Педагогічна взаємодія вчителя з батьками

Размещено на http://www.allbest.ru/

Педагогічна взаємодія вчителя з батьками

1. Принципи педагогічної взаємодії

педагогічний вчитель освіта школа

Педагогічна взаємодія - узгоджена діяльність вчителя і учнів, спрямована на досягнення спільних цілей і результатів та вирішення важливих завдань.

Педагогічна взаємодія супроводжується певною енергією, що виявляється з боку учасників, неможлива без процесів впливу (відкритим залишається питання, чи завжди виправдане їх застосування), відображається у вчинках і поведінці дітей, підлітків, педагогів, батьків, складається в пам'ятні події, іноді формує традиції, пов'язані з розвитком колективу, базується на конкретних навчальних діях

Проблему принципів педагогічного процесу загалом, дидактичних принципів, принципів виховання висвітлено у психолого-педагогічних дослідженнях і минулого, і сучасності (Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, О.Я. Савченко, М.М. Фіцула, Н.В. Волкова, Н.Є. Мойсеюк, І. Малафіїк, В.В. Ягуповта ін.).

У психолого-педагогічних дослідженнях переважає тенденція виділення принципів навчання і виховання окремо, ізольовано. Оскільки ми розглядаємо діяльність педагога у контексті взаємодії зучнем у цілісному педагогічному процесі, то, відповідно, суть принципів у нашому підході полягає у розумінні цього поняття як вихідних положень, в яких виявляються загальні вимоги до змісту, методів організації педагогічної взаємодії. Отож, доцільно розглядати дві групи принципів: організації педагогічного процесу і керівництва навчально-виховною діяльністю.

Принцип науковості передбачає знання і застосування вчителем на практиці нормативних, програмних документів щодо змісту освіти в початковій школі, організації педагогічного процесу, найновіших досягнень психології, педагогічної науки, практичної діяльності вчителів початкової школи. Наукове керівництво педагогічним процесом спонукає не тільки глибоко вивчати й аналізувати навчально-виховний процес, а й створювати оптимальні умови для розкриття потенційних можливостей і учня, і вчителя.

Принцип компетентності й відповідності. Суть цього принципу полягає в тому, що вчитель повинен органічно поєднувати теоретичні й практичні знання, тобто знати й глибоко аналізувати теоретичні проблеми сучасної початкової школи, на основі яких чітко визначати конкретні завданняуправління навчально-виховним процесом; узагальнювати кращий педагогічний досвід й упроваджувати його в практичну діяльність; забезпечувати здорову творчу атмосферу в колективі класу.

Принцип конкретності та діловитості (Т.М. Десятов, О.М. Коберник, Б.Л. Тевлін, Н.М. Чепурна). Сутнісна характеристика цього принципу полягає в оперативному, чіткому, конкретному, точному, результативному вирішенні поставлених перед класом завдань.

Принцип оптимізації передбачає вибір науково обґрунтованих, найбільш відповідних у конкретних умовах цілей, засобів, методів керівництва для досягнення найкращих результатів при найменшій затраті сил, енергії, часу вчителя й учня.

За принципом перспективності та цілеспрямованості необхідно бачити і прогнозувати перспективи розвитку класу, визначити пріоритетні напрями роботи з ним на певний відрізок часу для досягнення запланованої мети.

Принцип плановості. Чітка системна робота вчителя неможлива поза конкретним плануванням.Педагог повинен мати програму, поточний і перспективний плани роботи з класом.

Згідно з вимогами до освіти на сучасному етапі характер педагогічного процесу, стиль взаємодії будуються на основі гуманізації та демократизації, які забезпечують сприятливий мікроклімат, співпрацю педагогів і школярів, старших і молодших дітей.

Принцип гуманізації (лат. “гуманус” - людський, людяний) передбачає формування стосунків між вчителем та учнями на основі гуманізму. І тут доречно нагадати слова А.С. Макаренка: “Якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до неї”. Повага до учня, визнання його гідності, довір'я, готовність завжди прийти на допомогу (з боку вчителя - учневі, з боку учнів - товаришеві) створюють сприятливу атмосферу для розкриття його талантів, здібностей, можливостей. Цей принцип дотичний до принципу поєднання поваги до особистості учня з розумною вимогливістю до нього. Він виражає суть гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин учителя й вихованців для активізації джерел його життєвих сил.

Принцип демократизації передбачає усунення авторитарного стилю керівництва, сприйняття особистості школяра як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Керівництво пізнавальним процесом відбувається на спільній, колективній основі. Одноосібний стиль управління не вимагається, а застосовується лише у певнихситуаціях, наприклад в умовах гострого дефіциту часу або під час вивчення дуже складного матеріалу. Вчитель постійно радиться з учнями. Відбувається децентралізація ініціативи суб'єктів навчання. Учнівська діяльність визначається колегіальними рішеннями, які всі внутрішньо сприймають як власні рішення. Запобігти жорсткій регламентації діяльності дитячого самоврядування, адмініструванню, надмірній опіці допомагає врахування вчителем принципу поєднання педагогічного керівництва з ініціативою, самостійністю та самодіяльністю учнів. Останнім часом у наукових дослідженнях акцентується увага на принципі створення толерантного середовища. За змістом ми вважаємо його близьким до принципів гуманізму, демократизму.

Створення толерантного середовища передбачає взаємну відповідальність учасників педагогічного процесу, співпереживання, взаємодопомогу, здатність разом долати труднощі. Цей принцип означає, що в класі панують творчі начала, при цьому творчість розглядається учнями й вчителями як універсальний критерій оцінки особистості і стосунків у колективі. Забезпечується реалізація права кожного на вираження особистісного ставлення до навколишнього середовища, самореалізація врізних формах, розвиток учнівського самоуправління, ініціативи і самостійності.

Реалізовуючи цей принцип, учитель повинен реально поважати думку учнів, а не грати у повагу до них. Означений принцип виражається у низці правил, серед яких домінантним виділяємо: школа для учня повинна бути рідною, він має відчувати причетність педагогів та друзів до своїх успіхів і невдач, співпереживання; відчувати, що вчитель й учні - члени одного колективу, допомагають одинодному.

Принцип об'єктивності вимагає опори на активність школяра в навчально-виховному процесі,стимулювання його пізнавальної активності, самовиховання, свідомого ставлення до навчання і свідомої поведінки, самокорекції у стосунках з іншими школярами. Умовами реалізації цього принципу є: добровільне залучення школяра до тієї чи іншої діяльності, довіра до нього, запобігання негативним наслідкам у процесі педагогічного впливу.

Принцип адекватності ґрунтується на відповідності змісту і засобів впливу соціальній ситуації, в якій організовується навчально-виховний процес. Учитель має враховувати умови макро- та мікросередовища, регіональні умови, специфіку навчально-освітнього закладу.

Принцип індивідуалізації передбачає врахування індивідуальних якостей школяра, його ціннісних орієнтацій при виборі засобів впливу, особливостей долучення школяра до різноманітних

видів діяльності, визначення спеціальних завдань, відповідних індивідуальним особливостям та рівневі навчально-пізнавальних досягнень, розкриття потенціалу особистості у навчальній і позанавчальній діяльності.

Практична реалізація принципу поваги до особистості в поєднанні з розумною вимогливістю тісно пов'язана з принципом опори на позитивне в людині, на сильні сторони особистості.

Успішна реалізація названих принципів можлива лише при дотриманні ще одного важливого принципу - узгодженості вимог сім'ї, школи, громадськості.

Єдність і цілісність навчально-виховного процесу забезпечується тісною взаємодією всіх педагогічних систем, виховні впливи яких мають бути скоординовані, гармонізовані.

Значну вагу і практичне значення у керівній діяльності вихованців має принцип поєднання прямих і паралельних педагогічних дій. Суть паралельної дії полягає в тому, що при дії не на окремуособистість, а на групу чи колектив у цілому, педагог штучно перетворює його із об'єкта в суб'єкт впливу.

Згідно з принципом доступності та посильності навчання і виховання школярів їхню діяльність треба будувати на основі реальних можливостей, запобігання інтелектуальних, фізичних і нервово-емоційним перевантаженням, що негативно впливають на фізичний і психічний стан. Учитель повинен добирати доступний для засвоєння матеріал для забезпечення позитивної мотивації навчання, підвищення працездатності, зниження втомлюваності школярів. Однак і надто спрощений матеріал знижує інтерес до навчання, не сприяє формуванню навчальних умінь, не забезпечує розвитку учнів.

Реалізація принципу доступності залежить від поступового підвищення складності теоретичного і практичного характеру, застосування допоміжних засобів (ТЗН, комп'ютерної техніки), надання індивідуальної допомоги учням, котрі мають проблеми у навчанні. З попереднім принципом тісно пов'язаний принцип урахування вікових та індивідуальних особливостей школярів під час організації їх діяльності. Педагог повинен знати і враховувати рівень актуального розвитку, вихованості та соціального досвіду школярів. Доведено, що адекватність навчально-виховної діяльності значно знижується, якщо вимоги та організаційні структури відстають від вікових можливостей учнів чи непосильні для них.

Американський педагог і психолог ХХ століття К. Роджерс [5] виділив наступні принципи особистісно орієнтованої педагогічної взаємодії:

Принцип поваги особистості дитини. Ставитися до можливостей і схильностей учня з безумовною повагою й підтримкою. Заохочувати самостійне оцінювання учнів. Наприклад, учитель може запитати: «Як ти думаєш, наскільки добре ти сьогодні виконав завдання?» Педагог уникає способів мотивації навчання, які звертаються до егоїзму, честолюбства, страху.

Принцип підтримки в становленні дитини. Брати до уваги найбільш істотні аспекти поведінки й мови учнів і заохочувати їх думати про власні думки. (Наприклад, викладач говорить: «Мені здається, ти прагнеш сказати, що…»). Потрібно вчителю вірити, що сприйнятливість і здатність до навчання полягає в природі особистості. За твердженням О.С. Газмана [6], принцип підтримки полягає в розвитку й сприянні саморозвитку дитини, які спрямовані на розв'язання її індивідуальних проблем, позв'язаних зі здоров'ям, навчанням, комунікацією й життєвим самовизначенням.

Принцип варіативності. Визнання різноманітності змісту й форм навчального процесу, вибір яких здійснюється вчителем разом з учнями. Для цього необхідно надати всім учням можливість вибору виду й формизавдання відповідно до їхніх особистісних переваг, особливостей мислення, інтересам. Фасилітатор розділяє з іншими відповідальність за навчання і виховання. Зміст, хоча він і важливий, відступає на другий план. Результат вимірюється тим, чи зробив учень помітний крок уперед.

Принцип варіативність також тісно пов'язан й з технологією проведення уроку, що припускає різноманітність видів робіт, форм організації учнів, гнучкість і оперативність вчителя в нестандартних ситуаціях, якими насичений особистісно-орієнтований урок.

Принцип індивідуалізації. Означає врахування рівня розумового розвитку, знань та умінь, працездатності, пізнавальної та практичної самостійності учнів, їх особливостей пізнавальних інтересів, вольового розвитку учнів, їх ставлення до навчання. Відбувається спільний особистісний ріст і спільний особистісний розвиток учителя й учнів, де особистість виховується особистістю. Карл Роджерс виділяє такі особистісні якості вчителя, як доброта, щирість, відкритість «новому досвіду». В українських сучасних підручниках для початкової школи позатекстові компоненти побудовані так, що дитина відчуває - діалог відбувається саме з нею: «Поміркуй...», «Скажи...», «Як ти думаєш...» тощо. У завданнях і запитаннях прослідковується опора на особистий життєвий досвід молодшого школяра, його почуття, інтереси.

Принцип гуманізму. Його сутність полягає у спрямованості навчання й освітнього процесу в цілому до учня; у створенні максимально сприятливих умов для оволодіння дітьми соціально накопиченого досвіду, опанування обраною професією, розвитку і прояву творчої індивідуальності, високих громадянських, моральних, інтелектуальних якостей, які забезпечували б особистості соціальну захищеність і гідне існування. Визнання цінностей дитини як особистості, її прав і свобод, вільний розвиток, повага до себе, партнерів, толерантність, діалог культур. Ціль гуманістич-них викладачів - розвивати внутрішню дисципліну учнів. У широкому змісті внутрішня дисципліна - це «знання про себе і діях, які потрібно почати,щоб рости й розвиватися як особистість».

Принцип природовідповідності. У його основі лежить врахування багатогранної природи дитини: анатомо-фізіологічних, психологічних,вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей.

Реалізація принципу вимагає врахування цілісної природи дитини. Згідно з концепцією Л.С. Виготського про зони розвитку, яка обґрунтовує фундаментальне для педагогіки положення про те, що навчання повинне випереджати розвиток і вести його за собою. Така орієнтація вимагає постановки завдань виховання, які забезпечують об'єктивно необхідні базові якості для розвитку особистості у певному віковому періоді. Якщо від дитини будуть вимагати того, чого вона поки не вміє й не може, то дитина повинена бути забеспечена допомогою, якК. Роджерс називає фасилітацією. Високий рівень розвитку молодших школярів є гарантією того, що вони досягнуть більших цілей у навчанні в наступних класах з меншою витратою сил і часу.

Принцип суб'єктності. Визначення особистості дитини приорітетним суб'єктом процесу навчання, а не засобом досягнення мети. Розвивати в учнів почуття відповідальності.Враховуючи це педагогічним працівникам необхідно усвідомити свою роль у реалізації гуманістичної парадигми освіти, оволодіти новими інтелектуальними вміннями, які піднімуть рівень їх самосвідомості. Адже сьогодні суспільству потрібний не тільки спеціаліст, який має і дає відповідні знання, а, насамперед, професіонал, спроможний до самовдосконалення, орієнтований на творчість; особистість, якій притаманні нове мислення, демократичний стиль діяльності, високий рівень громадської самосвідомості, правової культури.

2. Стратегії педагогічної взаємодії

У психолого-педагогічній літера турі виокремлюють п'ять таких стратегій взаємодії.

1. Конкуренція, або суперництво, прагнення стати центром ситуації При такій стратегії погляди, потреби інших учасників взаємодії не сприймаються як значущі. Той, хто діє, наполягає на своїх думках, рішеннях, поведінці як єдино правильних, ігноруючи решту міркувань. Зрозуміло, так діяти легше, оскільки знімається проблема залежності від партнера; якщо він не сприймає нав'язаного ходу взаємодії (невдач), завжди можна звинуватити його («сам винен, що не послухав, не зрозумів, не підтримав мене»). Проте, знижуючи напруженість ситуації обмеженням дій партнера, можна водночас посилити загрозу виникнення конфлікту в майбутньому.

Стратегія конкуренції -- це активний, майже агресивний наступ, коли людина прямує до розв'язання конфлікту, не зважаючи на інших. Вона намагається задовольнити свої інтереси іноді на шкоду іншій людині, змушує цю людину діяти тільки так, як вважає за потрібне.

2. Дотримуючись стратегії уникнення, людина відсуває появу конфліктної ситуації якомога далі, сподіваючись, що все розв'яжеться само собою, або керуючись принципом «де незгода, там часто шкода».

Стратегія уникнення не завжди є спробою ухилитися від розв'язання проблеми. Вона може бути й конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію, до розв'язання якої доцільніше повернутися потім. Проте людина, що постійно використовує стратегію уникнення, не відстоює своїх прав.

3. Стратегія пристосування передбачає взаємне або однобічне прилаштування партнерів. Людина прагне взаємодіяти з іншою людиною, не обстоюючи своїх інтересів, погоджується робити те, що вона хоче.

4. Головною ознакою стратегії співробітництва є прагнення разом із партнером підійти до ефективного розв'язання конфліктної ситуації.

Ця стратегія зумовлює підхід до конфлікту з урахуванням інтересів, потреб обох сторін, пошук взаємовигідних результатів і шляхів досягнення і є найефективнішою для взаєморозуміння, встановлення добрих стосунків. Однак для втілення вона потребує більше часу і зусиль, між інші стратегії. Обидві сторони повинні вміти пояснити свої бажання, висловити свої потреби, вислухати одна одну, виробити альтернативні варіанти дій і розв'язання проблеми.

5. Стратегія компромісу передбачає схильність не загострювати стосунки в конфлікті. Людина, яка реалізує цю стратегію, певною мірою поступається своїми інтересами, щоб задовольнити їх частково, інша людина робить так само, тобто обидві сторони частково задовольняють власні потреби та бажання свого партнера, нібито обмінюючись поступками в пошуках компромісного рішення, якого й досягають з найменшими втратами для кожного.

Використання тієї чи тієї стратегії зумовлюється реальними передумовами взаємодії. Жодна з них не може розглядатися як однозначно корисна чи шкідлива. Тому потрібно уважніше розглянути обмеження й можливості використання окремих стратегій у педагогічній діяльності (4).

Стратегія конкуренції, яку систематично використовує вчитель під Час розв'язання складних ситуацій, може призвести до виникнення в оточення почуття відчуженості, втрати тісних емоційних зв'язків, блокувати активність учнів, розвиток їхньої самостійності й самоповаги.

Проте стратегія конкуренції може бути ефективною за результатами розв'язання конкретного конфлікту (якщо людина має реальну владу, обирає правильні рішення та має змогу наполягати на них).

Найкориснішою стратегія конкуренції виявляється у зазначених нижче ситуаціях:

-- результат є дуже важливим для вчителя, який переконаний, що впровадження його рішення значно поліпшить ситуацію;

-- учитель має більші, ніж учень, можливості для прийняття і впровадження рішення;

-- рішення потрібно виробити і виконати дуже швидко;

- учитель відчуває, що у нього немає іншого вибору і йому нічого втрачати;

- учитель перебуває у критичній ситуації, що потребує миттєвого реагування;

- учитель не може дати зрозуміти іншим людям, що розгубився, потрапив у безвихідь; хтось інший може стати лідером;

- учитель мусить прийняти нестандартне рішення і почати діяти.

Стратегія уникнення не усуває суперечності, що спричинила конфлікт.

Є суперечності, які, тривалий час залишаючись нерозв'язаними, тільки поглиблюються. Тому рано чи пізно конфлікт може спалахнути з новою руйнівною силою. Проте ця стратегія може бути корисною в таких ситуаціях:

-- порушена проблема не дуже важлива, вчитель не хоче витрачати сили на її розв'язання;

-- учитель відчуває, що не має рації, і розуміє слушність позиції іншої людини, або ця людина має більшу владу і не бажає поступатися;

-- учитель змушений спілкуватися з дуже складною людиною і бачить, що подальша взаємодія призведе до ще більшого ускладнення;

-- для розв'язання проблеми немає достатньої інформації або вчитель не знає, що можна зараз іще зробити, а приймати рішення поспіхом немає потреби;

-- напруженість ситуації дуже велика, треба зупинити нагнітання негативних емоцій.

Стратегія пристосування може мати негативні наслідки для розвитку особистості вчителя. Звикнувши пристосовуватись до інших, він може втратити почуття самоповаги. Крім того, прагнення однобічно розглядати конфлікт може призвести лише до погіршення взаємин. Педагог також втрачає можливість впливати на ситуацію, обстоювати свої по гляди, цінності, він переживає образу, невдоволення через необхідність поступатися. Цей стиль недоцільний також тоді, коли партнер у взаємодії не бажає поступатися, не цінує зробленого для нього.

Найкориснішою вона може бути за таких умов:

-- учителя не дуже хвилює те, що сталося, результат;

-- учитель прагне зберегти мир, добрі стосунки з партнером;

-- учитель відчуває, що важливіше зберегти добрі стосунки, ніж розпочинати боротьбу за самоутвердження, за свої права;

-- учитель знає, що відповідний результат дуже важливий для іншої людини;

-- учитель знає, що в цьому разі рацію має інша людина;

-- учитель вважає, що інша людина дістане гарний урок, якщо їй зараз поступитися.

Співробітництво як стиль взаємодії у психологічному плані є найефективнішим, але звернення до нього, як уже зазначалося, потребує значно більше часу, ніж інші стратегії.

У педагогічній діяльності впровадження стратегії співробітництва ускладнюється тим, що учень не завжди має змогу взаємодіяти як рівний. Тому вчитель мусить не лише сам прагнути до взаємодії, а й створювати умови для залучення до цього процесу учня, подолання його опору або невміння чи небажання взаємодіяти.

Стратегія співробітництва є найдоцільнішою в таких ситуаціях:

-- коли розв'язання проблеми є справою дуже важливою для обох сторін;

-- між ними встановлені або повинні встановитися тісні, тривалі, взаємозалежні стосунки;

-- учитель має час на розв'язання проблеми;

-- обидві сторони добре обізнані з проблемою, потребами та інтересами партнерів у взаємодії;

-- обидві сторони прагнуть досягти найкращого результату;

-- особи, втягнуті в конфлікт, мають однакові сили, владу та можливості, тому мусять разом шукати шляхи до розв'язання проблеми.

Компроміс як стиль вирішення життєвих проблем, тобто відмова від досягнення значущих для людини результатів, не минає безслідно; поступаючись в усьому, вона не заявляє про себе як про рівноправного партнера у взаємодії, принижує себе в очах іншої сторони, яка не завжди В змозі оцінити цей альтруїзм.

Однак стиль компромісу може бути й корисним, особливо в таких ситуаціях:

-- учитель бажає якомога швидше вирішити проблему, але у нього бракує часу на подолання опору іншої людини;

-- обидві сторони мають однакову владу, але протилежні інтереси;

-- учителя може задовольнити часткове розв'язання проблеми;

-- інші підходи для розв'язання проблеми виявилися неефективними;

-- проблема не має великої ваги або вчитель може змінити попередню мету;

-- компроміс дає змогу зберегти стосунки;

-- інша сторона має більшу владу і йде назустріч лише після певних поступок.

Майбутньому педагогові важливо зрозуміти, що будь-який стиль ефективний лише у відповідних ситуаціях. Він повинен уміти успішно використовувати кожний з них, враховуючи конкретні обставини. Загалом треба і поступатися, і йти на розумний компроміс, і встановлювати партнерські стосунки, і водночас обстоювати власну позицію, І розширювати коло своїх стратегій, робити вибір на користь ситуації, а не діяти за єдиним стандартом.

3. Методи педагогічної взаємодії

Методи формування поглядів і обміну інформацією

Раніше методи цієї групи називали методами переконання, оскільки головна їх функція - формування стійких переконань. Не знання, а переконання стимулюють вчинки школярів, тому не стільки поняття і судження, скільки моральна впевненість у суспільній необхідності і особистій корисності певного типу поведінки повинні формуватися на етапі розвитку свідомості.

Провідну роль у групі методів формування поглядів відіграють словесні методи(розповідь, пояснення, бесіда, діалог, етична бесіда, лекція, диспут та ін.). Нижче охарактеризуємо такі методи формування свідомості особистості як етична бесіда, діалог, диспут, приклад.

Етична бесіда. Особливі труднощі для молодого вчителя викликають індивідуальні бесіди, які найчастіше проводяться у зв'язку з локальними конфліктами, порушеннями дисципліни, коли вчитель реагує або негайно, або відкладає бесіду. Краще, коли індивідуальні бесіди проводяться за раніше визначеним планом, за певною системою. Тоді вони мають попереджувальний характер, вносять індивідуальні корективи в загальну програму виховного впливу.

Етична бесіда -- метод і засіб виховання, покликана формувати моральні поняття, моральні правила і норми, переконання учнів на різних етапах їх навчання і виховання.

Діалог - один з основних шляхів обміну думками, універсальна форма інформаційної взаємодії педагога з учнями, спосіб впливу на свідомість і формування певних поглядів, мотивів, почуттів.

Успішне використання діалогу передбачає дотримання таких умов:

1) Своєчасний вибір ролі того, хто говорить і хто слухає. Це визначається проблемами і ситуаціями, які виникають. Якщо учень негайно щось хоче сказати першим - нехай говорить і вчитель повинен уважно й терпляче вислухати. Учень не здатний сприймати слова педагога, коли він "перевантажений" власними думками і почуттями. Йому потрібно висловитись. Іншого разу, навпаки, в учня немає бажання говорити. Тоді говорить учитель на цікаву й актуальну тему, викладаючи свої погляди, виявляючи довір'я до того, хто слухає.

2) Здатність (вміння) слухати співбесідника. Від того, як педагог слухає своїх вихованців, залежить хід і виховна сила діалогу. За допомогою уваги того, хто слухає, розмова може розвиватися, неувага - викликає роздратування того, хто говорить, і розмова може припинитися. Той, хто слухає, всім своїм виглядом (позою, жестами, очима, мімікою) виявляє своє ставлення до тієї інформації, що повідомляє співбесідник. Останньому потрібно дати можливість висловитися. Не можна перебивати його словами: "Все ясно, досить". Це неповага і її не можна допускати. Коли співбесідник перестав говорити, можна поцікавитися, наскільки точно Ви зрозуміли його думки.

3) Уміння надавати своїм міркуванням правильну форму. В педагогіці мають місце дві форми висловлювань: "Я - повідомлення", "Ти - повідомлення". Перше - шлях до взаєморозуміння; друге - в зворотному напрямку.

Приклад - як метод морального виховання дає конкретні зразки для наслідування, активно впливаючи на свідомість, поведінку вихованця.

Приклад у наочній формі показує образ для наслідування. Це й потрібно дитині, бо вона завжди буде когось наслідувати - старшого брата, сильнішого або розумнішого товариша, матір, батька і т.д. Часто вона наслідує те, що, з нашої точки зору, не гідне для наслідування, але що зацікавило й привабило її. Не завжди наслідування має безпосередній характер, часто воно виявляється в опосередкованій формі. Наслідування - це діяльність індивіда. Іноді важко встановити межу, де закінчується наслідування і починається творчість. Творчість часто проявляється в особливому, своєрідному наслідуванні.

Методами організації діяльності

Для досягнення цілеспрямованого педагогічного впливу на учнів педагог має володіти методами організації їх діяльності.

Вони дають змогу спиратися на безпосередню участь дитини у повсякденній діяльності, її стосунки з оточенням, емоційну сферу спілкування.

Втілюючись у будь-якому виді діяльності, такі методи є джерелом морального досвіду, формування моральних мотивів поведінки у дітей.

До цієї групи методів належать:

педагогічна вимога,

громадська думка,

вправи і привчання,

прогнозування,

створення виховних ситуацій.

Педагогічна вимога -- педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків.

На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Громадська думка -- система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.

Громадська думка як засіб формування особистості знайшла своє застосування в педагогічній системі Сухомлинського, який вважав її необхідною умовою виховного впливу, сильним методом виховання звичок, переконань і суспільного обов'язку, підкреслював, що сила виховного впливу громадської думки залежить від рівня її сформованості від її моральної зрілості.

Громадська думка є також методом виховного впливу і результатом виховання. Особиста думка є складовою громадської. Тому основним завданням при використанні цього методу є формування думки особистості: системи поглядів, оцінних суджень, уміння висловлюватись, вести полеміку, критикувати і сприймати критику, прислухатись до думки інших, зіставляти, аналізувати їх, захищати свою думку і на цій основі втілювати її в загальну, відповідно вирізняючись на фоні загального судження як індивідуальність. За цієї умови громадська думка виконує формуючу, виховну функцію.

Вправляння -- виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.

Застосування їх у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання має умовний характер, означаючи багаторазове повторення вчинків або дій, в яких виявляється відповідне до норм моралі ставлення до людей, колективу, оточення. Смисл вправляння полягає не в тому, щоб учень запам'ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою, він швидко і правильно реагував на життєві обставини не тільки внаслідок логічного їх аналізу, а й завдяки почуттям, усвідомленню добра і зла.

Вправляння у сфері поведінки, як і будь-якій іншій, мають анатомо-фізіологічну основу. Повторення протягом тривалого часу сприяє утворенню динамічного стереотипу, підтримання якого вимагає все менших зусиль. Стереотип закріплюється, і його важко змінити.

У школі учень щоденно вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, навчальній і трудовій діяльності. Якщо у кожній сфері життєдіяльності він відчуватиме чіткі вимоги щодо виконання своїх обов'язків, це створить умови для щоденного вправляння в позитивній поведінці, вироблятиме відповідні навички і звички.

У педагогічній практиці не завжди є можливість і потреба очікувати, поки учень сам почне свідомо виконувати вимоги, яких він повинен дотримуватись з першого дня перебування у школі. Поки він усвідомить доцільність, справедливість і необхідність вимог, почне дотримуватися їх, його слід тактовно і неухильно привчати належно поводитися в конкретних життєвих ситуаціях. На перший план у таких ситуаціях виходить метод привчання.

Привчання -- організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки. Методи вправ і привчання взаємозв'язані, адже спрямовані на засвоєння школярами соціального досвіду, формування у них системи вмінь і навичок. Практика свідчить, що особистість швидко засвоює норми і правила поведінки у суспільстві, але в конкретній діяльності діти відчувають значні труднощі через брак умінь і навичок. Тому у вихованні потрібна система доцільних вправ, спрямованих на створення виховних ситуацій, які мають конкретний життєвий сенс. Наприклад, не можна виховати в дитини почуття сміливості лише через заучування поняття «сміливість». Потрібна система вправ, спрямованих на подолання внутрішніх бар'єрів страху в конкретних ситуаціях. Застосування цього методу передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів. Добираючи доручення, дбають, щоб його виконання сприяло розвитку у вихованців потрібних якостей.

Прогнозування -- передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі. Під час прогнозування важливо враховувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості. Якщо життя дітей насичене цікавими справами, всі вони згідно з їх інтересами визначають улюблені. Поступово дитина сама навчиться передбачати індивідуальні перспективи. Прагнення до досягнення перспектив наповнює життя дітей доцільним змістом, формує в них внутрішню потребу дотримуватись правил суспільної поведінки.

Залучення учня до цікавої діяльності. Така діяльність повинна захопити учня, нейтралізувати схильність чи потяг до недостойних вчинків, збудити прагнення до корисних справ. Важливо, щоб природне прагнення дітей до діяльності, бажання виявити себе, дати вихід своїй енергії мали позитивне спрямування. Тому в школі повинні працювати різні гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).

Паралельна педагогічна дія. Вона передбачає непрямий вплив на вихованця через колектив, у процесі якого негативні риси характеру чи поведінки долають не завдяки безпосередньому звертанню до учня, а організацією впливу на нього колективу. З цією метою педагог висловлює претензії до колективу, вимагаючи від нього відповідальності за поведінку кожного з його учасників. Колектив відповідно оцінює поведінку того, хто скомпрометував себе, і він змушений відповідно скоригувати свою поведінку.

Методи стимулювання оцінки та самооцінки

Стимулювати (від лат. stimulo - збуджую, заохочую) - означає спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати.

Заохочення - метод вираження суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності вихованців. Він закріплює позитивні навички і звички. Дія заохочення основана на збудженні позитивних емоцій. Саме тому воно вселяє впевненість, створює добрий настрій, підвищує відповідальність. Види заохочення досить різноманітні: схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення.

Схвалення - найпростіший вид заохочення. Схвалення педагог може висловити жестом, мімікою, позитивною оцінкою поведінки чи роботи учня, колективу, довір'ям у вигляді доручення, схваленням перед класом, учителями, батьками.

Довір'я, повага вселяють впевненість у своїх силах, почуття власної гідності. Заохоченням більш високого рівня є вдячність, нагородження тощо, які викликають і підтримують стійкі позитивні емоції, дають вихованцям чи колективу довгочасні стимули, бо вінчають тривалу і наполегливу працю.

Використовуючи цей метод, слід дотримуватися ретельного дозування і відомої обережності:

заохочувати слід не тільки вихованців, які домоглись успіху, а й тих, хто проявив працелюбство, відповідальність, чуйність, допомагаючи іншим, хоча й не домігся високих результатів;

обираючи заохочення, важливо знайти міру, гідну вихованця; непомірна хвала спричиняє зазнайство;

заохочення потребує особистого підходу; важливо своєчасно підтримати невпевненого, відстаючого;

головним у сучасному шкільному вихованні є дотри мання справедливості; вирішуючи питання заохочення, слід радитися з вихованцями.

Метод покарання є найбільш відомим. У сучасній педагогіці ставлення до цього методу досить суперечливе і неоднозначне.

Існують полярні погляди - від суттєвого посилення покарань до повної їх відміни.

Покарання - це метод педагогічного впливу, який повинен попереджувати небажані вчинки, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми.

Відомі види покарань, пов'язані з накладанням додаткових обов'язків, позбавленням або обмеженням певних прав, вираженням морального осуду, звинувачення.

У сучасній школі практикуються різноманітні форми покарань: несхвалення, зауваження, догана, попередження, стягнення, звільнення від занять, виключення зі школи та ін.

Размещено на Allbest.ru

...