Етновиховання в українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Дохристиянські часи

Етновиховання в українському суспільстві має свою давню історію і базується на системі духовних цінностей, напрацьованих впродовж тисячоліть. Вони найтісніше пов'язані з релігією народу і втілені у його розумінні добра і зла, взаємопідтримки та взаємодопомоги, совісті тощо.

Духовні цінності суспільства невідривні від його етнічного наповнення і виражаються в концентрації найбільш сприйнятих ним ідей, поглядів, переконань здебільшого напрацьованих на основі вже відомих, так званих “старих”, але актуальних, які підлягають оновленню та осучасненню. В такому вигляді вони постають перед молодим поколінням і впливають на процес його виховання. Етнопедагогіка знайшла відтворення в усній народній творчості: прислів'ях, приказках, піснях, казках, притчах тощо. Вона формувалася у процесі всього трудового життя народу.

Ще в дохристиянські часи у ранньому віці дітям прищеплювалися трудові навички і вміння, які закріплювалися у їх пам'яті за допомогою показу, спостереження, повторення. Етновиховання мало загальнонародний характер. З появою приватної власності і відокремленням сімей суспільне виховання було замінене індивідуальним. Відомо, що до заснування Київської держави носіями етнопедагогічної мудрості були селяни, і тому здавна пропагувалась ідея любові і поваги до землі. У наш час дещо змінені погляди стосовно значущості землі у житті кожної людини, але розуміння помилковості припущення про можливість її у когось відбирати, нею спекулювати, порушувати розуміння її святості викликає часті дебати серед найвпливовіших людей держави і сприяє виробленню у суспільстві нових підходів до використання земельних ресурсів.

Крім землі наші предки вшановували небесні світила і, в першу чергу, сонце, місяць, зорі. Із сонцем вони пов'язували існування добрих сил, які можуть протистояти злу, тому й виховували молодь сприймати сонце як світло і добро. Їх поклоніння сонцю включало морально-етичні норми, які супроводжували життєдіяльність і свідчили про високий рівень культури. Захід сонця предки вважали “…недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом” і супроводжували його сумом з надією, що воно скоро знову з'явиться; схід - “…блаженною стороною, де вічна весна, вічне світло й тепло”. Люди завжди молились на схід, сподіваючись, що “…вранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве”. По його кольору, “поведінці” у давнину передбачали погоду, рівень успішного чи навпаки перебігу справ, подій.

Місяць як і сонце в народному розумінні був космічною силою. Іван Огієнко писав: “Місяць скрізь шанувався, бо це ж нічне боже око. І навіть і тепер, хто бачить його вперше (новика), той конче має перехреститися, щоб щастило весь місяць”. З місяцем пов'язувались різні теорії в астрології і демонології. Про людину, яка не достатньо інформована про якусь подію говорять: “Як з місяця звалилася”. Затемнення місяця чи сонця сповіщало про щось недобре, зле, що доведеться долати найближчим часом.

Особливе місце у житті пращурів відводилось зорям. У давніх весільних ритуалах відбувалось вшанування місяця і вечірньої зорі, як символів молодого і молодої. Наші предки були переконані в тому, що “…небесні світила - це одна родина: сонце - жінка, місяць - чоловік, молодий, а зорі - то дітки”. Зорі часто обожнювались. Наприклад: Сварог (бог неба і небесного вогню) мав 12 сузір'їв, головним серед яких було сузір'я зимового сонцестояння за назвою Перун ( бог блискавки і грому). З ним пов'язували момент утворення Всесвіту, оскільки вважали що тоді Сонце перебувало саме в сузір'ї Перуна; Велес (захисник худоби) був у великій пошані і символізував достаток; богиня Дана - володарка святої води; Стрибог - бог вітру тощо.

Аналізуючи історичні аспекти етновиховання маємо наголосити на тому, що український народ споконвіку був хліборобським. Землю вони вважали матір'ю, яка дає все потрібне для людського життя. За давніми переказами вона розташована на водах океану на трьох великих китах і тридцяти малих. Її не можна кривдити, їй потрібно давати спокій, шанувати. Землю називали божою, праведною, святою. Вона не стала персоніфікованою богинею, але обожнювалась у всі часи. Візьмемо для прикладу відомі ритуали щодо вшанування землі як годувальниці, примножувачки духовних та матеріальних благ суспільства. Нею клялися, їй поклонялися, з нею пов'язували свій добробут, майбутнє дітей. Про землю говорили повчально: “Земля дає все і забирає все”, “Земля - мати наша, всіх годує і пестить”, “Хто на землі сидить, той не впаде” і т. п.

Виховання у людей пошани до хліборобської праці і самого хліба вплинуло на їх світоглядні, психологічні, фізіологічні та інші особливості. Відомо, що хліборобську культуру український народ плекав протягом довгих тисячоліть, і вона мала суттєвий вплив на розвиток етнопедагогіки, особливо в плані ідейно-морального та емоційно-естетичного виховання. Варто відзначити, що бережливе і шанобливе ставлення українців до хліба, землі не зменшувало їх поваги до вогню, води, повітря, рослинного та тваринного світу, птахів - рідної природи взагалі і сприяло виробленню у них високої працездатності, працелюбності.

Щодо вогню - то його сприймали як “…вияв сонячного бога на землі, послом неба на землю”. І досі існують застереження про необхідність збереження родинного вогнища. В огонь заборонялось плювати, говорити непристойні речі. Навіть піч вимітати нечистим віником вважалось скверною. Вогонь сприймався як очисна сила: через нього переводили молоду, стрибали в ніч на Купайла, його “розкладали” парубки і нестарі чоловіки навколо церков у святу ніч перед Великоднем, задля очищення громади від злого. Його похідні блискавка та грім теж обожнювались. Блискавка вважалась небесним вогнем, яким відганяються злі сили або караються негідні вчинки. Грім сприймався як посланець неба і вогню. Він мав цілющу силу.

Здавна обожуваною була й вода. Вважалось, що вона очищає людину від гріхів, оживляє природу, робить плодючою землю. “Вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, - додає сил або, навпаки, відбирає їх”,- писав про переконання наших предків Іван Огієнко. У давнину вода була символом розмноження і парування. Здавна відоме обливання водою на свята. На сьогодні є широко використовуваними стародавні приказки: “Правда у воді не тоне і в огні не горить”, “Який поріг - така і господарка, яка криниця - такий і господар”, “Я виведу тебе на чисту воду”, “З нього як з гуся вода”, “Як у воду дивився” та інші. Освячення води збереглося від дохристиянських часів дотепер. Цілющими вважалися сльози і роса, а хмари - джерелом плодючої сили.

Багато повір'їв склалося в народі і про вітер. Символом вітру при заклинаннях служить дмухання, яке розгонить злі сили або оберігає від злих духів. Люди вважали, що в повітрі є духи, які можуть стримати дощ, або зробити його сильнішим. Відомо, що від стану повітря залежить погода, а від погоди - багато видів трудової діяльності селян, тому вони свої вірування “…густо населили духами з повітря”.

У давнину священним вважалося деревопоклонство. Люди шанобливо ставились до дерев великих розмірів. Особливо схилялися перед дубом, буком, липою, вважаючи, що їх любили боги. Священними вважалися гаї.

По-різному реагували на звичайну та плакучу вербу (символ журби), бо, за народними переказами, саме з її дерева робили цвяхи для хреста. Але через свою невибагливість вона набула собі пошану.

Береза вважалася символом дівочої чистоти та смутку, оскільки налякалася і побіліла, але не прийняла зрадника Юди, коли той хотів на ній повіситися. Повісився він на осиці, і тому вона постійно тремтить та вважається нечистою, проклятою.

Нечистою називають і бузину, бо в народі побутує думка, що на ній повісили великомученицю Варвару. Її не слід викопувати, щоб не сполохати чорта.

Калина - символ дорослості та краси дівчини, кохання, вірності та крові. У народі про неї співають і кажуть: “Ой у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками”. ЇЇ використовували при простудних захворюваннях, вплітали у святкові вінки, прикрашали весільні караваї.

Лоза - символ дорослості дівчини та сирітства. І досі серед людей можна почути: “Гнеться, як лоза”, “Тонка, як лоза”.

Наші давні пращури поклонялися різним рослинам, бо зібрані у певний час, “…особливо на Івана Купайла, мають велику цілющу силу”. Іван Огієнко відзначав, що любисток за народними переконаннями привертав любов дівчини чи жінки, барвінок - символ першого кохання та вдалого шлюбу, рожа - символ дівочої чистоти, лобода - символ убогості. Люди вважали, що у чортополосі, будяках та кропиві водиться нечиста сила, а часник охороняє проти любої злої сили.

У давнину багато уваги приділялося різним плодам. Яблуко вважалося символом родючості, гарбуз - символ відмови, просо, гречка і коноплі - мають сексуальне значення.

Етновиховання у давнину здійснювалось у повсякденному житті. В його основі були народні знання про оточуючий світ, де кожна деталь мала певне смислове навантаження. Знання ці втілені у казках, піснях, різножанровій народній творчості.

Особливе місце у етновиховній практиці має світ звірів. У І.Огієнка знаходимо: “…звірі, як захисники певного роду чи племени, називалися тотемами”. Лиса вважали хитруном, зайця - боягузом, ведмедя - недотепою. Багато звірів та свійських тварин символізували якості, з якими людям доводилось стикатись у житті: тур - символ сили, собака - вірності, баран - невинності, кінь - швидкості тощо. Якщо люди порівнювали когось із відповідним звірем чи твариною, то зважали попередньо на схожість якихось їх якостей.

У народному досвіді багато інформації про птахів. Відомо, що “…птаство в народних творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову і розмовляє”. Зозуля - віщий птах, який символізує сум і вдівство, голуб - щиру, ніжну та вічну любов, яструб - хижацтво, ластівка - весну, крук, коршак - лихо, сокіл - хоробрість, півень - допомагає проти злої сили, горобець - має недобру славу, сорока - віщує новини і т. п.

Особливого значення народ надавав плазунам. Гадюки і змії дуже сильно шкодять людині. “Змієборство - це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем'яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх”.

Ще в дохристиянські часи у ранньому віці дітям прищеплювалися трудові навички і вміння, які закріплювалися у їх пам'яті за допомогою показу, спостереження, повторення. Етновиховання мало загальнонародний характер. З появою приватної власності і відокремленням сімей суспільне виховання було замінене індивідуальним. Відомо, що до заснування Київської держави носіями етнопедагогічної мудрості були селяни, і тому здавна пропагувалась ідея любові і поваги до землі. У наш час дещо змінені погляди стосовно значущості землі у житті кожної людини, але розуміння помилковості припущення про можливість її у когось відбирати, нею спекулювати, порушувати розуміння її святості викликає часті дебати серед найвпливовіших людей держави і сприяє виробленню у суспільстві нових підходів до використання земельних ресурсів.

Крім землі наші предки вшановували небесні світила і, в першу чергу, сонце, місяць, зорі. Із сонцем вони пов'язували існування добрих сил, які можуть протистояти злу, тому й виховували молодь сприймати сонце як світло і добро. Їх поклоніння сонцю включало морально-етичні норми, які супроводжували життєдіяльність і свідчили про високий рівень культури. Захід сонця предки вважали “…недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом” і супроводжували його сумом з надією, що воно скоро знову з'явиться; схід - “…блаженною стороною, де вічна весна, вічне світло й тепло”. Люди завжди молились на схід, сподіваючись, що “…вранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве”. По його кольору, “поведінці” у давнину передбачали погоду, рівень успішного чи навпаки перебігу справ, подій.

Місяць як і сонце в народному розумінні був космічною силою. Іван Огієнко писав: “Місяць скрізь шанувався, бо це ж нічне боже око. І навіть і тепер, хто бачить його вперше (новика), той конче має перехреститися, щоб щастило весь місяць”. З місяцем пов'язувались різні теорії в астрології і демонології. Про людину, яка не достатньо інформована про якусь подію говорять: “Як з місяця звалилася”. Затемнення місяця чи сонця сповіщало про щось недобре, зле, що доведеться долати найближчим часом.

Особливе місце у житті пращурів відводилось зорям. У давніх весільних ритуалах відбувалось вшанування місяця і вечірньої зорі, як символів молодого і молодої. Наші предки були переконані в тому, що “…небесні світила - це одна родина: сонце - жінка, місяць - чоловік, молодий, а зорі - то дітки”. Зорі часто обожнювались. Наприклад: Сварог (бог неба і небесного вогню) мав 12 сузір'їв, головним серед яких було сузір'я зимового сонцестояння за назвою Перун ( бог блискавки і грому). З ним пов'язували момент утворення Всесвіту, оскільки вважали що тоді Сонце перебувало саме в сузір'ї Перуна; Велес (захисник худоби) був у великій пошані і символізував достаток; богиня Дана - володарка святої води; Стрибог - бог вітру тощо.

Аналізуючи історичні аспекти етновиховання маємо наголосити на тому, що український народ споконвіку був хліборобським. Землю вони вважали матір'ю, яка дає все потрібне для людського життя. За давніми переказами вона розташована на водах океану на трьох великих китах і тридцяти малих. Її не можна кривдити, їй потрібно давати спокій, шанувати. Землю називали божою, праведною, святою. Вона не стала персоніфікованою богинею, але обожнювалась у всі часи. Візьмемо для прикладу відомі ритуали щодо вшанування землі як годувальниці, примножувачки духовних та матеріальних благ суспільства. Нею клялися, їй поклонялися, з нею пов'язували свій добробут, майбутнє дітей. Про землю говорили повчально: “Земля дає все і забирає все”, “Земля - мати наша, всіх годує і пестить”, “Хто на землі сидить, той не впаде” і т. п.

Виховання у людей пошани до хліборобської праці і самого хліба вплинуло на їх світоглядні, психологічні, фізіологічні та інші особливості. Відомо, що хліборобську культуру український народ плекав протягом довгих тисячоліть, і вона мала суттєвий вплив на розвиток етнопедагогіки, особливо в плані ідейно-морального та емоційно-естетичного виховання. Варто відзначити, що бережливе і шанобливе ставлення українців до хліба, землі не зменшувало їх поваги до вогню, води, повітря, рослинного та тваринного світу, птахів - рідної природи взагалі і сприяло виробленню у них високої працездатності, працелюбності.

2. Період Київської Русі

Вагоме місце у вихованні підростаючих поколінь особливо періоду Київської Русі мала опора на історичний досвід мужності і волелюбності наших предків. Історичні джерела свідчать, що задовго до офіційного хрещення Русі і створення перших шкіл князем Володимиром місто Київ було відоме як культурний центр південної групи слов'ян.

Не можна не погодитись з позицією науковців про те, що “…Київ з самого початку формування українського етносу був не тільки найбільшим адміністративним, але й духовним і культурним його центром”. Відкриття першої школи в Києві для вихідців із князівсько-боярського середовища за підтвердженням у відомому джерелі “Повісті минулих літ” відбулось у 988 році. Паралельно з нею були відкриті школи для дітей із бідних родин. У виховний процес було внесено багато “свіжого”: християнська мораль, нові ідеали, культура.

“За князя Володимира почалася нова доба в усіх галузях життя: в політиці, релігії, культурі, економіці”. Етнопедагогічні процеси набули високого рівня розвитку. Вірність князям, які уособлювали собою владу, презирство до неволі і рабства впливали на вироблення свободолюбних якостей характеру у підростаючої молоді. Поряд з цим маємо відзначити високий рівень самопожертви наших предків-українців як за ідею, так і за свого ближнього.

У період Київської Русі до процесу накопичення етнопедагогічних знань підключилося міське населення, причому люди різного соціального і майнового стану. Помітний вплив на навчання і виховання молоді мало християнське віровчення. Усвідомлення знань як особливої цінності було чи не найвагомішим на той час аспектом етнопедагогіки.

Опановуючи спосіб мислення кращих представників соціуму, оволодіваючи інформацією про результати їх інтелектуальної діяльності молодь прагнула розвитку і самовдосконалення. За Стельмаховичем М. Г. “…винайдення письма на Русі… та його дальший розвиток дали змогу зберігати етнопедагогіку не тільки в пам'яті та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її на письмі”.

За переконаннями учених давнє власне письмо існувало в Київській Русі задовго до прийняття християнства, і його використали Кирило та Мефодій для укладення алфавіту церковно-словянської мови. Рідномовне виховання сприяло формуванню етностосунків, зближувало людей різновікових категорій у щоденному житті та їх різнорідній діяльності.

Однією з найяскравіших сторінок нашої історії була діяльність Ярослава Мудрого. Вона включала шкільну та книжну справи, право, філософію, публіцистику, містобудування, архітектуру, літературу, мистецтво. Ярослав Мудрий визнавав візантійське мистецтво, і тому візантійські митці розписували руські храми, прикрашали їх фресками, іконами, мозаїкою і т.п.

Розуміння змісту мистецьких творів поглиблювало і поповнювало знання значної кількості дисциплін, зокрема геометрії, математики, історії тощо. Цьому сприяли книгозбірні, бібліотеки при монастирях і книжних дворах, приватні колекції цінних видань. А побудований ним Софіївський собор збирав у своїх стінах “…гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих не тільки перекладами з грецької, але й створенням нових літературних творів, які мали втілювати і пропагувати теоретичну платформу епохи. Наслідком такої діяльності стало відкриття У Софії першої на Русі бібліотеки та скрипторія - майстерні для створення книг”. Школа вищого типу, створена Ярославом Мудрим у соборі, продовжила кращі етнотрадиції, започатковані Володимиром Великим, ввібрала найсуттєвіші освітні ідеї найкращих університетів світу.

Інший культурно-освітній центр почав формуватися з другої половини XI століття. З його стін вийшло багато вищої духовної ієрархії, художників, лікарів, перекладачів, каліграфістів. Там виготовляли книжки, які були великою цінністю.

Відомий факт про привезене до м. Реймса дочкою Ярослава Мудрого Анною Євангеліє, яке згодом дістало назву Реймського. На ньому довгий час присягали королі, вступаючи на престол Франції. Євангеліє і зараз зберігається у Реймсі, засвідчуючи факт високого рівня культури і освіченості прадідів.

3. Козацька педагогіка

Козацька педагогіка - це частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині - незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів, періоду славнозвісної Київської Русі.

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу.

Провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та ін.) були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка в той час досягла апогею свого розвитку. Виникали перші українські академії (Острозька - в 1576 р., Києво-Могилянська - в 1615 р.), що стали визначними центрами розвитку вищої освіти, науки і культури України, усіх східнослов'янських земель. Чимало козацьких лідерів (гетьманів, полковників, сотників, кошових отаманів та ін.) мали вищу освіту, вивчали українську народну і світову філософію, логіку, психологію, історію, риторику, поетику, оволодівали латинською, грецькою, староєврейською, польською, німецькою та іншими мовами.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, народними професійними школами мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) працювали й козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщини. Основу вітчизняної системи виховання складали козацькі виховні ідеї, які були відомі далеко за межами України.

У цих навчально-виховних закладах панував волелюбний дух козацтва. Чільне місце відводилося ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства. Всі вихованці разом із батьками, педагогами брали активну участь у впровадженні в життя народних традицій, звичаїв і обрядів.

Як окремий напрям розвивалося фольклорне виховання, серцевиною якого були пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки про козаків, їхню героїчну боротьбу проти чужоземних загарбників - татар, турків, польської шляхти і російського самодержавства. Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-вжиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо), що були пройняті вільнолюбним козацьким духом пізнавально-виховним потенціалом національної символіки. У навчально-виховних закладах України того часу, як і сусідньої Білорусії, зароджувалася і утверджувалася вперше в світі класно-урочна система навчання, яка за своєю якістю випереджала системи навчання багатьох країн.

Українська козацька система виховання - глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім - дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської народної козацької педагогіки. Вже в цей період специфічною була роль батька: він цілеспрямовано займався загартуванням своїх дітей, формував у них лицарську честь і гідність, готував їх до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, вільного життя.

Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати родинно-шкільним. У козацьких, братських та інших типах шкіл найвищий статус мали родинні національні духовні і матеріальні цінності, які переростали в загальнонаціональні (заповіді волелюбних батьків і дідів, традиції, звичаї і обряди тощо) і включали в себе релігійно-моральні цінності. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах і академіях, у відомих університетах Європи, отримувала підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали, як правило, національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України та інших, зокрема, слов'янських держав. У січових і козацьких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво одержувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

Характерною особливістю козацького родинного виховання був його високий рівень, який забезпечував ідеї та засоби козацької духовності, народної педагогіки, багатющі національні традиції, звичаї та обряди, здобутки християнської моралі. У козацьких сім'ях панував культ Батька і Матері, Бабусі і Дідуся, Роду і Народу.

Козацька педагогіка дає самобутнє трактування статусу і ролі насамперед батька в навчанні і вихованні дітей. Батько - це захисник сім'ї, роду, творець історії, державності. У козацькому фольклорі, педагогіці він символізує для дитини високий і незаперечний взірець стійкості, мужності і відваги, непорушний авторитет у ставленні до родини, громадських справ, потреб народу.

В часи національно-визвольних змагань слово і позиція батька - це поклик століть, голос совісті предків, від яких естафета вільного життя передається його синам і онукам. Козацька сімейна педагогіка так виховує дітей, що вони в словах, справах і вчинках батька відчувають і сприймають як святу «золоту нитку історії», переривати яку - найтяжчий злочин, гріх. Численні засоби козацької педагогіки, що відображають історичні факти і згустки духовності народу, настільки розвивають ідеальну сферу особистості (відчуття, сприймання, уяву, інтуїцію, підсвідомість та інші резерви пізнавального апарату людини), що вона завжди відчуває, бачить перед собою образ Батька як символ предків, як символ свого життя і совісті. Така специфічна особливість духовного життя козаків зафіксована в історичних фактах, народній мудрості, художній літературі.

Батько формував у сина твердість, витривалість, уміння долати будь-які життєві труднощі, незламність, цілеспрямовано загартовував його тіло, виховував мужній характер, лицарські якості.

Козацька сім'я відзначалася глибоким демократизмом, рівноправністю чоловіка і жінки, духовними традиціями. Керуючись лицарськими чеснотами, чоловік, як правило, робив поступки дружині в розв'язанні багатьох сімейно-побутових питань, створював їй психологічний комфорт. Це благотворно впливало на виховання дітей, хлопчиків і дівчаток. Усвідомлення матір'ю необхідності захисту України від чужоземних загарбників, виживання в тяжких, нерідко екстремальних умовах (під час визвольної війни, повстання, проживання в прикордонній смузі та ін.) обумовлювало те, що вона виробляла у своїх синів мужність, твердість і рішучість, інші вольові якості характеру. Виховуючи на козацькому фольклорі, вона не лише співала відомі пісні про козаків, їхні бойові походи, а й творила нові, якими переливала в душі дітей глибину своїх почуттів, мук і страждань, віру і надію на щасливе життя.

Січові школи реалізували право особистості на навчання, задовольняли як культурні, духовні, так і військово-оборонні потреби козацтва. Тут вихованці оволодівали читанням, письмом, хоровим співом та музикою. Їх привчали до національного способу життя і поведінки, оборонно-військової справи.

По закінченні січової школи най здібніші хлопці вступали, як правило, до Києво-Могилянської академії. Частина випускників працювала церковнослужителями і вчителями в козацьких школах. Ще інші залишалися у своїх куренях, продовжували вдосконалювати бойове мистецтво. З них виростали загартовані й мужні воїни.

Козацькі школи діяли у полкових ті сотенних містах і містечках України. Вони мали загальноосвітній характер. Юні козачата оволодівали знаннями про отчий край, героїчну минувшину, події політичного і державного життя України. Тут здійснювалися розумове, моральне, естетичне, військово-спортивне та інші види виховання. Учні успішно опановували різними галузями народних знань - медициною, астрономією, метеорологією та ін.

Відомий історик О.М.Апанович твердить, що після козацької Ради 1736 року і до кінця існування Запорозької Січі «в межах Вольностей Війська Запорозького нараховувалося 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити… у 53 поселеннях та урочищах». Характерно, що при «кожному з цих поселень існували козацькі школи». Історик І.Ф.Павловський у праці «Походження школи в старій Малоросії і причини їх знищення» зазначав, що в 1740-1746 роках у семи полках Лівобережної України, де було 35 міст і містечок, 998 сіл і слобод, діяло 886 шкіл. Знаменний історичний факт: на землях Вольностей Війська Запорозького церкви, школи і шпиталі існували майже в кожному населеному пункті і виникали одночасно з їхнім заснуванням. Це свідчить про високий освітній і культурний рівень козацтва.

Факти свідчать про активну підтримку з боку Української держави, її управлінських структур, козацької старшини, діяльності козацьких шкіл, і про їхній високий статус у тогочасному суспільстві. Так. У ХУІІ столітті Лубенський полковник І.Кулябка розробив проект розвитку козацьких шкіл України. Цей проект був схвалений гетьманом і рекомендований іншим полковникам, щоб такому «прикладу слідували і чекали за це підвищення від вищого уряду… похвали і нагород».

Козацькій педагогіці було притаманне родинно-шкільне виховання як вияв глибокої єдності впливу на особистість найважливіших соціально-педагогічних факторів - сім'ї і школи при збереженні пріоритетності у вихованні батьків, родинного оточення. Це, у свою чергу, сприяло зміцненню сім'ї, підвищенню відповідальності батьків перед громадою, державою за виховання своїх дітей і авторитету серед учнів, представників громадськості і державних органів.

Козацькою педагогікою послуговувалися не лише в родинному вихованні і навчально-виховних закладах. Її принципи, ідеї впливали на формування громадської думки, характеру всього народу. В цьому зв'язку можна говорити про соціальну козацьку педагогіку: формування особистості здійснювалося під впливом багатьох соціальних факторів (культурних, економічних, етнографічних, моральних, естетичних тощо). У козацькі часи нашому народові був притаманний високий рівень моральності, духовності, народних знань, національних традицій і звичаїв. Це дає підстави стверджувати, що культурність, вихованість і значною мірою освіченість були невід'ємними складниками національного способу життя. Адже до критеріїв культурності і моральності, вихованості й освіченості належить не лише наявність навчально-виховних закладів, а й високий рівень народних знань (народної астрономії, медицини, агрономії, метеорології, кулінарії тощо), народної естетики, мистецтва, моралі.

Різноманітні знання, в тому числі й педагогічні, поширювали також мандрівні дяки - вчителі, філософи, артисти, кобзарі, лірники, майстри козацьких видів єдиноборств та забав.

Виховні функції козацької педагогіки реалізувалися в процесі формування чисельних козацьких об'єднань - побратимств, братств, товариств, гуртів та інших громад. Такі об'єднання відображали і захищали потреби, інтереси, права як окремої особистості, так і групи людей, усього народу. Багатообіцяючими для сучасної теорії і практики виховання є пізнання «секретів» формування вірності і відданості, аж до самозабуття і самопожертви козаків, що браталися між собою. Ризикуючи власним життям, козаки часто визволяли своїх рідних, побратимів, друзів із турецько-татарської неволі, ішли один за одного на муки, тортури. В іноземців викликали подив незламна дружба козаків, нехтування ними небезпекою, готовність здобути волю іншим людям за рахунок власного життя. Пізнання сучасними педагогами психологічних, моральних, світоглядних механізмів героїчних вчинків козаків допоможе творчо відроджувати лицарську педагогіку.

Козацька педагогіка була найтісніше зв'язана з гуманістичними традиціями, ідеями самоврядування і виборності, будівництва самостійної Української держави. Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості, всього народу могла породити таке незвичайне явище, як Конституція Пилипа Орлика (1710 рік). Вона - унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки.

У центрі козацької педагогіки - ідеал вільної і незламної в своїх прагненнях до свободи людини, яка на вітчизняних традиціях громадського, політичного життя розвиває рідну культуру й економіку, будує незалежну державу. Козацька виховна мудрість плекає обумовлений конкретно-історичними обставинами тип українця, який свято береже традиційні родинні і загальнонаціональні цінності. У багатогранній народній творчості опоетизовано ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи чужоземної загрози народ творив ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги: легендарного козака Мамая, портрети якого в ті часи були чи не в кожній українській хаті, першого прославленого керівника запорожців Дмитра Вишневецького (Байду), оспіваного в піснях Морозенка та інших. Беручи з них приклад, юнаки виростали стійкими патріотами, подвижниками. Велике виховне значення має матеріал про історичні постаті козаків, їхнє життя і боротьбу за свободу народу, незалежність України, а також про цілі козацькі династії, роди - Дорошенків, Наливайків, Тупталів та ін.

Один із головних напрямів втілення в життя козацької педагогіки - дослідження і практичне відродження військово-спортивного мистецтва наших предків. Сучасних учнів захоплює військова стратегія і тактика козаків. Їхнє озброєння, майстерність у будівництві фортець, стаціонарних і рухомих (пересувних) військових таборів тощо. Доцільно, щоб вони практично вивчали й опановували козацькими військово-патріотичними видами спорту: верховою їздою, стрільбою з лука, володінням списом, шаблею та іншими видами козацької зброї, плаванням, подоланням природних перешкод, кермуванням човном, різними видами боротьби. При цьому, звичайно, необхідно максимально дотримуватися вимог і норм безпеки. Відродження традицій фізичного загартування козаків забезпечить зміцнення здоров'я дітей, значною мірою підірване трагічними наслідками чорнобильської катастрофи, екологічною кризою.

Козацька педагогіка передбачає проведення індивідуальної, групової і масової культурно-просвітньої роботи, спрямованої на те, щоб кожен учень - член козацького осередку систематично займався самопізнанням і саморегулюванням, розвивав свої здібності й можливості на радість і користь собі, людям, Україні.

4. Теоретико-методологічною основою навчальної

Теоретико-методологічною основою навчальної дисципліни "Етнопедагогіка;" стали наступні роботи, підходи і принципи: - роботи сучасних філософів, що мають відношення до навчання і виховання молоді, роботи психологів-теоретиків і этнопсихологов, фундаментальні дослідження з культурологічний підхід, згідно з яким традиційна культура виховання розглядалася як складова частина світової культури;

- аксіологічний підхід до вивчення педагогічної реальності в єдності з эпистемологией (виявленням виховного значення духовних скарбів народів, педагогічного сенсу традицій поряд з розкриттям механізмів функціонування народних педагогічних знань);

- принцип історизму, що вимагає аналітичного розгляду історичної еволюції системи народного виховання - з урахуванням його вічного, загального характеру, маючи на увазі його демократичну і гуманістичну орієнтацію.

Народна педагогіка має універсальної конструктивною функцією у формуванні гуманістичного світогляду і поведінки в сфері міжнаціональних відносин, що пояснюється, насамперед, відсутністю в народних традиціях явно агресивному інформації, яка протиставляє людей за національною ознакою

. У той же час в традиціях, усному творчості всіх етносів присутній матеріал, який стверджує взаєморозуміння і взаємні симпатії різних пародов.

Ще одна ідея, доцільність якої підтверджена практикою, - висновок про необхідність збагачення системи народної педагогіки (наприклад, осетинської) матеріалом сусідніх народів, викладених у порівняльно-порівняльного плані

Етнопсихологічними передумовами функціонування етнопедагогіки є: - позитивна етнічна ідентичність; - етнічна толерантність на груповому та особистісному рівнях; - вміння організувати оптимальну взаємодію в этноконтактных групах, а також методично вивірена реалізація етнокультурного освіти.

Народна педагогіка, включає фольклорну, народну традиційну педагогіку, - це педагогіка національного порятунку, що представляє собою найефективнішу галузь педагогічних знань, активно сприяє гармонізації міжнаціональних відносин.

Структуро утворюючим компонентом системи виховання будь-якого народу є національне; саме це глибинне, національне, і становить ядро, серцевину національного та загальнонаціонального патріотизму, тому саме національні особливості складають основу або свого роду каркас духовного багатства представника будь-якої національності.

Етнічна культура виховання, етнокультура взагалі - це цілісне явище, яке робить людей, що населяють певний простір, населення з народом. Збереження національних особливостей у результаті етнічного виховання означає збереження нації. Національні особливості - духовна цінність нації, її обличчя, неповторний вигляд - зближують людей, зацікавлюють інші національності. Повага до цих особливостей, їх розуміння перетворює народи в гармонізовані, солідарно взаємодіючі співтовариства.

Саме національно-регіональні традиції, допомагаючи виробленні та створення оптимально функціонують виховно-освітніх систем, близьких дітям за світосприйняттям, сприяють усвідомленню спільності народних педагогічних культур, всіх духовно-моральних зв'язків. Використання на практиці народно-педагогічних цінностей у різних ланках освітньої ланцюга підтвердило доцільність этнопедагогического діалогу культур, що сприяє виявленню спільності духовних витоків різних етносів, унікальність і самобутність кожного з них.

Моральних якостей і уявлень вихованців, дозволяють передбачити та не допускати міжетнічну напруженість, знаходити виходи з конфліктних станів, націлювати себе і оточуючих на міжетнічну гармонію. Ні в одній народній педагогіці немає самого мінімального фонду, що орієнтує людей на міжнаціональні тертя і конфлікти.

Особливо плідною є ідея вивчення традиційної етнічної педагогіки корінного населення у взаємозв'язках з виховними традиціями сусідніх, родинних та інших народів в контексті північнокавказького, всеросійського і світового педагогічного процесу.

Її практична реалізація в північнокавказькому регіоні дозволила максимально сприяти налагодженню міжнаціональної гармонії, бо близькі і зрозумілі людям этнопедагогические ідеї власних етносів багато в чому демократизують і гуманизируют політичний клімат суспільства. Вже одне тільки знання, освоєння відповідного пласта народної педагогічної культури, сприяв у традиційних суспільствах гармонійному засвоєння національних норм і моделей поведінки, і зараз здатне в ненав'язливій, що запам'ятовується формі структурувати і підсумувати морально-етичні настанови особистості, суттєво скоригувати його ціннісні орієнтації, прищепити толерантну ментальність.

Робота з матеріалом різних этнопедагогических традицій не тільки підвищує етнічне самосвідомість дітей, вона сприяє проведенню різного роду зіставлень і порівнянь з аналогічними формами для інших народів, збагачуючи асоціативну пам'ять, сприяючи культурному зростанню і розширенню кругозору, що позначається на виборі позиції ненасильницького міжетнічної взаємодії: адже одна з причин шовінізму, прийнятого на озброєння певними людьми, полягає в низькій гуманістичної культури. Як правило: люди високої культури не ворожі до чужої національності, чужої думки і не агресивні.

5. Початок XX століття - сучасний етап розвитку етнопедагогіки

5 На сучасному етапі розвитку української державності оновлюються підходи до етнопедагогіки як науки та навчальної дисципліни. У національній доктрині розвитку освіти приділена значна увага проблемам саме національного характеру освіти і національно-громадського виховання. Нею передбачено, що “Освіта України ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності”, а складовою частиною мети національного і громадського виховання є “набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу”. Це дозволяє сподіватись, що етнопедагогіка не залишить байдужими до всього свого рідного тих, хто її вивчатиме.

Етнопедагогічні надбання зберігалися, перш за все, в умовах родинного виховання та закладах освіти, де працювали віддані національній ідеї люди. Помітного відродження та поширення вони набули на початку XX століття, особливо у період відновлення в Україні державності та проголошення Української Народної республіки. Уряд УНР докладав зусиль, щоб відродити в українців віру в себе і повагу до всього свого рідного.

Серед визначних діячів того часу виділялася постать Івана Огієнка як міністра освіти та віросповідань, головноуповноваженого українського уряду. У спогадах про нього знаходимо рядки, які підтверджують його вміння триматись з гідністю, боронити інтереси нації на всіх рівнях. О. Доценко, ад'ютант С. Петлюри, писав про нього так: “Міністр Огієнко зробив цінну прислугу для України. Він поводився в Кам'янці з достоїнством, обороняв українське громадянство та українські установи од сусідських (польських) зазіхань, виривав од поляків, що тільки можна було вирвати, все робив, керуючись тільки інтересами Нації”.

У ті часи знову повернулися до видання та перевидання українських книг, викладання українською мовою в навчальних закладах різних типів, поновлення роботи закритих та створення нових українських театрів, використання українських грошей тощо. Етновиховання набуло поваги та подальшого розвитку.

У роки Радянської влади вплив етнопедагогіки значно послабився. На цьому процесі особливо позначився сталінський період, у який відбувалися гоніння на представників педологічної науки, людей з національними ідеями, загалом, кращих представників інтелігенції. В народ “спускалися” прислів'я і приказки такого змісту: “Націоналісти гайдамаки гірше собаки”, “Пани із Директорії не мали території”, ”Дурний, як Скоропадський” і т.п.

Але з кінця 1922 року у суспільстві здійснювався процес повернення до україномовного навчання, видання книжок та журналів українською мовою. Політична лінія була спрямована на те, що “…опанування українською культурою всіма групами населення, насамперед пролетаріатом, має винятково важливе значення, бо “ми повинні бути готові до зустрічі з українським молодим поколінням, яке йде до нас з глибини народних мас”.

Курс на українізацію був визнаний правильним лютневим пленумом ЦК КП(б)У у 1925 році. У той час відбувалося відродження освіти національних меншин, які проживали в Україні. Політика українізації включала питання опори на багатовіковий досвід українців у різних сферах життя, збереження національних святинь, охорони історико-культурних заповідників тощо. Етнонаціональні цінності перебували у центрі уваги культурних та освітніх діячів.

Наприкінці тридцятих років двадцятого століття процесу українізації чинилась значна протидія. Почались масові репресії проти української інтелігенції, а, особливо, освітньо-педагогічних кадрів. Їх зазнали такі визначні постаті як: Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Михайло Яловий, Лесь Курбас та інші.

Були випадки самознищення через несприйняття масового терору (М.Хвильовий, М.Скрипник). Справедливо вказано у книзі ВТригубенка та Л.Нестеренко “Освіта і педагогічна думка в Києві за 1000 років” (2002 р.), що “репресії 30-х років були страшним ударом по освіті Києва і всієї України. Проте не єдиним”.

У період голодомору 1933 року за свідченням очевидців “…умерло від голоду за різними обчисленнями десь коло 7000 000 до 8000 000 людей. Багато сіл вимерло до останньої душі… Велика ціна!…Страшна ціна!!!…”.

По-різному розвивалися етнопедагогічні ідеї в довоєнний, воєнний, післявоєнний періоди та період застою. Прислів'я і приказки тих часів засвідчують не найкраще ставлення правлячої верхівки до народних духовних надбань. Візьмемо для прикладу ті, які наведені після відповідних тем у “Хрестоматії з усної народної творчості” (1959р.) для студентів “мовно-літературних факультетів педагогічних інститутів”.

У розділі “Народна творчість періоду будівництва соціалізму” знаходимо: “Близько вже той час хлоп'ята, як в музей піде лопата” (С.283); “Не випити курці глибоку річку - не зірвати куркулеві нашу пятирічку” (284); “Без кропила і кадила земля нам добре уродила”(С.285). Розділ “Народна творчість періоду Великої Вітчизняної війни” містить такі афоризми: “Бий націоналіста, бо він з фашистського тіста”(С.308); “Де Хмельницький пана гнав, Конєв фашиста доконав”(С.309) та ін. Звідси робимо висновок про те, що давні етнопедагогічні надбання були поза ідеологією партії та уряду.

Але в усіх діяннях істинних українців прослідковувались напрацьовані попередниками якості: відданість своїй батьківщині, землі, родині, мужність і відвага у боротьбі за справедливість, віра у неминуче торжество правди. Це свідчило про велику силу етновиховання, насамперед, у родинах, які свято дотримувались найблагородніших моральних ідей, здавна визнаних нашим народом.

На сучасному етапі розвитку української державності оновлюються підходи до етнопедагогіки як науки та навчальної дисципліни. У національній доктрині розвитку освіти приділена значна увага проблемам саме національного характеру освіти і національно-громадського виховання.

Нею передбачено, що “Освіта України ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності”, а складовою частиною мети національного і громадського виховання є “набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу”. Це дозволяє сподіватись, що етнопедагогіка не залишить байдужими до всього свого рідного тих, хто її вивчатиме.

Размещено на Allbest.ru