Ідеї Івана Франка про місце і значення народної школи в Галичині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеї Івана Франка про місце і значення народної школи в Галичині

Початкова (народна) школа посідає найбільше місце в педагогічних висловлюваннях Івана Франка. І це не випадково. Нам відомо з історії, що найпередовіші представники громадськості і найкращі педагоги різних часів і народів, бажаючи поліпшення освітньої справи, боролися завжди перш за все за раціонально побудовану початкову школу. Досить пригадати теорію школи рідної мови, тобто початкової школи, розробленої великим слов'янським педагогом Я.А. Коменським; теорію елементарного (початкового) навчання Песталоцці; величезну роботу К.Д. Ушинського, спрямовану на ство- рення взірцевої початкової школи для навчання дітей свого народу. Глибоко цікавили питання початкового навчання і російських революційних демократів - Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського.

Отже, не випадково Іван Франко приділяє особливу увагу цим питанням. Він виступає проти сучасної йому урядової, так званої народної школи, як ворожої для народу, нав'язаної йому зверху, далекої від справжніх потреб народу; він протестує проти школи, що в руках пануючої верхівки використовується як знаряддя соціального і національного поневолення народу. Двічі виступає письменник і в українській, і в польській пресі з великими статтями «Наші народні школи і їх потреби». Блискуче використовуючи статистичний матеріал, він доводить мізерну кількість народних шкіл в Галичині проти кількості населення. «Близько трьох тисяч громад в нашім краю не мають школи». І далі:»… одна школа випадає на 1774 люда, або около 300 дітей на одну школу» [1, с. 192]. «В школах, - пише автор, - діти містяться, як оселедці, не мають чим дихати і не стілько учаться, скілько - мучаться» [там само]. Іван Франко підкреслює, що в Галичині є сотні тисяч дітей, котрі в своїм житті бачать школу хіба в містечку, або в «переїзді через яке сусіднє село». Письменник детально підраховує, скільки коштують такі школи і доводить, що Галичина щодо цього перебуває на одному з останніх місць. «Яка нам користь із наших шкіл?» - запитує Франко і наводить найцікавіші факти і цифри, що яскраво характеризують стан народної освіти в Галичині. «Від останньої конскрипції, - відмічає він, - прибуло нам усього 66978 людей письменних, хоча за цей час перебувало в школах щонайменше півтора міліона дітей. То значить, що з тих дітей, котрі вступають у нас до школи народної, ледве двадцята часть вийде зі школи, вміючи читати, а ледве тридцята часть навчиться яко тако читати й пи- сати. То значить далі, - продовжує він, - нашому краєві щороку прибуває несповна 6700 126 письменних людей, а коли б так далі йшло, то треба би чекати ще з яких 80 літ, поки б вся людність нашого краю дохрапалася до тої великої мудрості, щоби вміла, бодай, читати. То значить далі, що кожда наша школа, до которої в однім році вступає… 100 і більше дітей, видає нам за то раптом двох таких, що вміють читати»[1, с. 193]. Особливо гостро критикує автор зміст і методи навчання і виховання в галицьких народних школах.

Ці питання блискуче висвітлені перш за все в його художніх творах, зокрема в збірці «Малий Мирон» і інших оповіданнях. У передмові до цієї збірки Іван Франко писав: «Оповідання, зібрані в оцьому томику, в більшій мірі від інших мають автобіографічний характер. Вони показують у загальних нарисах хід виховання сільського хлопчини перед 30 - 40 роками, починаючи від перших проблисків власного думання та кінчаючи найвищими ступенями середньої школи» [3, с. 20]. З неперевершеною майстерністю художника-реаліста Іван Якович відображає в багатьох оповіданнях зміст освіти і виховання в початковій школі. Брак кваліфікованих учителів, повний відрив навчання від життя, жахлива система моральних і фізичних знущань над дітьми яскраво характеризують «народну» школу. Франко висміює примітивність методів навчання читання і письма в початковій сільській школі. Діти « невтомно по сто разів співучими голосами повторяли: «а-ба-ба-га-ла-ма-га». Гриць цілком механічно кричав разом з дітьми « а баба галамага». «Цілий рік вчився Гриць у школі, а коли вернувся додому, то був якраз такий мудрий, як був перед роком. Вправді «а баба галамага» він вчив докладно напам'ять. Але далі поза те слово Гриць в науці не поступив. Про читання вже ніщо й говорити» [8, с. 316]. З ущипливим гумором передає автор розмову Гриця про своє навчання з гусьми, яких він пасе: «Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в одній хвилі переймив і повторив ту мудрість, що коштувала його рік науки!» [там само]. Франко зауважує, що таких як Гриць, між тогорічними школярами було 18 на 30 (отже, справа не в дітях, а в кепськім навчанні). Оповідання Івана Франка «Schцn schreiben» - це убивча сатира на суто пруську систему виховання, що мала неабиякий уплив на стан шкільництва в Галичині; системи, що її основою є жорстока палочна дисципліна, механічне зубріння, придушування всяких вільних проявів думки. «Schцn schreiben» або «Красне писання» було для дітей найбільшою мукою. У цьому оповіданні письменник дає зразок такого уроку «красного писання» в початковій школі. «Валько взяв у руки крейду, приступив до таблиці, розмахнувся і почав писати. Зразу писав тільки букви, малі й великі, самоголосні й суголосні, без ніякого впрочім значення. Але далі-далі дійшов і до слів, а в кінці й до цілих речень, як напримір: «Бог сотворив світ», «Чоловік має дві руки». Вичерпавши таким способом усю свою мудрість, показавши вповні своє знання красного писання в численних викрутасах та довгих, як світ, і рівних, як ковбаси, хвостиках, Валько положив крейду, … і відтак обернувшися до трепечущого класу крикнув грізно: «Писати!». Його наукова діяльність в тій хвилі щасливо скінчилася - тепер починалася його економська діяльність. Щоби показати це наглядно, він сильно стріпнув пальцями, аби стрясти з них учений крейдяний порох, і замість нього взяв у руки свою тростину» [8, с. 304]. Повне неуцтво вчителів, дике знущання над дітьми, жорстокі фізичні кари: різки та палки - ось та сумна шкільна дійсність, що її малює письменник у своїх оповіданнях. Наслідки подібного навчання і виховання підкреслює Іван Франко в оповіданні «Олівець», коли він згадує тих дітей «що їх бачимо сотні в кожній нижчій школі нашого краю,… ті нещасливі, забиті фізично й духовно діти, що їх нерви від малечку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох літ задурила професорська дисципліна» [8, с. 284]. 31 особистісні проблеми. Підтримуючи учня, вчитель одночасно і допомагає йому у формуванні адекватної самооцінки, самоствердженні себе як особистості, формуванні гуманного ставлення до оточення. Проте цей процес має і зворотній зв'язок. Підтримуючи учня, вчитель розвиває, поглиблює й укорінює такі необхідні для формування гуманних особистісно орієнтованих відносин якості власної особистості як доброзичливість, повага, емпатія, чуйність, щирість, тактовність, толерантність.

У процесі розвитку ситуації взаємодопомоги і підтримки реалізовано ціннісний аспект ставлення до людини. Цінність іншого визначається тільки тоді, коли усвідомлюєш цінність власної особистості. У дослідженнях І. Беха, Н. Дятленко, О. Кононко самоповагу розглянуто як ціннісне ставлення до себе крізь призму проблеми життєтворчості, як властивості особистості, що характеризується відносно стійким, позитивно забарвленим ставленням до себе, акумулюючи узагальнені переживання своєї цінності для значущих людей та усвідомлення своїх чеснот. У ситуації індивідуальної підтримки і взаємодопомоги самоповага складає зміст емоційно-ціннісного ставлення до себе і проявляється у самосприйнятті й самовпевненості. Зазначимо, що в ситуації індивідуальної підтримки і взаємодопомоги вчитель допомагає учню у вирішенні особистісних проблем, підтримує прояв ціннісно-гуманних якостей, а також сприяє моральній саморегуляції у відносинах, тим самим розвиває і закріплює самоповагу учня. Відбувається дія алгоритму: проблема дитини - спільний пошук рішення - вчинкова діяльність - оцінювання - задоволення результатом - самоповага.

Це дозволяє зробити висновок, що самоповага є динамічною характеристикою розв'язання виховальної ситуації індивідуальної підтримки та взаємодопомоги і виступає її якісним показником. Інтеракційний аналіз взаємодії вчителів і учнів показує, що виховуюча ситуація індивідуальної підтримки і взаємодопомоги тісно пов'язана із ситуацією успіху, яка створює умови для реалізації особистісних потенціалів молодшого школяра, підвищує його статус, значущість внеску у вирішення спільних завдань. «Головний смисл діяльності вчителя полягає в тому, щоб створити кожному вихованцеві ситуацію успіху», - вважає А.Бєлкін [1, с. 30]. У контексті особистісно орієнтованих відносин успіх ми розглядаємо як оптимальне співвідношення єдності очікувань батьків і вчителя, самого молодшого школяра і результатів його спілкування і вчинкової діяльності. Зазначимо, що успіх завжди супроводжує виникнення такої фундаментальної емоції людської особистості як радість. Радість вивільнює творчі сили, творчі сили створюють якість, а якість праці викликає радість. На основі цього почуття в учня формуються нові мотиви взаємодії з учителем, змінюється рівень самооцінки, самоповаги. Молодший школяр не стільки усвідомлює ситуацію успіху, скільки переживає її. У педагогічному розумінні це результат продуманої і підготовленої стратегії особистісної взаємодії, яка обов'язково передбачає відповіді на питання: «В ім'я чого?», «Якими засобами?». У ситуації успіху вчитель на деякий час підсилює акцент на позитивних якостях учня у взаємодії, при цьому не зважає на наявні недоліки. Коли учень повірить у свої сили, вчитель тактовно вказує на недоліки і спонукає його до спільного, а потім і самостійного їх виправлення. Педагогічна технологія «створення ситуації успіху» (за А. Бєлкіним) включає створення різноманітних видів радості (здійснена радість, неочікувана радість, загальна радість, сімейна радість, радість пізнання).

Важливим моментом організації цієї ситуації є те, що у досягненнях учня оточуючі бачать результати своєї праці, а він розуміє, що особистісна радість від успіху - це радість підтримки, розуміння. Ми вважаємо, що ситуація емпатії є початковим, пусковим механізмом формування гуманних особистісно орієнтованих відносин учителя і учнів. У аспекті міжособистісних відносин ситуацію емпатії розглянуто нами як розуміння і емоційний відгук на переживання іншого. У молодшому шкільному віці підґрунтям формування емпатії є розвиток рефлексії, засвоєння моральних знань, усвідомлена поведінка. У ситуації емпатії молодший школяр засвоює емпатійні дії вчителя як еталон. Якщо вчинок учня позитивно (емпатійно) оцінюється вчителем, учень переживає задоволення. У результаті відбувається зсув мотиву на мету - молодший школяр сам намагається бути емпатійним і самостійним. У ситуації емпатії, на нашу дуку, народжується головна якість особистісно орієнтованих відносин - довіра між учителем і учнем. Довіра до іншого - вихідна умова людського спілкування, а також вихідні психологічні відносини між людьми. «Довіра існує як суб'єктивна соціальна позиція відносно іншого у внутрішньо особистісному (інтрасуб'єктному) просторі, й її існування «виноситься» зовні, породжуючи, видозмінюючи якісні особливості міжособових відносин» [6, с. 23]. Аналіз ситуацій емпатії, які виникають у процесі особистісно орієнтованої взаємодії вчителя і молодших школярів, показує, що умовами виникнення довіри висту- пають особистісна значущість, авторитетність вчителя для учня і безпека особистісної активності дитини. Взаємна довіра вчителя і учня передбачає взаємопроникнення в змістовні цінності один одного, породжує нові смисли в стосунках. Саме тому таке взаємопроникнення є творчо-продуктивним. Це надає нам можливість прогнозувати особистісне зростання кожного з учасників взаємодії в ситуації емпатії і припустити, що ступінь довіри учня до вчителя (оскільки вчитель керує процесом розв'язання виховальної ситуації) є динамічною характеристикою і визначає якісну сторону перебігу ситуації емпатії у процесі формування особистісно орієнтованих відносин. У процесі виховуючої взаємодії ситуація емпатії сприяє виникненню іншої виховальної ситуації - ситуації індивідуальної підтримки і взаємодопомоги. Технологія індивідуальної підтримки розроблена в зарубіжній гуманістичній психології. Особливу цінність складають праці К. Роджерса, який вважав основним завданням педагога - допомогти дитині в її особистісному зростанні. Педагогічна допомога і підтримка виступають ключовими позиціями у характеристиці особистісно орієнтованої взаємодії (Ш. Амонашвілі, А. Бойко Є. Бондаревська, В. Білоусова, І. Бех, О. Столяренко, В. Сухомлинський). На думку вчених, основу педагогічної підтримки складає гуманістичне мислення вчителя, його здатність бачити в дитині не учня, а людину, яка розвивається. Підтримка є базовою потребою формування і розвитку особистості молодшого школяра. Завдяки їй здійснюється моральна регуляція поведінки, визначається спрямованість мислення, почуттів і волі, вона виступає джерелом активності дитини. «Предметом педагогічної підтримки виступає процес спільного з дитиною визначення її власних інтересів, цілей, можливостей і шляхів подолання перешкод, що заважають їй зберегти людську гідність і самостійно досягти бажаних результатів у навчанні, самовихованні, спілкуванні, способі життя» [7, с. 13]. Є. Бондаревська зазначає, що «...підтримка виявляє сутність гуманістичної позиції педагога відносно дітей. Це відповідь на природну довіру дітей, які шукають у вчителя допомоги і захисту, це розуміння їх беззахисності й усвідомлення власної відповідальності за дитяче життя, здоров'я, емоційне самопочуття, розвиток» [2, с. 12]. Для створення і розв'язання ситуації індивідуальної підтримки і взаємодопомоги вчитель мусить знати характерологічні особливості учня, вміти виявляти його. Іван Якович Франко - послідовник гуманістичних ідей у педагогіці - палко повстає проти сліпої палочної дисципліни, показує як така дисципліна псує, руйнує характер дитини, всю його вдачу, якої жорстокої душевної муки завдає вона дітям. В оповіданні «Отець-гуморист» письменник згадує: «…вражіння того року лишились у мене незатерті, болючі й досі, і не в одному - чую се - скривили мій характер, попсували мою вдачу, причинили мені немало душевної муки в цілім житті. Певна річ, що й з іншими учениками було не ліпше. Та ні, з многими було далеко гірше» [3, с. 22]. Іван Якович популяризує в Галичині статтю Н.А. Добролюбова «Значення авторитету у вихованні». Як відомо, Добролюбов у цій статті пристрасно повстає проти насильства над дитиною, проти педагогічного свавілля. Франко пише передмову до цієї роботи, де повністю погоджується з тими засадами, що їх висуває Добролюбов. Він підкреслює, що Добролюбов писав свою статтю, маючи на увазі головним чином малих дітей, у вихованні яких велика кількість педагогів визнає необхідність сліпого послуху, необхідність різних суворих кар [2, с. 14]. Письменник вимагає поваги до особистості дитини, довіри до неї, вимагає шанувати особисту гідність дітей. Таке ставлення до дитини, до шляхів та засобів її виховання визначається революційним гуманізмом Франка, боротьбою за створення нової людини - активного діяча - борця. Його гуманізм так, як і гуманізм Чернишевського та Добролюбова, не має нічого спільного з дрібнобуржуазним «сюсюканням», з потаканням дитячим примхам, з зайвою опікою над дітьми. Франко бачить у дитині зростаючу людину і встає на захист її прав. У своїх оповіданнях у збірці «Малий Мирон», автор відбив систему навчання й виховання в початкових школах перед 30 - 40 роками (за його власним визнанням). З того часу безумовно відбулися деякі зміни щодо змісту і методів освіти в початкових школах. Але основні недоліки залишилися у повній мірі. У статті «Наші народні школи й їх потреби» Франко показує, до чого зводиться навчання в сучасній початковій народній школі й які його наслідки. Письменник зазначає, що тепер в народній школі вчать багато всякої всячини: і граматику, і географію, і зоологію, і ботаніку, і астрономію, і історію - речі, про які колишні сільські школярі й не чули. «Наші пани в Раді Шкільній захотіли, щоб школа народна була якимось маленьким університетом, щоб давала дітям всього потрошки. А виходить з цього те, що сільський хлопчик, закінчивши школу, не тільки зразу забуває всю ту премудрість, але за два-три роки забуває зовсім як читати» [1, с. 195]. Другою найважливішою хибою навчання в сільських школах того часу Іван Франко вважає цілковиту відірваність цього навчання від життя: «…дитина не має до чого приткнути те, що винесла зі школи й розгублює все по дорозі» [6, с. 91]. Таким чином, здобутки шкільної науки пропадають марно. Величезного значення в початковій школі Іван Франко надавав рідній мові. Народну мову, як річ потрібну мільйонам, він цінив дуже високо. В тодішньому педагогічному журналі «Учитель» в розділі «Сучасне становище народної освіти, школи і народного учительства в усіх українських землях», вміщено статтю «В оборону прав нашої мови» [3, с. 25]. У ній наведено такі факти: «Покривдження й легковаження нашої мови зі сторони державних, адміністраційних і автономічних урядів у Галичині стало вже злобною «притчою во язицех». Та воно найпоганіше виступає в цілій області нашого шкільництва, виховання й шкільної адміністрації. Рада шкільна краєва і Ради шкільні окружні урядують зі своїми підвладними органами і приватними сторонами без огляду на їх національність виключно тільки по-польськи. Багато 128 Рад шкільних, місцевих в українських селах, де в школі викладова мова українська, учитель українець, більшість членів Ради також українці - урядують собі також лояль- ненько по… польськи!» [там само]. Іван Франко вважав, що початкова школа повинна виховати у дітей любов до рідного слова і особливо підкреслював величезне виховне значення народної творчості, народної поезії. «…Оті простенькі сільські байки, як дрібні тонкі корінчики вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті» [3, с. 26]. Ці слова Івана Яковича буквально перекликаються з думкою великого педагога К.Д. Ушинського, що з такою силою підкреслював величез- не виховне значення рідного слова. Наша школа зараз приділяє багато уваги питанню викладання рідної мови. Ми боремось за культуру мови, виховуємо у дітей любов до рідної літератури. Тому думки Франка про виховне значення рідної мови, про виховання любові до рідного слова є досить актуальними і цікавими для нас. Іван Франко, як ми вже зазначили, вважав, що провідне місце у навчанні дітей у початкових і середніх школах повинно належати природничим наукам, які найбільше сприяють розумовому розвиткові дітей. Природознавству у вихованні дитини він надавав величезного значення. У поемі «Панські жарти», де письменник, у протилежність до існуючої варварської системи освіти й виховання, дає зразок нового, гуманного виховання й навчання, герой поеми - старенький сільський священик, який створює в селі школу, так навчає дітей: Недовго й думавши, давай До себе дітвору скликати Веде їх літом в поле, в гай, Зимою до своєї хати. І не відразу їх садив За книжку ані за азбуку. Він зацікавлював дітей То повістками, то казками, А головно, на сей святий Великий божий світ - природу Раз-враз увагу їх звертав [3, с. 27].

Іван Франко підкреслює цінність перших променів самостійної думки маленької дитини, зазначаючи, що саме в початковій школі основним завданням є - привчити дитину мислити самостійно. Відкидаючи стару схоластичну школу з її «мертвячими» шаблонами, школу муштри і зубріння, він бореться за таку школу для дітей народу, яка давала б їм справжні знання. Таким чином, ми переконуємося, що Іван Якович Франко у системі народної освіти високо ставив значення її основної ланки - початкової, так званої народної школи, єдиної за тих часів більш-менш масової школи для дітей народу. Письменник боровся за створення такої школи, яка забезпечувала б глибоке знання законів природи, навчила б дітей уміло використовувати ці закони у своїй практичній діяльності. Франко стояв за зміцнення зв'язків між розумовою освітою та виробничою фізичною працею. 29 На основі даних логіко-теоретичного парадигмального аналізу й синтезу філософської, психолого-педагогічної літератури ми дійшли висновку, що формувати особистісно орієнтовані відносини без усвідомлення значення психологічно-комфортних виховуючих ситуацій є не можливим.

У зв'язку з цим значної уваги заслуговує характеристика виховальної ситуації, зроблена Б. Ліхачовим [4, с. 17]. На його думку, виховальна ситуація характеризується: по-перше, спрямованістю на задоволення життєвих потреб і цінностей вчителя й учня та природнім стимулюванням їх до взаємодії; по-друге, зосередженістю і проявом у ній реально існуючих у суспільстві соціальних залежностей; по-третє, необхідністю морального вибору вчинка, спрямованості поведінки в цілому усіма учасниками взаємодії; по-четверте, залученням у різноманітні відносини учасників виховного процесу, спонуканням, стимулюванням їх до активного виявлення морально-естетичних позицій, внутрішніх сил у діяльності й спілкуванні, виробленням активної життєвої позиції; по-п'яте, здійсненням у результаті активних взаємовідносин, що виховують взаємовпливи і взаємодії, формування системи звичної моральної свідомості й мислення, звичних форм поведінки, особистісно-психічного розвитку. Таким чином, виховальна ситуація - це створення умов, які забезпечують розвиток певних якостей і властивостей особистості; це те, що здатен організувати вчитель. Мету розв'язання виховальної ситуації ми вбачаємо у формуванні в учня вчинку як самоцінності. У цьому випадку молодший школяр свідомо сприймає моральні цінності вчителя і за допомогою стосунків із ним засвоює соціальні форми поведінки. Виховальна ситуація передбачає зв'язок внутрішнього розвитку особистості дитини з розвитком її здібності виробляти і змінювати ставлення до самої себе. Правильно побудована виховальна ситуація спонукає молодшого школяра до дій, викликає позитивну емоційну реакцію. «Педагогічна діяльність, - на думку К. Ушинського, - є одним із видів практичного мистецтва» [8, с. 194]. Її творчий характер зумовлено тими обставинами, що зміст педагогічної діяльності перебуває у постійній зміні й розвитку.

Семантика таких ситуацій у виховному процесі початкової школи безмежна. Проте, враховуючи психологічні закони розвитку особистості молодшого школяра, спираючись на принципи гуманної педагогіки, визнаючи необхідність встановлення більш органічного зв'язку між педагогічною теорією і практикою, ми обґрунтовуємо наступні різновиди виховальних ситуацій, розв'язання яких сприяє, на наш погляд, взаєморозвитку вчителя і учня в процесі формування особистісно орієнтованих відносин. Це ситуація емпатії, ситуація індивідуальної підтримки і взаємодопомоги, ситуація успіху і ситуація моральної вимоги. Власний досвід, спостереження за реальними відносинами учителя і учнів у початковій школі свідчить, що навіть разове переживання учнем емпатії, підтримки, допомоги, успіху може докорінно змінити ступінь психологічного комфорту у відносинах із учителем, ритм і стиль його спілкування, діяльності й поведінки. Аналіз сучасних педагогічних наукових досліджень (Т. Гаврилової, Е. Кайрис, С. Максимець) дозволяє констатувати, що емпатія розглядається як процес, як умова і як властивість особистості. Емпатійна виховальна ситуація - це емоційна ситуація, у якій відображена потреба суб'єктів взаємодії один в одному і визначається характер поведінки в спілкуванні й діяльності. У цій ситуації актуалізуються ціннісні орієнтації відносин, формується особистісна мотивація. Відображення світу переживань учня і трансформація відображених переживань у власні надає можливість учителю зрозуміти і прийняти особистість учня як самоцінність і на цій основі будувати особистісні стосунки.

галицький народний школа франко

Висновки

Перехід у багатьох регіонах України традиційної освіти й виховання до особистісно орієнтованих викликає чимало запитань і ставить перед учителями загальноосвітньої школи першого ступеня специфічні проблеми, на які на сучасному етапі розвитку педагогічної науки й шкільної практики не завжди вдається знайти обґрунтованої відповіді. Аналіз процесу виховання у початковій ланці освіти свідчить, що в своїй більшості вчителі початкових класів не повною мірою володіють засобами формування особистісно орієнтованих відносин, не вміють моделювати цілісну систему виховної роботи на індивідуально-гуманістичній основі, і таким чином, прогнозувати, передбачати результати власної професійної діяльності. Проблема формування особистісно орієнтованих відносин розглядається нами в контексті особистісно-соціального виховання й гуманістичної спрямованості професійної діяльності вчителя. Нашій сучасній педагогіці Іван Франко надзвичайно дорогий і близький як великий вчений-просвітитель, як видатний діяч народної освіти, як борець за справжню народну школу і освіту для широких мас суспільства.

Література

1. Іван Франко. Педагогічні статті і висловлювання / [упоряд. О.Г. Дзеверін]. - К. : Рад. шк., 1960. - 299 с.

2. Мітюров Б.Н. Педагогічні погляди І.Я. Франка : лекція [для студ.-заочників] / Б.Н. Мітюров. - Дрогобич, 1961. - 29 с.

3. Паперна Г. Іван Франко про народну освіту / Галина Паперна. - Л. : Вільна Україна, 1946. - 64 с.

4. Педагогічні погляди І.Я. Франка / О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко // Історія української школи і педагогіки : навч. посіб. / [за ред. О.О. Любара]. - К., 2003. - С. 249- 264.

5. Савинець В.К. Іван Франко і сучасна йому педагогічна думка в Галичині / Василь Кирилович Савинець. - Л. : Вид-во Львівського ун-ту, 1961. - 99 с.

6. Смаль В.З. Іван Франко та народна освіта / В.З. Смаль // Радянська школа. - 1976. - №8. - С. 89-94.

7. Смаль В.З. Педагогічні ідеї Івана Франка / Василь Захарович Смаль. - К. : Рад. шк., 1966. - 187 с.

8. Франко І.Я. Грицева шкільна наука : вірші, оповідання, казки [для мол. та сер. шк. віку] / Іван Якович Франко. - К. : Веселка, 1990. - 380 с.

Размещено на Allbest.ru