Еволюція моделей інноваційного процесу як концептуальне підґрунтя вимог до професіонала з інноваційної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (Україна, Київ)

Еволюція моделей інноваційного процесу як концептуальне підґрунтя вимог до професіонала з інноваційної діяльності

Терещенко М.М.

здобувач

Як свідчить досвід різних країн, сучасна конкурентоздатність підприємств забезпечується численними інституційними умовами, серед яких переважають побудова та розвиток ефективної інноваційної системи. Остання постає як сукупність різноманітних організацій, інститутів і структурних підрозділів, які спільно або індивідуально формують фактори впливу на процес розвитку та розповсюдження нових технологій.

Інноваційні процеси в економіці перебувають останнім часом в полі зору посиленої уваги з боку як закордонних, так і вітчизняних фахівців. Загальні риси інноваційних процесів наприкінці XX ст. виділені Н. Івановою, значний вклад в дослідження сутності інноваційного процесу та шляхів його прискорення в Україні внесли Л. Антонюк, М. Гаман, О. Дацій, А. Ковач, А. Поручник, В. Савчук та ін. [1; 5-7], окремі аспекти зарубіжного досвіду стимулювання інноваційної діяльності досліджено Д. Вілдом, В. Івановим, П. Консейсао, П. Квінтасом, Т. Коно, Д. Мессі, С. Ропером, Ф. Сантоса, М. Хейтор та іншими [10-11; 13; 16]. Управління інноваціями та менеджмент інновацій розглядаються сьогодні як провідний механізм оптимізації та підвищення ефективності процесу здобуття конкурентних переваг на основі нововведень. Цьому питанню присвячені роботи В. Зініна [5], Н. Шубнякової [19].

Проте невирішеною проблемою залишається питання особливостей та механізмів функціонування інноваційного середовища як середовища дії управителів та фахівців з інновацій; взаємовпливів специфіки середовища та вимог, що висуваються до якостей професіонала. Так, аналізуючи постать фахівця з інновацій в розрізі його компетенцій, необхідно звернутись до аналізу сучасної специфіки інноваційних процесів: до їх динаміки, трансформацій, механізмів. Метою цієї статті є уточнення основних концептуальних моделей інноваційного процесу в історії людства та особливостей їх впливу на фахові вимоги до професіонала з інноваційної діяльності.

В результаті численної кількості випадкових взаємодій за участю різноманітних людей та організацій, породжується система взаємозалежних інститутів, які створюють, зберігають і передають знання, вміння, навички та артефакти, визначають нові технології. Отже, ефективність функціонування системи ґрунтується на організаційних, інституційних і соціокультурних взаємодіях, а не виключно на технологіях як таких [19, с. 12]. Розуміння та сприйняття цієї обставини дозволяє розглядати інноваційний потенціал підприємства як складову соціально-економічних та соціокультурних процесів.

Якщо взяти за методологічну основу процесне бачення інноваційного середовища, то соціокультурний та соціально-економічний аспект є найбільш перспективними для пошуку способів підвищення рівня конкурентоздатності на основі інновацій. Крім індивідуальних підприємницьких і дослідницьких зусиль, важливим чинником є державна політика, адже для держави інновації є способом підвищення зайнятості та стимулювання економічного зростання при збереженні життєвих цінностей і національних традицій.

Стає очевидним, що інновації не мають прямого відношення виключно до наукових відкриттів та підлягають впливу багатьох інших факторів. Тому інновації можуть сприйматись як нелінійний процес, що включає в себе дослідження, проектування, виробництво, маркетинг, фінанси, сервіс після продажу, правове забезпечення тощо. Конкурентоздатність, яка ґрунтується на інноваціях, не може базуватись виключно на інвестиціях в нові технології та обладнання. Інновація - це в першу чергу нові знання (інформація), яка збирається та переробляється організацією або окремими людьми [19, с. 13].

У сучасному динамічному світі нормою стає не одиничний акт впровадження нововведення, а цілеспрямована система заходів із розробки, впровадження, виробництва та комерціалізації новацій. Така інноваційна діяльність може бути представлена як процес творчості, як максима інноваційної альтернативи, інноваційної потреби та підприємницької ініціативи на різних рівнях: державному, організаційному, індивідуальному. Якість такої діяльності є ключовою передумовою успіху в сучасних умовах [12].

Сучасним соціально-економічним процесам властива потужна інноваційна спрямованість, тому виникає потреба у використанні нових форм управління, які враховуватимуть зростаюче значення неречовинних форм та інноваційних чинників економічного зростання. Це накладає нові вимоги на компетенції професіонала і актуалізує особливий тип управління, спрямованого на управління процесами оновлення всіх елементів соціально-економічних систем.

Таким типом управління постає менеджмент інновацій - самостійна галузь професійної діяльності, спрямована на досягнення будь-якою організаційною структурою інноваційних цілей шляхом використання наявних ресурсів. Деякі спеціалісти вважають, що в епоху розвитку постіндустріального суспільства менеджмент інновацій переростає вузькі межі функціональної компетенції. З мірою розвитку інноваційної спрямованості економіки, посилення техніко-технологічної насиченості науки, зростання економічної доцільності нововведень менеджмент інновацій набуває рис найважливішого соціально-економічного інституту, що чинить вплив на різні сфери людської діяльності.

Сьогодні інноваційні компанії виступають організаціями, які генерують нові знання, застосовуючи їх в області дизайну, виробництва, торгівлі, надання послуг. Практично всі види продукції включають в себе упредметнені знання - від складного виробничого обладнання до побутової техніки. При цьому об'єктом управління стають «невловимі» інтелектуальні активи організації. На відміну від періоду індустріалізації, сьогодні фірми відстежують появу нових знань ще на етапі проведення фундаментальних досліджень і прагнуть першими отримати позитивні результати у своє розпорядження. В результаті науково-технічний прогрес поступово трансформується в науково-технічні перегони [3, с. 21-25]. Частка капіталізації знань в сумарному показнику капіталізації середнього сучасного високотехнологічного підприємства сягає 85% [14, с. 35-39]. При цьому найціннішими знаннями є ті, що можуть знайти форму інтелектуальної власності: у вигляді винаходів, промислових зразків, корисних моделей, товарних знаків, програм для ЕОМ, баз даних і т.п. Як зазначає В. Зінов, сьогодні на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85% - у США, 89% - у Великобританії, 90% - в Японії. При загальному збільшенні числа робочих місць на 25% зайнятість фахівців у сфері високих технологій збільшиться на 40-75% [5, с. 26].

Більшість дослідників зводять розуміння інноваційної діяльності до отримання та використання лише наукового знання - знання, що є результатом організаційно оформлених результатів розробок, які здійснюються відповідно до певних процедур, і тому доступного для передачі і використання іншими користувачами. Відповідно до цього менеджмент інновацій організаційно часто обмежується науковими, науково-технічними і спеціалізованими інноваційними організаціями, а функціонально - просуванням науково-технічного продукту зі сфери НДДКР у виробництво [5, с. 35].

Наприклад, С. Ільєнкова, характеризуючи менеджмент інновацій, визначає, що професіонали з управління інноваціями можуть діяти у різних структурах (академіях наук, ВНЗ, наукових товариствах, дослідницьких організаціях, конструкторських бюро тощо), створюючи творчі колективи, займаючись пошуком і поширенням нововведень, формуванням портфеля замовлень на наукові дослідження і розробки. І. Коршунов і A. Тріфілова, описуючи еволюцію менеджменту інновацій, також ставлять в основу передусім розвиток методів управління НДДКР [5, с. 36].

Не зменшуючи важливості наукового знання в сучасній інноваційній діяльності, необхідно навести досить суттєві заперечення щодо обмеження розуміння інновацій як похідних виключно від наукового знання.

Можна виокремити два основні підходи до розуміння динаміки інноваційного процесу. Сутність першого полягає в тому, що інновації та науково-технічний прогрес розглядаються як здатний до саморозвитку динамічний процес, зворотна реакція на можливості науково-технічної думки, що постійно розвивається на основі ендогенних чинників. Цей підхід є методологічною основою гіпотези «техногенного поштовху», що заснована на ідеї автономного розвитку науки і не надає великого значення зв'язку між економічним середовищем та технічним прогресом. Близькою є гіпотеза «економічного ефекту», що пов'язує винахідницьку активність і частоту наступних інновацій. На відміну від відкриттів, породжених в основному розвитком наукового пізнання, винаходи виникають під впливом різних чинників: наукових, технологічних, економічних тощо.

Сутність другого підходу полягає в аналізі інновацій як результату об'єктивного процесу, що визначається відповідною потребою суспільства (споживацьким попитом, політичною або військовою необхідністю тощо) - тобто зовнішніми факторами. Цей підхід бере до уваги велику кількість винаходів та відкриттів, що з'явились одночасно та незалежно один від одного. Інакше кажучи, інновації з'являються як відповідь на певний імпульс, яким може постати і брак наукових знань, і економічний або соціальний фактор. На основі такого підходу виникає гіпотеза «тиску ринкового попиту» або «ринок-тяга», що стверджує економічні умови як пріоритетні для інноваційної діяльності. Саме ринковий попит на новації, а не пропозиції з боку науки і техніки, є визначальним для технологічного прогресу [10, с. 260].

Гіпотеза «ринок-тяга» пов'язує зростання інноваційних можливостей економіки з вимогами ринку, з появою нових галузей та реконструкцією старих. Японський економіст Т. Коно виділив чотири джерела інноваційних ідей: потреби ринку, можливості науки, потреби та політика компаній, уподібнення діючим компаніям [10, с. 260]. Але гіпотеза ринкового попиту не повністю пояснює коливання винахідницької активності, невизначеність результатів інноваційної діяльності. В країнах із розвиненою ринковою економікою все міцніші позиції серед дослідників завойовує думка про відмову від спрощеної лінійної залежності наукових розробок та економічного попиту.

Первинність ринкового попиту як рушійної сили інноваційного процесу не доведена з певною мірою очевидності. Е. Роудсом, Д. Відом були досліджені значні інновації більш ніж за 25 років, які в цілому свідчать про баланс науково-технологічної компоненти та фактору попиту [16, с. 121-131].

У той самий час «поштовх» наукових та технологічних відкриттів видається визначальним на початку розвитку конкретного нового промислового сектору, а «тяга ринку і споживацького попиту» більш важлива при наступному розвитку нового напрямку.

Велика кількість досліджень демонструють взаємообумовленість та комплексність усіх факторів, які впливають на інноваційну діяльність. Ряд дослідників у сфері інновацій дійшли висновку, що для аналізу закономірностей виникнення нововведень доцільно використовувати моделі, які ґрунтуються на принципі випадковості. Д. Сахал запропонував імовірнісну модель інноваційної діяльності, що базується на наступних принципах [17]:

витоки виникнення технічних відкриттів варто шукати в процесі складних взаємодій між багатьма факторами, що діють одночасно; оскільки цих факторів надзвичайно багато, остільки надзвичайно складно оцінити вплив кожного, тому інновація часто здається породженням випадковості;

інновація як спосіб вирішення проблеми залежить від міри її нагальності та частоти спроб розв'язання;

успіх у вирішенні технічної проблеми залежить від відповідного накопиченого з часом досвіду, у свою чергу вирішення існуючих проблем збагачує попередній досвід, ніби оцінюючи його у новому вимірі;

технологічне зрушення відбувається кумулятивно.

Сполучення описаних підходів проявляється у розвитку варіантів взаємодії учасників інноваційного процесу та еволюції моделей інноваційних процесів.

Перша модель інноваційного процесу з'являється у 50-60-х рр. ХХ ст. і носить назву лінійної моделі, або інноваційного ланцюга, який є результатом логічного поділу процесу на функціональні етапи. Таку модель можна назвати моделлю інновацій, що підштовхуються технологіями. Відповідно до цієї моделі, інноваційний процес розпочинається з фундаментальних досліджень у великих дослідницьких центрах і завершується у сфері збуту та використання продуктів. Таким чином, це простий послідовний процес з упором на роль НДДКР та ставленням до ринку лише як споживача результатів технологічної активності виробництва [5, с. 38]. За такого тлумачення нове наукове знання автоматично породжує прикладні ідеї, утворюючи нові продукти та процеси, - відповідно, воно має автоматично вести до економічного зростання.

Лінійна модель інноваційного процесу відображає зростаючу роль науки в промисловості. Так спосіб здобуття наукових знань та навчання відповідним технологіям професіоналів із інновацій набуває першочергового значення. На думку низки дослідників, лінійна модель має безліч значимих характеристик та цінних суспільних застосувань, проте все більша кількість дослідників виступають із її критикою, оскільки вона, як демонструє досвід, не віддзеркалює всю складність взаємин усередині системи інноваційних процесів: не дає змоги зазначити момент появи винаходу, не враховує механізми зворотного зв'язку між окремими ланками, не враховує зовнішні умови та ідеї, що з'являються поза дослідницьким підрозділом тощо [13, с. 141].

Технологічні зміни постають кумулятивним видом діяльності, тобто напрямок змін визначається станом тих технологій, що вже використовуються і суттєво визначають можливий діапазон інновацій. Тому майбутні знання обмежуються наявним досвідом, що також не враховується в лінійній моделі. Також лінійна модель майже не відображає ролі безпосереднього виробництва нового продукту. Наука призводить до певної технології, фундаментальні дослідження - до розробок та їх розповсюдження. В межах такого розподілу праці фахівці, які керують налагодженням нових ліній виробництва, починають діяти тільки наприкінці або вже після інноваційного процесу, тому їх вплив на управління інноваціями суттєво знижується [5, с. 44].

Означені недоліки зумовили виникнення інших моделей інноваційних процесів, більш складних у порівнянні з лінійною. Вони передбачають більше одного прямого шляху розвитку інновації від досліджень до комерціалізації: нові ідеї розробляються на всіх стадіях інноваційного процесу, в тому числі і на виробництві. Фундаментальні дослідження вже не розглядаються як єдина ініціююча сила. Проте це не зменшує ролі фундаментальної науки у інноваціях, а лише відображає той факт, що взаємозв'язки між нею та іншими стадіями, включаючи комерціалізацію, надто складні та не можуть бути представлені як прямолінійні, з повним розподілом на окремі фази [16, с. 125].

Виникнення другої моделі інноваційного процесу сягає 60-70-х років. Це лінійно-послідовна модель з упором на важливість ринку, на запити якого реагують НДДКР (відображення гіпотези «тиску ринку») [5, с. 46]. В цій моделі інноваційний процес розглядається як передача науково-технічного знання безпосередньо у сферу задоволення потреб споживача. Продукт при цьому перетворюється на носія технології, і форма, якої він набуває, визначається лише після встановлення зв'язку між технологією та потребою, яку вона задовольняє [18, с. 35]. В цьому випадку професіонал з інновацій має справу з суттєвими змінами в уявленнях розробника про характер перетворень науково-технічного потенціалу в цілі бізнесу, оскільки другий підхід орієнтується на потреби гіпотетичного споживача. Тому необхідною є значніша відповідність у поглядах між розробником інновацій та управителем, аніж зустрічається на більшості підприємств, а досягнення цієї відповідності може потребувати суттєвих організаційних змін [5, с. 46]. При цьому основна увага професіонала з управління інноваціями має бути спрямована не просто на високу технологічність, а на задоволення прихованих потреб та створення базисних інновацій, які реалізують масштабні науково-технічні розробки.

Третя модель інноваційного процесу актуалізується в період 70-80-х рр. ХХ ст. Вона може бути названа «пов'язаною» моделлю інноваційного процесу [5, с. 47]. Це значною мірою комбінація першої і другої моделей з акцентом на зв'язку технологічних можливостей з потребами ринку. Виходячи з цього, процеси, що відбуваються всередині підприємства, розуміються як шлях, що починається зі сприйняття нової ринкової можливості або нового наукового винаходу до аналітичного проектування нового продукту або процесу, розробки, виробництва і кінцевої реалізації. Для діяльності фахівця з інновацій важливу роль починає відігравати взаємодія між окремим підприємством і науково-технологічним середовищем, всередині якого діє це підприємство. Важливість зовнішніх по відношенню до підприємства джерел інновацій на рівні з власним НДДКР особливо відмічають І. Нонака та Х. Такетучі, оцінюючи це як один із факторів успіху японських компаній, які часто беруть на озброєння знання, створені ззовні організації. Компанії звертаються до розповсюдників продукції, державних установ і навіть конкурентів у пошуку нових аспектів проблем або ключів до їх рішення. Для японських підприємців характерне постійне введення нового через встановлення зв'язків між зовнішніми та внутрішніми джерелами новацій [5, с. 48]. Також ця модель наголошує на необхідності паралельних дій багатьох організацій в інноваційному процесі, адже підкреслює, що технічна інновація не є чітко вираженим багатостадійним процесом. Навпроти, поєднання НДДКР з ринком має перетворюватись на паралель, коли просування технології на ринок досягається через одночасні дії різних організацій.

Таким чином, наприкінці ХХ ст. виникає четверта модель інноваційного процесу, орієнтована на принципи японського менеджменту - інтерактивна модель [13, с. 158]. Вона акцентує увагу на паралельній діяльності інтегрованих груп та зовнішніх горизонтальних та вертикальних зв'язків. Одночасна робота над ідеєю кількох груп спеціалістів, що діють у різних напрямках, прискорює вирішення задачі. Позитивно характеризуючи досвід Японії в управлінні інноваціями, Д. Коземетські стверджує, що процес технологічних інновацій є певною мірою паралельною організацією роботи, оскільки багато що має робитись в один і той самий час у різних місцях. Проте це не повинно постати хаосом, оскільки в ньому має бути пов'язуюча структура, що поєднує різні дії, які є тимчасовими, проте обов'язковими для численних організацій для безперервного просування технології на ринок [20, р. 124].

На галузевому ринку ефективним інструментом необхідного паралелізму є суцільне середовище трансферу технологій у сполученні з численними процесами зворотного зв'язку. Необхідна інфраструктура комерціалізації технологій на галузевому ринку описується в термінах організаційної структури, ресурсів, методів управління та наявних інструментів та технологій управління. При цьому сам процес стимулюється творчістю та успішно реалізується через паралельну роботу, яка координується освітніми, урядовими та промисловими організаціями [20, р. 124].

Описані еволюційні зміни механізмів і середовища інноваційних процесів певним чином змінюють характеристики і вимоги до професіоналів з інновацій.

На початку зародження потужної хвилі інноваційних процесів у 50-х рр. ХХ ст. домінувало лінійне уявлення про них. Провідним поштовхом до виникнення і впровадження інновації визнавалась технологія та її розвиток. Уявлялось, що можливість виникнення, якість та затребуваність та перспективність інновацій залежить від потужності винахідницької ініціативи та рівня розвитку фундаментальних досліджень. Осередок інноваційних процесів уявлявся в межах наукових та дослідницьких закладів. В умовах такого середовища фахівець з інновацій мав в першу чергу бути компетентним та обізнаним із питань актуального технологічного розвитку наукомістких галузей знання, мати змогу прогнозувати, відстежувати та оцінювати тенденції та перспективи такого розвитку тощо. У 60-х роках під впливом гіпотези «тяги ринку» технологія перестає розглядатись як єдина необхідна основа інновації і, відповідно, змінюється роль професіонала з інновацій. Тепер він має не тільки і не стільки бути обізнаним з питань технологічного розвитку, скільки з проблематики потреб ринку, як наявних, так і майбутніх. Пізніше, у 70-х роках уявлення про важливість технології та ринку синтезуються у межах пов'язаної моделі, яка висуває до професіоналів із інновацій нові вимоги: тепер мало бути обізнаним у технологічному розвитку, чи уважним та прозорливим щодо потреб ринку. Тепер необхідно аналізувати перше і друге у їх постійному взаємозв'язку, при чому інновація починає розглядатись як постійний динамічний процес. В такому розумінні середовища інноваційного процесу у діяльності фахівця з інновацій важливу роль починає відігравати взаємодія між окремими підприємством і більш широким науково-технологічним середовищем, всередині якого діє дане підприємство. Наприкінці ХХ ст. виникає четверта модель інноваційного процесу, орієнтована на принципи японського менеджменту - інтерактивна модель. В її умовах професіонал з інновацій в першу чергу акцентує увагу на паралельній діяльності інтегрованих груп і зовнішніх горизонтальних та вертикальних зв'язків, пошуків внутрішніх і зовнішніх по відношенню до організації джерел нововведень, їх використанні, трансформації та узгодженні.

Таким чином, зміна уявлень про механізми інноваційного процесу як середовища діяльності професіонала з інновацій детермінує і роль цієї постаті та вимоги, що до неї висуваються. Кожна з означених моделей інноваційного процесу можлива для існування, залежно від конкретних суспільно-історичних, соціальних, економічних, політичних умов, рівня технологічного розвитку суспільства тощо. Тож, перспективою подальших розробок є детальний аналіз особистісних та професійних рис та якостей, якими мають володіти фахівці з інновацій для діяльності в різних умовах розвитку інноваційного середовища.

Список використаних джерел

інноваційний фаховий професіонал

1. Антонюк Л.Л. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації / Л.Л. Антонюк, А.М. Поручник, В.С. Савчук. - К.: КНЕУ, 2003. - 394 с.

2. Бобровська О. Інноваційне управління як важіль і джерело інноваційного розвитку регіонів [Електронний ресурс] / О. Бобровська. - Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2011-4/doc/1/03.pdf.

3. Вчерашний Р Инновации - инструмент экономического развития / Р Вчерашний, О. Сухарев // Инвестиции в России. - 2000. - № 11. - С. 21-25.

4. Захожай В. Статистика інвестиційної діяльності / В. Захожай, М. Кіт // Персонал. Журн. інтелект. еліти. - 2008. - № 8. - С. 10-17.

5. Зинов В.Г. Развитие системы профессиональной переподготовки менеджеров для повышения эффективности инновационной деятельности: теория и практика / В.Г. Зинов // Дисс. ... д. екон. наук: 08.00.05. - М., 2005. - 347 с.

6. Інноваційна модель розвитку економіки України в умовах глобалізації: монографія / О.І. Дацій, М.В. Гаман, Н.В. Дацій. - Донецьк: Юго-Восток, 2010. - 368 с.

7. Кирьяков А.Г. Основы инновационного предпринимательства / А.Г. Кирьяков, В.А. Максимов. - Ростов/н/Д.: Феникс, 2002. - 160 с.

8. Ковач А.В. Світові тенденції інноваційного процесу на сучасному етапі [Електронний ресурс] / А.В. Ковач. - Режим доступу: http://intkonf.org/kovach-av-svitovi-tendentsiyi- innovatsiynogo- protsesu-na-suchasnomu-etapi.

9. Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики / Н.Д. Кондратьев. - М.: Экономика, 1989. - 210 с.

10. Коно Т. Стратегия и структура японских предприятий / Т. Коно. - М.: Прогресс, 1986. - 384 с.

11. Консейсао П. Повышение значимости НИОКР в инновационной деятельности европейской промышленности / П. Консейсао, М. Хейтор, Ф. Сантос // Сб. статей: Трансфер технологий и эффективная реализация инноваций / отв. ред. Н.М. Фонштейн. - М.: АНХ, 1999. - С. 171.

12. Коршунов И.А. Современный менеджмент инноваций / И.А. Коршунов, A.A. Трифилова // Инновации. - 2003. - № 2-3. - С. 85-90.

13. Месси Д. Линейная модель инноваций: за и против / Д. Месси, П. Квинтас, Д. Вилд // Сб. статей: Трансфер технологий и эффективная реализация инноваций / отв. ред. Н.М. Фонштейн. - М.: АНХ, 1999. - С. 141.

14. Одинцов C.B. Место и роль интеллектуального капитала предприятия в современном мире / С.В. Одинцов // Наука и промышленность России. - 2002. - № 10. - С. 35-39.

15. Партин Г.О. Стратегічне управління інвестиційним кліматом національної економіки: проблеми та перспективи / Г.О. Партин // Економічний нобелівський вісник. - 2014. - № 1 (7). - С. 355-360.

16. Роудс Э. Технологии, теория инноваций и процесс их реализации / Э. Роудс, Д. Вилд // Сб. статей. Трансфер технологий и эффективная реализация инноваций / отв. ред. Н.М. Фонштейн. - М.: АНХ, 1999. - С. 121-137.

17. Сахал Д. Технический прогресс: концепции, модели, оценки / Д. Сахал. - М.: Финансы и статистика, 1985. - С. 66.

18. Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями / Б. Твисс. - М.: Экономика, 1989. - 271 с.

19. Шубнякова Н.Г. Формирование модели управления подготовкой инновационных менеджеров в условиях модернизации экономики / Н.Г. Шубнякова // Дисс. канд. экон. наук: 08.00.05. - Н. Новгород, 2011. - 123 с.

20. Kozmetsky G. Technology innovative challenge of new age / G. Kozmetsky // Impact: how 1С 2 Institute Research Affects Public Policy and Business Practices. - Westport, Connecticut, London, 1997. - 321 р.

Размещено на Allbest.ru