Роль вищої освіти у розвитку економіки знань в Україні

РОЛЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ У РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ

Мудрак В.І., кандидат філософських наук, доцент, Національний університет біоресурсів і природокористування України (Україна, Київ).

Розглянута роль вищої освіти у розвитку економіки знань в Україні. Зазначено, що в новій економічній парадигмі вища освіта як інститут, що сприяє передачі знань, стає головним фактором ресурсного забезпечення суспільних перетворень, соціального та економічного розвитку. Автором доведено, що у нових економічних умовах система вищої освіти функціонує в умах певної невизначеності, яка є наслідком протиріч між "освіченістю та знаннями", як провідним ресурсом економіки знань, та "духовністю", як фактору розвитку людської цивілізації та українського суспільства в умовах техніко-технологічної парадигми економіки постмодерну. Відповідно зроблений висновок, що сучасна освітня парадигма має орієнтуватися на зміну ролі вищої освіти, яка має трансформуватися з "кузні кадрів" для вузькоспеціалізованих потреб економіки знань, в суспільний інститут, який формує "людину інноваційну", що забезпечує розвиток економіки знань та гармонійний розвиток суспільства у сфері нематеріального, духовного виробництва, орієнтується у своїй професійній діяльності на високі стандарти суспільних відносини, етики та культури, що історично склалися в українському суспільстві.

Ключові слова: економіка знань, вища освіта, парадигма, гуманізм, економіка, інтелект, духовність, протиріччя.

Зміст

На початку ХХІ століття важливішим фактором, що впливає на економічну ситуацію в країні та на процеси, що відбуваються у системі освіти, є постмодерністські тенденції суспільно-економічного розвитку, коли на зміну "економіки фордизму", що заснована на жорстких принципах масового виробництва економії ресурсів, рутинній механічній праці, приходить нова економічна модель, в якій головну роль відіграють інтелектуальні можливості людини, технології виробництва, засновані на знаннях та інформації.

Виникає принципово нова парадигма соціально-економічного розвитку - "економіка знань" (knowledge economy), для якої характерним є те, що саме знання визнаються особливим і першорядним ресурсом, який є основою виробництва благ, джерелом технологічного розвитку, високоприбутковим товаром, фактором розвитку індивіда, основа для інновацій та створення наукоємних виробництв [7]. В цих умовах актуальною стає проблема взаємозв'язку економічних процесів та процесів, що відбуваються у системі вищої освіти, яка є провідним постачальником знань, що формують нову економічну парадигму.

Дані проблеми в силу їх глобальності не знайшли остаточного вирішення, що потребує подальших наукових досліджень та визначає актуальність цієї статті.

У витків осмислення "економіки знань" як принципово нового етапу розвитку людської цивілізації, стояли Ф. Альтбах, Д Белл, Г Бехманн, А. Даунсон, П. Друкер, Ф. Махлуп, Р. Нельсон, Н. Розенберг, Ф. фон Хайєк та ін., що в своїх роботах переконливо довели: традиційна економіка, що орієнтується на використання природних ресурсів та традиційних технологій вичерпала свій потенціал. В ситуації економічного постмодерну, коли активно розвиваються процеси глобалізації та інформатизації, на зміну ресурсній економіці проходить нова соціально-економічна реальність, заснована на використанні невичерпаних ресурсів - знань та інтелектуальних можливостей людини. В цій новій соціально-економічній парадигмі головним постачальником знаннєвого та інтелектуального ресурсу стає вища освіта, що перетворюється на повноцінного учасника економічних відносин.

До філософського осмислення місця вищої освіти в новій цивілізаційні ситуації, в ситуації економічного постмодерну, зверталися західні науковці Ф. Альтбах, Д. Брент, В. Стин, П. Слоуп, Дж. Хорн та ін., які у своїх роботах доводять, що "економіка знань" змінює загальний погляд на роль вищої освіти в суспільстві, вона стає фактично рушійною силою суспільно-економічних змін, динамічно реагує на нові інформаційні потреби суспільства, яке зацікавлено в принципово новому відношенні до знань, що стають капіталом, який належить як окремій людині, так і суспільству в цілому.

Концептуально західну теорію освітніх процесів в епоху "економіки знань" можна уявити на різних рівнях: на макрорівні, тобто на рівні загального відношення до освіти як безумовної цивілізаційної цінності, на мезорівні, що виявляється у появі нових підходів до організації і управління освітою, на макрорівні, для якого характерні поява нових освітніх програм та вищих навчальних закладів, що орієнтуються у своїй діяльності саме на потреби економіки знань.

На думку вчених на початку ХХІ ст. вища освіта стає стратегічною сферою економіки, яка виробляє ресурс "знання", що є аналогічним енергетичним, фінансовим, матеріальним ресурсом, таким чином вища освіта відіграє роль фундаменту нового економічного укладу.

Західні філософи, звертаючись до проблем вищої освіти, намагаються реформувати західну освітню традицію, подолати відносини домінування і субординації окремих "елітних" вищих навчальних закладів, поділ на "освітні центри и периферію", допомогти новим інноваційним навчальним закладам адаптуватися в західному освітньому просторі. В той же час виникнення економіки знань тягне за собою певні протиріччя у системі вищої освіти, які в першу чергу пов'язані із конфліктом між необхідністю надання майбутнім фахівцям належного рівня знань та необхідністю їх духовного зростання, між освітою та вихованням, між духовністю та технологізацією.

Схожі проблеми знаходяться у центрі уваги українських дослідників, такі вчені як Є.В. Ахтирський, Я.Я. Пушок, О.Г. Семенченко, А.М. Сингаївська, І.І. Тарасова, А.М. Штайгрет та ін., вивчають і осмислюють темпи і умови освітніх реформ, які є наслідком розвитку економіки знань, в своїх дослідженнях доводять необхідність реформування системи вищої освіти, із урахуванням потреб "економіки знань", яка починає формуватися в Україні, визнають освіту вирішальним фактором як для збереження, так і примноження знань [17, с. 16].

Вчені одностайні в тому, що за останні кілька років освітні системи зазнали радикальних і безпрецедентних змін, для сучасної вищої освіти характерні процеси інтенсивної переорієнтації на потреби економіки в освічених фахівцях, які зможуть працювати в тих або інших сферах ринкового господарства.

Науковці визнають і гуманістичний вимір процесів оновлення вищої освіти, актуальною є думка, що в новій економічній ситуації знання стають одним з головних агентів, які визначають не тільки конкурентоспроможність держави, а єдино можливим шляхом розвитку є використання потенціалу, прихованого в самій людині [1].

Водночас науковці зазначають, що питання інноваційного розвитку системи освіти в Україні недостатньо розкриті [13]; констатують зменшення уваги до традиційних проблем виховання студентської молоді, до кризи системи вищої освіти, ознакою якої є її фактична нездарність забезпечити суспільну потребу у формуванні не тільки освіченої, але й гармонійно розвинутої особистості; вказують на те, що у системі вищої освіти в Україні існують суперечності, які створюють перешкоду для модернізації освіти і науки, зокрема мова йде про недостатнє усвідомлення стратегічної функції освіти в сучасному і майбутньому суспільстві спричиняє фрагментарність управлінських дій та спрощення підходів до впровадження нових технологій в освіту і науку [10].

Відповідно, виникає проблема уточнення стратегічної ролі вищої освіти у розвитку економіки знань в Україні, розгляд можливостей підсилення її значення у формуванні економіки знань в Україні, що і є метою цієї статті.

Ситуація економічного постмодерну суттєвим чином змінила "економічну картину світу". На початку ХХІ ст. на зміну традиційному економічному укладу, що заснований на активному використанні різноманітних ресурсів, прийшла "економіка знань" - новий тип економіки, в якому знання розглядаються як фактор виробництва і основна рушійна сила економічного розвитку, коли відбувається відхід від ресурсної залежності до розширення бази знань, що розглядаються як ресурси економічних і виробничих процесів [7].

Спираючись на таку змістовну характеристику "економіки знань" не важко дійти висновку, що в новій економічній парадигмі вища освіта, як інститут, що сприяє передачі знань, стає головним фактором ресурсного забезпечення суспільних перетворень, соціального та економічного розвитку.

Дана теза несе в собі глибокий економічний та філософський зміст, який потребує пояснення. У традиційній економіці можливості соціально- економічного зростання розглядалися в контексті обмеження ресурсів, коли перед виробником завжди стояв вибір між виробництвом умовних "гармат або масла" [9].

У межах цього вибору склалася теорія "виробничих можливостей", яка пояснювала можливості виробництва продукції, що може бути виготовлена при умові повної реалізації того або іншого фактору, або ресурсу без обмеження інших складових даного виробництва [2].

Відповідно до цих теоретичних напрацювань збільшення виробництва "гармат" завжди тягне за собою зменшення виробництва "масла", оскільки для того, щоб нарощувати виробництво двох товарів одночасно, не вистачає матеріальних, фінансових, трудових ресурсів.

Принципово інша ситуація складається в економіці знань, в якій провідну роль відграють інтелектуальні ресурси, які не можуть бути обмежені або вичерпані. Саме знання, інтелектуальний потенціал окремої людини, створюють нові ресурсозберігаючі технології, пропанують нові моделі соціально-економічного зростання, в кінцевому рахунку саме освічений, креативний індивідуум стає головним ресурсом економіки епохи постмодерну.

Зазначимо, що сучасна економіка знань не є виключно економіко-технологічним укладом, її розвиток ґрунтується на появі особистості нового типу, яка поряд з інтелектуальними здібностями набуває компетенцій людини - творця, здатної вийти за межі традиційних технологій, наукових догм, створити принципово нову наукову теорію, новий товар, нову форму суспільних відносин. У цій економіці виникає "людина інноваційна", формування якої принципово змінює роль вищої освіти.

Для "людини інноваційної", на нашу думку, характерні наступні риси, які мають бути сформовані не тільки в процесі навчання, але й завдяки цілеспрямованому вихованню: високий рівень інтелектуальних можливостей, орієнтація на створення інноваційних товарів та послуг, ініціативність в економічній та суспільній діяльності, розуміння своєї відповідальності перед суспільством та державою за результати власної економічної діяльності, соціальна та екологічна відповідальність, орієнтація на соціальне партнерство, розуміння потреб суспільства та держави, готовність свідомо відповісти на ці потреби, високі морально-етичні якості, що гармонізують власні та суспільні потреби.

Відповідно в цих історичних умовах, в філософському плані, потребує осмислення нова роль вищої освіти, яка стає на просто соціальним інститутом, який впливає на формування свідомості суспільства, регулює процеси саморозвитку громадян, не просто соціальним й культурним явищем, що формує нове мислення, нове бачення сенсу життя [12], але перетворюється на спосіб виробництва провідного економічного ресурсу, яким є знання, що трансформуються в інтелектуальний та духовний потенціал людини та суспільства.

Водночас слід визнати, що нині, фактично, мова йде про те, що вища освіта певним чином втрачає сенс "духовного виробництва", перетворюється на сферу "виробництва матеріального", здебільш орієнтована на потреби виробництва та бізнесу, навіть в освітніх сферах, які формують фахівців у сфері культури, педагогіки, мистецтва освітній процес набуває вузько прагматичного змісту.

Відповідно на зміну проблеми "обмежених ресурсів" приходить проблема "обмеженої духовності", яка в принципі не змінює фундаментальних засад, що стосуються вибору між напрямами продуктивної діяльності в освіті. Тобто мова йде про дихотомію, що визначає вибір між "освіченістю та знаннями", як провідним ресурсом економіки знань, та "духовністю", як фактору розвитку людської цивілізацій та українського суспільства в умовах техніко-технологічної парадигми економіки постмодерну.

Дослідники зазначають, що духовність в силу того, що вона є інтегративною якістю, яка визначає сенс життя та життєві цінності людини, формує людяне відношення до інших, гуманізм, забезпечує духовний розвиток особистості [14], і в цій трактовці духовність не втрачає своєї ролі в економіці знань.

Водночас економіка знань, яка стає провідним вектором соціально-економічного розвитку України, створює передумови для виникнення "дефіциту духовної культури" і витоки цих явищ слід шукати у вадах системи вищої освіти, яка нині орієнована на вузькопрофесійний підхід до навчання та виховання, хоча, при цьому треба визнати, що виховання студентської молоді фактично випало з поля зору викладачів, керівників ВНЗ, стає формальною частиною освітнього процесу.

Сучасна вища освіта в Україні здебільш орієнтується на фахову підготовку, на формування та розвиток у студентської молоді системи ключових і предметних компетенцій, на майбутнє працевлаштування випускників, на формування уміння використовувати інформацію для вирішення практичних проблем [4], ігноруючи при цьому духовно-інтелектуальні потреби суспільства, що включають в себе духовний, естетичний, етичний, пізнавальний компонент, який вміщує і потребу постійно вчитись [5].

Отже, в сучасних умовах, коли на зміну "гарматам" приходить "освіченість та знання", а замість "масла" суспільство все більше потребує "духовності", система вищої освіти має знайти розумний компроміс між формуванням "людини освіченої" та "людини духовної", а ВНЗ набути ролі духовно-інтелектуальних центрів розвитку особистості, потреби в якої визначені розвитком в Україні економіки знань.

Відповідно актуальною є думка, що "сучасна парадигма вищої школи має бути спрямована на підготовку не тільки фахівця, високо компетентного професіонала, але й духовно розвиненої особистості, яка гармонізує єдність духовно-морального і духовно- фізичного виховання" [16]. Фактично нині мова йде про необхідність гуманізації системи вищої освіти, що "сприяє розкриттю творчого потенціалу особистості, формуванню критичного мислення, ціннісних орієнтацій і моральних якостей" [15].

Гуманістична освітня парадигма має стати основою для формування широко освіченої, патріотично налаштованої, креативно підготовленої особистості, яка здатна до вирішення надскладних завдань у сфері економіки, науки, техніки, технології, політики, управління, мистецтва, виховання, на основі застосування власного інтелектуального потенціалу, з орієнтацією на морально-етичні стандарти діяльності, що напрацьовані українським суспільством, на традиційні цінності, які є основою суспільного буття української нації, на збереження духовних скарбів та надбань українського народу.

Говорячи про проблему гуманізації освіти, можна виділити два аспекти цього процесу. Насамперед, проблема гуманізації освіти знаходить своє відображення у динаміці освітніх процесі - з цієї точки зору ми можемо говорити про гуманізацію освіти як про стратегічну зміну педагогічних зусиль, коли відбувається перехід від передачі "готових" знань до формування особистості, яка може існувати, працювати і творити в суспільній ситуації, коли знання стають основою економіки, а духовність перетворюється на елемент, який визначає здатність особистості дотримуватися соціальних та морально- етичних стандартів, які є незмінними, формують систему соціальних зв'язків і відносин. При цьому, в межах філософії освіти, відбувається предметний перехід від філософії "прагматики знань" до "гуманних відносин в освітній системі", що виражається у тенденції розглядати освіту і навчання в полі формування особистості у гранично широкому контексті виховання [6, с. 183], коли відбувається включення людини у широке коло суспільних відносин [6, с. 180]. освіта економічний перетворення глобалізація

З іншого боку, крім цієї тенденції можна говорити про гуманізацію освіти у більш конкретному філософському плані, коли основою гуманізації вищої освіти має стати вчення про гуманізм як одне з прогресивних напрямів суспільної думки, що отримали своє теоретичне втілення і розвиток у ряді антропологічних концепцій [3].

Гуманізм, як сучасна парадигма розвитку системи вищої освіти в Україні, в умовах формування економіки знань ставить у центр уваги людину - студента, педагога, керівника, культивує гуманні, демократичні відносини між ними, вільні від авторитаризму і голого адміністрування, засновані на спільності інтересів, на вільному обміні інформацією, застосуванні сучасних освітніх технологій, які ґрунтуються на застосуванні інтелектуальної та інформаційної складової, на нових формах навчання та виховання.

Ця освітня парадигма вирішує проблему "нічийної землі", яка виникла на тлі протиріч між наукою і світоглядом [8, с. 19-20], що значною мірою стримували розвиток системи вищої освіти, яка могла надати особистості належний рівень знань, але не формувала креативне світосприйняття, виникнення якого є наслідком отримання особистістю не тільки суто наукових та техніко-технологічних знань, але й усвідомленням широкого контексту національної та світової культури, стратегічних напрямів розвитку людської цивілізації, національних потреб країни.

Вітчизняна вища освіта довгі роки шукала баланс між освітнім та виховним процесами, в результаті чого виник парадокс формування субкультурної та псевдогуманної особистості, яка була здатна механічно відтворювати культурні зразки та артефакти, але, в той же час, не мала належних компетенції, щоб самостійно створювати нові стандарти, умови, об'єкти, які мали б забезпечити прорив українського суспільства в економіку знань.

Таким чином, на нашу думку, сучасна освітня парадигма має орієнтуватися на зміну ролі вищої освіти, яка повинна трансформуватися із "кузні кадрів" для вузькоспеціалізованих потреб економіки знань, в суспільний інститут, який формує "людину інноваційну", для чого потрібні:

- відродження гуманістичної традиції в освіті, що зумовлено розвитком інформаційної економіки, потребами формування "людини інноваційної", що актуалізує потребу у нових підходах до організації учбового процесу, підвищення уваги до проблем виховання майбутніх фахівців;

- впровадження в освітній процес предметів, які спрямовані на вирішення сучасних проблем інформаційної економіки, проблем існування суспільства, пов'язаних із загальнолюдськими цінностями, які прийшли у протиріччя з "досягненнями" техногенної цивілізації, з її екологічною кризою, дегуманізацією взаємовідносин;

- виховання нового типу особистості, що формується у суспільстві, володіє ціннісною свідомістю, духовною, моральною, інтелектуальною та методологічною культурою, нестандартним мисленням, стійкою системою ціннісних орієнтацій на пізнання і самопізнання, творчу самореалізацію, саморозвиток, культурний діалог.

Безумно, що ці напрями не вичерпують усього спектру проблем, які пов'язані із зміною ролі вищої освіти в системі економіки знань, але вони є тими фундаментальними засадами, які мають стати основою для створення нової філософської парадигми, що описує освітні процеси і має на меті забезпечити потреби економіки знань у кваліфікованих, освічених фахівцях, а суспільство - у громадянах, які можуть займати активну життєву позицію в нових суспільно-економічних умовах розвитку української держави.