Теорія та практика демократизації відносин "учитель-учень" (на матеріалах середніх закладів освіти України другої половини XX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

УДК 378.018(09)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВІДНОСИН „УЧИТЕЛЬ-УЧЕНЬ” (НА МАТЕРІАЛАХ СЕРЕДНІХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ)

ЄРЬОМЕНКО ОЛЬГА

АНАТОЛІЇВНА

Харків - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор педагогічних наук, професор Золотухіна Світлана Трохимівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, завідувач кафедри загальної педагогіки.

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор Савченко Сергій Вікторович, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри педагогіки, перший проректор;

кандидат педагогічних наук, доцент Відченко Алла Гаврилівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки.

Захист відбудеться 13 листопада 2008 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.

Автореферат розісланий 11 жовтня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.А.Штефан

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження і ступінь наукової розробки проблеми

У складний період культурного й духовного становлення суспільства підвищується об'єктивна потреба в активній, освіченій особистості, з усвідомленням своєї самоцінності, устремлінням до самовдосконалення й саморозвитку, здатній жити й працювати в умовах демократизації. Дієвим чинником формування гармонійної й цілісної особистості та розвитку її здібностей і обдарувань є гуманізація навчально-виховного процесу, пріоритетність особистісно-розвивальної моделі навчального співробітництва, яка вимагає сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності тощо.

Разом з тим в освітній сфері України тривалий час зберігається низка суперечностей: між об'єктивною потребою демократизації відносин „учитель-учень” у контексті реформування освіти в Україні та відсутністю розробленого механізму демократизації в загальноосвітній школі; між вимогами суспільства до повноцінного розвитку особистості та наявністю деіндивідуалізації особистості, знеособленості в підході до школяра, заперечення його права на самовияв тощо; між здобутками накопиченого досвіду організації демократичних відносин „учитель-учень” у другій половині ХХ століття й реаліями шкільництва сьогодні.

Вирішення означеної проблеми ускладнюється тим, що в сучасній психолого-педагогічній літературі науковцями виділяються дві парадигми в навчально-виховному процесі: авторитарна, яку називають традиційною для вітчизняної школи, і особистісно-орієнтована або гуманістична. Вони є протилежними в освітньо-виховному процесі й знаходяться на різному рівні морально-психологічних координат.

Аналіз наукових досліджень стосовно взаємин учителя з учнем дозволив з'ясувати, що проблема педагогічних стосунків головних учасників навчально-виховного процесу досліджувалася в різних напрямах: філософському (В.Андрущенко, Л.Горбунова, А.Золотняк, І.Ільїнський, М.Каган, Ф.Михайлов, Н.Юліна та інші); психологічному (Б.Ананьєв, О.Леонтьєв та інші); соціальному (Г.Андрєєв, А.Мудрик та інші); історико-педагогічному (С.Білецька, В.Галузинський, А.Гордін, О.Грива, О.Довженко, Т.Долгова, Т.Кошманова та інші);

У педагогічному аспекті знайшли певне відображення такі питання: організація взаємостосунків учителя з учнем у різних вікових групах та специфічних формах навчання (Г. Китайгородська, Т. Мальковська, Н. Полєхіна, Т. Пушкарьова, Л. Тімофєєва та інші); установлення взаєморозуміння між учителем та учнем (А. Бодальов, А. Золотнякова, С. Кондратьєва, Г. Позднова та інші); виявлення особливостей організації взаємодії вчителя з учнем у навчальній діяльності (Є. Белєнкіна, Н. Богомолова, М. Казакіна, В. Ляудіс, В. Панюшкін, Н. Полєхіна, Н. Сєдова та інші); побудова пріоритетних моделей „суб'єктно-суб'єктної” взаємодії (А. Бойко, І. Тесленко); організація педагогічного спілкування (І. Зимня, Л. Калашникова, О. Кузьменко, В. Малахова, Л. Петровська, Б. Ковальов та інші); визначення специфіки та ролі самоврядування в демократизації шкільного життя (Б. Вульфов, Г. Дмитрова, В. Іванов, М. Красовицький, С. Хозе та інші); етика взаємин учителів та учнів (Н. Дьоміна, С. Кондратьєва, С. Максименко, Т. Пінчук, В. Чорнокозова, І. Чорнокозов та інші); розробка експериментальної методики формування взаємостосунків педагога та учнів у процесі навчальної діяльності (І. Власенко, А. Гордін та інші).

Вивчення і тлумачення категорії „відносин” розглядалися в різні роки у працях таких науковців, як: Ш. Амонашвілі, А. Бойко, І. Волков, Л. Занков, В. Давидов, С. Ілюсізова, Є. Ільїн, В. Кан-Калік, О. Киричук, В. Коротов, М. Красовицький, В. Кричевський, В. Кутьєв, О. Леонтьєв, В. Мясіщев, Н. Нікандров, Т. Пінчук, Н. Скоморохов, В. Сухомлинський, А. Сущенко, Д. Цанава, В. Шаталов та інші.

Відзначимо, що недостатньо вивченими залишаються питання освітньо-виховного досвіду, накопиченого в нашій країні в другій половині ХХ-го століття, стосовно специфіки та особливостей організації взаємостосунків „учитель-учень”. Саме в цей період посилюється значення тих наукових досліджень, які розкривають механізми допомоги вчителеві у здійсненні демократичних взаємин з учнем на основі поваги до нього. Наслідком недостатнього вивчення вказаних питань є факт уповільнення й ускладнення виконання сучасних завдань гуманізації й демократизації шкільного життя.

Отже, актуальність проблеми, необхідність розв'язання існуючих суперечностей, об'єктивна потреба в цілісному історико-педагогічному дослідженні багатоаспектних питань взаємостосунків учителів з учнями у другій половині ХХ-го століття з метою творчого використання в сучасних умовах вітчизняного педагогічного досвіду і відсутність цілісного історико педагогічного дослідження детермінували вибір теми „Теорія та практика демократизації відносин „учитель-учень” (на матеріалах середніх закладів освіти України другої половини XX століття).

Зв'язок роботи з науковими планами і темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з темою науково-дослідницької роботи кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди „Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх та вищих педагогічних закладах” (РК № 200199004104). Тему цього дослідження затверджено вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (протокол № 3 від 25.04.2003 року) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень в галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 07/22 від 12.05.2003 року).

Мета дослідження - систематизувати теоретичні питання та узагальнити досвід організації демократичних відносин „учитель-учень” в середніх закладах освіти України в досліджуваний період.

Завдання дослідження:

1. Виявити витоки становлення та розвитку проблеми демократизації відносин „учитель-учень” в історії світової педагогічної думки.

2. Конкретизувати сутність дефініції „педагогічні відносини”.

3. Визначити особливості організації демократичних відносин „учитель-учень” у навчально-виховному процесі середніх закладів освіти в досліджуваний період та узагальнити і схарактеризувати форми й методи демократизації відносин „учитель-учень” у вітчизняній педагогічній думці другої половини XX ст. на різних етапах їх розвитку.

4. Накреслити шляхи творчого використання набутого досвіду з демократизації взаємин „учитель-учень” у середніх навчальних закладах.

Об'єкт дослідження - демократичні відносини „учитель-учень” у педагогічному процесі загальноосвітньої школи другої половини XX ст.

Предмет дослідження - теорія та практика організації демократичних відносин „учитель-учень”.

Методологічну основу дослідження становлять теорія наукового пізнання з її вимогами об'єктивності, науковості, доказовості; загальнофілософські висновки про діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість явищ та процесів у суспільстві й необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах, у тісному зв'язку історії з сучасністю; об'єктивний історичний аналіз спеціально організованої діяльності стосовно розвитку й саморозвитку суб'єктів педагогічного процесу середніх навчальних закладів; положення про зв'язок історії з сучасністю та доцільність творчого використання педагогічної спадщини минулого.

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження є:

- державні законодавчі та освітні документи про стратегію розвитку освіти в Україні: Національна доктрина розвитку освіти в Україні, державна програма „Учитель” та інші;

- концепція демократизації освіти (І.Бех, І.Зязюн, В.Кремень);

- основні положення гуманізації освіти (Ш.Амонашвілі, А.Бойко, С.Гончаренко, В.Караковський, М.Красовицький, С.Савченко, В.Сухомлинський, Г.Троцко);

- педагогічні ідеї щодо виховання особистості (Б.Ананьєв, А.Бодальов, А.Деркач, М.Леонтьєв, В.Ломов);

- положення та рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в різних закладах освіти (В.Гриньова, В.Євдокимов, О.Іонова, В.Лозова, М.Подберезський, І.Прокопенко, О.Савченко, Г.Троцко);

- сучасні історико-педагогічні дослідження, в яких аналізуються питання теорії та історії розвитку національної системи освіти й педагогічної думки України (А.Бойко, А.Відченко, Л.Вовк, Н.Дем'яненко, М.Євтух, С.Золотухіна, В.Майборода, О.Микитюк, О.Попова, О.Сухомлинська, Л.Штефан та ін.).

Методи дослідження. У роботі використано комплекс методів, традиційних для історико-педагогічних досліджень: загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, зіставлення, узагальнення, систематизація) та історичні (порівняльно-історичний, історико-структурний, історико-типологічний, ретроспективний), які дали можливість виявити динаміку становлення і розвитку педагогічних відносин між головними суб'єктами навчально-виховного процесу в історії світової та вітчизняної педагогічної думки в конкретних історичних умовах.

Джерельна база дослідження. У процесі історико-педагогічного пошуку використовувалися історична й сучасна наукова психолого-педагогічна література; твори прогресивних вітчизняних та зарубіжних педагогів різних часів, у яких висвітлювались взаємини вчителя з учнем; циркуляри й постанови Міністерства народної освіти з досліджуваної проблеми; протоколи засідань педагогічних рад середніх навчальних закладів України; матеріали педагогічних форумів, де в різних аспектах розглядались питання про взаємини вчителів з учнями. Опрацьовано також педагогічну періодичну пресу досліджуваного періоду, де тією чи іншою мірою відбивалась досліджувана проблема, зокрема журнали „Рідна школа”, „Народное образование”, „Шлях освіти”, „Наука і освіта”, „Советская педагогика”, „Радянська школа”, „Педагогіка толерантності”, „Завуч”; газети „Радянська освіта”, „Освіта України”, „Освіта”, а також газети районів Харківської області.

У ході дослідження поглиблено аналізувались архівні матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади (ЦДАВОВУ), Центрального державного історичного архіву України м. Києва (ЦДІА), Державного архіву Харківської області (ДАХО), зокрема фонд 4695 „Відділ народної освіти Харківського облвиконкому, фонд Харківського обкому Компартії України („Шкільний сектор”), фонд Харківського міськкому України, архівні матеріали районних відділів народної освіти м. Харкова (Дзержинського, Жовтневого, Київського, Орджонікідзевського, Фрунзенського, Червонозаводського).

Хронологічні межі дослідження охоплюють період другої половини ХХ століття. Нижча межа (50-ті роки) визначається тим, що функціонування загальноосвітньої школи базувалось на командно-адміністративному управлінні; питання демократизації взаємин „учитель-учень” у широкому масштабі не піднімались; рішення виробничих педагогічних нарад були досить категоричними й сприяли авторитарному підходу до школярів.

Верхня межа (90-ті роки) обґрунтовується вимогами часу, пов'язаними із створенням законодавчого поля незалежної держави в галузі освіти, спрямованого на гуманізацію й демократизацію шкільного життя, зокрема на суб'єктно-суб'єктні взаємини між учителем та учнем.

Наукова новизна і теоретична значущість одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше:

· здійснено цілісний аналіз теорії та практики демократичних відносин „учитель-учень” у середніх закладах освіти України другої половини ХХ століття;

· узагальнено досвід реалізації напрямів взаємовідносин „учитель-учень” у середніх навчальних закладах досліджуваного періоду (вивчення особистості дитини на основі розробки методики педагогічних спостережень за нею; використання активних методів навчання, які включали б співпрацю з учнем; налагодження демократичних взаємостосунків між членами педагогічного колективу; оволодіння специфікою педагогічного спілкування з підлітками; активізацію органів учнівського самоврядування тощо);

· виявлено провідні тенденції в розвитку проблеми демократизації взаємостосунків „учитель-учень” з урахуванням загального рівня демократизації в країні, політичної ситуації, економічних, громадянських та духовних процесів у суспільстві в досліджуваний період (визнання невідповідності системи й характеру навчання та виховання в загальноосвітній школі завданням формування особистості у 50-60-х рр.; поширення серед прогресивного педагогічного загалу пріоритетів гуманізації й гармонізації взаємин між учителями й учнями як визначальних чинників демократичних перетворень у школі в 70-80-х рр.; спрямованість прогресивної педагогічної громадськості незалежної України в 90-і рр. на зміну стилю внутрішкільного управління, перебудову міжособистісних стосунків головних суб'єктів навчально-виховного процесу та демократичний розвиток шкільного самоврядування);

· визначено перспективи використання позитивного досвіду демократизації взаємин головних суб'єктів педагогічного процесу (системний підхід до аналізу реального стану взаємостосунків між учителем та учнем у конкретному загальноосвітньому закладі та вироблення чіткої програми дій; подолання інерційності й стереотипності педагогічного мислення, консерватизму в поглядах на взаємини вчителів та учнів; категоричне заперечення імперативної педагогіки з будь-якими авторитарними засобами; розробка механізму демократизації шкільного життя на основі активізації органів учнівського самоврядування; конкретна реалізація завдань особистісно-орієнтованого підходу; право учня на розвиток своїх природних сил);

· уточнено зміст поняття „відносини” як наукової категорії у філософському, психологічному, педагогічному, соціологічному й лінгвістичному аспектах; конкретизовано сутність дефініції „педагогічні відносини”.

У науковий обіг введено невідомі архівні матеріали з фондів архівів районних відділів народної освіти м. Харкова; маловідомі архівні матеріали фондів Харківського міськкому та обкому Компартії України, Державного архіву Харківської області ДАХО, ЦДІА України (всього використано 114 архівних джерел).

Практичне значення дослідження визначається тим, що на основі його результатів автор брав участь в організації й проведенні соціологічного дослідження „Образ сучасного демократичного педагога й учня” в навчальних середніх закладах Київського району м. Харкова (вересень-жовтень 2004) з метою вивчення уявлень усіх учасників освітнього процесу про рівень демократизації взаємостосунків „учитель-учень” у сучасній школі.

Упровадження результатів дослідження здійснено протягом 2003-2005 рр. у навчально-виховній роботі ліцею № 174 „Професіонал” (довідка № 1244, від 20.08.2006 р.), НВК № 166 „Вертикаль” м. Харкова (довідка № 1596 від 23.10.2007 року); інституту післядипломної освіти ХНПУ імені Г.С. Сковороди (довідка № 1459 від 22.10.2007 р.)

Матеріали дослідження можуть бути використані у процесі викладання таких навчальних дисциплін, як „Історія педагогіки”, „Педагогіка”, „Порівняльна педагогіка”, „Основи педагогічної майстерності”, а також у розробці відповідних навчальних посібників та методичних рекомендацій для студентів вищих педагогічних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Вірогідність та достовірність основних положень і результатів дослідження забезпечується матеріалами, знайденими в архівах, науково-методичних документів (стенограм республіканських нарад працівників народної освіти, учительських конференцій, директивних вказівок Міністерства освіти УРСР з організаційно-методичних питань, протоколів засідань педагогічних рад загальноосвітніх шкіл тощо); використанням науково-педагогічної й спеціальної літератури, матеріалів періодичних видань; застосуванням комплексу методів, адекватних меті, завданням, предмету дослідження, широкою апробацією результатів дослідження.

Апробація і впровадження результатів дослідження в практику. Основні положення і висновки дослідження доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри загальної педагогіки, історії педагогіки та порівняльної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (2001-2005 рр.); на Міжнародних, Всеросійських та регіональних конференціях, а саме: „Освіта для майбутнього розвитку” (Київ, 2000); на науково-практичній конференції молодих учених (Харків, 2002), „Методологія сучасних наукових досліджень” (Харків, 2003); на читаннях студентів і молодих науковців, присвячених спадщині великого вітчизняного педагога Костянтина Дмитровича Ушинського (Одеса, 2003).

Публікації. Основні результати дослідження відображено в 14 одноосібних публікаціях автора загальним обсягом 2,5 друк. арк., з них 7 статей у провідних фахових виданнях, 4 статті у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій, 4 статті в інших виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (усього 524 найменування), архівних матеріалів (114). Загальний обсяг дисертації 235 стор., основна частина роботи - 176 стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми дослідження, її хронологічні межі, визначено об'єкт, предмет, мету роботи, сформульовано завдання, основні методи дослідження, висвітлено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, схарактеризовано джерельну базу, відображено форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі „Теоретичні питання демократизації відносин „учитель-учень” у педагогічній думці” розкрито витоки становлення ідеї демократизації у взаєминах „учитель-учень”, показано динаміку її розвитку, систематизовано погляди видатних вітчизняних педагогів визначеного періоду щодо досліджуваної проблеми.

На основі аналізу й узагальнення конкретних історико-педагогічних джерел доведено, що витоки ідеї демократизації взаємостосунків „учитель-учень” належать до стародавніх часів (М.Квінтіліан, Сократ, Піфагор, Платон); педагогіки епохи Відродження (М. Веджо, Х. Вівес, М. Монтень, Е. Роттердамський) та Нових часів (Я. Коменський, Ж. Руссо, Й. Песталоцці, А. Дістервег).

Активізація уваги до проблеми демократизації шкільного життя пов'язана з діяльністю братських шкіл на Україні ХVII-XVIII ст., а також знайшла певне відображення в творчій спадщині вітчизняних педагогів ХІХ ст. (Б. Грінченко, О. Духнович, М. Корф, С. Миропольський, М. Пирогов, С. Русова, К. Ушинський). Узагальнення їхніх поглядів, з огляду на досліджувану проблему, дозволило виокремити найбільш оптимальні умови гуманізації навчально-виховного процесу та демократизації взаємин його головних суб'єктів.

Проведене дослідження дало можливість для висновку про те, що в радянській педагогіці першої половини XX ст. найбільш ґрунтовно проблему демократизації взаємостосунків „учитель-учень” розробляли П. Блонський, А. Макаренко, С. Шацький. Їхня педагогічна платформа в контексті зазначеної проблеми повністю включала прогресивні здобутки своїх великих попередників і базувалась на демократичних гуманних позиціях: педагогічна підтримка учня, активізація роботи учнівського самоврядування, єдність зусиль усього педагогічного колективу в демократизації шкільного життя.

Узагальнення різних точок зору психологів стосовно поняття „відносини” дають можливість для його сприймання у ході дослідження як специфічного виду ставлення однієї людини до іншої, „взаємної прихильності об'єктів і їх властивостей”, „наслідків взаємозв'язку, взаємодії” тощо. Дослідники педагогічного аспекту категорії „відносини” (Ш.Амонашвілі, А.Бойко, В.Кан-Калік, М.Красовицький, Т.Мальковська, В.Сухомлинський, А.Сущенко та інші) розглядають це поняття в контексті міжособистісних стосунків учителя з учнем, їхньої взаємодії як головних суб'єктів навчально-виховного процесу, наголошують на активному, свідомому й цілеспрямованому характері їхніх взаємин, визнають суб'єктну повноцінність партнерів.

Дослідженням доведено, що, незважаючи на традиційно-авторитарний стиль у взаєминах між учителем та учнем на початку досліджуваного періоду, у другій половині ХХ століття все більш чітко визначалась невідповідність між системою й характером навчання та виховання у тогочасній загальноосвітній школі і її головною метою - формування всебічної, гармонійно розвиненої особистості. Такі педагогічні реалії викликали в педагогічній думці другої половини ХХ століття пошук шляхів побудови навчально-виховного процесу, альтернативних традиційним, які б мали чітку гуманістичну спрямованість.

Як засвідчив науковий пошук, в означений період у вирішенні проблеми демократизації взаємостосунків „учитель-учень” значну роль відіграли теоретичні ідеї та практична педагогічна діяльність В.Сухомлинського, технології розвивального навчання В.Давидова та Д.Ельконіна, головні вихідні положення та керівні ідеї особистісно-орієнтованого навчання (Г.Балл, І.Бех, О.Бондаревська, С.Гончаренко, О.Киричук, С.Подмазін, О.Савченко, О.Сухомлинська, І.Якиманська та інші), діяльність педагогів-експериментаторів, ідеї яких стали відомими під назвою „педагогіка співробітництва” (Ш.Амонашвілі, І.Волков, Т.Гончаров, І.Іванов, Є.Ільїн, В.Шаталов, М.Щетинін та інші.).

Найбільш цінними педагогічними настановами, з огляду на проблему дослідження, які не лише теоретично обґрунтовані, але й експериментально перевірені видатним педагогом ХХ ст. В.Сухомлинським, є: мудра любов до дітей (уміння „стати маленьким” як умова розуміння почуттів і переживань школяра; доброзичливе ставлення до дитини; довіра до неї та чесність у взаємостосунках); здатність до дослідження особистості, врахування її індивідуальних властивостей і психологічного стану, обізнаність з новими досягненнями науки в цій сфері з метою правильного керівництва розвитком конкретного школяра й активізації його пізнавальних дій; визнання активної ролі учня у процесі пізнання; педагогічний оптимізм у прогнозуванні майбутнього учня; категоричне заперечення примусу, різкого тону, окриків, образ.

Дослідження переконало, що в динаміці розвитку проблеми демократизації взаємин між учителем та учнем значну роль відіграли технології розвивального навчання, де педагог є не ретранслятором знань, а „поводирем-посередником”, який ділиться з учнем своїми здобутками під час введення його у світ знань, стимулює одночасно навчальну діяльність і розвиток учнів, сприяючи в цьому разі пробудженню пізнавальних інтересів, потреб, мотивів навчання, формуванню здібностей до самостійності, цілепокладання, рефлексії, практичної свідомості тощо. Важливим для розвитку досліджуваної проблеми вважаємо той факт, що завданням і роллю учителя в означеній технології є лише сприяння тій саме зміні в дитині, яка бажана для суспільства, і для якої педагог може створити лише умови своїми діями, спілкуванням, комунікаціями, не нав'язуючи їм суб'єктивно чуже для них, свої цілі, завдання, плани, проекти тощо.

Значним внеском у розвиток проблеми демократизації взаємостосунків учителя з учнем згідно з результатами дослідження стали ідеї представників „педагогіки співробітництва”, підґрунтям яких була гуманістична педагогіка (Ш.Амонашвілі, І.Волков, Т.Гончарова, І.Іванов, Є.Ільїн, В.Караковський, С.Лисенкова, В.Шаталов, М.Щетінін та інші). Кожен з них зайняв свою нішу в розвитку досліджуваної проблеми, проте об'єднуючою всі точки зору домінантою було визнання учнів з боку педагогів-експериментаторів повноправними суб'єктами навчально-виховного процесу, в якому учень відчуває себе не „об'єктом педагогічного впливу”, а „самостійно й вільно діючою особистістю”; розуміння співробітництва учителя з учнем як об'єднання їхніх інтересів та зусиль у спілкуванні, взаємодії, вирішенні пізнавальних завдань тощо.

Доведено, що в другій половині ХХ століття активно пропагувались конкретні принципи особистісно-орієнтованого навчання, зокрема визнання особистості (учня, педагога, керівника) суб'єктом освітньої діяльності й суб'єктних відносин, а людини - складною системою, яка саморозвивається. У рамках цієї технології, з огляду на проблему дослідження, педагогічне спілкування вчителя з учнем передбачається як обмін досвідом пізнання (творчості), обмін змістом „двох носіїв суб'єктного досвіду”, учителя й учня. Проте найбільш активні теоретики особистісно-орієнтованої технології наголошують на тому, що вчитель будує свої стосунки з учнем на гуманістичній основі, але він виступає „носієм соціокультурних зразків” і має забезпечити засвоєння школярами їхнього загальноприйнятого змісту.

У ході наукового пошуку виявлено, що вагомим внеском технології особистісно-орієнтованого навчання у проблему демократизації взаємин „учитель-учень” є детальна розробка механізму вивчення особистості дитини в школі, створення та використання спеціального банка даних стосовно особливостей розвитку індивідуальності кожної дитини в умовах її шкільного життя (розробка карти вивчення особистості учня в освітньому процесі з урахуванням специфічних ідей та завдань освітнього закладу; виявлення і фіксація динаміки цілісного особистісного розвитку кожної дитини через аналіз когнітивної, мотиваційно-потребносної, емоційно-вольової сфери); розробка індивідуальних освітніх програм, альтернативних навчальному стандарту й сприятливих для корекції стимулу; складання на цій основі навчального „профілю” учня як нового типу шкільної документації (Г.Балл, І.Бех, О.Бондаревська, С.Гончаренко, О.Киричук, С.Подмазін, О.Савченко, О.Сухомлинська, І.Якиманська та інші).

Отже, головними чинниками суб'єкт-суб'єктної педагогіки прогресивні представники вітчизняної педагогічної думки вважали мудру любов до дітей, одухотворену глибоким знанням вікових, психологічних та індивідуальних особливостей школяра; оптимістичне прогнозування його майбутнього розвитку; здатність учителя до позитивної й доброзичливої комунікації з учнем; глибока переконаність у творчій сутності кожної дитини та віра в потенціал її можливостей тощо.

У другому розділі - „Досвід організації демократичних відносин „учитель-учень” у шкільній практиці другої половини XX століття” - на основі узагальнення історико-педагогічних джерел, зокрема архівних документів, відображено реалізацію найбільш суттєвих теоретичних ідей прогресивних вітчизняних педагогів у практиці шкіл, накреслено напрями творчого використання прогресивного досвіду відносин „учитель-учень” у сучасній школі. демократизація відносини педагогічний навчальний

Аналіз матеріалів законодавчого характеру й офіційно-нормативних документів з освітніх питань свідчить, що у зв'язку з неоднорідністю політичної ситуації в суспільстві протягом досліджуваного періоду (від єдиної радянської, або комуністичної до демократичної) і розвиткомсамого поняття демократизації у загальнолюдському розумінні змінювалися й пріоритети у взаємостосунках між учителем та учнем.

Дослідження переконало, що на початку другої половини ХХ ст. демократизація освіти була практично формальною. Особливістю вирішення всіх шкільних питань на початку досліджуваного періоду, зокрема й сутності взаємин учителів та учнів, було використання будь-якого педагогічного форуму з метою пропаганди кон'юнктурних гасел, ідеологічних нашарувань, що визначали „магістральну лінію всієї діяльності загальноосвітньої школи”. Як свідчать архівні документи, зокрема протоколи засідань педагогічних рад у досліджуваний період, у практиці роботи шкіл у розв'язанні різноаспектних питань взаємостосунків учителя з учнем головна увага зверталась на дисциплінарні заходи у вихованні „свідомої дисципліни”, „прищеплення учням почуття обов'язку”, „свідомої відповідальності за свої дії і вчинки”, формування „навичок культурної поведінки як невід'ємної риси моральних якостей радянського школяра”. Проте засоби формування позитивних моральних якостей або подолання „неврівноваженості окремих учнів”, їхньої недисциплінованості чи інших негараздів пропонувались швидше декларативні, авторитарні.

Результати проведеного наукового пошуку дають підстави для ствердження, що в наступні роки досліджуваного періоду підходи до вирішення вказаної проблеми мали тенденцію до демократизації взаємостосунків між головними суб'єктами навчально-виховного процесу. З'ясовано, що значною мірою позитивній динаміці цього процесу сприяли досвід педагогічного колективу Павлиської школи під керівництвом В. Сухомлинського й активна популяризація ідей особистісно-зорієнтованого навчання та „педагогіки співробітництва”. У роботі виокремлено ті здобутки середніх навчальних закладів України досліджуваного періоду, які сприяли демократизації взаємостосунків учителів з учнями: введення карток спостережень з метою індивідуалізації та диференціації навчально-виховного процесу і подолання „зрівнялівки” та „знеособлення”; проведення анкетувань школярів для визначення бажаних для них якостей і характерних рис учителів; забезпечення позитивного настрою протягом усього навчального процесу; обговорення питання про необхідність демократизації шкільного життя на засіданнях педагогічних рад, з детальною характеристикою видів взаємин з учнями та визначенням оптимальної моделі навчального спілкування у вигляді ділового співробітництва. Особлива увага надавалась активізації діяльності учнівського самоврядування як „школи майбутніх громадян демократичного суспільства”: залучення до органів учнівського самоврядування тих, хто має організаторські здібності, авторитет серед однолітків, не лише успішних у навчанні учнів; а також звільнення органів самоврядування від опіки, наказів; об'єднання комісій або секторів у різних органах самоврядування (комітеті комсомолу, учкомі, раді дружини) з метою спільної діяльності й співпраці, а не іхнього дублювання; звіти органів самоврядування; запрошення на педагогічні ради, виробничі наради, партійні збори представників учнівського активу тощо.

У ході наукового пошуку доведено, що теоретичні ідеї та досвід організації демократичних взаємостосунків „учитель-учень” можуть бути творчо осмислені на нинішньому етапі розвитку суспільства та реалізовані в таких напрямах: розробка цілісної програми демократичних перетворень у шкільництві з урахуванням реального характеру внутрішніх взаємостосунків у конкретній школі та активного включення всіх учасників навчально-виховного процесу (адміністрації, учителів, вихователів, учнів) у розбудову демократичної школи; забезпечення психологічної готовності всіх членів шкільного колективу до демократичних перетворень та позитивне ставлення до них; створення правової основи демократичного життя в школі з чітким усвідомленням кожним своїх прав та обов'язків і гарантій їх виконання; визначення не лише обов'язків, але й прав школярів усіх вікових груп та забезпечення їхньої реалізації; включення до ради школи представників шкільного самоврядування та батьків; орієнтація вчителів у вдосконаленні навчального процесу на самоосвіту, саморозвиток, самовдосконалення, а також на розвиток рефлексії та самокритики; оптимальний розвиток шкільного самоврядування з метою надання школярам реальних, а не формальних чи фіктивних прав у вирішенні головних питань діяльності колективу (планування виховної роботи з урахуванням зацікавленості дітей); заохочення та покарання учнів; розподіл зароблених коштів; оцінка роботи вчителів і керівників шкіл; розгляд виникаючих конфліктів в організації всіх моментів дитячої життєдіяльності.

Узагальнення результатів науково-педагогічного пошуку, аналіз джерельної бази дали підстави зробити такі висновки:

У дисертації відповідно до мети й завдань представлено розвиток проблеми демократизації відносин „учитель-учень” (на матеріалах середніх закладів освіти України другої половини ХХ століття) у вигляді ретроспективного аналізу теоретичних питань та досвіду.

1. Витоками ідеї демократизації відносин учителя з учнем у світовій педагогічній думці є праці та власна педагогічна діяльність філософів Стародавньої Греції, педагогів епох Відродження та Нових часів.

Сутнісними характеристиками розвитку ідеї демократизації взаємин учителя з учнем у вітчизняній педагогічній теорії та практиці були: конкретизація вимог до морально-етичних якостей учителя; гармонізація взаємних стосунків учителя з учнем всупереч існуючим авторитарним; розробка умов гуманізації навчально-виховного процесу та демократизації взаємин між його головними суб'єктами; введення в шкільні статути конкретних законодавчих правил як чинника коригування взаємостосунків учителів та учнів; визначення підходів до розробки поняття „педагогічні відносини” як наукової категорії у філософському, психологічному, педагогічному, соціологічному й лінгвістичному аспектах.

2. Доведено, що значний внесок і розвиток теоратичних засад демократизації відноси „учитель-учень” здійснено видатними психологами і педагогами досліджуваного періоду (В.Давидов, Д.Ельконін, В.Сухомлинський та ін.) Він полягав у визначенні сутності дефініції „демократичні відносини”, в абґрунтуванні умов їх ефективної реалізації, а також вимог до вчителя, як „майстра встановлення” демократичниї відносин, серед яких найбільш цінними для сьогоденя є такі:

- мудра любов до дітей, „одухотворена глибоким знанням їхньої природи, вміння вчителя на певний час „стати маленьким”, „стати дитиною”, стимулюючи в собі спогади про своє дитинство та власні дитячі почуття (В. Сухомлинський); здатність сприйняти кожного учня таким, яким він є (Ш. Амонашвілі); здібність сприймати й адекватно ставитись до поведінки дитини в кожний момент спілкування з нею, наявність оцінних критеріїв для розуміння характеру змін у поведінці школяра, вміння дати об'єктивну оцінку його емоційного стану (І. Бех);

- здатність до оптимістичного прогнозування майбутнього розвитку школяра та віра в потенціал його можливостей (В. Сухомлинський); „підбадьорююче співчуття” як чинник майбутньої перспективи школяра, педагогічне терпіння як „оптимістичний підхід до сил і можливостей учня” та умова стимулювання зростання його самосвідомості (Ш. Амонашвілі);

- урахування особливостей віку школяра та розуміння його психологічного стану й тих конкретних соціально-педагогічних змін, які детермінують особливості духовного світу особистості школяра на кожному щаблі її розумового, емоційного, естетичного, морального розвитку з метою врахування різних форм підліткового критицизму для попередження конфліктних ситуацій;

- гуманне ставлення до учнів та визнання їх повноправними суб'єктами навчально-виховного процесу як підґрунтя співробітництва з ними; сприймання уроку як „лабораторії культури мислення”, спільного пошуку істини учителем та учнем, педагогічна підтримка школяра, спрямована на пробудження в ньому потреби в самопізнанні;

- категоричне засудження імперативної педагогіки з будь-якими авторитарними засобами (примушення, окрик, різкий тон, грубощі) як негативного чинника виникнення конфліктної ситуації між учителем та учнем; обережне використання таких засобів моральних покарань як висловлення недовіри, догана, осуд лише в тих формах, які не викликають психологічного бар'єру між учителем та учнем;

- обережне ставлення до оцінки як серйозного й непростого „педагогічного інструментарію”, здатного негативно впливати на взаємостосунки між учителем та учнем; правильна організація взаємовідносин з „важкими” підлітками, побудована на педагогічному оптимізмі;

- знання психологічних закономірностей і механізмів побудови навчальної діяльності в напрямку розвитку особистості, відмова від ролі „ретранслятора” знань, переважання діалогічної позиції педагога, спрямованої на активність учня в його особистісному розвитку та на кореляцію стимулів до навчання;

- культивування вчителем психологічних особливостей для доброзичливої комунікації із школярами (бадьорості, життєрадісності, відкритості, щирості, позитивно спрямованої емоційності) та розвитку в них здатності до толерантного спілкування з іншими людьми в майбутньому.

3. Виявлено, що розвиток демократичних взаємостосунків „учитель-учень” у шкільній практиці досліджуваного періоду був тісно пов'язаний із загальним рівнем демократизації в країні, який суттєво впливав на реалії шкільного життя. Так,

50-60 рр. ХХ ст. - супроводжувалися демократичними перетвореннми у взаєминах „учитель-учень”, які часто носили декларативний характер пропаганди кон'юнктурних гасел щодо переваг „соціалістичної демократії” над „буржуазною”, спрямованих на ідеологізацію навчально-виховного процесу. У розв'язанні різноаспектних питань взаємостосунків між учителем та учнем головна увага зверталась на дисциплінарні заходи у вихованні „свідомої дисципліни”.

70-80 рр. ХХ ст. - було притаманне поширення серед прогресивного педагогічного загалу пріоритетів гуманізації й гармонізації взаємин між учителями та учнями як визначальних чинників демократичних перетворень у школі; зміна стилю внутрішкільного управління, перебудова міжособистісних стосунків головних суб'єктів навчально-виховного процесу, розвиток шкільного самоврядування на демократичній основі з одного боку; наявність авторитарного стилю у спілкуванні вчителя з учнем, адміністрації з учителем - з іншого.

90-і рр. ХХ ст. - характеризувалися як активним спрямуванням педагогічної громадськості на демократизацію взаємостосунків „учитель-учень”, так і інерціонніст, стереотипністю педагогічного мислення, консерватизмом поглядів на взаємини вчителів та учнів; недостатньою розробленістю механізму демократизації шкільного життя, що надає „мітингового” характеру устремлінням до демократизації шкільного життя; відсутністю системного підходу до аналізу реального стану взаємостосунків, виробленню чіткої програми дій.

4. Заслуговують на вивчення й творче використання такі педагогічно цінні надбання з питань демократизації взаємин „учитель-учень”, як: розробка програми демократичних перетворень конкретною школою, яка включала б не лише обов'язки, але й права школярів усіх вікових груп та забезпечувала б їх реалізацію; включення до ради школи представників шкільного самоврядування та батьків; оптимальний розвиток шкільного самоврядування з метою надання школярам реальних прав у вирішенні головних питань діяльності колективу; орієнтація вчителів на співробітництво з учнями.

Це дослідження не вичерпує всіх проблем. Подальший науковий пошук доцільно спрямувати на розкриття становлення й розвиток авторських шкіл, побудованих на засадах демократизації і гуманізації навчально-виховного процесу; спільної діяльності школи й сім'ї як умови демократизації взаємин „учитель-учень” та інші.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДБИТО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

І. Статті в наукових фахових виданнях:

1. Єрмола О.А. Взаємовідношення вчитель-учень у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського / О.А. Єрмола // Теорія та методика навчання та виховання : зб. наук. праць / Харк. нац. пед. у-т імені Г.С.Сковороди . - Х. : ОВС, 2002. - Вип. 9. - С. 102-105.

2. Єрмола О.А. Проблема взаємовідносин учителя та учнів у педагогічному процесі / О.А. Єрмола // Імідж сучасного педагога. - 2002. - № 2 (21). - С. 60-61.

3. Єрмола О.А. Розкриття поняття демократизації взаємовідносин “учитель-учень” у педагогічній літературі / О.А. Єрмола // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки : зб. наук. праць / І-т пед-ки і психол. проф. освіти Акад. пед. наук України, Запоріз. обл. і-т післядипломної пед. освіти. - Київ-Запоріжжя: ТОВ „Фінвей”, 2002. - Вип. 24. - С. 105-109.

4. Єрмола О.А. Педагоги-новатори 80-х років ХХ століття про гуманізм як основу демократичних відносин „учитель-учень” / О.А. Єрмола // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки : зб. наук. праць / І-т пед-ки і психол. проф. освіти акад. пед. наук України, Запоріз. обл. і-т післядипломної пед. освіти. - Київ-Запоріжжя: ТОВ „Фінвей”, 2003. - Вип. 26. - С. 105-109.

5. Єрьоменко О.А. Обговорення питання про демократичні відносини „вчитель-учень” на колегіальних зборах учителів (друга половина ХХ ст.) / О.А. Єрьоменко // Професійна підготовка та інноваційні процеси у навчально-виховних закладах : зб. наук. праць / Мін-во культури і мистецтва України, Луганськ. держ. і-т культ. і мист., Обл. метод. кабінет учб. закладів мистецтва та культури. - Х. : Стиль-Іздат, 2004. - С.50-58.

6. Єрьоменко О.А. Ідея демократизації відносин „учитель - учень” в офіційно-нормативних документах другої половини ХХ століття / О.А. Єрьоменко // Збірник наукових праць (Педагогічні науки) / Бердянськ. держ. пед. у-т. - Бердянськ, 2004. - № 1. - С. 123-129.

7. Єрьоменко О.А. Питання гуманізації взаємин „учитель-учень” у педагогічній практиці кінця ХХ-го століття / О.А. Єрьоменко // Теорія та методика навчання та виховання : зб. наук. праць / Харк. нац. пед. у-т імені Г.С.Сковороди. - Х., 2007. - Вип.18. - С. 87-92.

ІІ. Публікації в інших виданнях:

8. Єрьменко О.А. Витоки демократичних відносин „учитель-учень” в історії зарубіжної педагогічної думки / О.А. Єрьоменко // Майстерня гуманності : Інформаційний вісник / Мін-во освіти і науки України, Управління освіти Кіївськ. район. ради. - Х. : Управл. освіти Київськ. район. ради, 2005. - Вип. 11. - С. 29-36.

9. Єрьоменко О.А. Організація демократичних відносин „учитель-учень” у шкільній практиці другої половини ХХ століття / О.А. Єрьоменко // Майстерня гуманності : Інформаційний вісник / Мін-во освіти і науки України, Управління освіти Кіївськ. район. ради. - Х. : Управл. освіти Київськ. район. ради, 2007. - Вип. 13. - С. 30-35.

10. Єрьоменко О.А. Реалізація відносин „учитель-учень” у навчальному процесі / О.А. Єрьоменко // Майстерня гуманності : Інформаційний вісник / Мін-во освіти і науки України, Управління освіти Кіївськ. район. ради. - Х. : Управл. освіти Київськ. район. ради, 2008. - Вип. 14. - С. 76-81.

ІІІ. Матеріали конференцій:

11. Єрмола О.А. Розкриття гуманно-демократичних відносин „учитель-учень” у педагогічній спадщині К.Д.Ушинського: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. [„Всеукр. наук.-практ. читання студентів і молодих науковців, присвячені спадщині великого вітчизняного педагога Констянтина Дмитровича Ушинського”] (20-21 трав. 2003 р.) / Мін-во освіти і науки, Південноукр. держ. пед. у-т імені К.Д.Ушинського. - Одеса : Півдукр. держ. пед. у-т імені К.Д.Ушинського, 2003. - С. 206-208.

12. Єрмола О. Оптимальні шляхи демократизації школи: матеріали міжнар. конф. [„Освіта для майбутнього розвитку”] (31 трав.-1 черв. 2002 р.) / Нац. у-т „Києво-Могилянська акад.”, І-т громадянськ. освіти НаУКМА, І-т соціальн. та політ. психол. АПН України, Колежд освіти і розв. людини у-ту Міннесота (США)”. - К., 2002. - С. 46-47.

13. Єрмола О.А. Сутність демократизації відносин “учитель-учень” у педагогічній теорії другої половини ХХ століття : матеріали наук.-метод. конф. молодих учених [„Методологія сучасних наукових досліджень”] / Мін-во освіти і науки України, Харк. держ. пед. у-т імені Г.С.Сковороди. - Х. : Харк. держ. пед. у-т імені Г.С.Сковороди, 2003. - С. 41-43.

14. Єрмола О.А. Демократизація відносин „учитель-учень” - вимога часу : наук.-практ. конф. молод. учених [„Методологія сучасних наукових досліджень”] / Мін-во освіти і науки України, Харк. держ. пед. у-т імені Г.С.Сковороди. - Х. : Харк. держ. пед. у-т імені Г.С.Сковороди, 2003. - Вип. 4. - С. 23.

АНОТАЦІЇ

Єрьоменко О.А. „Теорія та практика демократизації відносин „учитель-учень” (на матеріалах середніх закладів освіти України другої половини XX століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, Харків, 2008.

У дисертації систематизовано теоретичні здобутки видатних представників вітчизняної педагогічної думки другої половини XX століття з проблеми демократизації взаємостосунків „учитель-учень” та їх реалізацію в тогочасній шкільній практиці. Визначено витоки становлення ідеї демократизації відносин „учитель-учень” у зарубіжній педагогічній думці й тенденції її розвитку. Простежено розвиток проблеми демократизації взаємостосунків між учителями та учнями в історії педагогічної думки України. Конкретизовано особливості проблеми взаємин „учитель-учень” у зазначений період, визначено досягнення та безпосередній внесок найбільш видатних його представників. У дисертації накреслено напрями творчого осмислення та використання у практиці сучасної школи педагогічних здобутків з досліджуваної проблеми видатних вітчизняних педагогів другої половини XX століття.

Ключові слова: демократичні відносини, гуманізація навчально-виховного процесу, теорія та практика взаємини вчителя й учня, авторитаризм, середні заклади освіти, Україна.

Ерёменко О.А. «Теория и практика демократизации взаимоотношений «учитель-ученик» (на материалах средних учебных заведений Украины второй половины XX века). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С.Сковороды, Харьков, 2008.

Диссертация посвящена исследованию проблемы взаимоотношений учителя и ученика в истории прогрессивной отечественной педагогической мысли второй половины XX века.

В диссертации проанализированы истоки возникновения и становления идеи демократизации взаимоотношений педагога и ученика, доказано, что ее зарождение относится к временам античности, четкая регламентация действенности такого стиля отношений между участниками воспитательного процесса для формирования личности принадлежит педагогам-гуманистам эпохи Возрождения, обоснование научной теории данной проблемы произошло в Новое время.

Значительное внимание в работе уделено осмыслению идеи демократичных взаимоотношений в отечественной педагогической мысли, начиная с Украины-Руси и заканчивая XIX веком. Исследование показало, что во все времена, несмотря на традиционность авторитарного общения в учебных заведениях, прогрессивная педагогическая мысль в решении проблемы взаимоотношений учителя и ученика считала необходимым и оптимальным гуманный, демократический стиль общения с ориентацией на индивидуальность ребенка и уважение к его личности.

Выявлены предпосылки демократизации взаимоотношений между учителем и учеником в отечественной общеобразовательной школе. В результате обобщения теоретических идей и педагогического опыта известных педагогов ХХ века П. Блонского, А. Макаренко, С. Шацкого доказано, что в разработке многих педагогических и психологических вопросов они уделяли большое внимание вопросам гуманных взаимоотношений между субъектами учебно-воспитательного процесса. Одним из важнейших условий оптимального решения проблемы они считали высокий нравственный уровень сотрудничества между педагогами, их бескорыстное отношение к педагогической работе, профессиональную образованность и способность к постоянному духовному росту; понимание самоценности детства; любовь и уважение к ребенку и учет его индивидуальности; наличие педагогического такта.

Конкретизированы подходы к определению понятия «педагогические отношения» как научной категории в философском, психологическом, социальном и лингвистическом аспектах, что позволило сделать выводы: основанием демократических взаимоотношений учитель-ученик является субъективная полноценность партнеров, процесс духовного общения, взаимного проникновения в мир мысли, чувств, переживаний и сопереживаний, руководящая роль учителя в установлении гармонических отношений с учащимися, переход стиля руководства школой на гуманистическую основу.

В диссертации раскрыты особенности взаимоотношений учителя с учеником в педагогической мысли ХХ века, доказано, что в решении исследуемой проблемы в конкретный исторический период большую роль сыграли педагогическое наследие и практическая педагогческая деятельность в Павлышской школе В. Сухомлинского, психолого-педагогические основы развивающего обучения (Д. Эльконин - В. Давыдов), технологии личностно-ориентированного обучения; идеи педагогов-експериментаторов 90-х гг., известные под названием «педагогика сотрудничества» (Г. Балл, И. Бех, О. Бондаревская, С. Гончаренко, О. Киричук, С. Подмазин, А. Савченко, О. Сухомлинская, И. Якиманская и др.).

Выделены требования к учителям, обеспечивающие гармонические отношения и соблюдение демократических норм общения между учителем и учеником: владение учителем методикой педагогического наблюдения с целью изучения индивидуальности ребенка и дифференциации учебного процесса; наличие у учителя коммуникативных качеств, способствующих гармоническому межличностному взаимодействию всех участников учебно-воспитательного процесса; способность «стать маленьким» как условие для понимания позиции ребенка; разумное, понимающее, сочувственное, тактичное отношение к ученику; отрицание физических и нравственных наказаний; гармония между словом и поступком учителя.

...