Зміст виховної роботи у сучасній школі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Зміст виховної роботи у сучасній школі

Виконала:

студентка 3 курсу

групи М3-2

Науковий керівник:

ст. викладач

Свириденко О.О.

ЧЕРКАСИ-2011

Вступ

Дана курсова робота спрямована на те, щоб дослідити і усвідомити значення змісту виховної роботи у сучасній школі. Максимально розкрити дане питання і проаналізувати його структуру. Знайти плюси і мінуси у сучасних методах виховної роботи, показати надбання різних педагогів у даній сфері. національний виховання навчання

В ході дослідження будуть розкриті основні питання національного виховання і приналежність їх до основних завдань у виховній системі навчальних закладів. Буде розкрита провідна роль навчання, як виховуючого компонента, і його вплив на формування повноцінної особистості з поглядами, що спрямовані вбік рідної країни, нації, суспільства і т.д.

Також розкрита роль у індивідуальному підході кожного педагога у ході виховного процесу, основні прерогативи у даному питанні. А також показаний досвід викладача з власної школи (Тимченківського навчально-виховного комплексу).

АКТУАЛЬНІСТЬ: Сучасні українці прагнуть побудувати гуманне українське суспільство, що передбачає собою формування в громадян таких загальнолюдських чеснот, як совість, чесність, гідність, справедливість, людяність, доброта, милосердя, працелюбність. Тобто ми бачимо необхідність національного компонента в освітньо-виховних системах навчальних установ. Що, в свою чергу, говорить про потребу у відповідальній виховній роботу кожного педагога. Який стає своєрідним каталізатором у розвитку повноцінної особистості і формування в ній національної свідомості.

ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ: Об'єктом дослідження постає сучасна виховна робота, її необхідність і важливість у новітній час.

ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ: Розглядається зміст виховної роботи у сучасних навчальних закладах, його структура и медоти формування.

ЗАВДАННЯ:1. Розкрити суть і необхідність національного виховання, потребу у навчанні, як виховуючого компонента. Значення і його роль у формуванні повноцінних особистостей;

2. Визначити сутність, характерні риси, закономірності освітньо-виховних систем, а саме національної освітньо-виховної системи, її будову, шляхи та засоби реалізації;

3. Показати значення індивідуального підходу кожного педагога до виховної роботи, її суть. Максимально розкрити основні труднощі, що можуть виникнути.

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ: 1. Розкрити сутність національного виховання і його роль у формуванні повноцінної держави.

2. Показати роль національного компонента у змісті роботи освітньо-виховних установ.

3. Розкрити питання важливості рівня підготовленості вихователів, їх педагогічної культури, знання закономірностей, принципів і методів виховання. Усвідомлення кожним педагогом своїх цілей, уміння обирати зміст, засоби впливу та перевірки досягнення цілі.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ: спостереження, аналіз продуктів діяльності.

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННЯ: Більш практичний погляд на дану проблему, необхідність її достатньо глибокого огляду.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ: Дозволить реальніше поглянути на питання виховання і усвідомлення його суті. Практичне застосування у процесі навчання.

1. Мета і завдання національного виховання

1.1 Мета національного виховання (означення, сутність)

Мета виховання ґрунтується на національних цінностях, надаючи вихованню цілеспрямованості й забезпечуючи його результативність. З орієнтацією на мету відбуваються спрямування виховного процесу, добір методів, організаційних форм, засобів виховної діяльності. Мета виховання -- сукупність властивостей особистості, які прагне сформувати суспільство. Маючи об'єктивний характер, мета виховання виражає в узагальненій формі ідеал людини. Підкреслюючи важливість визначення мети і завдань виховання, К. Ушинський писав: “Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти на запитання, що він хоче будувати... Те саме повинні сказати й про вихователя, який не зуміє чітко и точно визначити вам мету своєї виховної діяльності... Ось чому, ввіряючи вихованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься у своїй діяльності, і вимагати на це питання ясної й категоричної відповіді”. А. Макаренко тлумачив цілі виховання як програму людської особи, людського характеру, вкладаючи в поняття “характер” весь зміст особистості, тобто характер її зовнішніх виявів і внутрішньої переконаності, а також політичне виховання, знання тощо. Видатний педагог вважав, що “вихователі повинні мати таку програму людської особи і прагнути реалізувати її”.

1.2 Ідеал національного виховання (всебічно і гармонійно розвиненої людини)

Загальною метою виховання є гармонійний розвиток людини. Ця мета сформувалася ще в давньогрецьких Афінах, де зародилося поняття “калокагатія” (великодушність) -- ідеал виховання, що поєднує шляхетність, багатство, фізичну досконалість і моральні чесноти. В епоху Відродження італійські гуманісти доповнили його ідеєю всебічного розвитку особистості. Так склався ідеал всебічно і гармонійно розвиненої людини. Ідеал -- уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що виходять із розуміння мети життя. Формування ідеалу в людини залежить від виховання, умов життя і діяльності, особливостей її особистого досвіду. Ідеали відрізняються за змістом, структурою та дієвістю. Зміст ідеалу охоплює риси реальних осіб, літературних героїв тощо, які людина вважає ідеальними. Структура ідеалу свідчить про міру його узагальненості, тобто чи є ідеалом конкретна людина, чи сукупність рис кількох осіб, узагальнених у єдиному зразку. Дієвість ідеалу означає ступінь його впливу на поведінку і свідомість особистості. Ідеал національного виховання найглибше розкрито у працях українського педагога Григорія Ващенка “Виховний ідеал”, “Виховна роль мистецтва”, “Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру” та ін. У його основу покладено загальнолюдські й національні цінності, що є духовним надбанням народу. До загальнолюдських цінностей належать моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, визнання ідеалів любові та краси, їх носієм є християнська релігія. Вона орієнтує людину на служіння вищому ідеалу -- Богові. Водночас людина народжується і живе в конкретному національному середовищі, що вирізняється своєю мовою, культурою, звичаями. З народження її оточують національні цінності. Ідеал національного виховання ґрунтується на служінні Богові і своїй нації. Бог -- це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса. Нація -- реальна земна спільнота, у житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. У педагогічному сенсі виховним ідеалом є людина, яка служить Богові й Україні.

Григорій Ващенко різко протиставляє ідеал українського національного виховання більшовицькій моделі, яка ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі, та націонал-соціалістичній ідеології фашизму з її проповіддю культу сили і зневаги до людини. Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до життя в суспільстві, до виконання ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування в людини яскраво вираженої активної громадянської позиції, почуття обов'язку і відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Бути громадським діячем означає брати активну участь у громадському житті. Уже в школі особистість необхідно готувати і до ролі сім'янина -- майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Як товариш кожен має вміти розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступатися, ділитися і т. д.

1.3 Державна національна програма “Освіта” про завдання виховання учнівської і студентської молоді

Державна національна програма “Освіта” про завдання виховання учнівської і студентської молоді. Провідні завдання національного виховання дітей та молоді зумовлені пріоритетними напрямами реформування виховання, визначеними Державною національною програмою “Освіта” (“Україна XXI століття”). До них належать: -- формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; -- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; -- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою; -- прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть на території України; -- виховання духовної культури особистості, створення умов для формування її світоглядної позиції;

9 -- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правдивості, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей; -- формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; -- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я; -- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; -- сприяння глибокому усвідомленню взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю; -- формування екологічної культури людини, її гармонійних відносин із природою; -- розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації; -- формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

1.4 Програма виховання

Чітке визначення мети і завдань національного виховання дає змогу побудувати програму виховання учнів та студентів. Програма виховання -- короткий виклад основних положень і цілей діяльності навчально-виховного закладу щодо виховання учнів упродовж усього періоду їх навчання. Орієнтиром для школи у складанні програми виховання має бути “Орієнтовний зміст виховання в національній школі”, рекомендований Міністерством освіти і науки України. Всебічний розвиток людини є головною метою виховання, яке охоплює розумове, моральне, статеве, правове, антинаркогенне, екологічне, трудове, економічне, естетичне й фізичне виховання в їх нерозривному зв'язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен із цих напрямів має свої завдання і зміст. Плануючи виховну роботу з учнівським колективом, виходять із головної мети виховання школяра, напрямів, змісту та конкретних завдань, вирішення яких сприятиме формуванню особистості, здатної виконувати функції громадянина України, трудівника, сім'янина і товариша.

2. Моральне виховання в процесі навчання

2.1 Принцип виховуючого навчання

Принцип виховуючого навчання передбачає єдність освітніх і виховних завдань. Навчання дітей дошкільного віку здійснюється не лише на заняттях, а й у повсякденному житті. Вони навчаються з перших хвилин існування, пізнаючи навколишній світ і себе. Цей процес значно більше, ніж на наступних етапах розвитку особистості, залежить від дорослого, оскільки передбачає постійне спілкування дитини з педагогом і батьками. Вплив вихователя повинен спрямовуватися не лише на ефективність навчання, а й на встановлення гуманних стосунків між дітьми і педагогом, а також на взаємини дітей. Виховний ефект навчання у дошкільному віці забезпечують: 1. Емоційна насиченість навчання. Завдяки їй утримується увага дітей на об'єкті пізнання, власній дії, поведінці дорослого, виникає інтерес до засвоєння змісту навчання. 2. Поєднання ігрових та неігрових моментів. Ігрові моменти у дошкільному навчанні формують культуру пізнання, волю й почуття. 3. Взаємоперехід позицій дитини і дорослого. Навчальні зусилля краще спрямувати не на дисциплінуючий мотив “так потрібно”, а на усвідомлення дитиною значення навчання для себе.

2.2 Вплив навчання на розвиток повноцінної особистості і формування національної свідомості

Процеси навчання і морального виховання дітей дошкільного віку за мотивами, змістом і засобами здійснення є тотожними. Адже стосунки між дитиною і дорослим, що складаються в процесі навчальної діяльності, впливають на формування моральних якостей дітей, закріплюються і розвиваються в інших видах діяльності. Вони одночасно спрямовані на формування позитивного ставлення до навчання, пізнавальної активності, потреби самостійного пошуку відповідей на конкретні питання, прагнення вчитися; на розвиток морально-вольових якостей (наполегливості, відповідальності, старанності), а також на виховання чуйного, доброзичливого ставлення до однолітків, формування досвіду спільної діяльності. Виховна сила навчання зумовлена не лише роллю вихователя, а й потребою дитини в отриманні нових вражень, знань і способів пізнавальної діяльності. Задоволення цієї потреби позитивно впливає на розвиток особистості. Якщо педагог при цьому зважає на моральний аспект процесу навчання, дитина поступово усвідомлюватиме, що успішне навчання є запорукою формування її як успішної особистості. Моральне виховання ефективне лише за умови уважного ставлення педагога до дитини, здійснення навчання і виховання на гуманістичних засадах, оскільки дисциплінарна модель взаємодії в процесі виховання породжує відчуженість, а формалізм -- байдужість, подвійну мораль, лицемірство, нещирість. Упровадження і розширення особистісно-орієнтованої моделі спілкування сприяє забезпеченню психологічного комфорту, радісного сприймання дитиною світу. Лише за таких умов формується повноцінна особистість, гуманістичні засади її ставлення до навколишньої дійсності (природи, творінь людської праці, до людей і до себе).

3. Національний компонент в освітньо-виховних системах навчальних установ

3.1 Аналіз сутності і компоненти поняття «освітньо-виховна система»

Закономірності і етапи розвитку

Національна ідея України закладена в будівництві вільного та процвітаючого суспільства, міцної держави. Наука доводить, що справжня навчально-виховна робота з дітьми та молоддю повинна бути глибоко національна за сутністю, змістом, характером. І центральне місце у цьому відіграють освітньо-виховні системи навчальних установ. Зміст освіти педагогічних закладів має використовувати національний компонент, що наповнить його культурно-історичним надбанням рідного народу, допоможе сформувати громадянина, здатного до свідомого суспільного вибору. Цій проблемі присвятили наукові праці вітчизняні та зарубіжні вчені (І.Д. Бех, С.І. Гончаренко, І.А. Зязюн, В.І. Лозова, Г.І. Сорока, М.Г. Стельмахович, О.В. Сухомлинська, Є.Н. Баришникова, В.А. Караковський, Л.І. Новикова, А.В. Хуторской, І.С. Якиманська та інші). У науковій літературі існує велика кількість підходів, концепцій, щодо самого поняття "освітньо-виховна система". Так, петербурзькі дослідники І.А. Колесникова, Є.Н. Баришникова та інші вважають, що освітньо-виховні системи відбивають специфічний спосіб організації навчально-виховного процесу на рівні конкретної установи, організації і тим самим підкреслюють значущість організаційно-процесуальної сторони навчально-виховної діяльності [1]. Л.І. Новикова висловлює міркування, що освітньо-виховна система є цілісним організмом, що виникає у процесі взаємодії основних компонентів навчання і виховання (цілі, суб'єкти, їхня діяльність, спілкування, відносини, матеріальна база) і має такі інтегративні характеристики, як спосіб життя колективу, його психологічний клімат [1]. На думку В.І. Лозової, Г.І. Сороки та інших, освітньо-виховна система - це упорядкована цілісна сукупність компонентів, які сприяють розвитку особистості [2]. Освітньо-виховна система має певні характерні риси, внутрішню будову, зв'язки з навколишнім середовищем, етапи розвитку і розв'язує наступні педагогічні завдання: - формує в молоді цілісну систему наукових знань про природу, суспільство, людину; - навчає оволодівати прийомами і способами основних видів людської діяльності; - розвиває креативні здібності особистості, її нахили та таланти, прагнення і здатність до самореалізації, самопізнання; - формує ціннісні відносини до різних сторін навколишньої дійсності і до самих себе; - створює в освітній установі колектив, сприятливе середовище для розвитку та життєдіяльності особистості. Робота освітньо-виховної системи дотримується певних принципів, а саме: цілеспрямованості, цілісності, відкритості, саморозвитку. Щодо внутрішньої будови будь-якої освітньо-виховної системи, то вчені висловлюють різні точки зору про склад її компонентів. Це пояснюється складністю і поліструктурністю системного утворення, а також існуючим розходженням думок дослідників про те, які елементи слід уважати найбільш важливими. Л.І. Новикова, І.С. Якиманська, А.В. Хуторской та інші відносять до числа таких елементів: - цілі, виражені у вихідній концепції; - діяльність, що забезпечує досягнення цільових орієнтирів; - суб'єкт діяльності; - відношення, що інтегрують суб'єкт у деяку спільність; - середовище системи, освоєне суб'єктом; - управління, що забезпечує інтеграцію у цілісну систему і розвиток цієї системи [1: 3]. Є.Н. Степанов до складу основних компонентів уводить: індивідно-груповий, ціннісно-орієнтаційний, функціонально-діяльнісний, комунікативний, діагностико-результативний [2]. І.А. Колесникова, Є.Н. Баришников виділяють лише три компоненти: - ціннісно-смислове ядро (мета, принципи, зміст життєдіяльності, методика діагностики); - просторово-тимчасову структуру (індивідуальні, групові, колективні, фронтальні форми різних видів діяльності); - координаційно-педагогічний компонент (педагогічні технології, які застосовуються в навчально-виховному процесі) [2].

Для кожного етапу характерні специфічні задачі, види діяльності, організаційні форми, системоутворюючі зв'язки. Значний внесок у вивчення процесу розвитку навчально-виховної системи зробили В.А. Караковський і М.М. Сидорків. Вони встановили наступні закономірності освітньо-виховних систем: - перевага внутрішньої детермінації процесу над зовнішньою; - наявність та вирішення протиріч між новаціями і традиціями в життєдіяльності системи; - випередження розвитку структури в порівнянні з функціями; - виникнення криз, обумовлених неузгодженістю структури й функцій, що виражається у посиленні дезінтегруючих тенденцій; - зміна основної самоутворюючої діяльності або зміна її змісту в результаті подолання кризи [4]. Звідси і випливає, що будь-яка освітньо-виховна система проходить у своєму розвитку чотири етапи: етап становлення, етап стабільного розвитку, етап завершальний, етап відновлення і перебудови системи. Будь-яка навчально-виховна система зорієнтована на конкретні умови, враховує інтереси і потреби реальних людей, тому вона не може бути ідентичною в різних регіонах, навіть у сусідніх ліцеях, гімназіях, школах і є глибоко національною за своєю сутністю. Адже нація - це, насамперед, система різноманітних природних (біологічних, зокрема анатомічних, фізіологічних), психічних, історично зумовлених ознак "тіла, душі й розуму" (К.Д. Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей [5]. Звідси випливає, що різні ознаки, якості людей залежно від національної приналежності потрібно формувати не однаковими уніфікованими для багатьох народів, націй, а, навпаки, різними за змістом, засобами, методами навчально-виховної роботи, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою та невід'ємною часткою її самобутньої матеріальної та духовної культури.

3.2 Аналіз сутності і компоненти понять «національна освітньо-виховна система». Закономірності розвитку, етапи, особливості, шляхи та засоби реалізації в сучасних навчальних установах

Національна освітньо-виховна система - це історично зумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної та духовної культури нації. Національна освітньо-виховна система ґрунтується на засадах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, родинного виховання, що увібрали в себе надбання народної мудрості [5]. Організація життєдіяльності дітей та молоді в національній освітньо-виховній системі будується на основі таких принципів: - народність - добір пріоритетних видів діяльності учнів та їх організація відповідно до регіональних, місцевих умов, інтересів вихованців, їхнього досвіду. Зміст діяльності - рідна мова, народні традиції та мистецтво, національно-етнічна обрядовість, звичаї та інші; - природовідповідність - побудова навчально-виховного процесу життєдіяльності дітей згідно із природою дитини, реалізація ідеї добровільності (навчання та виховання без примушування, виховання потреб у дітей, виходячи з їхніх особистих уподобань, переконань, саморозвитку талантів, здібностей, свободи у своїх правах); - культуровідповідність - збагачення особистості досягненнями національної та світової культур, забезпечення наступності в оволодінні існуючим рівнем культури народу, збереження своєрідності нації, загальнолюдських цінностей, використання народних традиційних засобів творчого розвитку особистості, сприяння самовизначенню учня відносно соціокультурних цінностей народу тощо; - етнічна соціалізація - врахування типових рис етнічної спільності, ментальності народу, прилучення молоді до життєвих норм та цінностей старшого покоління, розвиток кращих рис народу в молодіжних об'єднаннях, визначення власного місця у суспільстві, здатність та готовність до конструктивно-критичної взаємодії з існуючою соціальною реальністю; - гуманізація - сприйняття особистості вихованця як найвищої соціальної цінності, забезпечення прав на свободу, соціальний захист, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності, самореалізація фізичних, психічних, соціальних і духовних основ розвитку особистості, повага і віра в кожну особистість, увага, допомога, співпереживання у труднощах людського становлення; - демократизм - демократизація співробітництва вихователів і вихованців у розв'язанні завдань життєдіяльності дітей, усунення авторитарного стилю виховання, утвердження таких норм у житті дітей, як загальні збори колективу, змінність лідерів, самоврядування; - єдність, наступність, спадковість поколінь - організація передачі від старшого покоління молодшому господарсько-економічного досвіду, духовно-моральних і соціальних цінностей тощо. Національний компонент освітньо-виховної системи передбачає цілеспрямоване формування етнопедагогічними чинниками в підростаючого покоління основних і специфічних для українців якостей, що відображають особливості їхньої психології, характеру, самосвідомості, способу мислення та інші. Серцевиною змісту такого виховання має бути духовність українського народу. Внутрішній світ особистості є рушійною силою розвитку духовності людини, визначальним чинником дій і поведінки, ціннісних орієнтацій, життєвої та громадянської позиції. Виразником народної педагогічної мудрості є, насамперед, сім'я. У ній дитина виховувалася рідною мовою, всім укладом родинного життя, традиціями, домашнім побутом, атмосферою взаємин між старшими і меншими, пам'яттю родоводу. Це й заклало фундамент особистості людини, живило корінь її духовності, моральності, патріотизму, громадянськості. Демократичне гуманне українське суспільство, яке ми прагнемо побудувати, передбачає формування в громадян таких загальнолюдських чеснот, як совість, честь, гідність, справедливість, людяність, доброта, милосердя, працелюбність. Складові народознавства (мова, культура, традиції, мораль тощо) правомірно розглядати і як чинники етнопедагогіки, за допомогою яких реалізуються цілі і завдання національного компоненту освітньо-виховної системи. Засвоюючи матеріальні та духовні цінності, вироблені народом і людством, молода особистість стає людиною з відповідними рисами характеру. Національні цінності сприяють формуванню в особистості національних якостей і є засобами реалізації національного компонента в освітньо-виховних системах навчальних установ. * Рідна мова. Це самобутній спосіб мислення, оригінальний засіб пізнання дійсності, неповторний і нічим незамінний інструментарій творчості народу. Унікальність, оригінальність і неповторність кожної мови є явище цивілізації. Помиляються ті, хто гадає, що у мови єдина функція - "засіб спілкування". Це не просто технічний інструмент. Мова є водночас і засадою, і похідною національної самобутності конкретного народу і конкретної культури. * Родовід й історія. Останнім часом уживається і більш широка поетизована назва родоводу - "берегиня". Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіди, традиційний звичай взаємодопомоги - толока, - незамулена криниця, з якої пив воду філософ чи мандрівник, давня пам'ятка на околиці села чи урочище, з котрим пов'язане наше історичне минуле - все це наша родовідна пам'ять, наші непересічні символи, наша історія, може, почасти й сумна, але в основі своїй велична і всестверджуюча. Берегти свій рід, свій родовід, пам'ять про нього - одне із завдань національного компоненту освітньо-виховної системи. Високо оцінював сім'ю як осередок суспільного виховання В.О. Сухомлинський. Він писав, що у сім'ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім'ї починається суспільне виховання [6]. * Родинно-побутова культура. До відображення типових ознак української побутової культури (оздоблення народними елементами інтер'єру житла, традиції національного одягу, змістовні форми проведення дозвілля, відпочинку, гуртове виконання трудомістких робіт тощо) дедалі активніше залучаються діти та молодь. * Педагогіка народного календаря. Народний календар - енциклопедія знань про життя людей, їх працю, побут, дозвілля. Кожна дата свята народного календаря рясніє традиціями і звичаями, які найтісніше пов'язані із природою рідної місцевості та трудовою діяльністю людини. Тут немає нічого надуманого і штучного. Все відповідає традиційному способу життя народу. Ідейно-моральна наснаженість, зміст народного календаря мудро спрямовані на виховання в учнів почуття господаря землі, працьовитості, ініціативності й підприємливості, якостей турботливого сім'янина, порядності, добродійності та багатьох інших чеснот. * Фольклор. Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забезпечується нерозривний взаємозв'язок між минулим і сучасним, він також є скарбницею сталих народних звичаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. * Національна символіка і народні символи. Національна символіка і народні символи розвивалися й установлювалися протягом століть, вони містять у собі філософський, політичний, ідейно-моральний, естетичний зміст. Символіка концентрує конкретно-історичний матеріал, який відображає доленосні події, факти в житті історії народу, виконує функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну й незалежну державу, виховує в учнів благородні почуття. * Емоційна культура. Почуття, переживання - це "ворота" пізнання, людинознавчий, народознавчий матеріал, що сприяє формуванню в молоді доброти і чуйності, ніжності та щирості, задушевності.

Виховання емоційної культури - складна ділянка роботи. У народі кажуть: суть виховання - у вихованні почуттів. Глибокі почуття облагороджують інстинкти, становлять сутність і зміст душі людини. Треба брати до уваги, що, формуючи якості особистості, риси характеру, необхідно, насамперед, виховувати в неї відповідні почуття. * Основи народної моралі. За народною мораллю, моральні якості - це єдність моральної свідомості, моральних почуттів та поведінки, дій. Виходячи з цього, народна мораль вирішує завдання: виховання моральної свідомості та моральних переконань, виховання навичок і звичок моральної поведінки, набуття досвіду духовно-моральних відносин. М.Г. Стельмахович звертає увагу на те, що народна мораль в українців тісно пов'язана з духовністю [5]. * Національна психологія і характер людини. Кожен народ має історично обумовлену національну психологію (інший термін - душевний характер), певну сукупність духовних якостей, яскраво виражену специфіку внутрішнього світу, яка проявляється в діяльності, поведінці представників певної національності. Національна психологія, характер, проявляються в самобутній мові, властивому кожому народові способі мислення, в пізнанні дійсності, оригінальній культурі, своєрідних звичаях, традиціях. * Національна самосвідомість. Національна самосвідомість - це усвідомлення кожною людиною себе як представника певної нації, носія національної культури, історії. Національно свідома людина не забуває своєї приналежності до певної нації (національності, етнічної групи). Така людина глибоко знає рідну мову, культуру, всі сфери життя народу, турбується про його сучасне і майбутнє. * Народні знання. Народні знання (астрономія, метеорологія, математика, ботаніка, зоологія, ветеринарія, медицина, кулінарія тощо), прикмети, завбачення погоди, знання, пов'язані з господарською діяльністю людей, ґрунтуються на багаторічних спостереженнях людей над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Засвоєння та використання народних знань у процесі вивчення основ наук сприятиме успішній професійній та господарській діяльності особистості.

Таким чином, національний компонент в освітньо-виховній системі навчальних установ сприяє етнізації особистості, передбачає перебудову навчально-виховного процесу на основі національної матеріальної та духовної культури українського народу.

4. Індивідуальний підхід у професійній підготовці майбутнього вчителя до виховної роботи

Успішне вирішення складних і відповідальних задач виховання багато в чому залежить від рівня підготовленості вихователів, їх педагогічної культури, від знання закономірностей, принципів та методів виховання. На сучасному етапі у виховній роботі вчителя зустрічається труднощів більше, ніж в організації навчальної діяльності школярів. Для виховної педагогічної діяльності характерні такі недоліки: вчитель більше уваги приділяє зовнішній стороні поведінки і дисципліни, а не мотивам вчинків; намагається нав'язати поведінку в готовому вигляді; оцінює окремі вчинки дитини поза контекстом його загальної поведінки.

4.1 Проблема індивідуального підходу у професійній підготовці майбутнього вчителя до виховної роботи

Багато вчителів погано володіють організацією виховного процесу, не виявляють ініціативи, не знають вікових та індивідуальних особливостей дітей; у виховній роботі перевага надається масовим формам роботи, окремим напрямкам та епізодичним заходам, завдаючи шкоди комплексному підходу. Педагоги часто не усвідомлюють труднощів у педагогічній діяльності. Про це з упевненістю можна говорити, маючи на увазі діяльність із проектування навчального процесу, а також встановлення комунікацій у педагогічному процесі, їм легше будувати окремі конкретні заняття та заходи, ніж проектувати весь процес у цілому (чітко формулювати цілі, обирати зміст, засоби впливу та перевірки досягнення цілі). Те саме стосується комунікативних умінь. Більшість учителів відзначають, що вони практично не відчувають ускладнень у спілкуванні з дітьми. Однак на практиці видно, що вчителі спеціально не ставлять і не сприймають комунікативні задачі, використовують однотипні засоби взаємодії, які викликають монотонність спілкування; часто використовують негативно емоційно забарвлені дії. Реалізація нових концептуальних підходів до виховання можлива за умови суттєвого підвищення рівня педагогічної культури, професіоналізму та особистої відповідальності педагога. У зв'язку з цим, постає питання про готовність педагога до виховної роботи. Аналіз теоретичних підходів Є.П. Білозерцева, Г.О. Бокарьової, І.О. Колесникової, В.В. Сєрікова з цього поняття дозволяє виділити загальні положення. Готовність до виховної роботи - це: - система знань, умінь та навичок з виховання школярів; - мотиваційно-цінніснісне ставлення до виховної роботи; - постійне самовдосконалення необхідних особистісних якостей та виховних умінь; - здатність самостійно будувати методику виховної роботи з учнями, використовуючи нові технології виховання; - імпровізація у сфері виховання, самореалізація на основі внутрішньої професійної мотивації; - рефлексія своєї особистісної і професійної поведінки. Виходячи з цього, основними напрямками професійного вдосконалення педагогів ми можемо визначити: - систематичне вивчення кожного вихованця на всіх етапах його життя, усвідомлення необхідності постійного звертання до сучасного комплексу знань про людину, що складає основу розуміння дитини як істоти багатопланової, універсальної; - формування готовності педагога сприймати дитину як самоцінність, як носія соціально-ціннісних відносин, як індивідуальність з неповторною своєрідністю рис та якостей, які вільно проявляють своє особистісне "Я"; - оволодіння основами практичної і соціальної психології; - формування постійної потреби в науковому розумінні педагогічної реальності, що потребує пошуку нетрадиційних виховних технологій, готовність взяти на себе відповідальність за педагогічне новаторство, бажання новизни; - оволодіння знанням міжнародних нормативно-правових актів з прав дітей, постанов і рішень з питань виховання; - усвідомлення себе не тільки вчителем-предметником, а й, у першу чергу, вихователем - у цьому головне професійне призначення педагога; - створення в навчальному закладі атмосфери, в якій було б добре кожній дитині і дорослому, для цього необхідно створювати морально-правовий простір у навчально-виховній діяльності; - володіння майстерністю психологічної дії, вміння організовувати колектив вихованців, цікаву життєдіяльність дітей. Ці якості педагог повинен придбати в процесі навчання у педагогічному ВНЗ, а також шляхом самовиховання. Говорячи про готовність до виховної діяльності, виділимо основні уміння педагогів: 1. Прогностичні вміння. У цю групу входять уміння виділяти та точно формувати конкретні виховні задачі у повсякденній педагогічній діяльності; формулювати цілі виховання; здійснювати планування виховної роботи; прогнозувати оптимальні шляхи розвитку і виховання учнів; проектувати особистість учня та здійснювати індивідуальну програму його виховання; прогнозувати можливі труднощі та помилки виховання, передбачати ту чи іншу ситуацію; прогнозувати результати виховної роботи, рівень вихованості особистості та колективу.

2. Організаторські вміння мають на меті вміння здійснювати педагогічне керівництво виховною діяльністю; організовувати діяльність дітей, спрямовану на виконання поставлених завдань; організовувати виховний процес у цілому, володіти новими технологіями виховання; включати в активну діяльність усіх дітей, заохочувати їх творчість та ініціативу; організовувати власну поведінку, творчо і раціонально розподіляти свій час.

3. Комунікативні вміння включають у себе вміння спілкуватися з дітьми, знаходити спільну мову з окремими учнями; встановлювати педагогічні цілеспрямовані відносини з учнями, їх батьками, колегами; розвивати внутрішньо-колективні відносини учнів, позицію співпраці, готовність до спільного вирішення реальних проблем; реалізовувати демократичний стиль спілкування; керувати емоційною атмосферою колективу; формувати комунікативні вміння в учнів; розвивати позитивне сприйняття кожної дитини.

4. Творчі вміння складаються з умінь по-своєму трансформувати виховні ідеї; формулювати проблеми та генерувати ідеї; володіти методикою організації виховних справ; володіти імпровізацією, театральною педагогікою, оригінальними прийомами і засобами виховання, розвивати художньо-творчі здібності; ефективно застосовувати досвід.

5. Пошукова діяльність. Це вміння аналізувати виховні ситуації, знаходити теоретичне, науково-обґрунтоване рішення; обґрунтовувати проблему дослідження, користуватися психолого-педагогічною та методичною літературою, документами у сфері освіти для оновлення виховного процесу; узагальнювати досвід; аналізувати реальні соціальні явища, володіти методами наукового дослідження; проводити педагогічний експеримент, направлений на виявлення та корекцію окремих проблем виховання; визначати і аналізувати рівень розвитку та виховання особистості; діагностувати зміни рівня розвитку і вихованості особистості; вивчати інтереси, можливості учнів, аналізувати мотиви вчинків і діяльності. 6. Уміння здійснювати індивідуальний підхід. Ця група вмінь визначає систематичне вивчення індивідуальних особливостей учня; вибір прийомів та методів взаємодії з диференційованими групами та окремими учнями; здійснювати допомогу учням у корекції їх поведінки; аналіз досягнутих результатів за допомогою діагностичної карти учнів. Всіх педагогів хвилює ефективність їх роботи. Особливо проблемно стоїть це питання, коли йдеться про виховну діяльність. Визначити ефективність виховної діяльності неможна без вивчення результатів діяльності, тому що ефективність визначається відносністю поставлених цілей, тобто реально досягнутого результату. При оцінюванні виховної діяльності потрібен комплексний підхід (різні джерела інформації). При цьому важливо враховувати думку учнів про якість виховної роботи, а також про те, наскільки їм приємно спілкуватися з педагогом під час виховного процесу. Значний вплив на ефективність виховної роботи визначає методичне забезпечення. Останнім часом підтверджена часткова гіпотеза про можливості суттєвого підвищення рівня продуктивності підготовки майбутніх учителів до виховної роботи з учнівською молоддю за допомогою спеціально розробленої технології навчання. Узагальнюючи вищесказане, сформулюємо основні завдання підготовки осіб, що займаються виховною роботою: - розвиток інтересу до виховної роботи, мотиваційно-ціннісного та емоційного ставлення; - формування професійної установки на оволодіння комплексом виховних умінь та навичок; - розвиток творчих здібностей; - формування таких професійних якостей, як висока активність та соціальна відповідальність; духовна культура; бажання та вміння працювати разом з іншими; високий професіоналізм, готовність до створення нових цінностей; здатність до рефлексії; креативність - здатність до творчості; емоційна врівноваженість; впевненість у собі.

1. Досвід виховної роботи класного керівника і викладача Тимченківського навчально-виховного комплексу Литвишко Наталії Іванівни

Зміст виховної роботи я вбачаю у розв'язанні таких завдань:

- Виховання патріотизму, поваги до державної символіки і Конституції, інтересу до історії свого народу; вироблення на цій основі досвіду

- громадянської поведінки, прагнення до участі у суспільно корисних справах, у творенні добра.

- Розвиток національної свідомості, розуміння себе як представника великої нації, яка поважає і використовує кращий досвід інших народів; засвоєння як національних, так і світових надбань культури.

- Залучення до цінностей сім'ї, виховання почуття чесності свого роду, відповідальності за продовження його кращих традицій; турбота про батьків, молодих і старих членів сім'ї.

- Виховання соціальної активності та відповідальності, звички брати безпосередню участь у справах своєї школи, села, країни, здатності до вільного вибору вчинків і відповідальності за них; розвиток почуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо.

- Виховання поваги до різноманітності (в культурі, способі життя, людей, їхніх традицій, одягу тощо); вироблення расової, національної та релігійної терплячості; вміння жити в умовах різноманітного культурного оточення.

- Виховання творчого ставлення до праці як можливості виявити свої потенціальні здібності, людську суть і на цій основі розвиток таких якостей як самостійність, діловитість, завзятість, енергійність.

- Виховання в кожної особливості гуманістичних моральних рис, таких як любов до людей, порядність, чесність, доброта, чуйність, справедливість, толерантність, почуття особистої гідності та поваги до гідності іншої людини, нетерпимість до зла.

- Усвідомлення школярами цінності знань для власного розвитку і прогресу суспільства; створення в кожного наукової картини світу на грунті засвоєння знань.

- Вироблення політичної культури як уміння оцінювати явища й події політичного життя, діяльність державних діячів, країн з позицій загальнолюдських моральних цінностей; вміння на цій основі самостійно орієнтуватись в подіях на світовій арені та у своїй країні.

- Розвиток незалежного і критичного мислення як здатності виробляти власну думку щодо будь-яких знань, теорій, закликів, подій, як протидію конформізму.

- Виховання розумного поєднання колективізму та індивідуалізму.

Щоб реалізувати ці завдання я проводила тематичні виховні години, родинні свята , індивідуальні бесіди, тренінги, ігри, круглі столи, екскурсії та походи по місцях рідного краю; створювала з учнями проекти, брали участь у різних конкурсах, трудових десантах, благодійних акціях . Наприклад, виховні години на теми: «Школа у моєму житті», «Пісня - душа народу», «Цей прекрасний дар(кохання)», «Ідеал сучасної людини. Чи існує він?», «Як боротися із лінощами», «Нікотин - шкідливо для здоров'я», «Самовиховання. Що це?», «Поспішай творити добро», диспут - «Чи треба людині бути гарною?», «Шануй і поважай старість», «Наче писанка село», «Хато моя, біла хато , «Новий Рік в різних країнах світу», «Як треба діяти, щоб подобатись іншим», «Я візьму той рушник», «Загляньте у мамині очі», «Книга - мій надійний помічник», «Ціна посмішки», «Берегти і охороняти природу - твій обов'язок», «Чорнобильська катастрофа», «Якщо ви помилилися, визнайте це», «Немає уз святіших за товаришування», «Ми всі господарі природи, тож бережімо її вроду», гра-конкурс - «Екологічний бумеранг», «Дивовижний світ краси - квіти», «Чесність, порядність», «Дзеркало душі людини», «Україна від давнини до сьогодення», «Рослини-символіки України», «Святий Валентин - покровитель закоханих», «Афганістан болить в моїй душі», «Любов до ближнього - джерело величі людини», «Криниця маминого серця», «Моя родина», «Хочу бути здоровим», «Сміх - діло серйозне, потрібне, корисне», «Планета Земля в небезпеці», брейн-ринг - «Право і закон», «Я і група: толерантність до себе і до інших», «Стережися білої хмари», «Красі не треба осяйних прикрас», тренінг - «Шкідливі речовини вдома?», «Вони захищали Батьківщину», проект - «Затишок шкільної оселі», «Чорнобиль..Біль..Рана.».

Висновки

Отже, я розкрила суть і необхідність національного виховання, потребу у навчанні, як виховуючого компонента. Значення і його роль у формуванні повноцінних особистостей. Визначила сутність, характерні риси, закономірності освітньо-виховних систем, а саме національної освітньо-виховної системи, її будову, шляхи та засоби реалізації. Показала значення індивідуального підходу кожного педагога до виховної роботи, її суть. Максимально розкрила основні труднощі, що можуть виникнути.

Розкрила питання важливості рівня підготовленості вихователів, їх педагогічної культури, знання закономірностей, принципів і методів виховання. Усвідомлення кожним педагогом своїх цілей, уміння обирати зміст, засоби впливу та перевірки досягнення цілі.

Список використаних джерел та літератури

1. Якиманская И.С. Принципы построения образовательных программ и личностное развитие учащихся // Вопросы психологии. - 1999. - № 3. - С. 30-47.

2. Сорока Г.І. Сучасні виховні системи та технології: Навчально-методичний посібник для керівників шкіл, вчителів, класних керівників, вихователів, слухачів ІПО. - Харків, 2002. - 128 с.

3. Хуторской А.В. Практикум по дидактике и современным методам обучения. - СПб.: Питер, 2004. - 541 с.

4. Караковский В.А. Воспитательная система школы. - М., 1991. - 220 с.

5. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997. - 232 с.

6. Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. / За заг. ред. Сухомлинської О.В. - К., 1997. - 456 с.

Размещено на Allbest.ru