Внесок вітчизняних методистів-природознавців у розвиток природничої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Внесок вітчизняних методистів-природознавців у розвиток природничої освіти

Л.В. Никитюк

Постановка проблеми. Національною доктриною розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті, Державним стандартом загальної і повної середньої освіти, Концепцією екологічної освіти, Концепцією профільного навчання у старшій школі основними стратегічними напрямами розвитку природничої освіти в умовах сьогодення визначено розробку наукових засад такої освіти на основі здобутків української та зарубіжної педагогічної практики за участю провідних учених НАПН України й Міністерства екології та природних ресурсів України, активізацію діяльності громадських екологічних організацій. природничий навчання школяр

Визначення тенденцій і шляхів подальшого вдосконалення природничої освіти школярів вимагає аналізу, осмислення й використання досвіду природничої освіти, що надає додаткові можливості обґрунтованого впровадження новітніх освітніх технологій, здійснення необхідних змін щодо змісту, методів, організаційних форм навчання учнів. Увага до історичного періоду другої половини ХІХ - початку ХХ століття зумовлена суттєвими здобутками у сфері природничої освіти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні засади вітчизняної гімназичної освіти, специфіку змісту навчальних курсів, у тому числі з природознавства, висвітлено у фундаментальних працях В. Вихрущ, В. Євдокимова, С. Золотухіної, А. Мартін, О. Пругавіна, Т. Собченко, М. Чехова та ін. Нововведення в галузі природничої освіти гімназистів відображено в наукових працях В. Зуєва, О. Герда, Д. Кайгородова, Т. Лутаєвої, В. Половцова та ін. Досвід організації природничої освіти в різних типах освітніх закладів відображено в історико-педагогічних дослідженнях Л. Березівської, Н. Побірченко.

Виділення не вирішених раніше питань загальної проблеми, котрим присвячується стаття. Вивчення літератури доводить, що питання природничої освіти безпосередньо не розглядалися як пріоритетні в період розвитку українського шкільництва ХУІ - ХУІІ ст. Водночас, спираючись на ґрунтовні дослідження діяльності братських шкіл С. Сірополка та ін., можемо припустити, що певні заходи з метою формування елементів природничих знань робилися в межах національного, громадянського виховання [7].

Мета статті - конкретизувати становлення природничої освіти в історії вітчизняної педагогічної думки у XVN-ХІХ столітті.

Виклад основного матеріалу. Великим ученими, які плідно працювали в братських школах, вважаються К. Ставровецький (Транквіліон), К. Сакович, М. Смотрицький, Ф. Євлевич, які розробляли гуманістичні вчення про людину, її місце у світі, у природі, про ставлення людини до природи.

У просвітника К. Транквіліона-Ставровецького (1646 р.) виявлено цікаві способи інтегрування християнського віровчення і досягнень природодослідників. Наприклад, він уважав, що Всесвіт складається з чотирьох світів: невидимого (вищі сили), видимого (природа), малого (людина) і хтостивого (диявольського). Невидимим є світ Бога та ангелів, які супроводжують життя людей, керують явищами видимого світу, зокрема стихійними. Видимий світ складається з чотирьох стихій, які різняться одна від одної вагою. Нижча і найважча - земля, вище неї - вода, над водою - повітря, найлегша стихія - вогонь. З вогню створені небесні світила, з повітря - дихання людей і тварин, з води - водяні істоти (риби, змії тощо), із землі - наземні тварини й рослини. Усі природні елементи поділяються на важкі (земля й вода) та легкі (повітря й вогонь). Під впливом тепла відбувається випаровування води, яка підіймається вгору, утворюючи хмари. Від зіткнення водяних хмар з небесним вогнем з'являються грім і блискавка, а вода знов повертається на землю. Тобто відбувається взаємозв'язок природних елементів [8].

У ході наукового дослідження виявлено, що К. Транквіліон-Ставровецький вважав, що рух Сонця, зумовлює зміну чотирьох пір року, а також дня і ночі. Причому, коли з одного боку землі - день, то з другого - ніч. Деякі вчені вважали, що земля розташована на водах, інші - підвішена в просторі Богом ні на чому. Дехто стверджував, що земля кругла, мов яблуко. Все на землі створено для потреб людини - живі і неживі елементи природи [8, с. 80-84]. Однак, як стверджують дослідники, природничо- наукові погляди К. Транквіліона-Ставровецького були ще досить обмежені. Система М. Коперніка не знайшла відбиття в його працях. Водночас автор намагався знайти пояснення явищам природи в самій природі, а не в надприродних силах, відкидаючи численні біблійні легенди (наприклад, про громовержця Іллю та ін.). Найважливіша сила душі - розум. З ним пов'язані інші сили: воля, пам'ять, доброта, думка, розум, хитрість, мрії, судження, радість, любов. Ум і розум, за К. Транквіліоном-Ставровецьким, - не одне й теж. Ум - сила внутрішня. А розум приходить ззовні: "Від іншого навчишся і розумієш - то розум". Взагалі, К. Транквіліон-Ставровецький намагався поєднати релігійні й природничі знання.

Основою становлення природничої освіти в другій половині XVII ст. стала і вітчизняна натурфілософія, яка виникла в рамках схоластичного методу і схоластичної картини світу. У біології XVIII ст. помітним явищем були праці природодослідників - шведа К. Ліннея (1707 - 1778), який розробив систему класифікації рослин і тварин, знайшов і описав близько 1500 нових видів рослин, уточнив поняття виду, висловив думку про можливість мінливості видів. Основною працею Ж. Бюффона (1707 - 1788) була 36-томна "Природнича історія", у якій поряд з описами рослин і тварин містяться ідеї про змінюваність видів, розмноження і розвиток організмів та єдність рослинного і тваринного світу, котра стала цілою епохою у природознавстві [5, с. 11]. Отже, у вказаний історичний період було сформовано цілісну базу системи природничих наук, започатковано нові її напрями.

У XVIII ст. у зв'язку з потребами суспільства у викопній мінеральній сировині і зростанням інтересу до вивчення земних надр формувалася геологія як окрема гілка природознавства. Що ж до ґенези природознавства в Україні у розглядуваний період, то у зв'язку з особливостями її історичного розвитку, про які йшлося вище, можна говорити тільки про окремі елементи природничо-наукових знань. Науково-просвітній прогрес в українських землях відбувався під позитивним впливом визначних учених, громадських діячів Європи.

Установлено, що географію як навчальний предмет уперше ввів митрополит А. Могилянський. Остаточно географію та історію запроваджено в навчальний процес 1787 р. Викладачі Києво-Могилянської академії, користуючись науково цінним матеріалом біологічних трактатів Аристотеля, намагалися пояснити прояв життєдіяльності, виходячи з властивостей матерії, інколи пов'язуючи біологічні дані з біблейськими міфами [1]. Оригінальністю та самостійністю відрізнялися наукові переконання в природничій галузі Ф. Прокоповича (1681 - 1736), який, маючи два власних мікроскопи (то були одні з перших мікроскопів Росії), досліджував проблеми самозародження життя.

Науковцями з'ясовано, що, базуючись на ученні Аристотеля, викладачі академії намагались пояснити прояв органічного життя властивостями живої матерії. Вони розвивали цікаві ідеї про виникнення органічного світу, про перехід простих форм життя в складні. Визнаючи Бога як першопричину всього, вчені висловлювали ідеї про збереження та рух матерії.

Вартою уваги у вказаний історичний період є спадщина Г. Кониського (1717 - 1795) - педагога, культурного і церковного діяча. У своєму курсі "Фізики", прочитаному в Києво-Могилянській академії, вчений ототожнював природу й матерію, твердив, що "першій матерії" відповідає сама природа; коректно заперечував уявлення про пасивність природних речей: "Думка, яка встановлює лише принцип пасивності природних речей, не може бути доведеною", а "природа є принципом і причиною руху і спокою", "рух зумовлює природа", оскільки Бог створює природу такою, що не слід уже втручатися в її процеси. Такі погляди вченого - значне методологічне зрушення й відхід від відомої парадигми, що вносить нові елементи в розуміння освітньо-виховних процесів. "Розведення" божественного (наявність якого визнається) і природного не випадкове. Цього принципу Г. Кониський дотримувався й у своїх педагогічних поглядах: тільки систематична й цілеспрямована освітньо-виховна діяльність, а не наперед визначена доля забезпечує людині можливість свідомого вибору й визначення життєвого шляху [1, с. 170-172].

Слід підкреслити, що діяльність передових вчених - вихованців Києво- Могилянської академії - слугувала показником у розповсюдженні філософських та природничо-наукових знань, становленні гуманістичної педагогіки, розвитку шкільництва і наук, а отже, сприяла утвердженню значимості виховання в учнівської молоді бережливого ставлення до природи.

Наприклад, С. Полоцький (1629-1680) написав низку праць дидактичного характеру, які містили відомості з історії, географії, природознавства, пояснення іншомовної наукової термінології. Зазначимо також, що прогрес природничих знань закономірно привів до необхідності формування та виділення системи природничої освіти як форми професійного навчання.

Узагальнення науково-педагогічних джерел [1; 8; 3; 4] дало підстави для висновку про те, що у вітчизняній педагогічній думці періоду бароко ідеї природничої освіти розвивалися у двох напрямах: науково-просвітительському, який був представлений працями Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Г. Щербацького та ін. і реалізований у викладанні таких природничих предметів, як астрономія, географія, медицина; та етико-гуманістичному. Окремо, слід виділити досягнення автора етико-гуманістичного напряму в освіті, випускника Києво-Могилянської академії, слобожанського просвітителя - Г. Сковороду (1722 - 1794) [3; 8]. У його етичному вченні значне місце посідала проблема людини, її щастя та шляхів його досягнення. Г. Сковорода пов'язував щастя з природою, із взаємодією людини і природи, з працею, яка відповідає природному покликанню та моральному самовдосконаленню. Просвітительські ідеї Г. Сковороди вплинули на передову педагогічну, філософську та суспільно- політичну думку не тільки України, Слобожанщини, а й педагогічну думку Росії та багатьох інших країн світу. За філософським ученням Г. Сковороди - мандрівного учителя, було три світи: великий, або космос, малий - мікрокосмос, або людина, і третій - символічний, або Біблія. Філософ вважав, що Біблію треба розуміти тільки символічно, а ось перший і другий світи - нерозривні між собою, тобто людина - це частина космосу, нерозривно поєднана з природою. Таким чином, через думки, світогляд людина пов'язана з космосом, природою, природнича освіта є справою доброчинною.

У своїх філософських трактатах і поезіях Г. Сковорода наголошував на доцільності простого життя, яке наближається до натури (природи). Ці погляди реалізувалися в педагогічних міркуваннях просвітителя щодо необхідності пізнання натури дитини, її здібностей і схильностей.

До витоків природничої освіти варто віднести узагальнення Я. Козельського (1729-1795) - філософа, ученого-енциклопедиста, який у творі "Філософічні пропозиції" пропонував оригінальний критерій класифікації наук. Варто вказати, що становленню природничої освіти сприяло прийняття шкільного статуту в 1786 р., за яким передбачалося забезпечення викладання наочними посібниками ("Збірка природних речей з усіх царств природи"), математичним і фізичним знаряддям та моделями. Для унаочнення запроваджувались таблиці, які служили, крім того, посібниками для розвитку пам'яті й уваги.

Становленню вітчизняної природничої освіти сприяла й підготовка підручника В. Зуєвим "Нариси природничої історії", що вийшов у світ у 1786 р. і був єдиним і досить вдалим підручником до кінця XVIII ст. [6]. Певною мірою становленню вітчизняною природничої освіти сприяв розвиток медицини і гігієни. Кінець XVIII ст. в історії медичної освіти позначений відкриттям 1787 р. у Єлисаветграді (нині Кіровоград) першої в Україні медико-хірургічної школи, що проіснувала до 1796 р. [6].

Медицина, яка активно розвивалась у той час, потребувала проведення ботанічних досліджень з метою пошуку, вивчення та практичного застосування лікарських рослин. Не випадково перші лікарі, випускники Києво-Могилянської академії, були знавцями рослинного світу. Так, видатний акушер Н. Амбодик-Максимович (1744 - 1812) опублікував термінологічний "Словарь ботанический, содержащий наименование растений и их частей" (1795) і перший підручник з ботаніки "Ботаники начальные основи" (1804), де описав флору України. Один із засновників вітчизняної епідеміології С. Андрієвський (1760 - 1818) вважав цілющі трави дієвим засобом лікування [5].

Розробка питань систематики рослин сприяла успіху у флористичних дослідженнях. Значний внесок у цей напрямок досліджень зробив М. Максимович. Він опублікував 1831 р. перший в Україні підручник із систематики рослин, де сформульовано уявлення про їх спорідненість, виникнення різновидів і формування з них видів, а також запропоновано найдовершенішу на той час природну систему рослин. Оригінальну систему рослинного світу запропонував дещо пізніше Р. Траутфеттер.

Отже, протягом першої половини XIX ст. досить повно вивчено флору вищих рослин України, відомості ж щодо нижчих рослин були біднішими й розрізненими.

Вивчення рослинного світу супроводжувалося роботою із збагачення його цінними видами деревних, чагарникових та трав'янистих рослин. У першій половині XIX ст. на території України створено чимало державних і приватних ботанічних садів та дендропарків, найбільшими з яких були Нікітський ботанічний сад (1812), ботанічний сад Харківського університету (1804), Кременецький ботанічний сад (1806) та Акліматизаційний сад І. Каразіна на хуторі Основ'янці Харківської губернії (1809). Центром робіт з акліматизації та інтродукції рослин став Нікітський ботанічний сад, який на початку 60-х pp. налічував понад 4000 видів і різновидів плодових і декоративних рослин з різних куточків земної кулі.

Характерною рисою 60-х pp. було пробудження в широких колах населення інтересу до природознавства, передусім до біології. Цьому сприяла поява великої кількості журналів різних напрямів. Наукова журналістика розпочала боротьбу за нові ідеї й методи в біології. На цей час вже було створено передумови для і широких теоретичних узагальнень у галузі біології щодо спорідненості між організмами, єдності організму як цілісної системи та єдності органічного світу. Водночас посилюється процес диференціації біологічних наук, з'являються нові напрями, зростає інтерес до прикладних досліджень.

Висновки і перспективи подальших наукових розвідок

Отже, історія природознавства нерозривно пов'язана з історією суспільства і кожному типу й рівню розвитку продуктивних сил, техніка відповідає своєрідному періоду в історії природознавства. Як самостійне систематичне дослідження природи виникло в другій половині XV століття. В Україні становленню природничої освіти сприяли напрацювання викладачів Києво- Могилянської академії (Ф. Прокопович, М. Тереховський та ін.), філософські та педагогічні погляди Г. Сковороди, Г. Кониського. Вони розробляли гуманістичні вчення про людину, її місце у світі, у природі, про ставлення людини до природи.

Література