Батько і мати як вихователі. Участь громадськості у вихованні дітей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Батько і мати як вихователі. Участь громадськості у вихованні дітей

Справедливим у народній педагогіці є вислів: «Живемо не батьками, помремо не людьми». У ньому сильно і лаконічно виражається природність і необхідність для людини батьківства й материнства.

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінимих вихователів у житті кожної людини. «Виховує, звичайно, сім'я в цілому, -- зазначав В. О. Сухомлинський, -- її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них -- її коріння і джерело». Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі українські народні прислів'я і приказки: «Які мамо й тато, таке й дитятко», «Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина», «Які самі, такі й сини», «Яка мама, -- така сама».

Народна педагогіка на почесний п'єдестал поставила як вихователів і батька, і матір. За її справедливим твердженням, у сім'ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері («Отець -- як бог», «Чоловік у домі голова, а жінка -- душа», «Що тато, то не мама», «Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче»). Слово батька для дитини має авторитетне значення («Не послухаєш тата, послухаєш ката»). Та й результати його виховного впливу немалозначні («Не навчив батько -- не навчить і дядько», «Батько -- рибалка, тоді й діти у воду дивляться», «У ледачого пасічника і бджоли ледачі», «Хороші діти -- це честь батька й матері», «Яка хата -- такий тин, який батько -- такий син», «Молодь багата мудрістю мами і тата»). Тож і не дивно, що подекуди на Україні діти називають батька няньо (неньо), нянько, тобто таким же пестливим словом, як маму -- неня, ненька, яке походить від нина (можливо, спочату нена, потім -- неня, няня) -- та, що годує, колише, забавляє немовля, кладе його спати. Слід також звернути увагу, що слова тато, дядьо (дєдьо) у нашій мові, як і слово мама, теж постали з лепету немовляти. Слово батько виникло своєрідно. Якщо порівняти болгарське бате (старший брат) і чеське b'at'a (брат матері) з давньоруським «батя» (рідний батько), то можна припустити, що це слово спочатку вживалося на означення старшого брата, який часто для молодшого був замість батька або дядька по матері і відігравав велику роль у родовому суспільстві в сімейній общині, маючи нерідко можливість бути главою великої сім'ї.

З цього видно, що сучасне поняття «рідний батько» виникло значно пізніше. Очевидно, переусвідомлення цього слова мало б іти в такій послідовності: старший брат -- дядько по матері -- рідний батько. Серед усіх синонімів -- батько, тато, отець, няньо (неньо) нянько, дядько (дєдьо) найчастіше вживається на Україні перший -- батько. Найпоширенішим стилістичним синонімом до назви батько є слово тато, що тепер уживається переважно як емоційно забарвлене (пестливе) звертання до батька. Похідні слова від тато, які виражали поняття, не пов'язані з родинними взаєминами, не зустрічаються. У мові дітей при звертанні до батька виражається стільки ж ніжності, як і до матері, через вживання різних пестливих слів типу: батечко, батенько, батонька, батуньо, батусьо, батіночко, батейко, татко, таточко, татонько, татуньо, татуненько, татунечко, татусь. Збільшено зневажливі форми до слова батько, як і до слова мама, майже не зустрічаються. Від слова батько (отець) походить слово Батьківщина (Вітчизна), а також батьківщина -- спадщина від батьків. Батько й мати в українців мають спільну назву -- батьки, подекуди -- родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому мовному спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов'язується утвердження добра, правди й справедливості («Тільки в світі правди, що рідний отець та мати»).

Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Слід зазначити, що саме на такій формі звертання дітей до батьків наполягає і видатний педагог сучасності, глибокий знавець народної педагогіки В. О. Сухомлинський.

Суперечливість антагоністичного суспільства з його приватною власністю породила двоїсту психологію селянина -- трудівника і дрібного власника, як і суперечливо двоїсту природу сім'ї взагалі. А звідси постала двоїста фігура батька, суть якої розкрив А. С. Макаренко. «Хазяїном у сім'ї -- писав він -- був батько. Він керував матеріальною боротьбою сім'ї, він спрямовував її важку життєву інтригу, він організовував нагромадження, він ураховував копійки, він вирішував долю дітей. Батько! Це центральна постать в історії! Хазяїн, начальник, педагог, суддя та іноді кат, це він вів сім'ю з щабля на щабель, це він, власник, нагромаджувач і деспот, який не знав ніяких конституцій, крім божих, мав страшну владу, підсилену любов'ю.

Але в нього є й інше обличчя. Це він проніс на своїх плечах страшну відповідальність за дітей, за їх злидні, хвороби і смерть, за їх тяжке життя і тяжке вимирання. Цю відповідальність десятки століть перекладали на нього хазяї життя, грабіжники і насильники, дворяни і рицарі, фінансисти, полководці й заводчики, і він десятками століть ніс її надсильний тягар, підсилений тією ж любов'ю, і стогнав, страждав, і проклинав небо, таке ж не винне, як і він, але відмовитись від відповідальності не міг. І через це його влада ставала ще священнішою і ще деспотичнішою. А хазяї життя були задоволені, що завжди до їх послуг є ця одіозна постать відповідача за їх злочини, постать батька, обтяжена владою і обов'язком».

Дрібновласницька пожадливість породжує безкінечні родинні чвари й колотнечу. Батьки з дітьми не можуть поділити свого майна. Стосунки між батьками і дітьми тут набирають проблематичного характеру.

Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов'язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір'ю. Слова отець -- мати, батько -- мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.

Мати, мама, неня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету «ма-ма-ма». Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов'ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати -- перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна («Нема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка», «Матір ні купити, ні заслужити», «На світі знайдеш усе, крім рідної матері», «У кого ненька, в того голівка гладенька», «Хто маму має, той горя не знає»). У багатьох піснях народ називає жінку-матір такими теплими словами, як «ненька рідненька», «матінка». Справжня мати нічого не пошкодує для своїх малят. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить їй на допомогу,не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини -- навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, «коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати». Символічний образ такої матері-сподвижниці зворушливо представлено, зокрема, у відомій пісні «Ой горе тій чайці». Результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя («Що мати навчить, то й батько не перевчить»). У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі («Дитина плаче -- а матері боляче», «Діти плачуть, а в матері серце болить», «У дитини заболить пальчик, а в мами -- серце», «Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить», «Матері своїх дітей жаль: хоч найменшого, хоч найбільшого»). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Ця думка висловлюється у всіх народів. «Любов матері безмежна», «Батькова любов -- до могили, материна любов -- вічна», -- кажуть естонці. «Без кришки казан не кипить, без матері дитина не грається», -- зазначають туркмени, «І тисяча тіток однієї матері не замінять», -- наголошують азербайджанці. Тож не випадково чуваші називають матір «богинею роду». Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, а то й просто неможливо. Такі відхилення народна педагогіка розуміє не інакше, як якийсь казус, рідкісну аномалію, прикре непорозуміння, помилку природи («Погана та мати, що не хоче дітей мати»). Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материному серцю вона наймиліша («Всякій матері свої діти милі», «Людям -- як болото, а матері -- як золото», «Дитина хоч кривенька, та батькові -- матері миленька»). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою. Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву складено легенди. «Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від факела материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасимим полум'ям», -- говорить старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках -- святою.

У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої, самовіданної любові до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле благородство й велика любов матері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак в любові до дітей, як справедливо нагадує народна мудрість, треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює виховання, калічить дитину. А такі випадки в сучасній практиці родинного виховання, на жаль, не поодинокі. Згадуючи власне нелегке дитинство, деякі батьки прагнуть будь-якою ціною створити дитині, особливо одній, безтурботне, безхмарне життя. Вже з пелюшок обкладають дитину безліччю іграшок, потурають усім її примхам, відгороджують від турбот і праці, віддають усе найкраще. І все це робиться під приводом любові до дітей. Такі явища в домашньому вихованні нічим виправдати не можна. У такій сім'ї, де над здоровим глуздом верх узяла сліпа любов до дітей, як правило, виростають різні бельбаси і лобури, нероби і марнотратники, вередуни й егоїсти, циніки й серцеїди, хапуги, літуни й рвачі, які задля своєї користі й вигоди готові, як кажуть у народі, іншому й горло перегризти.

Не мають рації й ті батьки, які вважають любляче ставлення до дітей слабістю вихователя, а на перше місце ставлять суворість, покарання. Такий орієнтир батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдкуватими, потайливими і навіть жорстокими.

Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування -- до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Досвід кращих сімей, які гарно виховали своїх дітей, свідчить, що атмосферу любові й дружби в родинному колі створюють спільні духовні інтереси, спільна праця і дозвілля, задушевні бесіди.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір'ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Та й повторюють діти своїх батьків насамперед у меті, прагненнях і ставленні до людей («Що робить батько, те й його дитятко», «Як батьки ставляться до своїх дітей, так і діти ставляться до своїх батьків»). Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації різних корисних справ, як дитячих, так і родинних та громадських. Дорослі повинні бути для дітей авторитетом у великому і малому. відповідальність родина виховання дитина

За народним моральним кодексом батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, утримувати їх в неповнолітньому віці, а також у повнолітньому, якщо діти непрацездатні й потребують матеріальної допомоги. Повнолітні діти зобов'язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, і піклуватися про них. Народна педагогіка пильно стоїть на сторожі здійснення цих справедливих вимог у житті, засуджує тих дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірній обов'язок перед ними. Саме про таких синів розповідається в українській народній казці «Невдячні сини». Ось її початок і зав'язка: «Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав йому бог дітей, вивів він їх на люди, поділив їх. Живуть діти, кожен особно. Всіх синів у старого чотири, кожного старий зробив хазяїном; яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Хазяї в старого всі чотири сини, а старий роздав на дітей все своє, думає: «Доживу віка при дітях».

Живе старий у старшого сина, спершу приймають старого, як повинно бути: знати, що він батько. Чи їдять що, чи плаття перуть, чи латають що, чи сорочик обрізують, найсамий перід батькові чого чи не треба?! І як скаже старий, його й слухають. Там у празник в старого є на чарку. Таки так старому, як у доброго сина.

Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, вже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі місця не найде. Нема чого чекати, таке діло: не хоче син держати, жаліє батькові кавалка хліба; нічого робити, треба кидати та йти до менших; чи лучче, чи поганше, а вже і висидіти у старшого не можна.

Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько; як візьме старий що з'їсти, то син з невісткою, якби могли, то й не знати що. А сварка з-за старого! Жінка гризе чоловіка:

-- Самі жадні кавалкові хліба, а тут старців понаприймав.

Старий не всидів і йде далі...

Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько од них одходив. Всі чотири сини один на другого стикаються, той на того:

-- Нехай же він вас, тату, подержить.

А той знов на того:

-- Той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав.

Таке межи дітьми, що не доведи господи! Далі змагались вже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати у себе батька. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бідний. Хоч куди хоч іди старий. А старий -- сивий, сивий, як голуб, просить дітей та плаче перед ними, як не знати як...

А що? То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька; треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хочеш зробити».

Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались. І пристали на те, щоб перестарілого батька жебраком по світу пустити. Черстві серцем сини не зважили на батькові й сльози.

Казка закінчується тим, що невдячні сини зазнали заслуженої кари за свій негідний вчинок. Вони все ж таки змушені були як слід доглянути старого, а по смерті поховати з усіма почестями: «Поховали, як біг приказав; обід справили, вже знати, що не жалують для мертвого, гарні похорони справили». Однак це вони робили не із синівського обов'язку, а тому, що гострили зуби на шкатулку, принесену батьком, де, як їм уважалося, мусило бути багато грошей. Нарешті: «Принесли тую шкатулку -- хитають її, брязкає всередині... Прийде кожен до скриньки, візьме за скриньку -- тріп, тріп: є! Ото розпечатали, одчиняють... Ге! Скло! Не доймають віри вони, копають дальше, і скрізь скло.

Страшно стало, не може то бути, щоб скринька така гарна, батько її одкопав під дубом, і щоб не було у ній грошей. Ото й кажуть брати:

-- Тут саме скло батько нам зоставив! Вони кажуть, і один стояв у сінях, частував людей, почув і каже: «Е, вам-то карбованці, а мені вже тільки скло!» «...Мало брати не побились...».

У пісні «У неділю рано-пораненько» висміюється син, який, маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати він вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають незабаром з'їхатися, бо «будуть гості та все в бархатині», а неня «в подертій свитині». Знайшла мати притулок у дочки. Та коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:

Забрехали вражії собаки, --

Коли йде син матері прохати.

«Іди, нене, тепера до мене, --

Сталася причина у мене...

Сталася у мене причина:

Вмерла жінка -- осталась дитина».

«Бодай, брате, ще й хата згоріла,

Як матінці нашій сидіть не до діла.

А як буде та хата горіти,

Явлю людям, щоб не йшли гасити,

Як матінці нашій не до діла жити».

Про обов'язок дітей перед батьками йдеться в прислів'ях і приказках: «Як батька покинеш, то й сам загинеш», «Шануй батька й неньку -- буде тобі скрізь гладенько». З цього приводу В. О. Сухомлинський писав: «Невдячний син... невдячна дочка...» -- у скарбниці народної моралі, це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків... Трудовий народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові і відданості».

Народна педагогіка вчить шанувати батька-матір: «Шти отця-матір, будеш довголітен на землі». Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє («Куля мине, а материне слово не мине», «Батькова та матчина молитва і з моря викидає, а прокльони в калюжі топлять»). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління гризтиме все його життя. Саме таку ідею проголошує українська народна дума «Олексій Попович», у якій «козак майстровий, писар військовий» Олексій Попович просить прив'язати йому до шиї камінь і в морі втопити, заявляючи:

...Од вас я гріхів більше маю:

Гай, що я ув охотне військо од'їжджав,

З отцем, з матушкою опрощенія не мав,

У груди отця й матушку стременем отпихав.

Старшого брата за рідного брата не мав,

Що з города вибігав,

Триста душ малих дітей розбивав,

Кров безневинну християнську проливав,

А молодії жони за ворота вибігали,

Маленькії діти на руки хапали,

Мене, Олексія Поповича,

Гей, кляли-проклинали.

Тому й дівчина не піддається умовлянням козака, бо боїться прокльону батьків:

-- Ой рада б я, молодий козаче,

З тобою мандрувати,

Єсть у мене отець, мати --

Буде проклинати.

Ідеал ставлення до батьків, братів і сестер виражений такими словами народної пісні «Повів Івасьо коня до води»:

У мене батенько -- ясний місяченько, У мене матінка -- ясная зіронька. У мене братенько -- яснеє сонечко, У мене сестронька -- ясная звіздонька.

За добрими народними традиціями активними вихователями дитини в сім'ї поряд з батьками є також усі інші її члени -- бабуся, дідусь, сестри і брати. Поведінка кожного з них впливає на формування характеру дитини.

Особливо вагомий вклад у виховання дітей вносять представники старшого покоління -- бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. Хіба можна уявити дитинство, скажімо, без бабусиної чи дідусевої казки, і не тільки дитинство, а й отроцтво, юність. «Найближчою людиною в роки ранньої юності, -- згадував В. О. Сухомлинський, -- була для мене бабуся Марія -- чудова людина, якій я зобов'язаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого. Вона померла напередодні війни, коли їй було сто сім років. Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси... Усе найскладніше вона вміла пояснювати казкою». Високий авторитет літньої людини мотивується народною педагогікою просто й переконливо: хто довго жив, той багато бачив і знає («Вік прожити -- не поле перейти», «Вік звікувати -- не пальцем перекивати»).

Активна допомога всіх членів сім'ї у вихованні дітей, як ми вже зауважували, аж ніяк не дає підстави батькам самоусуватися від своїх прямих обов'язків як вихователів. У батька і матері місія особлива.

Піклується народ-вихователь і про долю дитини-сироти. Їй він присвятив чимало теплих слів співчуття, таких, наприклад, як в українських прислів'ях і приказках дожовтневого періоду: «За сиротою журба за журбою», «Сиротою жити -- сльози лити», «Ніхто не бачить і не чує, як сирота плаче і горює», «Сироту лають і б'ють, та плакать не дають», «Сироті хоч з моста та в воду». Жодного радісного просвітку не було в житті сироти «зранку аж до останку» («Росла -- весни не бачила, зросла -- літечка не знала, прийшла осінь -- сирітського серця не нагріла»). Зазначаючи, що дуже важко жити дітям «без роду, без плем'я -- без привіту, без совіту», народ ніколи не втрачав надії на поліпшення їх становища («Сирітська сльоза не капає дарма», «У сироти на подвір'ї сонце засвітить»).

Народна педагогіка приділяє велику увагу вибору опікунів -- названих батьків, якщо дитина осиротіла. До них ставляться дуже високі вимоги. Адже замінити батьків нелегко («Добра мачуха, та все ж не рідна мати»). Опікуном повинна бути людина авторитетна, доброзичлива, вимоглива і чесна, з добрим і щирим серцем, пройнята любов'ю до дітей і готовністю виховувати чужу дитину як свою власну. Здебільшого опікуном стає близький родич, а якщо немає близьких, то далекий («Свій як не заплаче, то хоч скривиться», «До свого роду хоч через воду») або бездітна сім'я, яка має бажання всиновити чи удочерити сироту. Нерідко сироту бере і багатодітна сім'я, бо «де шість росте, там і сьоме пристроїться».

З приходом у сім'ю мачухи або вітчима внутрісімейні стосунки ускладнюються. І цілком природно, адже втрата найдорожчої людини -- рідних батька чи матері викликає в дітей болісні переживання, повну безнадію на їх можливу заміну («Нема того краму, щоб купити маму», «Все купиш, лише тата і маму -- ні»). Прихід у сім'ю мачухи чи вітчима завжди насторожує, як правило, викликає в сиріт незадоволення («Мачуха -- не рідна мати, вітчим -- не рідний батько»). Знайти підхід до дітей нелегко і не кожному вдається («Мати голівку миє-пригладжує, а мачуха миє-прискубує», «Мати дітей пушить, а мачуха сушить», «Мачушине добро, як зимнє тепло», «Мачуха пасинкові на волю давала: хочеш льолю купи, а хочеш -- голий ходи»). Народна педагогіка схвально відгукується про тих жінок і чоловіків, які, ставши мачухою або вітчимом, так оточили ласкою, теплом і турботою чужих дітей, що заслужили від них щирі й великі слова «мамо» і «тато», зуміли організувати добру сім'ю навіть і з дітей зведених, бо всі діти для них стали рідними. У народі про вітчима -- батька і про мачуху -- маму, які гарно виховали своїх і чужих дітей, говорять з глибокою пошаною: «Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали».

Народна педагогіка застерігає від помилок у родинному вихованні, які виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов'язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних виховних вимог, надмірної суворості чи потворного потурання всім примхам дитини.

Народження дитини несе велику радість для сім'ї. За народними уявленнями поява дитини на світ знаменується спалахом нової зірки, яка осяватиме її весь життєвий шлях. Педагогічний приціл такої фантастичної гіперболи очевидний. Із символічного образу зірки випромінюється високий гуманізм нашого народу, навіюється романтичність події, пов'язаної із продовженням людського роду. Персоніфікована небесна зірка, як і синій птах, символізують щасливу долю людини. Вони відображені не лише в побутових уявленнях, а й оспівані в фольклорі та творчості письменників.

Оскільки головним обов'язком батьків народна педагогіка вважає виховання дітей, вона прагне для допомоги батькам мобілізувати якомога ширше коло людей, громадськість. Одним з яскравих підтверджень цього є давня традиція вибору кумів, тобто других батьків новонародженого, його опікунів і захисників (слово «кум», очевидно, походить з латинської мови -- kompater, kommater -- заступник). Ця традиція сягає в глибину сивої давнини, в епоху переходу від матріархату до патріархату, коли роль батька як опікуна й вихователя ще не викристалізувалася і рідний брат матері (материнський дядько) брав на себе роль вихователя і захисника дитини своєї сестри. В умовах створення моногамної сім'ї архаїчний материнський дядько став прообразом кума.

Кумівство належить до чудових знахідок народної педагогіки. Педагогічне значення її переоцінити важко. Завдяки кумівству дитина, крім рідних батька й матері, має ще, так би мовити, батьків-дублерів, громадських уповноважених, які добровільно тримають педагогічне шефство над дитиною від її народження й аж до зрілості. Зародження і становлення кумівства припадає на дохристиянський період і має суто світський характер. З прийняттям християнства на Русі духівництво вирішило пристосувати такий винахід народної педагогіки, як кумівство, у своїх цілях, перелицювавши почесних батьків (кумів) у хрещених батьків, накинувши їм функцію учасників хрещення дитини (у релігійному обряді, який відправляли над новонародженим на знак прилучення його до християнської церкви) і духовних покровителів. Переінакшивши традиційного кума з культовою метою на хрещеного батька, духовного отця, клерикали розраховували розширити церковний вплив на сім'ю, посилити родинне виховання дітей у релігійному дусі. І тому й поспішили подбати, щоб усе було «хресним», насаджуючи вигідні християнській вірі вихідні поняття від «хресних батьків» -- «хрещений батько», «хрещений» (чоловік, який бере участь в обряді хрещення в ролі так званого духовного отця), «хрещена мати», «хрещена» (жінка, яка брала участь в обряді хрещення в ролі так званої духовної матері), а звідси «хрещена дочка» («хрещениця»), «хрещений син» («хрещеник»), «хрещена сестра», «хрещений брат». Релігійники нічого не мали проти того, щоб церковно-християнський симбіоз хрещеного батька взагалі витіснив з ужитку народний варіант кума. Державна панівна верхівка експлуататорського суспільства всіляко підтримувала таку тенденцію, повністю передавши церкві офіційне ведення записів актів громадянського стану -- реєстрацію наречення немовлят, шлюбу, смерті, видачу метрик та організацію всіх найважливіших сімейно-побутових обрядів. «Від народження і до самої смерті, -- зазначає учений П. Ф. Дарманський, -- церква тримала людину під своїм впливом. Народжувалася дитина -- її хрестили, підростала -- сповідали і причащали, брала людина шлюб -- її вінчали, хворіла -- маслособорували, вмирала -- по-церковному ховали... Престольні свята, дзвони, свічки, проскури, церковні співи, кадильний дим, молитви, проповіді, читання «святого письма», хрести, ікони, хресні ходи, водосвяття, освячення пасок, яблук, верби, навіть квітів, причастя і безліч інших релігійних обрядів, дій і атрибутів, що їх використовували церковнослужителі, виховували «рабів божих». Релігійне домашнє виховання доповнювали поголовна неписьменність, вивчення «закону божого» у школі та релігійні погляди, що їх пропагували тодішня наука і мистецтво, казарма і навіть тюрма. І так із покоління в покоління -- від батька до сина, від діда до внука». Та народний варіант кума продовжував жити і в цих умовах. Світське його розуміння широко фігурує в повсякденному живому спілкуванні трудящих мас, у народних піснях, прислів'ях і приказках. А в байках і казках слова «кум» і «кума» нерідко є народно-поетичними епітетами вовка і лисиці. Кумом називають приятелів у звертанні. Побутує традиція запрошення в куми -- кумівство.

Як правило, в куми запрошує батько новонародженого. Віддаючи хліб із сіллю вибраним особам, він просить їх бути кумом чи кумою. Таке запрошення є почесним. Тому й відмовлятися від кумівства не можна. Мабуть, звідси й пішла така впевненість: «Найду куму, аби було к чому». Після запрошення в куми між рідними й почесними батьками встановлюються дружні взаємини. За активної участі кумів відбувалося наречения дитини, посвята в повноліття і навіть весілля вихованців, які називають вибраного батька нанашком, а вибрану маму -- нанашкою (очевидно, від слова наш, тобто свій, такий, як свій рідний). Народна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків, слухали їх порад, з вдячністю сприймали зауваження, тобто так само ретельно виконували їхні вказівки, як і рідних батька й матері. Звичайно, що батьки із задоволенням сприймають таку громадську допомогу у вихованні, нерідко, особливо в святкові дні, відвідують своїх кумів, приносять дарунки. Кум і кума, в свою чергу, обдаровують гостинцями своїх підопічних, які у відповідь на це прагнуть радувати їх гарною поведінкою, приходять до них додому, розповідають про свої справи.

Сімейно-побутові стосунки, які складаються на основі кумівства, значною мірою посилюють потенціальні можливості сім'ї у вихованні дітей. В особі кумів батьки бачать порадників і помічників у вихованні своїх дітей, а також певною мірою і громадських контролерів (устами кумів часто передається громадська думка про вихованість дітей у тій чи іншій сім'ї). Українське народне прислів'я «Що кум, то ум» свідчить про досить активну педагогічну дію і авторитет кумів. Все це й сформувало такий загальний висновок, що «куми рідніші, ніж брати».

Про авторитет інституту кумівства свідчить і те, що під час першого дня весілля кумам відводиться одне з найпочесніших місць -- навпроти молодих, перші скибки весільного короваю вручаються саме їм -- почесним батькам молодої і молодого. Другого дня рідні і почесні батьки сідають на місце молодих, молода пара вшановує їх.

У куми намагаються запросити людей статечних, авторитетних, розсудливих, працьовитих, які викликають почуття поваги й симпатії («Батьки суджені, а куми люблені»). У куми зпрошуються люди як по лінії кровних, так і свояцьких зв'язків, а також сусіди, знайомі, тобто сторонні. Колись були ще так звані стрічні куми -- перші зустрічні, яких запрошували бути кумами (за принципом «кого доля приведе»). Найчастіше це робили з забобонних мотивів, особливо тоді, коли діти вмирали. Існувало повір'я, що таким способом можна відвернути злі сили, які шкодять здоров'ю дитини.

Кількість кумів може бути різною: від одної до двох-трьох пар. На Поділлі кількість їх досягала п'яти пар і більше. А на значній частині Правобережної України в кінці XIX -- на початку XX сторіччя поширений був звичай навіть колективного кумівства, нерідко з певною внутрішньою градацією між кумами: особи, які входили в першу пару кумів, називалися старшими (або першими) кумами, всі інші -- молодшими кумами (до речі, в метричній книзі церква фіксувала тільки старших кумів). Мотиви колективного кумівства в народній педагогіці різні. Найтиповішим серед них є бажання розгалузити свояцькі зв'язки, а водночас і розширити педагогічне коло людей, наділених громадським обов'язком допомагати батькам у вихованні дітей. Були й інші мотиви меркантильного, а то й забобонного характеру: чим більше кумів, тим багатше крижмо -- подарунки новонародженому, певніший розрахунок на матеріальну допомогу в сімейному господарстві; чим більше кумів, тим вірогідніше, що дитина буде жити тощо. Отже, кумівство зводилося до одного -- сприяти зміцненню здоров'я та благополуччю дитини, забезпеченню належного виховання дітей у сім'ї. Усе це свідчить про те, що кумівство як знахідка народної педагогіки і форма залучення громадськості на допомогу сім'ї у вихованні дітей має прогресивний характер і заслуговує того, щоб її зберегти в здоровій основі, творчо збагативши новими педагогічними елементами.

У новому обряді урочистої реєстрації новонароджених зберігається давній звичай нашого народу обирати почесних батьків (кумів). Почесні батьки в сучасному розумінні -- це близькі особи, родичі, друзі, сусіди чи товариші, які разом з рідними батьками дитини беруть участь в обряді реєстрації новонародженого. Вони допомагають батькам виховувати дитину і в майбутньому виступають як порадники і помічники своїх підопічних.

Урочисте проголошення почесних батьків (кумів) перед громадою -- невід'ємна частина сучасного громадянського обряду реєстрації новонароджених, в основі якого лежать не якісь містичні, а глибоко моральні, зумовлені реальним життям дії, пов'язані з прилюдним визнанням немовляти громадянином України, наданням йому імені та поздоровленням батьків з народженням дитини. Імена кумів -- почесних батька й матері -- не раз фігурують під час згаданого обряду. До них з хвилюючим словом звертається обрядовий староста, закликаючи їх бути справжніми помічниками батьків у вихованні новонародженого, не шкодувати для цієї почесної справи сил і енергії, гідно виправдати високу громадську місію почесних батьків. На честь кумів звучить величальна пісня. Обрядовий староста пов'язує кумам кольорові стрічки як символ надії, що вони будуть сприяти хорошому вихованню дитини. Ті, в свою чергу, запевняють батьків та всіх присутніх, що високу громадську місію кумів будуть нести з честю, виявлене їм довір'я виправдають, дбаючи, щоб дитина росла доброю, розумною, чесною, працьовитою, в любові до батьків і рідної країни. Під мелодії величальних пісень відбувається зворушливе вітання теплим, щирим словом, квітами та подарунками. Завдяки такому емоційному й глибоко змістовному обряду давні традиційні куми з народу знову піднесені на почесний п'єдестал з відведенням їм народною педагогікою педагогічної функції бути помічником батьків у сімейному вихованні дітей. Так у свіжій обнові відродилась і набрала активної дії і нового змісту давня добра й мудра традиція народної педагогіки запрошення в куми, що дало змогу в сучасних умовах розширити коло осіб, які морально відповідають за виховання нової людини.

Наявність кумів, звичайно, не применшує, а підносить роль батьків у сімейному вихованні. Народна педагогіка всіляко посилює цю роль педагогічною допомогою з боку громадськості через кумівство, а у випадках втрати рідних батьків дає змогу замінити їх названими батьками. У народному розумінні названий -- це той, який не перебуває в кровних, родинних зв'язках, нерідний. А звідси названий батько -- чоловік, який узяв на виховання, прийняв за свою чужу дитину, названа мати -- жінка, яка взяла на виховання, прийняла за свою чужу дитину. Свояцькі зв'язки по лінії названих батьків визначаються так: названа дочка -- це та, яку взяли на виховання, прийняли за свою дочку; названий син -- той, кого взяли на виховання, всиновили, названа сестра -- та, з якою хто-небудь побратався, названий брат -- той, з яким хто-небудь побратався. Ми розглянули дані поняття народної педагогіки так докладно не випадково. Річ у тім, що подекуди в літературі та й живій практиці ототожнюють кумів з названими батьками. Інколи ці слова сприймають як ідентичні синоніми в ряді: кум, почесні батьки, названі батьки. Так, куми -- це почесні батьки в сучасному розумінні цього слова. Їх ще називають запрошеними батьками, обрядовими батьками (бо беруть участь в обряді реєстрації новонародженого) або другими батьками. Але аж ніяк не названими батьками. Інша річ, якщо кум усиновив чи удочерив когось зі своїх підопічних. Тоді він стає ще й названим батьком.

Названі батьки для дітей-сиріт як рідні. При названих батьках вони вже не повинні відчувати сирітства. Народна педагогіка вимагає, щоб діти слухали названих батьків, виконували їх вимоги, поважали, рахувалися з їхніми порадами, шанували й любили. Саме ця ідея втілена в українській народній казці «Названий батько». Казка починається так: «Зосталися три брати сиротами -- ні батька, ні неньки. І дома нема нічого ---ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всіх втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

-- Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

-- Найматися.

-- Хіба в вас свого хазяйства нема?

-- Нема, -- кажуть. -- Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.

Тоді дід і каже: -- Добре! Коли так, будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись».

Названий батько додержав обіцянки, подбав, щоб сини одружилися, завели хазяйство. І побажав кожному з них: «Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!» та й пішов по світах, зробивши з синів самостійних людей. «А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові допомогти, то того й не нагадуй -- дуже скупий був. Підстарший брат теж розбагатів. Стали на нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться».

Через певний час батько вирішив перевірити, «подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

-- Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

-- Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, -- я сам недавно на ноги зіп'явся.

А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обороги, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!

Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро -- і все добро запалало».

Не виконав заповіту названого батька й підстарший син, скривдивши старого. То й згорів в кару за це разом із своїм маєтком.

-- «Приходить той дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний». Третій, наймолодший син, щиро прийняв старого, запросив до хати, разом з дружиною пригостили, гарно одягнули, допомогли вилікувати на його грудях велику, страшну рану, нагодували, напоїли. Щоб позбавити старого від страшної недуги, третій брат спалив свою хату і все своє добро, щоб попелом з цього «затоптати рану», бо це, як сказав старий, були тільки єдині ліки для нього. «Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату -- жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум'ям і взялася -- де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

-- Бачу, -- каже, -- сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!

Тут відразу пізнав чоловік названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема».

Народна педагогіка виробила й застосовує чимало ефективних форм допомоги сім'ї з боку громадськості у вихованні дітей (батьківські комітети при школах, комісії сприяння сім'ї та школі, шефські громадські пости, ради батьків по роботі з дітьми та підлітками за місцем проживання, квартальні комітети та ін.).

Размещено на Allbest.ru