Історичні витоки ступеневої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний університет

Реферат

З дисципліни: Вища освіта і Болонський процес.

На тему:

"Історичні витоки ступеневої освіти"

Виконала студентка групи ТП V-1

Зубковська Юлія

Перевірила: доц. Язвінська О.М.

2014 р.

План

Вступ

1. Європейські традиції запровадження ступеневої освіти у вищих навчальних закладах

2. Історія ступеневої вищої освіти в Україні

3. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: полягає в тому, що для розуміння що таке ступенева освіта взагалі потрібно глибше зануритись в її саму історію, з чого починалось становлення ступневої освіти і яким чином саме на становлення впливають Європейські традиції запровадження ступеневої освіти. Адже, невід'ємним елементом переходу до ступеневої освіти є вивчення історичних традицій цього явища.

Мета роботи: полягає у формуванні цілісного уявлення про ступеневу освіту загалом та розкрити питання про історичний аспект її формування.

Завдання: ознайомитись з історією та європейськими традиціями становлення ступеневої освіти, а також розглянути сучасні тенденції розвитку, які в свою чергу, роблять системоутворюючий вплив на реформування системи освіти України.

Важливо також зазначити, що Вища освіта в Україні насамперед зорієнтована на задоволення освітніх потреб особистості, відновлення національних освітніх традицій і примноження досвіду, відтворення інтелектуального духовного потенціалу нації, вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, становлення державності та демократії в суспільстві, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями. Основною метою подальшого розвитку вищої освіти є переростання кількісних показників у якісні, яке базується на певних засадах, головною з яких є національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта має виховувати справжнього громадянина України, для якого важливою є потреба у фундаментальних знаннях та підвищенні загальноосвітнього і професійного рівнів.

1. Європейські традиції запровадження ступеневої освіти у вищих навчальних закладах

Невід'ємним елементом переходу до ступеневої освіти є вивчення історичних традицій цього явища. Адже і Острозька (1576-1636 pp.), і Києво-Могилянська (1632-1817 pp.) академії, і Львівський університет (1661 р.) були першими багатоступеневими вищими навчальними закладами європейського типу. До 1918 р. існувала практика ступеневої підготовки фахівців і в наших університетах.

Отже, у XIІІ --XVI ст. практику ступеневої освіти українці набували в європейських університетах, що не могло не залишити помітного сліду і в історії української педагогіки. З огляду на це важливе висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, що формувалися віками.

Наприклад, термін "бакалавр" у розумінні академічного звання ввійшов у практику в західноєвропейських університетах з XIII ст. Уперше це звання було введене на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227-1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит, блискуче захистили диспут і, як наслідок, здобули право носити червону камилавку. З часом це звання поширилось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий тривіум) на факультеті "вільних мистецтв" (сім вільних наук (мистецтв), від лат. septem artes liberete)

- навчальні дисципліни в закладах освіти середньовіччя. Складалися із двох ступенів: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика) студентам присвоювали ступінь "бакалавр" (з латинської baccalaureus, baccalaurieus - старший студент). У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів - ліценціата, магістра або доктора. Проте згодом, поняття "бакалавр" стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному й інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

Ступінь "ліценціат" (з латинської І_і-cenciatus - допущений) - у середньовічних університетах - бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Згодом для цього необхідно було скласти особливий іспит. На сучасному етапі: бакалавр освіта університет

- науковий ступінь у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Магістр (від латинської magister -учитель, викладач, начальник) - це ступінь, який надавався у західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадрівіум) на факультеті "вільних мистецтв" ("магістр мистецтв"). Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister atrium liberalium) "сім вільних наук". Згодом, ступінь "магістр" присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. він був витіснений ступенем "доктор філософії". Хоча в ряді країн - Англії, Україні, Росії та деяких інших - продовжував використовуватись і на інших факультетах, а ступінь "магістр фармації та ветеринарних наук" був вищим у своїй галузі.

Ступінь "магістр" отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь "магістр" особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Той, хто витримав магістерський іспит, але не захистив дисертацію, називався магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання "доктор".

Термін "доктор" (від латинського Doctor - учитель) із XII ст. почав застосовуватись і як означення наукового ступеня для вчених. Вперше його використав Болонський університет 1130 р. У 1231 р. ступінь "доктор богослов'я" (theologiae) почав надавати Паризький університет, після чого стали традиційними і Doctores medicine, physicae, grammaticae, notariae таін.

"Доктор" набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було тільки після попереднього досягнення ступенів "бакалавр" і "ліценціат". Початково ступені "доктор" і "магістр" були рівнозначними. Тільки з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь "доктор", тоді як філософи надавали перевагу ступеню "магістр". З кінця XVIII ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь. Вимоги, що висувались університетами для отримання ступеня "доктор" у різних країнах були різними. Здебільшого, здобувачі складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klaudur) чи витримували співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorosum). Після чого докторант мав подати дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. Нині в документах Болонського процесу рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кандидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії таін.).

Отже, на межі XVI--ХVIIІ ст. в українській освіті відбулися істотні зміни. Було розпочато створення власних вищих навчальних закладів, що ґрунтувались на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного та кращого європейського досвіду. До них зокрема належали Острозький культурно-освітній центр, Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи (у цілому в кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл), Києво-Могилянська академія, Академії вищої школи у Турові (1572 p.), Володимирі-Волинському (1577 p.), Слуцьку (1580 p.), Львові (1586 p.), Львівський університет та ін. Після закінчення навчання студентам надавались наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора.

2. Історія ступеневої вищої освіти в Україні

Слід зазначити, що українська вища освіта бере свій початок із 988 p., коли київський князь Володимир відкрив у великих містах "школи книжного вчення". Продовжуючи кращі традиції батькової та візантійської шкіл, Ярослав Мудрий 1037 р. створює при Софії Київській школу нового типу з бібліотекою, великою кількістю перекладачів і переписувачів книг, де свого подальшого розвитку набула не тільки освіта, а й примножувались наукові знання, а пізніше - вітчизняні оригінальні наукові досліди. Вітчизняні та зарубіжні джерела, що дійшли до нас із часів Київської Русі, свідчать про високий рівень навчання в княжих вищих школах що, на думку фахівців, дає всі підстави називати їх давньоруськими університетами, які до того ж і виникли значно раніше, ніж вищі навчальні заклади в Європі.

Подальша майже двохсотлітня війна з половцями, монголо-татарська навала уповільнили та перервали освітні процеси на Русі. А із середини XIV ст. українські землі потрапляють під владу литовських, польських, угорських феодалів, що теж залишило свій слід у розвитку національної освітньої системи. Майже до кінця XVI ст. Україна не мала власних середніх і вищих навчальних закладів. І з XIII ст. поширюється тенденція здобувати освіту за кордоном, де українські юнаки-мандрівники стають студентами, а згодом і професорами університетів. Упродовж XIV--XVIII ст. за кордоном навчались близько п'яти тисяч осіб з України, Білорусі та почасти з Московії. У цей період у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів і вищих школах Швейцарії, Німеччини та Франції трапляються імена студентів і магістрів із позначкою "Rossi-cum", "Rhutenus", "Roxolanus", "Le Russia". Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, зажили міжнародної слави Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), Лукаш, Павло Пропелер (Русин), Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім та багато інших.

Так, 1576 р. у м. Острог князь Костянтин Острозький заснував культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку впродовж 1577-1582 pp. очолював першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа нового типу в українських землях, що згодом дістала назву академії (з 1583 p.). Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Викладачами в ній працювали кращі українські та іноземні вчені: Дем'ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, Ян Лятош, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Симон Пекалід, Мартин Броневський (Христофор Філалет) та ін. Викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою та видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою "семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов'я та філософія, математика й астрономія, діалектика та логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В Острозі фактично вперше була подолана монополія церкви в українській освіті. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів.

Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл. Плідні зв'язки, що підтримував Острог з українськими братствами та їхніми школами, спричинили заснування Львівської та Київської братських шкіл. При виробленні їх статуту, очевидно, був використаний набутий досвід.

Занепад Острозької академії, як і всього центру, розпочинається після смерті в 1608 р. її патрона князя Костянтина (Василя) Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій і певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування - слов'яно-греко-латинська академія - був перенесений до Києва (1632 p.), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 p.), а після декількох невдалих спроб - і до Москви (1687 p.).

Упродовж 60-річної діяльності Острозької академії її закінчило не менше ніж 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних і приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Уперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкіл, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відігравала і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед усіх верств українського народу. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування.

Особливого розвитку вища освіта в Україні сягнула за часів Української козацько-гетьманської держави. Так, ще у 1631 р. Петро Симонович Могила (1596-1647 pp.), архімандрит Києво-Печерської Лаври (у 1632-1647 pp. - митрополит київський), заснував Лаврську школу як вищий освітній заклад. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою та створив Київську колегію, що пізніше стала називатись Києво-Могилянською академією (з 1701 p.). Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви й держави. У XVII--XVIII ст. вона відігравала роль найбільшого наукового, освітнього, культурного центру всіх східнослов'янських народів.

Петро Могила зумів перетворити академію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування, вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська. Професорів для викладання в академії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром академія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. Серед визначних діячів Києво-Могилянської академії були І. Пзель, Д. Ростовський (Туптало), С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Юркевич та ін. Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України. Навчання в ній мало переважно загальноосвітній характер. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису та вищі - поетики, риторики, філософії та богослов'я. Всього кількість предметів сягала 30 й більше. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов'янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне та риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську й частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію та богослов'я.

Києво-Могилянська академія була всестановим навчальним закладом. За статутом академії, в ній мали право навчатись усі охочі. Щорічно тут здобували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса.

Прототип будь-якої сторони життя колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, зокрема колегіумах та університетах. Професорсько-викладацький склад поділявся на кандидатів першого та другого розрядів, на бакалаврів, ліценціатів і магістрів мистецтв, які згодом отримували ступінь доктора. Кандидати, бакалаври, ліценціати читали по чотири лекції на тиждень. Магістри й доктори читали публічні лекції безкоштовно. Бакалаври, ліценціати мали перші вчені ступені, які давали право обіймати посади помічника викладача. Магістри були викладачами молодших курсів, професори - старших курсів.

Навчання в Києво-Могилянській академії давало добру (достатню) підготовку для продовження освіти в європейських університетах, зокрема і в найкращих із них. У ній навчалися вихідці з Росії, Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії й інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрар-хи, літератори, вчені та політичні діячі: І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, Г. Сковорода, Ф. Прокопович, С Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: 0. Безбородько, Л. ТрощинськиЙ та ін. Деякий час тут навчався М. Ломоносов.

Отже, Києво-Могилянська академія вписувалась у загальноєвропейську освітню систему, сприяла інтеграції України в культуру регіону та всієї Європи. Вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 p.), Харкові (1721 p.), Переяславі (1738 р.).

Розквіт Київської академії тривав до 60-х pp. XVIII ст. У другій половині XVIII ст., після заснування Московського університету та Харківського колегіуму, Києво-Могилянська академія природно почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи на слов'янських землях, хоча й далі гідно підтримувала свої досягнення й традиції. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

Провідну роль у розвитку вітчизняної вищої освіти відігравав Львівський університет - перший класичний університет в Україні. 20 січня 1661 р. польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії "статус академії й титул університету" із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання було багатоступеневим і провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV ст. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукових ступенів - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, чотири роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Доцільно зазначити, що Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордену з часу створення й до ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Лише після 1787 р. при університеті було відкрито Український інститут, покликаний готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмеженою, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 р.) став провідником гуманітарної та педагогічної освіти.

Як ми могли впевнитися, на кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему.

3. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти

Незважаючи на досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система України, вона, однак, ще не забезпечує потрібної якості. Чимало випускників вищих навчальних закладів не досягли належного рівня конкурентоспроможні на європейському ринку праці. Це зобов'язує глибше аналізувати тенденції в європейській та світовій освіті. Необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі. Зазначені процеси диктують перш за все необхідність визначення, гармонізації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації. В Україні, як і в інших розвинених країнах світу, вища освіта визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Стратегічні напрямки розвитку вищої освіти визначені Конституцією України, Законами України "Про освіту", "Про вищу освіту", Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.

Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку вищої освіти є:

* особистісна орієнтація вищої освіти;

* формування національних і загальнолюдських цінностей;

* створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти;

* постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації

навчально-виховного процесу;

* запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій;

* формування в системі освіти нормативно-правових і організаційно-економічних механізмів залучення і використання позабюджетних коштів;

* підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної і суспільної підтримки;

* розвиток освіти, як відкритої державно-суспільної системи;

* інтеграція вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Сучасні загальноцивілізаційні тенденції розвитку роблять системоутворюючий вплив на реформування системи освіти України, яке передбачає:

* перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямком відповідно до її здібностей, та забезпечити її мобільність на ринку праці;

* формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтересам особи та потреби кожної людини і держави в цілому;

* підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання на протязі всього життя;

* піднесення вищої освіти України до рівня вищої освіти в розвинутих країнах світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Стратегічними завданнями реформування вищої освіти в Україні є трансформація кількісних показників освітніх послуг у якісні. Цей трансформаційний процес має базуватися на таких засадах:

* по перше, це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати громадянина держави Україна, гармонійно розвинену особистість, для якої потреба у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави;

* по друге, розвиток вищої освіти повинен підпорядковуватись законам ринкової економіки, тобто закону розподілу праці, закону змінності праці та закону конкуренції, оскільки економічна сфера є винятково важливою у формуванні логіки суспільного розвитку. Водночас, необхідно враховувати при цьому не менш важливі чинники - соціальні, політичні, духовного життя, суспільної свідомості, культури та морально психологічних цінностей. Значна частина проблем, що накопичилася у системі вищої освіти, пов'язані насамперед з розбалансованістю комплексу зазначених чинників суспільних перетворень;

* по третє, розвиток вищої освіти слід розглядати у контексті тенденцій розвитку світових освітніх систем, у т.ч. європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та її складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти; забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем. Вищій школі необхідно орієнтуватись не лише на ринкові спеціальності, але й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, запровадити сучасні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на творчі, ділові зв'язки з замовниками фахівця.

У 2001 році вступив у дію "Комплекс нормативних документів для розробки складових системи стандартів вищої освіти". Даним документом регламентуються нові вимоги до освіти і професійної підготовки фахівців у вищому навчальному закладі, що обумовлені ідеями і принципами ступеневої освіти в Україні. У числі засад і факторів, що обумовили виникнення концепції ступеневої освіти названі:

* демократизація суспільства, формування нових соціально-економічних структур, їхня орієнтація на ринкові відносини, жорстка професійна конкуренція;

* необхідність розрізнення двох процесів, що є основою діяльності вищого навчального закладу - освіти і професійної підготовки. Відповідно до ступеневої освіти підготовка фахівців (4 ступеня) орієнтована на мобільність і мінливість соціальної і виробничої діяльності, адаптація до яких виступає як одна з ознак рівня освіти;

* забезпечення випускникам можливості здійснювати професійну кар'єру при одночасному дотриманні ними принципів соціальної справедливості, відповідальності, загальнолюдських цінностей і моралі;

* диференціація вимог до характеру і змісту освіти і професійної підготовки фахівців з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

* введення механізму об'єктивного педагогічного контролю з визначення результатів діяльності системи вищої освіти і навчальних досягнень тих, хто навчається. До такого віднесена технологія стандартизованого тестування. Стає усе більш очевидним, що необхідна розробка довгострокової програми структурної адаптації національної освітньої політики до нових міжнародних умов.

В цьому контексті реформування вищої освіти України бажано проводити з урахуванням вимог Міжнародної стандартної класифікації занять (ISCO-88 (МСКЗ)), Міжнародної стандартної класифікації освіти (ISCED-97 (МСКО)), Міжнародного стандарту якості серії ISO 9000 та вимог, критеріїв та стандартів, які узгодили країни-учасниці Болонського процесу.

Європейські вищі навчальні заклади взяли на себе завдання та головну роль у створенні Європейського простору вищої освіти. Європейські країни прагнуть наздогнати заокеанських партнерів, що потребує величезних зусиль, для того, щоб прискорити впровадження і розвиток нової технології. Варто покінчити з традиційним для Європи - що властиво як управлінським, так і робітничим кадрам - опором новому. Європейські країни повинні поставити в центрі соціально-економічної політики підвищення кваліфікації з метою опанування нової технології.

Основні цілі Болонського процесу зводяться до наступного:

* побудова Європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;

* посилення міжнародної конкурентоспроможності як національних, так і в цілому Європейської систем вищої освіти;

* досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти;

* формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи у цілому;

* підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та Європейських культурних цінностей;

* змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж.

Стояти осторонь від цього процесу Україна не може. Освітянське суспільство України зацікавлене діяти зі всіх напрямків Болонського процесу. Освіта вже стала одним з найважливіших чинників політики. Україна починає робити відповідні кроки. Рішенням колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. (протокол № 2/3-4) було ухвалено здійснення комплексу заходів щодо виходу національної вищої школи на міжнародний ринок освітніх послуг та здійснити комплекс заходів щодо організаційного забезпечення приєднання України до Болонського процесу. "Болонським процесом" в останні роки прийнято називати діяльність європейських країн, яка спрямована на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської декларації, прийнятої 19 червня 1999 року, полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідність певному єдиному стандарту. Вихідні позиції учасників процесу у тексті Болонської декларації формулюються наступним чином: ""Європа знань" є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального і людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей та належності до єдиної соціальної і культурної сфери".

Болонський процес - один з інструментів не лише інтеграції в Європі і в Європу, а й інструмент загальної світової тенденції нашого часу - глобалізації. Європейська спільнота має намір зробити внесок в якісну освіту шляхом заохочення країн-учасниць до сприяння підвищенню якості власної освіти. Відштовхуючись під цього, Європейська комісія надає фінансову і політичну підтримку цьому процесові, що виходить за рамки ЄС. Сьогодні східноєвропейські країни лише починають приймати Болонські ідеї. Співпраця з європейцями у сфері освіти на шляху входження України в Європу є одним із пріоритетів розвитку вищої освіти в Україні. Проте не є самоціллю проголошення йти будь-якими шляхами тільки в Європу, тільки інтегрування в Європу.

Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Ключова позиція реформування: Болонські вимоги - це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн. Метою є і те, щоб Європа зрозуміла, що в Україні - потужна система вищої освіти, потужні школи. Україна відчуває підтримку європейської спільноти. За цей час у нашій країні побувало багато місій Ради Європи, які розглядали стан освіти, проводили експертизу освітянської законодавчої бази і практично зауважень не було. Сьогодні вже майже немає опонентів щодо ступеневості вищої освіти. Вона підвищує мобільність і вертикальну, і горизонтальну. Напрями розвитку вищої освіти в Україні, з одного боку, стратегічні, з іншого - вони дадуть імпульс для подальшого поліпшення стану освіти і науки вже в недалекому майбутньому. Перший напрям - це розширення доступу до вищої освіти, другий - якість освіти й ефективність використання фахівців з вищою освітою і третій - це інтеграційні процеси.

Висновок

Нині майже у всіх західноєвропейських вищих навчальних закладах функціонують багатоступеневі системи підготовки спеціалістів (бакалаврат - магістратура - докторантура). Одним із ключових аспектів реформування сучасної вітчизняної вищої освіти є також перехід до ступеневої системи освіти. Тим більше, що це відповідає основним принципам Болонського процесу, учасниками якого сьогодні є 45 європейських країн, зокрема й Україна. Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Ключова позиція реформування: Болонські вимоги - це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.

Отже, навіть стислий історичний екскурс свідчить, що перехід до ступеневої системи освіти в процесі реформування вищої освітньої системи в Україні - це відродження традицій і здобутків вітчизняної системи вищої школи, що складалися віками. Адже практика ступеневої освіти в Україні знана із середньовіччя.

Список використаної літератури

1. Болонський процес: Документи /Укладачі: З.І.Тимошенко, А.М. Грехов, Ю.А. Гапон, Ю.І.Палеха. -К.:Вид-во Європ. Ун-ту, 2004.-169с.

2. Болонська декларація: Досвід впровадження в навчальний процес, проблеми та шляхи вирішення: Доп. Учасників: 63 Наук.-прак. Конф. наук.-педаг. Працівників, аспірантів та структурних підрозділів НТУ. -К.: НТУ, 2007.- 57с.

3. Вища освіта України і Болонський процес: Навч. посіб./ За редакцією В.Г. Кременя. Автор. кол.: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І.Бабін.- Тернопіль, 2004. - 984 с.

4. Дмитриченко М.Ф., Хорошун Б.І., Язвінська О.М., Данчук В.Д. Вища освіта і Болонський процес: Навч. посіб. Для студентів вищих навчальних закладів. - К.,2006.- 440 с.

5. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес / Укладачі: М.М. Степко, Я.Я. Болюбаш, К.М. Левківський, Ю.В. Сухарніков //Освіта України. - 2004. - № 60-61 - 10 серп.

6. Нечаєв В., Шаронова С. Болонський процес: міфи, ілюзії, реалії // Вища школа. - 2005.- №1. - с. 56-65.

7. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріли 2003-2004 рр.) / За ред. В.Г. Кременя, авт. код.: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І. Бабін. - Київ-Тернопіль, 2004. - 147с. (www.tspu.edu.ua/htm)

8. Сірополко С. Історія освіти в Україні / Підготував Ю.Вільчнський. 2-ге вид.- К., 2001.- 664 с.

9. Хорошун Б.І.,Язвінська О.М., Вища освіта і Болонський процес: Робоча програма та методичні вказівки до організації самостійної роботи для студентів і магістрів всіх спеціальностей. - К.:НТУ.2004. - 104 с.

10. Хорошун Б.І.,Язвінська О.М., Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. для студ. вищ. Нвч. Зак: В 2-х т. - НТУ, 2007

11. Язвінська О.М. Степенева освіта в Україні - відродження традицій // Науковий світ. - 2006. - №8. - с.2-3, 10-11.

12. Язвінська О.М. Історвя ступеневої системи вищої освіти в Україні // Часопис української історії: Зб. Наук. Статей. - Вип.6. - К.: Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка,2006

13. Язвінська О.М. Вища освіта і Болонський процес: Опорний конспект лекцій для студентів, магістрів і аспірантів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання. - К.:НТУ, 2007, - 96 с.

14. Інтернет-ресурси.

Размещено на Allbest.ru