Перші кроки становлення освіти і школи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перші кроки становлення освіти і школи в Україні

Як відмічають автори підручників і навчальних посібників з педагогіки та історії педагогіки на кожному етапі розвитку українського суспільства вихованню молоді були притаманні свої мета, зміст, форми, методи і прийоми, детерміновані рівнем розвитку продуктивних сил, структурою шлюбних і сімейних відносин. З другого боку, становлення виховання, освіти і школи в Україні вкладалося у світові тенденції розвитку освіти та шкільної галузі [8]. освіта педагогіка Україна

У 5-6 ст. нашої ери завершилось розселення слов'ян у європейській частині материка і поділ їх на три групи: східну, західну, південну. Східну групу складали слов'янські народи, що поселилися на теренах нинішньої України, Білорусії, Росії.

Основною метою виховання у східно-слов'янських народів була підготовка сильного та умілого робітника, доброго орача, спритного мисливця, могутнього воїна-захисника своєї землі та жінки - вмілої господарки, яка здатна була б не лише прясти пряжу і ткати, але й в разі потреби дати відсіч ворогу. Головним керівним началом для батька і матері дитини, в руслі якого здійснювалося виховання, була народна педагогіка, а основним засобом - фізична праця. Народні прислів'я, поговірки, традиції, колискові пісні стали тією “педагогічною теорією”, яку створив український народ, які були для кожного батька і матері практичним дороговказом у справі виховання свого чада (Додаток, стор. 613). Зрозуміло, що духовною основою виховання була язичницька релігія, яка виникла на розвалинах грецької Еллади. Християнська релігія називала язичницьку гріховною релігією (слово “гріх” близьке до слова “грек”), отже першими представниками язичницької релігії були греки.

У кінці ІХ-го століття виникає давньоруська держава - Київська Русь (882 р.). Відразу ж виникає потреба у грамотному державному апараті, який би забезпечив чітке функціонування усієї державницької структури. Все це посилило потребу в нових засобах спілкування, сприяло виникненню писемності, зростанню духовної культури наших предків. Позитивну роль у вихованні тогочасної української молоді відіграло запровадження у 988 році в Київській Русі християнства, яке стало офіційною релігією держави. З того часу виховання набрало не лише релігійного, але й державного, патріотичного характеру.

Поява писемності на теренах Київської Русі стала знаковим явищем, своєрідним феноменом у розвитку культури, освіти, виховання, шкільництва. До 855 року східно-слов'янські народи для письма використовували азбуку, що позначалася грецькими буквами (так звана глаголиця - 38 літер). Поширення більш пристосованої до слов'янської мови і більш простішої азбуки, яка складалася з 24 літер (так звана кирилиця) стало ще одним чинником різкого піднесення загальної культури східно-слов'янських народів. При монастирях і церквах за наказом царя створювалися монастирські і церковні школи, при них переписувалися книги, переписування книг у той час було єдиним способом їх розповсюдження.

На відміну від Європи освіта в Київській Русі була доступна і для дівчат. Жіночі школи були відкриті в ряді міст (Київ, Суздаль, Полоцьк). У цілому поширення християнства дещо поліпшило морально-правове становище жінки, підняло авторитет її у суспільстві. В ХІ-ХІII століттях з'явилось ряд друкованих книг, в яких були настанови щодо виховання дітей.

У першу чергу це “Ізборник Святослава” та “Повчання князя Володимира Мономаха дітям”. У цій книзі князь Володимир дає пораду своїм дітям як їм жити, закликає їх захищати батьківщину, бути діяльними, трудолюбивими, хоробрими.

Розвиток освіти на Русі був перерваний татаро-монгольським ігом, ордою, яка панувала понад 250 років. Крім того, розвиток країни ускладнювався ще й феодальною роздрібленістю на окремі ворогуючі між собою князівства. Однак ніби окремим острівком у цьому зруйнованому навалою краї ще довго трималося Волинсько-Галицьке князівство, розвиваючи свою культуру, освіту, виховуючи молодь на базі своїх виховних національних принципів.

Етапи розвитку педагогіки

Сучасна педагогіка - це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку людини. Термін “пе-

дагогіка” походить від грецьких слів “pais” (“Paidos”) - дитя і “ago” - веду, виховую, тобто “дітоводіння”, “дітоводство” і має досить давню історію. Очевидно йдеться не лише про те, що той чи інший раб, взявши дитину за руку, водив її до філософа на науку і виховання, йдеться, на нашу думку, про інше: а саме про те, що педагог - це та людина, яка веде дитину у навчанні, вихованні й розвитку від деякого, характерного для даного періоду життя суспільства і дитини, до значно вищого рівня освіченості, вихованості, розвитку. Тобто термін “вела” слід розуміти не в прямому, а в переносному значенні, в розумінні забезпечувати фізичне, розумове, емоційне та інше зростання дитини. В усякому разі, якщо це тлумачення не було істинним для того часу, то для нашого сьогодення воно підходить абсолютно точно.

У Давньому Вави лоні, Єгипті, Сірії “пайдагогос” найчастіше були жерці, а в Давній Греції - найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педаноми, педотриби, дидаскали, педагоги.

У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи наукою, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів. У середні віки педагогічною діяльністю займались переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах - дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали “майстрами”. Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були й дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали “школярі - книжники”.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка - духовна педагогіка - світська педагогіка.

Народна педагогіка - галузь педагогічних знань з навчального і виховного досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи навчання і виховання. До нашого часу вона дійшла у вигляді прислів'їв, приказок, поговірок тощо. З деякими з них можна ознайомитись на стор. 613-632 цього навчального посібника.

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін “етнопедагогіка” (Г. Вол ков). Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне знання явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Родинна педагогіка - складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання, досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій і, зрозуміло, виховання у сім'ї.

Педагогічна деонтологія - народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Козацька педагогіка - частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка - галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Світська педагогіка - своїм корінням сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати нові педагогічні положення, ідеї. Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено природою.

У процесі свого становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має не лише свої принципи, закони та закономірності. Вона має специфічні, тільки їй притаманні методи дослідження, а свій зміст розкриває через різноманітні концепції, парадигми, стратегії навчання, виховання і розвитку. Та найголовніше те, що педагогіка вивчає особливий, дуже складний об'єкт -Людину в єдності всіх її проявів, але сконцентрувала свою увагу лише на одному дуже важливому боці цього об'єкта, а саме, на процесах формування і розвитку особистості Людини. Тому наукова педагогіка - це цілісна теорія навчання, виховання і розвитку людини.

Погляди різних учених на об'єкт, і предмет педагогіки

Розгляд цього питання має сенс, оскільки об'єкт і предмет педагогіки охоплюють об'єкт і предмет дидактики, якщо і не за формою, то, в усякому разі, за своїм змістом.

Багато наук вивчає світ, що нас оточує. Одна з них педагогіка. Кожна наука має свій об'єкт і свій предмет вивчення. Об'єкт - це те, на що спрямована увага дослідника, а предмет - це та чи інша сторона, який-небудь бік цього об'єкта вивчення. Кожна наука має тільки їй специфічні методи і засоби дослідження. Це все відноситься до науково-дослідницького інструментарію науки, яким вона відрізняється від інших. Педагогіка, як і інші науки, повинна виявляти і вирішувати тільки їй притаманні завдання, вона повинна вивчати тільки таку область діяльності, внутрішні закономірності якої не вивчає жодна з відомих наук.

І як кожна наука, педагогіка теж має свій об'єкт, свій предмет і свої методи дослідження. Якщо проаналізувати визначення об'єкта і предмета педагогічної науки, які можна зустріти у працях відомих педагогів, у підручниках і посібниках з педагогіки, то виявляється їх велике розмаїття.

К.Д. Ушинський педагогіку вважав мистецтвом навчати і виховувати, А.С. Макаренко предметом педагогіки бачив педагогічний факт і, як ми розуміємо, бачив педагогіку як, власне, ситуативну, Л.М. Толстой предметом педагогіки вважав освіту і т.д. У сучасних виданнях педагогіка - це наука про виховання (В.М. Галузинський, М.Б. Євтух), педагогіка як наука про виховання (М.М. Фіцула). Людину вивчає багато інших наук, такі як психологія, анатомія, фізіологія, соціологія та ін.

Яка небезпека чекає науку, яка своїм предметом дослідження вибрала виховання людини? Так ставлять запитання багато педагогів і всі відповідають однозначно: втратити свою самостійність. Річ у тім, що вихованням, як суспільним явищем, займається не лише педагогіка, а й психологія (ще з часів Ушинського педагогіку вважали педагогічною, а точніше, прикладною психологією, Ушинський теж дотримувався такої думки), соціологія (соціологи стверджують, що в силу своєї повної соціальної залежності мету, заради якої існує освіта, вона отримує від соціуму, що педагогіка безпідставно приписала собі право розв'язувати проблему всебічно і гармонійно розвиненої особистості і т. ін.), з'явилась філософія освіти, яка теж не без претензій на її самостійне право вирішувати деякі педагогічні проблеми і т. ін. Коли наук, які займаються одним і тим же об'єктом є багато, то неодмінно виникає проблема пошуку свого місця і звинувачення у несамостійності науки.

Звичайно, насторожує сам факт такого розмаїття визначень альфи і омеги будь-якої науки. Логічно поставити таке запитання: що ж це за наука, яка будучи однією з найстаріших, не змогла до цього часу сформулювати свій об'єкт і предмет дослідження так, щоб зняти раз і назавжди проблему: наука це чи не наука, самостійна вона як наука, чи є прикладною галуззю якоїсь фундаментальної науки. Тим більше, що в останній час можна почути: педагогіка - це галузь соціології, адже мету навчання і виховання, як про це було сказано чуть вище, їх цілі задає соціум, отже він впливає і на інші чинники навчально- виховного процесу. Психологи стверджують, що закономірності навчання і виховання як психологічних процесів досліджує психологія, тому педагогіка - це скоріше прикладна галузь вікової і педагогічної психології. Філософи вважають, що є смисл говорити про філософію освіти і тим самим безпосередньо залучатися до вирішення педагогічних проблем і т.ін.

Чи є педагогіка такою областю пізнання, в якій діють свої закономірності і які може дослідити тільки вона і ніяка інша наука? Запитань, подібних цьому, назбиралося аж надто багато, щоб ними просто знехтувати.

“Немає такої важкої і заплутаної, але одночасно такої важливої, як наука про людину і про людське життя. Лише вона може визначити справжнє місце людини в природі і серед інших людей: вона тисячами прикладів підкреслює свої міркування про те, як слід жити, керувати власним розвитком; вказує на початок людського наступу”). Ці слова належать І.Я. Франку, видатному українському письменнику, філософу і мають пряме відношення до педагогіки. Вони є своєрідним виправданням і водночас підтвердженням того, що вище окреслені проблеми не так легко вирішити. Проте вони не звільняють нас від необхідності пошуку шляхів їх вирішення.

Розкриваючи проблему об'єкта і предмета педагогіки, не можна обійти увагою і те, що і раніше далеко не всі педагогіку вважали наукою, при цьому, як правило, посилалися на Ушинського, який сам стверджував, що педагогіка не є наукою. Так, дійсно, у статті “Про користь педагогічної літератури” він писав: “Ні медицина, ні педагогіка не можуть бути названі науками у строгому розумінні цього слова”. Які підстави були в Костянтина Дмитровича так стверджувати, чому так сталося, що один з найвидатніших вітчизняних педагогів, один з класиків наукової педагогіки вважав педагогіку не наукою, а мистецтвом? На нашу думку слід виокремити декілька аспектів такої відповіді.

Перший. На той час, за словами самого ж Ушинського, педагогіка як наука знаходилась у зачатковому стані і не мала твердої методологічної основи.

Цю основу він бачив в антропологічному принципі, над яким саме тоді працював. Теоретичної педагогіки ще не було, а те, що було, можна з впевненістю назвати інструктивно-рецептурною педагогікою. З боку Міністерства народної освіти йшли різні інструкції, вказівки, пропонувалися різні рецепти, рекомендації. З цього приводу він писав про те, що педагогіка перебуває ще не тільки у нас, але й скрізь у повному немовляцтві, і таке немовляцтво її дуже зрозуміле, так як багато з наук, із законів яких вона повинна черпати свої правила, самі ще тільки недавно зробились справжніми науками і далеко ще не досягли своєї досконалості. Отже, оскільки педагогіки як науки на той час ще не було, то й не було що називати наукою. Тут Ушинський мав рацію.

Водночас він розумів, що потрібно було володіти великою майстерністю, бути учителем “від Бога”, щоб в умовах величезної кількості рецептів та різноманітних інструкцій досягати високих результатів у навчанні і вихованні дітей. Тому й вважав він педагогіку мистецтвом, а не наукою.

Другий. Ушинський планував наукову педагогіку побудувати, поклавши в її основу антропологічний принцип. Але до антропології він відносив фізіологічні, психологічні, філософські та соціально-історичні науки, однак психологія, фізіологія, анатомія, соціологія та ін., які на той час були не настільки добре розвинуті, щоб використати їх принципові положення в якості основи наукової педагогіки.

За антропологічним підходом у вихованні педагогіка - це сукупність правил навчання і виховання, які випливають з інших наук, тому він не бачив місця педагогіці як науці, а розглядав її як мистецтво навчання і виховання, можливо саме тому і не визначав її об'єкт і предмет, а вираз: людина як предмет виховання скоріше всього окреслює предметну область діяльності - людина з боку її виховання.

Третій. Ушинський жив у дев'ятнадцятому столітті, коли вже було написано ряд відомих педагогічних творів і серед них “Велика дидактика” Я.А. Коменського. На нашу думку є всі підстави вважати, що Ушинському не була відома “Велика дидактика”, хоча перебуваючи у довготривалому європейському відрядженні він міг чути про існування цього твору. Жодного разу він не посилається на нього, навіть не згадує прізвища автора цього твору. І в цьому немає нічого дивного, як і немає його вини, адже праця великого педагога спочатку була надрукована латинською мовою, яку мало хто знав, а тому вона фактично не була у науковому і практичному вжитку у Європі упродовж двох сотень років. Це сьогодні нам важко це зрозуміти, але це так, у Європі до кінця вісімнадцятого століття про неї ніхто не згадував, як ніби-фп її взагалі не існувало.

У Росії педагогіка не була настільки розвинутою галуззю знань, щоб вважати її наукою. Проте, Ушинський дуже добре розумів, що він стоїть у фундаменті майбутньої науки. Текстовий аналіз його праць дає підстави для висновку, що не декларуючи педагогіку як науку, він використовував цілу низку педагогічних наукових положень, розробляв її як теорію навчання і виховання, як теорію освіти, що має не тільки пояснювальну, але й прогнозувальну силу.

Заслуговує на увагу і така думка: в основу дидактики, а фактично, всієї педагогіки Я.А. Коменський приклав принцип природовідповідності, надавши йому статус педагогічної аксіоми. Ушинський же в основу своєї педагогіки планував покласти антропологічний принцип. Кожен з них намагався покласти в основу побудови однієї і тієї ж науки різні за змістом і суттю принципи. Це не могло б пройти повз увагу Костянтина Дмитровича, якби праця Коменського була йому відома, а отже, це було б відображено у його педагогічних творах.

Четвертий. Уважне вивчення всієї статті показує, що говорячи про педагогіку і медицину, він мав на увазі не тільки ці галузі як області науки, але й як широку педагогічну і медичну практику. Тобто в розумінні Ушинського і медицина, і педагогіка в широкому значенні цих слів включають і теорію, і практику, мистецтво. Вже сам цей факт не дозволяв йому педагогіку назвати наукою у строгому значенні цього слова.

Якщо ж прийняти думку, що педагогіка - це мистецтво, то ми прийдемо до суперечності, адже істинне мистецтво спирається на науку, інакше воно не може бути мистецтвом у найвищому значенні цього слова. Той же Ушинський говорячи про медицину писав, шо мистецтво лікування вже декілька віків спирається на науку.

Варто відзначити, що й сьогодні і не так вже й рідко педагогіці взагалі відмовляють у праві називати себе самостійною наукою. Ще є психологи, філософи, соціологи, та й представники точних наук з середовища учених чи інститутських викладачів, які скептично сприймають твердження, що педагогіка - серйозна наука про виховання людини. Ну що це за наука, коли вона сама не може визнати: наука вона чи мистецтво, що є її об'єктом і предметом вивчення та ін. - ось суть того докору, який адресується педагогіці як науці. І мало кого хвилює, що нею займалися кращі представники людства, своєрідна окраса роду людського (Коменський, ... Ушинський, Макаренко, Сухомлинский і тисячі інших імен, записаних у світову скарбницю людської цивілізації). Можна напевно зробити висновок, що очевидно не так просто і в сьогоднішньому педагогічному господарстві поставити крапку над і.

В останньому десятиріччі двадцятого століття педагогічну науку всі повально звинувачували в тому, що педагогіка стала “бездітною”. Ніби безпідставне і безглузде звинувачення. А проте частка правди у цьому є. А як ще можна зрозуміти те, що у всіх підручниках і посібниках з педагогіки можна було прочитати: педагогіка - наука про виховання. Як ніби-фп виховання - це щось таке, що в однаковій мірі має відношення до людини, до тварини, дерева, будинку, комах тощо. При такому визначенні педагогіки в центр уваги попадає самодостатній феномен: виховання. Акцент падає на саме явище, на процес, на діяльність, взяті самі по собі, абстрактно, голо. Можна зауважити: адже зрозуміло, що мова йде саме про виховання людини. Так, правильно. Але ж і школа за своєю природою мала б бути своєрідним храмом для дітей, а на практиці сталося так, що цей храм, як виявилось, був потрібний для самого храму, а не для дітей. Говорили і писали про виховання, а людину тримали в “умі”, а потім і зовсім забували. На жаль це ще не історія, бо у багатьох підручниках і посібниках з педагогіки нашого часу, які як крапля води копіюють один одного не тільки за змістом (це стало вже неписаним правилом впродовж не одного десятка років), але й за формою, так і написано. І тому треба погодитись, що у трактуванні: педагогіка - наука про виховання так і тхне бездітністю.

Твердження, що педагогіка - наука про виховання людини безумовно правильне, воно окреслює область предметної діяльності, яка пов'язана з передачею молодшому поколінню того соціального досвіду, який був накопичений попередніми поколіннями. Можна стверджувати, що це визначення предмета педагогіки на дуже загальному рівні... Починаючи з часів Коменского таке уявлення про педагогіку задовольняло усіх, у тому числі і спеціалістів-професіоналів, педагогів.

Однак, у суспільстві, у природі, у пізнанні діє один із все- загальних законів розвитку, який стверджує, що розвиток іде від загального до часткового, від форм однорідно-простих, глобальних і цілісних до форм різнорідно-складних і внутрішньо- розчленованих. У силу дії цього закону в другій половині минулого століття спостерігалася значна диференціація наук. На стику, на межі двох наук з'явилось багато нових. Ці нові науки “відщіпували” від основної науки свої області предметної діяльності, отже формували власні предмети вивчення за рахунок звуження, а отже, і конкретизації предметів вивчення основних наук, тим самим звужуючи і конкретизуючи предмет вивчення основної науки. Під дію цього закону попала і педагогіка.

Однак, у світі все тече, все змінюється, розвивається, набуває нових рис і якостей. Зміна, розвиток - єдина якість, яка справедлива для всіх часів і епох. Колись педагогіка і сама виділилась у самостійну науку з філософії, окресливши свій предмет вивчення як виховання людини.

У сучасній педагогіці область предметної діяльності залишається такою, як і раніше: виховання людини у широкому значенні, тобто об'єктом вивчення педагогіки є людина як предмет виховання. Людина перебуває у різноманітних стосунках з іншими людьми у різних відношеннях з оточуючим світом. Ці стосунки і відношення є результатом різноманітної і складної діяльності людини.

Одна з найважливіших особливостей сучасної науки полягає у висуненні на передній план завдання структурного дослідження об'єктів і розгляд їх як складних систем взаємозв'язаних між собою елементів, які утворюють певну цілісність. Це зумовлено, насамперед, сучасним розумінням предметів наук. Як пишуть філософи, в даний час вже недостатньо визначати, наприклад, фізику як науку про фізичні явища, а хімію як науку про хімічні явища. Предметом наук виступають складні системи взаємодіючих елементів або підсистем. У фізиці - це атоми, атомні ядра, які взаємодіють із відповідними полями, у хімії - це молекули і системи молекул, в астрономії - це планетні і зіркові системи, галактики і метагалактики, у біології - білкові молекули, молекули ДНК, клітина тощо, у суспільсвознавстві - суспільство, суспільне життя і т.д. Система понять і категорій кожної із наук є не чим іншим, як відображенням об'єктивно існуючих матеріальних систем.

Зазначимо, що в деякій педагогічній літературі предметом педагогіки називають освіту як цілеспрямовано створену, об'єктивно та автономно існуючу дійсність, як систему, закони і закономірності їі функціонування. Проте наш аналіз цього визначення показав наступне: таке формулювання предмета педагогіки явно страдав однобокістю, оскільки воно не конкретизує саму дійсність. До того ж не зрозуміло, про функціонування яких законів і закономірностей йдеться: автономно існуючої дійсності чи системи. Суть цього зауваження в наступному. Поняття системи скрізь і всюди використовується і як метод, і як засіб дослідження, і як своєрідний інструмент дослідження, ніякого іншого тлумачення воно не має. Якщо є деяка цілісність, то її ми можемо розглядати як систему, але можемо і не розглядати, це залежить від тих завдань, які хоче розв'язати дослідник. Тому вводити в означення поняття системи і робити наголос на ньому просто некоректоно. Хоча інколи у різних назвах і використовуємо термін системи, але тим самим ми хочемо підкреслити те, що цей об'єкт є цілісним і має багато ознак, аналогічних системним.

Якщо ж знову повернутися до вище наведеного визначення предмета педагогіки, то невідомо, що собою являє та дійсність, яка має системні властивості. Це визначення можна було б доповнити так, що це дійсно об'єктивно та автономно існуюча дійсність, що відображає передачу добутого попередніми поколіннями соціального досвіду молодому поколінню. У розкритті питання про об'єкт і предмет педагогіки ми виходимо з того, що дослідник може не лише вибирати об'єкт дослідження, але й формувати його. Все залежить від обсягу тієї інформації, від тих знань, якими він володіє про цей об'єкт. Відповідно до цього він формує об'єкт свого дослідження і вибирає предмет дослідження. Як правило в таких випадках об'єкт дослідження дещо звужується, відповідно до цього деталізується і предмет дослідження. Іншими словами, при такому підході до встановлення об'єкта вивчення є велика ймовірність охопити пізнавальною діяльністю не всю зазначену досліджувану область, а лише її частину, розраховуючи нате, що суб'єкт пізнання вже володіє певними знаннями про цю пізнавальну галузь.

Виходячи з вищезазначеного об'єктом педагогіки є штучно створене соціальне за своєю природою цілісне утворення, яке представляє собою процес і результат підготовки молодого покоління до життя у формі передачі того соціального досвіду, який був нагромаджений попереднім поколінням, а його предметом - закономірності функціонування цього утворення.

Размещено на Allbest.ru