Педагогічні концепції в навчанні військовослужбовців

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття «навчання» та «зміст навчання»

Загальна характеристика військового навчання це галузь педагогічної науки, що містить теорію навчання військовослужбовців і військових підрозділів, зветься військовою дидактикою (від грец. didacticos - навчальний).

Сучасна дидактика - найусталеніший розділ у педагогіці, яка видокремилась в окрему галузь наукової думки з системи філософського знання на початку XXVII ст., завдяки англійському філософу Френсісу Бекону (1561-1626). Вважається, що термін дидактика запровадив видатний німецький дидакт Вольфганг Ратке (1571-1635), який під цим терміном розумів наукову дисципліну, яка досліджує теоретичні засади навчання.

Засновником української дидактики був великий педагог К.Д. Ушинський (1823-1871), який вважав себе українцем і багато часу працював і жив в Україні і похований у Києві. В основу його педагогіки було покладено ідею народності (у сучасному розумінні - загальності) початкового навчання. Його висловлювання служитимуть дороговказом для педагогів ще не одне століття. Наприклад, це загальновідоме кардинальне положення К.Д. Ушинського: Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також у всіх відношеннях.

Сучасні умови розвитку вітчизняної військово-педагогічної науки, а також соціальні запити до Збройних сил України свідчать про те, що обсяг знань, які необхідні військовому спеціалісту, швидко зростає. Сьогодні робити акцент на опануванні військовослужбовцями тільки певної сукупності знань не можна. Кожному воїну необхідно прищепити вміння самостійно поповнювати свої знання, орієнтуватися у сучасній військово-науковій інформації. Це означає, що військова дидактика має бути спрямована до особистості воїна, який навчається. Процес навчання необхідно організувати таким чином, щоб він умів самостійно вчитися, сформував у себе навички та вміння до самоосвіти.

Військова дидактика - є складовою частиною військової педагогіки,яка вивчає сутність процесу навчання воїнів,його зміст, організацію і методику.

Безумовно, військовою дидактикою охоплюється вся діяльність командирів, яку називають викладанням, і навчально-пізнавальна діяльність воїнів, яку визнають як учіння. Ця активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія того, хто вчить (офіцери, прапорщики, сержанти), і того, хто навчається (усі військовослужбовці), визначається як процес навчання військовослужбовців, під час якого останні засвоюють певну сукупність військово-професійних знань, формують необхідні професійні практичні навички та вміння, всебічно розвивають свої інтелектуальні та фізичні здібності і кваліфікацію. Таким чином, цей процес має бути свідомим і створювати тісний та плідний союз між викладанням і учінням, тому що, коли він відсутній, процес навчання військовослужбовців практично не виконує свої суспільні функції та не досягає мети.

Навчання - це цілеспрямований, організований процес опанування знаннями, навичками й уміннями, котрі необхідні воїнам для підтримання високої бойової готовності та успішного ведення бойових дій.

Для реалізації мети навчання необхідно докладно з'ясувати змістовний компонент процесу навчання військовослужбовців. Цей компонент повинен відповісти на запитання: Чому необхідно вчити воїнів?, Що вони повинні опанувати у процесі навчальної діяльності?

Що слід розуміти під дидактичним поняттям зміст навчання? Відповідаючи на це запитання, слід мати на увазі два аспекти: по-перше, державні вимоги до освіти, по-друге, специфіку військової освіти. Отже, у Державний національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) накреслено стратегію розвитку освіти, у тому числі й військової, на найближчі роки і перспективу. У програмі сформульовано найважливіші принципи реформи всієї системи освіти, які справляють безпосередній вплив на формування змісту навчання військовослужбовців:

· демократизація освіти і розширення автономії навчальних закладів з урахуванням розвитку партнерства учнів, студентів та педагогів, гуманізації системи, що полягає в утвердженні людини як вищої соціальної цінності;

· гуманізація освіти, покликаної формувати в свідомості учнів цілісний науковий світ, розвивати їх духовність і творче мислення;

· національна спрямованість освіти, її гармонійне поєднання з національною історією і народними традиціями;

· неперервність освіти, перетворення її на процес, що триває протягом усього життя людини;

· неподільність навчання і виховання, їх органічна єдність як чи не найважливішого важеля економічного і політичного розвитку суспільства.

Отже, зміст військової освіти має враховувати призначення Збройних сил України, основну мету навчання військовослужбовців, завдання військово-дидактичного процесу та задачі формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості - громадянина України. Вони, тобто мета і завдання, визначаються Воєнною Доктриною України, Військовою Присягою, законами України Про оборону України та Про Збройні сили України, статутами Збройних сил України, наказами та іншими документами уряду і Міністерства оборони України, інструкціями, директивними документами, які регулюють організацію і хід бойової та гуманітарної підготовки, зміст повсякденної життєдіяльності та військово-професійної діяльності військовослужбовців і військових підрозділів, використання Збройних сил України в мирний і воєнний час. Остаточно ця мета та завдання знаходять своє відбиття в програмах бойової та гуманітарної підготовки відповідних військових підрозділів та різних категорій військовослужбовців, формулюються і обґрунтовуються в різноманітних планах їх підготовки.

Безумовно, найважливішою передумовою бойового потенціалу Збройних сил України є всебічно підготовлений військовослужбовець, його свідомість, знання, уміння, навички, творча та інноваційна активність, розвинута емоційно-вольова сфера психіки, військово-технічна кваліфікація, переконання, мотивація та ідеали. Усе це вимагає, по-перше, концептуального визначення освітніх, виховних і розвиваючих цілей військово-дидактичного процесу і, по-друге, конкретного формулювання змісту загального, загальновійськового, військово-професійного та гуманітарного навчання. Зміст і особливості сучасної війни, її надзвичайно висока морально-психологічна насиченість передбачають високу громадянську свідомість, справжню бойову майстерність, всебічну морально-психічну стійкість і готовність воїнів, які ґрунтуються на гуманітарній, тактико-спеціальній, тактичній, спеціальній, технічній, фізичній та загальновійськовій підготовці. Повна інтеграція усіх її видів полегшує всебічну підготовку військовослужбовців до виконання свого конституційного обов'язку і сприяє гармонійному розвитку їх особистості.

Під час визначення змісту навчання військовослужбовців необхідно також мати на увазі загальний освітній рівень призовників, їх фізичний і морально-психічний стан, індивідуально-психічні особливості, майбутню цивільну діяльність, потреби держави у відповідних військових і цивільних фахівцях.

Безпосередній вплив на навчальні дії як тих, хто навчає, так і тих, хто навчається, справляє матеріально-технічне забезпечення бойової та гуманітарної підготовки, інфраструктура військової освіти.

Після цих міркувань щодо наукових, суспільних, військово-професійних, культурних, особистісних і психолого-педагогічних передумов визначення різноманітної підготовки військовослужбовців під час служби в лавах Збройних Сил України можна дати загальне визначення змісту навчання. Під поняттям зміст навчання військовослужбовців розуміється система наукових і військово-професійних знань, практичних навичок і вмінь, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей військовослужбовців, формування світоглядних і морально-психічних властивостей, підготовку їх до захисту Батьківщини.

Добір змісту навчання військовослужбовців має задовольнити такі вимоги:

1) відповідати соціальному замовленню суспільства, призначенню Збройних сил України;

2) бути спрямованим на здійснення головної мети військово-педагогічного процесу - формування і розвиток всебічно й гармонічно розвинутої особистості - гідного громадянина України;

3) спиратися на сучасні наукові досягнення;

4) відбивати зв'язок теорії з військовою практикою, забезпечувати загальну військово-професійну освіту;

5) забезпечити всебічну військову та фахову підготовку військовослужбовців;

6) відповідати інтелектуальним і фізичним можливостям військовослужбовців, сприяти їх активізації та самовдосконаленню;

Таким чином, зміст навчання військовослужбовців має забезпечити їх військово-професійну освіту, всебічний розумовий і фізичний розвиток, формування світогляду захисника України, сутність яких полягає в підготовці призовників до захисту Вітчизни шляхом озброєння їх певною сумою фахових знань, практичних навичок і вмінь, особистісними гуманними та військово-професійними якостями.

2. Педагогічні концепції навчання та можливості їх використання в навчанні військовослужбовців. Педагогічні концепції добору змісту навчання

У військовій дидактиці на основі теорії пізнання і сучасних досягнень психолого-педагогічної науки розроблена та активно використовується низка концепцій навчання, опанування знань, навичок та вмінь. Деякі автори, наприклад В. Оконь, визначають ці концепції, як дидактичні системи, під якими розуміється комплекс внутрішньо узгоджених тверджень, які базуються на єдності цілей, змісту і дидактичних принципів, котрі стосуються способів і організації роботи вчителя та учнів. У змістовому відношенні поняття концепції навчання і дидактичні системи є тотожними, у зв'язку з цим правомірним є використання як першого, так і другого поняття.

Узагальнюючи основні концепції навчання, які існують, можна виділити три групи: традиційну, педоцентристську, сучасну .

Кожна група складається з певних напрямків і педагогічних теорій. Цей поділ на три групи здійснено на основі того, як розуміється військово-дидактичний процес - об'єкт і предмет дидактики.

У традиційній системі навчання домінуючу роль відіграє викладання - діяльність педагога. До цієї групи відносять класно-урочну систему Я.А. Коменського, вільне виховання Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), концепцію навчання бідноти І.Г. Песталоцці (1776-1841), теорію матеріальної освіти Г. Спенсера (1820-1903).

У педоцентристській концепції головний акцент робиться на учінні - діяльності учня. В основі цієї концепції знаходиться педоцентризм Дж. Дьюї. До цієї групи можна віднести концепцію трудової школи Г.Кершенштейнера, В.Лая - концепцію навчання періоду реформ у педагогіці початку XX ст.

Сучасна дидактична система виходить з того, що обидві сторони - викладання і учіння - складають процес навчання, а їх різноманітні та змістовні відношення в структурі цього процесу є предметом дидактики.

До сучасних дидактичних концепцій можна віднести такі: теорія поетапного формування розумових дій (ТПФРД), програмоване, проблемне і розвиваюче навчання (П.Я. Гальперін, Л.В. Занков, В.В. Давидов, В.П. Беспалько, М.І. Махмутов, І.Я. Лернер тощо).

Традиційна концепція.

Традиційна дидактична система, чи пояснювально-ілюстративний вид навчання, ґрунтується в основному на ідеях І.Ф. Гербарта (1776-1841) і характеризується такими поняттями, як управління, регламентація, правила, розпорядження, керівна роль педагога. Цілями навчання, за І.Ф. Гербартом, є формування інтелектуальних умінь, уявлень, понять, теоретичних знань. Логіку навчання він розумів як послідовність таких дій: пояснення, осмислення, узагальнення і використання на практиці. Але ця система страждає відірваністю від інтересів і потреб об'єкта навчання та життя. Вона не сприяє активізації розумових дій того, хто навчається, придушує його самостійність, ініціативність і творчість.

Тому на початку XX ст. з'являються нові концепції навчання. Найпомітнішу роль серед них відіграла концепція педоцентризму Дж. Дьюї. Її також називають прогресивістською, реформаторською, навчання через роблення. Він запропонував організовувати процес навчання, враховуючи інтереси, потреби та здібності того, хто навчається. Метою навчання повинен бути розвиток загальних і розумових здібностей, різноманітних умінь. Цей напрямок в педагогіці врахував особливості об'єктів навчання і був протиставленням гербартаіанській моделі навчання (школі книжкового навчання протиставили школу праці та життя). Структуру процесу навчання в педоцентризмі складають: відчуття труднощів у процесі пізнавальної діяльності, визначення гіпотези та її перевірка, формулювання висновків та нова діяльність залежно від отриманих знань. Ці етапи процесу навчання моделюють дослідницьке мислення, науковий пошук.

Друга половина XX ст. характеризується певним розвитком дидактичної думки як у нашій країні, так і за кордоном. Поступово визначаються контури сучасної дидактичної системи. Як такої єдиної дидактичної системи в педагогіці поки немає, а існує низка концепцій, у яких є загальні риси та закономірності. Ці концепції навчання в більшості підходів передбачають не тільки формування знань, але й загальний розвиток особистості, її інтелектуальних, фізичних та інших навичок та вмінь. Зміст навчання ґрунтується в основному на предметах, хоча можуть бути також та інтегративні курси. Процес навчання повинен адекватно відповідати цілям і змісту навчання, і в зв'язку з цим він розуміється як двосторонній і керований педагогом. Він керує навчально-пізнавальною діяльністю тих, хто навчається, організовує і веде їх, стимулює самостійну роботу, водночас уникаючи крайнощів традиційної та педоцентристської дидактики і використовуючи їх достоїнства. Розглянемо деякі з цих концепцій.

Програмована концепція навчання

Ця концепція почала розвиватися в 40-50-х роках у США, а пізніше в Європі. Ідею концепції опрацьовували американські вчені Б. Скіннер і Н. Краудер, радянські вчені В.П. Беспалько, С.А. Буссади, П.Я. Гальперін, Н.Ф. Тализіна, військові педагоги О.В. Барабанщиков, Б.Ц. Бадмаєв, С.І. С'єдін. Вона надала поштовх розвитку технологій навчання, розробці теорії та практики технічно складних навчальних систем.

Програмоване навчання - це відносно самостійне та індивідуальне засвоєння знань і аналіз умінь за допомогою комп'ютерів згідно з навчальною програмою. У традиційній педагогіці учіння відбувається за допомогою підручників, і об'єкт навчання відповідно репродукує їх. При цьому його робота практично не контролюється і не регламентується. За програмованого навчання передача матеріалу здійснюється невеликими порціями (алгоритмами), які мають характер логічно і змістовно завершених елементів.

Основним поняттям цієї концепції є навчальна програма, під якою розуміють алгоритм пізнавальних дій, що містить послідові мікроетапи щодо опанування одиниці знань або дій. Алгоритм складається з трьох частин: доза інформації про предмет, який вивчається; завдання операції щодо роботи з інформацією та її засвоєння; контрольні завдання і вказівки про повторення вправи або перехід до наступного етапу.

У теорії та на практиці програмованого навчання сформувалися два відносно самостійні підходи - лінійний та розгалужений. Автором першого підходу є Б. Скіннер. Матеріал, що вивчається, поділяється на невеликі “порції”, які доступні для засвоєння і закінчуються кількома контрольними запитаннями. Польський дидакт Ч. Купісевич сформулював основні засади створення та використання лінійного програмування в навчальному процесі:

· розподіл навчального матеріалу на дрібні “порції”;

· активізація діяльності тих, хто навчається, шляхом вказівок, що і як робити;

· негайна оцінка відповіді або дії (принцип зворотного зв'язку);

· індивідуалізація темпу і змісту навчання .

Достоїнством лінійного програмування є те, що об'єкти навчання обов'язково опановують навчальний матеріал, завдяки невеликим його "порціям", безпосередньому контролю і перевірці, можливості відтворення навчальних дій. Але цей підхід має й недоліки. Наприклад, він не надає можливості воїну чітко з'ясувати для себе загальні цілі навчання, досягти мети стрибком, індивідуалізувати зміст навчання, сковує творче мислення і самостійність.

Теорія поетапного формування розумових дій

Цю концепцію було розроблено в 50-ті роки нашого століття. Її засновником є наш співвітчизник П.Я. Гальперін. Подальший розвиток ця концепція отримала у роботах Н.Ф.Тализіної.

В основі цієї концепції лежить психологічне вчення про перетворення зовнішньої предметної діяльності у внутрішню психічну діяльність. Формування внутрішніх розумових структур психіки здійснюється за допомогою освоєння зовнішньої соціальної дійсності. З цього випливає, що навчання і виховання можна розглядати як процес інтеріоризації. Головна проблема у такому разі полягає тільки у тому, як оптимально керувати цим процесом. Концепція П.Я. Гальперіна дає відповідь на це питання.

У навчальній діяльності автори цієї концепції виділили три сторони: орієнтовну, виконавчу і контрольну. Орієнтовна сторона базується на використанні тими, хто навчається, об'єктивних умов, які необхідні для виконання цієї діяльності. Виконавча сторона забезпечує послідовне виконання основних етапів навчання об'єкта діяльності, а контрольна - вимагає від того, хто навчається, спостереження за перебігом навчальної діяльності та порівняння її результатів з відповідними зразками, а при виявленні розходжень - відповідної коректировки орієнтовної та виконавчої складових цієї діяльності. Уся діяльність не є самоціллю, а викликана деяким мотивом цієї діяльності, до складу якої він входить. Коли мета завдання збігається з мотивом, дія стає діяльністю. Роль мотивації П.Я. Гальперін оцінює так високо, що поряд з п'ятьма основними етапами під час опанування нових дій він дає ще один етап - формування позитивної навчальної мотивації.

1. Етап попереднього ознайомлення з метою навчання. На цьому етапі відбувається ознайомлення тих, хто навчається, з метою навчання, його умовами. Цей етап формує мотивацію навчальної діяльності.

2. Етап складання схеми орієнтовної основи дій (ООД). На цьому етапі ті, хто навчаються, пізнають предмет навчання і послідовність виконання орієнтовних, виконавчих та контрольних дій. Це ще не сама діяльність, а лише система вказівок до цієї навчальної діяльності. При цьому ООД може мати кілька видів: неповна (одноразовий показ зразка і неповний словесний опис), повна (для певного виду діяльності) і повна узагальнена (для цілого класу явищ).

3. Етап формування матеріальної діяльності. На цьому етапі дії виконуються у матеріальному або матеріалізованому вигляді з конкретними предметами або за допомогою певних модулів. Ці дії обіймають як орієнтовну і виконавчу, так і контрольну дії.

4. Етап зовнішньої мови. На цьому етапі дії узагальнюються завдяки їх повній вербалізації в усному або письмовому вигляді. Дії реалізуються словесно без опори на матеріальні засоби, таким чином, вони засвоюються в узагальненій, відірваній від конкретики формі.

5. Етап внутрішньої мови. Тут практичні дії супроводжуються промовленням про себе і здійснюються в узагальненому виді. Але вони, поступово скорочуючись, автоматизуються.

Отже, у цій концепції широко використано рекомендації кібернетики. Її головна засада полягає у тому, щоб оптимально і ефективно управляти процесом навчання військовослужбовців з погляду функціонування їх психіки. Це керування тут доведено до досконалості, що дозволяє перетворити зовнішні дії у внутрішні та тим самим прискорити розумовий і фізичний розвиток воїнів. Інша особливість цієї концепції полягає у цілеспрямованому формуванні мотивації навчання. Власне, відсутність цього елемента знецінює низку дидактичних концепцій. Остання особливість цієї концепції стосується її практичної спрямованості, що справляє безпосередній позитивний вплив на прискорення підготовки конкретних військових спеціалістів. У зв'язку з цим теорія поетапного формування розумових дій широко використовується у закордонних арміях для підготовки військових спеціалістів. Отже, значення даної теорії полягає у тому, що вона вказує військовому педагогу, як необхідно організовувати навчання військовослужбовців, щоб, використовуючи головний дидактичний засіб - ООД, керувати процесом навчання.

Проблемне навчання

У 50-х роках нашого століття з'явився новий вид навчання, який отримав назву проблемного. Ця концепція, на думку її авторів, повинна компенсувати недоліки традиційного або пояснювально-ілюстративного виду навчання. Один з авторів цієї концепції польський дидакт В.Оконь таким чином визначає сутність цієї концепції: Проблемне викладання основане не на передачі готової інформації, а на отриманні учнями певних знань та вмінь шляхом вирішення теоретичних та практичних проблем. Суттєвою характеристикою цього викладання є дослідницька діяльність учня, яка з'являється в певній ситуації і змушує його ставити питання - проблеми, формувати гіпотези та перевіряти їх під час розумових і практичних дій

Перші ідеї проблемного навчання знаходимо у методах навчання Дж. Дьюї - навчання через роблення, Дж. Бруннера - навчання через дослідження. У колишньому Радянському Союзі цю концепцію розвивали І.Я. Лернер, М.М. Скаткін, А.М. Матюшкін, М.І. Махмутов. Відносно до військової дидактики цю концепцію обґрунтували О.В. Барабанщиков, А.М. Воробйов, А.Г. Давидов, Є.М. Коротков та ін. Удосконалений варіант проблемного навчання у військовій дидактиці називається проблемно-діяльнісним.

Безумовно, ця концепція не вирішує всіх проблем, які виникають під час навчання військовослужбовців. Але вона має суттєві переваги порівняно з пояснювально-ілюстративним видом навчання (рис. 10).

Основні достоїнства проблемного навчання:

розвиває розумові здібності;

викликає інтерес до учіння і відповідно сприяє формуванню навчальної мотивації;

пробуджує творчі нахили;

Головний недолік традиційного навчання - це слабка реалізація розвиваючої функції процесу навчання, тому що навчальна діяльність тих, хто навчається, має переважно репродуктивний характер. А під час проблемного навчання педагог не дає готових знань, а організує їх пошук тими, хто навчається, шляхом спостереження, аналізу фактів, активної розумової діяльності. Процес навчання, пізнавальна діяльність уподібнюються науковому пошуку і характеризуються в поняттях: проблема, проблемна ситуація, гіпотеза, засоби вирішення, експеримент, результати пошуку та ін.

Сучасні концепції навчання

Проблемне навчання має і певні недоліки. Його не завжди можна використовувати через складність матеріалу, що вивчається, непідготовленість суб'єктів і об'єктів навчального процесу. Останній аспект набуває особливого значення на сучасному етапі розбудови української держави, створення Збройних сил України. Це пов'язано, по-перше, з падінням мотивації військової служби, по-друге, зниженням рівня освіти молоді, по-третє, занепадом рівня мотивації та підготовленості офіцерського складу. У зв'язку з вищепереліченими обставинами у навчанні особового складу Збройних сил України не завжди з успіхом можна застосовувати цю концепцію навчання. Напевно, виправдовує себе комплексне використання традиційного та проблемного навчання, які взаємно доповнюють одне одного і компенсують недоліки.

Військові вчені-дидакти О.В.Барабанщиков, А.М.Воробйов, Л.Ф.Худолєєв, Є.М.Коротков, А.Г.Давидов розробили обгрунтоване продовження цієї концепції, яку вони визначили як проблемно-діяльнісну. Сутність цієї концепції - положення про те, що основою підготовки військових спеціалістів є діяльність, яка повинна носити проблемний характер.

Основними показниками цієї концепції є:

багатофункціональність;

методологічна обгрунтованість матеріалу, що вивчається;

фундаментальність і професійна спрямованість теоретичної та практичної підготовки майбутнього спеціаліста;

переважання проблемності у викладанні;

У сучасній педагогіці широке застосування знаходять такі концепції: розвиваюче навчання, технологія навчання, педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка та ін.

Новою концепцією навчання, починаючи з 50-х років, є технологія навчання, яка займається конструюванням оптимальних дидактичних систем, проектуванням навчально-пізнавальних процесів. В основі цієї технології лежить ідея нового керування дидактичним процесом, проектування і відтворення навчального циклу. Традиційне навчання характеризується нечіткістю цілей навчання, слабкою керованістю навчально-пізнавальної діяльності, невизначеністю і неповторністю пізнавальних операцій, слабкістю зворотного зв'язку і суб'єктивністю оцінки результатів навчання.

3. Програми та планування бойової та воєнно-ідеологічної підготовки

Бойова підготовка - це система заходів, які плануються, організовуються і проводяться з метою навчання та виховання особового складу окремих категорій військовослужбовців, підготовки і злагодження підрозділів, частин, з'єднань, органів управління (штабів) веденню бойових дій та виконання інших завдань за призначенням, а також для підтримання встановленої бойової готовності.

Бойова підготовка проводиться як в мирний, так і воєнний час, є основним змістом повсякденної діяльності командирів, органів управління, військ.

Бойова підготовка включає:

- одиночну підготовку солдат, сержантів.

- підготовку підрозділів і частин, злагодження частин і з'єднань,

- командирську (професійну) підготовку офіцерського складу

- підготовку штабів, служб и органів управління.

Дисципліни, які вивчаються в ході занять з бойової підготовки:

- тактична підготовка;

- вогнева підготовка;

- топографія;

- інженерна підготовка;

- фізична підготовка;

- стройова підготовка;

- радіаційного, хімічного і біологічного захисту;

- гуманітарна підготовка.

До основних форм бойової підготовки відносяться теоретичні та практичні заняття, групові вправи, військові ігри, штабні тренування, навчальні збори, показові ті інструктивно-методичні заняття, тактичні навчання, бойові стрільби.

Головна вимога бойової підготовки - її наближеність до бойової дійсності (вчити війська тому, що необхідно на війні), системність, висока якість, організованість, поступовий перехід від простого о складного, єдність навчання та виховання у навчальному процесі.

Основу бойової підготовки складає:

- сухопутних військ - польова виучка;

- повітряних військ - бойова виучка,

- військово-морських сил - морська виучка.

Зміст та спрямованість бойової підготовки визначаються військової доктриною держави, можливим характером вірогідної війни, вимогами бойових статутів, настанов, керівництв, навчальними курсами, наказами, планами та програмами.

Під плануванням бойової підготовки розуміють визначення за місцем та часом проведення конкретних заходів з бойової підготовки та їх всебічного забезпечення.

Планування бойової підготовки повинно бути: реальним, простим та наочним.

Планування бойової підготовки може бути довгостроковим (на навчальний рік чи навчальний період) або поточним (на місяць або тиждень).

Головним організатором планування бойової підготовки є командир.

Планування бойової підготовки здійснюється на підставі керівних документів, які визначають завдання бойової підготовки, вимоги до неї та основні питання її всебічного забезпечення:

- наказу Міністра оборони України з підготовки ЗСУ;

- організаційно-методичних вказівок з підготовки Сухопутних військ ЗСУ (за видами);

- наказу командувача Сухопутних військ ЗСУ;

- програми бойової підготовки, курсу стрільб, курсу водіння бойових машин.

Планування та проведення бойової підготовки у військовій частині здійснюється на підставі рішення командира військової частини про організацію бойової підготовки, яке оформлюється наказом по частині.

Під час планування бойової підготовки відпрацьовуються:

- в частині (бригаді) - план бойової підготовки на навчальний рік;

- в батальйоні - план бойової підготовки на 1 та 2 півріччя з подальшою конкретизацією на місяць;

- в роті - на місяць з подальшою конкретизацією у вигляді розкладу занять на тиждень. Розклад занять на тиждень включає: найменування підрозділу; період, на який діє розклад; дати та дні тижня; підрозділі, спеціальності, час проведення занять; предмети навчання, номера тем занять, їх зміст; місце проведення, хто проводить, посібники та матеріальне забезпечення; відмітка про виконання.

Складається і підписується розклад занять командиром роти та затверджується командиром батальйону, після чого він вивішується на дошці розкладу занять. Всі розклади занять підшиваються та зберігаються у командира роти протягом року, після чого знищуються встановленим порядком.

До розкладу занять також записуються заходи з обслуговування зброї та бойової техніки, заходи інформаційно-пропагандистського забезпечення, культурно-виховної роботи, загальні збори особового складу та підведення підсумків.

Облік результатів бойової підготовки ведеться:

- в штабі частини - за батальйони, роти, які входять до складу батальйону, окремі підрозділи та офіцерів по групам.

- у штабу батальйону - за роти, окремі підрозділи та офіцерів батальйону;

- в роті - за відділення, взводи та сержантів роти;

- у взводі індивідуальний та за відділення;

В роті та взводі облік бойової підготовки ведеться у Журнали обліку занять з бойової підготовки, які ведуться особисто командирами рот та командирами взводів. Журнал обліку занять з бойової підготовки після закінчення навчального року (періоду навчання) зберігається ще протягом року. По завершенню визначеного терміну знищується встановленим порядком.

Згідно з Наказа Міністра оборони України від 20.03.2013 № 188 «Про затвердження Інструкції з організації воєнно - ідеологічної підготовки Збройних силах України»:

Воєнно-ідеологічна підготовка є навчальним предметом індивідуальної підготовки військовослужбовців у загальній системі підготовки військ (сил), однією із основних форм ідеологічної роботи та виховання особового складу у Збройних Силах України. Вона ґрунтується на положеннях Конституції України, законах України, Воєнній доктрині України, інших нормативно-правових актах Президента України - Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.

Воєнно-ідеологічна підготовка проводиться у Збройних Силах України з метою:

· надання навчально-виховному процесу ідейних засад та цільової спрямованості;

· підтримання високого морального духу особового складу та морально-психологічної стійкості військ (сил);

· виховання у військовослужбовців почуття особистої відповідальності за захист Вітчизни, розуміння засад державної політики та заходів, що здійснюються в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони;

· формування в особового складу національно-патріотичних цінностей, ідей вірності Конституції України, Військовій присязі, бойовим традиціям, гордості за належність до Збройних Сил України.

Основні завдання воєнно-ідеологічної підготовки:

· роз'яснення засад державної зовнішньої та внутрішньої політики;

· формування в особового складу свідомого розуміння державної політики у військовій сфері, виховання патріотизму та особистої відповідальності за захист Вітчизни;

· роз'яснення місця і ролі Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави з урахуванням історичного досвіду та сучасних викликів і загроз, специфіки визначених завдань за призначенням;

· формування у військовослужбовців персональної відповідальності за дотримання положень Конституції України, законів України, наказів командирів (начальників), підтримання бойової готовності та виконання навчально-бойових завдань;

· вивчення норм міжнародного гуманітарного права.

Воєнно-ідеологічна підготовка у Збройних Силах України проводиться згідно з тематичними планами воєнно-ідеологічної підготовки на навчальний рік (далі - тематичні плани), що розробляються Департаментом соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України спільно з Головним управлінням по роботі з особовим складом Збройних Сил України та затверджуються першим заступником Міністра оборони України.

навчання військовослужбовець бойовий ідеологічний



Висновок

Як свідчить військова практика, первинні офіцерські посади -- найважливіші етапи військово-професійної діяльності, які визначають долю офіцера. У зв'язку з цим, його успішному старту і становленню мають сприяти психолого-педагогічні знання, серед яких важливе місце посідають військово-дидактичні. Тому головну тональність даної роботи можна визначити так: наскільки важливі ці знання в професійній діяльності офіцера, настільки вона покликана допомогти йому в цьому. Для реалізації мети навчання необхідно докладно з'ясувати змістовний компонент процесу навчання військовослужбовців. Цей компонент повинен відповісти на запитання: Чому необхідно вчити воїнів?, Що вони повинні опанувати у процесі навчальної діяльності?Дані питання були розглянуті в курсовій роботі,та детально коментовані.

Аналіз зарубіжних концепцій навчання та їх порівняння з вітчизняною педагогічною думкою і практикою свідчать про те, що між ними існують певні паралелі та спільні тенденції. Наприклад, дуже багато спільного у педагогічній системі А.С. Макаренка та С. Френе і П. Петерсона. Подібні властивості мають західна гуманістична педагогіка і педагогічна система В.О. Сухомлинського. У зв'язку з цим військовим педагогам слід добре знати сучасні концепції навчання, їх позитивні сторони та недоліки з метою вироблення власного стилю педагогічної діяльності, яка забезпечувала б її ефективність.



Список використанної літератури

1. Наказа Міністра оборони України від 20.03.2013 № 188 «Про затвердження Інструкції з організації воєнно - ідеологічної підготовки Збройних силах України.

2. Барабанщиков А.В., Давыдов В.П., Феденко Н.Ф. Основы военной психологии и педагогики. - М., 1988.

3.Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995.

4.Державна національна програма Освіта (Україна ХХІ ст.). - К., 1994.

5.Зязюн І.А.,Сагач Г.М. Краса педагогічної дії: К.,1997.

6.Коупленд Н. Психология и солдат.- М.,1991.

7. Основы педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. - К., 1987.

8. Педагогика / Под ред. П.Н.Пидкасистого. - М., 1996.

9. Психология и педагогика высшей военной школы / Под ред. А.В.Барабанщикова. - М., 1989.

10. Ягупов В.В. Теорія і методика військового навчання - К.,2000

11. Ягупов В.В. Військова дидактика,- 2000.- С.223-254.

Размещено на Allbest.ru

...