У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженості проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи, сформульовано наукову новизну, практичне значення результатів дослідження, наведено дані про апробацію та впровадження результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади виховання культури взаємодії викладачів і студентів в освітньо-виховному просторі університету" представлено історико-генетичний аналіз проблеми, дається змістовна характеристика культури взаємодії викладачів і студентів в освітньо-виховному просторі університету, представлена структурно-функціональна модель взаємодії викладачів і студентів, аналізуються діалогічні засади виховання культури взаємодії викладачів і студентів.

Доведено, що проблема гармонізації відносин учителів і учнів, викладачів і студентів, була однією з найбільш актуальних у різні історичні епохи і сьогодні вона залишається злободенною. Розв'язання цієї проблеми тісно кореспондувало з тими етичними нормами відносин, які складалися в певному історико-культурному просторі, в певному історичному часі. Важливе значення в освітньо-виховному процесі мав авторитет і приклад наставника, а також традиції шанобливого ставлення до дорослої, досвідченої людини.

Давньогрецькі філософи (Платон, Аристотель, Сократ) засуджували авторитарний стиль спілкування між учителями і учнями, пропонували будувати взаємовідносини між ними на діалоговій основі, взаєморозумінні та прагненні до знань і духовного вдосконалення. Сходження до висот калокагатії розглядалося як виховний ідеал - людини прекрасної духом і тілом, до якого прагнули вчителі й учні. Це єднало обох учасників навчально-виховного процесу, котрі торували шлях до спільної мети - опанувати високою культурою тіла, духу, моралі і краси.

культура викладач студент взаємодія

Давньогрецькі філософи заклали основи культури взаємодії вчителів і учнів, викладачів і студентів в освітньо-виховному процесі, побудованої на гуманістичних засадах. Діалогічна форма спілкування Сократа з молоддю ввійшла в історію педагогіки як "сократичні бесіди", які вимагали від співбесідників не тільки наявності знань, чіткої орієнтації у поставленій проблемі, але й духовно-моральних позицій, естетичних ідеалів, вміння критично мислити. На думку Сократа роль педагога зводилася до "допоміжних дій народження" в сфері розуму. Сократичні бесіди стали своєрідним пусковим механізмом пошуку істини. Вони стали шляхом сходження вчителів і учнів до досконалості. Платон звертав увагу на розвиток мислення як вчителів, так і учнів, тому що мислення, з його точки зору, є діалогом душі із собою. Аристотель орієнтував своїх вихованців на прийняття різних доцільних рішень, виходячи із вищих моральних і естетичних цінностей калокагатії.

Першим у вітчизняній педагогічній науці обстоював думку щодо важливості поважливого ставлення до почуття дитини, її стосунків зі світом, гуманного ставлення до дитини, до її внутрішнього світу, з яким педагогу необхідно рахуватися, щоб знайти дорогу до щастя, був Г. Сковорода. Він підкреслював, що педагог повинен мати такі гуманні риси як любов і повага до особистості вихованця, здатність виховати мислячу, чуйну, освічену, працелюбну людину зі світлим розумом і гарячими почуттями, високими моральними якостями. Основою взаємодії вихованців і вихователів, на думку Г. Сковороди, мають бути добротолюбство, добропорядність, чесність, служіння добру. Проблема культури взаємодії педагогів і вихованців на гуманістичних засадах у вітчизняній педагогіці пов'язана з іменами Г. Вінського, Я. Козельського, Г. Кониського, І. Котляревського, Т. Щербатського та інших.

У дисертації підкреслена наукова ідея К. Ушинського щодо культури взаємодії педагогів і вихованців, яка ґрунтується на глибокому знанні підростаючої людини у всіх відношеннях, на щирості взаємовідносин, довіри і гуманності, мудрості і вдячності за розуміння. Підкреслені ідеї гуманного виховання як основи педагогічного процесу в школі, вищих навчальних закладах, в педагогічних поглядах і практичній діяльності М. Пирогова.

Заслуговує на увагу практичний досвід професорської діяльності В. Вернадського, який особливу увагу звертав на талановиту молодь, залучаючи її до наукової діяльності. Він вважав за необхідне враховувати у спілкуванні зі студентами їх індивідуальні особливості і природні задатки, щоб створити необхідні умови для реалізації і самореалізації їх талантів, розвитку в них ноосферного мислення. Взаємодія В. Вернадського зі студентами носила творчий, висококультурний, інтелігентний характер. Він був взірцем прекрасного вченого і прекрасного педагога, мудрого наставника і яскравої особистості.

В дисертації зазначається, що проблема взаємодії педагогів і учнів, студентів і викладачів розкривалась в своїй ґенезі з різних позицій, але загальним у всі часи було прагнення подолати пригнічення та знецінення особистості, побудувати з нею такі конструктивні взаємовідносини, в основі яких лежали б гуманні цінності і такий характер впливу з боку педагога, який сприяв би саморозвитку учня, віри в свої потенційні можливості, вихованню високих духовно-моральних якостей.

Значне місце в радянській педагогічній науці займали ідеї педагогіки співробітництва (Ш. Амонашвілі, Е. Днєпров, О. Захаренко, Є. Ільїн, В. Ляудіс, А. Макаренко, В. Сухомлинський, В. Шаталов та ін.). Співробітництво педагогів і учнів базувалося на противагу авторитарному стилю на взаємоповазі, взаємодовірі, співтворчій діяльності, моральній підтримці, що сприяло свободі розвитку дитячої природи. В сучасній педагогічній науці утверджується людиноцентристська парадигма, основою якої є гуманізм і дитиноцентризм. Особистісно-орієнтоване виховання спрямоване на самореалізацію особистості, на її самовдосконалення, на набуття цінностей освіти та культури.

У дисертації аналізуються категорії "взаємодія", "культура взаємодії", "діалогічна взаємодія", "діалог", "діалог культур". У філософському контексті категорія "взаємодія" розглядається як всезагальна форма зв'язку об'єктів і явищ, що здійснюється в їх взаємній зміні. Найбільш суттєвими характеристиками категорії взаємодії є: взаємозумовленість і взаємоперехід, одночасний зворотний вплив одного об'єкта на інший, "взаємна дія суб'єктів, котрі вступають у неї як партнери" (Б. Ломов).

Особливістю педагогічної взаємодії викладачів і студентів є духовно-моральна єдність, яка впливає на їхній обопільний саморозвиток, самобудівництво.

Сутнісними характеристиками категорії "взаємодія" є міжособистісний контакт, який передбачає сприйняття і розуміння людини людиною; взаємообмін суб'єктів у певному часовому просторі науковою, пізнавальною, професійною інформацією; взаємовплив на думки, почуття, вчинки, поведінку, різні види діяльності - освітню, виховну, науково-дослідну, професійну, творчу тощо; причинна обумовленість; матеріальність; предметність; ситуативність; певна циклічність; завершеність в просторово-часовому континуумі, його рефлексивна багатозначність.

Культура взаємодії викладачів і студентів в дисертації розглядається як міжкультурний діалог, співробітництво, партнерство носіїв вищих культурних та духовних цінностей на гуманістичній основі в університетському освітньо-виховному просторі. Функції культури взаємодії викладачів і студентів полягають у проектуванні їхнього конструктивного співробітництва і партнерства; розвитку ціннісно-смислової сфери суб'єктів педагогічного процесу; формуванні рефлексивної культури. Саме рефлексивна культура сприяє формуванню взаєморозуміння та узгодженості дій партнерів у процесі сумісної освітньо-виховної діяльності, є своєрідним "гарантом" міжособистісного спілкування, сприяє вихованню особистісних якостей - взаємоповаги, терпимості, поважного ставлення до думки іншого, тощо.

В дисертації доведено, що культура взаємодії викладачів і студентів здійснюється на рівні когнітивної, комунікативної та міжособистісної взаємодії, яка вибудовується на органічній єдності поведінкової культури і культури внутрішнього світу особистості як викладача, так і студента. Саме на цій основі здійснюється процес конструктивних особистісних духовно-моральних, емоційно-почуттєвих, естетичних, поведінкових змін. Особливе місце тут займає феномен любові до людини, до професійної діяльності, до знання як особистої цінності, до творчої діяльності.

Взаємодія людини з людиною значно сприяє реалізації її потенційних можливостей особистісного і професійного розвитку: духовного світу особистості, набуття і корекції системи власних цінностей і смислів, духовних потреб, творчих можливостей. Вступаючи в діалог з іншою людиною, суб'єкти педагогічного процесу оцінюють себе, оцінюють інших, оцінюють педагогічну ситуацію, порівнюють себе з іншими і роблять вибір поведінкової моделі відношення до системи знань, до вибору системи цінностей, до членів колективу.

Культура взаємодії викладачів і студентів вищої школи передбачає внутрішню особистісну культуру суб'єктів педагогічного процесу, взаємні очікування; урахування психологічної мінливості (за К. Роджерсом "бути в процесі - критерій ефективності життя"), культурних, духовних, освітніх потреб, прагнення самовдосконалюватися і потреба самоактуалізуватися; спирається на систему загальнолюдських і особистісних цінностей; принципи гуманістичних відносин; етичний кодекс поведінки суб'єктів вищої школи.

У дисертації підкреслена значущість діалогічних форм педагогічної взаємодії як відбиття потреби в інноваційних змінах сучасної вищої школи, модернізації освітньо-виховного процесу з метою подолання парадигмальної кризи освіти. В дисертації розкриваються ідеї М. Бахтіна В. Біблера, М. Бубера, С. Френе щодо діалогу, діалогу культур, ідеї щодо суб'єкт-суб'єктної взаємодії викладачів і студентів (Б. Ананьєв, О. Бодальов, А. Бойко, С. Максименко, А. Петровський), аналізується сутність цілісного підходу як методологічного аспекту вирішення проблеми культури взаємодії викладачів і студентів (В. Ільїн, В. Краєвський). Розглядається педагогічний аспект теорії діалогу, мета якого "як форми духовного спілкування - духовна спільність" (М. Каган), в якій викладач стає транслятором не тільки знань, але й найвищих людських духовних цінностей, пробуджуючи у студентів прагнення "привласнити" їх, зробити їх особистісно-значущими.

У дисертації представлені основні характеристики діалогу: діалог є виразом культури взаємодії особистості, суб'єкт-суб'єктних відносин на основі духовної співтворчості, самотворчості; діалог існує у зовнішній і внутрішній формах. За М. Бахтіним зовнішній діалог здійснюється "поза знаходженням" і характеризується взаємодією, взаєморозумінням, взаємоспрямованістю. Особливо важливо зрозуміти сутність "діалоговості", яка полягає, на думку М. Бахтіна, в діалозі людини з людиною, людини з книгою, людини з текстом, людини з мистецтвом. Внутрішній діалог (за В. Біблером) відбиває сприйняття і оцінку самого себе, власну роздвоєність і в той же час власну цілісність. Внутрішній діалог М. Каган назвав терміном "самоспілкування"; діалог - духовно-моральна практика людей, у процесі якої засобом спілкування здійснюється взаємопроникнення у внутрішній світ інших людей і свій власний; діалог - могутній засіб здобутку і привласнення загальнолюдських цінностей, зміни ціннісних орієнтацій і смислів. В основі діалогу лежить правило: сприймати Я - Іншого без гніву і пристрасті, тому що "діалог … це не тільки діалог різних думок або уявлень, це завжди - діалог різних культур (культур мислення, різних форм розуміння)" (В. Біблер). Діалог культур сприяє формуванню життєтворчості, культурній ідентифікації, індивідуалізації, духовно-моральному розвитку особистості.

Вимоги до вищої школи обумовлюють необхідність серйозних змін у взаємодії викладачів і студентів, підсилюючи роль культури в цьому процесі. Суб'єкти педагогічного процесу є носіями і творцями культури. В основі моделі культури знаходиться діалог як "спосіб буття культури", як абсолютна цінність всього світу. Діалог - вид творчості у спілкуванні. Діалог - спільна участь і спільне досягнення набуття особистостями нового смислу, нових цінностей, це процес самопізнання через іншого і осягнення його шляхом пропускання через себе. Діалог створює єдиний простір між "Я" і Іншим у процесі спілкування, завдяки якому здійснюється процес інтелектуального, морального, естетичного, професійного розвитку суб'єктів, формування цінностей і смислів, почуттєво-емоційної культури. Результатом діалогу є взаємодія, взаємовідносини, взаємоосмислення, взаємовідчуття особистостей.

Найбільш продуктивною педагогічною технологією професійного і особистісного розвитку студентів є діалогічна взаємодія. Вчені визначають (Н. Лабунська) орієнтири взаємодії, які виділяються студентами при взаємодії з викладачами і які сприяють виникненню діалогу. До цих орієнтирів відносяться особистісні особливості викладача; позиція викладача; взаємодія викладача з аудиторією; подача матеріалу викладачем; індивідуальна взаємодія зі студентом. Ці орієнтири мають могутній позитивний вплив викладача на особистість студента, який дозволяє йому довірливо ставитися до викладача не тільки як носія наукової інформації, але й як до зацікавленої в успіху своїх вихованців яскравої висококультурної, високоосвіченої особистості. Відкритість почуттів викладача дає можливість вступити студенту в діалог з ним.

У дослідженні представлена структурно-функціональна модель культури взаємодії викладачів і студентів в освітньо-виховному просторі університету, що представляє собою ціннісне поле сумісної багатогранної діяльності, яка спрямована на взаємозбагачення суб'єктів взаємодії духовно-моральним, інтелектуальним досвідом, системою цінностей, смислів, знань у процесі спілкування. Структурно-функціональна модель включає мотиваційний, когнітивний, емоційно-почуттєвий, ціннісно-смисловий, комунікативний, поведінковий компоненти.

Кожний із цих компонентів є обов'язково необхідним для здійснення процесу виховання культури взаємодії викладачів і студентів. Мотиваційний компонент передбачає наявність обопільної потреби партнерської взаємодії; когнітивний - сумісний пошук інноваційного знання, здатного здійснювати наукові відкриття, активно включатися в сумісну творчо-пошукову наукову роботу; емоційно-почуттєвий сприяє вихованню культури переживання радості відкриття, радості успіху у навчанні, вихованні, у пошуку наукової істини, естетичної насолоди від результатів сумісної праці викладачів і студентів (домінуючим почуттям в культурі педагогічної взаємодії є любов до людини як цінності); ціннісно-смисловий компонент сприяє усвідомленню значущості знання, освіти, культури як цінності, що дають можливість визначити смисловий вектор свого життя, найвищі устремління, реалізувати в практичній діяльності професійні, моральні, естетичні ідеали; комунікативний дозволяє сприймати на духовно-моральному рівні полісуб'єктний діалог, культурний полілог як необхідну передумову надання гуманістичного смислу співтворчості та партнерства суб'єктів педагогічного процесу; поведінковий компонент структурно-функціональної моделі культури взаємодії викладачів і студентів передбачає вираження у вчинках, в актах поведінки якостей доброзичливості, взаємодовіри, толерантності, порядності, інтелігентності, взаємної відповідальності один перед одним, краси вчинку і поведінки, загальної, професійно-педагогічної культури та культури спілкування. Впровадження цієї моделі буде сприяти особистісному, загальнокультурному, духовно-моральному і професійному розвитку викладачів і студентів.

Згідно з розробленою структурно-функціональною моделлю культури взаємодії викладачів і студентів нами визначені критерії її сформованості: пізнавальна активність студентів на основі співпадіння мети, пізнавальних інтересів, взаєморозуміння, підтримки і очікування позитивних результатів з викладачами; емоційно-естетична комфортність і естетична насолода результатами багатоаспектної сумісної діяльності; ціннісне ставлення до освітньої діяльності, що зумовлює гармонізацію обопільних змін ціннісно-смислових орієнтацій у процесі діалогічної взаємодії; поведінково-вольовий критерій, в якому виявляється духовно-моральний образ викладачів і студентів. В дисертації зазначено, що показником розвиненості культури взаємодії суб'єктів педагогічного процесу є різностороння творча активність.

Згідно з визначеними критеріями нами схарактеризовано три рівні сформованості культури взаємодії викладачів і студентів: високий, середній, низький. Високий рівень культури взаємодії викладачів і студентів характеризується спільністю прийнятих цінностей освіти, культури, виховання; наявністю таких духовно-моральних якостей як інтелігентність, совісність, свобода вибору, гуманність, доброзичливість, толерантність, порядність; загальною, професійною та духовною культурою, культурою спілкування, морально-естетичними відносинами. Середній рівень, який притаманний викладачам і студентам, відзначається доброзичливістю, певною старанністю, прагненням до встановлення дружніх контактів з оточуючими; цінності освіти, культури та виховання знаходяться в стадії їх прийняття; професійна, духовна культура, культура спілкування не мають досконалості; для суб'єктів педагогічного процесу характерне прагнення до вищого рівня, проте воно не є завершеним. Низький рівень сформованості культури взаємодії викладачів і студентів проявляється в певній відчуженості, байдужості, відторгненні спільних цінностей, недооцінці професійної, духовної культури, культури спілкування.

Негативний вплив на рівні сформованості культури взаємодії викладачів і студентів спричиняє комплекс особистісних якостей студентської молоді, а саме - знецінення важливості культури у студентському житті, прояви зневажливого ставлення до викладачів, до навчання, протиставлення себе іншим і утвердження свого егоцентризму.

У другому розділі "Педагогічні технології виховання культури взаємодії викладачів і студентів в університетському освітньо-виховному просторі" дається характеристика стану виховання культури взаємодії викладачів і студентів, розкриваються педагогічні технології її виховання, аналізуються результати експериментально-дослідної роботи.

В результаті аналізу стану реальної практики виховання культури взаємодії викладачів і студентів в університетському освітньо-виховному просторі, відзначено, що у сучасній вищій школі значно змінилася роль і значущість викладача як основного джерела і транслятора наукових знань. У теперішній час таким джерелом є ще й Інтернет, інформаційно-комунікаційні технології, кіберпростір, що значно збагачує студентів науковою, професійною інформацією поза спілкування з викладачем. З одного боку це явище є позитивним, прогресивним, а з іншого - небезпечним, оскільки молоді важко розібратися в тому, яка інформація є істинно науковою, об'єктивною. Місія викладача сьогоднішнього вищого навчального закладу полягає у зміцненні позицій університету як науково-культурного та освітнього центру своєю науковою, культуротворчою і людинотворчою діяльністю; у розповсюдженні нових наукових ідей та озброєнні студентської молоді інноваційними знаннями, інноваційним мисленням й інноваційною діяльністю. Спільність вирішення освітньо-виховних завдань викладачів і студентів передбачає взаємоузгодження дій, консультування, проведення експертиз, які сприяють інтелектуальному, духовно-моральному, естетичному взаємозбагаченню.

Соціокультурний портрет сучасного студентства значно змінився в епоху постмодернізму, яка характеризується "переходом до нової системи координат культури мислення", "постійними змінами, до яких потрібно готувати людину, котра повинна бути готовою до нового буття" (В. Кремень). Нове майбутнє буття вже сьогодні вимагає від студентської молоді вмінь широко використовувати і перетворювати отримані знання, вільно і критично орієнтуватися у сучасному кіберпросторі, щоб бути спроможним вибирати таку інформацію, яка сприятиме самовдосконаленню, самозбагаченню, розширенню наукового, художньо-естетичного, творчо-пізнавального бачення світу, набуттю нових життєстверджуючих цінностей. Це вимагає від кожної молодої людини стійких інтересів і потреб в навчанні протягом життя, прагнення оволодіти професійною майстерністю, бути компетентним і висококультурним фахівцем з розвиненими здібностями до творчої, науково-дослідної роботи, яскравою особистістю з чітко визначеними духовно-моральними ідеалами.

В дисертації наголошується на необхідності враховувати певний соціокультурний час - час життя студентства. Сьогодні проявилася достатньо стійка тенденція щодо бажання студентів здобути вищу освіту, підкріплену дипломом престижного університету. Проте ця тенденція супроводжується серйозним ускладненням щодо працевлаштування. Підкреслюється, що нинішнє покоління студентства досить хворобливе, фізично слабке, спостерігається високий рівень хронічних захворювань, низький рівень фізичної культури. Все це негативно впливає на ефективність освітньо-виховного процесу, на професійний, особистісний та загальнокультурний розвиток особистості майбутнього фахівця.

Особливості студентської молоді глибоко вивчалися Б. Ананьєвим, Н. Кузьміною, З. Єсарєвою, М. Каганом.В. Лисовським була в свій час розроблена соціальна типологія студентства і соціально-психологічний портрет "ідеального" студента. Серед студентів провідними в університетах були такі типи як "академік", "ерудит", "професіонал", "старанний", "раціоналіст", тобто ці типи студентської молоді були чітко зорієнтовані на інтелектуальний розвиток, на набуття знань, на професійне самовдосконалення тощо. Сьогодні ситуація значно змінилася. Тепер ідеальний студент - це не тільки той, який прагне до набуття знань, а й здатний до самоаналізу, самооцінки, до самостійного критичного мислення, не всі знання ним приймаються на віру. Такі якості студентства як старанність в навчанні та дисциплінованість й сьогодні є надзвичайно важливими, проте досягнення успіху студентською молоддю можливе завдяки здатності самостійно приймати рішення, оригінально мислити, критично сприймати інформацію. При розробці програми експериментально-дослідної роботи ми спиралися на названі особливості студентської молоді.

З метою перевірки ефективності теоретично обґрунтованих педагогічних технологій і розробленої структурно-функціональної моделі культури взаємодії викладачів і студентів в університетському освітньо-виховному просторі було проведено констатувальний та формувальний етапи експерименту.

Для вирішення завдань дослідження були обрані заняття з навчальних дисциплін "Іноземна мова", "Іноземна мова за професійним спрямуванням", "Основи педагогіки", "Основи педагогічної майстерності". Ці дисципліни мають великі потенційні можливості формування культури взаємодії як у студентів, так і у викладачів. Педагогічний експеримент проводився в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля та у Вищому державному навчальному закладі України "Українська медична стоматологічна академія" серед студентів І-ІІІ курсів різних спеціальностей (гуманітарних та медичних). В експериментальній роботі брали участь 300 студентів та 15 викладачів.

Виявлення рівнів сформованості культури взаємодії викладачів і студентів на констатувальному етапі експерименту здійснювалося за означеними компонентами структурно-функціональної моделі. З цією метою були використані проективні методики на завершення завдання (незакінчені речення, незакінчені малюнки), проективні питання, які дозволяли респондентам висловити свою думку, пояснити свою поведінку в завуальованій формі. Використовувались методики діагностування "Оцінка зовнішнього вигляду і культури поведінки викладача" (за Т. Колодяжною), "Педагогічне спілкування" (за О. Казанською). Для визначення системи цінностей викладачів і студентів були використані методики "Ціннісні орієнтації" М. Рокіча, "Цінності, притаманні особистості" Є. Помиткіна. Використовувались методики визначення рівня рефлективності: "Лист з майбутнього" (усвідомлення власних можливостей), "Якби я був …" (ідентифікація себе з будь-якою людиною, деревом, квіткою тощо), тест "Я-концепція". Виявлено, що значна частина студентів має низький та середній рівні сформованості культури взаємодії (89%), незначна частина студентської молоді показала високий рівень сформованості культури взаємодії (11%). У процесі експерименту було відмічено, що студенти середнього та низького рівня прагнули до саморозвитку якостей комунікативного та поведінкового компонентів.

У процесі проведення формувального експерименту були розроблені і використані аксіодуховні форми, методи та засоби аудиторної та позааудиторної роботи викладача: методики інтеракціональної технології діалогічної взаємодії в університетському освітньо-виховному просторі: міні-лекції, лекції-проповіді, семінар духовно-морального занурювання, "сократичні бесіди", ділова гра, круглі столи, тренінги, метод аналізу конкретних професійних завдань та ситуацій, драматизація, семінар-дискусія, творчі завдання, інформаційно-комунікативні технології, засоби мистецтва; нарративні техніки, самоопис, самоаналіз. Педагогічні інтеракціональні технології діалогічної взаємодії базуються на гуманістичних принципах взаємовідносин викладачів і студентів університету. До них відносяться: принцип взаємної поваги, довіри, любові, віри; принцип індивідуально-особистісного підходу; принцип емпатичного слухання та безумовного сприйняття співбесідника; принцип устремління до духовного "Я". Викладач вищого навчального закладу - гуманіст, людинолюб.

Слід зазначити, що названі форми, засоби, методи використовувались на визначених дисциплінах та у позааудиторній роботі.

Результати формувального експерименту аналізувалися за методикою, що була використана у констатувальному експерименті. Аналіз результатів свідчить про те, що відбулися значні якісні зміни у рівнях сформованості компонентів структурно-функціональної моделі культури взаємодії. Так, значно збільшилась кількість студентів з високим рівнем сформованості культури взаємодії (з 11% до 26%), незначні зміни відбулись у студентів із середнім рівнем сформованості культури взаємодії (з 63% до 67%), кількість студентів з низьким рівнем сформованості культури взаємодії достатньо знизилась (з 26% до 7%).

На основі результатів дослідження можемо констатувати, що теоретично обґрунтована структурно-функціональна модель культури взаємодії викладачів і студентів є ефективною при впровадженні педагогічних інтеракціональних технологій діалогічної взаємодії.

Проведене дослідження дає підстави зробити такі висновки:

Пісоцька О.О. Виховання культури взаємодії викладачів і студентів в університетському освітньо-виховному просторі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності 13.00.07 - теорія та методика виховання - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганськ, 2010.

У дисертації представлено теоретичне узагальнення та практичне розв'язання проблеми виховання культури взаємодії викладачів і студентів в університетському освітньо-виховному просторі. На основі аналізу наукової літератури розкриваються історико-генетичний аспект, обґрунтовується категорії "культура", "взаємодія", дається сутнісна характеристика культури взаємодії викладачів і студентів.