Становище національної школи на теренах Східної Галичини у другій половині XIX – на початку XX століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становище національної школи на теренах Східної Галичини у другій половині XIX - на початку XX століть

Постановка проблеми. Система шкільництва Галичини в кінці XIX - на початку XX століть визначалася згідно державного закону від 14 травня 1869 року [1], який базувався на таких демократичних принципах, як обов'язковість, безкоштовність та загальнодоступність освіти для представників усіх етнічних груп, рівноправність у виборі мови й вільна реалізація освітніх завдань тощо. Водночас крайове законодавство, що діяло в Галичині, надавало більшості означених принципів формального характеру, оскільки було зорієнтоване на денаціоналізацію корінного населення шляхом насадження навчання чужинського за мовою і змістом. Наприкінці XIX - на початку XX століть шкільна справа у Галичині, що входила до складу Австрійської монархії, зазнала чимало змін: у галузі освіти відбувалися надважливі для галицьких українців перетворення. Цей період був відзначений кількісним і якісним розвитком шкільництва, і ця обставина значно сприяла пробудженню національної свідомості українців, які чимраз активніше й наполегливіше стали домагатися від влади створення своїх національних освітніх закладів. Досвід функціонування системи шкільництва Галичини кінця ХІХ - початку ХХ століть є цінним і повчальним у контексті розв'язання сучасних освітніх проблем.

Мета публікації полягає у дослідженні стану національної освіти у Східній Галичині кінця XIX - початку XIX століть, висвітленні діяльності педагогів і громадських активістів із захисту української освіти та аналізі ролі просвітницьких організацій у розвитку шкільництва.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тема історії шкільництва Галичини привертає увагу Б. Ступарика, С. Герегової, Н. Кошелєвої, В. Омельчук, І. Прокоп, В. Стинської. Предметом дослідження О. Бабіної, М. Барни, І. Гаврищак, Д. Герцюка, І. Курляк, Б. Чижевського є процеси становлення й розвитку навчальних закладів різних типів.

Виклад основного матеріалу. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії як поліетнічний край - Королівство Галіції і Лодомерії з Великим Князівством Краківським, що умовно ділився на Західну Галичину (польські землі з центром у Кракові) та Східну Галичину, що охоплювала територію сучасних Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської областей. Українці за політико-правовим статусом на власних землях опинились у становищі етнічної меншини. Це негативно позначилось на регулюванні діяльності освітніх закладів та дотриманні правових норм, оскільки у Відні приймали одні закони, а в Галичині - інші, часом кардинально відмінні.

22 червня 1867 року було створено Крайову Шкільну Раду в Галичині й видано закон про мову навчання у школах. На підставі цього закону (який одержав санкції цісаря, незважаючи на опір українських послів) питання про мову навчання в народних школах вирішувала місцева громадська рада; тому частина дітей вчилася однією мовою, а частина - іншою, тією, яка не була викладовою, але мала вивчатися як обов'язковий предмет. У середніх школах німецьку мову навчання замінила польська, а українська стала предметом умовно обов'язковим (вивчати повинен той, хто зголоситься); тільки в нижчих класах академічної гімназії у Львові було дозволено українську мову навчання (1874 року поширено на всю гімназію); було залишено дві німецькі гімназії (у містах Львові та Бродах). Змінити цей стан, поширити права української мови й заснувати окремі українські середні школи чи паралельні класи з українською мовою навчання можна було тільки за згодою львівського сейму після вислуховування бачень відповідних повітових рад, які раз у раз ставили великі перешкоди [2].

У Крайовій Шкільній Раді для Галичини у Львові 4/5 членів були поляками і тільки 1/5 - українцями, тому в ній переважала полонізаційна система; не мали українці переваги і в повітових шкільних радах. Майже всю шкільну адміністрацію також складали поляки. Іван Франко так охарактеризував стан освіти: «Так основуються в Східній Галичині руські народні школи з польськими народними учителями, що часто зовсім не вміють по-руськи; видають руські учебники, навіяні польським патріотичним духом; так у руських народних школах кладуть на науку польської мови й історії більшу увагу, ніж на руську; руські народні вчителі переносяться на Західну Галичину, коли показують слід руського патріотизму…» [3, c. 317].

Проте за українську школу велася наполеглива й активна боротьба. Утиски українського шкільництва були предметом безнастанних скарг, інтерпеляцій і боротьби на рівні сейму та парламенту, зокрема, коли йшлося про організацію для українців нових гімназій і народних шкіл.

Від початку «нової ери» - у 1890-1894 роках - українські посли в сеймі, чільне місце серед яких займав Юліан Романчук, неодноразово аргументовано доводили необхідність існування національних навчальних закладів [4]. Однак прохання про відкриття навіть утраквістичних учительських семінарій (не кажучи вже про суто українські) польська більшість сейму нерідко блокувала, хоча їх фінансування в основному здійснювалося із центру, який виявляв готовність виділяти відповідні бюджетні асигнування. Порівняно з іншими краями монархії Галичина впродовж усього досліджуваного періоду знаходилась на одному з останніх місць за кількістю учительських семінарій (польських та утраквістичних) на душу населення.

Боротьба за створення українських гімназій у краї стала одним з провідних завдань українських послів у сеймі. Особлива активність у цьому питанні почала виявлятися саме від початку періоду «нової ери». Однак попри це до Першої світової війни під натиском української громадськості вдалося відкрити лише 4 таких заклади на додаток до вже діючої Львівської академічної гімназії. Зазначена проблема помітно політизувала все українське громадянство, сприяючи зростанню його національної свідомості [5].

Народні школи своїм створенням завдячували здебільшого місцевим громадам, оскільки відкривались на їхні вимоги, і громади ці школи утримували. Тому саме ці заклади були найчисельнішими у краї серед інших типів українських шкіл. Однак, ураховуючи бідність багатьох громад, вони часто були навчальними закладами нижчого типу (одно - чи двокласними) із непристосованими приміщеннями. До таких шкіл влада надсилала і найменш кваліфікованих учителів. Наприкінці XIX - на початку XX ст. кількість таких українських шкіл приблизно дорівнювала кількості польських із тенденцією збільшення останніх через усілякі маневрування шкільних рад: заміни української мови викладання польською, переведення польських приватних шкіл на державне утримання [4]. Крім того, вражаючою була майже повсюдна відсутність українських початкових шкіл у містах, тоді як аналогічні польські заклади навіть у сільських місцевостях мали в більшості випадків максимальну кількість класів.

На розвиток народного шкільництва негативно вплинула й відсутність у краї українських учительських семінарій; таке становище було законодавчо закріплено сеймом у 1907 році [1]. Утраквістичні семінарії не могли належним чином забезпечити потребу вчительських кадрів для українських шкіл.

Таким чином, українці-політики, перебуваючи в суттєвій меншості, не могли вагомо впливати на зростання національної інтелігенції, яка навчалася в українських середніх шкільних закладах, оскільки сейм, маючи на те повноваження, всіляко стримував їх заснування. З кінця XIX століття і до початку Першої світової війни точилася політична боротьба за відкриття кожної нової української гімназії. Саме цим закладам українська суспільність надавала перевагу (порівняно з іншими середніми школами, зокрема фаховими), оскільки розуміла, що гімназії - це спосіб здобуття університетської освіти та, як наслідок, чисельного зростання української еліти.

Упродовж досліджуваного періоду українці не домоглися рівних умов з іншими народами монархії, для яких відкриття середніх шкіл відбувалося на підставі звичайних розпоряджень Міністерства віровизнань і освіти; їм вдалося добитись створення лише невеликої кількості державних українських гімназій, головним чином завдяки наполегливим заходам українських сеймових і парламентських послів, освітніх товариств, активності передової громадськості [5].

Аналізуючи стан народних шкіл в усій державі, можна дійти висновку, що напередодні Першої світової війни серед усіх країв Австро-Угорщини Галичина опинилась у найгіршому становищі, оскільки тут продовжували існувати громади без початкових шкіл, а певний відсоток тих, хто навчався, через низький рівень освіти залишались або згодом знову ставали неписьменними.

Прагнучи зарадити такому становищу, українська громадськість почала більш активно впливати на владні структури. Однак вжиті нею заходи - гострі виступи українських послів на захист української освіти, різноманітні крайові віча, петиції до влади - далеко не завжди давали бажані результати. Не допомагали навіть традиційні звернення до віденських властей. Поступки з боку крайової влади для розвитку українського шкільництва залишались мінімальними. Зарадити наслідкам такої шкільної політики прагнули культурно-освітні та педагогічні організації краю. Їх створення і розвиток пройшли низку етапів - від надання матеріальної й моральної допомоги своїм членам, здебільшого вчителям початкових і середніх шкіл, до залучення якомога ширшого загалу для вирішення українських освітніх проблем і відкриття своїх приватних шкільних закладів. Громадянство підтримало ці заходи, і у краї з'явилися нові українські приватні школи, які чисельно збільшувалися та якісно розвивалися завдяки пожертвам усього українського загалу [6].

Вагомий внесок у зростання культурно-освітнього рівня галицьких українців, пробудження їхньої національної самосвідомості внесло засноване 1868 року товариство «Просвіта» [7]. Його основним завданням була організація позашкільної освіти й налагодження видавництва української літератури. Товариство заповнило духовний вакуум у житті українського народу, який, відчувши нагальну необхідність просвіти, прийняв його ідеї та долучився до поширення філій усією Галичиною.

Члени товариства «Просвіта» боролися за реформу школи, за докорінні зміни всієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу. Серед основних завдань організації були такі: видання книг, журналів, часописів українською мовою, відкриття бібліотек, музеїв, читалень, книгарень, шкіл та інших просвітніх закладів, проведення публічних лекцій, звітів, загальнопросвітніх курсів, літературно-музичних вечорів, спектаклів, концертів, вистав, конкурсів на найкращі твори письменства та вмілості тощо. Центрами національно-виховної роботи були читальні «Просвіти». Видатні діячі організації як провідне завдання розглядали національне навчання та виховання дітей, оскільки вважали, що відродити український народ зможе лише освіта, що відповідає духові українців.

80-ті роки ХХ століття, на думку дослідників, відзначилися диференціацією культурного життя українців Галичини. Освітні справи, якими раніше займалася «Просвіта», перейшли до заснованого 1881 року Руського педагогічного товариства (із 1912 року - Українське педагогічне товариство (далі - УПТ), а від 1926 року - «Рідна школа»). Розкриваючи причини його організації, Л. Ясінчук указував: «Створено це товариство, бо в найновішому часі держава не дає нам змоги заспокоювати наші потреби на полі рідної освіти» [8]. Засновниками товариства були українські педагоги Анатоль Вахнянин, Омелян Огоновський, Омелян Партицький, Юліан Романчук, Омелян Савицький, Роман Заклинський, Дмитро Вінцковський, священики Іван Величко, Володислав Бачинський, редактор газети «Діло» Володимир Барвінський та інші українські громадські діячі.

Об'єднання ставило перед собою такі завдання: працювати для задоволення потреб українців, створювати народні, середні та вищі школи, підтримувати громадське й родинне виховання на основі рідної мови, надавати моральну та матеріальну допомогу членам товариства, активно боротися за національний характер школи - та не обмежувалися народною школою, а охоплювали середні й вищі навчальні заклади [5].

Товариство «Рідна школа» функціонувало в Галичині до 1939 року й мало місцеві осередки. Найвідомішими школами УПТ у Львові були такі: школа ім. М. Шашкевича (1886 рік), школа для дівчат ім. Т. Шевченка (1898 рік), школа ім. Б. Грінченка (1910 рік), школа імені кн. Лева (1915 рік), школа ім. короля Данила (1912 рік) та гімназії і фахові школи, у яких навчалися діти-підлітки. Товариство використовувало різні методи для захисту української школи від остаточної ліквідації за умов бездержавності: надсилало петиції до влади у справі навчання в руських (українських) школах, проводило публічні наукові педагогічні конференції та лекції, видавало часопис і навчальну літературу, допомагало матеріально членам УПТ. Літні канікули діти проводили у вакаційних оселях, де відпочивали і здобували нові знання. «Рідна школа» завжди відстоювала національний характер освіти, сприяла покращенню якості навчання та виховання юного покоління. Саме тому в червні 1927 року Головна Управа Товариства організувала видання часопису «Рідна школа» [5]. Він був присвячений справам всенародного та середнього шкільництва на всіх українських землях, що підпорядковувалися Польщі. Часопис стояв на сторожі інтересів не лише приватного шкільництва, а й державних шкіл. Члени Товариства «Рідна школа» дбали про те, щоб усі діти навчалися в українських приватних всенародних школах, а в дошкільному віці - в українських захоронках чи садках. Також важливим було створення українських дитячих бібліотек та видавництво книг.

Товариство діяло не тільки у Львові, а у всій Галичині. До 1939 року зусиллями його членів було створено та утримувалися 23 гімназії, 13 фахових шкіл, одна торгівельна школа; у 1936 році існувало 873 гуртки «Рідної школи» з 6200 учнями, працювало 605 дитсадків, які відвідували 22 000 дітей. Загалом близько 40 000 дітей навчалися у школах Товариства. Головною місією об'єднання було збереження української школи за умов панування іноземних держав, виховання в молодого покоління любові до України та надання найбільш якісних знань для учнів. Разом з «Просвітою» та іншими громадськими організаціями Товариство стало на шлях національного і духовного визволення українців Галичини.

У 1885 році з ініціативи Юліана Романчука у Львові було засновано політичне товариство «Народна Рада» [2]. Її представники у віденському парламенті й галицькому сеймі наполегливо обстоювали права українського народу та справу національного шкільництва, зокрема, великі змагання проходили за українські гімназії у великих містах Східної Галичини та за український університет у Львові.

Перших чотирнадцять років XX століття, до початку Першої світової війни, були завершальною фазою організації українського національного відродження в Галичині, що отримало тривкі організаційні форми в шістдесятих роках XIX століття: «Руська Бесіда» (1861 рік), «Просвіта» (1868 рік). Так, із початком XX століття процес творення культурно-національних просвітницьких товариств був уже практично завершеним. У всіх найважливіших сферах культурно-національного життя існували громадські організації. Середнє шкільництво брало під свою опіку «Руське (Українське) Педагогічне Товариство», яке працювало для розбудови народного шкільництва [6]. Але в цьому товаристві гуртувалися переважно вчителі народних шкіл.

Ця обставина викликала потребу створити громадське товариство, завданням якого був би розвиток середньої школи, у якому б діяли представники середнього шкільного вчительства. До 1908 року в Галичині були тільки два станові товариства: Ремісниче товариство «Зоря» (1884 рік) у Львові та «Взаїмна Поміч Українського Вчительства», яке у 1905 році згуртувало українське вчительство народних шкіл.

1908 року з ініціативи Юліяна Стефановича було засноване товариство «Учительська Громада» [2]. У його статуті було визначено таку ціль: дбати, перш за все, про розвиток і добро вищих шкіл (під цією назвою розуміли середні й вищі школи), виховувати молодь, піклуватися про добро вчителів і їхні родини.

Висновки. Таким чином, незважаючи на політику стримування українського шкільництва, у 1890-1914 роках спостерігалося його помітне піднесення. Суспільно-політична ситуація та історичні події не могли не відобразитися на розвитку шкільництва Галичини другої половини ХIХ - першої половини ХХ століть. Навіть у найважчі часи русифікації видатні громадські діячі усвідомлювали, що без української школи неможливий розвиток держави, і наполегливо боролися за право дітей навчання й виховання рідною мовою. Саме завдяки їхній активній діяльності у краї відбувалося національне виховання та становлення української системи освіти. Також надзвичайно важливою була роль громадсько-просвітницьких товариств у формуванні національної свідомості жителів Галичини, розбудові української школи та боротьбі за розвиток українського шкільництва.

Список використаних джерел

школа просвітницький український національний

1. Ступарик Б. Шкільництво Галичини (1772-1939) / Б. Ступарик. - Івано-Франківськ, 1994. - 144 c.

2. Маланюк П.М. Освітні тенденції та виховні ідеали просвітницьких сподвижників Галичини / П.М. Маланюк. - Тернопіль, 2000. - 160 с.

3. Франко, І. Поляки і русини / І. Франко // Зібрання творів: в 50 т. - К., 1986. - Т. 45. Кн. 2. - 2005. - 317 с.

4. Лозинський, М. Українська школа в Галичині / М. Лозинський. - Львів, 1912. - 325 c.

5. Дович А. Галицьке шкільництво під національним оглядом / А. Дович // Учительське слово. - 1914. - Ч. 22. - С. 33-34.

6. Огляд шкільництва. Шкільництво на українських землях під Польщею // Учитель. - 1923. - 23 вересня. - С. 12-13.

7. Ковба Ж. «Просвіта» - світло, знання, добро і воля українського народу / Ж. Ковба. - Дрогобич, 1993. - 128 с.

8. Ясінчук Л. 50 літ «Рідної школи», 1881-1931 / Л. Ясінчук. - Львів: Рідна школа, 1931. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru