Практика у педагогічних вишах української PCP доби "відлиги"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Практика у педагогічних вишах української PCP доби «відлиги»

Продовжуючи дослідження набуття студентами - педагогами УРСР доби «відлиги» практичних навичок, з'ясуємо, яку реакцію породжував прихід практикантів у школи як у їхніх наставників з вишів, так і в менторів зі школи. Аналізуючи періодику, в очі кидається факт, що перша згадка про практику студентів пост-сталінської України у 1954 р. була негативною. Кореспондент «Радянської освіти» П. Єромицький обурювався штучністю та безглуздістю практичної підготовки учителя біології. Журналіст потрапив до Слов'янського педінституту, у якому молодь ходила у споглядальні походи у ліс. Натомість гостеві зі столиці хотілося не просто бачити вивчення поводження птахів та тварин, а відчути втручання молоді в природу з метою її перетворення. Звичайно, з позиції викладача можна знайти безліч пояснень на захист споглядальності практики. Проте, суспільство «відлиги» тим і відрізнялося від своїх попередників: воно прагнуло до зміни та руху, шо згодом вивело його на орбіту планети на борту «Союзу-1».

Та це був лише поодинокий камінь у город студентів - практикантів. Упродовж 1950-х преса намагалася витворити позитивний імідж молодого учителя - початківця. Уже за два роки, у вересні 1956 р., з'явилася замітка про педагогічну практику студентів Харківського ДНІ, які з 21 серпня по 5 листопада мали пройти професійне хрещення. Преса подарувала країні образ вправного студента педагогічного вишу, який радо йде у село, спроможний замінити учителя-предметника та класного керівника. Він упевнено може вичитати від 25 до 40 уроків упродовж місяця чи двох перебування у школі. Молодий освітянин вдається до використання шкільних радіовузлів, сільськогосподарських машин, моторів та обладнання на уроках фізики та математики, а на заняттях з біології упевнено почуває себе на земельних ділянках сусідніх колгоспів [2].

Ба більше, студент у школі мав бути чимось значущищим від рядового учителя. На прикладі молоді з Київського ДНІ у 1957 р. освітянському загалові демонстрували, що студент має оживлювати не лише навчальну, але й дозвіллєву сторону життя школи. За еталон бралися студентські клуби, на зразок яких молодь повинна була організовувати у школі численні гуртки: від усюдисущого «Умілі руки» до «високоідейного» політичного гуртка [3]. Такий образ «студента-на-всі - руки-майстра» утримався упродовж усієї «відлиги». У травні 1963 р. учителі Нововолинської школи інтернату відверто зауважували, що в учителів сучасності мали бути золоті руки, а не лише володіння предметними знаннями, психологією дитини та мистецтвом виховання нової людини. В лабораторіях напівпровідників вони повинні були самі виготовляти термостати, спектрографи та електродні потенціометри, моделі літаків, техніки та машин. Іншою стороною медалі було те, що ідеальний студент-практикант не мав розривати зв'язку зі школою навіть по закінченню щорічної практики. Так, яскраво було описано перебування молодих освітян у школі №9 м. Чернігова. Вихованка обласного педінституту Ганна Дорош стала чимось більшим, ніж другою вчителько для свого класу, бо тримала зв'язок з ними упродовж року: організовувала ігри, екскурсії та художню самодіяльність [4].

На початку 1960-х до позитивних сторін перебування студента у школі долучили й використання надсучасних тоді приладів. У березні 1963 р. був описаний поступ викладачів Київського ДШ, де діяла лабораторія експериментальної дидактики. Кореспондент споглядав роботу студентки Галини Віскушенко у школі N» 30. Дівчина розповідала класові проте те, що «лише при соціалізмі жінка знайшла щастя». Проте, пропагандистську тему «в живу» слухали лише школярі. Викладачі педінституту, учителі, однокурсники та працівники НДІ педагогіки УРСР спостерігали за уроком лише у записі по телевізору [5].

Загальна лібералізація життя давалася в знаки. Тому у періодичній пресі почали друкувати не лише занадто солодкі статті ледь не про студентів з надможливостями та беззастережну якість проведеного часу в школах. У другій половині 1950-х почалася, а на початку 1960-х стала закономірною критика педагогічної практики. Викладачі чи не вперше вголос заговорили про гіркі реалії. Виявилося, що замість того, аби привити молодій людині любов до професії та давати спеціалізовані навички, її використовували як «розхідний педагогічний матеріал». Там, де бракувало шкільних учителів, дирекція заміщувала їх непідготовленою, проте активною молоддю. Активно впливати на ситуацію інститутам не видавалося можливим. Каменем спотикання виявилася хвалена раніше практика у селах у найвіддаленіших районах.

Одними із перших про це у 1962 р. заговорили освітяни Ніжинського педінституту. Їхні вихованці раніше проходили практику у міських чи сільських школах недалеко від міста та були під неослабною увагою працівників предметних кафедр і кафедри педагогіки. У 1950-х роках це було розцінене як занадто недемократичне явище, бо без дозволу і згоди викладачів студент часто не міг і кроку ступити. Тому практика на п'ятому курсі, що відправляла молодь подалі - у села - тлумачилася як така, що давала необмежені можливості знайомства з організацією навчально-виховного процесу та виявляла творчу ініціативу молоді. Згодо від освітянської радості не залишилося й сліду. Як виявилося, у 1962 р. студенти ніжинського ДПІ працювали у 7 малокомплектних школах і в восьмирічках Новгород - Сіверського та Семенівського районів Чернігівської області. За відсутності штатних учителів молодь була завантажена не лише фаховими предметами. Так, фізики читали математику, астрономію, креслення та фізичне виховання у 30 годин на тиждень. Плюс до того й обов'язкове класне керівництво. Педагогів навіть не радував той факт, що у молодих людей була зарплата як і у більшості вчителів, а іноді навіть і більше [6]. Прикметно, що й два роки по тому, у 164 р. нічого не змінилося. Студентка фізмату того ж вишу Л. Козуб з 27 годинами навчального навантаження, була зобов'язана читати щотижневі клубні лекції для колгоспників та вести фотогурток у школі [12].

Якщо у 1962 р. про це лише натякали, то уже 1963 р. полтавський освітянин Є. Рижило відкрито заявив, що в країні посилають студентів на річну практику туди, де не вистачає вчителів. Та й таким «учителюванням» ніхто не міг керувати через віддаленість шкіл [7]. Наприклад, ніжинська молодь у 1964 р. була розкидана по 7 областях: 5 студентів по селах у Харківській, 4 в Сумській, 6 у Житомирській, 6 у Запорізькій і так далі [12]. Схожа картина була й у Київському ДПІ, де та методисти не їхали на допомогу вихованцям до сіл Криму та Одещини [8]. Як зазначали у Ніжинському педагогічному інституті, ця проблема виникала не на рівному місці. Студенти, виїжджаючи на річну практику, не знали напевне, який предмет вони мали читати. А тому й не були готові брати із собою літературу з потрібного їм шкільного предмету. Це траплялося тому, що райвідділи освіти на свій розсуд могли змінити завчасно погоджене місце проходження практики [12].

Київські освітяни констатували, що директори шкіл-баз абсолютно не зважали на вказівки Міносвіти, які категорично забороняли влаштовувати молодь не за спеціальністю та давати більше 18-20 годин навантаження [8]. Таке перевантаження було проявом того явища, що ніжинці назвали «вінегретом» предметів. Їхня студентка-філолог М. Компанієць у 5-8 класах читала українську мову, літературу та співи, у 8 класи викладала геометрію, а у 7-8 класах креслення [12]. Київські студенти-українці читали радянську літературу (хоча ще не слухали цього курсу в інституті) викладали німецьку та англійську мови, історію, малювання та фізичне виховання [8]. У Кременецькому педінституті студент 5 курсу природничого факультету В. викладав у 1963 р. біологію, історію, географію та іноземну мову! А студент Х. природничого - фізкультуру по 8 годин на тиждень, М. - російську умову та співи. Дирекція шкіл на це лише розводила руками: «У нас для своїх біологів не вистачає годин» [10]. Приклади схожих порушень норм були властиві не лише західним регіонам крани, де влада лише нарощувала свою ідеологічну, інтелектуальну та політичну присутність після «возз'єднання» та війни. Професор Сумського ДПІ С. Дорошенко теж зауважував, що його підопічні були перевантажені роботою. Студенти Іван Заводня та Борис Недбайло з фізмату мали 37 та 38 годин на тиждень відповідно. Студент природничого факультету Борис Мірошниченко у Корощинській восьмирічці Олевського району Житомирщини, викладав хімію, ботаніку, історію та німецьку мову. А його однокурсник Іларіон Богаренко в Миколаївській області до цього додав ще фізику та тригонометрію [11]. Часто таке поєднання мотивували змінами у підготовці учителя у вищій школі УРСР. Із 1956 р. студенти стали отримувати близько 15 додаткових спеціальностей. Проте, викладачі Дрогобицького ДПІ у 1964 р. були категорично проти того, що студенти ІІІ курсу йшли на практику й отримували на читання години з додаткового профіля підготовки. Вони зауважували, наприклад, що молодь сама ще не набула практичних навичок з малювання, щоб починати роботу з дітьми, бо на попередніх курсах цей предмет у них не викладався [22].

Добре, коли студент мав хоча б декілька годин фахового предмету. Траплялися випадки, коли й того не було. Так, Л. Олешко з філологічного факультету Ніжина у 1964 р. мала всього лише 18 годин тижневого навантаження і то лише співів. По основній спеціальності - мові - не отримала жодної години. Тому часто у методистів з інституті виникало закономірне питання: з якого предмету слід зарахувати практику студенту [12]? Напевне, тому у 1963 р. у Миколаєві вважали, що робота молоді у школі насправді не активізувала студентів, а деморалізувала їх. Педагоги зауважували: «ця практика нераціональна: на рік ви будете відірвані від інституту, розгубите свої знання (з музики) - це друга спеціальність філологів» [21].

Інколи молоді, яка опинилася на одинці з інтелектуальною безвихіддю, доводилося самотужки шукати допомогу на стороні. Наприклад, студентка Ніжинського ДШ Р. Шкарупа читала хімію - предмет не за спеціальністю, тому була вимушена їздити в іншу школу в сусіднє село, аби радитися з учителями. Та й навіть тоді, коли студент ставав до класної дошки, знаючи свій предмет, його могла очікувати інша проблема. Студентка Пашкурлай з того ж таки Ніжина у своєму 9 класі хотіла перевірити попередньо здобуті знання в учнів 8 класу з хімії. Виявилося, що діти через брак учителя не знали хімічних знаків, а в кабінеті була відсутня навіть таблиця Менделєєва. Дівчині довелося викладати програму за 7 та 8 класи додатково. Часто у школах бракувало не лише учителів, а й хімічних реактивів. Молоді люди, як М. Фесик, працювали на тому, що змогли прихопити з собою з інституту [9].

Та нарікання були не лише на організацію роботи молоді у школах республіки. У 1955 р. директор Дніпропетровського ДШІ іноземних мов З. Голованівський висловив своє обурення безпорадністю вихованців в реальних умовах. Педагогічна практика у літньому таборі показала віддаленість інститутської освіти від потреб життя. Студенти, опинившись сам на сам із дітьми не знали, що робити з колективом у вільний час, бо були повністю необізнані з правилами з правилами розважальних ігор, не знали текстів пісень, та умов гри у волейбол, баскетбол чи теніс. Навички часто доводилося отримувати та поглиблювати вже у піонерському таборі [13].

З одного боку, проблема полягала у тому, що інститут не давав потрібного набору навичок. Скажімо, випускниця Уманського ДШІ, а в 1957 р. уже молода учителька Київської школи №75, Л. Грабовська зауважувала, що лекції у виші були гарними та заклали потужну теоретичну базу. Проте, їй бракувало навичок керівництва гуртками, було прикро, що не вчили організовувати роботу на пришкільних науково - дослідних ділянках [14]. Часто виходило так, що студент розбирався у теорії мови, але не міг розібратися у простому шкільному аналізі речення. Опинившись біля дошки, розгублена юнь починала придумувати всілякі нісенітниці. Часто молоді бракували навичко культури мови [15]. Не дивно, що у 1959 р. світ побачила постанова Міносвіти, в якій констатували факт недовіри шкільного учителя до студента-практиканта. Молодь не допускали до дітей. За підрахунками чиновників, у середньому з 90 студентів лише 4 студентів реально працювали в класах [16]. Це намагалися вирішувати різними способами. Наприклад, у Вінницькому ДПІ у 1961 р. у голові стало питання наближення наукової роботи студентів до життя. Освітяни вважали провалом практикантів те, що юнаки та дівчата не читали газет та художньої літератури. Тому курс наукові підготовки мав включати розширення кругозору. Це мало б стимулювати молодь до обов'язковості наведення не книжних прикладів на уроках, що б зацікавлювало дітей до пізнання, а студентів до саморозвитку [17]. Та поступ у цьому напрямку був доволі повільний. У 1963 р. директор Бабинської восьмирічної школи Кіцманівського району Чернівецької області І. Кирилюк після роботи зі студентами IV курсу Кам'янець-Шодільського педінституту був так само обурений незнанням молоддю найелементарніших вимог радянської школи, як і його колеги з інших областей роками до нього. Студенти не вміли складати поурочні плани, до уроків готувалися наспіх, бо для їхнього проведення не вистачало вивченого в інституті матеріалу та треба було опановувати додаткові теми. Ті, хто цього робити не хотів, часто хворобливо сприймали критику [20].

З іншого боку, окремі студенти самі були нездатними працювати з дітьми, які б знання вони н отримували за інститутськими лавами. Як приклад цього, можемо назвати історію студентки У., вихованки Запорізького ДШІ. У 1960 р. вона більше 10 днів не відвідувала своє робоче місце у Васильківській середній школи Дніпропетровської області. Ті ж уроки, на які вона з'явилася, дівчина провела слабенько. Навіть вдалася до певного соціального демаршу - кинула учнів самих у полі під час традиційного збирання кукурудзи. Тому окремі викладачі просили навіть відмовити дівчині у видачі диплома [18]. Не дивними тоді були й карикатури на студентів-практикантів. У жовтні 1963 р. учитель - пенсіонер Федір Вовкодер звернувся до редактора «Радянської освіти» з проханням: «не розміщуй на сторінках усіляку єрунду». Під «єрундою» той розумів хвальні оди студентам, що насправді жахливо справлялися з учительською роботою. На противагу позитивному образу вправного майбутнього освітянина, старий учитель пропонував свою карикатуру-мініатюру на студентку - заочницю Львівського університету С. Петришину. Вона училася на була на річній практиці Турянської школи Буського району на Львівщині. той висміював дівчину, яка свою безпорадність у школі прикривала манірністю поведінки у столиці Галичини, коли їздила на сесію: «І що це не педагог, / Не да бог. / Залишив колгоспний тік / і в древнє місто втік. / Намалювали її з книжкою, / ходить асфальтовою доріжкою…» [22].

Судити студентів марна справа. Інколи виявлялося, що навіть їхні наставники було повністю бездарними у питаннях роботи зі школярами. У 1963 р. негативним прикладом став завідувач кафедри педагогіки Кам'янець - Подільського педінституту І. Г. Оплаканський. Він разом з кореспондентом «Радянської освіти» показово відвідав одну зі шкіл міста. Проте, як зауважив, журналіст, школі було мало корисного від науковця. Він не запропонував заходів по покращенню роботи в навально-виховному процесу бодай тому, що навчання там велося іноземною мовою. Сам Оплаканський читав історією у тій же школі «щоб краще вивчити практику». Для гостей у присутності студентки-практикантки він дав відкриту лекцію «Утворення Російської імперії» в 7 класі. Однак, лектор погорів перед досвідченими методистами та учителями-практиками. На уроці він 25 хвилин вів опитування, а за інші 20 хвилин виклав новий матеріал, то не весь: Полтавській битві він присвятив лише 1 хвилини. Присутня на уроці студентка-практикантка ІІІ курсу Лілія Поплавська скромно назвала свої зауваження, виправила помилки у таблиці кандидата наук і ніяково заспокоїла: «Учні, певно, помилок не помітили». А кореспондент підсумував: «анемічна, безпорадна двадцятихвилинка І. Г Оплаканського, названа чомусь уроком» [19].

Список використаних джерел

педагогічний освітянин студент

1. Єромицький П. Підготовку студентів-біологів на рівень сучасних завдань // Радянська освіта. - 24 квітня 1954. - №17. - С. 4.

2. Лещенко П. Досвід, вартий підтримки // Радянська освіта. - 22 вересня 1956. - №39. - С. 3.

3. Єрмак В. Вище рівень ідейного виховання майбутніх учителів! // Радянська освіта. - 12 січня 1957. - №2. - С. 3.

4. Марценюк С., Шморгун В. Заряд закоханості // Радянська освіта. - 22 травня 1963. - №40. - С. 2.

5. Бурлака Т. Знайомтесь: лабораторія експериментальної дидактики // Радянська освіта. - 9 березня 1963. - №19. - С. 2.

6. Руденко В. Педпрактика і формування вчителя // Радянська освіта. - 14 листопада 1962. - №90. - С. 2.

7. Рижило Є. І знову - педпрактика // Радянська освіта. - 25 вересня 1963. - №76. - С. 2.

8. Голованівський З. Заздалегідь готуватись до педпрактики // Радянська освіта. - 29 січня 1955. - №5. - С. 4.

9. Грабовська Л. Слово до вузів // Радянська освіта. - 16 лютого 1957. - №7. - С. 3; Гольдін Ф. Ближче до практики // Радянська освіта. - 23 березня 1957. - №12. - С. 3.

10. Гетьманець М. Більше вимогливості, більше довір'я // Радянська освіта. - 26 грудня 1959. - №52. - С. 4.

11. Ткаченко О. Кафедра педагогіки працює по-новому // Радянська освіта. - 23 березня 1960. - №24. - С. 3.

12. Бисикало С. Хвилювання першого уроку // Радянська освіта. - 18 січня 1961. - №5. - С. 2.

13. Новомінський А. Подорож чи прогулянка? // Радянська освіта. - 5 січня 1963. - №1. - С. 2.

14. Кирилюк І. Покликання, перевірене життям // Радянська освіта. - 16 лютого 1963. - №13. - С. 2.

15. Юзвенко Л. Вантаж байдужості // Радянська освіта. - 1 червня 1963. - №43. - С. 2.

16. Вовкодер Ф. Коли карикатура - халтура // Радянська освіта. - 5 жовтня 1963. - №79. - С. 4.

17. Волошин М. Уникати прорахунків // Радянська освіта. - 8 лютого 1964. - №12. - С. 2.

Размещено на Allbest.ru