Використання народної педагогіки в навчальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»

Педагогічний факультет

Кафедра педагогіки, теорії та методики початкової освіти

КУРСОВА РОБОТА

з педагогіки

ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Виконав: студент 2 курсу, групи По-22,

педагогічного факультету

Арутюнян Лоріна

Керівник: Опанасенко Н.І., кандидат

Переяслав-Хмельницький - 2015



Зміст

1. Основна частина

2. Використання народної педагогіки в навчально-виховному процесі початкової школи

2.1 Мета і зміст виховання та навчання за народною педагогікою

2.2 Сутність та значення процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

2.3 Основні напрямки використання народної педагогіки у навчально-виховному процесі

2.4 Використання природовідповідних засад народної педагогіки у змісті шкільного виховання та навчання

Висновки

Література

1. Основна частина

Пріоритетною сферою суспільного життя в нашій державі цілим рядом документів проголошена освіта.

Характерною особливістю сучасного стану освіти в умовах реформування держави є те, що вона носить національний характер, стержнем чого є її народознавчий підхід. Це і вказує на те положення про те, що навчально-виховний процес у сучасній школі будується на врахуванні принципу народності.

У методологічному плані принцип народності виховання виступає як корінна закономірність розвитку системи освіти і виховання у будь-якій країні. Ця система повинна будуватись у повній відповідності з особливостями і потребами своєї країни. На цю особливість неодноразово вказували видатні педагоги минулого К.Д.Ушинський, Б.Грінченко, С.Ф.Русова, Г.Ващенко та ін. За умови дотримання даного принципу виховання здійснюється в дусі народних звичаїв, традицій, рис національного характеру і психології свого народу.

У сучасних дослідженнях проблем народної педагогіки присвячені роботи Г.М. Волкова, В.Ф. Афанасьєва. У них висвітлюються педагогічні погляди окремих народів, дається детальний аналіз фольклору, звичаїв, традицій, що накладають відбиток на формування особистості дитини, на взаємини між людьми, на звичні риси характеру й поведінки у різних народів в історичному зв'язку з їх минулим.

Народна педагогіка є предметом осмислення у таких працях: «Етнопедагогіка і морально-етичне виховання» (Г.Васякович, П.Черніков), «Етнопедагогіка» (Н.Лисенко, В.Лаппо) та «Народна педагогіка» (М.Стельмахович). У працях зазначається , що етнопедагогіка як наука вивчає особливості етнічного виховання, а предметом її дослідження є: основні педагогічні поняття народу; дитина як об'єкт і суб'єкт виховання; функції, чинники, засоби виховання та його організація. Н.Лисенко та В. Лаппо подають історію розвитку етнопедагогіки від Я. Коменського (чеського педагога ХVII ст.), який вперше висунув ідею «материнської школи», до наших днів. При цьому вони вказують на важливу роль М. Стельмаховича, який вперше обґрунтував науковий поділ української етнопедагогіки. Г. Васякович та П. Черніков, дослідивши фольклор, літературу, традиції та обряди як надбання українського народу, висувають ідею про гуманістичні засади української етнопедагогіки. Авторами здійснено пошук ефективних форм та методів залучення народного виховного потенціалу в роботу сучасних освітніх закладів України.

Народна педагогіка займає важливе місце в системі педагогічних наук. Введене в науковий обіг Г.Н. Волковим поняття «етнопедагогіка» являє собою науку про народну педагогіку, народну школу, про досвід народу щодо виховання підростаючого покоління, про його педагогічні погляди. Народна педагогіка виявляє можливості народних виховних традицій в сучасних умовах школи і визначає їх доцільність.

Мета курсової роботи - проаналізувати використання засобів народної педагогіки в навчально-виховному процесі початкової школи.

Задачі курсової роботи:

1. Охарактеризувати мету і зміст виховання та навчання за народною педагогікою.

2. Шляхом аналізу теоретичних джерел показати основні напрямки використання народної педагогіки у навчально-виховному процесі сучасної початкової школи.

народний педагогіка навчання виховний



2. Використання народної педагогіки в навчально-виховному процесі початкової школи

2.1 Мета і зміст виховання та навчання за народною педагогікою

Етнопедагогіка як частина педагогічної науки досліджує закономірності та особливості народного, етнічного виховання. Поряд з використанням методів традиційної педагогіки етнопедагогіка приділяє велику увагу застосуванню етнографічних, етнолінгвістичних, археологічний, етнопсихологічних та соціальних методів. У ній формуються і власні методи [15].

Провідною ідеєю етнопедагогіки є досягнення гармонії природно-біологічного, соціального і духовного розвитку людини.

Основні принципи народної педагогіки - природність і природовідповідність. На їх основі побудовано народне виховання гармонійної, цілісної особистості. Народна педагогіка близька до природи й людини, і вона сприймається як природна [2].

Основною ідеєю народної педагогіки є визнання рівності людей, самоцінність і унікальність кожної людини, його нерозривну єдність з навколишнім світом.

У всіх без винятку етносів існувала система народної педагогіки, яка формувалася під впливом господарсько-культурної діяльності, природних умов, побутового укладу, соціальних відносин.

Сенс виховання народ бачив у зміцненні спадкоємності поколінь на вікових гуманістичних традиціях народу. Чим сильніше традиції сім'ї, тим сильніше усвідомлення своїх коренів. Сім'я - це духовна спільність декількох поколінь, пов'язаних любов'ю один до одного. У материнської любові діти бачили зразок любові не тільки до себе, але і до всього живого. У відносинах з батьком - зразок відносин слухняності дорослим, більш мудрим людям.

Коли не було спеціального навчання, у вихованні дитини брала участь вся навколишня середа - сім'я, батьки, родичі, сусіди - вся сільська громада. Дитина вбирав правила і звичаї, встановлені в етносоціумі регіону, в якому жив.

Прийоми народної педагогіки всіх етносів були спрямовані на виховання досконалої особистості, тобто працьовитого землероба, мисливця, скотаря, але найголовніше - людину чесну, люблячого свій народ, свою Батьківщину.

Вся система народної педагогіки була спрямована на розвиток у дітей працьовитості.

Завдяки повсякденній праці і прищеплювання морально-етичних норм поведінки діти з раннього віку долучалися до культурних цінностей свого народу. Секрет ефективності народної педагогіки в її конкретному впливі на особистість дитини [7].

У наш час педагоги все частіше стали застосовувати народну педагогіку у вихованні дітей як у загальноосвітній школі, так і в установах додаткової освіти.

Основні правила народної педагогіки дуже прості:

- Поважати старших;

- Дбайливо ставитися до дітей, хворих, слабких, безпомічних;

- Обожнювання хліба, води, землі;

- Дбайливе ставлення до продуктів харчування, матеріально-духовних цінностей, до всього живого в природі;

-Працьовитість, терпимість, скромність, добротворчість, милосердя, гостинність, повага інших;

- Уміння вислухати співрозмовника і т. п.[4; 14].

Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, якою б вона не була стрункою і добре обдуманою. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили [10].

Отже, етнопедагогіка як наука про народну педагогіку має вирішувати такі завдання:

* всебічно вивчати досвід українського народу в царині виховання;

* актуалізувати надбання народу в сфері виховання з урахуванням особливостей соціального розвитку суспільства;

* визначати шляхи та засоби ефективного використання досягнень української народної педагогіки в системі національного виховання;

* визначати відповідність ідей народної педагогіки сучасним завданням виховання всебічно розвиненої особистості.

Форми виховання в народній педагогіці:

· індивідуальна (охоплює догляд старшими членами сім'ї за дитиною; забезпечує індивідуальний підхід до дитини, всебічне вивчення її особливостей);

· групова (застосовується в родинному вихованні, коли кілька дітей, в різноманітних об'єднаннях дітей; поєднує засоби індивідуального та колективного впливу на кожного члена групи);

· фронтальна (масова) (реалізується у процесі організації різноманітних видів праці, участі дітей у народних святах) [5].

Мета навчання - сукупність знань, умінь і навичок людини, яку прагне сформувати народ - сформувати освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності особистість.

Зміст навчання - система знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує теоретичну та практичну підготовку людини:

· засвоєння рідної мови;

· праця;

· обізнаність з географії;

· знання з суспільствознавства;

· фізико-математичну підготовку;

· фізичну підготовку;

· прилучення до народного мистецтва.

Форми навчання - спосіб організації навчання:

· навчання “ланцюжком”;

· самонавчання;

· “челядництво”;

· наставництво;

· колективні форми навчання.

Засоби виховання - вид діяльності народу, який може впливати на особистість:

· рідна мова;

· усна народна творчість;

· види народного мистецтва;

· національні традиції, звичаї, обряди (традиція - історично складений і переданий з покоління в покоління досвід, практика в будь-якій галузі суспільного життя, норми поведінки, смаки; звичай - манера поведінки, прийнятий спосіб дії; обряд - сукупність установлених звичаєм дій, пов'язаних із побутовими традиціями або з виконанням релігійних установ, ритуал);

· національна символіка ( вираження національних ідей, понять або почуттів за допомогою умовних знаків - символів);

· народні ігри, іграшки;

· сімейно-побутова культура.

Принципи виховання - правило, норма, переконання, якими керується народ з метою кращого впливу на вихованця:

· гуманізм (створення умов для формування найкращих людських якостей і здібностей дитини; повага до особистості, розуміння її інтересів, гідності, довіра до неї);

· природовідповідність (врахування природи людини);

· зв'язок виховання з життям (тісний зв'язок із культурно-історичними традиціями народу);

· народність виховання (врахування специфіки спадковості, національної психології, характеру даного народу, його світогляду);

· систематичність (cтановить собою цілісну єдність, у якій одна ланка доповнює і продовжує іншу);

· послідовність (від простого до складного);

· єдність вимог і поваги до особистості (вимагати не принижуючи, а сприяючи розквіту дитини, ставитися з повагою, піклуватися про дитину).

Методи виховання - способи, шляхи досягнення мети виховання:

· практично-дійові (режим праці та відпочинку, гра, вправляння (тренування), товаришування, дружба, мовлене вий етикет);

· навіювальні (сугестій ні) - казка, легенда, молитва, символ, заповіт (заповідь), вірування, приклад, авторитет, сповідь;

· переконувальні (бесіда, розповідь, прислів'я і приказки, притча, оповідання, пісня);

· попереджувальні (профілактичні) - застереження, догляд (нагляд), контроль, клятва, погроза);

· спонукальні (почуття честі та гідності, віра, надія, любов, кохання, змагання, подарунок, вимога, нагадування, доброта, милосердя, обов'язок, гасло (девіз, заклик), порада, настанова, наказ);

· оцінювання, схвалення та покарання (похвала, подяка, докір, осуд, догана) [18].

2.2 Сутність та значення процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась і збагачувалась.

Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була життєдіяльність наших предків ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених ознак народної педагогіки. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система народного виховання формувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Значний внесок у розвиток системи виховання робили церква, релігія. Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О. Духнович М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у систему виховання засобами народної педагогіки є значним.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання дітей та молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька -- 1576 р., Києво-Могилянська--1615р. та ін.) --перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання засобами народної педагогіки. [20]

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648--1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання досягла вершини свого розвитку і спиралась вона саме на народну педагогіку.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен -- козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську народну педагогіку за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням системи виховання.

Українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національно свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність. У цей період існувала і зберігалася лише народна педагогіка в сім'ях.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе», таким чином наголошуючи на важливості і необхідності існування народної педагогіки як дієвого засобу виховання дітей.

За впровадження в систему виховання набутків народної педагогіки все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, зміст якого ґрунтувався на ідеях і засобах народної педагогіки, народознавства.

У добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють систему виховання, впроваджують у неї засоби народної педагогіки.

Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української системи освіти і виховання. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, вводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошується принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання, виховання школярів на засадах народної педагогіки. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти і виховання, одним із завдань якої є введення у процес виховання набутків народної педагогіки.

Все вищезазначене доводить, що в усі віхи історії українського народу народна педагогіка продовжувала існувати і жити, багато видатних діячів, вчених, письменників, філософів, педагогів наголошували на необхідності здійснення процесу виховання дітей засобами народної педагогіки.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить, що кожен народ має свою власну систему виховання і освіти, яка склалася упродовж довгого історичного шляху розвитку.

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання - від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Система виховання засобами народної педагогіки, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Виховання дітей засобами народної педагогіки постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу - найвищої цінності нації та держави.

Корені виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності [21].

Ідея національного виховання простежується у народній педагогіці всюди, зокрема цій меті покладено виховання підростаючого покоління на народних прислів'ях:

Любов до Батьківщини: Кожному мила своя сторона; Грудка рідної землі дорожча від пуда золота; За рідний край, хоч помирай.

Відношення до праці: Ледар живе, аби землі важче; Ледащо на віник та на смітник годище; Хто не працює, той не їсть.

Шанування батьків: Батька покинеш, то й сам загинеш; Шануй батька й неньку - буде тобі скрізь гладенько; Людям - як болото, а матері - як золото.

Ставлення до природи: Сади густо - не буде пусто; Горох, капуста - хата не пуста; Землю поважай - вона дасть врожай.

Почуття честі: Старого чоловіка для поради держи; Старе скаже на глум, а ти бери на розум; Краще вмерти стоячи , ніж жити повзаючи.

Гуманістичні риси: Правда очі коле; Краще не обіцяти, як слова не здержати; Тихого та смирного й Курі заклюють.

Система виховання в сучасних закладах шкільного типу засобами народної педагогіки, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Ця система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Якщо процес виховання здійснюється спираючись на засоби народної педагогіки, то це значно спростить досягнення його кінцевої мети і здійснення завдань, серед яких основними є:

- засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність - національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

- родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрій і надій, створення психологічного комфорту, впевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, народу, нації;

- глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на Україні. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів [22].

Процес виховання учнів засобами народної педагогіки, як і будь - який процес виховання, є досить складним і суперечливим. Тут важливо розібратися в теренах української народної педагогіки. Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Поняття "народознавство" увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, - сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво.

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у дусі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснення цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

2.3 Основні напрямки використання народної педагогіки у навчально-виховному процесі

Предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання дітей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існування. Безумовно, використання накопиченого українським народом досвіду у вихованні є цінним джерелом для відродження й становлення національного виховання і навчання, оскільки воно відповідає українській вдачі, менталітету, особливостям національного характеру.

Успіх використання цього досвіду в сучасних умовах залежить від ретельного врахування її специфічних особливостей, які полягають у наступному.

Перше. На відміну від офіційної, народна педагогіка виключає колективні форми виховання, акцентуючи увагу на його індивідуалізації. Не випадково навіть вік дитини в етнопедагогіці визначається не кількістю років, а тим, що дитина може і вміє робити своїми руками. О.Будник вказує на те, що «господарське виховання в народній педагогіці носило свідомий характер і зводилось до привчання дітей з 5-6-річного віку до праці».

Дорослі залучали їх до різних видів трудової діяльності. Як засвідчують наукові дослідження, діти були зайняті у 85 видах господарськи-побутової праці, не беручи до уваги поле, сад, город. У традиційній українській сім'ї панувала думка: все, що роблять дорослі, різною мірою можуть виконувати діти. М. Стельмахович підкреслює, що хлопчика 7-8 років називали «пастушком», а пасли діти спочатку гусей, потім овець, кіз, корів і коней. Про юнака віком 16 років казали: «Вже, слава Богу, косар». Таке раннє залучення дітей до господарської роботи давало їм можливість відчути життєву необхідність щоденної праці, потребу сім'ї в їх допомозі та, безперечно, відповідальність за роботу.

Друге. У народній педагогіці проглядається ідея розвитку природних задатків дітей із раннього віку. Як правило, діти продовжували справу батьків. І в цьому є певна логіка, оскільки майстерність у будь-якій справі вдосконалювалася з кожним поколінням, бо дитина виростала в атмосфері певної професійної здатності. Наприклад, батько-хлібороб повчав свого сина, що хліборобство - найголовніша професія на землі. Доводив це не на словах, а ділом, коли брав хлопчика в поле, показував, як сіяти гречку, овес. Так виховувались цілі професійно-виробничі династії хліборобів, пасічників, теслярів, бондарів, ковалів тощо.

Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефективно використовує два головних напрями спрямованості дитини - наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу.

Третє. У народній педагогіці для норм традиційної моралі немає вікової диференціації: єдиним диференціатором норм поведінки була відмінність статей, що визначала різні напрями соціалізації індивіда.

Четверте. У сучасній шкільній практиці діада «навчання - виховання» доповнена третьою складовою - «контроль». Етнопедагогіка в цьому напрямі абсолютно гармонійна, оскільки не передбачає тотального контролю за активністю зростаючої особистості, певні обмеження щодо її поведінки та діяльності не мають директивного вираження.

На думку О.Будник, мета як ідеальне відображення кінцевого результату виховання споконвіку в українській етнопедагогіці зводилась до плекання здорової, доброї, розумної та працьовитої людини, а головним критерієм її вихованості слугувала повсякденна поведінка та діяльність.

Проте не всі особливості етнопедагогіки українського народу можна і слід використовувати у сучасних умовах. Нині відчувається розгалуженість цілей у вихованні, його завдань, змісту діяльності сімей, що проживають у містах, порівняно з життям родини в сільській місцевості. Урбанізація призводить до скорочення сусідських зв'язків, малодітності, відсутності сезонно-польових робіт, широкої інформативності. У селах залишається обов'язковість господарсько-трудових робіт на городі, подвір'ї, у саду, догляд за домашньою худобою, менший обсяг інформації і, врешті-решт, повільніший ритм життя. Отже, у сільській місцевості й нині є більш сприятливі умови для практичного використання етнопедагогічних ідей у плеканні традиційних ціннісних орієнтацій у дітей, зокрема господарності. У зв'язку з цим, О.Будник підкреслює: «Як бачимо, реально оцінюючи ситуацію та ті негативні тенденції, що, на жаль, мають місце в сучасній практиці використання народної педагогіки, варто ретельно виокремити з цієї «скарбниці» саме ті ідеї, які придатні для «перенесення» в навчально-виховний процес освітніх установ. Водночас прогресивні набутки української етнопедагогіки потребують глибокого осучаснення з тим, щоб вони яскраво відображали елементи духовної і матеріальної культури сьогодення» [3].

Прогресивним кроком у цьому напрямку є розробка «Концепції школи нової генерації - української національної школи-родини», яка здійснена науковцями Інституту українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом його директора, академіка Академії наук вищої школи П.Кононенка. Українська національна школа-родина ? це не лише новий тип школи, це насамперед новий підхід до освіти. Школа нового українознавчого типу створює умови для взаєморозкриття добрих починань батьків, учителів, друзів школи, а також акцентує увагу на тому доброму, талановитому, що є в кожній дитині. Така школа дає змогу кожному вихованцеві реалізувати себе, а вчителі допоможуть, щоб талант учня був помічений [6].

Т.Усатенко виділяє «першорядні вартості, що сягають до універсалій і є основою функціонування школи нового типу». До них відносять:

- дитина - вчитель - батьки - держава, інші люди, що беруть участь у функціонуванні школи;

? спілкування з природою, довкіллям, людиною;

? звичаєвість: традиції, свята, звичаї, обряди, побут;

? спів, рух, харчування, ритми, колір, звук;

? будівля, обійстя [19].

Особливо актуальною є концепція школи-родини у ланці початкової освіти. Дітям початкових класів школа, яка нагадує сім'ю, особливо імпонує. У процесі навчання та виховання в ній по суті стають відсутніми «пороги» між сім'єю і школою.

Проблему сімейної педагогіки у спадщині В.Сухомлинського досліджував Л.Лазарук. На його думку, видатний вчений надавав сім'ї ключову роль у формуванні та розвитку дитячої особистості, бо «сімейне середовище зберігає, утверджує і водночас формує ціннісно-смислову сферу дитячої особистості на основі прийняття останньою соціально значущих норм, переконань та ідеалів». Зі вступом дитини до школи виховні впливи сім'ї поглиблюються і посилюються цілеспрямованими педагогічними впливами. В. Сухомлинський обґрунтовує необхідність дотримання єдиних вимог сім'ї та школи до виховного процесу, вбачаючи в цьому важливу умову аксіогенезу школяра. Розглядаючи процес виховання людини як свідоме засвоєння нею етичних, естетичних, духовних цінностей нації і людства в цілому, великий педагог пропонує систему роботи з батьками, яка передбачає кілька етапів. Перший - організація дружнього, цілеспрямованого батьківського колективу на основі спільних інтересів - виховання дитини. Наступний етап ? педагогічна просвіта батьків: лекції і бесіди у педагогічній школі просвітницького характеру [9].

М. Стельмахович та І. Червінська вважають, що «вчителі спільно з батьками мають змогу не просто «зв'язувати» школу з сім'єю чи сім'ю зі школою, як до тепер бувало, а забезпечувати повну гармонію у їх навчально-виховній взаємодії». Це можливо за умов, коли діти зростають у міцній, здоровій і щасливій сім'ї, а в школі домінує доброзичлива атмосфера щирих, теплих, лагідних родинних взаємин. У такому разі стосунки між учителями й учнями стають як між дітьми і батьками, а стосунки між учнями як між братами й сестрами. Водночас утверджується життєвий оптимізм, радість перебування серед однокласників, потяг до успішного навчання і чемної поведінки з виявом добра і милосердя у ставленні до ближнього, віри, надії і любові. «Єдність у сім'ї, базована на кровній і свояцькій спорідненості, згуртованість у школі, викликана спільністю навчальних інтересів, оволодінням грамотністю, здобуттям нових знань і глибшим пізнанням навколишнього світу й самого себе, виливаються у єдність українського народу, нації загалом» [17].

Етнопедагогічна основа української національної школи-родини будується на широкому використанні всіх компонентів навчально-виховної мудрості нашого народу, а саме: українських народних - родинознавства (фамілістики), дитинознавства (педології), домашнього (хатнього) виховання, дидактики, деонтології, педагогіки народного календаря, козацької педагогіки, педагогіки опіки тощо.

Культивування школи-родини аж ніяк не передбачає ігнорувань їх специфічних рис. Адже педагогіка родини і педагогіка школи мають свої особливості. Важливо згармонізувати їх взаємодію у виховних впливах учителів, батьків і матерів, братів і сестер, дитячих і молодіжних об'єднань, людей старшого покоління - дідусів і бабусь, родичів, свояків, сусідів, ровесників, природи, побуту, культурно-освітніх установ, літератури, мистецтва, науки, держави, засобів масової інформації.

«Побудована на такому фундаменті школа відповідає національним рисам української дитини, її ментальності, що здатні забезпечити найвищий злет її тілесного, розумового, духовно-морального, господарсько-трудового й естетичного розвитку» [18].

Українська національна школа-родина зорієнтована на принципово нове розуміння освіти, що виходить із завдань формування громадянина України, котрий житиме за принципами нової культурно-інформаційної стратегії й адаптуватиметься до нових базисних засад суспільства. Нині важливо підготувати людину до розуміння завдань і проблем, які стоять перед світовим співтовариством, перед країною, регіоном, містом, конкретною людиною, і навчитися розв'язувати їх. І надважливо - вчити вирішувати конкретні проблеми конкретної людини, як дорослої, так і дитини, школяра.

2.4 Використання природовідповідних засад народної педагогіки у змісті шкільного виховання та навчання

Одним з найважливіших завдань сучасної школи є вивчення і освоєння духовних цінностей народної культури та краєзнавства.

Вирішуючи завдання «формування загальної культури особистості», прописаної в законі про освіту, педагогам необхідно пам'ятати про дбайливе ставлення до рідної мови, історії, культури, вихованні та розвитку школярів на народній основі народної художньої культури. Особливе значення має засвоєння дітьми відомостей про природу, поведінці, відображення їх у етнопедагогічній спадщині народу, а також оволодіння практичними вміннями та навичками, виробленими в народній практиці. Традиції взаємодії з природою сягають корінням в далеке минуле. У колишні часи повна залежність від природи змушувала селянина вивчати навколишній світ, примічати «найдрібніші подробиці випадковостей природи», вловлювати закономірність і зв'язок одних явищ з іншими [8]. Це вилилося в цілий звід правил, прикмет, спостережень, знати які корисно і нам. Знання передавалися з покоління в покоління і до наших днів дійшли лише найбільш вірні, найбільш тонко відбивають закономірності в явищах природи. Так склався народний календар - спадщина наших предків, свого роду колиска наукового природознавства.

Широкі можливості для освіти і виховання учнів представляє етнопедагогічний матеріал. Залучення прислів'їв, загадок до вивчення природознавства збагачує навчальний процес. Завдяки вміло включеним в канву уроку прислів'ям природні явища представляються наочно й образно, крім того, поглиблюється сприйняття досліджуваного матеріалу, підвищується інтерес до предмету. Прислів'я вчать помічати закономірності в природних явищах, сприяють розвитку спостережливості. При цьому цікаво порівнювати зміст прислів'я із спостереженнями учнів. Існують прислів'я - загадки, розгадування яких завжди цікаво школярам. Наприклад, вивчаючи тему «Пори року. Весна»в класі, можна використовувати прислів'я:« Квітень з водою, травень з травою»;«Від грому до води не втечеш»- можна пов'язати з правилами поведінки під час грози. На уроці «Сезонні зміни в природі»: «Багато снігу - багато хліба», «Холод вересень, да ситий» і т.д. Народом складені прислів'я буквально про кожен пори року, про кожному місяці.

Плідно використовуються виховні можливості народовиховної спадщини з метою формування дбайливого ставлення дітей до рідної природи. Неможливо виховати моральну милосердну людину без гарячої любові до людей, батьківщини, рідного краю, природи. Народні традиції забезпечують особливу психологічну середу, виступаючи найважливішим засобом виховання зростаючих дітей.

Основу народної педагогіки становить духовна культура, народні звичаї, традиції, соціально-етичні норми. Початок початків - сім'я. У всі часи, всі народи, незалежно від вірувань, культур, вчили дітей брати приклад з батьків. Рідко в сім'ях, збереглися будь - які традиції; скласти родове древо можуть деякі, та й тільки 2-3 поколінь. Природно, всі ці прогалини зобов'язана заповнювати школа. На уроці по темі «Твої рідні та твоя Батьківщина в потоці часу», діти разом з батьками вивчають свій родовід, згадують покоління предків, прізвища, імена, по батькові і складають родове дерево [11].

Введення національно-регіонального компонента в зміст освіти відкрило широку перспективу для вивчення та використання національно-культурних цінностей. Звернення вчителів до традицій народної педагогіки, критичне осмислення життєвого і педагогічного досвіду попередніх поколінь дозволяють виявити найбільш ефективні засоби і методи, які сприяють громадянському вихованню молодого покоління, людини, яка знає свій родовід, малу і велику Батьківщину, поважаючого і прихильника звичаїв та традицій предків. При вивченні теми «Природна зональність», говорити про традиції промислів і ремесел, в народному декоративно-прикладному мистецтві.

При вивченні теми: «Людина і минуле людства», можна провести рольові ігри з метою сформувати уявлення про заняття, звичаї, свята наших предків в зимовий час; розвивати уяву, історичне мислення; виховувати повагу до справ наших предків і старовинних звичаїв. Для цього потрібно провести підготовчу роботу:

1. Заздалегідь дати завдання: зібрати відомості про місцеві старовинні звичаї зустрічі Нового року і Різдва.

2. Виготовити народні костюми, розучити колядки, народні пісні.

3. Підготувати декорації, презентації до уроку, експозицію шкільного музею «Предмети старовини».

4. Розучити колядки, вірші.

Учні при підготовці до цього уроку повинні провести велику дослідницьку роботу з вивчення народних традицій.

Таким чином, спираючись на народні методи виховання педагоги - теоретики і практики створили сучасні концепції виховання всебічно розвиненої особистості, що постійно вдосконалюються і оновлюються відповідно до вимог життя. Народ завжди прагнув прищепити молодому поколінню любов до Батьківщини, правдивість, чесність, скромність колективізм, почуття дружби, товариства [12]. Жити гідно, користуючись заслуженою повагою оточуючих, хоче кожна людина і кожен народ. Це можливо тільки тоді, коли сам поважаєш себе і своїх сусідів, знаєш свою культуру, розумієш своє місце в світі природи і в світі людей. Неможливо виховати морального милосердного індивіда без гарячої любові до людей, батьківщини, рідного краю, природи. Вважаємо, що саме школа повинна починати роботу по відновленню втрачених зв'язків, вчити чуйності у спілкуванні з природою, розумінню взаємовідносин в ній, прилучати до культури, а також розвивати такі якості, як спостережливість, прагнення пояснити природні явища, необхідні в подальшому для повноцінного засвоєння навчальних дисциплін, зокрема, природознавства.

Висновки

Отже, процес виховання та навчання сучасних молодших школярів засобами народної педагогіки нелегкий і досить тривалий. А тому тут все залежить від вчителя, його вміння зацікавити школярів, наявного у нього рівня педагогічної майстерності, системності і систематичності в організації та проведенні виховної роботи, вміння залучити батьків учнів до цього процесу, а головне вчитель має сам свято вірити в те, що він передає дітям, адже не можна переконати в будь - чому когось, не вірячи в це всім серцем і душею (на даний аспект наголошував В. Сухомлинський).

Сучасні процеси національного відродження в Україні вимагають поглибленого вивчення і широкого втілення у практику всіх ланок системи освіти здобутків народної культури в найрізноманітніших аспектах

Узагальнюючи попередній матеріал можна визначити такі методичні рекомендації по вдосконаленню процесу виховання та навчання молодших школярів засобами народної педагогіки:

1) необхідність усвідомлення вчителем сутності виховання та навчання засобами народної педагогіки та свого місця в ньому, забезпечення цілеспрямованого планування виховної та навчальної роботи та змістовну реалізацію засобів української народної педагогіки, формування у вихованців мотивації вдосконалення та самовдосконалення, творче залучення всіх вихованців до відродження і застосування у повсякденному житті набутків рідного народу;

2) формування і розвиток у вихованців настанови на творче вдосконалення, на постійний розвиток позитивних якостей особистості, які цінував народ здавна (доброта, працелюбність, правдивість і т.д.), та боротьба і нівелювання негативних ( ледарство, брехливість і т.д.);

3) активний, цілеспрямований вплив на свідомість, підсвідомість, інтелектуальну, емоційно - почуттєву, вольову і мотиваційну сфери особистості, формування високої культури спілкування і загального етикету, заповіщених народом, правил поведінки серед людей;

4) контроль, перевірка та оцінка результатів виховного процесу і внесення в нього необхідних змін та корективів, основаних на засобах народної педагогіки;

5) процес виховання засобами народної педагогіки молодших школярів має носити постійний характер, а не епізодичний;

6) необхідність урізноманітнення форм та методів роботи, залучення до співпраці членів хору народної пісні, спеціалістів по виробленню народних іграшок тощо;

7) категорична заборона нав'язування своєї думки школярам, слід будувати план виховної роботи, враховуючи інтереси самих учнів;

8) постійне використання засобів народної педагогіки не тільки в позакласній виховній роботі, а й на уроках і на перервах.

Етнопедагогіка забезпечує єдність навчання і виховання, зв'язок із життям рідного краю, врахування вікових, індивідуальних та національних особливостей дітей, досягнення наступності між дошкільним і шкільним навчанням, полегшує перехід з сімейної обстановки в шкільну, збагачує і активізує навчально-пізнавальний процес, сприяє підвищенню контролю за досягненнями учнів і є показником росту особистості педагога.

Одним з найважливіших завдань сучасної школи є вивчення і освоєння духовних цінностей народної культури та краєзнавства.



Література

1. Арзамасцева Н.Г. Формирование этнокультурной компетентности будущих социальных педагогов в вузе - Диссертация на соискание уч.степени к.п.н. / Н. Г. Арзамасцева; На правах рукописи. - М.: Рос. акад.образования, 2000. - С 3

2. Арзамасцева Н.Г. Формирование этнокультурной компетентности будущих социальных педагогов в вузе - Диссертация на соискание уч.степени к.п.н. / Н. Г. Арзамасцева; На правах рукописи. - М.: Рос. акад.образования, 2000. - С 6

3. Будник, О. Особливості української етнопедагогіки / О.Будник // Дайджест: Школа-парк педагогічних ідей та технологій. - 2002. - № 2. - C 118.

4. Васякович, Г.П., Черніков, П. І. Етнопедагогіка і морально-естетичне виховання учнів: методичний посібник / Г.П. Васякович, П.І. Черніков. - Чернігів: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1994. - 24 с.

5. Горбачева Л. Словарь современных форм воспитательной работы // Воспитание школьников. - 2001. - C. 8-10

6. Гордійчук О. Етнопедагогічні засади формування духовно-морального світу молодшого школяра / О. Гордійчук // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія : зб. наук. праць. - Чернівці, 2005. - Вип. 248. - С. 40 - 46.

7. Крылова, Н. Б. Культурология образования / Н. Б. Крылова. - М.: Народное образование, 2000. - С 38

8. Кукушин В.С., Столяренко Л.Д. Этнопедагогика и этнопсихология. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. - С 74

9. Лазарук, А. Батьківська педагогіка Василя Сухомлинського: аксіологічний ракурс проблеми / А.Лазарук // Початкова школа. - 2004. ? № 5. -С. 3-5.

10. Лурье, С.В. Историческая этнология: учебное пособие для вузов / С.В. Лурье. - М.: Академический Проект; Гаудеамус, 2004. - С 312

11. Мосiяшенко, В.А. Украпнська етнопедагогiка. Навч. посiбник для ст. пед. навч. закл/ В. А. Мосіяшенко. - Глухiв: РВВ ГДПУ, 2001. - С 47

12. Мосiяшенко, В.А. Украпнська етнопедагогiка. Навч. посiбник для ст. пед. навч. закл/ В. А. Мосіяшенко. - Глухiв: РВВ ГДПУ, 2001. - С 86

13. Стельмахович, М. Г. Народна педагогіка: навчально-методичний посібник / М.Г. Стельмахович - К., 1985, С 58

14. Підкасистий, П. І. Педагогіка/ П. І. Підкасистий// М. - 1996. - C 474

15. Стельмахович, М. Виховний ідеал української народної педагогіки/ М.Стельмахович // Початкова школа. - 1998. - № 6. - С. 1-5.

16. Стельмахович М. Етнопедагогічні основи української національної школи-родини / М.Стельмахович, І.Червінська // Початкова школа. - 1997. - № 5. - C. 10-12.

17. Стельмахович, М.Г. Народна педагогіка: навчально-методичний посібник / М.Г. Стельмахович. - К., 1985.

18. Усатенко, Т. Українська національна школа-родина - ціннісний орієнтир суспільства / Т.Усатенко // Початкова школа. - 1997. - № 5. - С. 8-9.

19. Русова С. Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - 304 с.

20. Дроб'язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. - К.: Видавничий центр "Академія", 1997. - 143 с.

21. Дроб'язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. - К.: Видавничий центр "Академія", 1997. - 152 с.

22. Мосіяшенко В.А. Українська етнопедагогіка: Навч. посіб, -- Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. -- 176 с.

Размещено на Allbest.ru

...