Вища освіта України з часів здобуття незалежності

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ ПДАБА

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

Реферат

Вища освіта України з часів здобуття незалежності

Виконала: ст. гр. ЕП-13-2

Плиско Владислава В'ячеславівна

Перевірила: доц. кафедри

Лисенко Галина Іванівна

м. Дніпропетровськ 2015 р.

Зміст

Вступ

1. Освітні реформи: у пошуках оптимальної моделі освіти

2. Вища освіта та її значення в процесі культурного відродження

3. Здобуття і визнання кваліфікацій

Висновок

Список літератури

Вступ

Творення, збереження і розвиток культури і освіти є головним змістом історичного процесу. Українська культура і освіта 90-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. постала як узагальнене вираження творчих зусиль народу, його осягів у світорозумінні, моралі, релігії, художньому мисленні, науці й філософії. Вони відіграли вирішальну роль у формуванні сучасної української національної ідентичності та національному самоствердженні українського народу.

Протягом століть український етнос був субдомінантним в імперських державах. Імперська політика економічно, соціально, морально і духовно заохочували комплекс культурної неповноцінності української нації або й прямо придушувала її культуру. За несприятливих історичних умов перебування України в складі СРСР відбулося руйнування структур національної культури.

Культурно-освітнє відродження, яке розгорнулося на етапі перебудови і продовжилося вже в умовах досягнення Україною державності, показало, що творчі і духовні сили українського народу та його інтелектуального проводу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками процесів трансформації духовних цінностей та культурної політики незалежної держави. Розвиток культури на сучасному етапові функціонування України як вільної держави довів, що лише повноцінна і самобутня національна культура остаточно гарантує історичне буття етносу. Тому головним завданням національно-культурного відродження і стало подолання культурного колоніалізму України.

Актуальність: обумовлена тим, що освіта завжди буде важливою частиною людського життя. І завжди буде розвиватися.

Мета: Прослідити зміни в освіті, починаючи з часів незалежності та зробити висновки щодо рівня освіти на сьогоднішній день.

Завдання: розглянути освітні реформи, показати значення вищої освіти в процесі культурного відродження, дослідити здобуття і визнання кваліфікацій.

1. Освітні реформи: у пошуках оптимальної моделі освіти

Національна система освіти формувалася в 1990-і роки в умовах значних змін у духовному житті суспільства, в контексті загально цивілізаційних трансформацій, зумовлених значним поширенням нових освітніх технологій та істотним розширенням можливостей і потреб в індивідуальному, особистісному розвитку людини. Реформи були зорієнтовані на створення нової системи освіти в Україні, збереження й примноження здобутого в радянські часи досвіду та одночасно внесення суттєвих коректив у цілі, завдання й зміст освітянського процесу.

Діяльність сучасної системи освіти України забезпечується цілою низкою освітніх нормативно-правових документів, серед яких основними є: Конституція України, Закон України "Про освіту", Закон України "Про загальну середню освіту", Закон України "Про мови в Українській РСР", Концепція середньої загальноосвітньої школи України, «Положення Міністерства освіти України "Про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад", "Про експериментальний педагогічний майданчик" та ін. Цими актами визначено основні напрямки модернізації змісту, форм і методів навчання, виховання й управління закладами освіти. Крім цих правових документів, важливими є Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р. та Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України № 347 від 17 квітня 2002 р.

Для того, щоб ґрунтовніше дослідити розвиток української державної освітньої політики за часів державної незалежності, вважаємо за необхідне встановити її періодизацію. В. Огнев'юк вважає, що після набуття Україною незалежності радикальні зміни у сфері освіти здійснювалися у два головних етапи: перший (1991-1995 роки) визначив проблему як соціальне завдання українського державотворення; другий (1995--2002 роки) увів її в систему національних потреб та інтересів і водночас до широкого міжнародного контексту цивілізованого розвитку людства.

У 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України "Про освіту", що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави й передбачив кардинальні зміни в її роботі. Відповідно до закону, а також внесених до нього змін і доповнень (1996 р.), освіта в сучасній Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальної взаємоповаги між націями та народами. Система освіти в державі досить розгалужена й передбачає дошкільну та загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну, вищу й післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру та самоосвіту. Демократизація структури освіти забезпечує соціально-педагогічні умови створення достатнього простору для самореалізації особистості у навчанні; відхід від загальної стандартизації навчання; аналіз існуючого досвіду щодо створення реальних умов для самореалізації учнів, студентів; відхід від жорсткої уніфікації навчальних планів, включно і в школах різних типів.

Законом "Про освіту" встановлено шість освітніх рівнів: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. Водночас затверджено освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (або ступеневу освіту): кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім тих закладів освіти, що належать релігійним організаціям. Закон "Про освіту" визначив державні стандарти освіти відповідно до вимог щодо змісту, обсягу й рівня освітньої та фахової підготовки. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається встановленими законом засобами ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти.

Наприкінці 1992 р. на Першому з'їзді педагогічних працівників України була затверджена Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)". Програму схвалили Уряд і Президент України. ЇЇ концептуальні засади передбачали кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання й закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Стратегічними завданнями реформування змісту освіти в Україні Програма визначила:

- вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх і кваліфікаційних рівнях;

- відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції;

- забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;

- органічне поєднання в змісті освіти його загальноосвітньої й фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;

- вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

- орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;

- оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини й сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;

- створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних та інформаційних технологій.

У галузі гуманітарної освіти було визначено такі основні напрями: формування гуманітарного мислення, опанування рідною, державною та іноземними мовами; прилучення до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української та світової культури; осмислення історичних фактів, подій і явищ, різноманітності шляхів людського розвитку; формування світоглядної, правової, моральної, політичної, художньо-естетичної, економічної, екологічної культури; утвердження пріоритетів здорового способу життя людини; відображення в змісті історичної освіти закономірностей історичного розвитку, широке вивчення українознавства, етнічної історії та етногенези українців, інших народів держави.

Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" не була позбавлена вад, однак декому найбільше не подобалася її чітка національна спрямованість та невідповідність стану перехідного періоду. Попри все, Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" справила й далі справляє суттєвий вплив на розвиток усієї системи освіти в Україні.

З 1996 р. реформа освіти в Україні набула конституційного забезпечення. Конституція України юридично закріпила процеси демократизації освіти в нових суспільно-політичних умовах після розпаду СРСР. Повна загальна середня освіта визначалася в ній не тільки гарантованою, а й обов'язковою. Громадянам, які належать до національних меншин, Основний Закон України гарантує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

15 жовтня 1996 р. Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України, в якій підкреслювалося, що освіта потребує прискорення системного реформування. Ця галузь, відзначалося в Програмі, за структурою та обсягами підготовки кадрів сформувалася за інших соціально-економічних умов і тому не відповідає вимогам ринкових перетворень, бюджетним можливостям України. У зв'язку з цим Програмою передбачалося: забезпечити виконання вимог Конституції України щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти; розробити комплексну програму структурного реформування галузі, виходячи з наявних бюджетних можливостей та необхідності збереження визначальних якісних характеристик навчання та виховання молоді, підготовки й перепідготовки кадрів у державі; здійснити комплекс заходів щодо всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку й використання російської та інших мов національних меншин; розробити кваліфікаційні характеристики для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів, затвердити у 1997 р. державні стандарти дошкільного виховання, загальної, професійно-технічної та вищої освіти; запровадити ступеневу підготовку за всіма напрямками вищої освіти; вдосконалити мережу державних вищих закладів освіти шляхом об'єднання та перепрофілювання навчальних закладів; запровадити механізм працевлаштування випускників вищих і професійно-технічних закладів освіти шляхом удосконалення взаємодії між підприємствами різних форм власності, закладами освіти та державними службами зайнятості населення; внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів України "Про базову освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту".

Віхою на шляху реформування освіти в Україні став закон "Про загальну середню освіту", ухвалений Верховною Радою України 13 травня 1999 р. Цей закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти в нових умовах. В ньому дається визначення загальноосвітніх навчальних закладів різних типів: середньої загальноосвітньої школи, спеціалізованої школи, гімназії, ліцею, колегіуму, загальноосвітньої школи-інтернату, спеціальної загальноосвітньої школи, загальноосвітньої санаторної школи, школи соціальної реабілітації, вечірньої (змінної) школи, інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, навчально-виховних комплексів. Згідно із законом, не допускається реорганізація та ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, без згоди територіальних громад.

Завжди існував і повинен існувати тісний взаємозв'язок освітянських, педагогічних ідей та філософсько-етичних, естетичних, культурологічних концепцій, на яких вони ґрунтуються. Нині велика роль освіти, культури, конкретних педагогів, науковців полягає у соціалізації особистості учня, студента, людей, у освоєнні ними загальнолюдських і національних цінностей. Чим вищого рівня сягає освіта народу, чим більше вона збагачується, тим більше збагачується культура цього народу. Так само високий рівень культури засвідчує якіснішу глибоку освіту будь-якого народу.

Отже, в Україні в основному створена правова база для глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві. Ухвалення Закону України "Про загальну середню освіту" відкрило реальні можливості щодо прискорення реформування системи загальної середньої освіти відповідно до сучасних вимог нашого суспільства й потреб кожної особистості.

Загальна середня освіта в незалежній Україні є обов'язковою основною складовою безперервної освіти. Водночас вона виступає основою соціалізації молодого українського громадянина в суспільстві, фундаментом для подальшого його освіти чи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини як гідного представника своєї нації. Проте, саме середня освіта зазнала за часів незалежності найбільше неоднозначного впливу трансформаційних процесів. Україна в середині 90-х років опинилася на 95 місці за індексом людського розвитку ЮНЕСКО. Прогресуючі тенденції - падіння престижу освіти, престижу педагога - породили плинність кадрів, що зумовило падіння якості педагогічного складу, рівня загальної педагогічної освіти, зниження результативності праці.

Загальноосвітня школа все ще не позбулася своєї радянської суті: панує байдужість до особистісного розвитку дитини, абсолютизація колективістських засад, жорстка регламентація роботи вчителя, а іноді навіть переслідування творчо мислячих педагогів. Щоб суспільство стало відкритим, воно повинно забути про авторитарну педагогіку, школа має формувати самодостатню особистість.

2. Вища освіта та її значення в процесі культурного відродження

Інтелектуальний потенціал українського народу значною мірою залежить від рівня розвитку системи вищої та середньої спеціальної освіти. На час проголошення незалежності в Україні діяло 156 вищих і 735 середніх спеціальних закладів освіти. Розташовані вони були нерівномірно по території України, концентруючись переважно в найбільших індустріальних та науково-культурних центрах.

На початку 1990-х рр. шляхом об'єднання Міністерства народної освіти та Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти було створено Міністерство освіти України. У 1999 р. до нього приєднали й Міністерство у справах науки та технологій. На основі Закону України "Про освіту" (1991) була реорганізована вся структура вищої та середньої спеціальної освіти для наближення її до реальної практики суспільного життя. Здійснено перехід на триступеневу підготовку - бакалавр, спеціаліст, магістр. Почалось інтенсивне розроблення та впровадження нових навчальних планів і програм. Поряд із державними з'явилися навчальні заклади, базовані на інших формах власності.

Вже на початку 1990-х рр. у системі вищої освіти України виникло близько 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких мали юридичний статус. Наступними роками були врегульовані такі важливі питання, як порядок створення та ліквідації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийому на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчального процесу, працевлаштування випускників. У перебігу реорганізації вузівської системи були ліквідовані малопотужні навчальні заклади, створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об'єднання й перепрофілювання малопотужних та однопрофільних. Важливим заходом стало включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації технікумів і коледжів із правами структурного підрозділу.

У нове тисячоліття Україна вступила з розвиненою системою освіти. В її арсеналі 48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів та студентів, працює понад 2 млн. фахівців. Понад 20 провідних закладів освіти держави мають статус національних. Протягом 1990-х рр. зроблено такі важливі кроки в царині освіти, як відкриття в Києві Національної академії управління, Міжрегіональної академії управління персоналом, Академії фінансистів у Донецьку, ряду нових університетів.

Вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження України стало відкриття в 1992 р. Національного університету "Києво-Могилянська академія". Національний університет "Києво-Могилянська академія" заснував власну мережу навчальних закладів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад, середні навчальні заклади - Києво-Могилянській колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум "Берегиня" в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. До участі у викладанні в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" запрошуються провідні вчені, найкваліфікованіші викладачі.

За розвитком вищої освіти, на думку колишнього міністра освіти В.Кременя, Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. ЇЇ якісний рівень забезпечує значною мірою Міністерство освіти й науки, здійснюючи науково-організаційну, адміністративну та методичну роботу, провадячи такі акції, як ліцензування та акредитація. Професійний рівень діяльності та юридичний статус навчального закладу будь-якої форми власності став визначатися шляхом акредитації, яка провадиться за чотирма рівнями. Найвищий, IV рівень акредитації, отримують в основному університети та академії. Акредитація навчальних закладів розширила можливості інтегрування освіти України в міжнародну систему, міжнародної відповідності українських дипломів. Вона дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи.

На початок 2000 р. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів; 206 із них - державної власності. Того самого року було розведено в часі вступ до вищих навчальних закладів різного типу. Вступникам дозволено здавати не оригінали атестатів, а копії, що дає можливість складати іспити одночасно в кілька закладів, а це, в свою чергу, загострює конкуренцію між закладами, підвищує якісні показники студентства. При цьому важливо, що переважна більшість студентів навчається за рахунок бюджетних асигнувань. Поряд з цим і комерційні заклади освіти створюють умови для безплатного або пільгового навчання талановитих юнаків і дівчат.

На рубежі тисячоліть найпрестижнішими в Україні залишалися професії спеціалістів з міжнародних економічних відносин, міжнародного права, правознавства, філології, насамперед англійської, німецької та французької, педагогіки й практичної психології, економіки, екології, журналістики, обліку і аудиту, культурології. У технічних університетах престижними виявилися автоматизоване керування технічним процесом, технологія машинобудування, інформаційні керуючі системи й технології. За цими технологіями - майбутнє країни, тож зростання інтересу до них є певною ознакою оздоровлення суспільства.

Вища освіта перестає бути лише засобом підготовки спеціалістів для народного господарства, вона щораз більше перетворюється на обов'язковий ступінь у розвитку людини. Однак найбільшою проблемою для національної вищої освіти є фінансування. Залишається складною кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри втратили до 30-40 % викладачів. Лише протягом 1994/95 навчального року із вищих навчальних закладів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з яких кандидати та доктори наук.

У 1996 р. вищі навчальні заклади залишило понад 5 тис. викладачів, зокрема близько 2 тис. кандидатів та докторів наук. Було втрачено зв'язки освітян із промисловими підприємствами. Перестала діяти традиційна система розподілу випускників. Щоб запобігти цьому, Президент України в 1996 р. підписав Указ "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів і працевлаштування випускників вищих навчальних закладів". Передбачалося забезпечити відповідність профілю підготовки спеціалістів перспективним потребам як країни загалом, так і окремих її регіонів. Відтоді абітурієнти, які вступають до державних закладів освіти, укладають із ректором контракт про те, що після закінчення навчання вони зобов'язуються відпрацювати три роки на державному підприємстві.

Нині в Україні близько 60 % студентів навчаються за рахунок бюджетних асигнувань, близько 40 % - за контрактом, зокрема 7,8% - у недержавних вищих навчальних закладах. В умовах поглиблення комерціалізації вищої освіти виявляються недоліки навчальних закладів і якості дипломів, які вони видають своїм випускникам. Проблему забезпечення прийнятної якості дипломів та успіху випускників на національному й світовому ринках праці доводиться розв'язувати в умовах браку загальновизнаного визначення якості вищої освіти - закладів, навчального процесу та професійної компетентності випускників. На думку багатьох фахівців, вихід полягає в подальшому реформуванні економіки, демократизації системи освіти, диференціації навчальних закладів відповідно до суспільних потреб, розширенні всієї гами спеціалізації відповідно до вимог ринку праці, відмові від єдиного критерію стандарту якості.

В цих умовах поки що залишається ще одна не менш істотна проблема - якісна та кількісна необґрунтованість структури підготовки кадрів. У країнах Західної Європи вважають доцільною підготовку спеціалістів широкого профілю, тому там класифікаційний реєстр налічує 500 назв професій і 100 службових посад, тоді як у нас тривалий час він містив близько 8 тис. назв професій і 1,7 тис. службових посад.

Останнім часом в Україні було вжито заходів для розширення профілю підготовки фахівців, підвищення універсальності знань випускників за рахунок об'єднання споріднених спеціальностей. Водночас діючий перелік напрямків підготовки приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста та 268 спеціальностей рівня спеціаліст і магістр.

Розширюються міжнародні зв'язки та співробітництво закладів освіти України із зарубіжними освітніми установами та організаціями. За 10 років укладено понад 70 міжнародних угод у галузі освіти. Державні структури, громадські організації й заклади вищої освіти підтримують плідні контакти з Радою Європи, ЮНЕСКО, органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Франції, Китаю, Ізраїлю, Польщі, Румунії, Німецькою службою академічних обмінів, Британською Радою. Вони беруть участь у реалізації програм фонду Фулбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі та ін. Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України та зарубіжних країн. Зарубіжний досвід сприяє поліпшенню становища в освітній галузі. Система освіти поступово модернізується, набуваючи європейського характеру та рівня.

Освітнє відродження безпосередньо пов'язано з етнопедагогікою. Наукою та багатовіковою практикою переконливо доведено, що українська школа справді національна тоді, коли ґрунтується на етнопедагогіці, українській національній системі впливу на формування особистості й за орієнтаційний еталон має народні чесноти, норми християнської моралі, гармонію родинно-шкільного виховання. Етнопедагогіка в сучасній освіті може бути задіяна при викладанні тих наук, що стосуються етносу, мови, фольклору, історії, держави, культури, географії, побуту, літератури, релігії. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід народу, з'ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації його прогресивних ідей у сучасній науково-педагогічній практиці, виявляє способи становлення контактів і взаємодій з наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і встановлює їх відповідність сучасним завданням українського виховання.

Етнопедагогічна основа української національної школи будується на використанні наступних компонентів навчально-виховного процесу: родинознавство, дитинознавство (педологія), домашнє виховання, дидактика, народна деонтологія, педагогіка народного календаря, козацька педагогіка, педагогіка опіки тощо. Провідним засобом етнопедагогіки є українознавство як один з предметів, що інтегрує дані всіх наук про Україну та українців. Перший етап його освоєння відбувся через впровадження народознавства.

Отже, освіта завжди виступає в суспільстві основою само відтворення культури. Реформаційні роки для української освіти започаткували низку важливих тенденцій: певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу, підтримання органічного зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями вітчизняної педагогіки, забезпечення свободи творчості педагогів-новаторів, урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, поступове утвердження у сфері освіти української мови. Проте, були і негативні явища, які вплинули на генезис освітньої галузі. Це, зокрема: залишковий принцип фінансування, невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства, падіння престижу педагогічної діяльності, різке загострення кадрової проблеми.

На жаль, освіта поступово втрачає своє природне значення важливої продуктивної сили суспільства, якщо точніше -- рушійної сили прогресивного розвитку нашої країни. Держава не напрацювала механізмів і не робить практичних кроків для залучення системи освіти з її науковим і кадровим потенціалом до розв'язання найактуальніших питань розвитку економіки. Майже втрачено зв'язки освітян із промисловими підприємствами, установами, яких практично перестали цікавити питання підготовки нового покоління кадрів і підтримка цієї діяльності. Немає й законодавчих актів, які сприяли б заохоченню підприємців до інвестицій в освіту. За таких умов почав складатися імідж освіти як надлишкової, другорядної сфери, що лише створює додаткове навантаження на бюджет.

3. Здобуття і визнання кваліфікацій

Закінчення загальної середньої школи (11 років навчання) надає кваліфікацію «атестат зрілості», професійно-технічної (12 років навчання від його початку) - диплом молодшого спеціаліста. Обидва дають право вступу до ВНЗ.

Ступенева структура вищої освіти передбачає чотирирічну базову вищу освіту з отриманням проміжного сертифіката про базову вищу освіту, і наданням кваліфікації «бакалавр» та можливістю часткової зміни напряму навчання чи спеціальності на другому циклі тривалістю 1 рік, навчальний план якої містять переважно спеціальні дисципліни. У такому випадку присвоюється кваліфікація «спеціаліст». Глибша фундаментальна (науковоємка) та фахова підготовка протягом 1-2 років як на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», так і на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» дає право після успішного захисту магістерської роботи отримати диплом професіонала освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр». Продовжити навчання і стати магістрами можуть тільки кращі студенти, які відбираються для навчання на основі рейтингових показників на попередніх циклах навчання та з урахуванням їхніх досягнень у науково-дослідницькій роботі.

Заключний рівень підготовки фахівця-професіонала - це аспірантура та докторантура. До аспірантури зараховують на конкурсній основі, зазвичай, - фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» та в окремих випадках фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» на 3-4 роки для виконання самостійних досліджень під наглядом наукового керівника, написання і захисту дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу. Успішний захист роботи у Спеціалізованій вченій раді (за спеціальностями), яка діє при провідних вищих навчальних закладах або в наукових установах Національної академії наук України чи інших галузевих академій, дає право на здобуття наукового ступеня «кандидат наук». Підготовка дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук може здійснюватися і поза межами аспірантури на засадах «здобувача», дослідження якого контролює науковий керівник та відповідна фахова кафедра вищого навчального закладу чи структурний підрозділ (відділ) науково-дослідного закладу. Особа, яка має науковий ступінь кандидата наук, за умови тривалішої наукової роботи та узагальнення її наслідків у тій самій або іншій (зазвичай, суміжній) галузі знань з більшою за обсягом дисертацією може захистити у Спеціалізованій вченій раді дисертацію на здобуття наукового ступеня «доктор наук» (процедура захисту складніша, ніж кандидата наук), який є найвищим рівнем наукової кваліфікації та дає широкі права на особисту автономію у дослідженнях і зайняття вищих посад у науковій ієрархії. Присудження спеціалізованими вченими радами наукових ступенів «кандидат наук» та «доктор наук» затверджується державним органом.

Вищою атестаційною комісією (ВАК) України. Триває дискусія про доцільність збереження звання «кандидат наук» або переходу на міжнародне - «доктор філософії» (PhD).

Викладачі

До складу навчального персоналу ВНЗ входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти (викладачі). Визнання науково-педагогічного рівня (викладацька кваліфікація, навчально-методичні та науково-методичні досягнення, підготовка наукових та науково-педагогічних кадрів) кандидата чи доктора наук здійснюється шляхом присвоєння вчених звань. Вченими званнями є «доцент» (кандидат або доктор наук) та «професор» (доктор наук, в окремих випадках кандидат наук, який має особливі науково-педагогічні досягнення). Вчені звання доцента і професора присвоює Атестаційна колегія Міністерства освіти і науки України за поданням відповідного вищого навчального закладу III-IV рівнів акредитації або наукової установи Національної чи галузевих академій України.

Професор має очолювати кафедру чи напрям наукових досліджень, викладати якийсь профілюючий курс (дисципліну) та керувати науковою роботою аспірантів чи здобувачів. Доцент повинен читати лекції і керувати науковою роботою магістрантів, студентів, а в окремих випадках може керувати науковою роботою аспірантів чи здобувачів. Старший викладач має право читати лекції і вести Інші види занять; асистент для читання лекцій повинен отримувати дозвіл керівництва вищого навчального закладу або факультету. Усі викладацькі посади заміщуються за конкурсом; їх мають право обіймати особи з науковими ступенями та вченими званнями і фахівці освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр».

Аудиторне навчальне навантаження викладачів становить від 400-600 годин у професорів до 800-900 для асистентів.

Визнання закордонних кваліфікацій

Україна підписала основні конвенції Ради Європи та ЮНЕСКО про взаємовизнання Дипломів, уклала також двосторонні угоди. Ставлення до закордонних атестатів про вищу освіту досить толерантне, бо в більшості інших країн вона триваліша, ніж в Україні. Другою причиною є те, що майже всі кандидати виявляють свої знання з важливих для навчання в університетах дисциплін під час річного періоду вивчення мови і складання випускних екзаменів з мови і цих дисциплін.

Визнання дипломів про вищу освіту та наукові ступені здійснюється через окрему експертизу. Офіційними органами з визнання кваліфікацій є Управління ліцензування, акредитації та нострифікації Міністерства освіти і науки України, а наукових ступенів - Вища атестаційна комісія України.

Навчання студентів-іноземців

До іноземців ставляться ті самі вимоги, що й до громадян України, за винятком випадків міждержавного обміну, коли відбір кандидатів здійснює країна-партнер. Оскільки майже всі іноземці проводять в Україні рік на мовних курсах з паралельним повторенням необхідних предметів, то випускні екзамени цих курсів виконують роль вступних до університетів та Інших закладів вищої освіти.

За окремими винятками все викладання здійснюється українською мовою. Іноземці найчастіше проходять підготовку на 9-місячних мовних курсах в українських ВНЗ. Після першої стадії вивчення мови на цих курсах викладаються і дисципліни обраного напряму вищої освіти. Заключні екзамени є одночасно вступними до ВНЗ. Формально Іноземець повинен відповідати тим самим вимогам, що й український абітурієнт.

Для доступу до першого циклу вищої освіти кандидат повинен мати посвідчення про завершену середню освіту, яке б надавало йому право вступу до університету своєї країни і визнавалося в Україні. З початку 90-х років країна сповідує принцип відкритості своєї вищої освіти для іноземців, які можуть індивідуально звертатися до університетів, що мають відповідні ліцензії на підготовку іноземних громадян, та укладати індивідуальні угоди на отримання освіти без попередньої згоди з боку Міністерства освіти і науки України. Кількісні обмеження на зарахування іноземців визначаються ліцензованим обсягом підготовки. Для прибуття на навчання необхідно отримати візу і завчасно оплатити закладу освіти вартість річного навчання.

Дуже часто, отримавши диплом, іноземці продовжують навчання, аби здобути науковий ступінь кандидата наук. Для цього вони повинні виконати ті самі вимоги, що й громадяни України, оплативши за своє навчання до моменту захисту дисертації та отримання наукового ступеня «кандидат наук». Навчання іноземців в Україні є платним, за винятком випадків, передбачених міждержавними угодами. Розмір оплати становить 1500 американських доларів за навчальний рік.

Іноземці мають право проживати в студентських гуртожитках та користуватися тими самими соціальними послугами (соціально-побутова сфера, медичне обслуговування тощо), що й українські студенти.

Висновок

Отже, в умовах докорінних змін в Україні постає потреба в реформуванні вітчизняної системи вищої освіти з метою приведення рівня якості освітнього потенціалу і кадрового забезпечення країни у відповідність до вимог соціально-орієнтованої ринкової економіки, здатної забезпечити конкурентоспроможність країни та її економічне зростання. Оскільки соціально-економічна система суспільства та система вищої освіти перебувають у тісному взаємозв'язку, відповідні зміни однієї викликають певні зміни іншої, тому процес адаптації системи вищої освіти до сучасних умов потребує її реформування з урахуванням усіх суспільних змін у країні, що має враховуватися при розробці державних заходів з реформування освіти.

У комплексі економічних умов, що впливають на реформування вищої освіти, найбільш визначальними є умови фінансування вищих навчальних закладів: залучення бюджетних та позабюджетних коштів у сферу вищої освіти. Логіка суспільного розвитку сьогодні вимагає продовження структурного системного реформування освіти. Масштабність галузі, значна диференціація ступенів готовності різних ланок освіти до цих перетворень, запізнення із розробленням і впровадженням значного обсягу законодавчих та нормативних документів, брак належної взаємодії центру та регіонів об'єктивно уповільнюють і ускладнюють цей процес. Це змушує зробити висновок, що досягнення стабілізації функціонування галузі, її адаптації й розвитку не може бути швидким і здійсненим лише можливостями галузі. Послідовне, еволюційне реформування системи освіти країни повинно відбуватися водночас із радикальними змінами в ставленні до освіти. Утвердження пріоритетності освіти вимагає принципових змін не лише в нормуванні фінансових витрат, а й у свідомості людей та суспільства загалом.

Список літератури

освіта етнопедагогіка навчання студент

1. Вища освіта в Україні: Навчальний посібник / В.Г. Кремень, С.М. Ніколаєнко, М.Ф. Степко. - К., 2005. - 327 с.

2. Історія світової та української культури / В.А. Греченко, Г.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. - К.: Літера ЛТД, 2005. - 464 с.

3. Коваленко О. Українська освіта в світовому просторі // Освіта України. - 2006. - 17 листопада. - С. 6.

4. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні - інноваційні аспекти, стратегія, реалізація, результати. - К., 2005. - 448 с.

5. Медвідь Л. Національна освіта незалежної України ХХІ століття: тенденції, проблеми // Початкова школа. - 2002. - № 1. - С. 1-4.

Размещено на Allbest.ru