Технологічний вимір трансформації змісту освіти для розвитку та самореалізації особистості школяра: філософсько-освітній аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 37.013.73:159.923.2

Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної' освіти

Технологічний вимір трансформації змісту освіти для розвитку та самореалізації особистості школяра: філософсько-освітній аспект

І.М. БЕЗЕНА

м. Дніпропетровськ,

Постановка проблеми. Освітнє середовище, яке задовольняло суспільство індустріального типу, в основних своїх параметрах створювалося на основі ідей класичної педагогіки та філософії освіти. З початком нового століття світове співтовариство перейшло в постіндустріальну епоху, що зумовлює корінні перетворення людського суспільства, і в світлі цих змін гостро постала проблема забезпечення відповідності © І.М. Безена, 2015 освіти вимогам нового часу. Нині активно впроваджується ідеологія нової та сучасної шкільної освіти, провідною стратегією якої є орієнтація на розвиток та самореалізацію школяра як особистості. Вона може бути реалізована лише на науково обґрунтованих засадах філософії освіти і педагогічної діяльності загальноосвітніх навчальних закладів, оскільки саме вони спроможні створити освітнє середовище, здатне забезпечити сталий збалансований розвиток та сформувати основи для самореалізації особистості школяра. Школа ХХІ століття обумовлює необхідність докорінного переосмислення освітньої парадигми, актуалізації змісту шкільної освіти, технологій становлення особистості школяра як суб'єкта і проектувальника свого життя, формування особистості, яка перебуває в гармонії з собою і з суспільством, створення проектно-життєвого простору особистості, спрямованого на розвиток і саморозвиток компетентної, конкурентоздатної та особистості, з одного боку, здатної до активної самореалізації, а з іншого - такої, що відповідає нормам громадянського суспільства з високими громадянськими цінностями особистості, яка вміє творчо розв'язувати проблеми, прагне змінити на краще своє життя й життя своєї країни.

Свого часу філософи-гуманісти осмислювали лише в теоретичних роздумах та утопічних мріях, як людина з об'єкта гри сліпих сил суспільства перетворюється на його повноправного господаря, основну мету і зміст соціального розвитку. Це перетворення вони уявляли через основне знаряддя розвитку людини - освіту. Шкільна освіта, орієнтована на розвиток особистості, максимально адаптована до її потреб та інтересів, яка по суті моделює життєву соціалізацію особистості на рівні цінностей, особис- тісних рис та життєвих пріоритетів кожної людини гуманно-центричний соціальний устрій. Сучасне суспільство через процес гуманізації освіти визначає основний напрям її розвитку та соціалізації. Особливе значення розвиток гуманістичних орієнтирів освіти має для демократичного суспільства, яке розпочало позбавлятися авторитарного соціального устрою та ще багато в чому сповідує його принципи і ідеали. В таких умовах розуміння конкретних завдань, які стоять перед освітою в контексті демократичної модернізації нашої країни, є необхідною умовою успішного здійснення як освітянських, так і загальносистемних демократичних реформ.

Ще Я.-А.Коменський розробив концепцію шкільного класу і обов'язкової навчальної програми. Ця ідея зрештою дозволила завдяки стандартизації зробити освіту масовою, загальнодоступною. Школа випускала уніфіковану особистість - учнів, озброєних стандартним набором знань.

Справжній переворот у філософії освіти зробив американський педагог Джон Дьюї, який на початку ХХ століття розробив концепцію ліберальної, гуманістичної освіти. Дьюї вважав, що дійсне пізнання досягається природничо-науковими методами, а тому завдання освіти - це навчання людей методам пізнання та перетворення оточуючого світу. На думку Дьюї, школа в цілому відображає вимоги суспільства, але в ній залишає відбиток і минула епоха, тому освіті притаманний певний консерватизм, негнучкість щодо сприймання інновацій [1, с. 11].

В історії шкільної освіти відомі найрізноманітніші форми організації навчання, їх виникнення, розвиток, вдосконалення і поступова втрата актуальності пов'язана з вимогами та потребами суспільства, що постійно розвивається і змінює пріоритети соціального прогресу. За часи розвитку індустріального, постін- дустріального та інформаційного суспільства в шкільній освіті основною та оптимальною за формою організації навчання є класно-урочна система. Вона була і залишається надзвичайно зручною формою навчання тим, що матеріал подається малими об'ємами, учні перебувають під постійним контролем вчителя. Будь-який результат у природі, суспільстві і, звичайно ж, у роботі навчального закладу - це завжди не наслідок односторонньої дії, а наслідок багатогранної взаємодії. Взаємодія вчителя і учня це основа організації навчального процесу, і її повне ігнорування - це взагалі освітній нонсенс, дорога в нікуди [2, с.5].

Необхідно чітко усвідомити сутність глобалізації, її невідворотних викликів і наслідків. Вона несе дуже глибокі, багатоаспектні та цілком конкретні зрушення в людському житті, що висувають нові вимоги до освіти. Без міжнародних зіставлень неможливо досягти конкурентоспроможних стандартів, змісту і якості освіти [3, с.5]. Часи змінюються і форми організації навчання в школі потребують корекції та пошуку новизни. І хоча ці питання не нові, але й досі вони актуальні та важливі.

Аналіз актуальних досліджень. Гуманізація освіти - і як процес, і як конкретна методологія навчання та виховання - існувала фактично завжди з часу появи людського суспільства. Роблячи окремі погляди на історію розвитку освіти в суспільстві, починаючи від найдавніших часів, на кожному етапі цієї історії ми зможемо знайти ознаки цього процесу та позитивні зміни, до яких він приводив. Утвердження гуманістичних освітніх ідеалів проходило в складних умовах античного періоду розвитку людства та епохи Відродження і Просвітництва. Розвиток ідей гуманістичної освіти особливого розвитку отримали в філософських трактатах Я.-А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоц- ці та ін., які вважали, що користь навчання не стільки в утилітарно-практичному значенні, скільки як спосіб задоволення потреб суспільства та гармонійного розвитку людини[4, с.41].

Теорії формування змісту освіти почали формуватися наприкінці XVIII століття і продовжують формуватися і донині. Теорія формальної освіти сформована в дослідженнях Д.Локка, Ж.-Ж.Руссо, Й.-Г.Песталоцці, Й.-Ф. Гербарта, І.Канта та ін., було визначено основне завдання освіти - розвиток розумових сил, логічного мислення, пам'яті, інтелекту учнів. Вони визначили зміст освіти який має базуватися на предметах гуманітарного циклу, математиці й логіці. Теорія матеріальної освіти була викладена в дослідженнях Г.Спенсера та відображала розвиток капіталізму, техніки, промисловості, транспорту та зв'язку. Її зміст визначали завдання освіти у здобутті прикладних знань, зосередження на вивчення природничо-математичних навчальних дисциплін, у процесі засвоєння яких має відбуватися розвиток мислення, розумових здібностей. Теорію дидактичного утилітаризму сформулював Дж. Дьюї та визначив зміст освіти в інтересах та здібностях дітей, а не соціально-економічними умовами й потребами суспільства. Він визначав потребу в організації системного навчання у формі бесід, ігор, занять за інтересами. Теорія структуралізму сформована польським дослідником К.Сосницьким та основна її мета полягає в ретельному аналізі знань, що становлять зміст навчального предмета, а також зв'язків, що існують між ними, передбачає відмову від системності та послідовності в старших класах. Проблемно-комплексна теорія польського педагога Б.Суходольського передбачає вивчення шкільних предметів комплексно на основі виокремлення важливих пізнавальних проблем, що потребують використання знань з різних галузей. Крім окреслених, є ціле число інших теорій змісту освіти.

Гуманістична концепція набула розвитку і у вітчизняній педагогіці. В.Сухомлинський через гуманістичні принципи педагогічної діяльності визначав шляхи реалізації ціннісних основ особистості, її гідності, індивідуальної неповторності. Філософсько-педагогічну теорію і практику творчо поєднували педагоги-нова- тори сучасної шкільної освіти, які підтвердили і розвинули основні позиції гуманної педагогіки щодо формування творчих можливостей людини, її інтелектуальної свободи, створення максимально сприятливих умов для розкриття особистості. Вищевказані питання також знайшли своє наукове висвітлення в сучасній Україні з різних філософсько-освітніх аспектів у дослідженнях В.Креміня, М.Романенка,

0. Висоцької, В. Андрущенка, Б.Братаніча, Л.Паращенко, С.Максименка, М.Ватковської,

1. Подласого, Л.Ткаченко, В. Гузя, І. Беха, Є. Верещак та ін.

Мета дослідження є філософсько-освітнє осмислення технологічного виміру трансформації форм процесу навчання як складових змісту освіти для розвитку та самореалізації особистості школяра на сучасному етапі суспільного розвитку.

Виклад основного матеріалу. Система наукових знань, практичних умінь і навичок, засвоєння й набуття яких закладає основи розвитку та формування особистості, визначає зміст шкільної освіти. На її зміст впливають декілька чинників, серед них об'єктивні(потреби суспільства у розвитку людини, науки й техніки, що супроводжується появою нових ідей, теорій і докорінними змінами технологій) та суб'єктивні(політика керівних сил суспільства, методологічні позиції вчених тощо). Зміст шкільної освіти можна викласти декількома філософсько-освітніми тлумаченнями, це: сукупність наук та певна критична маса, яка дає поштовх саморуху, саморозвитку особистості і головне в ньому - універсальний спосіб засвоєння соціокультури; засіб для розвитку позитивних потенцій індивідуума, здатний забезпечити динамізм, саморозвиток, самовдосконалення особистості; засіб розвитку нахилів і здібностей дитини, її задатків, які допомагають активно включатися в життєдіяльність суспільства.

Процес модернізації змісту шкільної освіти є постійним еволюційним процесом, який ґрунтується на своєчасному врахуванні позитивного досвіду школи й водночас потребує істотних змін у його складову, зумовлені сучасними тенденціями суспільного розвитку та його новими освітніми запитами. Ми розуміємо, що у контексті пріоритетних цілей освіти визначаються головні засоби підвищення ефективності діяльності системи освіти, а саме: забезпечення випереджаючого розвитку системи шкільної освіти, активізація гуманного та творчого начала в освітній діяльності, створення передумов для всебічного розвитку й саморозвитку особистості, індивідуалізації та диференціації навчання, переходу на особистісно орієнтовані педагогічні технології, формування у процесі навчання учнів загальнолюдських цінностей, розвиток комунікативних навичок, уміння співпрацювати у колективі, запровадження гуманістично орієнтованих методів інноваційного та розвиваючого навчання на основі використання інформаційних технологій, забезпечення більшої доступності освіти для людей через використання можливостей дистанційної освіти та самоосвіти із застосуванням інформаційних і телекомунікаційних технологій.

В сучасному суспільстві знання змінюються дуже швидко, і школа не може забезпечити людині обсяг знань і навичок, достатніх для успішної діяльності бодай протягом кількох років по їх закінченні, не кажучи вже про все життя. Спроба вийти з цієї ситуації за рахунок збільшення самого обсягу знань приводить лише до ускладнення навчальних програм і перевантаження учнів. До негативних наслідків такого підходу можна віднести скорочення у дітей вільного часу, необхідного для саморозвитку; різке погіршення їх здоров'я; перевантаження пам'яті величезною кількістю непотрібної інформації; вкорінення орієнтації на репродуктивні форми освітньої діяльності. Фактично величезні зусилля діти витрачають марно або з низькою віддачею, намагаючись запам'ятати і систематизувати інформацію, яка ніколи в житті не стане їм у пригоді. Ці безрезультатні зусилля - втрата і для суспільства, і для індивіда.

Проте з гуманітарної точки зору найгірше в цій ситуації те, що знання в якості самоцілі навчального процесу витісняють з нього людину. Учні перетворюються просто в інструмент досягнення абстрактних і в принципі чужих їм завдань - виконання програми, засвоєння матеріалу, успішної здачі теми чи у відповідності з планом успішно проведеного уроку. В умовах подібного підходу до організації навчання учні практично не мають можливості стати його повноправними суб'єктами і приречені залишатися безправними та пасивними об'єктами, яких пристосовують до «засвоєння знань». Різко суперечить гуманістичним принципам освіти виведення критеріїв оцінки навчального процесу за рамки індивідуальних рис учня. Орієнтири навчання знаходяться виключно у сфері зовнішніх по відношенню до учнів явищ - адже знання і їх конкретні форми - програми, предмети, теми - абсолютно індиферентні до особливостей дітей. Тому звужуються і можливості індивідуального навчання, яке є одним з основних пріоритетів гуманістичної освіти [2, с.6].

Основою методу засвоєння змісту шкільної освіти є не накопичення готових знань, а самостійне оволодіння ними через засвоєння учнем прийомів та способів одержання загальноосвітніх знань. З'являється новий тип соціокультур- ного успадкування, основою якого є оволодіння метазнаннями - методами наукового пізнання (аналіз, синтез, абстрагування, аналогія тощо). Визнається потреба вивчати будь-який об'єкт пізнання не ізольовано, а в єдиній системі, шляхом інтеграції знань, що відповідно забезпечує розкриття його цілісності, дозволяє виявляти зв'язки з іншими об'єктами, зводити їх у єдину картину і на цій основі одержувати знання про цілісний навколишній світ. Об'єкт пізнання повинен моделюватися на основі використання різноманітних знаків, їх перекодування, що пов'язано з розвитком глобальних інформаційних систем, збільшенням інформаційних потоків та різноманітністю засобів передачі інформації.

Навчально-виховний процес шкільної освіти став на роздоріжжі перегляду акцентів організації навчання, а саме: позиція вчитель попереду, а учень за ним тепер потребує корекції у напрямку - учень попереду, а вчитель - допомогти, зорієнтувати і направити зусилля школяра через самостійний рух, використовуючи інтерактивні форми навчання (індивідуальні, групові) та проектування різних життєвих ситуацій (малі групи, команди, ігри, проекти тощо).

Необхідно відзначити, що питання вивчення всіх видів та форм навчання не знайшло ще достатнього і глибокого відображення у сучасних філософсько-освітніх дослідженнях. Поділяється думка, що під організацією навчального процесу слід розуміти підхід до передачі школярам системи знань, навичок і вмінь. У цьому випадку в дослідженнях вони об'єднані в дві відносно самостійні групи - пояснювально- ілюстрованого і проблемного навчання. навчальний пізнавальний викладач загальноосвітній

Пояснювально-ілюстрований вид навчання є основним видом навчання у національній школі різних рівнів. Його суть у доведенні навчальної інформації з подальшим її поясненням у поєднанні з наочним поданням матеріалу, що вивчається. Головним інструментом даного навчання є слухання, розуміння (сприйняття) і запам'ятовування. Навчання спирається на наявний у школярів досвід (чуттєвий і логічний, досвід міркувань), а також включає в себе створення нового досвіду. Різні рівні розуміння відмінні широтою перенесення отриманих знань у нові навчальні життєві ситуації. Але життєвий досвід поведінки школярі можуть формувати на основі фактів та узагальнень на основі індуктивних або дедуктивних пояснень і обґрунтувань, а в деяких ситуаціях можуть використовуватись і інші різновиди шляхів пояснень - аналітичні та синтезаційні тощо. Науковці відзначають «плюси» даного виду організації навчання - економія часу, збереження сил педагога та школярів, полегшене розуміння складних знань, забезпечує достатньо ефективне управління навчальним процесом, та «мінуси» - піднесення школярам уже готових знань, що звільняє їх від необхідності самостійно і продуктивно мислити й знаходити вихід із життєвих ситуацій. Це відповідно акцентує нашу увагу на питання проблемного навчання школярів[5, с.2].

В основу проблемного навчання покладена ідея самостійного формування необхідних знань, навичок та вмінь у процесі вирішення навчально-пізнавальних завдань (ситуацій, проблем), що формує стійкі навички та вміння, творче мислення і пізнавальну активність школярів. В основі організації проблемного навчання лежить особистісно-діяльнісний підхід до організації процесу навчання, пріоритет пошукової науково-пізнавальної діяльності школярів. Саме їх діяльність через відкриття ними під керівництвом вчителя навчальних висновків науки, способи дії, винаходу нових предметів або способів застосування знань до практики, використання пошукової роботи, вирішення завдань спостереження та узагальнення спричиняє їх активну мотиваційну діяльність і активне засвоєння нових життєвих знань. Переваги проблемного навчання - добре і самостійно здобуті знання шляхом власної творчої діяльності, розвиток продуктивного мислення, міцні і дієві результати навчання дозволяють формувати активну людину сучасного суспільства. Відмічено і складності досягнення позитивних результатів через недостатнє методологічне забезпечення даного процесу, складністю підготовки дидактичного матеріалу у вигляді проблемних завдань, діалогових конструкцій, а також недостатньою підготовленістю самих педагогів до організації реальних можливостей проблемного навчання.

Педагогічній практиці відомі понад тридцять форм навчання. Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна (уроки, екскурсії, факультативні заняття тощо) та індивідуальна(самостійна робота, проекти тощо), які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку вчителя. Вибір форм організації навчання зумовлюється завданнями освіти і виховання, особливостями змісту різних предметів та їх окремих розділів, конкретним змістом занять, складом, рівнем підготовки і віковими можливостями учнів.

Організаційні форми навчання змінювалися і розвивалися разом із суспільним розвитком. Освітня діяльність з дітьми ведеться за наступними формами навчання -- індивідуальною, індивідуально-груповою, класно-урочною. Так, індивідуальне навчання -- найстаріша форма освітньої діяльності її суть полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Вона досить ефективна, оскільки враховує індивідуальні особливості розвитку дитини, індивідуалізує контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи, але в той же час -- потребує значних матеріальних витрат, учень позбавлений можливості співпрацювати з однолітками. Змістом індивідуально-групової форми навчання є освітня діяльність вчителя з незначною групою дітей (10--15 осіб), робота носить індивідуальний характер, оскільки учні різні за віком та рівнем знань. Вказана форма організації навчання існувала до того часу, поки навчання не стало масовим, за змістом освітньої діяльності обмежувалось навчанням найпростіших навичок читання, письма і рахування. Класно-урочна форма навчання, як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна «усіх навчати всьому» переважає серед форм організації навчання. Сутність її полягає в тому, що школярі одного віку розподілені на класи, заняття з ними проводять вчителі поурочно за наперед складеним навчальним розкладом. Усі учні в класі працюють над засвоєнням одного й того ж навчального матеріалу. З формуванням класно-урочної системи навчання почали використовувати такі поняття, як «навчальний рік», «навчальний день», «урок», «перерва», «чверть», «семестр», «канікули» тощо. Її ефективність була настільки очевидною, що вона стала головною формою навчання у школах багатьох країн світу вже більше трьохсот п'ятдесяти років. Сьогодні також діють інші форми організації навчання - белл-ланкастерська система взаємного навчання, мангеймська форма вибіркового навчання, дальтон-план, бригадно-лабораторна форма навчання, план Трампа, комплексний метод навчання тощо. Останнім часом в суспільстві почали обговорюватися питання про альтернативну освіту, формальну і неформальну освіту, дистанційне та індивідуальне навчання. Науковці з окреслених питань теж почали вивчати практичний досвід з окреслених форм освіти в передових країнах світу. Альтернативна освіта є перспектива, а не процедура або програма. Вона ґрунтується на вірі, що існує багато шляхів до того, щоб стати освіченою людиною, так само, як і багато місць і структур, в яких це може відбутися. Тобто, вона означає включення безлічі стратегій і можливостей шкільної системи для того, щоб кожна молода людина знайшла шлях до знань. У шкільній системі може бути виділено три напрями альтернативної освіти: альтернативні школи - суспільні і приватні; альтернативні програми для отримання освіти в тих же школах; стратегії навчання, які прискорюють розвиток школярів, їх соціалізації, їх успіхи в навчанні та самореа- лізації. Зарубіжні вчені М.Рейвід, Е.Вітмонт та Е.Аронсон впровадили питання альтернативної освіти для дітей з руйнівними схильностями, які дуже погано навчаються в школі і схильні до певних форм насилля та перехід на навчання за програмами заснованими на прагненні змінити їх поведінку та повернути їх у подальшому до традиційної школи [6, с.1].

Питання реформування системи освіти в Україні в світлі Болонського процесу, що визначає зміни, які переживає середня і вища школа, з необхідністю поставила перед філософами освіти, педагогами, управлінськими структурами про концептуальне переосмислення підходів до освіти. Альтернативна освіта передбачає наявність такого сегмента шкільної освіти, як середня школа засновником якої є релігійна організація, та значне розширення мережі приватних шкіл. З вище окреслених питань є певне число неврегульованих проблем, а саме церква відділена від держави та освіти, а як же задеклароване законодавством право на створення навчального закладу тобто школи? В нашій країні є практичний досвід щодо альтернативного навчання - екстернат і індивідуальне навчання. Перша форма навчання передбачає повністю самостійне вивчення навчального матеріалу, а друга - процес індивідуальних занять учнів з учителями. Навчання за цими формами здійснюється по затвердженому Державному стандарту середньої освіти та навчальних планах. А проблеми з альтернативним навчанням є і досить ускладнюються, адже вже є питання: про навчання дітей у яких проблеми із профілактичними щепленнями; закриття шкіл і проблема, як добиратися до найближчого навчального закладу; сім'я переїхала, втратився рік навчання і до школи вже дитина не пішла тощо? Відповідь може бути тільки одна: неможливо змінити частину не змінюючи цілого. Не подолавши в собі, в свідомості суспільства, що сформувалися в умовах тоталітаризму стереотипів мислення та поведінки у доступності до шкільної освіти[7, с.8].

Дистанційне навчання особливо постало на часі із початком ери інформатики та інформаційних технологій. Вона надає можливість створити систему масового безперервного навчання та самонавчання, загального обміну інформацією, незалежно від місця проживання особистості, віку, соціального стану, професійних здібностей. Вона найбільш адекватно і гнучко реагує на потреби суспільства і забезпечує конституційне право на освіту кожному бажаючому її отримати самостійно та відповідно підвищити свій кваліфікаційний рівень спеціаліста за певним напрямом діяльності. «Мінуси» даної форми навчання: немає нормативно-правової бази дистанційної освіти, відсутній педагогічний зміст даного навчання (коригування, індивідуальний супровід технології навчання, контроль стану та змісту навчання тощо), відсутнє визначення рівнів дистанційного навчання, методів та засобів навчання тощо. Позитивним є те, що у дистанційному навчанні забезпечується системна і ефективна інтерак- тивність.

Дистанційне навчання формується й будується у відповідності з тими ж цілями і змістом, що і очне навчання, але форми подачі матеріалу, форми взаємодії вчителя і учнів та учнів між собою різні. Дидактичні принципи організації дистанційного навчання(принципи науковості, системності і систематичності, активності, принципи розвивального навчання, наочності, диференціації та індивідуалізації навчання та ін.) ті ж, що й в очному навчанні, але відмінна їх реалізація, яка обумовлена специфікою нової форми навчання, можливостями інформаційного середовища Інтерне- ту, її послугами. Таким чином, дистанційне навчання ми можемо розглядати у системі освіти(безперервної освіти), припускаючи певну спадкоємність її окремих ланок, в той же час необхідно розрізняти цю форму навчання як систему і як процес. Адже процес навчання передбачає теоретичне осмислення етапу педагогічного проектування, її змістової та педагогічної складових. Від цього постають питання про створення електронних курсів, електронних підручників, комплексів засобів навчання, розробка педагогічних технологій організації процесу навчання в мережах (чіткість постановки завдань, планування навчання, визначення цілей, доставка необхідних навчальних матеріалів, які повинні забезпечити інтерак- тивність між учнем та вчителем, зворотній зв'язок між учнем та навчальним матеріалом, надавати можливість групового навчання, наявність ефективного зворотного зв'язку щодо просування по шляху від незнання до знання, створення мотиваційних механізмів до дистанційного навчання тощо). Цілями дистанційного навчання можуть бути: підготовка до окремого навчального предмета, підготовка до вступу до профільного навчального закладу, поглиблення знань з окремих предметів, тем, розділів тощо, ліквідація прогалин у знаннях, додаткова освіта. Види дистанційного навчання можна окреслити наступні: інтерактивне телебачення, комп'ютерні телекомунікаційні системи(школа-інтернет, учень-інтернет-шко- ла, екстернат тощо), поєднання технологій компакт-дисків та мережі Інтернет. Але у впровадженні даного напряму необхідно мати реальні межі роботи, тому що комп'ютерна віртуальна реальність аж ніяк не сприяє збагаченню та олюдненню міжособистісної комунікації, більш того, потенційно може перетворитися на альтернативу їй і сприяти відчуженню школярів від реального життя [8, с.10].

Досить своєрідне питання про формальну і неформальну освіту. Формальна освіта - це освіта, яка включає в себе всі види здобуття знань у рамках національної системи освіти. З неформальною освітою пов'язане навчання протягом усього життя особистості. Людина починає вчитися з моменту народження, пізнаючи світ і отримуючи навики в сім'ї, суспільстві, добровільно та щиро цікавиться і займається улюбленим предметом навчання (спортивні секції, творчі гуртки, літні табори, тренінги, волонтерство тощо). Зрозуміло, що значення неформальної освіти надзвичайно важливе для нормального розвитку та соціалізації дитини. Тож відповідно формальна і неформальна освіта є незамінні явища різнобічної освіти людини протягом життя. Захоплення особистістю цими двома формами освіти завжди дає високу ефективність у самореалізації людини[9, с. 92].

Доведено, що розвиток особистості школяра в освітньому середовищі регулюється через цілі і зміст навчання, які у своєму взаємозв'язку є складною ієрархічно побудованою системою. Системоутворювальним фактором її виступають передусім вікові особливості дітей.

Світова глобалізація вимагає перенесення дослідницьких аспектів з аналізу минулого на передбачення та надійне прогнозування майбутнього в освіті. Досягнути цього можна шляхом осмислення та творчої адаптації на національних теренах освітніх досягнень передових країн. Успіх реформування освіти залежатиме від вивіреної методології освітньої модернізації в умовах глобалізації.

Висновки

Головним фактором формування змісту освіти є потреби суспільства, сформовані в меті освіти, яка обумовлює і вказує напрямок пошуку. Важливою умовою є вдосконалення технологічного виміру трансформації форм навчання як складових змісту освіти для розвитку та самореалізації особистості школяра на сучасному етапі суспільного розвитку.

Основним завданням змісту шкільної освіти є подолання суперечності між суспільними вимогами до загальноосвітньої підготовки учнів і потребами та інтересами особистості. У ньому необхідно забезпечити збалансованість особистісних і загальнодержавних інтересів. Це зумовлює два основні напрями формування змісту шкільної освіти: державний(постановка обов'язкових для всіх вимог до загальноосвітньої підготовки) та особистісний(забезпечення індивідуальної зорієнтованості змісту освіти), який уможливлює вибір кожним учнем предметів і курсів, які поглиблюють і доповнюють визначений державою навчальний зміст. Загальновизнано, що наблизити школу до потреб дітей, а разом з тим і до реалізації гуманістичних цінностей у навчально-виховному процесі без контролю з боку громадськості неможливо. Тобто постає питання про прозорість навчальної роботи школи, технологічного процесу трансформації форм навчання, а також формування змісту загальноосвітньої підготовки, його коригування відповідно до запитів замовників освітньої послуги тощо.

Список літератури

1. Дьюї Дж. Демократія і освіта. - Львів: Літопис, 2003. - 294 с.

2. Романенко М.І. Гуманізація освіти: концептуальні проблеми та практичний досвід. - Наукова монографія. - Дніпропетровськ, Видавництво «Промінь», 2001.

3. Кремінь В.Г. Концептуальні засади національної стандартної класифікації освіти/ В.Г.Кремінь// Професійно-технічна освіта, 2013, №4. - с.2-5.

4. Романенко М.І. Філософія освіти: історія і сучасність. Посткласична філософсько-освітня парадигма: історичний генезис, теорія, напрями концептуалізації./ М.І.Романенко//.- Наукова монографія.- Дніпропетровськ, «Видавництво «Промінь», 2001, 180с.

5. Радул В.В., Галета Я.В. Соціалізація особистості: навчальний посібник/ В.В.Радул, Я.В.Галета. - Кіровоград: ФО-П Александрова М.В., 2013. - 236с.

Анотація

Процес модернізації змісту освіти є постійно еволюційним процесом, який ґрунтується на своєчасному врахуванні позитивного досвіду школи й водночас потребує істотних змін у його складову, зумовлені сучасними тенденціями суспільного розвитку та його новими освітніми запитами. Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна (уроки, екскурсії, факультативні заняття тощо) та індивідуальна(самостійна робота, проекти тощо), які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку викладача. Класно- урочна форма навчання, як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна «усіх навчати всьому» переважає серед форм організації навчання.

У навчальному процесі необхідно забезпечити збалансованість особистісних і загальнодержавних інтересів. Це зумовлює два основні напрями формування змісту шкільної освіти: державний та особис- тісний, який уможливлює вибір кожним учнем предметів і курсів, які поглиблюють і доповнюють визначений державою навчальний зміст. Загальновизнано, що наблизити школу до потреб дітей, а разом з тим - і до реалізації гуманістичних цінностей в навчально-виховному процесі без контролю з боку громадськості неможливо. Тобто постає питання про прозорість навчальної роботи школи, технологічного процесу трансформації форм навчання, а також формування змісту загальноосвітньої підготовки, його коригування відповідно до запитів замовників освітньої послуги.

Ключові слова: зміст освіти, форми навчання, альтернативна освіта, дистанційна освіта, формальна та неформальна освіта, класно-урочна форма навчання, індивідуальне навчання, компетентнісний підхід, інтерактивність, розвиток, самореалізація.

The process of modernization of educational content is a permanent evolutionary process based on timely account of the positive experience of school and at the same time it requires major changes in its components, due to the current trends of social development and new educational requirements. Common form of academic work is collective (lessons, excursions, extracurricular activities, etc.) and individual (individual work, projects, etc.) that significantly differ in the degree of autonomy of cognitive activity and the degree of leadership training activities with the teacher. Lesson-task basis of the mass education system, in which you can «teach all over the» prevails other forms of training. The training process is necessary to ensure a balance of personal and national interests. This causes two main trends shaping the content of school education , public and personal, which enables each student choice of subjects and courses that complement and deepen certain state academic content . It is recognized that bring the school to the needs of children, and at the same time - and the implementation of human values in the educational process without public scrutiny impossible. That raises the question of transparency Academic School , process transformation learning and shaping the content of general education , its adjustment in accordance with the needs of customers of educational services.

Key words: content of education, forms of learning, alternative education, distance education, formal and non-formal education, class-task basis, individual training, competence approach, interactivity, development and self-realization.

Размещено на Allbest.ru