Родинне виховання: сутність, напрями, форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ім. Г.С. СКОВОРОДИ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра загальної педагогіки та ПВШ

КУРСОВА РОБОТА

з педагогіки на тему:

«Родинне виховання:сутність, напрями, форми»

Слухача ІІІ року навчання

напряму підготовки - 0203 Гуманітарні науки

спеціальності « Історія (людина і світ)»

Войтенка Сергія Миколайовича

Керівник: Наумов Б. М.

Харків - 2014

Зміст

Вступ

1. Сутність родинного виховання дітей

1.1 Виникнення та розвиток ідеї родинного виховання

12 Мета, завдання, зміст родинного виховання дітей

1.3 Основні напрями українського родинного виховання

2. Форми українського родинного виховання дітей

2.1 Роль батьків у родинному вихованні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Нинішні обставини життя, в т.ч. дальшого розвитку духовної культури українського народу зу-мовили гостру потребу активізації науково-дослідної роботи в напрямі виховання в родині, зокрема, умов успішного виховання, адже в ній починається і, як правило, закінчується життя людини. У родині формується особистість дитини, і те, що було вкладене у неї з часу появи у материнському лоні, у яких сімейних обставинах виросла дитина - є фундаментом для її дорослого життя. Часто, саме із незнання особливостей роботи з дитиною з перших днів її життя, батьки втрачають пильність.

Мета дослідження. Дослідити та проаналізувати умови успішного виховання дітей в родині.

Концепція курсової роботи передбачає виконання таких завдань:

1. Дослідити поняття українського родинного виховання.

2. Визначити мету та завдання родинного виховання

3. Охарактеризувати основні напрями виховання.

4. Розглянути форми родинного виховання.

5. Визначити роль батьків у вихованні дітей цього віку.

Об'єктом дослідження цієї курсової роботи є сімейне виховання.

Предметом дослідження є умови успішного виховання дітей в родині.

Методологічна основа. Науково-теоретичний аналіз і синтез науково-педагогічної літератури; вивчення, узагальнення й систематизацiя фактичного матерiалу в поєднанні з теоретичним аналізом з метою виявлення умов успішного виховання в родині; визначення форм виховання дитини. При аналізі джерел для виявлення загальних і особливих рис у процесі вихованні застосовано загальнонаукові методи - емпірико-аналітичний, логічний та проблемно-порівняльний.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації - такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості.

Родинне виховання - перша природна і постійно діюча ланка виховання. Без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім"ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім"я, родина -- група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об"єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв"язків. Тож недарма кажуть: коли міцна сім"я, то й сильна держава. Тобто, сім"я -- це святий вузол в суспільстві. Тому й виховний вплив родини на формування і етнізацію особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо.

Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім"ї. Здійснюючи раннє родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, забезпечення дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім"ї починається дорога і до школи. І вже тоді -- життєву дорогу ведуть два розуми, два досвіди: сім"я і школа.

Методи сімейного виховання - це прийоми організації і здійснення систематичного впливу батьків на дітей. Як народна, так і наукова педагогіка пріоритетними визнають ті, які формують передусім суспільну поведінку дітей, їхню підготовку до трудової діяльності та створення сім"ї. Надзвичайно важливим методом виховання дітей у сім"ї є особистий приклад батьків. Разом з тим вправи і привчання, організація режиму навчання, праці і відпочинку дітей, виконання ними різних доручень і обов"язків, ігри створюють у сім"ї атмосферу доброзичливості, невимушеності, взаєморозуміння і взаємодопомоги.

Батьки найперші вихователі. Вони насамперед відповідають перед власною совістю, народом, державою за виховання дітей. Проблему родинного виховання на народних традиціях треба вважати найголовнішою не лише в системі освіти, а й у всьому ідейно-моральному, культурному житті суспільства.

Про стосунки між батьками і дітьми і про напрямки сімейного виховання писали ще Аристотель, Я.А. Коменський, Ж.Ж. Руссо, Г.Песталоцці, Г. Сковородата ін.

Важливого значення даній проблемі надавали К.Д.Ушинський, О.Барвінський, Мечислав Барановський, Януш Корчак, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський, М.Г. Стельмахович.

Серед сучасних дослідників варто відзначити В.І.Костіва, Б.П.Нікітіна та Л.О.Нікітіну, Л.Е.Орбан, М.Г.Стельмаховича, та ін.

Структура роботи: робота складається зі вступу і якому сформульовані актуальність, мету, завдання дослідження, 2 розділів, які аналізують та конкретизують питання про сутність, завдання та форми родинного виховання дітей, висновків, які узагальнюють питання про роль родинного виховання, списку використаної літератури (29 позицій), 4 додатків, які містять 3 анкети та 1 тест для батьків. Загальний обсяг роботи складає 34 сторінки.

1. Сутність родинного виховання дітей

1.1 Виникнення та розвиток ідеї родинного виховання

Відомо, що родина - природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Родина завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Сім'я впливає на людину протягом усього її життя. Але особливо велика її роль на початку життєвого шляху. Саме в цей період закладаються моральні і психічні основи особистості, відбувається залучення дитини до світу соціальних цінностей і відносин.

Аналіз усної народної творчості дає підстави говорити про те, що суспільство завжди приділяло неабиякої уваги ролі родини в житті людини. Так здавна на Україні говорили: яка вода, такий млин, який батько, такий син; які мамка й татко, таке й дитятко; якого породила ненька, такого й прийме земелька і т.п.

Витоки української педагогічної думки про роль родини в вихованні особистості закладені ще в духовній спадщині Іоанна Златоуста.

Згідно із вченням словесного вчителя, виховання дітей - священний обов'язок батьків, обов'язок самих дітей, перед суспільством і найперше - перед Богом. Сам Бог подбав про виховання дітей, вклавши в їхні серця заповідь любові до батьків, а останніх наділив необмеженою владою над ними. Проте чим більше влада, тим більшу відповідальність накладає вона на тих, хто нею володіє.

Отже, батьки, за Іоанном Златоустим, несуть найбільшу відповідальність за виховання дітей. І “все повинно бути другорядним порівняно з турботою про дітей”, - наголошує святий отець [24, с.208]. Виховувати треба не словами, не настановами. Найперший засіб виховання він вбачав у прикладі батьків, їхніх ділах, доброчесності і, звичайно, читанні Святого Письма, яке дає дітям неперевершені взірці моральної поведінки. Педагогічні ідеї Іоанна Златоуста стають визначними для формування української педагогічної думки.

У своїй славетній “Народній педагогіці” О.Духнович розкрив виняткову роль сім'ї у педагогічному процесі. Зокрема, він радив батькам: “Дай сину твоєму здоровий розум, дай йому добру мораль, працелюбність, добре серце, дай йому добру волю… і ти даси йому все”.

Функції сім'ї надзвичайно благородні і різноманітні: це відтворення роду, виховання дітей, організація домашнього господарства, споживання та побуту, забезпечення і передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей і життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя. Розкриваючи своє розуміння виховного процесу, академік Академії мистецтв та видатний український поет, Т.Г.Шевченко радив батькам звертати особливу увагу на естетичне виховання і формування гуманістичної моралі у дітей так, як розуміли проблему підготовки до життя підростаючого покоління в простих селянських родинах, виховуючи молодь на прикладах старших та кращих моральних традиціях і звичаях народу.

Проте, навіть у благопристойних сім'ях початкове сімейне виховання має обов'язково доповнюватись суспільним вихованням. “Я погано вірю у виховання найдоброчесніших матерів, тим більше, якщо в них одне єдине дитя”, - висловлює своє міркування Шевченко [27, т. 4, с.17]. Особливо турбували його неминучі у таких випадках зайва опіка, безмежна сліпа любов та інше, що часто проростало егоїзмом, себелюбством, жорстокістю в юних душах.

Значну роль у створенні національної системи виховання відіграв відомий український педагог Я.Ф.Чепіга. Особливу роль у формуванні моральної свідомості, поведінки, спрямованості і особистості Я.Чепіга відводив сім'ї: “Сім'я утворює грунт морального виховання, у ній дитина здобуває правила поводження; в сім'ї розвиваються внутрішні - гарні й погані - почуття, і вдача набирає рішучого напрямку в той або інший бік” [27, с.84].

Неоціненний внесок у справу сімейного виховання вніс видатний педагог А.Макаренко. Праця Макаренка “Книга для батьків” є практичним керівництвом в постановці та розв'язанні виховних завдань сім'ї. Педагог зазначав, що батьки виховують дитину не тільки тоді, коли з ним розмовляють, повчають його, але і в кожний момент його життя, навіть тоді, коли їх немає вдома.

Цілісну систему поглядів на проблеми родинного виховання виклав у своїх працях корифей української педагогіки В. Сухомлинський. Він одним з перших почав перебудову школи і педагогіки на основі тисячолітнього досвіду народної педагогіки, культурно-історичних традицій і звичаїв.

Педагог постійно зміцнював єдність наукової і родинної педагогіки. У таких відомих працях як “Проблеми виховання всебічно розвинутої особистості”, “Як виховати справжню людину”, “Серце віддаю дітям”, “Батьківська педагогіка”, В.Сухомлинський вказував на те, що невід'ємною частиною виховання, вічно живим і незмінним джерелом патріотичних почуттів і переконань, любові до Вітчизни є любов до батьків і батьків до дітей, взаємна відданість і вірність, яка робить честь родині.

Звертався до проблеми родинного виховання і український філософ Г.С.Сковорода. Він зазначав, що велику роль у формуванні та розвитку особистості, запобіганні відхилень у поведінці дітей повинні відігравати батьки. “Благо родить і благо научить”,- підкреслював Г.Сковорода. Особливо батьки повинні дбати про фізичне здоров'я дітей, бо від цього значною мірою залежить процес формування особистості [6, с.25]. На думку філософа виховання слід починати якомога раніше, наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунками з навколишнім середовищем, за всім її життям. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання.

Високу оцінку і обґрунтування поняття сім'ї як природного первинного осередку, де виховуються діти дав у своїх працях М.Стельмахович “Традиційна українська родина - перша школа любомудрості, національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плакальниця пошанівки рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури” [21, с.3]. Вчений-педагог наголошує, що настав час, коли необхідно якнайрішучіше повернутися до української родинної етнопедагогіки, до відродження традиційного статусу української родини. З її непорушними авторитетами, пoдружньою вірністю, любов'ю до дітей і відданістю святому обов'язку їх виховання.

У статті 29 Закону України «Про загальну середню освіту» визначені обов'язки батьків або осіб, які їх замінюють:

- “Забезпечити умови для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти за будь-якою формою навчання;

- постійно дбати про фізичне здоров'я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей;

- поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до сім'ї, старших за віком, державної і рідної мов, до народних традицій, звичаїв;

- виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського народу, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього середовища, любов до України” [29, с.8].

1.2 Мета, завдання, зміст українського родинного виховання дітей

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого, невігласа. У зв'язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його реалізувати.[24, 128 c.]

Сімейне життя склалося віддавна так, що батьківські обов'язки поділяються між батьком і матір'ю, і притому поділяються нерівномірно. Найважливіші турботи по відходу за дітьми і первісним вихованням дітей лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, ніж батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цьому, а по натурі може внести в це більше ніжності, м'якості, ласки й уважності. Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається і моральний її вплив на них у ці перші їхні роки.

З роками, однак, значення цього безпосереднього уходу втрачає моральну роль. [9, 313-315 c.]

Діти стають самостійними, трохи визначаються, продовжуючи потребувати допомоги батьків і дорослих, але шукають уже не винятково матеріальної підтримки. Діти індивідуалізуються. В одних є смаки і потреби, що краще задовольняє батько, ніж мати, в інших - навпаки.

Виховувати - не значить говорити дітям гарні слова, наставляти, а, насамперед, самому жити по - по-людському. Хто хоче виконати свій борг щодо дітей, залишити в них про себе добру пам'ять, яка служила б їм завітом, як жити, той повинний почати виховання із самого себе. [ 14, 324-329 c.]Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.

Мета виховання - сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати. [5, 277 c.]

Головні підстави, яких необхідно триматися при вихованні дитини під час сімейного його життя: чистота, послідовність по відношенню слова і справи при звертанні з дитиною, відсутність сваволі в дітях вихователя чи обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним звертанням з ним як з людиною і повним визнанням за ним права особистої недоторканості. Уся таємниця сімейного виховання полягає в тому, щоб дати дитині можливість робити усе самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи його на світ, як до людини, з повним визнанням його особистості і недоторканості цієї особистості. [13, 7c.]

Головна мета українського родинного виховання - формувати в дітей та молоді духовність рідного народу, виховувати високосвідомих представників, патріотів українського народу, надії, поетів і творців національної та загальнолюдської культури, вільних громадян незалежної України.

Визначення провідних завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки, по-перше, робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким і цілеспрямованим. Без них воно буде б розпливчатим і незрозумілим. Конкретне визначення виховним завдань батьків, по-друге, потрібне для усунення плутанини у цій важливій галузі родинно-побутової культури, зумовленої проповідуванням надуманих догм. І по-третє, цим позбудемось кон'юнктурності у родинній педагогіці, що постійно переслідувала II протягом цілого ряду десятиліть, тобто стабілізується і динамізується розвиток батьківської педагогіки.[ 3, 72-74 c.]

Якщо коротко говорити, то завдання домашньої педагогіки можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Природа та суспільна призначення людини - ось основа її доброго виховання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь народної педагогіки можна уявити собі як олюднення особистості та підготовки її до життя, реалізацію її особистісного виявлення. Підставою для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є не що інше як педагогіка життя.[ 25, 277-279 c.]

Різноманітність людського життя зумовлює багатоукладність завдань підготовки до нього. Через це основними завданнями родинного виховання можуть бути:

- піклування про фізичне і психічне здоров'я дітей, виховання фізично й морально здорової дитини (3абезпеченяя необхідних умов для реалізації можливостей дитини;

- виховання в дітей глибоких патріотичних почуттів, створення сприятливих умов для оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний край, природу, Батьківщину;

- виховання в дітей любові до добра, правди, справедливості, моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей похилого віху; [26, 345-351 c.]

- організація з найбільш раннього віку посильної праці, різних видів трудової діяльності дітей на благо сім'ї, родичів, інших людей і по самообслуговування, виховання їх цивілізованими господарями землі та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

- цілеспрямоване і систематичне нормування в дітей української національної психології, характеру, світогляду, ідеалів, наукових поглядів та переконань;

- формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної діяльності;

- забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до них традицій, звичаїв, обрядів;

- сприяння родини навчально-виховним закладам у вихованні дитини, II становленні як особистості.[ 23, 273-275 c.]

1.3 Основні напрями українського родинного виховання дітей

Суть родинного виховання визначається його змістом, який включає такі основні напрями:

- фізичне виховання - діяльність батьків, спрямована на зміцнення здоров'я, сили та досягнення правильного фізичного розвитку дітей. Мета тілесного виховання диктується реальними потребами кожної людний бути здоровою, сильною, загартованою, спритною та витривалою для повноцінного власного життя, праці, переборення різних труднощів, оборони рідної землі. Реалізації тілесного виховання сприяє організація батьками здорових умов життя дитини в родині - забезпечення раціонального режиму дня, організація посильної праці, активного дозвілля і відпочинку, рухливих дитячих ігор, виховання навичок особистої гігієни. Родинна педагогіка виділяє дві групи засобів тілесного виховання дитини в родині: 1 - природні - сонце, повітря, вода, харчування, рух і відпочинок, одяг, чистота й охайність; 2 - штучні (спеціальні) - гімнастика, фізкультура та спорт, гартування тіла. Система тілесного виховання передбачає також знання і неухильне дотримання основ домашньої санітарії та особистої гігієни. Застосування народної медицини, зокрема народної педіатрії; [21, 138-141 c.] - розумове виховання - цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці. Розумове виховання - процес тривалий та складний. Успіх його забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе спілкування з людьми. Саме такий обмін думками дуже потрібний у спілкуванні з малими дітьми, коли вони формуються у дітей у формі уявлень про навколишнє життя. По-справжньому піклуються про розумове виховання своїх дітей ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у доступній формі відповідають на численні запитання малят, всіляко підтримують їхню природну допитливість, пробуджують увагу. Ніколи не треба забувати й щедро використовувати такі чудові, перевірені багаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, загадки, перекази, казки, легенди, оповідання, байки тощо. Головне призначення розумового виховання родинна педагогіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх основі пізнавальні інтереси. Розумове виховання в родині передбачає також підготовку дітей до школи, допомогу їм в організації домашньої навчальної діяльності, залучення їх до позашкільної навчальної роботи. Чи не головним в розумовому вихованні є пробудження в дитини інтересу до знань; [20, 107-111 c.]

- духовно-моральне передбачає формування в дитини високої духовності та чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього психічного розвитку дитини - свідомості, почуттів, волі, поведінки. В основі традиційної системи духовно-морального виховання дітей в сім'ї лежить антитеза: добро-зло, правда-брехня, милосердя-жорстокість, честь-ганьба, щедрість-скупість, любов-ненависть, мужність-боягуство, радість-горе тощо. Правильно формують моральну свідомість ті батьки які дбають, щоб їхні діти знали народну етику, тобто узвичаєні серед нашого народу норми поведінки, моральні заповіді, релігійні заповіді, мовленнєвий етикет. Морально-духовне виховання в родині здійснюється через формування загальнолюдських та національних вартостей: виховання в дитини гуманізму, милосердя, доброзичливості, правдивості, чесності, високої культури поведінки; через засвоєння народної моралі, в основі якої лежать народно-педагогічні традиції народно-родинного виховання: вшанування новонародженої дитини, її батьків, бабусів, хрещених батьків, святкування в сім'ї, родинних свят, вшанування пам'яті загиблих чи померлих родичів, відзначення календарних та обрядових свят тощо. Традиційна українська родинна педагогіка об'єднує у системі духовно-морального розвитку особистості також релігійне виховання, побудоване на основі віри в Бога і сповідування християнської моралі; [19, 53-56 c.]

- трудове виховання передбачає використання в родині трудових традицій українського народу через залучення дітей до посильної праці, визначення обов'язків дитини в сім'ї: самообслуговування, догляд за молодшими дітьми, приготування простих страв, виховання уміння накрити на стіл, допомога батькам до свят, спільна праця дітей і батьків, робота в домі, на городі тощо. [15, 217-219 c.]

- естетичне виховання передбачає формування в дітей естетичних смаків та почуттів через екскурсію в природу, саджання дерев, догляд за квітами, спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми всіх традиційних родинних свят; [17, 113-114 c.]

- моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднанні із статевим вихованням. Народна мудрість вчить, що моральна підготовка, молоді до родинного життя найкраща така, що протікає в контексті повсякденного життя самої сім'ї ,шляхом безпосереднього прикладу батьків, їх взаємин. Готовити до сімейного життя - значить допомагати підростаючій особистості усвідомити, що люди створені одне для одного. Це має принципове значення, особливо для підліткового десяти-дванадцятирічного віку, коли в хлопців і дівчат починає проявлятися усвідомлений інтерес до протилежної статі. [16, 432-434 c.] Дошлюбна підготовка в українському родинознавстві зводиться до створення міцної, здорової, щасливої сім'ї, що не знає чвар і розбрату, а тим більше розлучень. На думку академіка Стельмаховича, якщо в домі панує висока моральна атмосфера, то й відпадає потреба в якомусь спеціальному статевому вихованні. Бо непорушною основою нормування правильних стосунків між статями виступає добре поставлене моральне виховання дітей у сім'ї. На його ж думку, не сторонній лікар-сексолог, а рідний батько повинен передати синові, а мати - дочці знання про особливості чоловічого й жіночого організму, їх гармонії в сімейному, саме в сімейному житті. Статева близькість у взаємному коханні і в рамках сім'ї, шлюб чоловіка та жінки в ім'я спільного щастя, радості мати дітей і виховувати їх посилюють прагнення мати сім'ю, відкидають “статеву несумісність”, пронизують подружнє життя духом життєвого оптимізму, утверджують переконаність в тому, що справжню радість і щастя людини, насолоду статевим життям можна знайти лише у сім'ї. [21, 145- 147 c.]

Зміст, завдання та мета родинного виховання реалізуються в органічній єдності під дією відповідних педагогічних факторів. Хто ці фактори? Хто належить до провідних вихователів дитини?

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими ланками виховання, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім'я першою бере під свою опіку дитину з моменту її народження, в ранньому дитинстві, у час її найбільшої безпомічності, у віці найінтенсивнішого вихованні її характеру, не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина все одно більшість свого часу проводить в сім'ї, не перестає вона бути її членом і після закінчення школи. Отже, родина належить до перших і найвпливовіших вихователів особистості, особливо якщо сім'я повна, тобто з дітьми, яких, разом живучи, виховують батько і мати. [ 8, 17-21 c.]

Одну з головних ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне материнське слово. Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко приходять в сім'ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки. Ефективно виливають на розум, серце, тіло й душу дитини навколишня природа та домашній побут, держава, церква. Кожен з цих вихователів діє по-своєму і заслуговує пильної уваги, але найбільшої уваги заслуговують батьки, адже саме вони становлять основне ядро виховного впливу на дітей у сім'ї. З нього приводу О.Сухомлинський писав: Виховує, звичайно, сім'я в цілому - її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості немає виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховною силою. Але ця сила йде від батьків, у них - її коріння і джерело".[22, 119-123 c.]

Отже, виховний вплив родини зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей.

Дієвим чинником родинного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх такого виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім"ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки -- вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей. виховання сімейний родинний український

2. Форми українського родинного виховання дітей

2.1 Роль батьків у родинному вихованні

У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження й часто важко пояснити, що ж це таке - гарні батьки.

Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу або опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно, педагогічні й психологічні знання необхідні, але тільки одних знань мало. [1, 123-125 c.]Чи можна назвати гарними тих батьків, які ніколи не сумніваються, завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно, і можуть із абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?

А чи можна назвати гарними тих батьків, які перебувають у постійних тривожних сумнівах, губляться щораз, як зіштовхуються із чимось новим у поводженні дитини, не знають, чи можна покарати, а якщо вдалися до покарання за провину, відразу вважають, що були не праві? Все несподіване в поводженні дитини викликає в них переляк, їм здається, що вони не мають авторитет, іноді сумніваються в тому, чи люблять їхвласні діти. Часто підозрюють дітей у тих або інших шкідливих звичках, висловлюють занепокоєння про їхнє майбутнє, побоюються дурних прикладів, несприятливого впливу "вулиці", виражають сумнів у психічному здоров'ї дітей. [ 6, 75-76 c.]

Очевидно, ні тих, ні інших не можна віднести до категорії гарних батьків. І підвищена батьківська впевненість, і зайва тривожність не сприяють успішному батьківству.

При оцінці будь-якої людської діяльності. звичайно, виходять із деякого ідеалу, норми. У виховній діяльності, очевидно, такої абсолютної норми не існує. Ми вчимося бути батьками, так само, як учимося бути чоловіками й дружинами, як осягаємо секрети майстерності й професіоналізму в будь-якій справі.

У батьківській праці, як і у всякій іншій, можливі й помилки, і сумніви, і тимчасові невдачі, поразки, які змінюються перемогами. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні й неповторні. [4, 32-33 c.]

Наприклад, якщо батьки у всьому досконалі, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саме головне батьківське завдання - виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового.

Батьки становлять перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають найважливішу роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми подумки звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, відносини дитини й батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми й батьками, визначається, головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. [ 7, 282-284 c.]А нестаток у батьківській любові - воістину життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя й безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки й безпеки внутрішнього, емоційного й психологічного світу людини. Батьківська любов - джерело й гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного й щиросердечного здоров'я.

Саме тому першим й основним завданням батьків є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. [12, 37-39 c.]

І, проте, підкреслення необхідності створення в дитини впевненості в батьківській любові диктується рядом обставин. Не так рідкі випадки, коли діти, подорослішав, розстаються з батьками. Розстаються в психологічному, щиросердечному сенсі, коли втрачаються емоційні зв'язки з найближчими людьми. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину й керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по догляду за нею, у своїх зусиллях по її вихованню, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнена, що її люблять. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові й можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові. [10, 282-286 c.]

Багато батьків вважають, що в жодному разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Всі ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється якийсь емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють батьки дітям, ні від того, виховується дитина вдома або з раннього віку перебуває в яслах і дитячому саду. Не зв'язано це й із забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більше того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, що однаковою мірою може бути рекомендовано всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.[ 6, 77-78 c.]

Основа для збереження контакту - щира зацікавленість у всьому, що відбувається в житті дитини, щира цікавість до його дитячих, нехай дріб'язкових , проблем, бажання розуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, які відбуваються в душі й свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми й прояви цього контакту широко варіюють, залежно від віку й індивідуальності дитини. Але корисно задуматися й над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми й батька мив родині.

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати навіть із дитиною. Коли говориться про взаємопорозуміння, емоційний контакт між дітьми й батьками, мається на увазі якийсь діалог, взаємодія дитини й дорослого один з одним.[2, 93-96 c.]

Діалог. Як будувати діалог, що виховує? Які його психологічні характеристики? Головне у встановленні діалогу - це спільне прагнення до загальних цілей, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів й оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керуються батьки в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі й плани, зникає звичне одноголосне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу. Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини й дорослого. Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною досить важко. Звичайно, стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція "над" дитиною. Дорослий має силу, своїм досвідом і незалежністю - дитина фізично слабша, недосвідченіша, повністю залежна. Усупереч цьому, батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Рівність позицій означає визнання активної ролі дитини в процесі її виховання. Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. [11, 337-342 c.]

Вимога рівності позицій у діалозі опирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, що виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування із власними дітьми, включаючись у різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії по догляду за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній щиросердечний світ помітно трансформується.

Із цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: "Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу, що виховує й дітей".

Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно вчитися бачити світ у самих різних його формах очами своїх дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.

Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. Психологічною мовою - це сторона спілкування між дітьми й батьками із прийняттям дитини. Що це значить? Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву йому індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, з усіма властивими їй якостями. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію або помилковий, необдуманий вчинок. Дитина повинна бути впевнена у батьківській любові незалежно від своїх сьогоднішніх успіхів і досягнень. Формула істиною батьківської любові, формула прийняття - це не "люблю, тому що ти - гарний", а "люблю, тому що ти є, люблю такого, який є".[ 7, 293-295 c.]

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки в неї недоліків? По-перше, виховує дитини одне тільки прийняття, похвала або осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії й народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізації любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками й дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до неї, яка базується на визнанні й вірі в розвиток, а витікає у постійне вдосконалювання дитини, розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо він зовсім ще малий. Умінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожному. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабкостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабкостями й недосконалостями.[ 4, 30-31 c.]

Контакт із дитиною на основі прийняття стає найбільш творчим моментом у спілкуванні з ним. Іде шаблонність і стереотипність, оперування запозиченими або викликаними схемами. На перший план виступає творча, натхненна й щораз непередбачена робота зі створення все нових і нових "портретів" своєї дитини. Це шлях все нових і нових відкриттів.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що досить часто за батьківським осудом стоїть невдоволення власним поводженням, дратівливість або утома, що виникли зовсім з інших приводів. За негативною оцінкою завжди стоїть емоція осуду й гніву. Прийняття дає можливість проникненню в світ глибоко особистісних переживань дітей. [ 10, 189-193 c.]

Незалежність дитини. Зв'язок між батьками й дитиною відноситься до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більш складний живий організм, тим довше він повинен залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н.Леонтьев, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з батьками може викликати внутрішній конфлікт. Якщо діти, дорослішаючи, усе більше здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Проблеми незалежності починають проявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій або іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати кордони дистанції.[ 11, 351-353 c.]

Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тієї або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються ними у ході розвитку, новими навичками, здатностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхніх відносин до дитини. Відомо, що родини досить сильно розрізняються по тому чи іншому ступені волі й самостійності, надаваної дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних вчинках, його не відпускають у походи й поїздки із друзями, охороняючи його безпеку. Він строго підзвітний у виборі друзів, всі його дії піддаються найсуворішому контролю.

Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов'язана з більш загальними факторами, що визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. В особистості людини всі мотиви вибудовуються в певну, індивідуальну для кожного систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш важливими для людини, інші - набувають другорядне значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які її спонукають. Для правильної побудови виховання, батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими спонукається їх власна виховна діяльність, визначати, що рухає їхніми виховними умовами.[ 18, 6-9 c.]

Дистанція, що стала переважаючою у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у всій складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню дитини.[ 6, 72-74 c.]

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей. "Ваша власна поведінка, -- писав А.Макаренко, звертаючись до батьків, -- вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, -- все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть".

Висновки

Родинне виховання - це перевірений віками досвід національного виховання дітей у сім"ї. Воно є могутнім джерелом формування світогляду, національного духу, високої моральності, трудової підготовки, громадянського змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошани рідної мови, історії, культури.

Отже, основними завданнями родинно-сімейного виховання в умовах сьогодення є: виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу); створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань дитини, її самореалізації; засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабих і людей похилого віку; залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів'їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення; включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток,, творчої працелюбності, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище; виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин; формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для їхньої творчої практичної діяльності; забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу; залучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості.

Родина має шанувати й поважати українську мову, культуру, традиції і звичаї, виявляти шанобливе ставлення до національної літератури, преси, мистецтва, радіо і телебачення тощо. Дитині передається ставлення батьків та членів родини до національних цінностей через спілкування, споглядання та в інший спосіб. Народ здавна сповідує істину: батьки - головні природні вихователі й особистим прикладом роблять найбільший виховний вплив на дітей.

Успішність родинного виховання досягається за наявністю наступних умов: знання батьками своїх дітей; особистого прикладу батьків, їх авторитету, відповідного характеру стосунків у сім'ї та високої педагогічної культури батьків, складовими частинами якої є оволодіння майстерністю виховання в сім'ї, культура спілкування, духовне багатство, етика, любов до дітей. Найкращих педагогічних успіхів досягають у сім'ї ті батьки, які чітко знають виховну мету своїх дій, кінцевий ідеал, до якого прагнуть довести своїх дітей. Завжди домагаються втішних результатів ті батьки, які вміють своєчасно мобілізувати необхідні виховні засоби і вдало та доречно застосувати відповідні виховні методи.

Добре виховати своїх дітей - не тільки найважливіший моральний, а й конституційний обов'язок батька і матері. За це вони відповідають перед своїм сумлінням і суспільством.

Список використаної літератури

1. Аза Л.О. , Лавриненко Н.В. Батьків авторитет: Посібник -К.: Політвидав України, 2009. - 160 с.

2. Боришевський М. Сім'я ростить громадянина: Метод. посібник - К.: Політвидав України, 2002. - 102 с.

3. Веремій Л. Маленькі таємниці виховання дитини в українські йродині: Навч.-метод. посіб.-- К. :Поліграф Консалтинг, 2004. -- 90 с.

4. Веленко,А. Сімейне виховання без конфліктів та покарань / А.Веленко // Психолог. - 2011. -№40 - 37 с.

5. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник: Довідковевидання. - К.: Либідь, 1997. - 374 с.

6. Етно-психічні орієнтири сімейного виховання: Навч-метод. посібник / Ред. Л.Є. Орбан.-- Івано-Франківськ, 2006.--96с.

7. Зязюн І.А. Педагогіка добра: ідеали і реалії: Наук.-метод. посіб. - К.: МАУП, 2000. - 312 с.

8. Кравченко Т. Сімейне виховання та його технології :родина педагогіка / Т. Кравченко, О. Хромова // Учитель. -- 2000. -- № 1-3. -- 29 с.

9. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник - К.: Знання-Прес, 2003. - 418с.

10. Коменский А.Я., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И.Г. Педагогическое наследие / Сост. В.М. Кларин, А.Н. Джуринский.--М.: Педагогика, 1987.--416с.

11. Корчак Януш. Как любить ребёнка: Кн. О воспитании: [Сборник:Пер. с польского].-- М.: Политиздат, 1990.--492с.

12. Костів В. Родинні взаємини і проблеми виховання дітей: Збірник статей. -- Івано-Франківськ, 2005.--48с.

13. Крюков В. Родинно-сімейне виховання//Освіта.--2008.----№ 5-- 48 с.

14. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Навчальний посібник. - Х.: ОВС, 2002. - 400 с.

15. Макаренко А. С Книга для батьків: Лекції про виховання дітей.-- К.: Радянська школа, 1973.--336с.

16. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навч. посібник. - 4-е вид., доп. - К. ВАТ „КДНК, 2003. - 615с.

17. Педагогіка: Навч. посібник / В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов. - Вінниця: РВВ ВАТ "Вінолбдрукарня", 2000. - 200 c.

18. Піддячий М. Виховання і розвиток дітей засобами праці / М. Піддячий // Трудова підготовка в закладах освіти. -- 2007. -- № 3. -- 34 с.

19. Рацул А. Педагогічні умови родинно-сімейного виховання дітей / А. Рацул // Рідна школа . -- 2007. -- № 4. -- 76 с.

20. Сарабейська М. Виховання дітей у сім'ї / М. Сарабейська // Розкажіть онуку. -- 2006. -- № 21-22. -- 134 с.

21. Стельмахович М.Г. Українська родина педагогіка: Навч. посіб-- К.: ІСДО, 2006.--288с.

22. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка.-- К.: Радянська школа.--1978.--263с.

23. Трухін І.О., Шпак О.Т. Основи шкільного виховання: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 368 с.

24. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання: Збірник.-- К.:Радянська школа, 1974.--151с.

25. Фіцула М.М. Педагогіка: Навч. посіб. для студ.вузів. - 2-е вид., випр. і доп. - К.: Академія, 2005. - 560 с.

26. Ягупов В.В. Педагогіка: навчально-виховний процес - Навч. пос. - К.: Либідь, 2003. - 560 с.

27. Шевченко Т.Г. Повн.зібр.тв. в 6 тт. - К., 1963 - т. 4. - с. 17, т. 5. - с. 222

28. Щербакова К.Й., Григоренко Г.І. У сім'ї росте дитина. - К., 1995

...