Самоосвітня діяльність вчителя як педагогічна проблема

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Утворення незалежної української держави зумовило необхідність модернізації системи освіти. Основні шляхи оновлення освіти у новому тисячолітті визначено в положеннях Закону України “Про освіту”, цільовій комплексній програмі “Вчитель”, якими передбачається таке:

- відтворення інтелектуального потенціалу народу;

- забезпечення можливостей для саморозвитку людини;

- підготовка молоді до інтеграції в суспільство;

- професійна адаптація фахівця в умовах трансформації суспільного устрою та формування його професійної мобільності і конкурентоспроможності.

Успішне розв'язання цих завдань вимагає від особистості вибору стратегії неперервної освіти впродовж усього життя на основі саморозвитку, самовдосконалення, самоосвіти.

Суб'єктом передачі основ самоосвітньої діяльності для молодого покоління є вчитель. Кваліфіковане керування самоосвітою та навчання своїх вихованців продуктивним способам її здійснення можливе за умови володіння самим учителем засобами самоосвіти. Тому однією з актуальних проблем педагогічної науки та практики є визначення сучасних підходів до самоосвітньої діяльності вчителя.

Однак на етапі розбудови системи педагогічної освіти виникають суперечності між традиційною професійною самоосвітньою діяльністю вчителя та новими вимогами суспільства до вчителів, які мають бути готовими до активного самостійного використання знань та здобутої інформації у сучасних соціально-педагогічних умовах.

Останнє зумовлює потребу осмислення та узагальнення теоретичного і практичного досвіду самоосвітньої діяльності вчителя та вимагає опрацювання нових теоретико-методологічних положень зазначеного питання.

Отже, проблема самоосвітньої діяльності охоплює широкий спектр питань. Проте питання організації самоосвітньої діяльності вчителів у системі підвищення кваліфікації та чинників, що впливають на її динаміку, є практично не розробленими і потребують комплексного вивчення та створення якісно нової моделі самоосвітньої діяльності вчителя, яка б відповідала новим соціальним, освітнім, культурно-просвітницьким тенденціям, підвищенню рівня професіоналізму і компетентності, соціальної відповідальності, формуванню загальнолюдських ціннісних орієнтацій учителів.

Для розв'язання проблеми самоосвітньої діяльності вчителя велике значення має вивчення, теоретичний аналіз і творче використання історії становлення та розвитку самоосвітньої діяльності вчителя у системі вищої педагогічної освіти в Україні з урахуванням специфічно-регіональних та конкретно-історичних умов.

На основі аналізу різних підходів до дослідження самоосвітньої діяльності виділяємо три загальних напрями, в межах яких це питання розглядається впродовж значного періоду часу - з 1802 року по 2007 рік. Це гуманістичний, дидактико-методичний та психолого-дидактичний аспекти розроблено.

Засновником першого із вказаних напрямів - гуманістичного - прийнято вважати давньогрецьких вчених (Архімеда, Сократа, Платона та ін.), які виходили з того, що розвиток мислення людини здійснюється якісно лише у процесі самостійного вдосконалення особистості, а розвиток її здібностей - на основі самопізнання.

Ідеї самостійної пізнавальної діяльності як засобу розвитку людини розвинено наприклад, у працях Ж.Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, Г.С. Сковороди та ін.

Ф.А. Дістервег зауважував: “Людина лише до тих пір здатна насправді виховувати та навчати, доки сама працює над своїм особистим вихованням та освітою”.

Особливого значення самоосвіті надавав Г.С. Сковорода, який відзначав: “...якщо хочеш виміряти небо, землю та море, починай з виміру себе”. Самопізнання він розглядав не як самоціль, а як “міцну зброю морального самовдосконалення, усвідомлення людиною своєї ролі, свого місця у природі та суспільстві”. Пізнавати себе самого, віднайти у самому собі особистість - ось до чого завжди закликав філософ. Г.С. Сковорода підкреслював, що “самопізнання духовно перевтілює людину із раба своїх звичок та пристрастей у “справжню”, “духовну” людину. Ті ж з нас, хто не займається самоосвітою, мало чим відрізняються від тварин та втрачають свою людську сутність”.

Другий - дидактико-методичний - напрям започаткований у працях Я.А. Коменського. Ним розроблено організаційно-практичні аспекти залучення особистості до самопізнання. Предметом теоретичного обґрунтування визначених положень є процес викладання (діяльність учителя) без достатньо глибокого дослідження діяльності того, хто навчається. Цей напрям розвивається впродовж багатьох століть та продовжує досліджуватися сучасною дидактикою.

Характерною особливістю третього напряму - психолого-дидактичного - є самостійна діяльність особистості як предмет дослідження разом із вивченням педагогічних засобів та методів, за допомогою яких вона здійснюється. Він започаткований у працях К.Д. Ушинського, його психолого-педагогічні ідеї близькі до положень сучасної дидактики з питань сутності самостійної діяльності.

Таким чином, можемо зробити висновок, що на всіх етапах розвитку проблема організації професійної самоосвітньої діяльності визначалася та розв'язувалася відповідно до конкретної історичної, соціокультурної ситуації в державі, тобто від зародження самоосвіти як суто соціального явища (протягом 1802-1917 рр.) до створення системи спеціальної підготовки вчителів допрофесійної самоосвітньої діяльності (протягом 1917-2004 рр.).

У педагогічній літературі зустрічаємо такі взаємопов'язані поняття, як “освіта”, “самоосвіта” та “самостійна навчальна робота”. На основі категорійного аналізу визначимо взаємозв'язок між ними.

Визначити відмінність між зазначеними поняттями допоможе їх розмежування, здійснене А.К. Громцевою, П.І. Підласистим, Н.А. Половниковою, Г.Н. Сєріковим, А.В. Усовою.

Освітою називається процес засвоєння систематизованих знань, умінь та навичок, спрямованих на формування світогляду або процес та результат завершеного навчання.

На основі узагальнення наявного понятійного загалу самоосвітою назвемо такий специфічний вид діяльності, в ході якої завдяки самостійному визначенню цілей особистість задовольняє власні пізнавальні потреби або вдосконалює власні здібності, якості та властивості.

Самостійною навчальною діяльністю вважаються різноманітні види індивідуальної та колективної навчальної діяльності, яка здійснюється на навчальних або позакласних заняттях за завданнями вчителя під його керуванням, однак без його безпосередньої участі. Реалізація цих настанов вимагає від особистості, яка навчається, активної розумової діяльності, самостійного виконання різних пізнавальних завдань, застосування раніше засвоєних знань на основі педагогічного керівництва.

У цілому самостійну навчальну роботу варто розглядати як засіб реалізації освіти та самоосвіти (рис. 1).

Рис. 1. Співвідношення між поняттями “освіта”, “самоосвіта”, “самостійна робота”

самоосвіта педагогічний вчитель

Аналіз самостійної роботи та самоосвіти особистості дозволяє зробити висновок, що це - складні види діяльності, тісно пов'язані між собою.

Дійсно, у визначенні обох понять підкреслюється діяльнісний характер формування особистості, але під час самостійної роботи вказаний процес відбувається на основі досягнення цілей, поставлених іншою особою - викладачем; в ході самоосвітньої діяльності - відповідно до задумів особистості.

Принципова відмінність між самоосвітою та самостійною роботою полягає в тому, що в ході самоосвітньої діяльності особистість виступає суб'єктом своєї діяльності у досягненні самостійно визначених цілей, які і складають головний мотив самоосвітньої діяльності, в ході самостійної роботи цілі перед особистістю ставить керівник.

Дослідження визначеної проблеми потребує насамперед проведення логіко-семантичного аналізу поняття “самоосвіта”. Цей термін увійшов до російської та української мов у 30-60-х рр. ХІХ ст. Дослідник Ю.С. Сорокін вважає, що інтенсивне включення у книжкову лексику слів із першою займенниковою частиною “само” зумовлене позамовленнєвими чинниками, а саме: “особливою увагою до будь-яких проявів духовних процесів окремої особистості та до розвитку активної діяльнісної першооснови загальнополітичного життя”.

С.І. Ожегов у “Словнику російської мови” тлумачить самоосвіту як “здобуття знань на основі самостійних занять, без дозволу викладача”. Дещо ширшим можна вважати визначення, подане в Українському педагогічному словнику: “Самоосвіта - самостійна освіта, отримання системних знань у певній галузі науки, техніки, культури, політичного життя та ін., яка передбачає безпосередній інтерес особистості в органічному поєднання із самостійністю у вивченні матеріалу”.

Самоосвіта як педагогічна категорія розглядалася спершу як додаток (доповнення, підсистема, частковий прояв) категорії освіти і застосовувалася для розв'язання конкретних освітніх завдань: формування волі, усунення недоліків, розумового самовдосконалення (А.А. Веденов, В.М. Екземплярський, С.М. Реверс). Ідея взаємозв'язку освіти та самоосвіти знайшла свій подальший розвиток у роботах О..Я. Арета, О.О. Бодальова, А.Г. Ковальова, О.І. Кочетовa, В.І. Селівсенова та ін. Сутність, структура та зміст самоосвіти відображені в дослідженнях Т.Г. Браже, М.В. Башкірової, Л.І. Боженко, М.М. Заборщикової, А.К. Моркової, П.Г. Пшебильського, Р.П. Сеульського, Я.С. Турбовського.

М.Д. Касьяненко визначає самоосвіту як цілеспрямований процес самостійного оволодіння цілісною системою знань і умінь, поглядів і переконань, прогресивним досвідом у певній сфері діяльності під впливом особистих та суспільних інтересів.

А.К. Громцева розглядає самоосвіту як цілезумовлену самою особистістю систематичну пізнавальну діяльність з метою розвитку освіченості. Категорійні ознаки цілезумовленості та систематичності вказують у цьому випадку на керований самою особистістю характер самоосвіти. У даному тлумаченні поняття “самоосвіта” зосереджено увагу на тому, що вона здійснюється згідно з внутрішніми потребами особистості та за її власним бажанням.

Різні підходи до визначення самоосвіти дозволяють розглядати це поняття як:

- форму отримання та поглиблення знань (Г.Б. Бичкова, С. Лебедєв);

- процес розвитку інтелектуальних якостей та розумових здібностей (О.І. Кочетов);

- вид пізнавальної діяльності (І.Ф. Гончаров, Н.В. Косенко, П.Г. Пшебильський);

- засіб саморозвитку творчої особистості, керування її розумовою діяльністю (Л.І. Рувiнський).

Розглянемо основні підходи до визначення поняття “самоосвіта” щодо його змісту та тлумачення. Одержані результати узагальнюємо у таблиці 1.

Таблиця 1

Вважаємо, що зазначені категорійні ознаки терміна не протиставляються одна одній, оскільки відображають багатозначність поняття, що розглядається. Окрім цього, аналіз трактувань поняття “самоосвіта” дозволяє виокремити три різних підходи до його тлумачення. Перший з них характеризує самоосвіту як цілеспрямовану, плановану самостійну роботу вчителя з метою підвищення своєї професійної майстерності (М.М. Заборщикова, В.В. Новічков, П.Г. Пшебильський). У цьому випадку самоосвіта розглядається як суто професійна функція, а мета її здійснення пов'язується з підвищенням продуктивності педагогічної діяльності. Другий, більш широкий підхід, дозволяє тлумачити поняття “самоосвіта” як “процес цілеспрямованого та систематичного поліпшення, вдосконалення, розвитку себе та своєї діяльності” (Н.В. Козієв та ін). У цьому трактуванні саме особистісний характер самоосвіти як саморозвитку передбачає наявність процесу самопізнання (Ю.М. Кулюткін, Г.С. Сухобська). Керуючись третім підходом, можна розглядати самоосвіту як вид, форму, засіб пізнавальної діяльності (Л.Г. Борисова, Г.Б. Бичкова, А.П. Владиславлєв, П.Г. Пшебильський).

Отже, враховуючи психологічний та педагогічний аспекти вирішення проблеми, специфіку самоосвіти, можна зробити такі висновки:

1. Самоосвіта є результатом освіти і обов'язковою умовою ефективності останньої. Взаємозв'язок процесів освіти і самоосвіти зумовлений тим, що:

- самоосвіта сприяє накопиченню знань, формуванню інтелекту, розвитку розумових сил та здібностей;

- самоосвіта є інформативним процесом, є складовою розумового самовиховання, завдяки якому виробляються якості, необхідні для успішного оволодіння знаннями.

2. Самоосвіту не можна ототожнювати з самостійною роботою, тому що самоосвіта є цілеспрямованим добровільним удосконаленням особистості в сфері науки, культури за допомогою самостійної та науково-дослідницької діяльності. Таким чином, самостійна робота є одним із засобів самоосвіти.

Зазначене вище дозволяє трактувати самоосвіту як вид пізнавальної діяльності, яка характеризується активністю, самостійністю, добровільністю та спрямованістю на вдосконалення розумових здібностей, формування культури розумової праці.

Размещено на Allbest.ru