Размещено на http://allbest.ru

Теоретичні основи функціонування дитячих закладів оздоровлення та відпочинку

Зміст оздоровчих послуг передбачає певний набір заходів, дій, планів, програм, які забезпечують повноцінний відпочинок та оздоровлення підростаючого покоління.

Фізичний розвиток і вдосконалення особистості був одним із провідних напрямів в усі періоди суспільного розвитку, який віднайшов свою реалізацію в оздоровчому процесі.

Розглядаючи тему оздоровлення, потрібно дослідити її становлення й розвиток, з'ясувати форми та методи роботи з дітьми в оздоровчій сфері. Створювати й удосконалювати оздоровчу діяльність не можливо без знання історичного аспекту її становлення.

Розглядаючи тему оздоровлення в історичному аспекті, визначимо поняття "здоров'я", "відпочинок", "оздоровлення".

Здоров'я нації в наш час уважається показником цивілізованості держави, що відображає соціально-економічне становище суспільства Згідно з резолюцією ООН №38/54 від 1997 р., здоров'я населення є головним критерієм доцільності та ефективності всіх без винятку сфер господарської діяльності. Здоров'я саме дітей і молоді особливо важливе, тому що, за оцінками фахівців, близько 75 % хвороб у дорослих - це наслідок умов життя в дитячі й молоді роки [11].

За сучасними уявленнями, здоров'я розглядаємо не як суто медичну, а як комплексну проблему, складний феномен глобального значення. Тобто здоров'я визначаємо як філософську, соціальну, економічну, біологічну, медичну категорії, як об'єкт споживання, вкладу капіталу, індивідуальну й суспільна цінність, явище системного характеру, динамічне, постійно взаємодіюче з навколишнім середовищем. Отже, здоров'я, з одного боку, - це ідеальний стан організму, якого особистість мала б прагнути досягти з перших днів свого свідомого життя, а з іншого - це одна з найважливіших характеристик, яка відображає якості життя, ресурс, що свідчить про можливість особистості впоратися з повсякденними труднощами життя, задовольнити свої потреби задля досягнення фізичного, психічного та соціального благополуччя.

Аналіз психолого-педагогічної літератури дав нам змогу визначити трактування терміна "відпочинок", під яким розумітимемо комплекс соціальних заходів виховного, медичного, гігієнічного, спортивного характеру, що забезпечують організацію дозвілля школярів, відновлення фізичних і психічних функцій їхнього організму, сприяють розвитку духовності й соціальної активності учнів, що здійснюються в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку протягом відпочинкової зміни [3].

Сьогодні поряд із терміном "відпочинок" натрапляємо на таке поняття, як "раціональний відпочинок" в оздоровчих закладах, який, передусім, на нашу думку, має включати правильну організацію режиму дня - чергування різних занять (лекцій, тренінгів, практичної діяльності тощо) із відпочинком (перерви, заняття спортом, організація та участь у розважально-культурних заходах тощо). При цьому важливо звертати увагу на вік і характер діяльності школярів.

Сьогодні актуальна тенденція, згідно з якою першочерговим завданням роботи закладу поряд з оздоровленням дітей є їх відпочинок. Це зумовлено тим, що підлітки їдуть у дитячий заклад саме відпочивати, тобто відновлювати сили після навчального року, у цьому контексті В. Горбинко зазначає, що основними функціями відпочинку є такі:

- релаксаційна - різке зниження фізичного тонусу й психологічного розслаблення;

- рекреаційна - відновлення та розвиток фізичних і духовних сил, витрачених у процесі навчання, праці, суспільної діяльності;

- компенсаційна - повернення підліткам утрачених сил, наприклад коли інтелектуальне навантаження компенсується фізичною активністю й т. ін. [13, с. 57]. Отже, виходячи з такого трактування, приїзд підлітка до табору - це вже відпочинок від проблем і турбот навчального року.

На сьогодні поняття "оздоровлення" вчені розуміють як комплекс заходів, за допомогою яких, використовуючи раціональний відпочинок, систему профілактичних дій щодо правильного повноцінного харчування, проведення щеплень, вакцинації та вітамінізації, можна знизити рівень захворюваності серед школярів, створити умови для поєднання процесів виховання підростаючого покоління в навчальних закладах і в позашкільний час, відновити їхнє здоров'я [19, с. 7].

Для більш глибокого розкриття проблеми оздоровлення та відпочинку дітей доцільно розглянути розвиток і становлення системи оздоровлення й відпочинку дітей в історичному аспекті як досвід, на який можна спиратися в розробці державної політики стосовно оздоровлення та відпочинку дітей і підлітків.

Зі зміною суспільного ладу змінювалися підходи до організації роботи щодо профілактики захворювань, розвитку фізичної активності, особливо в дітей. Найбільше уваги приділялося роботі із фізичного виховання. Так, вважалося, що саме через фізичний розвиток можливо досягти здоров'я тіла та твердості духу.

С. Кириленко у своїх дослідженнях зазначає, що фізичному вихованню дітей і підлітків значну увагу приділяли ще в первісному суспільстві, що відображено у вигляді організованих рухливих ігор і розваг [29].

За свідченням дослідників історії, фізичне виховання виникло на основі трудової діяльності. Первинні форми праці та видобування засобів існування вимагали від людини необхідних фізичних здібностей. Це обумовило виокремлення фізичного виховання в особливу сферу діяльності, якій приділяли найбільшу увагу в дитячому й підлітковому віці. Із появою війн і розвитком військової справи фізичне виховання стало невід'ємною частиною військово-прикладної підготовки молоді.

Особливий розвиток фізичне виховання одержало в Древній Греції, де набуло характеру державної підготовки до виконання громадських обов'язків та військової служби. Перші згадки про відкриття заміських шкіл датуються XV століттям. В Італії Вітторино- да-Фельтре заснував таку школу.

У XVI ст. з'явилися перші педагогічні теорії фізичного виховання, метою яких було формування здоров'я й фізичної культури дітей та підлітків. Фізичному вихованню приділяли увагу такі знамениті вчені, як Ієронім Меркуріаліс (XVI ст.), автор першого керівництва з організації гімнастики; Дж. Локк (XVII ст.), який у своїх працях рекомендував фізичні вправи не тільки для формування фізичних здібностей, а й для укріплення волі й характеру, Ян Амос Коменський (XVII ст.) звертав увагу на те, що в педагогічному процесі фізичне виховання займає одне з найважливіших місць, Жан-Жак Руссо (XVIII ст.) фізичне виховання розумів як основу розвитку особистості, підкреслюючи його значення в розумовій діяльності та трудовому навчанні дітей.

У кінці XIX - на початку XX ст. з'явилися теорія й методика фізичного виховання, які повною мірою використовувались і досі не втрачають своєї актуальності. Поява цього доробку пов'язана, насамперед, з іменем Р. Ф. Лесгафта ( 1837-1909).

Він розробив теоретичні засади фізичного виховання дітей та підлітків на підставі вивченого досвіду різних країн із фізичного виховання. Лесгафт детально досліджував вплив різних засобів фізичного виховання на функції дитячого організму, взаємозв'язок окремих органів та систем, усього організму в цілому з навколишнім середовищем. Такий різнобічний і глибокий підхід дав змогу вченому, спираючись на матеріальну сутність природи дитини, розробити унікальну для того часу систему фізичного виховання.

У 1888 р. Лесгафт видав "Керівництво з фізичного виховання дітей шкільного віку", у якому відзначав, що "виховання передбачає формування моральних якостей людини та його вольових проявів, у той час як освіта - системний розумовий, естетичний і фізичний розвиток. Людина повинна бути гармонійно розвиненою як фізично, так і розумово, мати ідеальний організм. Проте розвиток організму при стійких умовах середовища виявляється далеко недосконалим. За допомогою фізичних вправ можливий цілеспрямований розвиток людини та його вдосконалення".

Дитячі оздоровниці як заклади профілактичного та оздоровчого типу вперше з'явилися в XIX ст. Представники буржуазії на чолі з Доброславіним, Бобровим, Щербаковою почали відкривати колонії й стаціонарні станції (санаторії), у яких оздоровлювалися діти із сімей дрібної буржуазії, службовців [2].

У той же час на початку XX ст., у 1907 р., в Англії Баден Пауел зібрав 20 хлопців, які розташувались у наметах і повинні були проявити себе в лісовому мистецтві, показати особисту бережливість, дисципліну, витримку, навчитися допомагати іншим, проявляти спостережливість та уважність, товаришувати. Створення такого намето-. вого закладу започаткувало скаутинг як напрям діяльності в роботі з дітьми й підлітками.

У цей час з'являється ціла система символів скаутизму: елементи форми, відзнаки, краватки, емблеми, девізи. Скаутинг поєднував відпочинок й оздоровлення, сприяв профілактиці захворювань та розвитку фізичної культури серед дітей і підлітків. Але ці заходи щодо організації оздоровлення та відпочинку підростаючого покоління не були системною діяльністю держави, що залежала від поглядів і можливостей приватних осіб.

Створена за ініціативою З. К. Крупської в Росії в 1922 р. піонерська організація, до якої приймали дітей і підлітків, узяла на озброєння багато корисного досвіду організації скаутського руху. Нова організація стала одним із провідних напрямів державної політики, направленої на дітей. Вона регулювалася та спрямовувалася урядом і ВКП(б)та мала суспільне значення. Піонери молодої держави робітників і селян створювали за допомогою дорослих перші табори, які мали різні профілі - від занять із неписемним населенням до організації спортивних змагань. Разом із цією роботою проводилася цілеспрямована діяльність щодо оздоровлення дітей.

У числі перших декретів колишньої Радянської держави підписано декрет "Про використання Криму для лікування трудящих". Завдяки його появі під дитячі оздоровниці, що ставили метою профілактику захворювань на туберкульоз, запалення легень, сколіоз та інші хвороби, почали віддавати літні дачі й резиденції крупної буржуазії, поміщиків і дворян, що були розміщені на морському узбережжі, у місцях, які мали природні лікувальні властивості.

У 1925 р. відомий експерт-медик та голова російського товариства Червоного Хреста Зіновій Соловйов заснував табір "Артек" як центр оздоровлення дітей, насамперед із захворюваннями легенів.

За десять років (1929-1939 pp.) у СРСР склалася мережа дитячих оздоровниць і наукова школа, що вивчала питання оздоровлення дітей та підлітків, розвитку дитячих курортів й оздоровниць, організації санаторно-курортного лікування дітей, профілактичної роботи з метою запобігання захворюванням.

У цей час розпочинається спеціальне будівництво перших таборів для організації відпочинку дітей трудящих. У зв'язку з пріоритетним фінансуванням галузей промисловості та оборони в 30-ті роки держава не змогла взяти на себе виділення коштів на організацію відпочинку дітей, тому з 1938 р. цю функцію відпочинку та управління фондом державного соціального страхування держава передала профспілкам - найбільш масовому громадському об'єднанню. Із цього часу традиційно витрати на утримання дітей у таборах (харчування, медичні й культвитрати) здійснюються* за рахунок коштів фонду державного соціального страхування [35].

Відразу ж після закінчення Великої Вітчизняної війни державні установи, профспілкові комітети, підприємства включилися в роботу з відновлення діяльності дитячих заміських таборів із метою організації не тільки відпочинку, але й оздоровлення дітей. Державні органи охорони здоров'я та санітарного нагляду приділяють значну увагу організації роботи з відбору дітей, яких направляють на оздо

ровлення; створенню необхідних умов для відпочинку в таборах. У цей час розробляються нормативні документи з питань організації діяльності літніх оздоровчих закладів, до яких уключено не тільки основні вимоги до обладнання таборів і дитячих дач для дошкільнят, а й тематичні плани занять із медичними, педагогічними працівниками, котрі направляються на літній період для роботи з дітьми та підлітками.

Прийняті урядові постанови зобов'язували центральні профспілкові й комсомольські органи, органи освіти разом із міністерствами та відомствами розробляти й затверджувати перспективні плани розвитку та зміцнення матеріальної бази дитячих оздоровниць, уживати заходів для їх оснащення необхідним інвентарем й обладнанням, забезпечувати кваліфікованим кадровим персоналом.

Слід відзначити, що на межі 50-60-х pp. XX ст. піонерська робота набула масового централізованого характеру та супроводжувалася всесоюзними оглядами, суспільно-трудовими кампаніями, що найбільш яскраво проявлялось у літній період. Піонерський табір ставав провідною формою організації відпочинку й виховної роботи з дітьми та підлітками. Упродовж 1958-1959 pp. в Україні збудовано 50 нових піонерських таборів на 8,5 тис. місць і на 5 тис. місць розширено вже наявні. Це сприяло збільшенню кількості дітей, які могли відпочити та оздоровитись. На початок 60-х pp. XX ст. таку можливість мало вже близько 500 тис. осіб [35].

Включення дитячих оздоровчих таборів до системи позашкільних навчальних закладів стимулювало створення профільних таборів. Науковий доробок З. Г. Ничкало свідчить про те, що 60-ті роки XX ст. характеризуються значним розширенням географії профільних таборів: табори юних техніків, натуралістів і туристів (у всіх областях України), юних художників (Закарпатська область), зоологів, любителів мистецтва (Харківська область), філологів та математиків (Вінницька, Дніпропетровська області), істориків і спелеологів (Київська область), юних астрономів (Кримська область). Такі табори забезпечували змістовний відпочинок, добру підготовку учнів до наступного навчального року [39].

На початок 70-х років XX ст. в Українській РСР створено широку мережу постійно діючих і сезонних дитячих оздоровчих закладів. У шкільних, колгоспних, міжколгоспних, військово-спортивних таборах, а також у таборах праці й відпочинку системи народної освіти України перебувало понад 2,5 млн, у профспілкових таборах різного профілю - понад 1,3 млн дітей. Діяльність педагогічних колективів піонерських таборів спрямовувалася на вдосконалення ідейно-політичного, інтернаціонального, трудового, фізичного, морального, естетичного виховання учнів. Важливою ділянкою в загальній системі літнього відпочинку й оздоровлення дітей була туристично-краєзнавча робота. Значну увагу приділяли спортивно-оздоровчій діяльності. При дитячо-юнацьких спортивних школах організовували спортивно-оздоровчі табори, у яких створювали сприятливі умови для виховної, навчально-тренувальної, оздоровчої роботи з учнями.

Установлено, що піонерський табір став одним із найефективніших засобів педагогічного впливу на дітей, що забезпечував одночасне розв'язання виховних, навчальних й оздоровчих завдань.

У 70-80-х pp. XX ст. великого значення набуло трудове виховання школярів у період літніх канікул. Трудова діяльність дітей у літній період давала змогу практично застосувати отримані знання з основ наук, розвивати трудові вміння та навички, випробовувати свої сили в різноманітних видах роботи, технічної творчості, суспільно-політичної й господарської діяльності.

Найбільш ефективною та випробуваною формою організації змістовного відпочинку старшокласників були табори праці й відпочинку, у яких оздоровлення поєднували з продуктивною працею учнів. Це створювало найсприятливіші умови для продовження влітку роботи з виховання в школярів трудової та громадянської активності, любові до праці, підготовки до самостійного трудового життя. Важливість поєднання відпочинку із суспільно корисною й продуктивною працею учнів підкреслювалась у наказах Міністерства освіти Української РСР. Розвиток мережі таборів праці та відпочинку відстежено в контексті документів державного значення, зокрема постанови ЦК КПРС "Про заходи з подальшого поліпшення організації відпочинку піонерів і школярів" (1974 р.), "Положення про табір праці і відпочинку учнівської молоді Української РСР" (1976 р.), Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР "Про поліпшення трудового виховання, навчання, професійної орієнтації школярів і організацію їх суспільно корисної, продуктивної праці" (1984 р.) [39].

Значну увагу громадських і державних органів приділено питанням фінансового забезпечення оздоровчої роботи з дітьми. Практично всі витрати з утримання дитячих оздоровниць брали на себе підприємства, організації, установи, бюджети профспілок та фонду соціального страхування. Із 1981 р. встановлено пільги в оплаті батьками путівок для дітей в оздоровчі заклади. Так, зазначено, щоб 50 % від загальної кількості путівок до піонерських й інших таборів для школярів надавати робітникам, службовцям і колгоспникам безкоштовно, а решту - із частковою оплатою від вартості, а це близько 10-13 % від загальної вартості путівки.

Отже, зазначені пільги надавали насамперед сім'ям, які мають двох або більше дітей, дітям, котрі позбавлені батьківського піклування, учням шкіл-інтернатів, вихованцям дитячих будинків, дітям- інвалідам та тим, яких виховують одинокі матері.

На кінець 80-х років XX ст. в Україні різноманітними формами оздоровлення й відпочинку охоплено понад 7 млн вихованців дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних училищ. Більшість таборів в Українській РСР створювалося за профспілковим (у системі ВЦРПС) принципом - при підприємствах та установах для дітей співробітників. Іноді відомчі табори мали профільний характер, пов'язаний із діяльністю тієї чи іншої установи. Рівень матеріального забезпечення закладу також залежав від бюджету підприємства.

Отже, у кінці 80-х років XX ст. в Україні різними формами відпочинку й оздоровлення, які фінансувалися за рахунок коштів соціального страхування, охоплено понад 3 млн дітей, тобто кожен другий мав змогу відпочивати в заміському таборі, брати участь в екскурсіях і походах, організовано проводити свій вільний час у таборі з денним перебуванням при школах, таборі праці та відпочинку. У цей період, а саме в 1988 р., досягнуто найвищих кількісних показників в організації відпочинку й оздоровлення дітей в Україні.

Отож, як швидка реакція на соціальні потреби суспільства мета та завдання дитячих оздоровчих закладів постійно змінювалися. Поступово значну увагу приділяли розвитку пізнавальних інтересів дітей. Отримавши найбільше розповсюдження в колишньому Радянському Союзі, дитячі оздоровчі заклади стали ідеологічними центрами, продовжували діяльність дитячої піонерської організації в літній період. Із розвалом СРСР, зникненням масової дитячої організації, погіршенням економічного становища робітників інфраструктура дитячого відпочинку почала змінюватися. До 1991 р. літні дитячі табори називалися піонерськими, а після виходу Закону України "Про оздоровлення і відпочинок дітей" їх стали називати "дитячими закладами оздоровлення та відпочинку" [39, с. 150]. Відбулося різке скорочення таких закладів за рахунок їх перепрофілювання у бази відпочинку для дорослих або ж закриття. Так, тільки в 1993 р. в Україні скоротилося ЗО тис. місць в оздоровчих таборах, що зумовило зменшення кількості оздоровлених дітей, порівняно з попереднім (1992) роком, майже на 90 тис.

У період перебудови (1985-1991 pp.) започатковано комерціалізацію дитячого відпочинку. Згодом деякі дитячі табори викупили або орендували комерційні структури туристичної спрямованості. Під час наукового пошуку з'ясовано, що з розпадом СРСР відбулося різке зменшення фінансування державою соціальних програм, зростання масового безробіття серед працездатного населення, що призвело до бездіяльності й масового закриття дитячих закладів оздоровлення та відпочинку. Тому з проголошенням незалежності в Україні (1991 р.) серед завдань із розбудови економіки, покращення суспільного життя чільне місце належало подоланню труднощів в організації оздоровлення та відпочинку дітей і підлітків.

Новий розвиток дитячих оздоровчих таборів почався з відродженням української державності. Прийнятий Закон України "Про позашкільну освіту", який серед основних завдань діяльності позашкільних закладів відзначає вільний розвиток особистості й формування її соціально-громадського досвіду; виховання патріотизму, любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій, національних цінностей українського народу та інших націй і народів; створення умов для творчого, інтелектуального, духовного й фізичного розвитку вихованців; формування в дітей свідомого та відповідального ставлення до власного здоров'я й здоров'я оточуючих, навичок безпечної поведінки; задоволення освітньо-культурних потреб вихованців, які не забезпечуються іншими складниками структури освіти; задоволення потреб вихованців у професійному самовизначенні та творчій самореалізації; удосконалення фізичного розвитку дітей; організація дозвілля вихованців, пошук його нових форм; профілактика бездоглядності, правопорушень; формування здорового способу життя дітей; здійснення інформаційно-методичної й організаційно-масової роботи тощо [55].

У зв'язку з вищезазначеним для забезпечення повноцінного оздоровлення, змістовного дозвілля на вищому урядовому та законодавчому рівнях прийнято низку нормативно-правових документів, серед яких - Закон України "Про освіту" (1991 р.), "Тимчасове орієнтовне положення про оздоровчий профільний табір" (1992 р.), Постанова КМУ "Про Державну національну програму “Освіта (Україна XXI ст.)”" (1993 р.),

Концепція позашкільної освіти (1996 р.), Постанова КМУ "Про Всеукраїнський фонд оздоровлення і відпочинку дітей та підлітків" (1996 р.), Постанова КМУ "Про організаційне і фінансове забезпечення відпочинку та оздоровлення дітей в Україні" (1997 р.), "Тимчасове положення про дитячий оздоровчий заклад" (1999 р.), Закон України "Про позашкільну освіту" (2000 р.), Постанова КМУ "Державна програма відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року" (2003 р.), Закон України "Про оздоровлення та відпочинок дітей" (2008 р.), Закон України "Про загальнодержавну програму "Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини" на період до 2016 року" (2009 р.), "Типове Положення про дитячий заклад оздоровлення та відпочинку" (2009 р.)> "Державний соціальний стандарт оздоровлення та відпочинку дітей" (2009 р.), "Концепція Державної цільової соціальної програми оздоровлення та відпочинку дітей на 2011-2015 роки" (2010 р.).

На основі аналізу архівних матеріалів, нормативних документів, науково-педагогічної літератури, інструктивно-методичних матеріалів науково обгрунтовано два періоди підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в літніх дитячих оздоровчих таборах у досліджуваних хронологічних межах:

Перший період - радянський (початок 50 - кінець 80-х pp. XX ст.) - складається з двох етапів: етап активного розвитку змісту, форм і методів підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в літніх1 оздоровчих таборах (початок 50 - кінець 60-х pp. XX ст.) пов'язаний зі стрімким розвитком системи літнього оздоровлення та відпочинку дітей у СРСР узагалі й в УРСР зокрема, що розпочався в 50-х pp. XX ст. і потребував підбору та підготовки педагогічних кадрів. Залучення до виховної роботи з дітьми студентів вищих педагогічних навчальних закладів позитивно розв'язувало цю проблему й потребувало вдосконалення підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в дитячих оздоровчих таборах. Аналіз постанов, наказів, інструкцій щодо проведення педагогічних практик Міністерства освіти СРСР та Міністерства освіти УРСР, навчальних планів вищих педагогічних навчальних закладів, архівних матеріалів за Період 50-60-х pp. XX ст. дає підстави стверджувати, що підготовка майбутніх учителів до літньої педагогічної практики, яка передбачалася навчальними планами, уважалася спільною важливою справою викладачів кафедр педагогіки вищих педагогічних навчальних закладів, студентів, комсомольських і профспілкових організацій, начальників піонерських таборів, педагогів позашкільних закладів. Для студентів організовувалися спецсемінари з піонерської роботи в таборі, інструктивні табірні збори. До від'їзду в табір студентська молодь зобов'язана була попрацювати помічниками вихователя, піонервожатими загонів, керівниками гуртків під час педагогічної безвідривної практики на І-II курсах, яку тісно пов'язували з педагогічною практикою в піонерських таборах. Оволодінню студентами педагогічними вміннями й навичками з організації виховної позакласної роботи сприяли вивчення дисципліни за вибором "Теорія і практика піонерської і жовтенятської роботи" та заняття на факультетах громадських професій.

На етапі вдосконалення науково-методичного рівня підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в літніх оздоровчих таборах (початок 70 - кінець 80-х pp. XX ст.) найважливішим джерелом підготовки кадрів для роботи з дітьми в дитячих оздоровчих таборах були педагогічні інститути й педагогічні училища. Педагогічну практику в оздоровчих таборах розглядали як потужний засіб підготовки майбутнього вчителя - активного вихователя підростаючого покоління. Із цією метою у вищих педагогічних навчальних закладах затвердили нову структуру психолого-педагогічних дисциплін, що вивчалися студентами до початку літньої педагогічної практики. Здійснювалося поетапне формування в студентства знань, умінь і навичок для роботи з дітьми в дитячих оздоровчих таборах: загальнотеоретична підготовка та безвідривна суспільно-педагогічна практика з виховної роботи (1-й і 2-й курси); спецкурси та спецсемінари, заняття з фізичної культури, медицини, а також заняття на факультетах громадських професій і в школах вожатих; інструктивний табірний збір-семінар. Проведення інструктивного табірного збору стало визначатися навчальними планами, активізувалася діяльність педагогічних загонів, спрямована на покращення виховання дітей у літній період. Посилилась увага Міністерства освіти УРСР, керівництва вищих педагогічних навчальних закладів, комітетів комсомолу до підготовки студентів до роботи в дитячих оздоровчих таборах. Вищі педагогічні навчальні заклади стали учасниками оглядів, конкурсів на кращу підготовку до організації відпочинку дітей.

У період 50-80-х pp. XX ст. спеціально орієнтованих наукових досліджень із проблеми підготовки майбутніх учителів до виховної діяльності в дитячих оздоровчих таборах не виявлено. Це питання частково розглянуто в роботах З. Г. Ничкало (Україна), О. М, Мурадова (Туркменистан) та ін. Отже, перший період був педагогічно цінним і прогресивним у розвитку системи підготовки майбутніх учителів до виховної' роботи в літніх оздоровчих таборах України. Сформувалася цілісна система такої підготовки. навчальний оздоровчий позашкільний дитячий

Другий період розпочався зі здобуттям незалежності Україною (1991 р.) і Триває нині. Питання підготовки кадрового складу закладів оздоровлення та відпочинку дітей залишається вкрай актуальним на державному рівні. Аналіз ухвалених державних документів дає підставу стверджувати, що в них відзначено покращення підготовки педагогічних кадрів для організації й забезпечення виховної роботи з дітьми в період літніх канікул.

Установлено, що поряд з уведенням нових форм підготовки, таких як організація Міжнародної літньої соціально-педагогічної школи (Волинський національний університет імені Лесі Українки), створення молодіжної організації "Артек" (Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія), проведення семінарів за участю старших вихователів дитячих закладів оздоровлення та відпочинку (Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), упровадження до навчальних планів дисциплін "Молодіжний і дитячий рух в Україні", "Організація культурно-відпочинкової діяльності", "Безпека життєдіяльності дітей в умовах літніх оздоровчих закладів" (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка), "Теорія та методика викладання рухливих ігор та забав", "Теорія та методика викладання спортивних ігор (волейбол, гандбол, баскетбол, футбол, настільний теніс)" (Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), на сучасному етапі відсутній єдиний підхід вищих педагогічних навчальних закладів до підготовки студентів до літньої виховної практики в дитячих оздоровчих таборах: виділяється різна кількість годин на вивчення спецкурсу "Методика виховної роботи в дитячих оздоровчих таборах", простежено вилучення цього спецкурсу з навчальних планів, не передбачено проведення інструктивних табірних зборів. Деякі вищі навчальні заклади виключають літню виховну практику з ряду обов'язкових.

Отже, соціально-економічні та політичні зміни в суспільстві, відсутність загальної стратегії й недостатня державна підтримка розвитку галузі відпочинку та оздоровлення дітей зумовили в діяльності оздоровчих закладів низку суперечностей, а саме:

* розвиток нових форм і моделей дитячих оздоровчих закладів та невизначеність структури, функцій і змісту їхньої діяльності;

* потреби дітей та їхніх батьків в оздоровчо-освітніх послугах і неспроможність їх задовольнити з боку держави, профспілок та дитячих оздоровчих закладів;

* нові заклади й типи дитячих оздоровчих закладів та невідповідність їх призначення чинному програмно-методичному забезпеченню.

Названі протиріччя недостатньо враховано в теорії й практиці діяльності дитячих оздоровчих закладів, чим можна пояснити наявні недоліки в:

* збереженні та розвитку мережі дитячих оздоровчих закладів;

* упровадженні нових підходів до організації їхньої діяльності, оптимального використання умов для ефективного оздоровлення, розвитку, відпочинку, соціалізації дітей;

* доступі дітей до позашкільної освіти, задоволенні їхніх культурних інтересів та спортивно-оздоровчих потреб;

* рівні забезпечення змістовної дозвіллєвої діяльності учнів у канікулярний період, зокрема отримання різноманітних послуг відпочинку й оздоровлення;

* навичках самостійної організації змістовного дозвілля, раціонального використання дітьми вільного часу.

Отож, аналізуючи розв'язання проблеми дитячого оздоровлення сьогодні, можемо зазначити, що система оздоровлення за часів незалежності України мало в чому відрізняється від радянської моделі, хоча великий досвід "першопрохідців" певною мірою забуто. Оздоровлення та відпочинок, які сьогодні мають "морально застарілу" форму, безумовно, потребують змін і нововведень, а молодь вимагає нових, цікавих, корисних форм роботи, які забезпечуватимуть самореалізацію та задоволення власних потреб у канікулярний період у рамках безперервної освіти, що значно підвищить культурний рівень здорового способу життя, виховуватиме повноцінних молодих людей, підготовлених до складного дорослого життя.

Із метою вдосконалення організації повноцінного відпочинку й оздоровлення дітей серед основних завдань державою визначено завдання зі зміцнення кадрового потенціалу та підвищення престижу праці вихователів (вожатих) у дитячих закладах. Суспільство ставить нові вимоги перед вихователем - організатором літнього відпочинку дітей, яким зазвичай є студент-практикант. У сучасних умовах спостерігається розрив між теоретичною підготовкою студента й реалізацією вмінь та навичок у практичній діяльності з організації виховної роботи з дітьми й підлітками.

Размещено на Allbest.ru