Підготовка майбутніх офіцерів-прикордонників до фізичного самовдосконалення як педагогічна проблема

Keywords: physical training, physical self-improvement, border guard officers.

Ключові слова: фізична підготовка, фізичне самовдосконалення, офіцериприкордонники.

Постановка проблеми у загальному вигляді. У наш час персонал Державної прикордонної служби України (далі НАДПСУ) повинен бути не тільки компетентним у військовій справі, галузі охорони державного кордону, мати сформовані професійно необхідні уміння та навички, але й бути готовим до постійного саморозвитку, самовиховання та самовдосконалення. Забезпечення необхідного рівня фізичного розвитку є одним з найбільш важливих складових компонентів індивідуально-професійної підготовки персоналу ДПСУ, так як це сприяє вдосконаленню їхніх індивідуальних, особистісних, професійних якостей, дозволяє зменшити вплив стресових чинників оперативно-службової діяльності. Вирішення цього завдання не можливе без подальшого вдосконалення системи професійної підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників, без залучення їх до систематичних самостійних занять з різних видів професійної підготовки, зокрема й фізичної. прикордонник фізичний самовдосконалення

Метою статті є розгляд проблеми підготовки майбутніх офіцерівприкордонників до фізичного самовдосконалення у сучасній педагогічній науці.

Виклад основного матеріалу дослідження. Проблема організації військової фізичної підготовки та фізичного вдосконалення військових формувань та представників правоохоронних органів є предметом уваги українських педагогів протягом тривалого часу. Початковий етап вивчення традицій військової фізичної підготовки припадає на початок ХІХ ст. У цей час багато українських етнографів та фольклористів, зокрема В. Милорадович, П. Іванов, Н. Заглада, П. Чубинський та ін., у своїх працях описали найбільш розповсюджені рухливі ігри та фізичні вправи українського народу.

Засновником української педагогічної теорії фізичної підготовки та виховання можна вважати К. Ушинського. Визначний педагог підкреслював, що фізичний розвиток є складовою частиною гармонійного розвитку людини. К. Ушинський вважав, що необхідно створити такі умови життя, праці й навчання дітей, які сприяли б їх фізичному розвитку, починаючи з раннього віку. Серед важливих чинників фізичного розвитку К. Ушинський називав належне харчування, сон, відповідний режим удома і в школі; фізичну працю на свіжому повітрі; медичний нагляд; гімнастичні вправи та ігри; створення гігієнічних умов життя і праці; використання природних чинників (повітря, води) тощо [6].

На важливість та необхідність організації фізичної підготовки звертав увагу М. Демков. Він підкреслював, що здоров'я, сила, спритність, працездатність це найцінніші блага для кожної людини, оскільки вони «наділяють її багатьма радостями життя, а без них воно стає тяжким і нецікавим» [1]. Педагог рекомендує для фізичного вдосконалення застосовувати такі засоби, як рухливі ігри, фізичні вправи, гімнастика, загартування, прогулянки та екскурсії.

Далі спробу наукового аналізу зазначених компонентів системи фізичної підготовки здійснили у своїх науково-методичних працях такі учені, як С. Миропольський, О. Бутовський, І. Боберський, С. Гайдучок, Е. Жарський, С. Левицький, В. Лаврівський, О. Тисовський, П. Франко, Т. Франко та ін. Зокрема важливе значення мають більше півтори сотні праць методичного, мемуарного, статистико-історичного змісту С. Гайдучка. Це насамперед розвідки «Фізичне виховання українського народу», «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді», «Півстоліття сокільських видань» та ін. Ці праці є цінним джерелом про особливості українського сокільського галицького тіловиховання і спорту міжвоєнного періоду.

Відомими діячами на ниві українського сокільства, пласту і спорту були сини І. Франка Тарас і Петро. Саме Тарас і Петро Франко у своїх працях «Розвій руханки серед українців», «Руханкова справа на Великій Україні», «Початки українського спорту у Львові», «Історія й теорія руханки», «Пластові ігри та забави» здійснили першу в українській історіографії спробу історичного екскурсу від античної гімнастики до сучасних систем фізичного виховання, розкрили витоки спортивного, сокільського руху на українських землях, проаналізували розвиток окремих видів спорту в Галичині як важливого фактора формування активної національної особистості [4, с. 8-9].

Ґрунтовне дослідження історії гімнастично-спортивного руху здійснив Е. Жарський, колишній чемпіон Львова і Галичини з легкої атлетики, провідний футболіст студентських спортклубів. Як зазначає І. Кізін, науковопросвітницька і педагогічна діяльність Е. Жарського охоплювали декілька напрямів, зокрема просвітницько-виховний, фізкультурно-виховний та спортивно-організаційний [2].

Окрему працю проблемам фізичної підготовки присвятив Г. Ващенко. Це робота «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» (Мюнхен, 1956 р.). У ній дослідник прослідковує особливості систем фізичного виховання різних країн та різних епох та на цій основі формулює найважливіші засади української системи фізичного виховання. На основі аналізу досвіду минулого, що стосується фізичного виховання, вчений визначає, що тіловиховання це не окрема галузь формування людської особистості, а його органічна частина, яка міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним, естетичним.

Загалом можна стверджувати, що саме І. Боберський, Г. Ващенко, С. Гайдучок, Е. Жарський, О. Тисовський та ін. стали визначними теоретиками тіловиховання, праці яких сприяли виокремленню фізичного виховання в окрему дисципліну. Ці учені розробили концептуальні засади національної школи тіловиховання.

З вчених, які працювали в Радянській Україні, слід назвати насамперед праці видатних українських педагогів А. Макаренка та В. Сухомлинського. Зокрема А. Макаренко надавав великого значення формуванню фізично сильної, вольової, дисциплінованої особистості. Хоча А. Макаренко не був фахівцем з фізичної підготовки, але багато зробив для організації фізичної підготовки молоді. На його думку, для зміцнення здоров'я вихованців важливе значення мають заняття фізичними вправами на відкритому повітрі, протягом усього року, прогулянки, екскурсії, походи, туризм [8].

Великий внесок у розвиток теорії фізичної підготовки зробив В. Сухомлинський. Він вважав, що «добре, міцне здоров'я, відчуття повноти, невичерпності фізичних сил дуже важлива умова життєрадісного світосприймання, оптимізму, готовності долати труднощі. Духовне життя людини її інтелектуальний розвиток, мислення, пам'ять, увага, уява, почуття, воля великою мірою залежить від «гри» її фізичних сил» [3, с. 192-193]. Для забезпечення здоров'я, гармонійного розвитку молоді, на думку визначного педагога, необхідно звертати увагу на правильну організацію трудової діяльності та відпочинку молоді як вдома, так і в школі. В. Сухомлинський вважав, що для досягнення фізичної досконалості молодь повинна займатися гімнастикою і спортом. Вчений підкреслює, що учні повинні знати, що людина повинна займатися гімнастикою і спортом не для досягнення успіху в змаганні, а для досягнення фізичної досконалості [3, с. 195].

Ґрунтовні дослідження з проблем організації фізичної підготовки здійснено вже із здобуттям Україною незалежності. У цей період вивчено історичні аспекти організації фізичної підготовки. Йдеться про праці О. Вацеби (про історію спортивного руху в Західній Україні), Є. Приступи (про народну фізичну культуру українців), А. Цьося (про фізичне виховання в календарній обрядовості українців), А. Окопного (про фізичне виховання в спадщині українських педагогів), Я. Тимчака (про військово-фізичну підготовку в Україні у ІХ-ХУШ ст.), Б. Трофим'яка (про фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні з початку 30-х рр. ХІХ ст. до 1939 р.) [4] та ін. У цих та інших наукових працях охарактеризовано етапи, засоби та форми організації фізичної підготовки в різні історичні періоди, осмислено різні аспекти означеної проблеми.

Питання подальшого вдосконалення спеціальної фізичної підготовки у Збройних силах України та правоохоронних органах розглядають у своїх наукових працях В. Гаврилін, І. Закорко, О. Зарічанський, Л. Ішичкіна, А. Лущак, Ю. Сергієнко, О. Старчук, О. Шалепа, Г. Яворська та ін.

Дослідники розглядають фізичну підготовку особового складу як важливий засіб розвитку і постійного вдосконалення фізичних якостей, поліпшення фізичного розвитку, функціональних можливостей організму, формування професійних умінь та навичок фахівців.

Загалом учені одностайні щодо того, що у зв'язку з тим, що у сучасних умовах служба у Збройних силах та правоохоронних органах пов'язана з великими фізичними та психоемоційними навантаженнями, особливої уваги потребує належна організація фізичної підготовки майбутніх фахівців, пошук сучасних ефективних шляхів та засобів організації навчального процесу у навчальних закладах з метою формування готовності майбутніх офіцерів до фізичного самовдосконалення.

Про важливість фізичної підготовки безпосередньо офіцерівприкордонників ведуть мову такі вчені, як В. Антонець, О. Балашов,

О. Горбачов, О. Діденко, Д. Іщенко, І. Маріонда, А. Неділько, В. Райко, О. Фігура та ін. Дослідники підкреслюють, що значення фізичної підготовки полягає в тому, що вона є основою високої працездатності, підвищує стійкість організму до впливу несприятливих факторів оперативно-службової діяльності, дозволяє знижувати захворюваність, сприяє професійному довголіттю кадрового складу персоналу ДПСУ. Дослідники підкреслюють, що належна фізична підготовка прикордонників, їх готовність до фізичного самовдосконалення забезпечує суттєве підвищення ефективності виконання завдань з охорони державного кордону.

Серед російських вчених великий внесок у розробку теорії й методики фізичного навчання й виховання зробили О. Бутовський і П. Лесгафт. Так, наприклад, О. Бутовський одним з перших почав вивчати проблеми фізичної підготовки офіцерів російської армії. У свою чергу П. Лесгафт, який працював при 2-й Петербурзькій військової гімназії, у своїх працях досліджував питання становлення науки про фізичну культуру, розробив форми, методи й засобу фізичної підготовки.

Серед робіт радянського періоду важливо згадати таких російських авторів, як Е. Зеліксон, А. Братцев, А. Булатов, В. Видрін, Л. Безкровний, П. Зайончковский та ін. Учені комплексно розглядали питання історії фізичної підготовки, досліджували загальні етапи становлення та розвитку фізичної культури й фізичної підготовки у військово-навчальних закладах дореволюційної Росії.

Серед найважливіших прикладних досліджень у Російській Федерації сьогодення слід назвати праці Ю. Волненка, І. Дерія, В. Золотенка, Д. Єфімова, С. Краєв, Є. Матвєєва, В. Прокопенка, А. Саракула та ін. Учені проаналізували діяльність державних інститутів Росії в сфері розвитку фізичної культури й спорту, розкрили значення військової спрямованості в розвитку фізичної культури й спорту, охарактеризували пріоритетні для держави напрямки фізичного виховання у військових навчальних закладах, виділили конкретні періоди розвитку фізичної підготовки військ, фізичного виховання у військових навчальних закладах.

Загалом дослідники одностайні в тому, що очевидним є зв'язок між рівнем фізичної підготовки й ефективністю виконання офіцерами збройних сил та правоохоронних органів завдань професійної діяльності. Учені розглядають фізичну підготовку курсантів як важливий фактор їхнього особистіснопрофесійного становлення, що є не тільки природнім, але й соціально обумовлений процесом розвитку основних і спеціальних фізичних якостей, військово-прикладних навичок та забезпечує успішність виконання обов'язків відповідно до професійного призначення.

Окремо слід звернути увагу на зарубіжний досвід організації фізичної підготовки військовослужбовців збройних сил та фахівців правоохоронних органів. Там фізичну підготовку та формування готовності персоналу до фізичного самовдосконалення вважають важливим напрямом роботи, складовою належної підготовки до виконання завдань професійної діяльності.

Зокрема у Федеральному центрі підготовки співробітників правоохоронних органів LELI (Інститут керівників правоохоронних органів, Штат Джорджія, США) при підготовці керівників, менеджерів і працівників правоохоронних органів, насамперед Митно-прикордонної служби США та Міжнародної правоохоронної академії, поряд з іншими видами професійної підготовки звертається велика увага на фізичне вдосконалення персоналу. У цьому випадку фізичну готовність, поряд з технічною та психічною, розглядають важливою складовою професійної готовності.

Останнім часом там особливу увагу приділяють трьом основним складовим фізичної підготовки: мускульній силі, мускульній і серцеводихальній витривалості. Для цього в змісті програм з фізпідготовки передбачено збільшення військово-прикладних вправ: використання методів підготовки в умовах ризику, розвиток витривалості (біг на 2, 3, 5 миль і марш на 25-50 миль з повним екіпіруванням), щоденний біг на 2 милі до сніданку, швидкий біг із зміною напряму і вивертанням, силові курси, в т. ч. з ізометрією, штиковий бій, прийоми нападу і захисту без зброї, а також східні єдиноборства. Відповідно збільшили і час, що відводиться фізичним вправам.

Персонал готують і до дій в різних природних умовах. Так, наприклад, передбачається, що в горах персонал повинен витримувати не тільки фізичні навантаження і нервово-психічну напругу, але і нестачу кисню, вплив холоду і вологи та інших чинників. Саме тому, крім оволодіння навичками подолання гірських перешкод і розвитку загальної, швидкісної, силової витривалості; сили, спритності, швидкості, приділяють особливу увагу виробленню у персоналу індивідуальної витривалості щодо впливу різних чинників середовища [7].

Досвід західноєвропейських країн щодо особливостей організації фізичної підготовки навчання прикордонників можна охарактеризувати на прикладі Європейського агентства з питань управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів Європейського Союзу (FRONTEX). В Уніфікованій програмі підготовки прикордонників країн Європейського Союзу, розробленій агенцією FRONTEX в рамках співпраці країн-членів Європейського Союзу та асоційованих членів Шенгенської зони, визначено, що прикордонник повинен насамперед знати вимоги до фізичної підготовки, які обумовлені потребами його повсякденної служби, і відповідати цим вимогам. Великого значення надають усвідомленому ставленню персоналу до роботи із фізичного самовдосконалення. Зокрема передбачено, що офіцери повинні знати про вимоги до фізичної форми під час виконання службових обов'язків і про необхідність підтримувати належну фізичну форму, усвідомлювати й приймати важливість набуття / удосконалення / підтримки фізичної форми, моторних функцій і здоров'я протягом усього терміну служби, знати про зв'язок між регулярною фізичною підготовкою, фізичним і емоційним здоров'ям та формуванням позитивного ставлення, звичок і способу дії, про загрозу спортивних травм і ризики, пов'язані із заняттям спортом, про небезпеку шкідливих звичок, таких як низька фізична активність, паління, зловживання алкоголем, уживання наркотиків, надлишкова вага та ін. [5]. Загалом у всіх цих випадках йдеться про вимоги до фізичної підготовки прикордонників, насамперед щодо моторних функцій й сили, витривалості, швидкості, фізичної координації, рівноваги, влучності, спорту та здоров'я, підтримки фізичної форми протягом служби та різних інших видів фізичної діяльності.

Серед зарубіжних досліджень слід назвати також праці вчених щодо різних аспектів удосконалення фізичної підготовки. Це насамперед дослідження А. Віла, П. Дейла, Е. Хофе, С. Мерфі, Н.-Д. Моррісона, Дж. Паркера, К. Тауела, Л. Рояла, Л. Шона та ін. Учені досліджують особливості фізичної підготовки військових фахівців, пропонують комплекс рекомендацій для фізичного самовдосконалення військовослужбовців, подаючи послідовність виконання фізичних вправ. Автори пропонують під час тренування брати до уваги генетичні, фізіологічні, духовні й психологічні особливості людини, звертати увагу на періодичність занять, дієту. Загалом у їхніх працях представлено сучасні методи тренування в системі фізичної підготовки офіцерів.

Висновки та перспективи подальших наукових розвідок у цьому напрямку. Аналіз наукової літератури показав, що на сьогодні дослідження з проблем фізичної підготовки та формування готовності до фізичного самовдосконалення можна поділити на кілька груп. Насамперед це роботи, в яких визначено основні засади національної системи фізичної підготовки (Г. Ващенко, І. Боберський, Е. Жарський, В. Сухомлинський, О. Тисовський та ін.). Важливе значення мають також праці, в яких досліджується історичний аспект організації фізичної підготовки в Україні (О. Вацеба, А. Окопний, Є. Приступа, Я. Тимчак, Б. Трофим'як, А. Цьось та ін.). Серед російський вчених слід назвати П. Лесгафта, М. Драгомирова, Е. Зеліксона, А. Булатова, В. Видріна, П. Зайончковского та ін. У наш час питання подальшого вдосконалення спеціальної фізичної підготовки у Збройних силах України та правоохоронних органах розглядають у своїх наукових працях І. Закорко,

О. Зарічанський, Л. Ішичкіна, О. Старчук, О. Шелепа, Г. Яворська та ін., у Російській Федерації Ю. Волненко, Д. Єфімов, В. Собіна, Є. Матвєєв, А. Саракул та ін. Про важливість фізичної підготовки безпосередньо офіцерівприкордонників ведуть мову такі вчені, як В. Антонець, О. Балашов, О. Діденко, Д. Іщенко, А. Неділько, В. Райко, О. Фігура та ін. Проте незважаючи на це, спеціалізованих робіт щодо підготовки офіцерівприкордонників до фізичного самовдосконалення, умов належної організації навчально-виховного процесу у вищих військових навчальних закладах у цьому аспекті на сьогодні немає. З огляду на це перспективами подальших досліджень є визначення сутності, особливостей змісту і структури готовності майбутніх офіцерів-прикордонників до фізичного самовдосконалення, а також розробка програми та педагогічних умов формування у майбутніх офіцерівприкордонників готовності до фізичного самовдосконалення як важливої складової їхньої підготовки до професійної діяльності з охорони державного кордону.

Список використаної літератури