Методи навчання в українській школі (20-30-ті роки ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

УДК 378.3 + 37 (09)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Методи навчання в українській школі

(20-30-ті роки ХХ століття)

Поліщук Галина Павлівна

Кіровоград - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Криворізькому державному педагогічному університеті, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор КОМАРОВ Володимир Олексійович, Криворізький факультет Запорізького національного університету, професор кафедри соціології і психології.

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, доцент ЛАВРІНЕНКО Олександр Андрійович, Київський міський педагогічний університет ім. Б.Д. Грінченка, завідувач кафедри педмайстерності;

кандидат педагогічних наук, доцент КИРИЧОК Інна Іванівна, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, доцент кафедри педагогіки та педмайстерності.

Захист відбудеться "11" березня 2010 р. о 12.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.02 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розіслано 10 лютого 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Т.Я. Довга

Загальна характеристика роботи

Актуальність і доцільність дослідження проблеми. Запорукою успіху соціально-економічних перетворень в Україні є оновлення освітньої системи та наближення її до європейських стандартів. Основні напрями реформування вітчизняної освіти окреслено в таких державних документах, як-от: у Державній національній програмі "Освіта" (1994), Законі України "Про освіту" (1996), Законі України "Про загальну середню освіту" (1999), "Концепції національної системи освіти" (1999), "Національній доктрині розвитку освіти" (2002), "Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки" (2006).

Однак успішна реалізація поставлених завдань є неможливою без усвідомлення здобутків і втрат, яких зазнала українська освіта в минулі часи. Адже, будуючи нову систему освіти, слід ураховувати не лише тенденції розвитку зарубіжних освітніх моделей, а й відроджувати національні історико-педагогічні традиції. А відтак дослідження здобутків минулого у сфері освіти й навчання школярів є актуальним.

Відтворення цілісної картини розвитку української системи освіти, подолання ідеологічних упереджень і штампів, що збереглися в історико-педагогічній науці, найтіснішим чином пов'язане з проблемою дослідження особливостей навчання в українській школі 20-30-х років ХХ ст. Цей період розвитку української системи освіти вирізняється апробацією нових підходів до організації та здійснення навчально-виховного процесу, у шкільній практиці застосовуються різноманітні методи навчання, деякими з них варто послуговуватися й нині.

Аналіз історико-педагогічних джерел і наукових досліджень засвідчує, що теоретичне обґрунтування методів навчання в українській школі першої половини ХХ століття має місце в працях Г. Ващенка, В. Скорохода, М. Рождественського, Я. Рєзніка, С. Чавдарова, де знаходимо загальну теоретичну аргументацію використання методів навчання, класифікації методів навчання школярів і т. ін.

Особливості функціонування української освітньої системи у 20-30-ті роки ХХ століття та застосування методів навчання досліджуються В. Арнаутовим, О. Астрябом, О. Бузинним, Г. Гриньком, М. Загоровським, В. Затонським, С. Лозинським, Я. Мамонтовим, Я. Ряппо, М. Скрипником, В. Тараном, Я. Чепігою та іншими.

Окремі аспекти практичного використання методів навчання в означений період опрацьовували П. Волобуїв, Т. Гарбуз, Б. Манжос, В. Павловський, В. Помагайба та інші.

Розв'язанню проблеми використання методів навчання певною мірою сприяють дисертації сучасних науковців, присвячені вивченню історії української освіти (О. Бистрицька, Н. Дем'яненко, Т. Довженко, В. Коваленко, З. Палюх, Н. Рудницька, Н. Ротар, В. Шарпатий). Ґрунтовна характеристика загальних методів навчання зроблена А. Алексюком у монографії "Загальні методи навчання в школі". Усебічний аналіз освітнього процесу в українській школі означеного періоду здійснено О. Сухомлинською в праці "Нариси з історії українського шкільництва (1905-1933)", характерні особливості функціонування української школи у 20-30-х роках ХХ століття висвітлено в роботах О. Дубасенюк, М. Левківського, О. Любара та інших.

Отже, вивчення науково-педагогічних праць та документів із проблеми дослідження переконує, що українські науковці приділяли увагу різноаспектним особливостям застосування методів навчання. Однак цілісно й системно питання методів навчання школярів саме у 20-30-ті роки ХХ століття не вивчалося, залишаються недостатньо висвітленими такі питання, як послідовність і наступність у застосуванні методів навчання у вказаний період, взаємозв'язок і взаємозумовленість методів та змісту шкільної освіти, системно не узагальнено погляди вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо цього питання.

Актуальність і важливість розв'язання проблеми, її соціально-педагогічна значущість та недостатнє висвітлення в історико-педагогічній науці цього етапу функціонування української школи зумовили вибір теми дослідження - "Методи навчання в українській школі (20-30-ті роки XX століття)".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація входить до теми науково-дослідницької роботи кафедри педагогіки Криворізького державного педагогічного університету (№ 0103 U 001111) "Теорія і практика імітаційно-ігрового навчання в системі особистісно зорієнтованої освіти майбутніх педагогів", яка є складовою пріоритетного напрямку "Проблеми нового змісту освіти і методики навчання і виховання". Тема затверджена на засіданні вченої ради Криворізького державного педагогічного університету (протокол № 4 від 13.11.1997 р.) та узгоджена в такому формулюванні в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 4 від 4.06.1998 р.).

Мета дослідження - вивчити, проаналізувати й систематизувати теоретичні здобутки та практичний досвід використання методів навчання в українській школі 20-30-х років ХХ століття, розкрити можливості його застосування в сучасних умовах.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

1) здійснити ретроспективний та логіко-системний аналіз теоретичних і методологічних основ застосування методів навчання;

2) визначити основні тенденції розвитку національної освіти у 20-30-ті роки ХХ століття;

3) дослідити особливості педагогічної спадщини вітчизняних науково-педагогічних діячів освіти щодо розробки та застосування методів навчання єдиної професійно-трудової школи 20-х років ХХ століття;

4) проаналізувати ґенезу теоретичних і практичних аспектів використання методів навчання в політехнічній школі 30-х років ХХ століття;

5) накреслити перспективні напрями використання матеріалів дослідження в сучасних умовах.

Об'єктом дослідження обрано процес навчання в українській школі у 20-30-х роках XX століття.

Предмет дослідження: теорія та практика використання методів навчання в українських професійно-трудовій та політехнічній школах у 20-30-ті роки XX століття.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання з її вимогами об'єктивності та доказовості, положення про діалектичний взаємозв'язок, взаємозумовленість і цілісність явищ у суспільстві та необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах; учення про методологію та метод, на яких ґрунтується теорія й практика педагогічного процесу єдиної трудової (професійної) та політехнічної школи в Україні зазначеного періоду; концептуальні положення нормативних документів про освіту в Україні (Закони України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", Національна доктрина розвитку освіти в Україні ХХІ століття, Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти), положення про місце, роль і значення наукових методів навчально-пізнавальної діяльності учнів, сучасні історико-педагогічні дослідження, у яких аналізуються питання теорії та історії розвитку національної системи освіти й педагогічної думки в Україні (А. Алексюк, Н. Волкова, М. Левківський, О. Любар, О. Сухомлинська), науково-методичні ідеї відомих українських учених, методистів першої половини ХХ століття (Г. Ващенко, Г. Костюк, І. Огієнко, М. Рождественський, С. Русова, С. Сірополко, М. Скрипник, С. Чавдаров, Я. Чепіга), архівні документальні джерела 20-30-х років ХХ століття.

Методи дослідження використовувалися для отримання об'єктивної інформації з обраної проблеми на двох рівнях:

· теоретичному - загальнонаукові методи (порівняльно-історичний аналіз філософських, історичних, психолого-педагогічних, методичних джерел і наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників, синтез, систематизація, зіставлення архівних документів, нормативних матеріалів і періодичних видань досліджуваного періоду); системно-структурний та історичний (хронологічний, історико-типологічний, логіко-історичний) методи, які дали змогу простежити динаміку застосування методів навчання в означений період; абстрагування, типологічне порівняння, метод реконструкції традицій задля виявлення інновацій досліджуваної проблеми й актуалізації її основних тенденцій; статистичні методи;

· емпіричному - метод спостереження та ретроспективний метод - для виявлення й урахування особливостей використання методів навчання, апробованих у 20-30-х роках ХХ століття, в умовах діяльності сучасних українських середніх навчальних закладів.

Джерельну базу дослідження склали документи Центрального державного архіву вищих органів радянської влади та органів державної влади в Україні (ЦДАВОВУ, ф. 166, ф. 2201, ф. 2581, ф. 2582); матеріали фондів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. Сухомлинського, Наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, бібліотеки Криворізького державного педагогічного університету; звіти керівних органів освіти, урядові документи, матеріали щодо становлення, розвитку педагогічної науки та педагогічної теорії і практики в Україні

20-30-х років ХХ століття.; праці провідних українських педагогів-дослідників, представників Наркомосу; періодична педагогічна преса 20-30-х років ХХ століття (журнали "Вільна українська школа", "Шлях освіти", "Радянська освіта", "Радянська школа", "Комуністична освіта", "Політехнічна школа" та ін.); наукові джерела педагогічного, філософського, психологічного спрямування, сучасна українська педагогічна преса; довідково-бібліографічна література; автореферати дисертацій та дисертації.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1917-1939 роки, що були періодом інтенсивних пошуків у вітчизняній дидактиці. Нижня межа - закладання першими національними урядами України підвалин єдиної трудової школи, початок розбудови національної системи освіти, в основу якої було покладено виховання й навчання на принципах етнопедагогіки, демократизму, толерантності, тісного зв'язку з національною культурою. Верхня межа пов'язується із завершенням процесу уніфікації національних шкіл у радянській державі, зупиненням пошуків новацій згідно з прийнятими у квітні 1938 року постановами ЦК КПУ "Про реорганізацію національних шкіл" та "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах України з неросійською мовою викладання".

Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягає в тому, що в ній уперше:

- в історико-педагогічному аспекті досліджено специфіку методів навчання в українській трудовій і політехнічній школах 20-30-х років ХХ століття;

- розкрито логіку трансформації методів загальноосвітньої (старої) школи та логіку адаптації методів навчання трудової (професійної) і політехнічної української школи 20-30-х років ХХ століття;

- доведено, що розроблені й запропоновані педагогічною наукою методи здійснення практичного методичного оснащення навчального процесу в українській школі 20-30-х років ХХ століття мали системний характер і були науково обґрунтованими, ефективними, історично та педагогічно виправданими.

У науковий обіг уведено маловідомі та невідомі раніше архівні матеріали, що дозволило поглибити й конкретизувати інформацію про історичний розвиток української освіти та використання методів навчання у визначений період.

Подальшого розвитку набули положення щодо взаємозв'язку методів навчання та змісту й характеру навчального процесу в українській школі 20-30-х років ХХ століття, дослідження методів навчання як детермінантного аспекту функціонування певної педагогічної системи.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати та основні положення можуть бути використані в подальшій розробці питань з окремих методик навчання та щодо вирішення ряду наукових і практичних завдань, зокрема:

- теоретичної розробки проблем сучасної національної системи освіти з урахуванням вітчизняного історичного педагогічного досвіду;

- викладання історії педагогіки;

- підготовки та проведення спецкурсів із теорії та практики навчання й виховання;

- науково-методичного керівництва роботою студентських наукових гуртків і проблемних груп, у процесі написання курсових, дипломних та магістерських робіт;

- підготовки програм, навчальних посібників, методичних рекомендацій, спецкурсів, спецсемінарів із педагогічно-історичної тематики.

Вірогідність та арґументованість результатів дослідження забезпечується аналітичним опрацюванням історико-педагогічної літератури, першоджерел, архівних документів, педагогічної періодики 20-30-х років ХХ століття, використанням комплексу методів дослідження, адекватних меті, завданням, об'єкту та предмету дисертації, ефективним упровадженням результатів дослідження у практику.

Апробація та впровадження результатів дослідження здійснювалися через публікацію матеріалів дисертації. Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на V Міжнародній науково-практичній конференції "Теоретичні та методичні засади розвитку педагогічної освіти: педагогічна майстерність, творчість, технології" (м. Київ, 2007), Всеукраїнських науково-практичних конференціях "Україна: минуле і сучасність" (м. Кривий Ріг, 2001), "Україна і світ" (м. Кривий Ріг, 2005), V Культурологічних читаннях пам'яті Володимира Подкопаєва "Культурологічний дискурс сучасного світу: від національної ідеї до глобалізаційної цивілізації" (м. Київ, 2007), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Художньо-освітній простір України в контексті новітньої історії" (м. Київ, 2007), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Видатні постаті науки, культури і освіти України" (м. Київ, 2008), на засіданнях кафедр педагогіки та історії України Криворізького державного педагогічного університету.

Результати дослідження впроваджено в навчально-виховний процес Криворізького державного педагогічного університету (довідка від 04.01.2008 р., довідка № 03-36 від 26.01.2010 р.), Криворізької загально-освітньої школи І-ІІ ступенів № 1 (довідка № 18 від 16.01.2010 р.), Центру післядипломної освіти Криворізького державного педагогічного університету (довідка № 16-63 від 04.02.2010 р.), Криворізького технічного університету (довідка № 01.11-220 від 10.02.2010 р.).

Положення та висновки дисертації використано при розробці навчальної дисципліни "Історія української освіти 20-30-х років ХХ століття", що викладається для студентів факультету української філології Криворізького державного педагогічного університету.

Узагальнені теоретичні положення та позитивний досвід використання методів навчання в трудовій (професійній) і політехнічній українських школах 20-30-х років ХХ століття слугуватимуть підґрунтям для подальших історико-педагогічних досліджень; матеріали дисертації доцільно використовувати в навчальному процесі вищих педагогічних закладів України ІІІ-ІV рівнів акредитації в курсах історії педагогіки, загальної педагогіки, у розробці спецкурсів, у процесі підготовки курсових та дипломних робіт.

Публікації. Основні результати дисертації представлені в 11 одноосібних публікаціях автора, із них: 1 програма навчальної дисципліни "Історія української освіти 20-30-х років ХХ століття", 5 статей у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, 4 - у збірниках наукових праць, 1 матеріали конференцій.

Обсяг та структура дисертації. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків, 6 додатків (на 11 сторінках), списку використаних джерел з 362 позицій, з них 22 архівні справи (на 32 сторінках), містить 5 рисунків і 8 таблиць. Загальний обсяг роботи - 241 сторінка, основного змісту - 200 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність і стан розробки проблеми дослідження, його хронологічні межі, визначено об'єкт, предмет, мету, сформульовано завдання, розкрито методологічні засади, методи дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, схарактеризовано джерельну базу, подано інформацію про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі - "Теоретико-методологічне обґрунтування методів навчально-пізнавальної діяльності" - на підставі аналізу філософської, психолого-педагогічної літератури, монографій, науково-методичних збірників викладено стан наукової розробки проблеми; обґрунтовано філософсько-епістемологічне поняття методів пізнання та їхнє педагогічне переосмислення; визначені психолого-педагогічні аспекти застосування методів навчально-пізнавальної діяльності.

На основі ретельного вивчення ґенези понять "метод", "метод наукового пізнання", "методологія" узагальнено спільні ознаки та зроблено висновок про поліваріативність підходів до проблеми методів пізнання. Установлено, що філософське обґрунтування методів пізнання міститься в теоріях Ф. Бекона, Г. Ґегеля, Дж. Дьюї, І. Канта, Т. Куна, І. Лакатоса, К. Поппера, П. Фейерабенда та інших. Теоретичне обґрунтування методу в педагогіці як шляху пізнання й здобуття знань у процесі спільної навчально-пізнавальної діяльності вчителя й учня розкрито у працях А. Алексюка, Ю. Бабанського, Г. Ващенка, Н. Волкової, В.-А. Лая, І. Лернера, М. Махмутова, Е. Меймана, М. Монтессорі, В. Онищука та ін. Історико-педагогічний аналіз основних підходів щодо сутності, значення, класифікації методів навчання дає змогу говорити про те, що визнання сучасною філософією та психолого-педагогічними науками розмаїття методів наукової та навчально-пізнавальної діяльності не свідчить про завершеність процесу їхнього пошуку. Варто спрямувати дослідницьку активність на виявлення методів, які дозволяють оптимізувати зусилля суб'єкта пізнавальної діяльності (учня), не знижуючи при цьому ефективності діяльності (учіння). Сучасне наукове й навчальне пізнання не застраховане від методологічних хиб, зокрема й пов'язаних із фактом суперечливості взаємовпливу методів, із особливостями вибору методів навчання для розв'язання певних навчально-пізнавальних завдань. Усебічний науковий аналіз і оцінка дозволяють уникати помилок у виборі методів навчально-пізнавальної діяльності, зважати на конкретно-історичний рівень розвитку методології педагогічної науки, її спрямованість на соціальну практику, різновидом якої є педагогічна діяльність як цілеспрямований та організаційно упорядкований процес.

Отже, філософсько-педагогічні напрацювання переконують у доцільності здійснення глибокого історико-педагогічного аналізу особливостей використання методів навчання у вітчизняній педагогічній науці та практиці. Особливий інтерес викликають 20-30-ті роки ХХ століття - період активних пошуків та апробацій різноманітних педагогічних новацій.

У другому розділі - "Реформування української школи 20-х років ХХ століття" - на основі вивчення архівних джерел, історико-педагогічної літератури, періодичних видань, нормативних документів визначено специфіку освітньої політики в Україні доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та УСРР. Підкреслено, що основними принципами реформування тодішньої української школи були загальнодоступність, обов'язковість та безкоштовність початкового навчання, національне спрямування освітньої політики. І Всеукраїнський учительський з'їзд, який відбувся 5-6 квітня 1917 року, задекларував ліквідацію багатоступеневої школи, запровадження принципів трудової школи, забезпечення права українців на освіту рідною мовою, визнав за необхідне підготовку україномовних педагогічних кадрів. ІІ Всеукраїнський учительський з'їзд, що працював 10-12 серпня 1917 року, визначив найголовніші завдання подальшої розбудови української національної школи: передбачалося повне охоплення освітою усіх дітей, незалежно від соціального стану батьків, поєднання навчання й виховання дітей, навчання рідною мовою, систематичне вивчення наук: "…щоб усі громадяни мали право на безплатну нижчу, середню, вищу освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом, продуктами харчування", - підкреслювалося в резолюції з'їзду.

Діяльність перших національних урядів сприяла реформуванню старої освітньої системи, розбудові національної освіти, україномовної школи, започаткуванню тенденції українізації, загальнодоступності школи для дітей України, безперервності, професіоналізації освіти та використання адекватних методів навчання.

Освітня політика доби УСРР та УРСР тісно пов'язана з питанням пропаганди трудового характеру навчання й виховання, підготовкою нових кваліфікованих працівників для "соціалістичного будівництва". Загальне керівництво освітою відповідно до "Положення про Наркомос УСРР" (від 15.02.1919 р.) здійснювалося Наркомосом. "Положенням про єдину трудову школу УСРР" (від 13. 05. 1919 р.) скасовувалися старі типи шкіл і вводилася єдина трудова самообслуговувальна школа-комуна, покликана навчати підростаюче покоління на професійній основі. Водночас функціонувала низка різноманітних навчально-виховних установ. Запроваджувався поділ школи на два ступені: перший - від семи до дванадцяти років, другий - від дванадцяти до п'ятнадцяти; проголошувалися основні принципи розбудови єдиної трудової школи: безплатність та обов'язковість освіти, спільне навчання дівчаток і хлопчиків, відокремлення церкви від школи. Варто констатувати розмаїття підходів до вітчизняного шкільного будівництва: від проголошення ліквідації школи як форми налагодження навчального, трудового та виховного процесів і заміни її дитячим будинком (Г. Гринько) до збереження, розвитку та розширення шкільної мережі (О. Шумський, Я. Чепіга), паралельного існування навчальних установ різних типів (дитячі будинки повного циклу, дитячі містечка, навчальні заклади для дефективних дітей тощо). Важливою віхою тогочасного шкільного будівництва став Декрет РНК УРСР "Про введення української мови в школах та радянських установах" (від 21.09.1920 р.), який передбачав не лише запровадження викладання шкільних дисциплін українською мовою, а й уведення українознавчих та краєзнавчих предметів.

Педагогічна наука 20-х років ХХ століття розв'язувала завдання: наукового обґрунтування реформування старої школи загалом, докорінної зміни методів навчання відповідно до змісту та завдань трудової школи. Аналіз фахових видань (журнали "Вільна українська школа", "Радянська освіта", "Комуністична освіта", "Політехнічна школа" та ін.) свідчить про активний пошук нових методів навчання та збільшення кількості авторських дидактичних напрацювань на ґрунті переосмислення американських та західноєвропейських здобутків у педагогічній царині, зокрема ідей Дж. Дьюї, В. Кілпатріка, М. Монтессорі, Е. Паркхерст та ін. Професійно-трудова освіта в Україні 20-х років ХХ століття мала відповідати потребам "розбудови народного господарства, для чого потрібні висококваліфіковані робітники та фахівці вищої кваліфікації" (С. Сірополко).

Саме на початку 20-х років чітко виявилася докорінна відмінність української та російської систем освіти. Другий ступінь російської школи ґрунтувався на принципах політехнізму, вивчалися форми людської праці в історичній, соціально-економічній зумовленості та у зв'язку з політичним устроєм. В Україні ж політехнізм відкидався, оскільки "політехнізмові протиставлено професійність" (С. Ананьїн). Тим самим в Україні втілювався провідний принцип функціонування освіти 20-х років ХХ століття - професіоналізація, основою якої мало стати трудове виховання як запорука успішної соціалізації дитини. Навчальні програми Наркомосу УРСР, на відміну від програм Наркомосу РСФСР, ураховували винятково інтереси дитини, у них було рекомендовано під час навчально-виховного процесу керуватися законами дитячого розвитку та зважати на індивідуальну природу кожного вихованця. Водночас ці документи об'єднувало: відсутність єдиного підходу до відбору власне освітнього матеріалу, недооцінка теоретичних аспектів у предметах природничо-математичного циклу, абстрактно-соціологізаторський підхід до вивчення гуманітарних дисциплін.

Установлено, що трансформація методів старої школи й адаптація методів навчання до умов нової професійної української школи втілилися в застосуванні комплексного та комплексно-проектного підходів до змісту навчального матеріалу (О. Музиченко, Т. Гарбуз). Низка нормативних документів пропагувала використання нових методів навчання: методів самостійної праці, безпосередніх спостережень, бесід, лабораторних занять, реферативного та екскурсійного методів. Використання провідних для 20-х років ХХ століття методів навчання ілюструє рис. 1 (с. 10) - "Методи навчання в українській школі (20-ті роки ХХ століття)".

У дисертації зазначається: подана класифікація методів навчання не претендує на вичерпність, оскільки саме цей період розвитку вітчизняної освіти вирізняється значним розмаїттям методів навчання.

На нашу думку, аналіз методів навчання в українській школі 20-х років дозволяє виокремити такі групи методів: суб'єктно-людиномірні (словесно-логічні, наочно-ейдетичні, практично-прикладні); дослідницько-прикладні й пошуково-евристичні; методи обліку й контролю за ефективністю навчання.

Загальнодидактичні й частковометодичні аспекти використання вказаних вище груп методів навчання обґрунтовують у своїх роботах Г. Ващенко, П. Волобуїв, Т. Гарбуз, О. Залужний, Г. Костюк, О. Музиченко, В. Помагайба, Я. Чепіга та ін. Більшість науковців того часу розробляє свої педагогічні концепції в руслі рефлексології, педології. Підлягає нищівній критиці "вербалізм старої школи", досліджуються можливості практичного застосування методу В.-А. Лая, велика увага приділяється добору тих методів навчання, які б сприяли розкриттю природних сил і здібностей кожної дитини. Уперше в Україні застосовується дальтонівський метод навчання (Дальтон-план), суть якого полягала в індивідуалізованому й самостійному опрацюванні навчального матеріалу за "підрядами" на основі контракту, що укладався між учителем і учнем. У реаліях української професійно-трудової школи використання Дальтон-плану трансформувалося у відсутність певного розкладу занять, самостійне лабораторне опрацювання учнем навчальної програми, облік робочого часу самим учнем. Функції вчителя зводилися до ролі консультанта, обізнаного зі змістом дослідницьких завдань школярів.

Рис. 1. Методи навчання в українській школі (20-ті роки ХХ століття)

Протягом усього десятиліття спостерігається тенденція заміни традиційних методів контролю методами обліку та корекції знань. Саме в цей період маємо перші на вітчизняних теренах спроби застосування тестів як методу контролю якості знань, зокрема розробляються тести з нового українського правопису, математики, суспільних наук. Апробовується навчання "без оцінок", скасовуються іспити як підсумковий метод контролю, передбачається, що такі заходи сприятимуть опорі на природні мотиви в навчанні, наданню учням свободи вибору виду навчальної діяльності, участі в доборі методів навчання тощо.

Аналіз досвіду застосування означених методів навчання в роботі українських шкіл 20-х років ХХ століття свідчить про те, що основна увага приділялася активним методам навчання: учні набували знання не зі слів учителя, а через самостійний пошук та індивідуальне відкриття. Прикметним є те, що система методів навчання 20-х років дозволяла скеровувати навчальну роботу зі школярами не лише на вивчення знань, життя, на допомогу дитині в збагаченні особистого довіду, а й на активну участь школярів у перебудові суспільства. Саме такий підхід був визначальним у доборі методів навчання.

Отже, тогочасна українська педагогіка збагатилася теоретичним осмисленням та практичною апробацією проектних, лабораторно-дослідницьких, евристичних, тестових методів навчання. Щоправда, цілком правомірною є думка тих дослідників, які підкреслюють, що в процесі педагогічних пошуків 20-х років ХХ століття не приділялося достаньої уваги засвоєнню школярами основ наук, власне теоретичної інформації, наукових понять.

У третьому розділі - "Політехнізація освіти в Україні в 30-ті роки ХХ століття" - висвітлено особливості функціонування вітчизняної школи 30-х років ХХ століття, питання адаптації методів навчання до умов політехнічної школи, описано аспекти трансформації методів навчання, пов'язані з реаліями тогочасного соціально-політичного життя в Україні.

Визначено, що на зламі 20-30-х років ХХ століття шкільна освіта в Україні зазнала суттєвих змін: активізувалися процеси тоталітаризації держави, проголошувався курс на уніфікацію системи народної освіти, зумовлений необхідністю її відповідності єдиному державному плану господарської перебудови в СРСР. Проголошення цього курсу спричинило нівелювання національних особливостей, якими відзначалася українська школа попереднього десятиліття. Провідним знаряддям уніфікації вітчизняної освіти саме з 30-х років ХХ століття обирається поступова русифікація українських навчальних закладів, відхід від принципів професіоналізації на користь політехнізму. Ці явища супроводжуються тотальною ідеологізацією шкільного життя, вихованням у дусі "класової свідомості". Докорінним чином змінюється педагогічна парадигма: з досить вільного й ліберального пошуку методологічних засад педагогічної науки на жорстке прив'язування до офіційної ідеології та її партійної риторики.

Трудова школа 20-х років швидко витісняється політехнічною школою початку 30-х, яка не відповідала повною мірою реаліям України як аграрної республіки. Гадаємо, у той час завершується розробка методологічних засад політехнічного навчання за російськими аналогами, проголошуються недоцільними й навіть "шкідливими" національні педагогічні здобутки (зокрема й у царині дидактики), підсилюється централізація керівництва освітою, в українських школах чітко окреслюється поворот до стандартизації та шаблону в навчально-виховному процесі. Розбудова політехнічної школи втілилася в прийнятті низки державних документів і постанов: "Про загальне навчання і політехнізацію шкіл" (1931 р.), "Про навчальні програми та режим у початковій школі" (1932 р.), "Про підручники для початкової школи" (1933 р.), "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" (1934 р.) та ін. Педагогічна наука й практика повністю відновлюють класичну урочну систему на принципах предметності.

Теоретичні й методичні засади розбудови політехнічної освіти в УРСР початку 30-х років ХХ століття були розроблені Р. Баруном, П. Бурганським, А. Ганжієм, Т. Гарбузом, В. Затонським, П. Канцелярським, О. Карпенком, Б. Манжосом, В. Павловським та ін. Стрижнем політехнізації освіти визначаються продуктивність і ефективність праці, політехнічні знання, уміння й навички майбутніх працівників індустріального народного господарства. Обстоюючи необхідність наближення школи до виробництва, учені намагаються обґрунтувати ідею максимального їх об'єднання, проводять аналогії між заводом і школою, класом і цехом.

Відповідно до мети й завдань реформування української освіти в 30-ті роки ХХ століття педагогічною наукою було розроблено методи навчання такого спрямування: організації та самоорганізації навчання; методи навчання за джерелом передачі й сприймання інформації; дослідницькі методи; навчальна робота під керівництвом вчителя та самостійне навчання учнів; методи контролю й самоконтролю за результативністю навчально-пізнавальної діяльності.

У дисертації виявлено особливості адаптації нових методів навчання в українській політехнічній школі 30-х років ХХ століття. Сутність цих трансформацій відображає рис. 2 (с. 13) - "Методи навчання в українській школі (30-ті роки ХХ століття)". Система методів навчально-пізнавальної діяльності в українській політехнічній школі початку 30-х років, вважаємо, скеровувалася не лише на вияв учнями й учителем науково-предметної інформації, а й слугувала засобом накопичення школярами насамперед певного теоретичного техніко-технологічного досвіду, що й було пріоритетом політехнічної освіти.

Перебудова освіти на політехнічних засадах зумовила трансформацію методів навчання. Новації були адекватні меті й завданням політехнічної освіти. З'ясовано: суб'єктно-людиномірні методи саме в той час набувають суб'єкт-об'єктних характеристик, утрачаючи свою суб'єкт-суб'єктну сутність. Таблиця 2 наочно демонструє, що ця група методів об'єднує методи словесні, наочні, практичні. У політехнічній школі посилилося значення практично-прикладних методів навчання, було передбачено, що завдяки цим методам у школярів повинне формуватися уявлення про об'єктивний зміст знань, зв'язок теорії та практики.

Під час наукового пошуку з'ясовано, що в цей період у процесі шкільного навчання активно використовувалися такі методи, як розповідь, бесіда, пояснення вчителя в поєднанні з усними та письмовими вправами, з вивченням тексту підручника, заняттями в кабінетах. Дидактична схема "показ - відтворення - застосування" стає провідною на тривалі десятиліття. Такі шкільні орієнтири, як розвиток самостійності, активності й творчості учнів виявляються незатребуваними.



Трансформувалися методи перевірки та контролю знань учнів, критикувався західноєвропейський досвід, припинилася практика використання тестових методик під час визначення результативності навчального процесу, розроблялися методи систематичної оцінки вчителем знань учнів з метою виявлення їх міцності та якості, уводилася п'ятибальна словесна оцінка. Оцінювання знань учнів визнавалося одним із факторів стимулювання пізнавальної активності школярів. Наприклад, вітчизняний учений, методист С.Чавдаров у цей період розробляв такі прийоми використання методу контролю під час виконання учнями письмових завдань: самостійне зіставлення учнями вдома написаного з оригіналом, якщо текст диктувався з підручника; списування й виправлення у своїх зошитах помилок; обмін зошитами і виправлення помилок; підкреслення учителем без виправлення помилок.

Відправним пунктом оцінювання було визнано засвоєння учнем програмного матеріалу. При цьому учитель повинен зважити на характер та сутність помилок школяра, диференціювати останні за змістом матеріалу, стилем та орфографією викладу в письмовій відповіді, ураховувати охайність у роботі, рівень каліграфії.

З набуттям і отриманням, передовсім, загальноосвітніх (технічно-технологічних) знань політехнічною школою не досягалася мета формування системи практичних умінь і навичок, їх застосування до реалій повсякденної поведінки людини. Тому вже в другій половині 30-х років ХХ століття стало очевидним те, що формуванням тільки політехнічних знань таку проблему не розв'язати, оскільки втрачено відповідність змісту та мети освіти, єдність знань і вмінь, ціннісних засад і мотивацій суб'єктів навчання, діалогічність професійно-фахового та гуманітарно-культурного знання. Перетворення загальноосвітніх (політехнічного наповнення) знань із засобу на мету навчання є невиправданим, навчально-освітній процес не враховував принципів диференціації й індивідуалізації, отже, тим самим нехтував людиномірністю методів навчання. Задекларований принцип єдності теорії й практики, який був провідним для розбудови професійної школи 20-х років ХХ століття, не втілився повною мірою в життя в реаліях політехнічної школи 30-х років ХХ століття.

Уніфікація системи освіти спричинила перегляд ставлення до політехнічної освіти у шкільній політиці: політехнізм перестає відігравати провідну роль у педагогічних дослідженнях другої половини 30-х років ХХ століття. Постановою ЦК ВКП(б) "Про педологічні перекручення в системі наркомпросів" (від 04.07.1936 р.) фактично заборонявся педагогічний пошук експериментального характеру, проголошувалася відмова від досягнень попереднього десятиліття.

Як виявили результати дослідження, теоретичні ідеї та практичний досвід використання методів навчання в українській школі 20-30-х років ХХ століття можуть бути творчо осмислені й практично реалізовані на сучасному етапі розвитку української освіти в таких аспектах: актуалізація власне вітчизняних дидактичних досліджень, які нині знаходяться на маргінесі науково-педагогічних пошуків, урізноманітнення методів навчання, що застосовуються в сучасних українських загальноосвітніх закладах різних типів, досягнення на цій основі оптимального результату навчання у межах викладання певної шкільної дисципліни; удосконалення підготовки педагогічних кадрів з метою підвищення їхньої дидактичної компетентності.

Висновки

1. Ретроспективний та логіко-системний аналіз теоретичних і методологічних здобутків гносеології, ґрунтовне філософсько-педагогічне осмислення понятійного апарату та основних дефініцій методів пізнання є підґрунтям для сучасних класифікацій методів навчання. Попри їхню різноманітність і розмаїття, констатація наявності множинності класифікацій не є пересторогою від шаблонності в доборі вчителями-практиками методів навчання, а це призводить до помилок, які негативно впливають на хід і результативність навчального процесу.

Теоретичне узагальнення філософських, психолого-педагогічних здобутків свідчить про те, що сьогодні варто спрямувати дослідницькі зусилля науковців на пошук тих методів навчання, які дозволять активізувати навчально-пізнавальну діяльність українських школярів та забезпечити гарантований позитивний результат. Сприятливе тло для таких пошуків створюють історико-педагогічні дослідження, а саме - вивчення особливостей організації та здійснення навчального процесу у 20-30-ті роки ХХ ст.

2. Аналіз науково-педагогічних джерел, нормативних документів, архівних матеріалів, педагогічної спадщини діячів української освіти дозволив визначити основні тенденції розвитку освіти й шкільної справи 20 -х років ХХ століття, до яких належать: реалізація тези про переміщення праці в центр навчально-виховної діяльності, наявність альтернативних підходів до питань шкільного будівництва, розмаїття організаційних форм, плюралізм науково-педагогічної думки, активні педагогічні дискусії, намагання адаптувати досягнення зарубіжної педагогіки до вітчизняних реалій. Висловлюється упевненість у педагогічному значенні праці, яка повинна стати стрижнем навчальних програм.

3. У дослідженні визначено й науково обґрунтовано специфіку використання методів навчання в професійно-трудовій школі 20-х років ХХ століття, схарактеризовано основні групи методів навчання (суб'єктно-людиномірні, дослідно-прикладні й пошуково-евристичні, методи обліку й контролю за ефективністю навчання) та розкрито змістове наповнення кожного методу.

Виявлено, що до основних теоретичних здобутків 20-х років ХХ століття можна віднести обґрунтування активності та самостійності учнів у навчальному процесі, намагання розв'язати дидактичні проблеми на ґрунті досягнень психології, фізіології дитини, оптимального поєднання спеціальної й загальноосвітньої підготовки.

З'ясовано, що внаслідок застосування різноманітних методів навчання в професійно-трудовій школі 20-х років ХХ століття вітчизняна педагогічна практика збагатилася досвідом використання методу проектів, дослідницьких методів навчання, методу тестування та ін. Характерними особливостями застосування методів навчання в трудових школах стало цільове спрямування, комплексність, ефективність, економічність, прагматизм, націленість на конкретні результати.

4. У дисертації висвітлено сутність трансформацій шкільної освіти на межі 20-30-х років ХХ століття: процеси уніфікації школи й тоталітаризації суспільного життя призвели до втрати національних традицій, пришвидшили руйнівні для українців соціальні процеси. Практика прямого втручання партійних і державних органів у педагогічні наукові дослідження та шкільну освіту, утворення в усіх сферах суспільного життя жорсткого контролю, стандартизації та одноманітності мислення на ґрунті "партійно-класового" підходу зводили нанівець вітчизняні педагогічні здобутки, гальмували дидактичні пошуки. Перехід шкільної вітчизняної освіти на рейки політехнізації став наочним втіленням зусиль, спрямованих не лише на відповідність реаліям життя, пов'язаних з індустріалізацією, а й утіленням політики шкільної денаціоналізації освіти, підпорядкування її централізованому впливу.

Для політехнічної школи початку 30-х років ХХ століття характерним було повернення загагальноосвітніх функцій, ідеологізація навчальних програм та підручників. Головне завдання політехнічної школи визначається як озброєння учнів знаннями та розвиток навчальних навичок.

У дослідженні схарактеризовано основні відмінності в доборі методів навчання вітчизняних професійно-трудової та політехнічної шкіл. Визначено, що спектр суб'єктно-людиномірних методів навчання звужується й поступово трансформується у використання методів словесних, наочних, практичних, тим самим втрачаються суб'єкт-суб'єктні характеристики цієї групи методів. Підставами виділення в окрему групу методів активізації навчання стала популяризація дослідницького методу під час викладання предметів природничонаукового циклу та підсилена увага методистів до добору методів навчання під час організації самостійної роботи учнів. Підсилена увага до використання методів контролю сприяла перетворенню педагогіки в нормативну науку. Вітчизняна політехнічна школа 30-х років ХХ століття була втіленням найбільш повного слідування соціальному замовленню.

5. На основі узагальнення результатів наукового пошуку розроблено й упроваджено в навчальний процес факультету української філології Криворізького державного педагогічного університету навчальну дисципліну "Історія української освіти 20-30-х років ХХ століття".

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів визначеної наукової проблеми. Подальшого вивчення й ґрунтовної розробки потребують питання дослідження окремих методів навчання в українській школі 20-30-х років ХХ століття, взаємозв'язку методів та мотивів навчання, впливу методів навчання на трансформацію змісту освіти тощо.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях

1. Історія української освіти 20-30-х років ХХ століття: програма навчальної дисципліни / укл. Г.П. Поліщук; Криворізький державний педагогічний університет. - Кривий Ріг, 2008. - 28 с.

2. Поліщук Г. Екскурсійний метод навчання / Галина Поліщук // Рідна школа. - 2002. - № 12 (875). - С. 58-60.

3. Поліщук Г. Проблема контролю і обліку знань учнів у практиці української школи 20-х рр. XX століття / Галина Поліщук // Педагогіка вищої та середньої школи: зб. наук. праць - Кривий Ріг: КДПУ, 2003. - Вип. 5. - С. 243-250.

4. Поліщук Г. Українські науковці про Дальтон-план і методи навчання школярів (20-і роки XX століття) / Галина Поліщук // Рідна школа. - 2004. -№ 9 (896). - С. 63-65.

5. Поліщук Г. Григорій Ващенко про методи навчання / Галина Поліщук // Наукові записки: зб. наук. статей / укл. П. Дмитренко, Л. Макаренко. - К. : НПУ імені М. Драгоманова, 2005. - Вип. LVIII (58). - С. 84-92.

6. Поліщук Г. Політика держави в галузі методів навчання школярів у 20-і роки ХХ століття / Галина Поліщук // Педагогіка вищої та середньої школи: зб. наук. праць - Кривий Ріг: КДПУ, 2007. - Вип. 17. - С. 395-403.

7. Поліщук Г. Методи роботи як наукова проблема / Галина Поліщук // Україна: минуле і сучасність: зб. наук. праць. - Кривий Ріг: І.В.І., 2001. - С. 151-158.

8. Поліщук Г. Наукові пошуки у царині методів навчання грамоті в українській школі в 20-ті рр. ХХ століття / Галина Поліщук // Культурологічний дискурс сучасного світу: від національної ідеї до глобалізаційної цивілізації : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "V Культурологічні читання пам'яті Володимира Подкопаєва" : зб. наук. статей. - К. : Міленіум, 2007. - С. 360-365.

9. Поліщук Г. Основні питання створення політехнічної школи в Україні в 30-х роках ХХ століття / Галина Поліщук // Україна і світ: зб. наук. праць. - Кривий Ріг, 2005. - С. 138-148.

10. Поліщук Г. Розбудова української системи освіти в діяльності Григорія Гринька / Галина Поліщук // Видатні постаті науки, культури і освіти України: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, Київ, 30-31 жовтня 2008 р. - К., 2008. - С. 115-118.

11. Духовність навчальних систем української школи / Галина Поліщук // Придніпровський науковий вісник. - Серія. Філологія. Педагогіка. - № 1-2. - Дніпропетровськ, 1999. - С. 65-68.

Анотації

Поліщук Г.П. Методи навчання в українській школі (20-30-ті роки ХХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Кіровоград, 2010.

Дисертація є теоретичним дослідженням проблеми використання методів навчання в українській школі 20-30-х років ХХ століття.

У роботі проаналізовано особливості розвитку й становлення вітчизняної системи освіти другого та третього десятиліть двадцятого століття, досліджено нормативно-правові, науково-теоретичні й практичні особливості використання методів навчання в українських професійно-трудовій та політехнічній школах, висвітлено погляди найбільш видатних представників педагогічної думки й освіти першої половини ХХ століття.

Схарактеризовано трансформацію методів навчання у відповідності до мети та змісту шкільної освіти досліджуваного періоду, визначено переваги та недоліки використання окремих методів навчання. Накреслено шляхи творчого використання позитивного історико-педагогічного досвіду в сучасних умовах. Уведено до наукового обігу значну кількість невідомих і маловідомих архівних документів, окремих фактів, положень, що пов'язані з розвитком української шкільної освіти.

Ключові слова: методи навчання, адаптація методів навчання, професійно-трудова школа, політехнізм, політехнічна школа, українська система освіти. правовий освіта навчання

Полищук Г.П. Методы обучения в украинской школе (20-30-е годы ХХ века). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Кировоградский государственный педагогический университет имени Владимира Винниченко, Кировоград, 2010.

В диссертации в соответствии с целью и задачами исследования изучается проблема использования методов обучения в украинской школе 20-30 годов ХХ столетия.

Раскрыты взгляды известных философов, педагогов, психологов на использование в учебном процессе методов обучения. Рассмотрены основные подходы к классификации методов обучения, описаны группы методов, использующихся в современной дидактике. Обобщение различных точек зрения позволило установить, что многообразие подходов к проблеме отбора и применения методов обучения, широкий спектр классификаций не гарантируют успешность учебного процесса, отсутствие шаблонности. Во избежание этого следует постоянно осуществлять обновление арсенала использующихся методов обучения. Неисчерпаемые резервы поиска новых методов обучения содержит историко-педагогическое наследие украинского народа. В святи с этим большой исследовательский интерес представляют 20-30 годы ХХ века - период социальных экспериментов, поиска новых педагогических идей, педагогических экспериментов.

В работе проанализированы особенности развития и становления украинской системы образования второго десятилетия ХХ века, основные отличия украинской и российской образовательных моделей, исследованы и обобщены нормативно-правовые документы, отражающие специфику осуществления образовательного процесса в указанный период. Определены и описаны основные группы методов обучения, которые использовались в украинских профессионально-трудовых школах. Подчеркивается, что именно в этот период используется очень широкая палитра методов. Большое внимание уделяется специфике использования традиционных методов обучения в новых социальных реалиях, адаптации зарубежного дидактического опыта в условиях функционирования украинских учебных заведений (использования Дальтон-плана, метода проектов, метода В.-А.Лая, эвристических, тестовых методов и др.). Раскрывается специфика осуществления комплексности, учета и контроля качества знаний учащихся в условиях профессионально-трудовой школы.

Характеризуется сущность трансформаций школьного образования на рубеже 20-30-х годов ХХ века, - периода ускорения процессов унификации школы и тоталитаризации общественной жизни. Выявлено, что практика вмешательства государственных органов в научно-педагогические исследования и школьное образование, жесткий контроль и стандартизация явились причиной потери основных теоретических и практических достижений в области дидактики. Переход школьного образования на рельсы политехнизма наглядно отражал не только потребность приспособления школы к условиям индустриального общества, но и стал воплощением политики денационализации школьной жизни. Эти трансформации оказали значительное влияние на сущность и специфику использования методов обучения в украинской политехнической школе 30-х годов ХХ века. Ряд методов утрачивают свои субъект-субъектные характеристики, запрещаются как методы "буржуазной школы". Вместе с этим, совершенствуются методы подачи нового материала, усовершенствуется номенклатура методов контроля.

...