Принципи родинного виховання

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

Родинне виховання - перша природна і постійно діюча ланка виховання. Без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім'ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння. Соціальне, сімейне і шкільне виховання повинно здійснюватися у нерозривній єдності. «Сімейне виховання (те ж саме -- виховання дітей у сім'ї) -- спільна назва для процесів впливу на дітей з боку батьків та інших членів сім'ї з метою досягнення бажаних результатів.»[3, 99]

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина -- група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.[1, 29] Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об'єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв'язків. Тож недарма кажуть: коли міцна сім'я, то й сильна держава. Тобто, сім'я -- це святий вузол в суспільстві. Тому й виховний вплив родини на формування і етнізацію особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо. Сім'я -- найкраща вихователька підростаючих поколінь за всіх часів і народів. Справжня сім'я є совістю, честю та доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури людства. Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім'ї. Спільними зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створена власна, національна виховна система, наділена як загальнолюдськими здобутками, так і самобутніми творчими знахідками. Лише в сім'ї, під керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у всіх його складностях і багатогранних виявленнях, тут проходить її громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки. Здійснюючи раннє родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, забезпечення дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища.

З сім'ї починається дорога і до школи. І вже тоді -- життєву дорогу ведуть два розуми, два досвіди: сім'я і школа. У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до захисту рідної землі, патріотичних почуттів. Батьки всіляко сприяють формуванню в дітей національної свідомості та самосвідомості, національного менталітету. Родина дає школярам уявлення про зовнішню і внутрішню культуру людини, виконує шанобливе ставлення до матері і батька, до старших, милосердя у ставленні до немічних, калік, сиріт, вдів та інших, формує уявлення про загальнолюдські моральні вартості, привчає до добросовісної праці, поваги до людей праці. У педагогічній науці репрезентовано чимало книг і статей про сімейне виховання, наприклад, англійське, німецьке, французьке. Але, на превеликий жаль, до цього часу не створено жодної наукової про характеристичні риси української національної системи родинного виховання.

1. Завдання, зміст і методика виховання дітей в сім'ї

З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності. Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління. Основними завданнями родинного виховання є

- виховання фізичної й морально здорової особистості, забезпечені необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу), повноцінного психічного та духовного її становлення формування навичок здорового способу життя;

- створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку почуттів;

- засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, здатності піклуватися про молодших;

- забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних традицій, рідної мови, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості;

- виховання поваги до законів, прав і свобод людини, розвиток громадянської і соціальної відповідальності;

- залучення дітей до світу знань, виховання поваги до науки, школи і вчителя, розвиток прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;

- включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток рис творчої працелюбної особистості, формування почуття власності та навичок господарювання;

- формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної творчої діяльності дітей;

- статеве виховання дітей, розвиток моральної чистоти, поваги до жінки, почуття дружби, кохання, підготовка до подружнього життя, прищеплення навичок виховання дітей в сім'ї;

- розвиток внутрішньої свободи, здатності до об'єктивної самооцінки і саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, поваги до себе, відповідальності за свої вчинки, здатності до морального самовдосконалення. Оскільки мета виховання підростаючого покоління -- формування всебічно розвиненої особистості, сім'я, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання. На думку М. Стельмаховича "Тіло, душа, розум -- ось три кити батьківської педагогіки". Тілесне виховання у сім'ї передбачає зміцнення здоров'я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. "Усі наші зусилля, -- зазначає він, -- спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім. [5]

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль -- моральністю, честь -- честю, гідність -- гідністю. Правильно поставлене розумове виховання в сім'ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп'ютером) готує їх до розумової діяльності. Реалізовуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу. Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання -- міцний фундамент сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя. Важливим у сімейному вихованні е те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави.

Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни. Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання. Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки -- вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей. Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов'язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість. Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів -- батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників -- дідусів і бабусь. Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому.

2. Погляди видатного педагога К.Д. Ушинського

У педагогічній спадщині видатного російського педагога К.Д. Ушинського значне місце посідають питання сім'ї і сімейного виховання. Адже з самого раннього дитинства треба починати виховувати дитину, і тут, на думку К.Д. Ушинського, сім'я відіграє неабияку роль. Погляди К.Д. Ушинського на родинне виховання формувались на грунті великої поваги до народу, на вивченні і використанні досвіду народного виховання, найкраще відображеного в народній творчості -- казках, легендах, приказках. Одночасно видатний педагог спостерігав за станом сучасного йому родинного виховання в різних колах суспільства, а також, подорожуючи за кордон, використовував досвід інших народів. Надаючи виняткового значення сім'ї у підготовці дитини до життя, К.Д. Ушинський не вважав родинне виховання особистою справою батьків. Він розглядав його як суспільний обов'язок кожного з них. Найпершим обов'язком батька сім'ї є виховання особистості, корисної для суспільства. У статті «Про моральний елемент у руському вихованні»[7, 143] К.Д. Ушинський розглядає виховання дітей в селянських і дворянських сім'ях. Говорячи про виховання в родинах селян, він дещо ідеалізує це виховання, покладаючи, зокрема, свої надії у цій справі на виховну діяльність держави і церкви. Розкриваючи негативні сторони дворянського родинного виховання, педагог робить цілком правильні критичні висновки.

Так, Костянтин Дмитрович пише, що про батьків цих сімей не можна сказати, нібито вони не займаються вихованням своїх дітей. «Навпаки,-- підкреслює К.Д. Ушинський,-- в більшій частині дворянських сімей виховання становить головну турботу батьків, мету їхнього життя, перед якою часто схиляються всі інші цілі і мотиви».[7, 144] Говорячи про велику роль сім'ї у вихованні дітей, К.Д. Ушинський підкреслював важливість доброзичливих взаємин між батьками й дітьми, дружби, любові, взаємної поваги між ними. Він вважає, що увесь «дух сім'ї» повинен сприяти правильному виховному процесу. «Хто не знає,-- писав він,-- як сильно діє на характер дитини приклад і вплив батьків. Отже, батьки є для своїх дітей завжди і в усьому зразком -- вони повинні бути винятково тактовними, справедливими, щирими, чесними, витриманими. Адже діти люблять наслідувати дорослих. Найкращою вихователькою в родині К.Д. Ушинський вважав матір. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив жінку російський педагог, свідчить той факт, що він вважав її «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого». Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу. К.Д. Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти. «Важко уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з материнським почуттям .»-- тонко відмітив педагог. К.Д. Ушинський всіляко підтримував «домашнє початкове навчання», вважаючи, що до восьмилітнього і навіть десятилітнього віку (до вступу в гімназію) діти повинні навчатися і виховуватися вдома під керівництвом матері.

Якщо з огляду на певні обставини батьки змушені віддавати своїх маленьких дітей до початкових шкіл, то вкрай необхідно, зазначив він, щоб ця школа була «цілком перейнята сімейним характером» і була б «більше схожа на сім'ю, ніж на школу»[7]. Видатний педагог висловив багато цікавих думок і з приводу того, як саме треба виховувати дітей в сім'ї. К.Д. Ушинський вважав, що батьки обов'язково повинні добре знати своїх дітей, їхні можливості і нахили. В цьому питанні батькам може дуже допомогти педагогічна література. Він дуже чітко підкреслює, чим же повинні керуватися батьки у вихованні власних дітей. Виховати справжню людину можна тільки поєднуючи розумове, моральне, трудове та естетичне виховання. К.Д. Ушинський вважав, що навчання, наслідком якого є одна освіта, певна сума знань, не може бути метою вихователів. Моральне виховання є провідним в усій системі формування особистості. Тому батьки повинні дбати не тільки про те, щоб давати дітям знання, а й про формування в них високоморальних якостей.

На підставі глибокого вивчення психологічних особливостей дітей, а також завдяки вивченню і використанню досвіду народного виховання К.Д. Ушинський визначив засоби морального виховання, які можуть бути здійснені в кожній сім'ї. Педагог звертав увагу батьків на те, що вони інколи прищеплюють дітям «такий напрям думок, який зовсім суперечить істинно моральному вихованню». Це тому, що в душі кожного батька і кожної матері часто борються два протилежні бажання. По-перше, вони хотіли б бачити в своїх дітях «всі моральні досконалості», а по-друге, вони бажають їм таких успіхів в житті, які не завжди відповідають моральній досконалості. У розпорядженні кожного батька й матері є багато засобів морального впливу на дітей. Одним з них є переконання.

Костянтин Дмитрович Ушинський називав переконання найголовнішим шляхом людського виховання. Та разом з цим педагог говорив про те, що треба вміти користуватись цим важливим засобом морального виховання. Він застерігав батьків і вихователів від зловживання ним, детально зупинявся на тому, в яких випадках переконання приносить користь, а в яких шкоду. Зайве моралізування, читання дітям нотацій зрештою їм набридають і можуть дати протилежний результат, а нескінченні моральні проповіді продукують негідників, підкреслював К.Д. Ушинський, нескінчені вмовляння також завдають шкоди дітям. Отже, цей метод морального виховання, як і багато інших, батьки повинні застосовувати дуже обережно. К.Д. Ушинський звертає увагу батьків і на необхідність виховувати у дітей з раннього віку міцні, сталі навички. У творі «Людина як предмет виховання» підкреслюється велике практичне значення виховання добрих навичок. Педагог називає їх моральним капіталом, який безнастанно зростає і процентами від якого людина користується все своє життя. Він пише, як саме батьки можуть виховати в дітях добрі навички. На його думку це треба робити не механічно, а поступово, шляхом систематичних вправ, з урахуванням вікових особливостей дітей. Особливу увагу батьків К.Д. Ушинський звертав на виховання у дітей навичок культурної поведінки. Однак, виховуючи у дітей ці навички, педагог радив стежити за тим, щоб моральні правила, ставши звичною нормою поведінки дитини, не приглушували живої душі, щирості й безпосередності. К.Д. Ушинський давав батькам конкретні поради і з приводу того, як викорінювати погані звички. Для цього потрібно знати причини виникнення поганих звичок у дітей, а потім уже займатися їх усуненням. Говорячи про перевиховання дітей, К.Д. Ушинський був проти тілесних покарань. На його думку, фізичні покарання викликають одне з найогидніших почуттів -- почуття страху, а страх від покарань ставить людину нарівні з твариною. Педагог гнівно засуджував тих батьків, які б'ють своїх дітей. Цих батьків він вважав безсилими перед дітьми і був переконаний, що їх самих треба карати. «Здебільшого дітей карають за те, за що слід карати їхніх батьків і вихователів»[7] -- писав К.Д. Ушинський і мріяв про той час, коли фізичні покарання взагалі зникнуть з вдосконаленням домашнього і громадського виховання.

Проте Костянтин Дмитрович, засуджуючи биття дітей, залишав за педагогами право застосовувати інші види покарання, бо переконання інколи не завжди досягають своєї мети, особливо в молодшому шкільному віці. Основою морального, розумового й фізичного вдосконалення, на думку великого педагога, є праця. Дитину треба привчати до посильної праці з раннього дитинства. І ось тут у пригоді може стати, на думку К.Д. Ушинського, гра, яка поступово переходить у трудову діяльність. Перехідними до праці будуть також ігри з елементами праці, корисної для сім'ї, як, наприклад: копання грядок, шиття лялькам платтячок, плетіння кошиків, палітурна й столярна робота та ін. Від праці-гри Костянтин Дмитрович рекомендував переходити до справжньої праці. Це найрізноманітніші види побутового обслуговування -- праця на городі, в квітнику, в полі. Дуже важливо, щоб дитина якнайшвидше навчилася обходитися без сторонніх послуг. Праця дитини в сім'ї, писав він, по можливості повинна бути різноманітною, а обираючи вид праці, необхідно врахувати нахили дитини, які визначилися ще в процесі гри і саме подальшому розвиткові цих нахилів треба сприяти. Але при цьому слід пам'ятати, підкреслював педагог, що дитина не завжди повинна займатися тією працею, яка подобається. Вже змалечку треба привчати дітей до різних видів праці. Якщо в процесі праці дитина навчиться долати перешкоди, якщо цей процес викличе в дитині певні позитивні емоції, то це буде найефективнішим засобом формування сильного характеру. Важливі думки висловлював К.Д. Ушинський і з приводу того, як треба здійснювати естетичне виховання в сім'ї. Необхідно з раннього дитинства пробуджувати в дітях любов до прекрасного - читати їм дитячі книжки, виводити на природу, показувати різні картинки, навчати різноманітних пісеньок. Але для цього, підкреслював педагог, потрібно, щоб самі батьки були естетично освіченими людьми.

3. Виховний потенціал сучасної української родини

Виховний ідеал української сім'ї формувався протягом усієї історії українського народу. Цей ідеал викристалізувався у формі ставлення в народі до сім'ї і праці, особливостях засвоєння, збереження й розвитку духовної культури, вияву громадянських почуттів, дотримання обов'язку, захисту прав і свобод українського народу. Безперечно, досягнення цього ідеалу на практиці залежало від багатьох чинників - державного устрою, світогляду як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, моралі та релігії, рівня розвитку культури, національних властивостей тощо. В сучасних умовах на виховний ідеал має орієнтуватися державна політика, сім'я, школа, суспільство. Виховний ідеал української нації знаходить своє відображення в традиціях і звичаях народу, фольклорі, художній літературі, а й у національних освітніх та виховних системах. У виховному ідеалі таїться дух нації. Адже нація зберігається там, де її дух, традиції, інтереси визнаються пріоритетними і захищається усіма засобами, аж до крайніх. Підтвердженням цьому є приклади усієї світової історії. Виховний ідеал української родини творився віками і за традицією сьогодні має переходити від старших поколінь до молодших, що його доповнять і вдосконалять. Він знаходиться в одному ряду з досягненнями інших цивілізованих народів. Це підтверджує спільність розвитку української сім'ї, її педагогіки і загальноєвропейського процесу. Адже здобутки одного народу на великому європейському просторі швидко ставали надбанням інших народів. Свідченням цього є те, що педагогічні системи. Я. Коменського, Ж. Руссо, Й. Песталоцці, К.Д. Ушинського, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського впевнено знаходили своїх прихильників і послідовників серед усіх народів Європи. Зрозуміло, що значні зміни в житті українського народу на початку XX ст. призвели до змін у системі виховних орієнтацій, моральних і духовних. Один з найважливіших професійних обов'язків учителя -- організація співпраці з батьками учнів. Більш того завдання складається в організації такої співпраці, яка б не тільки йшла в одному напрямку з його цілями, завданнями і діями, але і доповнювала їх. У систему відносин «вчитель - батьки учнів» вчитель залучається об'єктивною необхідністю, самими умовами здійснення педагогічного процесу.

Ця система відносин може існувати і функціонувати навіть без безпосереднього контакту її учасників, бо їх зв'язує учень як об'єкт взаємного впливу. Об'єктивна потреба співпраці вчителя і батьків учнів, що диктується єдністю цілей і завдань навчання і виховання, не означає непотрібності свідомих зусиль по організації цієї співпраці. Відносини в системі «вчитель - батьки учнів» являють собою важливий педагогічний чинник, що сильно впливає на моральне життя учнів, які сприймають ці відносини як норму навіть в тому випадку, коли останні і не є нормальними. Практика школи показує, що система реальних відносин «вчитель - батьки учнів» не завжди виконує свої функції. У цих відносинах нерідко зустрічаються такі недоліки: - відсутність яких-небудь контактів в педагогічному впливі на дитину; - вчитель іноді має невизначене уявлення про батьків учня, а батьки знають про вчителя тільки зі слів дитини; - взаємне або одностороннє невдоволення один одним, мовчазне або відкрите несхвалення дій один одного, недовір'я і зневага аж до яскраво вираженої неприязні, часом перехідної у взаємні образи і приниження людського гідності, в гострий конфлікт, в який неминуче залучаються і діти, і який, внаслідок цього, не може не надавати руйнівної дії на педагогічний процес. Відповідальність за моральні відносини, що складаються в системі «вчитель - батьки учнів» лягає на вчителя як на ведучу сторону, професіонально зобов'язану. Природно, що здійснення ведучої ролі педагога в організації оптимальних відносин з батьками учнів являє собою іноді значну трудність.

По-перше, тому, що вчитель, крім морального авторитету, не має ніяких інших впливів. По-друге, йому доводиться налагоджувати доцільні контакти з будь-якими батьками, незалежно від їх особистих якостей і особливостей, незалежно від того, чи бажають цих контактів батьки чи ні. Протиріччя між вчителем і батьками учнів породжуються різними причинами. Проте у демократичному суспільстві такі протиріччя практично виключені, бо мета і завдання школи, носієм яких виступає вчитель, співпадають з інтересами батьків учнів, що є соціальною передумовою для їх співпраці. І все-таки протиріччя між вчителем і батьками учнів мають місце і в сучасній школі, хоч вони і носять інший характер. Зупинимося на короткій характеристиці деяких з них:

1. Протиріччя, зумовлені труднощами і складностями процесу навчання і виховання, мають місце навіть тоді, коли використані, здавалося б, всі необхідні методи і засоби, а також значні зусилля сторін. Ці специфічні труднощі педагогічного процесу суб'єктивно сторонами можуть і не враховуватися, однак при несприятливому результаті сторони можуть перекладати провину один на одного за погане навчання і виховання дитини і нестачу уваги до неї. Непомірність претензій, що пред'являються сторонами в загальній формі один до одного без урахування конкретної обстановки і можливостей, внаслідок практичної їх нездійсненності викликає незадоволення, нерозуміння і невдячність, хоч сторони, можливо, і роблять все, що в їх силах. Потрібно мати на увазі і залежність процесу навчання і виховання від безлічі інших чинників, дія яких не пов'язана ні з впливом вчителя, ні з впливом батьків, в тому числі і природні завдатки, вплив яких не можна ні перебільшувати, ні зменшувати.

2. Причиною протиріч між вчителем і батьками учнів, зумовлених відмінністю в типі відносин школи і сім'ї до дитини, може бути також відмінність в типі відносин до дитини, які випливають з якісної відмінності таких інститутів, як школа і сім'я, що виступають абсолютно різними соціально-психологічними групами з різними функціями і відносинами. Протиріччя ці природні, оскільки представники цих різних груп починають взаємодіяти між собою, але зберігають відносно учня звичні для своєї групи зв'язки. Вказані протиріччя особливо загострюються, якщо вчитель дивиться на свою діяльність тільки як на службу, і встановлює з батьками учнів лише офіційні, ділові відносини.

Але офіційний підхід до навчання і виховання дітей (особливо в скрутних ситуаціях) безперечно вступить в суперечність з іншим до дитини з боку батьків -- з людським підходом. І це -- зрозуміло. Увага і турбота батьків про дитину -- не служба, а -- моральна потреба. Батьків хвилює все, що пов'язано з їх дитиною: її успіхи і невдачі це їх гордість і сором, радість і страждання, тобто важлива частина їх життя. Вони повні любові до дитини навіть в стані розгубленості і безсилля, коли у них «опускаються» руки, і тому внутрішньо не можуть погодитися з сухим відношенням вчителя до їх дитини. Вчителеві ж, в свою чергу, ці переживання батьків і їх претензії можуть здатися надмірними. Так, через різний за своєю природою підхід до учня може виникнути невдоволення сторін, якщо вчитель не зуміє зрозуміти переживання і побоювання батьків за долю своєї дитини і врахувати їх в своїй діяльності. Іншому вчителеві буває важко зрозуміти, що навіть звичайне запрошення в школу викликає в сім'ї цілий переполох -- батьки хвилюються і уявно перебирають можливі варіанти розмови з вчителем частіше неприємні для них за змістом, живуть в очікуванні переживання болю і сорому.

3. Протиріччя, пов'язані з різним рівнем педагогічної підготовки сторін. Суперечність відносно вчителя з батьками учнів може виникнути як наслідок різного рівня їх педагогічної підготовки. Для однієї з сторін процес навчання і виховання професія, для іншої -- ні. Різна компетентність у розумінні мети, завдань і методів навчання і виховання породжує часте розходження у поглядах, створює зі сторони більш обізнаного в питаннях педагогіки вчителя спокусу командувати, повчати, неуважно відноситися до думки батьків, прагнення бути безперечним авторитетом в справах навчання і виховання. Звичайно таке «педагогічне чванство» вчителя поєднується з відсутністю такту. Деяким вчителям навіть здається, що чим в більш незручне положення вони поставлять батьків учня своїм зауваженням, тим краще для справи (вони, неначе б, сильніше відчують відповідальність за своїх дітей). Тому по відношенню до такого вчителя у батьків виникає неприязнь і небажання зустрічатися з ним.

4. Іноді протиріччя виникають під впливом різної інформованості сторін про дитину, на основі якої вчитель і батьки по-різному судять про неї. І це зрозуміло: батькам більше відомо про життя дитини поза школою, вчителеві -- шкільне життя, успішність і поведінка на уроках. Природно, що інформація будь-кого з сторін, взята нарізно, є неповною, і тому недостатньою для справедливої, об'єктивної оцінки учня і його ставлення до навчання, до товаришів, до навколишнього світу загалом.

5. Неадекватне встановлення вимог сторін. Батьки учнів ставлять до вчителя іноді найвищі вимоги і не пробачають йому навіть тих помилок і проступків, які можуть пробачити багатьом іншим, в тому числі і собі. Здається, що в цій підвищеній вимогливості до вчителя криється несправедливість -- вчитель така ж людина, як і всі, і йому також є притаманним все людське. Це не зовсім так. Високий рівень вимог, що встановлюються батьками учнів до вчителя, свідчить про особливу, високу повагу до нього, про розуміння його незвичайного становища -- становища Вчителя! Є немало й інших обставин, що створюють труднощі у відносинах між вчителем і батьками учнів. До них, зокрема, відносяться: нестача часу у вчителя, внаслідок чого він не в змозі іноді підійти до кожного з батьків практично, врахувати всі його індивідуальні особливості і внесок в справу навчання і виховання своєї дитини. Іноді і у батьків дитини не вистачає часу, щоб проконтролювати всю роботу дитини і поговорити з вчителями. Не завжди буває легко зрозуміти і чітко розрізнити обов'язки сторін, що і породжує часом взаємні докори і претензії.

Як бачимо, протиріччя між вчителем і батьками учнів, які перешкоджають встановленню педагогічно доцільних контактів між ними, мають як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Природно, що деякі з них можна пом'якшити, інші відповідним образом відрегулювати. Одним із засобів такого регулювання є педагогічна мораль, яка передбачає виявлення і формулювання таких вимог до поведінки вчителя, які були б педагогічно доцільними і необхідними при встановленні контактів з батьками учнів. Всі ці вимоги витікають із завдань виховання підростаючого покоління і навчально-виховного процесу школи. Назвемо головні з них.

Принципом, що визначає основний напрям в діяльності і поведінці вчителя, в його відносинах з батьками учнів, є вимога: турбота про організацію педагогічної співпраці з батьками учнів. Зміст цього принципу розкривається в сукупності моральних норм, а саме: - відчувати моральну відповідальність перед батьками учнів за навчання і виховання їх дітей; - активно і постійно шукати педагогічні контакти з батьками (а не тільки тоді, коли необхідна їх допомога); - не ображати батьківських почуттів недбалою і необгрунтованою оцінкою здібностей дітей і їх поведінки; - сприяти підвищенню авторитету батьків в очах дітей, уміти бачити і показувати дітям найбільш цінні якості їх батьків і самому цінити ці якості; - тактовно і обґрунтовано ставити необхідні вимоги до батьків учнів, не перекладаючи при цьому на них своїх обов'язків; - нести певну відповідальність за педагогічні погляди батьків учнів і прагнути до їх вдосконалення; - терпляче вислухувати критичні зауваження батьків на адресу вчителя, рахуватися з ними. Кожну з названих форм можна розкрити в ряді більш конкретних її вимог. Вчитель і батьки учня -- дві сторони, разом і взаємно відповідальні за виховання дитини перед суспільством. Вчитель як професіонал зобов'язаний активно шукати педагогічні контакти з батьками учнів. Навчально-виховний процес вимагає всебічної інформації про дитину і обліку її в роботі вчителя. Так само в житті учня є сторони, які прямують, регулюються і контролюються тільки батьками або переважно ними. Отже, без подолання різнобою у вимогах до дитини між сторонами оцінка поведінки учня не може бути справедливою. Контакти вчителя з батьками повинні бути постійними і диктуватися не надзвичайними випадками і вимогами покарати дитину («вжити заходів»), а прагненням вчителя побільше дізнатися про дитину, порадитися про його навчання і виховання, навіть порадіти з батьками за нього, подумати про перспективи виховання.

Педагогічна мораль засуджує вчителя, який не бажає встановлювати контакти з батьками учнів. Причини такої його орієнтації можуть бути різні. Наприклад, надмірна упевненість в своїх педагогічних можливостях («обійдемося і без батьків»), невіра в батьків як помічників в справі виховання («що вони там розуміють»), байдужість до своєї справи взагалі («до чого мені все це»), відсутність свідомості і почуття моральної відповідальності перед батьками учнів («яке їм діло до моєї роботи») та інші. Виховувати повагу до батьків -- значить залучати дітей до важливої сторони моральності -- поваги до старших, допомагати дітям побачити в своїх близьких такі якості, якими вони можуть гордитися. Педагог повинен зацікавити учнів життям і долею близьких, спонукати задуматися про те, з якими цікавими і шановними людьми вони живуть. Щирий інтерес до життя батьків учнів підіймає авторитет вчителя і як вихователя. І батьки будуть вдячні йому за таку орієнтацію їх дітей. Цікавий досвід виховання у дітей любові і поваги до батьків В.О. Сухомлинського, який писав: «даємо дітям саджанці троянд -- візьми, попрацюй, посади, подоглядай за трояндовим кущем, створи своєю працею красу, принеси матері, батькові, дідусеві і бабусі радість». Вчитель, що зумів вплинути на зростання авторитету батьків в очах дітей, підіймає і свій авторитет: батьки щиро підтримують такого педагога у всіх його починах. Відомо, що значною перешкодою у вихованні дітей є прихильність деяких батьків застарілим поглядам, педагогічна неписьменність, а то й зневага своїми обов'язками по відношенню до дітей. Значну частину моральної відповідальності за неправильні педагогічні погляди і поведінку батьків учнів несе вчитель.

Педагогічна мораль зобов'язує його активно сприяти формуванню педагогічної культури батьків учнів, показувати те зло, яке наносить справі виховання їхня педагогічна неграмотність. Ця вимога диктується міркуваннями співпраці і створення сприятливих умов для виховання, коли всі суб'єкти педагогічного впливу на дитину об'єднані правильними, педагогічно доцільними установками і поглядами. Але, виховуючи у дітей повагу до своїх батьків, вчитель зобов'язаний керуватися моральними вимогами, тобто вчити поважати лише те, що є гідним поваги. Важливо донести це положення і до розуміння батьків, які зобов'язані ставити перед собою високі вимоги і повинні знати, що діти не можуть їх поважати лише за те, що вони батьки.

Для поваги необхідні реальні цінності і гідність - інтелектуальні, етичні і т. д. Практика кращих вчителів показує: авторитет, заснований на несправедливості, -- фікція, яка розлітається при першому ж серйозному випробуванні. Вчитель зобов'язаний підтримувати тільки праву сторону. У іншому випадку неминучі соціальні і педагогічні втрати. Так, якщо в шкільні роки учень пересвідчиться, що поняття «авторитет» і «справедливість» можуть і не співпадати, то не виключено, що згодом він піддасть сумніву реальність і цінність і того і іншого. Щоб успішно боротися з неправильними педагогічними поглядами батьків, вчитель повинен уміти правильно оцінювати їх відношення до своїх дітей, їх роль в навчанні і вихованні. Треба стерегтися при цьому поширеної помилки, коли про батьків судять тільки по їх дітях: вчителеві може здаватися, що батьки успішних учнів виконують свій обов'язок, а невстигаючих, недисциплінованих -- ні. Важливо уміти правильно визначати і вимоги до батьків в їх відношенні до дітей, уміти знаходити доцільну форму презентації такої вимоги, яка не кривдила б батьків. Не менш важливим є навчити тат і мам виконувати вимоги, що поставлені перед ними. Вчитель повинен стерегтися спокуси -- хоч би частину своїх обов'язків перекладати на плечі батьків або ставити перед ними незрозумілі і нездійсненні завдання.

Конкретні форми впливу на батьків учнів багато в чому залежать від педагогічної майстерності, чуйності і етичної культури того або іншого вчителя, від уміння сприймати ним критику. Критика менше образить вчителя у випадку, якщо він сам організує батьків на висловлювання критичних зауважень в свою адресу, переконавши їх в тому, що йому просто необхідно знати їх думку, знати, чи правильно розуміють його учні і батьки, які він допускає, з їх точки зору, помилки, побачені ними зі сторони, для того щоб їх усунути. У таких умовах критика набуває конкретного, ділового і необразливого характеру.

Якщо ж критика батьків неправильна по суті або несправедлива, то вчитель і в цьому випадку зобов'язаний її вислухати і тактовно роз'яснити батькам, в чому вони неправі. Хоч вимогливий до себе вчитель завжди знайде і в помилковій критиці щось таке, що йому потрібно брати до уваги. Нехай хоч би те, що він, поступаючи правильно, виявився невірно зрозумілим іншими людьми. Вчитель повинен бути зацікавлений у відкритій, чесній критиці, оскільки невдоволення батьків його роботою можна подолати тільки таким шляхом.

При відсутності відкритої критики, невдоволення батьків роботою вчителя зберігається, хоч справа іноді зводиться до простого нерозуміння ними один одного. Крім того, невдоволення роботою вчителя може нагромаджуватися, відносини між сторонами починають носити нещирий характер -- виникає недовір'я і до педагогічного і до людського авторитету вчителя.

Висновки

Результати проведеного дослідження дають підстави сформулювати такі висновки: Родинне (сімейне) виховання (те ж саме -- виховання дітей у сім'ї) -- спільна назва для процесів впливу на дітей з боку батьків та інших членів сім'ї з метою досягнення бажаних результатів. Родинне виховання повинно здійснюватися в тісній взаємодії зі школою, зокрема, вчителям початкових класів, і мати на меті забезпечення фізичного і психічного здоров'я дітей, повноцінного розвитку готовності до школи, набуття життєвого досвіду. Сім'я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей. Отже, проблемі "Родинне виховання" педагоги і літератори здавна надавали великого значення. Родина (батьки) покликані створити всі умови для повноцінного фізичного і психічного становлення дитини як особистості, сприяти повноцінному її розвитку, готовності до школи, набутті життєвого досвіду. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ, - такий шлях у розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості. Родинне виховання - це природна і постійно діюча ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя. Тому у своїй виховній діяльності система освіти має спиратися на сім'ю, підвищувати її психолого-педагогічну культуру, активно впливати на взаємини між її членами.

родинний виховання ушинський педагогічний

Список використаних джерел

1. Луцик Д.В. Українська сім'я, її виховні функції. -- Дрогобич, 1988.--132с.

2. Маценко Л.М. Педагогіка сімейного виховання: навч. посібн. / М.Л. Маценко. - Вид. 2-ге, доп., перероб. - К. : НАКККіМ, 2011. - 293 с.

3. Подготовка детей к школе в детском саду / Под ред. Схина Ф.А., Тарунтаевой Т.В.--М.: Педагогика, 1978.--178с.

4.Стельмахович М.Г. Українська родина // Рідна школа - 1993. №4. - С.15.

5.Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997. - 231с.

6. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні / / Избр. пед. соч.: У 2 томах. - Т1. - М.: Педагогіка, 1974. - 123 с.

7. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання [збірник].-- К.:Радянська школа, 1974.--151с.

Размещено на Allbest.ru