Розвиток системи релігійного виховання у школах Міністерства народної освіти Російської імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток системи релігійного виховання у школах Міністерства народної освіти Російської імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Ковровський І.Г.,

вчитель Кагарлицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 імені В.П.Дашенка Київської області

У статті розглядається становлення і розвиток системи релігійного виховання в початкових народних училищах Міністерства народної освіти Російської імперії, аналізуються окремі методичні аспекти викладання дисциплін релігійного циклу.

Ключові слова: початкове народне училище, Закон Божий, законовчитель, християнська мораль.

У процесі формування всебічно розвиненої особистості вагому роль відіграє моральне виховання. Зміст цього процесу зумовлений як потребами і вимогами суспільства до особистості, так і сформованими поглядами про моральність у певному соціумі. З огляду на ці чинники завданням морального виховання у системі згальної середньої освіти є формування активної життєвої позиції учня, почуття патріотизму, обов'язку та відповідальності, поваги до закону, прагнення жити в гармонії з навколишнім світом, зокрема - з природою. Особливим аспектом морального виховання у сучасності є загальновизнані духовно-моральні цінності, на формуванні яких протягом останнього часу акцентується увага у навчально-виховному процесі загальноосвітніх навчальних закладів України.

Духовно-моральне виховання у системі світської освіти реалізується за різними організаційними формами, зокрема - і на уроках християнської етики. На таких навчальних заняттях не ставиться мета дати дитині увесь загал знань з християнської етики, а також специфічні знання з етики тієї чи іншої конфесії. Це зумовлено тим, що Україна є державою багатоконфесійною, і проведення вузько конфесійних уроків викличе негативну реакцію з боку інших конфесій. Тому викладання у школах уроків Закону Божого або катехизму в такому вигляді, як це було в дореволюційній Росії чи поза межами України, видається нам неможливим.

Проте історичні традиції методики викладання релігійних знань, які склалися у навчальних закладах Міністерства народної освіти Російської імперії, а також форми проведення занять із Закону Божого (як головного предмета релігійного циклу), форми контролю навчального процесу та його кадрове забезпечення заслуговують, на нашу думку, особливої уваги і аналізу. Це дасть змогу, з одного боку, практикувати застосовування перевірених часом методик у процесі викладання християнської етики, а з іншого боку - уникнути небажаних негативних тенденцій при запровадженні такого факультативного предмета.

Отже, метою даної статті є аналіз навчального процесу з предметів релігійного циклу в початкових народних училищах Міністерства народної освіти дореволюційної Росії.

Аналіз джерел дав змогу виявити, що організація шкіл, що відносилися до державного освітнього відомства Російської імперії, стала носити організований характер після прийняття 14 липня 1864 р. Міністерством народної освіти „Положення про початкові народні училища”. Відповідно до нього початкові школи різних відомств підпорядковувалися Міністерству народної освіти і оголошувалися загальностановими [10]. Як стверджує Д. Лебедєв, найбільш поширеним типом початкової школи на той час були сільські однокласні і двокласні училища Міністерства народної освіти з трирічним або п'ятирічним курсом навчання, які фінансувалися переважно місцевими земствами, сільськими общинами та приватними особами [6, с. 47].

Для прикладу, у містах Київської губернії основу державної шкільної мережі становили двокласні училища, курс навчання в яких тривав два роки з підготовчим класом за програмою однокласного училища. У сільській місцевості переважали однокласні народні училища. Кількість двокласних училищ у селах була досить обмеженою. Важливим фактором організації народних училищ у сільській місцевості було ще й те, що вони могли створюватися лише у тих селах, де відбулися присуди сільських громад про відведення приміщень для училищ і визначення зобов'язань, пов'язаних з їх ремонтом, опаленням та освітленням. До того ж, у багатьох селах уже діяли церковноприходські школи. Наявність широкої мережі шкіл духовного відомства справляла значний вплив на формування державної шкільної системи. Тому зрозумілим є той факт, що однокласні народні училища в місцевостях, де були церковнопарафіяльні школи, відкривалися лише з дозволу єпархіальної адміністрації [7, с. 57].

Однак відкриття народних училищ у сільській місцевості інколи спричиняло незадоволення духовних властей, оскільки траплялися випадки силового вирішення питання: у селах, де вже були церковноприходські школи, чиновники освітнього відомства намагалися силоміць перетворити їх у народні училища Міністерства народної освіти. Це викликало обурення священнослужителів. У багатьох селах функціонування парафіяльних шкіл поряд з міністерськими відстоювали також селяни [9, с. 195].

На початок ХХ століття перед народними училищами постала ще одна проблема. Практика чотирьох десятиліть народної освіти показала недостатність трирічного терміну навчання, тому в багатьох початкових училищах почали запроваджувати четвертий рік навчання. Це мотивувалося насамперед тим, що учні, які провчились повних три роки, за своїм розвитком стояли значно вище учнів третього відділення, а тому могли засвоювати зміст навчального матеріалу значно ефективніше та більш усвідомлено. А розумність у засвоєнні короткого катехізису і короткого пояснення православного богослужіння учнями, на думку прихильників чотирирічної школи, повинна була складати головну мету навчання під час вивчення цієї частини шкільного курсу [16, с. 158].

Згідно з „Положенням про початкові народні училища” відкривалися також певні можливості прояву громадської ініціативи в розвитку початкової освіти. Так, уряд у справі організації народних училищ надавав широкі можливості для діяльності приватних осіб та громадськості, а головна роль уряду зводилася до координації і спрямовування роботи різних відомств та організацій у цій сфері [18, с. 7]. Їм надавалося право відкривати навчальні заклади, які повинні “утверджувати в народі релігійні й моральні поняття” [12, с. 1227]. Однак це повинно було здійснюватися під контролем шкільних адміністрацій.

У „Положенні про початкові народні училища” 1864 року визначено предмети навчального курсу для початкових шкіл: короткий катехізис і священна історія, які входили до структури Закону Божого, а також церковний спів (за можливістю) складали предметну основу релігійної освіти та виховання. Водночас документі не було визначено розподілу навчальних годин між предметами, не регламентовано обов'язки вчителів [10, с. 506]. Це спонукало шкільні адміністрації до розроблення власних методичних забезпечень навчально-виховного процесу. Окремі училищні ради розробляли проекти навчальних програм, готували пам'ятки для вчителів, які включали орієнтовний розподіл навчальних годин і перелік навчальних посібників. Такі матеріали розсилалися для ознайомлення до інших шкіл [3; 13].

Важливим кроком у формуванні системи методичного забезпечення курсу Закону Божого була також публікація методичних вказівок і конспектів уроків для курсу молодшого і старшого відділень початкової школи. Вперше такі конспекти вийшли окремим виданням у вересні 1906 року і були схвально сприйняті як законовчителями, так і критикою [16].

У 1869 році зразкові училища Міністерства народної освіти вперше отримали навчальні програми. Для них було встановлено єдиний навчальний план, відповідно до якого до курсу першого класу було віднесено перші три роки навчання, які відповідали трирічному курсу однокласних училищ [17].

На вивчення Закону Божого в першому класі двокласної школи виділялось 33% навчальних годин. Щодня після уроків під керуванням учителя діти півгодини повинні були присвятити церковному співу. До обов'язків учителя входила підготовка хору до церковних служб, а також участь учнівського хору в церковному богослужінні на свята [18].

Міністерство народної освіти затвердило програми для однокласних народних училищ 7 лютого 1897 року. У них було визначено тривалість навчального року - не менше шести місяців [11, с. 3]. Проте двокласні зразкові училища навіть після видання загальних для всіх початкових училищ навчальних програм користувалися програмами 1869 року.

У програмах 1897 року було визначено обов'язкову кількість уроків з кожного предмета на тиждень і розподілено навчальний матеріал за роками навчання (відділеннями). Разом з тим у них було визначено обсяг знань і навичок, які повинні були засвоїти учні початкових шкіл. Серед головних предметів навчання були Закон Божий і церковнослов'янська грамота. До них додавалися також заняття з церковного співу, на які відводилося три години на тиждень. Тижневою нормою визначалося 24 навчальні години, а на вивчення церковних дисциплін (Закону Божого та церковнослов'янської грамоти) виділялось вже понад 37% навчального часу [4].

Щодо розподілу навчальних годин, то, відповідно до пояснювальних матеріалів до шкільних навчальних занять, учителю рекомендувалось години із Закону Божого розподіляти порівну між трьома відділеннями. Для вивчення церковнослов'янської мови на молодшому відділенні вважалося за доцільне виділити години у другому півріччі, на другому і третьому відділеннях рекомендувалися спільні заняття для читання книжок церковного друку [11].

Аналіз діючих на той час положень про народні училища дає підстави стверджувати, що з усіх навчальних предметів визначальним був Закон Божий. Він, на думку уряду, вважався найбільш дієвим засобом для реалізації призначення початкової школи [5, с. 34]. Саме тому у навчальних планах початкових шкіл приділялася значна увага Закону Божому: на його вивчення було виділено більшу частину навчального часу. Разом з іншими навчальними предметами релігійного циклу - церковнослов'янською грамотою і церковним співом - загальна кількість навчального часу становила 12 годин на тиждень. Для порівняння, на інші предмети загальноосвітнього циклу, а саме: російську мову, чистописання та арифметику припадало лише 15 годин [1]. На думку О.Драч, головним недоліком такого розподілу навчального часу було те, що це надавало навчальній системі початкової школи певною мірою професійно-церковного характеру [2, с. 164].

У перший рік навчання у програмі Закону Божого, загальних підходах до навчання станом справ вимагалося ввести учнів у розуміння християнської віри і моралі у всіх її головних проявах. Доказом цього є зміст програми Закону Божого в початкових училищах, відповідно до якої курс поділявся на чотири розділи: перший розділ - навчання молитов, другий - священна історія Старого та Нового Заповітів, третій - короткий катехізис і четвертий - пояснення богослужінь. Перший із цих розділів повинен бути засвоєним у молодшому відділенні, другий - у середньому і два останніх - в одному чи двох старших відділеннях [16].

Таким чином, у перший рік навчання у програмі передбачалося вивчення найбільш вживаних молитов. Однак перед вивченням молитов дітей знайомили з істинами християнства і головними канонами православної віри, оскільки, у протилежному випадку, існувала небезпека, що слова молитви будуть заучуватися дітьми механічно, і таке навчання не буде мати виховного значення.

Це положення підтверджувалося також „Пояснювальною запискою” до програми Закону Божого, в якій зазначалося: „При поясненні молитов викладач повідомляє дітям найзагальніші поняття про Бога, Творця світу, про Його присутність в усьому, всемогутність і доброта, про Його сповнений любові Промисел над усім створеним; про ангелів; душу людини, яка створена за образом Божим; повідає їм про Бога Сина, Спасителя нашого, про Бога Духа Святого, який освячує душі людей, що вірять у Христа, про нашу потребу молитися Богу в усіх обставинах життя, про зовнішні знаки молитви, особливо про хресне знамення, про молитву вдома перед іконами і в храмі, про молитви до Богоматері і святих, про молитви за живих і померлих” [16, с. 12-13].

У програмі другого року навчання було передбачено, що учні вивчають священну історію Старого та Нового Заповітів, яка повинна була викладатися поступово, без усіляких скорочень і пропусків у межах того, що вимагає програма.

Протягом останнього року навчання учні засвоювали короткий катехізис і пояснення богослужіння. У викладанні цих тематичних блоків учням нерідко доводилося звертатися до вже прослуханих розповідей зі священної історії і до пояснення вивчених раніше молитов, а також узагальнювати всі відомості, які вони отримали раніше [16, с. 14].

Навчання Закону Божого велося за відповідними підручниками. На укладення такого підручника Закону Божого для використання в початкових народних училищах за погодженням Міністерства народної освіти зі Священним Синодом, оголошувався конкурс. До змісту підручника, згідно §3 Положення про початкові народні училища, затвердженого 14-го липня 1864 року, повинні були увійти короткий катехізис і священна історія Старого і Нового Заповіту. Для забезпечення законовчителя посібником для ознайомлення учнів з необхідними молитвами і суспільним богослужінням в один з розділів підручника подавався саме цей матеріал. Особливою була вимога до викладення катехізаційного вчення, священної історії, а також пояснення найважливіших молитов та вчення про богослужіння Православної Церкви. Виклад матеріалу мусив бути якомога коротшим, ясним і, разом з тим, пристосованим до особливостей вікового розвитку учнів у початкових училищах [8].

Головна мета вивчення у школі Закону Божого як особливого предмета полягала насамперед у виховному аспекті викладання. Однак не менш важливим був ще й інший - апологетичний аспект викладання Закону Божого. З оголошенням свободи совісті і зняттям опіки над віросповідними переконаннями серед народу почалася пропаганда вчень, які, на думку представників Церкви, або спотворювали вічну істину християнства, або зовсім заперечували будь-яку релігію. Тому викладання Закону Божого, ґрунтуючись виключно на одному заучуванні догматичних тверджень, ставало малоефективним, а то і зовсім неможливим [16].

Провідні законовчителі-методисти зазначали, що початкова школа повинна донести до своїх вихованців позитивне християнське вчення Православної Церкви. Водночас вона повинна також дати зброю проти відхилень, стати засобом зосередження уваги на них і розкриття у них часточки істини і брехні, яка оповиває істину. Зрозуміло, законовчитель не міг передбачити всіх заперечень проти християнства, але більшість із них були відомі всім настільки, що на них можна було без особливих труднощів указати і розкрити та пояснити їх учням. Без цих вказівок учні, зіткнувшись із запереченнями проти того, що вони засвоїли виключно репродуктивно, будуть неспроможні проаналізувати їх, а отже, існувала небезпека від сліпої віри перейти до не менш сліпого безвір'я [16].

У питанні методики викладання Закону Божого чітко було виділено три підходи щодо укладення і вивчення навчального матеріалу: поступальний, концентричний і спільний. Поступальний принцип полягав у послідовному викладенні змісту навчального матеріалу в підручнику і в заучуванні його розділ за розділом. Згідно концентричного підходу священна історія повторювалася протягом навчання у школі кілька разів, у різних обсягах: на першому році - коротко, на другому - більш детально, на третьому - ґрунтовно. Кількість таких концентрів, наприклад, у методиках німецького походження, доходила до восьми. Спільність системи навчання полягала у поєднанні відомостей з усіх розділів курсу Закону Божого у процесі вивчення священної історії [15].

Заняття проводилися у формі уроків, застосовувалися переважно розповідні, акроаматичні методи навчання, але, за можливістю, використовувалися і бесіди, зокрема евристичні. Останні вважалися найбажанішими на уроках у початковій школі, але їх проведення не завжди було оптимальним з огляду на предмет вивчення [16, с. 162]. У початкових училищах, в яких під час засвоєння курсу священної історії учням доводилося зустрічатися з великою кількістю нових понять і нових слів, запам'ятовування матеріалу потребувало його повторення засобом запитань, які б вичерпно розкривали сутність термінів. Тому при такому повторенні необхідною була саме така бесіда, яку ще називали катехізичною [15].

Важливою умовою успіху викладання вважалося використання наочності з найширшим її застосуванням за аналогією. У цьому відношенні прикладом були притчі Спасителя, які показували найдосконаліший зразок застосування аналогії до піднесених істин віри і моралі. Тому завданням християнського законовчителя було вчити не лише того, чого вчив Ісус Христос, але і викладати так, як Він учив [16].

Вагома роль у процесі навчання відводилася читанню Священного Писання. Проте таке читання використовувалося не з навчальною метою, а з повчальною. Вважалося за доцільне використовувати його під час здійснення загальної молитви, у бесідах священика у святкові дні. Показовою була критика окремих педагогів, зокрема і графа Л.М.Толстого, які рекомендували читання книг Священного Писання як спосіб викладання Закону Божого. Такий спосіб, на противагу трьом зазначеним вище принципам, отримав назву реального. Вважалося, що він приваблює викладача своєю легкістю, проте є шкідливим, оскільки лише приховує небажання законовчителя докладати зусилля для підготовки до уроку і вступає у протиріччя з основним дидактичним правилом „вчи усно” [15, с. 27].

Одним із основних принципів викладання Закону Божого був принцип науковості. У цьому методика викладання використовувала досвід отців і вчителів Православної Церкви, які у своїх творах намагалися сприяти розумному і свідомому засвоєнню християнських догматів віруючими, пояснюючи і розкриваючи ці догмати науково відповідно до вимог часу. Врахування цього вважалося необхідним і у викладанні Закону Божого в школі.

Зміст кожного уроку Закону Божого давав матеріал для формування в дитячих душах думок, почуттів і прагнень, які могли слугувати основою релігійно-морального життя, а тому кожен урок Закону Божого повинен був неодмінно закінчуватися чи супроводжуватися моральним висновком і настановами. Урок Закону Божого без морального висновку означав викладання цього як сухого заучування високих релігійних істин чи простого запам'ятовування біблійних імен та подій [16].

Особлива увага надавалася вивченню у курсі початкової школи молитов. Спірним було питання щодо послідовності їх вивчення, оскільки різні законовчителі пропонували різні підходи до вирішення цієї проблеми. Так, існувало щонайменше п'ять підходів до навчання: програмний, тобто коли молитви вивчалися відповідно до того, як це визначалося програмою; часовий, тобто вивчення молитов у такому порядку, в якому вони використовуються в повсякденному житті; підхід, що враховував ступінь розвитку дітей; церковний, який визначав таку послідовність, у якій ці молитви використовувалися в богослужбових книгах; історичний, коли вивчення кожної молитви намагалися пов'язати з конкретною розповіддю зі Священного Письма.

У процесі пояснення і заучування молитов законовчитель повинен був керуватися не якимись загальними правилами, а узгоджувати спосіб навчання зі змістом кожної окремої молитви і ступенем розвитку учнів. Тобто порядок їх вивчення повинен бути поєднаний зі ступенем легкості змісту молитви і підготовленості дітей до її вивчення. Керуючись головною метою вивчення молитов у школі, законовчитель, в міру їх вивчення, повинен був вказувати і на той порядок, в якому вони читаються протягом дня і використовуються під час церковного богослужіння. Вивчення цього порядку після запам'ятовування молитов не було складним і полегшувалося щоденним звершенням молитов у школі [16].

Окрім цього, методика вивчення молитов передбачала практикування школярів у молитві під час участі у богослужіннях. Так, опираючись на досвід древніх християн, пропонувалося залучати дітей до участі „у богослужінні як суспільному, яке здійснюється служителями церкви, так і домашньому, яке здійснює глава сім'ї у присутності всіх жителів дому” [19, с. 14].

Повний розвиток і застосування способів навчання молитви був викладений у методиках Н.Страхова, священика Платонова, В.Тихомирова і А.Соколова. Відповідно до методики вивчення молитов на уроці за А.Соколовим організація уроку полягала у такому:

1) біблійна розповідь чи повторення історичних фактів, вивчених раніше у кількох розповідях;

2) бесіда про зміст молитви;

3) узагальнення висловленого в бесіді - російський переклад молитви;

4) переклад окремих слів і висловів на церковнослов'янську мову;

5) запис слов'янських слів з їх перекладом у зошити;

6) зв'язний переклад молитви на церковнослов'янську мову;

7) остаточне вивчення молитви напам'ять, зміст якої усвідомлено учнями [14].

Водночас застосування тих чи інших прийомів навчання молитви цілком залежав від особистих методичних уподобань законовчителя, що також не заперечувалося і програмою.

Ще одним важливим питанням успішного функціонування системи релігійного виховання в народних училищах було кадрове забезпечення. У кожне однокласне училище призначався один учитель і один законовчитель [6, с. 47]. Законовчитель у школі був не лише викладачем Закону Божого, але і проповідником; проведені ним уроки повинні були впливати не стільки на розум дитини, скільки на його почуття, тобто не лише збагачувати дітей знанням основних християнських догматів, а й спонукати дітей до справ, які відповідають вимогам християнської моралі [16].

До підготовки законовчителя до заняття висувалися високі вимоги. Визначалося, що у школі він повинен насамперед займатися навчанням дітей, тобто повідомленням їм конкретних знань про Бога і Його деякі властивості, про ангелів, про душу людини тощо. Без таких основних релігійних понять жоден виховний вплив законовчителя на учнів не матиме успіху, і всі його настановчі промови не матимуть вплив на свідомість дитини, оскільки вчення про мораль не буде мати під собою міцного ґрунту. Тому жоден викладач не мав морального права вести будь-який урок, сподіваючись на натхнення, яке прийде до нього під час самого уроку, а ретельно готувався до заняття [16, с. 161].

Відповідно до Положення 1864 р. за роботою шкіл встановлювався як релігійний, так і урядовий контроль. У початкових школах дозволялося користуватися тільки навчальними посібниками, схваленими Міністерством народної освіти. На місцевого парафіяльного священика покладався контроль за навчально-виховним процесом у початкових училищах, а архієреї визначалися головними особами губернських училищних рад [10].

Виходячи з цих положень про керівництво і контроль у мережі народних училищ, О.Драч у своєму дослідженні зробив висновок, що прийняття вказаного документа не лише посилило вплив громадськості на розбудову шкільної мережі, а й поклало саме на духовенство контроль за вихованням у початкових школах усіх відомств дітей, відданих самодержавству і православній вірі [2].

Таким чином, аналіз законодавчих актів у галузі освіти другої половини ХІХ - початку ХХ століть та методичних матеріалів з питань викладання Закону Божого в народних училищах Міністерства народної освіти дає підстави стверджувати, що тогочасна система народної освіти у своїй основі була спрямована не лише на засвоєння дітьми певних знань. Не менш вагомою була виховна мета, головним стрижнем якої було викладання релігійних дисциплін, зокрема Закону Божого як головного предмета виховного навчання. Саме тому на його вивчення виділялася більша частина навчального часу. Структуру курсу Закону Божого складали чотири розділи: навчання молитов, священна історія Старого та Нового Заповітів, короткий катехізис і пояснення богослужінь. Головною метою вивчення у школі Закону Божого як особливого предмета була не лише виховна, а й апологетична.

Тогочасна методична наука визначала різні методи навчання Закону Божого, які базувалися на поступальному, концентричному, спільному та реальному підходах. На уроках застосовувалися переважно розповідні методи навчання, за можливістю, - запитально-відповідальні (бесіда), зокрема - евристична або катехізична. Особлива увага надавалася вивченню у курсі початкової школи молитов.

Важлива роль у загальній структурі релігійної освіти і виховання відводилася законовчителю. Він мав бути як викладачем, так і своєрідним проповідником, обов'язком якого було не лише збагачувати дітей знанням Священного Писання, а й заохочувати їх до практичного використання норм християнської моралі у власному житті.

релігійний виховання російський імперія

Список використаної літератури

1. Балталон Ц.В. Воспитательное чтение. - М.: Тип. И.Д. Сытина, 1908. - 226 с.

2. Драч Оксана Олександрівна Розвиток початкової освіти в Україні (1861-1917 рр.): Дис... канд. істор. наук. - Харків: Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, 2001. - 189 с.

3. Доклады в связи с отчетом Черниговской уездной земской управы по народному образованию за 1896 год. - Чернигов: Тип. Губернского земства, 1897. - 192 с.

4. Звягинцев Е. Проект новых программ для начальных школ // Вестник воспитания. - 1913. - № 6. - С. 53-76.

5. Ильминский Н. Беседы о народной школе. - СПб.: Синодальная тип., 1889. - 40 с.

6. Лебедев Д.В. Церковно-приходские школы в системе начального образования Екатеринославской губернии (на примере Мариупольского уезда) в конце ХІХ - начале ХХ веков // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: ІПШІ МОНУ і НАНУ „Наука і освіта”, 2007. - №1. - С. 46-51.

7. Народное образование // Производительные силы Росии / Под ред. В.И. Ковалевского. - СПб.: Тип. А. Леиферта, И. Гольденберга, 1896. - С. 23-65.

8. Объявление о конкурсе на составление учебника по закону Божию для начальныхъ народныхъ училищъ // Учитель: Журналъ для наставниковъ, родителей и всехъ желающихъ заниматься воспитаниемъ и обучениемъ детей. - 1866. - №№9, 10. - С. 375-376.

9. Перерва В.С. Православне Надросся у ХІХ столітті. - Біла Церква: Видавець О.В.Пшонківський, 2004. - 256 с.

10. Положение о начальных народных училищах 1864 года. - Харьков: Университетская тип., 1866. - 14 с.

11. Примерные программы предметов, преподаваемых в начальных народных училищах ведомства Министерства народного просвещения. - Харьков: Тип. Н.В.Петрова, 1905. - 40 с.

12. Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. - СПб.: Тип. Императорской Академии наук, 1865. - Т. 3. - 1434 с.

13. Сборник постановлений Бердянского уездного земского собрания с 1866 г. по 1908 г. - М.: Тип. Н.Л.Казецкого, 1910. - Т. 2. - 980 с.

14. Соколов А.Ф. Методика Закона Божия для законоучителя народных школ: 6-е изд., испр. и доп. - М., 1897. - 212 с.

15. Сосунцов Е.Ф. Первая книга преподавателя священной истории. Издание пятое, исправленное. - СПб.: Сатисъ, 1994. - 156 с.

16. Сосунцов Е.Ф. Уроки Закона Божия для детей. Репр. изд. - УПЦ, Полтавская єпархия, Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2003. - 410 с.

17. Фальборк Г., Чарнолуский В. Настольная книга по народному образованию. - СПб.: Тип. Б.М. Вольфа, 1904. - Т. 2. - 2623 с.

18. Фармаковский В. Начальная школа министерства народного просвещения. - СПб.: Тип. И.Н.Скороходова, 1900. - 200 с.

19. Христианское воспитание детей. - М.: Синодальная типография, 1905. - 70 с.

Размещено на Allbest.ru