Музей "Шевченківський національний заповідник" у Каневі як інструмент національного виховання

Постановка проблеми. Сьогодення вимагає відродження і розвитку української національної системи освіти і виховання. Сучасна педагогічна наука безперервно повинна еволюціонувати, набувати все глибшого національного змісту і характеру, творчо використовуючи національну культуру і духовність. Українська педагогіка за своїм змістом і спрямуванням має гармонійно поєднувати могутню триєдину культурно- духовну спадщину музейної педагогіки - історію, культурно-духовні традиції, цінності рідного народу. Одним із найважливіших завдань теорії і практики національного виховання у музейній педагогіці є пізнання духовного світу Тараса Шевченка.

Мета статті: розкрити національно-патріотичний виховний потенціал творчості Шевченка та Музею «Шевченківський Національний Заповідник».

Виклад основного матеріалу. «То дивний геній вибрав собі це місце, може одне з найкращих у світі. Це почує кожний, хто стояв на Шевченковій могилі і дивився на широку Дніпрову рівнину, на дивні завіси гір і на сизу далеч вище Канева, цю третю найчудовішу картину. Повік не забуде цього дивного місця, хто бачив його хоч раз на віку», - ці слова І. Нечуя-Левицького з Книги вражень зворушують кожного.

Біля підніжжя Тарасової гори - 19 скульптур Шевченкових персонажів. Це Шевченкова алея. Ми в серці України - на могилі Кобзаря. Іноземці біля підніжжя зачудовано вслухаються у спів Шевченкового слова, сивий Дніпро-Славутич підхоплює мелодію і несе вниз за течією... Народна пісня, Чернеча гора, її енергетика запалює невгасимий вогонь любові до незабутнього співця України, до Шевченкового краю, до нашої Батьківщини. Тут, на горі, легко дихається і думається, хочеться вклонитися безсмертному поетові, постояти, подумати, помріяти, відчути ту неповторну енергетику, поспівати пісень на слова поета, повести розмову про його долю і долю України. Тут витоки духовності української. Тут дитина, підліток, юнак, кожна доросла людина черпає наснагу з духовного світу Тараса.

Тарасу хотілося мати тут, між мальвами над Дніпром, хатинку, план і проект якої виконав сам, а дістав вічний спочинок і народну пам'ять.

Я тільки хаточку в тім раї

Благав і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

Не судилося збудувати хатинку. Як мовить народний переказ, Тарас Шевченко, який мав у той час одружитися, замовив у Кролевці, що здавна славився ткацтвом, червоно-білі весільні рушники з півнями майстрові Демидові Кошуку. Кошук виткав рушники і чекав поетового приїзду за ними, але виткані з любов'ю рушники майстер вже поклав на домовину Тараса Шевченка. Ця хвилююча легенда живе серед кролевчан і донині [6].

Помер поет у Петербурзі і був похований на Смоленському цвинтарі. Останні слова («До Канева») були дороговказом для його друзів. Вони домоглися перепоховання і 22 травня 1861 року було виконано останню волю поета. Незважаючи на намагання поховати поета на Аскольдовій могилі в Києві, на цвинтарі Видубицького монастиря чи на горі Щекавиці, де вже навіть викопали могилу, найкращий друг Шевченка, художник Григорій Честахівський наполягав везти домовину до Канева, бо такою була його остання воля. Поховано було Т. Г. Шевченка на Чернечій горі у Каневі, яку згодом прочани нарекли Тарасовою.

Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув 1939 року, коли 18 червня на могилі Кобзаря було відкрито пам'ятник (скульптор М. Манізер, архітектор Є. Левінсон) і літературно-меморіальний музей (архітектори В. Кричевського, П. Костирко).

Проте це відкриття має свою історію... Тарасу Шевченку не дали спочинку навіть через 125 років від дня народження. Мало хто і неохоче згадує події 1939 року. На могилі мали встановити монумент, який височіє донині. Все робили поспіхом, як завжди перед ювілеями. Тодішня могила була високим курганом, дощі розмивали землю, люди підсипали могилу і ніхто не знав напевне, де саме лежить домовина з тілом Шевченка. Вирішили розкопати курган і знайти склеп з труною. Спеціально створена урядова комісія, до якої входили партійні діячі, наркоми, енкаведисти, місцева влада (навіть більшовичка Надія Цвинтарна, яка тоді очолювала МТС) мала конкретну мету - знайти могилу. Коли кирка наткнулася на склеп з жовтої цегли, який вимурували 22 травня 1861 року, членам комісії закортіло подивитися, що всередині. А далі - самодіяльність. наруга над могилою. Ніхто не мав права виймати і відкривати труну, але відкрили. Шевченко лежав у трьох домовинах (дубовій, свинцевій і сосновій). Вийняли одну домовину, потім з другої зірвали замок, вийняли третю і не встояли перед спокусою глянути на прах поета. Коли відкрили домовину, то побачили, що навіть через 78 років після смерті Тарас Шевченко лежав у труні, як. живий! Перехрестилися навіть партійні діячі! Перелякані члени комісії, швидко закрили труну, замурували три домовини у склепі, склали таємно акт перепоховання і домовилися мовчати про побачене [4]. Але серед людей поповзли чутки про те, що Шевченко - Святий.

Лише наприкінці 1970-х років одна з членів спецкомісії, Надія Цвинтарна, орденоносна більшовичка, яка тоді очолювала машинно- тракторну станцію, наважилася розповісти про феномен Шевченка. Згадала і про те, що поряд з тілом Тараса Шевченка лежав незотлілий «Кобзар», кілька сухих гілочок і майже неушкоджена релігійна стрічка. Нетлінність останків Т. Шевченка є свідченням обраності Богом та й Чернеча гора має особливу ауру, сприятливе біомагнетичне поле. Недарма ченці обирали ці місця для своєї обителі, а козаки тут поховали Івана Підкову та отамана Івана Сірка.

«.історія Шевченкової могили - це ціла глава, кінцева глава в історії його життя. велична, як епілог, як сказання про пам'ятник-могилу, що впродовж кількох десятиліть була єдиним скарбом України, не стертим з лиця землі всезнищуючим самодержавством, а тепер є живим символом зростаючих творчих сил, національною святинею» (Всеволод Чаговець, 1928, Книга вражень).

На думку Павла Мовчана, «.все життя Шевченка було подвигом. Нічого дивного в тому, що побачили члени комісії у 1939 році немає. І я переконаний, що згодом, не за нашого з вами буття, Церква канонізує Тараса Григоровича як святого.» [4].

З наукового погляду цей факт поясненню не підлягає (а не вірити їм таки не можна - все ж таки урядова комісія!), то інакше як дивом цей випадок назвати не можна. Все це не піддається розумінню, осмисленню, але це не значить, що такого не було.

Отець Олександр Двинятин, настоятель Святовоскресенської церкви, секретар єпархіального управління Православної Церкви Київського патріархату, вважає, що такі випадки Церкві відомі. У такий чудесний спосіб ми дістаємо доказ того, що людина жила праведним життям і такі ознаки нетлінності Церква трактує як святість. Хоча й це неоднозначно: тіло може бути зітлілим, а людину визнають святою. Або навпаки - тіло нетлінне, але померлого не називають святим [4].

Народна цілителька Марія-Стефанія гадає, що такі люди, як Шевченко, ведуть доброчесний спосіб життя і не розтрачують дарованої їм енергії. Після смерті ця енергія може зберігатися у тілі, в кістках і якщо вона дуже потужна, то зберігає тіло нетлінним до ста і більше років [4].

Якими б різними не були думки про феномен Шевченка в земному житті й у вічності, не міліє потік відвідувачів Тарасової гори, що стала центром єднання навколо ідеї Соборності України. На думку Івана Дзюби, «Треба знати Шевченка, треба йти у його світ». Кожного дня йдуть вклонитися Кобзареві його шанувальники з різних куточків України, з багатьох країн світу.

Сюди прийшов й Олекса Гірник у 1978 році, але, на жаль, не тільки з метою пошанування великого поета... Біля могили Т. Шевченка вночі 21січня 1978 року, на знак протесту проти тогочасного режиму, пішов у вічність калушанин Олекса Гірник. На цьому місці встановлено пам'ятний знак. Недалеко від нього - меморіальна плита на могилі І. О. Ядловського - доглядача могили Т. Г. Шевченка та пам'ятник-хрест 1884 року, який замінили у 1923 році на пам'ятник скульптора К. Терещенка.

Крім могили Кобзаря і музею, на горі є Тарасова світлиця (збудована на народні кошти 1884 року, відтворена у 1991) - перший народний музей, тихий, затишний, наповнений духом українським з його оберегами куточок, який кожного повертає до наших першоджерел. Ця маленька хатина під солом'яним дахом випромінює велике світло любові до Кобзаря. Першим експонатом у цьому музеї став «Кобзар» Тараса Шевченка, якого сюди приніс Василь Степанович Гнилосиров. У 1897 році з'являється Книга вражень, яку розпочато словами із послання «І мертвим, і живим.»:

І всі мови Слов'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дастьбі. Колись будем І по-своєму глаголать,

Як німець покаже.

Та до того й історію Нашу нам розкаже.

Отоді ми заходимось!...

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю? [6, с. 7]

Першим, хто поставив свій підпис у Книзі вражень 5 червня 1897 року, був великий український композитор, основоположник української класичної музики Микола Лисенко. І пишуть цю книгу ось уже 118 років.

«Я знову з тобою, Тарасе. Тиха, сердечна розмова, і вже впродовж 22 літ першими вітає велета Духа «Червона калина» зі Львова. Низький уклін кожній людині, яка оберігає нашу святиню» - записала заслужена артистка України Марія Сорока 22 травня 2008 року до Книги вражень [6, с. 38]. У 70 томах Книги вражень «Тарасової світлиці» є запис В'ячеслава Чорновола - земляка Т. Г. Шевченка - 22 травня 1993 року: «Це - хата мого дитинства... Така самісінька була у моєї бабусі. У таких хатах виростала, боролася, страждала і відроджувалася Україна. Слава нашому народові, що витримав, що вистояв і що завжди буде!» [6, с. 40].

Записи ведуть академіки і художники, письменники і поети, актори і співаки, відомі і маловідомі люди, чиновники і щирі українці з діаспори. Тут була Леся Українка, яка разом з Маргаритою Комаровою вишила рушник на портрет Т. Г. Шевченка у 1889 році; тут була і Катерина Білокур, що прийшла за порадою «про те святеє малювання». Кожен залицяльник у художниці бачив жінку і господиню, жоден не розумів високого мистецтва. У кожного Катерина Білокур запитувала, чи зможе малювати. «Та що ти, Катре, ти осоромиш мене перед всім селом!», - це при тому, що за її життя три картини («Цар-Колос», «Берізка», «Квіти за тином») виставлялися в Луврі поруч з картинами Пабло Пікассо. Великий художник високо оцінив ці роботи: «Якби ми мали художницю такого рівня, то заставили б заговорити про неї увесь світ!». Один парубок припав до душі Катерині Білокур. От тоді й поїхала художниця порадитися на могилу Тараса Шевченка. З її розповіді, було дуже рано і людей тут ще не було. Ох і наплакалася, і наговорилася. Вибрала творчість. Цей духовний зв'язок у світі Шевченка знаходили Іван Нечуй- Левицький у 1880 році, Михайло Коцюбинський у 1890 році, Олена Пчілка у 1909 році, М. Вороний у 1914 році., кожен українець, який сюди приходить.

«Коли ми входимо вперше в незнаний ще храм або наближаємось до святого місця, то ступаємо обережно із затаєною цікавістю розглядаємось кругом. У ту хвилину всю нашу істоту переймає побожний настрій і почуття пошани до Генія. Те саме почуваємо ми, переступаючи поріг Тарасової світлиці. Почувається, що в цій просторій кімнаті, чепурно прибраній рушниками і плахтами, прикрашеній великими портретами поета, витає дух нашого національного Генія. Боячись сполохати урочисту тишу, обмінюємось кількома короткими фразами впівголоса або пошепки.» [2].

Речі, що зберігаються в Тарасовій світлиці, дихають атмосферою того часу, коли жив доглядач Шевченкової могили - Іван Олексійович Ядловський з родиною, для якого могила поета була «святая святих». Він мав трьох доньок і шістьох синів, був неабияким майстром: вирізував з дерева ковганки, дерев'яні ложки, рублі для прасування білизни, а також шив взуття. «У світлиці тій, не дуже великій, вздовж стін стоять широкі ослони, застелені різнобарвними, дуже красними килимами місцевого виробу. Проти вхідних дверей стоїть стіл простої роботи, застелений білою скатеркою, а на столі лежить красно оправлений «Кобзар». На стіні, проти стола, висить великий портрет Т. Шевченка, хорошої роботи олійними фарбами... З обох боків портрета висять кінці багато вишиваного рушника.», - так писав М. Коцюбинський [3, с. 40].

Тут стіл і мисник, лави, у кутку біля лав - ікона «Образ Різдва Христового», покрита вишитим рушником. Це найпочесніше місце в хаті. На Святий вечір на покутті ставили кутю, прикрашеного Дідуха, сідала вся родина. А ще багато трав на долівці, чебрець і м'ята, на стінах - віночки з польових квітів. Тут Шевченків дух і пахощі земель України!

«Світличка чепурненька, вбрана плахтами та рушниками, що висять на образах та на портреті. Є там, між іншим, гарні шовкові рушники, що вишивала дочка Михайла Комарова вкупі з Лесею Українкою. На столі лежить книжка творів Шевченкових і книжка для записів гостей. Отже, й записують там гості свої вражіння, все, що прокинеться в серці в сьому величному куточку» [5].

Тарасова світлиця і Чернеча гора - святе для України місце і той, хто сюди приїздить - це відчуває. Якось восени журавлиний клин пролітав над курганом у вирій. Птахи ж ніколи не змінюють свого порядку, але над могилою Шевченка немов збилися з курсу: тричі ламали свій клин, жалібно курликали і, тричі облетівши навколо могили, полетіли далі. Це для нас - незбагненне! Як і незбагненне трагічно-святе життя Великого Шевченка!

Висока духовність Тараса Григоровича Шевченка, яка властива подвижникам, його вірші з голосом Божим до людей (таких людей називають «глеками Божими»), неперевершені картини, доброчесний спосіб життя, найвищі моральні критерії надихали багатьох відомих людей його часу на розуміння, підтримку, повагу, захоплення, намагання звільнити його з кріпацтва. Більше від усіх борців він причинився до визволення кріпаків, проте до настання цього моменту не дожив.

У Тараса Шевченка стільки шляхетності, що Карл Брюллов зауважив: «Физиономия не крепостная». Він був щирим християнином, через поезію наставляв своїх земляків, підводив з колін, боровся з нечестивими, закликав любити Україну всім серцем:

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть [7, с. 20].

Доторкнутися душею до образу Тараса Шевченка, до його першого народного музею - Тарасової світлиці, зігрітих любов'ю багатьох поколінь українців і очистися від скверни. Походити по святій землі, подивитися на Пилипенкову гору, Лису, Княжу, Дніпрову, Московку - на гори, які тягнуться пасмом понад Дніпром аж до гирла річки Рось. Настає піднесення і гордість за народ, який народжує геніїв! Тут віднайдені сліди поселень багатьох епох - доби бронзи, ранніх слов'ян, Київської Русі. Залишки оборонних валів і ровів збереглися до нашого часу.

Все життя Т. Г. Шевченка є дороговказом для нащадків, як потрібно любити Україну, боротися за її незалежність, щастя і долю рідного народу! І сьогодні, у часи війни на сході України, боротьби за збереження її незалежності, як ніколи актуальна поезія Т. Г. Шевченка. Український народ вміє шанувати свого генія:

«Воскресла світлиця, гостей зустріча,

Здолавши наругу, руїну.

Дружніш, земляки, без війни, без меча

Відродим свою Україну!», - ці рядки Анатолій Передерій написав до 125-річчя заснування Тарасової світлиці [1, с. 146].

Музейна колекція Шевченківського Національного Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам'яток, серед яких меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів. При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тисячі примірників. Але чомусь таке відчуття, що розкішний музей біля могили Пророка з багатьма раритетними експонатами, належить не йому, а комусь іншому... Розкіш поет бачив, хіба що гостюючи... у друзів.