Сучасні засоби навчання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні засоби навчання

Технічні засоби навчання. Кодо-, епі- і діапроекції мають значні зображувальні можливості, легко керовані і тому дуже зручні для використання у навчанні. Особливо великі можливості аудіо-, кіно- та відеотехніки. Сучасний навчальний процес важко уявити без їх застосування, оскільки вони дають можливість показати динаміку, рух, зміну, процес перебігу явища вивчення, виділити предмет вивчення і пред'явити його для засвоєння. Ними є підручник, слово учителя, засоби наочності, технічні засоби навчання і комп'ютер, роздатковий навчальний матеріал. Використовуючи названі засоби так, щоб один доповнював інший, можна досягнути високого результату навчання.

Комп'ютер (як засіб навчання) має багато рис засобів навчання описаних вище видів, але відрізняється від них тим, що дає можливість вести своєрідний діалог “учень - комп'ютер”, що є безцінним в організації та сприйманні навчальної інформації та здійсненні контролю й оцінюванні знань. навчання пізнання інформаційний культура

Засоби навчання дають можливість описати об'єкт вивчення, виділити предмет вивчення і пред'явити його для засвоєння. Ними є підручник, слово учителя, засоби наочності, технічні засоби навчання і комп'ютер, роздатковий навчальний матеріал. Використовуючи названі засоби так, щоб один доповнював інший, можна досягнути високого результату навчання.

Отже, існують різні класифікації методів навчання: на основі джерел інформації, на основі самостійної пізнавальної діяльності учнів, рівнева класифікація методів навчання. Будь- яка нова класифікація методів навчання розкриває нові їх сторони і вводить такі методи, які раніше не були відомі. Виділяють поточний, тематичний і підсумковий контроль. У кожному з них здійснюють перевірку та оцінку навчальних досягнень учнів. Найбільше можливостей для об'єктивної оцінки навчальних досягнень учнів мають високобальні шкали. Серед них найбільшою популярністю користується 12-бальна, побудована на рівневій ідеї. Засоби навчання допомагають виділити об'єкт і предмет вивчення.

Учитель сучасної школи повинен добре володіти основами комп'ютерної техніки як засобу навчання, широко впроваджувати спеціалізовані програмні засоби та інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) у шкільну практику, використовувати шкільні комп'ютерні класи для проведення уроків з різних навчальних предметів.

Комп'ютер використовується також як засіб пізнання різних процесів та моделювання явищ, що відбуваються в природі та практичній діяльності людини. Наприклад, моделювання фізичних процесів і явищ, які практично неможливо показати в шкільній лабораторії, можуть бути продемонстровані за допомогою спеціалізованих програм Maple, GRAN, Mathalb.

Комп'ютерні моделі дозволяють розкрити зв'язки досліджуваного об'єкта, виявити його закономірності та дослідити будь-яке явище, змінюючи параметри, порівнюючи отримані результати та на їх основі робити висновки. Можливості цих програм змінюють структуру традиційної форми навчання, сприяють формуванню нового рівня викладання, що засновується на використанні цифрових технологій.

Сучасні засоби навчання дають можливість не лише забезпечити учнів глибокими та міцними знаннями, але й, що дуже важливо, ознайомити їх із сучасними методами пізнання, та крім цього підвищити рівень інформаційної культури учнів.

Сьогодні є потреба у спрямуванні змісту навчання на озброєння молоді знаннями й навичками з комп'ютерного моделювання для кількісного і якісного аналізу сутності об'єктів, явищ, процесів у різних галузях знань, адже особливого значення набувають дослідницькі підходи завдяки прийняттю й усталенню нової, компетентнісної парадигми середньої освіти, головним завданням якої виступає не лише засвоєння визначеного навчальною програмою обсягу знань, але й опанування методом добування нових знань. Йдеться про впровадження комп'ютерного моделювання у повсякденній освітній практиці. Умінню створювати комп'ютерні моделі та проводити експерименти з ними приділяється ще недостатня увага. Мають місце труднощі, пов'язані насамперед зі створенням математичної моделі явища чи процесу. Це по-перше. По-друге, потрібно знати вже готові програмні засоби, які б можна було використати для даної математичної моделі і вибрати метод чисельного розв'язання математичних та інших задач.

Велика різноманітність сучасних електронних засобів навчання ставить нас перед необхідністю якісного їх відбору. Серед програмного забезпечення існує багато корисних засобів, використання яких може пробудити інтерес до вивчення багатьох тем шкільних предметів. Наприклад, програма GRANI орієнтована в основному при вивченні математики в школі. З її допомогою можна швидко будувати графічне зображення математичної моделі, розв'язувати задачі на обчислення, проводити дослідження. Звичайно, основою роботи з програмою є створення математичної моделі.

Учителі фізики самостійно створюють програмне забезпечення для проведення багатьох лабораторних робіт і фізичного практикуму, наприклад, “Визначення електроємності конденсатора та індуктивності котушки методом балістичного гальванометра”. Набуло поширення використання вільного програмного забезпечення. Цей термін введено для опису програмного забезпечення, яке можна безперешкодно використовувати, вивчати та змінювати і яке може копіюватись та поширюватись у зміненій чи незміненій формі без будь-яких обмежень, з тим, щоб наступний користувач також мав усі перелічені права. Щоб програмне забезпечення вважалося вільним, воно повинно поширюватись під однією з ліцензій, яка закріплює за користувачем вищеописані права. Оскільки кожен, хто володіє вільним програмним забезпеченням (“ВПЗ”) може передавати його будь- кому безкоштовно, то в цілому ВПЗ є безкоштовним.

Є багато цікавих програм для імітації фізичних процесів, наприклад, програма Phun. З її допомогою можна створювати різноманітні реалістичні моделі, показувати деякі явища і процеси в часовій розгортці. Як показала практика, використання спеціалізованих комп'ютерних програм сприяє підвищенню інтересу в учнів до вивчення багатьох навчальних предметів, скажімо, тієї ж фізики. Однак, при цьому ніхто не відкидає демонстрації, досліди з “живими” приладами та фізичними об'єктами. Проблема в доповнювальності.

Упровадження в шкільну практику інформаційно-комунікаційних технологій дає змогу розв'язувати (вирішувати) низку дидактичних завдань, серед них:

- підвищувати мотивацію до навчання;

- поглиблювати і розширювати знання учнів;

- розвивати інтерес до предмета;

- варіювати на уроці колективну роботу з індивідуальною;

- розвивати психологічні характеристики особистості (мислення, пам'ять, уяву, сприйняття, увагу тощо).

Основними засобами, які з успіхом використовуються у шкільній практиці, є: комп'ютерні програми; інтернет; мобільний телефон.

Особливого інтересу набувають програми, які дають можливісь навчати учнів розв'язувати задачі з фізики, хімії, математики за допомогою комп'ютера.

В останній час навчальні закладипочали оснащуватися класними електронними дошками, планшетами, планшетними комп'ютерами, планшетами із сенсорними екранами та іншою електронною технікою.Є всі підстави вважати, що наш час стане початком інтенсивного переоснащення навчальної матеріальної бази на електронній основі.

Сучасна електронна навчальна техніка дозволяє на уроках виробляти листівки, плакати, проводити презентації (учнями, звичайно), крім того, школярі можуть писати статті в онлайн- енциклопедію, вести онлайн-зошити, учні можуть виконувати різноманітні завдання на своїх, власних комп'ютерах (планшетних), навіть розробляються програми, які дозволяють завантажувати на “айпеді” цифрові підручники, використовуються розумні дошки, на яких можна писати спеціальними паличками або руками, можна пересуватись по Internety, переглядати фільми,здійснювати дистанційне навчання. Перед шкільною практикою та педагогічною наукою постала нова проблема: розробити теоретичні засади та перевірити на ефективність віртуальну наочність. Поки-що єдина серйозна проблема: навчитися кожному вчителю користуватися цими засобами.

Класно-урочна система навчання

Вузлові питання теми:

8.1.1. Форми організації навчання: індивідуальна та групова.

8.1.2. Різноманітність форм організації навчання.

8.1.3. Класно-урочна система навчання.

Основні поняття теми: форма, організація, система навчання, урок, класифікація.

Форми організації навчання: індивідуальна та групова.

Залежно від того, скільки учнів навчається одночасно, виділяють два види навчання: індивідуальне та групове. В історії світової школи індивідуальне навчання було реалізовано в індивідуальній формі організації, групове - знайшло своє втілення у класно-урочній системі, а також у лекційно-семінарській формі організації навчання.

Індивідуальна форма організації навчання належить до найбільш ранніх організаційних форм навчання, які історично склалися. Вона виникла в древній рабовласницькій державі (Вавилон, Єгипет, Китай, Індія та ін.). Ця форма навчання застосовувалася і в середньовічних церковних школах, в яких діти навчалися групами з 10-15 учнів. Вступали вони до школи в різний час і в різному віці. Різновіковість була настільки велика, що групу міг відвідувати як монастирський хлопчик, так і дорослий лицар. До цього навчання було індивідуальним: усі учні, які приходили в школу, працювали в одній кімнаті і учитель викликав до себе окремих учнів одного за одним і наказував їм відповідати урок. Давши їм нову роботу, він відсилав їх на своє місце в кімнаті.

Хоч діти і сиділи в одній кімнаті, але навчання йшло різним темпом та й зміст навчання кожного учня був різний. Кожен вчив своє, а вчитель, викликаючи учня, займався з ним окремо. Колективна праця учнів мала місце лише при заучуванні молитов хором. Отже навчання носило індивідуальний характер.

Уже в XVI столітті сучасники різко критикували індивідуальну форму організації навчання за те, що вона була неекономічна, не давала можливості охопити навчанням більшу кількість дітей, створити чітку організаційну структуру навчального процесу. Одним із варіантів цієї форми було і є репетиторство.

Позитивні риси індивідуального навчання: можливість врахування у навчальному процесі рівня розвитку учня, його індивідуально-типологічних якостей, здібностей, темпу засвоєння матеріалу. Легко здійснюється управління процесом засвоєння знань.

Негативні риси: мала продуктивність праці вчителя: його знання, досвід, фізичні й духовні сили спрямовуються тільки на одного учня; відсутність такого соціального фону, на якому б учень зміг порівняти свої успіхи і невдачі; немає можливості застосувати метод прикладу; відсутність умов для колективної праці; у навчанні і вихованні учня фактично працює одна лінія спілкування “учитель-учень”, у той же час як інші, наприклад, “учень-учень”, “група-учень” не використовуються, що істотно знижує ефективність навчання і виховання. Однією з форм групового навчання є класно-урочна.

Найпотужнішого поштовху у розвитку групового навчання в народній школі на початку XIX ст. дала так звана ланкастерська система навчання.

Промисловий переворот в Англії викликав величезну потребу в елементарній освіті. Виникла потреба в такій організації шкільної роботи, яка б могла забезпечити обслуговування найбільшої кількості дітей при найменшому числі вчителів і найменшій затраті коштів.

У свій час Коменський висловив думку, що, залучивши до організації навчання кращих учнів, можна забезпечити успішне навчання одночасно 200-300 чоловік. І вже в кінці XVII на початку XVIII століття з'явилася белл-ланкастерська форма організації навчання (у педагогічній літературі дуже часто її називають системою навчання, з розробили англійські педагоги А. Белл і Д. Ланкастер), вона передбачала одночасне навчання 500-600 чоловік. До обіду вчитель навчав старших учнів, які після обіду навчали молодших. Однак, дешевизна цієї системи обернулась дуже низькими результатами навчання.

За ідеєю авторів, ця система давала можливість одному вчителеві навчати тисячу учнів. Основою ланкастерської системи є принцип “моніторства”, який полягає в тому, що вчитель, виділяючи найбільш здібних дітей, робив їх своїми помічниками (“моніторами”). Кожний монітор прикріплювався до невеликої групи дітей. Учитель передавав дітям матеріал для заучування (слова, молитви, назви букв і т.д.) через моніторів.

Сам процес навчання на основі тогочасних картин, малюнків, можна уявити так: у величезному залі 400-500 дітей розміщено групами по 15-20 учнів. Перед кожною групою стоїть на підвищенні монітор, який указкою показує букви на таблиці, що висить на стіні, або проводить яку-небудь фронтальну роботу під загальним керівництвом учителя, що стоїть на естраді і звідти дає свої вказівки.

Ця форма організації навчання мала великий успіх, тому в Англії, Америці, в Франції вона була дуже поширеною.

Класно-урочна форма організації навчання, яка прийшла на зміну ланкастерській, остаточно утвердилася тільки в міських школах, і значно пізніше в сільських.

Коли говорять про її недоліки, то згадують у першу чергу те, що вона ігнорує індивідуальні особливості дітей, пригнічує всякі прояви самостійності, оригінальності, ініціативи. Для сильних дітей навчальний матеріал виявляється іноді занадто легким, а темп роботи занадто повільним. Вони не отримують достатньої поживи для розуму, достатніх стимулів для інтелектуального розвитку. Робота в класі для них стае скучною, нецікавою. Вони починають шукати виходу для невикористаної енергії і іноді знаходять його в різних пустощах і порушеннях шкільної дисципліни.

Ще гірше класно-урочна система (так дуже часто називають класно-урочну форму організації навчання) впливає на слабких учнів. При відсутності спеціальної допомоги від учителя вони виявляються нездатними брати участь у роботі всього класу, а тому з кожним днем все більше і більше відстають від класу. Нагромаджується дефіцит у знаннях і навичках, нарешті він стає таким великим, що учні зовсім випадають з колективної роботи класу.

Деяке полегшення в цьому плані дає репетиторство, яке сьогодні поширюється і в нашій школі.

В усі часи мали місце спроби реформувати класно-урочну форму організації навчання або ж замінити її. Наприклад, педологія рятувала за те, щоб школа не враховувала індивідуальні особливості учнів, а пристосовувала до них увесь педагогічний процес. Одним із поширених засобів реформування класно- урочної системи є групування дітей за здібностями, тобто диференційоване навчання. Поділ дітей за віком і рівнем знань, який є основою класно-урочної системи, доповнюється групуванням їх у рамках кожної вікової групи за здібностями.

На хвилі критики класно-урочної системи навчання за відсутності умов для індивідуалізації та “абстрактну однорідність змісту навчання” виник ряд інших систем навчання, таких як Мангеймівська, Дальтон-план, Батавія-план, Вінетка-план, Говард-план. Ці системи одержали свої назви від міст, де вони застосовувалися. Всі вони пов'язані зі спробами враховувати в процесі навчання індивідуальні відмінності учнів.

Наприклад, у системі Дальтон-план учитель виконував функцію організатора і консультанта. Для неї характерні відсутність розкладу, вивчення досить великого обсягу матеріалу-підрядів, у ході яких учні одержують індивідуальні завдання, письмові інструкції і звітуються за ними у вказаний час. Теоретики цієї системи вважали, що вільний темп навчання дає можливість учневі легко розвиватися.

У перші роки формування школи радянських часів спроба застосувати Дальтон-план як форму організації навчання втілилася у бригадно-лабораторних заняттях, здійснювалася колективна робота, при цьому кожен учень мав індивідуальне завдання, оцінку ж одержувала вся бригада. В1932 році, як форма навчання, вона припинила своє існування.

У зарубіжній школі нині використовується форма організації навчання (система навчання), яку скорочено називають “План Трампа”. Вона запропонована професором педагогіки Ллойдом Трампом. На початку XX ст. ця система мала таку структуру:

1. Читання лекцій у великих аудиторіях (150-160 чол.). На них відводиться 40 % загального навчального часу.

2. Проведення занять у малих групах (15-20 чол.). На них йде обговорення лекційного матеріалу, на що виділяється до 20% часу.

3. Наступні заняття проводяться у формі індивідуальної роботи, на яку йде 40% навчального часу.

Однією з форм організації навчання була організація навчання із використанням бригадно-лабораторного методу навчання на основі постійних і обов'язкових бригад. Ці бригади здебільшого створювалися за принципом змішаності: кожна бригада складалася з сильних і слабких, встигаючих і невстигаючих учнів, щоб добитися рівності знань усіх її членів, а тому індивідуальність учня в бригаді зникала. Обліковувалась не робота кожного учня окремо, а на підставі відповіді бригадира оцінювалися знання всієї бригади в цілому, а це призводило до зрівнялівки й знеосібки. Більш старанні й здібні учні не могли вільно йти вперед, бо на них важким каменем висіли відстаючі й ліниві учні. Слабкі учні не могли нормально розвиватися, бо їх самодіяльність незмінно пригнічувалася більш сильними учнями, ліниві мали прекрасну можливість ховатися за спини своїх товаришів [2].

Однією з перших спроб здійснити групування за здібностями є так звана мангеймська система, введена в місті Мангеймі доктором Зікінгером у 1902 р. Він поділив усіх дітей на 4 групи: середні (50-60% вікової групи); обдаровані (20-25%, 1% з них - високообдаровані); малорозвинені (20-23%) і розумово відсталі - 2-2,5%. Відповідно до такого поділу школа складається з таких відділів: основні класи (8 класів); стимулюючі - для малорозвинених (6-7 класи), допоміжні - для розумово відсталих; класи для обдарованих і високообдарованих, які підготовляють до вищої школи; класи з викладанням іноземних мов.

Є однак і другий напрям, який цілком відкидає всі принципи класно-урочної системи навчання і пропонує замінити її. У світовій практиці набула широкого застосування форма організації навчання на основі індивідуальної самостійної роботи дітей.

Яскравим прикладом такої організації навчання є так званий Дальтон-план. Основною формою навчальної роботи при Дальтон-плані є індивідуальна, самостійна робота дітей під наглядом учителя. Спільна робота всього класу зберігається тільки в формі “конференцій”, які мають другорядне значення. Конференції скликаються виключно для ознайомлення дітей з майбутньою роботою або для підведення підсумків проведеної роботи, або для колективного інструктажу в тому разі, коли всі діти однієї і тієї ж групи потрапляють на одні і ті ж самі труднощі. Класних кімнат для певних класів немає; вони заміняються так званими “лабораторіями”, тобто кімнатами, призначеними для певних дисциплін. В одній і тій же “лабораторії” працюють діти різних класів. “Лабораторна” робота як правило полягає в роботі над книжкою або підручником з певної дисципліни. Твердого розкладу немає. На початку нового навчального періоду (2-3 тижні) учитель оголошує дітям завдання з усіх навчальних предметів, які намічені на даний період, дає їм підручники, писані інструкції що і як треба робити, запитальники для самоперевірки. Після цього діти починають самостійно працювати. Кожен учень планує свою роботу як він хоче. Відносний розподіл часу на окремі навчальні предмети, послідовність переходу з однієї лабораторії в іншу, розподіл робочого дня - все це віддається на “вільне” вирішення кожного учня. Учитель вимагає тільки, щоб усі завдання були виконані на кінець навчального періоду. Педагог перестає бути вчителем, він перетворюється в “інструктора”, “завідувача лабораторії”, “складача інструкцій”, “рахівника”, який підбиває підсумки в графічних картках.

Протягом ряду років Дальтон-план упроваджувався в практику навчальної роботи на всіх ступенях системи народної освіти.

Крайній індивідуалізм Дальтон-плану, анархічне безладдя, самоплив і хаос, яким супроводилося проведення цього плану, настільки різко впадали в вічі, що в нього стали вносити різні зміни. Довільний вибір учнями лабораторії і предмета навчальної роботи, довільне планування були скасовані. Вільний розклад був замінений твердим розписом, замість індивідуальної роботи була введена бригадна робота. Так виник лабораторно-бригадний або бригадно-лабораторний метод (1930-1932). Бригадна робота, на думку теоретиків цього методу, повинна була являти форму колективного навчання, що протиставлялася крайньому індивідуалізмові Дальтон-плану.

Размещено на Allbest.ru