Становлення культури особистості. Людина як об`єкт педагогічної діяльності. Класифікація методів навчання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Становлення культури особистості

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.

Культура виконує різноманітні і відповідальні соціальні функції. Перш за все, вона, структурує суспільне життя, тобто робить те ж, що генетично запрограмована поведінка в житті тварин. Культура передається від одного покоління до іншого в процесі соціалізації. Оскільки культура не передається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступному поколінню. Саме цей процес є основою соціалізації. Дитина засвоює цінності, вірування, норми, правила і ідеали суспільства, формується особистість дитини. Формування особистості - важлива функція культури.

Ще однією, не менш важливою функцією культури є регулювання поведінки особистості. Якби не було норм, правил, поведінка людини стало б практично некерованим, хаотичним і безглуздим. Про те, наскільки важлива культура для життя людини і суспільства, можна судити, якщо ще раз згадати про описані в науковій літературі людських дитинчат, які волею випадку виявилися повністю позбавленими спілкування з людьми і «виховувалися» в стаді звірів, в джунглях. Коли вони були знайдені - через п'ять-сім років і знову потрапили до людей, ці діти джунглів не могли опанувати людською мовою, вони виявилися не в змозі засвоїти упорядкований спосіб життя, жити серед людей. У цих диких дітей не сталося розвитку особистості, для якого необхідне спілкування з людьми. Тісно пов'язана з соціалізацією духовно-моральна функція культури. Вона виявляє, систематизує, адресує, відтворює, зберігає, розвиває і передає вічні цінності в суспільстві - добро, красу, істину. Цінності існують як цілісна система. Сукупність цінностей, загальноприйнятих в тій або іншій соціальній групі, країні, що виражають особливе бачення ними соціальної реальності, називається менталітетом. Розрізняють політичні, економічні, естетичні та інші цінності. Домінуючим видом цінностей є моральні цінності, які представляють собою кращі варіанти взаємин між людьми, їх зв'язків один з одним і суспільством. Культура має також комунікативною функцією, що дозволяє закріпити зв'язок особистості і суспільства, побачити зв'язок часів, встановити зв'язок прогресивних традицій, налагодити взаємовплив (взаємообмін), провести відбір найнеобхіднішого і доцільного для тиражування. Можна назвати також такі аспекти призначення культури, як бути інструментом розвитку соціальної активності, громадянськості.

Підводячи підсумок, слід ще раз підкреслити особливо, що культура - це невід'ємна частина людського життя. Культура організовує людське життя. Становлення і розвиток особистості відбувається багато в чому завдяки культурі.

2. Людина як об`єкт педагогічної діяльності

У розвитку європейської освіти і педагогіки Нового часу можна виокремити дві головні тенденції, які базувалися на різних методологічних засадах. Одна з них - гуманістична педагогіка, засновником якої був Ян Амос Коменський, за цілями, змістом і методами завжди виходила з інтересів самої людини і розглядала її як вищу цінність і найбільш складну і досконалу істоту, наділену величезними можливостями всебічного розвитку. Друга, представлена в концепціях гносеологізму, елітаризму, інструменталізму (функціоналізму), тоталітаризму, сцієнтизму, базувалася на абсолютизації окремих сторін і функцій людини (насамперед - пізнавальних) і розглядала її як засіб досягнення надособистісних цілей, реалізації яких передусім має бути підпід порядкована і освіта. Гуманістичні ідеї у вітчизняній педагогіці розвивали Григорій Савович Сковорода і Костянтин Дмитрович Ушинський. У ХХ ст. найвидатнішим представником гуманістичної педагогіки був Василь Олександрович Сухомлинський. Продовженням гуманістичного напряму в педагогіці й освіті нашого часу є філософія людиноцентризму.

Очевидно, ніхто не заперечуватиме, що головним об'єктом педагогічної діяльності є людина. Отже, ця діяльність не може бути успішною насамперед без знань про людину. Одним із перших у вітчизняній педагогіці обґрунтував це положення К. Д. Ушинський, який, зокрема, писав, що «якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна раніше пізнати її теж у всіх відношення. І саме він виступив з ідеєю створення в університетах педагогічного факультету, метою якого «було би вивчення людини в усіх виявах її природи зі спеціальним прикладенням до мистецтва виховання. Практичне значення такого педагогічного або взагалі антропологічного факультету було б великим. Педагогів кількісно потрібно не менше, а навіть ще більше, ніж медиків, і якщо медикам ми довіряємо наше здоров'я, то вихователям доручаємо моральність і розум дітей наших, звіряємо їхню душу, а разом з тим і прийдешність нашої вітчизни». Створення такого факультету педагог вважав справою майбутнього, а до того часу ознайомленню вихователів з «антропологічними науками», серед яких він надавав особливого значення, філософію і психологію , мають сприяти популярні праці з цих наук. І свою «Педагогічну антропологію» він розглядав як книгу не для психологів-фахівців, а «для педагогів, які усвідомили необхідність вивчення психології для їхньої педагогічної праці». На жаль, наявні педагогічні факультети не стали «школами для всебічного вивчення людини» (але це окрема тема, яка потребує спеціального розгляду), хоча сама ідея про людинознавство як головний фундамент (основу) педагогіки (педагогічної діяльності) - теорії і практики - набула ще більшої актуальності. Зокрема, у зв'язку з тим, що сьогодні є вже не десятки наук про людину (як півтора століття тому назад, коли творив К.Д. Ушинський), а сотні, які в сукупності утворюють одну з найважливіших і найперспективніших галузей наукового пізнання - людинознавство, що спирається на «старших братів» - природознавство і суспільствознавство. Але фактичний матеріал, здобутий на конкретно-науковому рівні, може бути лише свого роду рудою, з якої ще потрібно виплавити метал і сформувати його, своєрідним емпіричним базисом, на підставі якого може бути побудована відповідна філософія (теорія) людини. Ні медицина чи психологія, ні антропологія чи соціологія не здатні самі по собі виробити такої теорії, оскільки кожна з них теж досліджує лише окремі вияви, сторони й властивості людської особистості, тому вони теж потребують узагальнення на вищому - науково-філософському рівні. Тільки маючи таку цілісну філософську теорію людини, її становлення, розвитку і життєдіяльності, ми можемо говорити про наявність належної методологічної основи для цілеспрямованого розв'язання як педагогічних, так і багатьох інших (виробничих, медичних, психологічних тощо) проблем, пов'язаних із людиною. Констатуючи факти, можна зазначити, що на сьогодні такої всеосяжної теорії людини ще немає. Але певний оптимізм вселяє те, що останнім часом здійснюються активні спроби в різних філософських системах і світоглядах визначити найголовніше коло проблем, які потребують теоретичного дослідження й розв'язання і розроблення кожної з яких є своєрідним кроком, що наближає нас до створення такої теорії.

3. Класифікація методів навчання

ціннісний навчальний особистість гуманістичний

Метод навчання -- спосіб упорядкованої, взаємопов'язаної діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання.

У дидактиці існують такі класифікації методів навчання:

а) за джерелами передачі й характером сприйняття інформації: словесні, наочні та практичні (С. Петровський, Е. Талант);

б) за основними дидактичними завданнями, які необхідно вирішувати на конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями, формування умінь і навичок, застосування отриманих знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов);

в) за характером пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові, дослідницькі (М. Скаткін, І. Лернер);

г) на основі внутрішнього логічного шляху засвоєння знань: індуктивний, дедуктивний, традуктивний, аналітичний, синтетичний, порівняння, узагальнення, конкретизації і виділення головного.

Сучасний дослідник педагогіки Ю. Бабанський виокремлює три великі групи методів навчання (кожна передбачає декілька класифікацій), в основу яких покладено:

а) організацію та здійснення навчально-пізнавальної діяльності;

б) стимулювання і мотивацію навчально-пізнавальної діяльності;

в) контроль і самоконтроль навчально-пізнавальної діяльності.

Ця класифікація теж недосконала, оскільки в практиці навчання метод застосовують не ізольовано, а в певному взаємозв'язку і взаємозалежності з іншими методами і прийомами. Проте вона найпослідовніша й найзручніша.

Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності:

· Словесні,

· Наочні,

· практичні методи навчання.

Словесні методи навчання:

1. Пояснення -- словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо.

2. Інструктаж -- ознайомлення зі способами виконання завдань, використання інструментів, приладів і матеріалів, дотримання техніки безпеки, показ трудових операцій та організації робочого місця.

3. Розповідь -- послідовне розкриття змісту навчального матеріалу.

4. Лекція -- усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу.

5. Бесіда -- метод навчання, що передбачає запитання-відповіді.

За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну, бесіду-повідомлення, бесіду-повторення, контрольну.

6. Робота з підручником -- організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

Наочні методи навчання:

1. Ілюстрування -- використання у навчальному процесі наочності (плакатів, карт, рисунків на дошці, картин та ін.) з метою оптимізації засвоєння знань.

2. Демонстрування -- використання приладів, дослідів, технічних установок та ін.

3. Самостійне спостереження -- безпосереднє сприймання явищ дійсності.

Практичні методи навчання:

1. Вправи -- багаторазове повторення певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коригуванням.

Використовують такі види вправ: підготовчі, вступні, пробні, тренувальні, творчі, контрольні.

2. Лабораторні роботи -- вивчення у шкільних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання.

3. Графічні роботи --- роботи, в яких зорове сприймання поєднане з моторною діяльністю школярів.

4. Дослідні роботи -- пошукові завдання і проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів.

Інші методи навчально-пізнавальної діяльності:

1. Пояснювально-ілюстративний метод навчання.

2. Репродуктивний метод навчання.

3. Проблемний виклад навчального матеріалу.

4. Частково-пошуковий метод навчання.

5. Дослідницький метод навчання.

6. Індуктивний метод навчання.

7. Дедуктивний метод навчання.

8. Традуктивний метод навчання.

9. Метод аналізу у навчанні.

10. Метод синтезу у навчанні.

11. Метод порівняння у навчанні.

12. Метод узагальнення у навчанні.

13. Метод конкретизації у навчанні.

14. Метод виокремлення головного у навчанні.

Методи стимулювання навчальної діяльності учнів:

1. Метод навчальної дискусії.

2. Метод забезпечення успіху в навчанні.

3. Метод пізнавальних ігор.

4. Метод створення інтересу в процесі викладання навчального матеріалу.

5. Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу.

6. Метод опори на життєвий досвід учнів.

Методи контролю і самоконтролю у навчанні.

Метод усного контролю:

1. Додаткові запитання.

2. Допоміжні запитання.

3. Індивідуальне опитування.

4. Фронтального опитування.

5. Ущільнене (комбіноване).

6. Метод письмового контролю.

7. Метод тестового контролю.

8. Метод графічного контролю.

9. Метод програмованого контролю.

10. Метод практичної перевірки.

11. Метод самоконтролю.

12. Метод самооцінки.

Размещено на Allbest.ru