Особистісно зорієнтований виховний процес повинен будуватися не тільки на врахуванні індивідуальних особливостей дітей, а й на послідовному завжди і в усьому ставленні до них як до особистостей, в піклуванні про них, визнанні їхньої праці, поведінки, приймати їх такими, як є. Діти повинні бути переконані в тому, що їх люблять, поважають. Але любов мусить бути розумною, безкорисливою і чесною, як любов рівних. Така любов є лише там, де немає страху, а є багато радості щастя.

Цікавою є Вальдорфська педагогіка, яку заснував у 1919 році Рудольф Штейнер. Вальдорфська педагогіка є одним з різновидів втілення ідей «вільного виховання». І «гуманістичної педагогіки». Вона може бути охарактеризована, як система самопізнання і саморозвитку індивідуальності за умови партнерства з учителем у двоєдності чуттєвого і надчуттєвого досвіду духу, душі і тіла. Вона пропонує розвивати фантазію молодших дітей, слухаючи і створюючи казки, які сприяють творчому розвитку особистості і відіграють неабияку позитивну роль у вихованні дитини. Вальдорфська школа -- це сьогодні міжнародний культурно-освітній рух. Сьогодні таких шкіл понад 500 у країнах західної Європи, США. Це не тільки школи, але й дитячі садки, лікувальні центри. Головна мета цієї педагогіки -- розвивати новий спосіб пізнання, розкривати по-новому здібності дитини, сприянню її духу в житті. Завдання Вальдорфської школи -- впродовж тривалого часу розвивати здібності, а не збирати знання. Їїкредо -- відмова від насилля над дітьми. Завдання вчителя -- допомогти дитині в духовному самовизначенні, створити максимальні умови для розвитку та становлення індивідуальності.

Технологія саморозвитку. Марія Монтесорі. Головна мета цієї педагогіки -- це створити таке довкілля, яке б допомогло дитині для природного саморозвитку. Тут нема нерухомої дисципліни, а є дисципліна в собі, діти активні, навчальна програма базується на абсолютній довірі до дитини. Виховання йде у двох площинах: горизонталь -- щорічне повторення пов'язане з порами року і заняттям людей і вертикаль -- прямування дитячої душі вгору, розуміння світу, починаючи з маленьких частин (дослідів).

Популярною є технологія групової навчальної діяльності школярів, мета якої -- розвиток дитини як суб'єкта навчальної діяльності. Звідси випливають такі завдання: навчити дитину працювати в колективі, в групах. Стимулювати моральні переживання і радіти успіхові товариша. Формувати цілеспрямованість, планування, контроль, оцінку. Поєднувати різні види навчальної діяльності: індивідуальну, групову, фронтальну.

Цікавою є технологія розвивального навчання, яка головною метою має формування активного самостійного творчого мислення дитини і на цій основі -- переходу до самостійного навчання. Завдання розвивального навчання -- формування особистості з гнучким розумом, розвиненими потребами до дальшого пізнання та самостійних дій, певними навичками і творчими здібностями.

Технології формування творчої особистості. Мета -- визнання учня головною фігурою навчально-виховного процесу. Реалізація потреб творчого розвитку особистості. Мета навчання -- не накопичення знань та вмінь, а самостійне збагачення творчим досвідом і формування механізму самоорганізації кожного учня. Наближення до довкілля, пізнання світу. Завдання -- формувати цільові мотиви, що дають змогу прищеплювати навички, завдяки яким людина сама керує своєю пізнавальною активністю.

Технологія навчання як дослідження. Мета -- застосування дослідницької технології в навчанні, набуття досвіду дослідницької роботи в пізнавальній діяльності. Завдання -- поєднати розвиток інтелектуальних здібностей, дослідницьких умінь і творчого потенціалу і на цій основі формувати активну, компетентну і творчу особистість. В основі завдань -- лежить дослід як активна форма розвитку особистості.

Проектна технологія. Метою навчального проектування є створення таких умов, під час яких його результатом є індивідуальний досвід проектної діяльності учнів. Завдання -- не лише передати дітям суму знань, але й навчити їх здобувати самостійно. Розвивати здатність дітей працювати в групах. Прищеплювати вміння користуватися дослідницькими прийомами.

Нові інформаційні технології навчання мають на меті підготовку учнів до повноцінної життєдіяльності в умовах інформативного суспільства. Ця технологія ставить перед собою завдання: інтенсифікації всіх рівнів навчально-виховного процесу, підвищення його ефективності і якості; побудова відкритої системи освіти; інтеграція предметних галузей знань; розвиток творчого потенціалу учнів; формування інформативної культури.

Технологія колективного творчого виховання. Мета -- забезпечити соціальне замовлення на людину нового демократичного суспільства, якій притаманна активна життєва позиція. Завдання -- непомітно для учнів впроваджувати в колективну творчу діяльність вимоги до себе; здійснювати всебічне виховання: громадянське, моральне, трудове, розумове, фізичне, естетичне. Забезпечити виховання і самовиховання.

Педагогічна технологія «Створення ситуації успіху». Мета -- створити ситуацію успіху для розвитку творчості дитини, дати можливість кожному відчути радість успіху, усвідомлення своїх здібностей, віри у власні сили. Завдання -- допомогти дитині зростати в успіху, дати радість від подолання труднощів, дати зрозуміти, що дитина все зможе, коли здолає перешкоди.

Сугестивна технологія. Сугестивна технологія є психологічним засобом впливу на колектив, який навчається. Він розширює пізнавальні і репродуктивні можливості особистості, що спричиняє інтенсифікацію навчального процесу. Завдання -- вчити дітей за віковими ознаками, відмова від традиційних форм навчання, регулювати психічний стан учнів за допомогою викладача, застосовувати аутотренінг, який переходить в саморегуляцію.

Кожна педагогічна технологія має право на життя, тому що всі вони прагнуть до найефективнішого навчання і розвитку дитини, до виховання людини майбутнього. Кожну технологію можна цілком або частково впроваджувати в школі для того, щоб досягти поставленої мети та щоб навчально-виховний процес був раціональним, дієвим і цікавим для дітей. Та найціннішою, на мою думку, є народна педагогіка, яка стала навчально-виховною системою, що сформувалася завдяки поєднанню народного, національного і загальнолюдського, через зв'язок минулого з сучасним і майбутнім в історії нашого народу. Народна українська педагогіка зародилась і виросла на властивому тільки їй національному ґрунті, а тому має самобутнє національне вираження, тобто своє оригінальне обличчя. Тобто народ створив власну народну систему виховання. Перенесена з іншого народу система виховання не може ефективно спрацювати, тому що вона нам далека, адже у кожного суспільства свої цінності, норми поведінки, вірування... Як казав К. Ушинський, що загальної системи виховання для всіх народів не існує не тільки в практиці, але й теоретично. «Можна перейняти в інших народів знання, науки, але дух, духовні сили -- вони народжуються з основ буття народу і є глибоко національними» -- К. Ушинський. У кожного народу своя особлива система виховання. Досвід інших народів у вихованні є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в такому розумінні, як досвід всесвітньої історії належить усім народам. Основна мета виховання за українською педагогікою вбачається в тому, щоб навчити кожного бути людиною. Мету і зміст виховання диктує життя. Це весь процес формування особистості й підготовки її до активної життєдіяльності. Зміст виховання охоплює піклування про здоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок, привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва, підготовку до сімейного життя, формування духовного світу.

Велике значення у вихованні мають традиції: досвід, звичаї, смаки, свята, народний дух, віра... -- вони передаються з покоління в покоління. Звичаї -- загальноприйнятий порядок, правила, норми поведінки. Традиції і звичаї ідуть в нерозривній єдності. Традиції народної педагогіки наділені високим одухотворенням. Завдяки цьому в народі традиційно живуть такі високі почуття, як любов до рідного краю, до Вітчизни, любов і повага до батька і матері, до світлої пам'яті предків, любов до рідної мови, пісні, культури, відчуття приналежності до свого народу.

Багато науковців знову звернулися до основ народної педагогіки, до багатовікової народної мудрості, адже сьогодні стала нагальною проблема створення й застосування виховної системи, адекватної потребам молодої української держави, формування високоосвічених, духовно багатих, морально стійких людей, справжніх патріотів, достойних громадян демократичної держави. Відбулось відродження, повернення до найкращого, що в нас було, до автентичних джерел народної педагогіки, до духовного, поетичного, людяного, до народної мудрості. «Народна педагогіка -- це золотий фонд педагогічної науки», -- як казав Великий Вчитель сучасності Василь Сухомлинський. І відірваність від неї, забуття народних традицій, правил, моралі, культури породжувала в суспільстві негативні явища, які завжди засуджувались народом і траплялись раніше надзвичайно рідко в Україні: неробство, пияцтво, бездуховність. У своїй праці «Українська народна педагогіка» М. Г. Стельмахович стверджує, що народна педагогіка наймудріша, найавторитетніша, найідейніша, найпрогресивніша, найбагатша, найгуманніша, найдемократичніша, бо вона озброєна віковічними знаннями, виробленими колективним генієм народу; підтверджена багатовіковою масовою практикою виховання, творцем якого є сама нація; базується на заповідях народної моралі; завжди знаходиться на передньому краї в боротьбі за знання і розум; бо протягом віків над нею працюють мільйони батьків і матерів, вихователів; бо вона леліє, викохує найдорожче -- людський цвіт, надію людства -- дитину; бо вона перевіряється і шліфується в гущі народу і є прародителькою професійної педагогіки.

Вперше термін «Народна педагогіка» в науковий обіг впровадили К. Ушинський і О. Духнович. О. Духнович писав: «Людину представляють натура, наука і звичай; природну схильність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання». А всю педагогіку творить народ, науковці її лише аранжують. За основу брали в своїх працях народну педагогіку всі видатні педагоги минулого і сучасності. Василь Сухомлинський вважав народну педагогіку найціннішою для виховання дітей. Адже любов і шану до матері і батька, любов до Вітчизни і малої батьківщини, любов і повагу до людей, до старості, до предків, які спочивають в землі, наш народ з сивини віків прищеплював своїм дітям. Бережне і любовне ставлення до природи, до оточуючого нас довкілля, до маленького джерельця і великої ріки, до води і до хліба, любов до праці -- все це взято В. Сухомлинським із вічного джерела народної мудрості. І це чудово спрацьовувало в руках Майстра, тому що в його серці горіло велике сонце любові до дітей. І своє серце він віддавав дітям щедро і щиро, і освітлював їм дорогу в життя.

Педагогіки: гуманна і родинна, демократична і національна виникли на ґрунті народної педагогіки. Бо в ній усе перевірено і виважено, віками апробовано. У кожному мініатюрному творі -- порівнянні чи прислів'ї, загадці чи приказці живе мудрість народу. І не треба довго пояснювати або читати мораль, щоб дитина зрозуміла що зайве говорити або не те, що треба -- це погано. Досить сказати: «Довгим язиком лише полумиски лизати» або «Не кидай словом, як пес хвостом» і дитина добре запам'ятає, що перш, ніж сказати, то треба подумати. І такі твори-мініатюри є на всі випадки життя. Вони, наче правила поведінки, кожне про щось нагадує, застерігає, вчить, як себе поводити треба в тому чи іншому випадку. «Люби батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько». Хочеш їсти калачі, не сиди на печі». «На чужий коровай рот не роззявляй». «Сім раз відмір, а раз відріж». «Беруть завидки на чужі пожитки». «Хто знає і вміє, той добре жне і сіє». «Гостре словечко коле сердечко». «Наука в ліс не веде, тільки з лісу виводить». «Нових друзів наживай, а старих не забувай». Зобов'язався словом -- закріпи ділом». «Не бери того, що не клав». «Життя прожити, не поле перейти». «Подивись на вид і не питай про здоров'я». «Дивись, не забудь, людиною будь». В кожному прислів'ї, порівнянні, у кожній приказці закладений глибокий зміст і сила слова.

Адже слово -- було першим. Воно вчить і виховує, підносить і звеличує, допомагає, вселяє віру, а може принизити, образити і знищити. Тому є дуже важливою педагогіка слова. Про що розповідає А. Й. Капська у своїй науковій праці «Педагогіка живого слова». Бо слово -- живе, воно має неабияку силу впливу на кожну людину. Педагог повинен володіти мистецтвом і майстерністю слова, щоб у ньому передати любов і ніжність, щирість і ласку, вимогливість і повагу. І не тільки самому володіти красномовством, а й навчити цього дітей, щоб вони відчули живе слово, вміли вдало застосовувати своє красномовство при спілкуванні у повсякденному житті. Народ давно примітив це і висміює того, хто не вміє красиво говорити або не зв'яже думки і про це каже так: «Говорить, як сім днів не їв». «Торох-торох, розсипав горох». «На городі бузина, а в Києві дядько».

Українцям притаманний своєрідний менталітет. Це стиль, метод мислення, в якому поєднуються логічні та психологічні компоненти. Свій менталітет є у кожного народу, що й відрізняє різні народи. Українцям характерна виважена мудрість, винахідливість, дотепність, гумор та іронія. «Ви мовчіть, а я буду слухати». «Або ви, тату, їдьте в ліс по дрова, а я залишуся вдома, або я залишуся вдома, а виїдьте в ліс по дрова. Все ж комусь треба їхати». Український менталітет тісно зв'язаний з мовою. Саме мова дає думці своєрідне оформлення, яке має чіткі національні рамки. Мова українська дуже багата і мелодійна, чарівна і милозвучна і вважається однією з найкрасивіших мов у світі. А так як вона зазнала чимало утисків збоку колишньої тоталітарної держави, то частина українців перестала нею розмовляти, вважаючи її непотрібною. Та сьогодні українська рідна мова мого народу стала державною і прийшла в усі сфери життя. Тому треба на її вивчення звертати велику увагу. Бо без мови -- не буде народу. І про це треба добре всім пам'ятати -- педагогам і дітям. Та й серед більшості українців мова живе, вона не вмерла, а просто мовчала до пори -- до часу. А тепер настав її зоряний час. А наше завдання піднести нашу мову на світовий рівень.

Народна виховна практика була в усі віки передовою і сучасною, гуманною і особистісною, бо завжди спрямована на конкретну дитину і розуміє під індивідуальним підходом не сліпе пристосування до особистості дитини, а наполегливі пошуки найдоцільніших засобів впливу на неї з урахуванням її темпераменту, сили волі, характеру, нахилів, здібностей, смаків, уподобань і потреб. Це вміння вихователя спертися на позитивні звички дитини, заохотити її до гарних вчинків, допомогти долати труднощі й застерегти від поганого впливу. Багатовікова практика народного виховання визнала найраціональнішим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджує їхні сили, розвиває самостійність, ініціативу, спонукає до позитивних вчинків, підтримує почуття власної гідності і утверджує особисту відповідальність за свою поведінку. Який характер народу, такий і характер виховання. Наш народ дуже обдарований і талановитий. Скільки видатних вчених-українців вийшло у широкий світ! Скільки знаменитих людей народила українська земля! Хіба такий народ можна знищити? Він уміє бачити красу в усьому: в природі, у барвах, у слові і в пісні. Тому і дітей привчає до розуміння краси. Естетична сфера життя дитини захоплює почуття, інтелект, її активність -- це особливий тип світосприймання. Діти повинні бачити красу ніжного світання і надвечір'я, писати вірші, співати і чути спів природи, вчити мови, працювати на комп'ютері, малювати чудові картини природи і все це -- любити. Головне -- любити. Це та духовність, яка потрібна дитинству.

Любов -- найвище в світі почуття.
Вона не має меж -- безкрая!
З любові починається життя,
Вона усе найкраще починає!

Любов довготерпелива, милосердна, на гордиться, не докоряє, відповідальна, не дратівлива, не тримає зла, усе прощає, всьому вірить, смиренна, мудра, щедра і щира, робить людину сильною і мудрою, доброю і сердечною. А дитина повинна виростати доброю, бо ж приходить вона у світ для добра. «Добро саме по собі нічим не обумовлене. Воно все собою обумовлює і через усе здійснюється. Те, що добро, нічим не обумовлене, складає його Чистоту. Те, що воно обумовлює все, є його Повнота. А що Добро через усе здійснюється, є його Сенс і Дійсність... Добро та Істина повинні стати творчою здібністю людини». (Володимир Соловйов). Народна педагогіка стверджує, що в дитячі роки, за час виховання дитина повинна набути гуманістичні цінності -- доброту і милосердя, патріотизм, працелюбство, щирість і щедрість -- це необхідно для того, щоб вона могла жити в суспільстві за законами гуманізму. Бо в житті є абсолютні вартості для всіх народів -- це віра, надія, любов, доброта, чесність, справедливість, щирість, щедрість, гідність, милосердя, прощення, досконалість, краса, свобода, нетерпимість до зла, великодушність, мудрість, шляхетність -- це вже світова педагогіка. Маючи такі риси і благородну душу з дитини виросте Благородна Людина, Благородна Особистість і Благородний Громадянин.

А щоб досягти цієї вершини у вихованні, навчанні і розвитку дитини, треба спрямувати всі зусилля на її особистість. Сучасних психолого-педагогічних технологій є багато. І кожна з них, якщо вона звернена на особистість дитини і спирається на джерела народної педагогіки, якщо в ній є раціональне зерно, заслуговує на увагу. Та застосовувати психолого-педагогічні технології у практиці треба творчо, осмислено, обережно, з любов'ю до дитини та зі знанням справи.

Размещено на http://www.allbest.ru/