Історія вищої художньо-педагогічної освіти в Україні у роки другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія вищої художньо-педагогічної освіти в Україні у роки другої світової війни

Вступ

Період 1930 - 1940-х років є найбільш трагічним і маловивченим у історії вищої школи України, особливо її художньо-педагогічної освіти. Сталінський режим, впроваджуючи ідею денаціоналізації, нищив українську інтелігенцію й усіх фахівців, які не підтримували авантюрних проектів комуністичного режиму, на довгі десятиліття замовчуючи чимало постатей видатних художників-педагогів та їхні надбання, піддаючи різкій критиці цілі напрямки в педагогіці. Без ретельного вивчення означеного періоду в умовах концептуального переосмислення вітчизняної педагогічної думки неможливе ґрунтовне наукове висвітлення історії розвитку художньо-педагогічних процесів, що відбувалися протягом ХХ століття. Тому метою наданої статті є введення до наукового обігу маловідомих фактів що мали місце в освітньому просторі у 1940-1945 роках, спробі історичної реконструкції та висвітлення фактів про розвиток вищих художніх ВНЗ в Україні в період окупації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своїх наукових розвідках М. Криволапов звертається до документальних джерел, спогадів сучасників, історії становлення одного з провідних художніх закладів України - Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, проте автор підходить до проблеми розвитку художньої освіти з мистецтвознавчого боку. Такі вчені як С. Волков, Д. Крвавич, О. Ковальчук, Е. Мисько, М. Степко, Л. Соколюк, А. Чебикін, Р. Шмагало та інші, торкаються аналізу художніх творів, дослідження біографії окремих постатей художників та визначення їх ролі в художньо-мистецькому житті країни. Педагогічні аспекти, методичні засади, художньо-педагогічна система в цих працях подана фрагментарно. Науковці М. Бистра, В. Нестеренко, О. Потильчак зробили внесок у розробку історичних процесів становлення вищої освіти в умовах окупації на території Східної України, проте питання художньо-педагогічної освіти не розкрито.

Виклад основного матеріалу дослідження

художний педагогічний освіта

Війна 1941-1945 років призупинила розвиток вищої освіти в Україні, і художньо-педагогічної зокрема. У воєнний період у житті й роботі ВНЗ відбулися кардинальні зміни: значно скоротилася їх мережа, змінився студентський та педагогічний склад.

Ретельне вивчення історико-літературних і архівних джерел показує, що початок війни застав частину студентів Київського художнього інституту (КХІ) на літній навчально-творчій практиці (Канев, Яремче, Москва, Ленінград) [1, с. 152]. Не всі студенти змогли повернутися з практики до Києва своєчасно. Згідно з архівними документами на початок 1941/42 навчального року Київський художній інститут на чолі з ректором І. Штільманом поспішно направляють до Харкова, де за рішенням уряду він об'єднується з Харківським художнім інститутом (ХХІ). Управління в справах мистецтв звітує до РНК УРСР (від 10 вересня 1941 року): «Навчальний рік в Інституті розпочався 1 вересня 1941 року. Після об'єднання Харківського і Київського інститутів утворено такі факультети: 1. Живописний; 2. Графічний; 3. Архітектурний; 4. Скульптурний. На 1.09.1941 року числиться 129 студентів. Явилося на навчання 50% ... Згідно рішення Обкому КП (б) У, весь наявний склад студентів разом з професорсько-педагогічним персоналом відряджений 04.09 ц. р. на фортифікаційні роботи в розпорядження Кагановського РК КП(б) У (нині Київський р-н - Т.П.)» [3, арк. 65 зв.].

Усі навчальні заклади терміново переобладнують під військові потреби. Так, виконавчий комітет Харківської обласної ради відповідно до постанови РНК УРСР «Про підготовку до навчального 1941 - 42 року» надає інформацію про роботу інститутів, і зазначає що відповідно до списку навчальний корпус Харківського художнього інституту облаштований під шпиталь, а викладачі та студенти переведені до державної консерваторії [4, арк. 4].

Дослідженням установлено, що з кінця вересня 1941 року Рада народних Комісарів починає евакуацію вищих навчальних закладів і Харківський художній інститут відправляють до м. Енгельса з подальшим фінансуванням: «Дозволити Управлінню в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР на час тимчасової евакуації залишити на державному бюджеті заклади республіканської підлеглості м. Харкова, які евакуюються і перебувають тимчасово в містах: ...Енгельс - Харківський художній інститут - 170,2 тис. карб ...» [3, арк. 49]. З архівних відомостей дізнаємося про ряд обставин згідно з якими «... 19 і 22 вересня 1941 року в Казахстан було евакуйовано ешелонами Раднаркому групу художників, близько 30 . тільки незначній частині, що прибула до Алма-Ати з першим ешелоном, удалося прописатися в місті. Решті художників, що прибула другим ешелоном, не дивлячись на всі заходи перед радянськими і партійними організаціями Казахстану, не вдалося в той час поселитися в місті. Після довгих страждань (родини художників находилися 15 діб під відкритим небом) їх перевели в станцію Талгар, 24 кілометри від Алма- Ати. Українські художники в Талгарі й Алма-Ата, остались ... без жодних средств існування, а відсутність постійної праці, ростуча дорожнеча і умови зими ставлять у загрозливе положення життя художників, їх дружин і дітей ... У станиці Талгар художники живуть в селянських хатах разом з родинами. Відсутність світла, регулярного транспортного зв'язку з Алма-Ата, тіснота, не дають можливості як слід вести оборонну роботу по спеціальності. Тому художники України, що проживають у Талгарі, просять свій уряд підняти клопотання перед відповідними інстанціями, щоб їх перевели в Алма-Ата, створивши там мінімальні умови для життя і творчої праці» (оригінальна мова збережена) [5, арк. 27]. Згідно зі списком у м. Талгарі жили викладачі Харківського художнього інституту: В. Касіян, Е. Блох, С. Бесєдін; у Алма-Аті - Л. Муравін, М. Лисенко, Й. Дайц [там само].

З м. Енгельса Саратовської обл. об'єднаний Харківський і Київський художні інститути переводять до м. Самарканда (Узбекистан), де вони приєднуються до Московського художнього інституту і стають його українським відділенням (1941-1943). Як зазначає С. Куделко: «першу групу евакуйованих (21 студент) розмістили в приміщеннях Регістана на центральній площі м. Самарканду. У другому ешелоні прибули ще 130 осіб і потім, поодинці, приїхало ще 40. Загалом до грудня зібралося майже 300 осіб.Наприкінці березня 1942 року приїхала невелика група студентів Всеросійської академії мистецтв, яких було евакуйовано із блокадного Ленінграда. Загальне керівництво всіма відділами здійснював професор С. Герасимов, навчальною частиною завідував Г. Горощенко. Для обладнання навчальних кімнат і гуртожитків Облвиконкомом Самарканду було надано 10 приміщень: медресе Шир-Дор, медресе Улуг-Бека, декілька мечетей та шкіл, дві чайхани та інші. З грудня 1941 року почався навчальний процесс ...» [2, с. 135]. І російські, і українські викладачі працювали пліч-о-пліч. Взаємодія і взаємопроникнення національних культур, працівники яких недовгий, але напружений час працювали разом, сприяли збагаченню методичних підходів до навчання. Головним чином використовували за основу педагогічні принципи Ф. Кричевського, О. Мурашка, А. Петрицького, школи П. Чистякова.

У процесі опрацювання архівної документації та педагогічної періодики за окреслений період з'ясовано, що низка життєвих обставин не дозволила окремим викладачам і студентам виїхати в евакуацію. У Харкові залишилася частина студентів, викладачі і персонал ХХІ (близько 45 чоловік): М. Бурачек, М. Зубар, І. Іванов, М. Козик, О. Кокель, Є. Мінюра, В. Савин, М. Самокиш, О. Симонов, С. Прохоров та ін. У архівних документах згадуються маловідомі викладачі закладу О. Янківська, К. Кілессо, В. Троценко [8, арк. 34, 99]. Повернувся до роботи на посаду завідувача графічної майстерні О. Дмитревський, що був у 30-х роках репресований, як син священика і білогвардійця [8, арк. 74].

З ініціативи німецького командування Харківський художній інститут отримує статус національного і продовжує працювати під головуванням М. Козика (1941-1942). Згідно протоколу засідання ради Національного художнього інституту (НХІ) був затверджений статут закладу, режиму роботи виробничих майстерень, графік консультацій викладачів із студентами. НХІ випускав художника-фахівця в галузі станкового, монументального, світського й релігійного живопису, а також архітектора-художника зі спеціалізацією в галузі цивільного й церковного будівництва, планування й озеленення населених місць [7, арк. 4, 4 зв].

У Харківській міській управі був організований сектор мистецтв, який керував усіма мистецькими навчальними закладами та розробляв відповідні статути, навчальні плани і програми, конспекти, визначав штати для кожного типу закладу. Саме референтурою в справах мистецтв був складений план роботи для художнього інституту і повноцінної роботи живописної, скульптурної, літографічної, фотографічної майстерень [8, арк. 44].

Окупаційне життя вимагало від керівництва і викладачів Харківського інституту спрямувати свою діяльність у бік студійно-виробничої роботи, наблизивши її до окупаційних потреб: обслуговування німецької армії виставковою роботою, розгортання творчої діяльності художників по виготовленню релігійних зображень, ікон, портретів німецьких військових та українських діячів. Щоб хоч якось прогодуватися чи врятуватися від примусового вивезення до Німеччини, студенти і викладачі робили в уцілілій літографічній майстерні етикетки, вивіски, плакати, розробляли й друкували різдвяні листівки, гральні карти (за малюнками Г. Нарбута), виготовляли копії картин відомих українських пейзажистів [8, арк. 56, 62]. Для студентів і викладачів відкрилась можливість сполучити виробництво і навчання.

Відділ освіти намагався утворити при Харківському художньому інституті науково-атестаційну комісію в складі: М. Козика, М. Бурачека, С. Прохорова, О. Симонова, М. Зубаря, а також Художньої ради, яка б могла розглядати всі заходи, проекти і твори мистецького та архітектурного характеру у відповідності до вимог національного мистецтва [8, арк. 13, 58].

Ретельне вивчення архівних матеріалів вказує на те, що заняття у закладі довго не могли початися і, як зазначав начальник відділу управи В. Костенко: «незважаючи на всі заходи, що вживав відділ освіти, художній інститут і досі (жовтень 1942 - Т.П.) не зміг розгорнути своєї академічно-навчальної частини ... студенти розбіглися, професорсько-викладацький склад не використовується» [наші ректори, с. 141]. Керівництву інституту було доручено опрацювати навчальні плани, програми, визначити підручники та іншу необхідну літературу, підготувати кабінети для повноцінних академічних занять. Увесь навчальний процес впроваджувався у майстернях, у вигляді консультацій чи індивідуальних занять для невеликої групи студентів (3-5 чоловік) [8, арк. 62]. За участю директора інституту М. Козика проходили виробничі наради, звіти, згідно наміченого і затвердженого навчального плану. Так, на одному з засідань ради інституту, у присутності заступника обербургомістра В. Сєника, керівника відділу освіти управи П. Дриги вирішувалося питання доцільності існування інституту та розмежування цільових завдань інституту та ремісничої школи,

284яка відкрилася у вересні 1942 року і була спрямована на утилітарний характер та підготовку студентів до вступу в інститут. Позиція обербургомістра була однозначною: «інститут мусить існувати за всякої кількості студентів, а навчання в інституті може провадитись у формі студійної роботи» [7, арк. 6 зв.]. Згідно архівних матеріалів про стан художньо-ремісничої школи на 1 січня 1943 року в ній навчалося 125 чоловік, а в інституті лише 25 чоловік [10, арк. 1, 3].

Вивчення історико-архівних матеріалів показує, що в умовах окупаційного періоду усі навчальні програми були змінені й максимально наближені до військових потреб. Вагомий внесок у переробку навчальних програм внесли С. Прохоров, О. Кокель та ін. Як художники-академісти вони визнавали роботу з натурою головним видом усієї художньо-педагогічної роботи. Тому навіть у ті скрутні часи студенти закладу працювали з натурою (частіше за все це були офіцери і солдати вермахту або їхні союзники румунські та італійські військові). Звичайно навчальний процес не міг функціонувати на повну силу, і направлявся на виробничу діяльність, часом на шкоду суто-академічному напрямку. Застосовувалися усі можливі методи навчання, які можна було пристосувати до воєнного часу. Студенти поглиблено вивчали основи художньої майстерності, технологію матеріалів, реалізації українського національного стилю в образотворчій діяльності, тощо.

Отже, художня освіта на окупованих територіях у більшості використовувалася як ефективний засіб політико-ідеологічної і культурної залежності українців від німецького керівництва. Це у свою чергу призвело до різкого скорочення кількості педагогічних кадрів, студентства і повсюдного зниження освітнього і культурного рівня. Незважаючи на окупацію радянська система освіти виявилася життєстійкою і зазнавши на собі суттєвих утисків не втратила необхідних педагогічно-виховних якостей. Головна заслуга в цьому належала безсумнівно педагогічним кадрам, що були підготовлені радянською системою освіти.

Після остаточного звільнення м. Харкова радянськими військами поступово налагоджувалася й робота ВНЗ. Зі звіту ректора Харківського художнього інституту О. Симонова (1943-1945) за 1943 рік відомо, що «відновлюючи свою роботу в радянських умовах (24.08.43 - Т.П.), ... штат інституту разом з виробничими майстернями досягав 50 чол. З них учбово- викладацького й адміністративного персоналу - 12 чол. ...частина особового складу інституту, зв'язана з виробництвом, цілком перейшла на роботу до виробничих майстерень фонду. Учбова робота виявилась у відновленні занять у художньому інституті. Було переведено переєстрацію старих студентів і оголошено прийом нових за допомогою публікацій в газетах і розповсюдження друкованих об'яв. У наслідок цього зареєструвалося 9 старих студентів, було подано 20 заяв про прийом на І курс і поступило 77 запитів з периферії про умови прийому й навчання в інституті.

Навчальні заняття в інституті розпочалися фактично 1-го січня 1944 р. У сучасний момент загальна кількість студентів складається з 25 чоловік. З них на підготовчому курсі 7 чол.; на І - 11 чол.; на ІІ - 2 чол.; на ІІІ - 1 чол.; дипломників - 4 чол. Тяжкі матеріальні та харчові умови, так само, як і неможливість негайно відремонтувати власний гуртожиток дуже негативно відбиваються на відвідуванні студентами занять, збільшують плинність.

Розгорнено заняття з живопису, рисунку, композиції, історії мистецтва, перспективи, військової справи. Інші дисципліни включатимуться в міру підшукування відповідних керівників, що є вельми серйозною справо, беручи до уваги сучасний брак кваліфікаційних фахівців. Студенти УІ курсу приступили до переддипломної роботи за програмою, затвердженою Радою Інституту» [11, арк. 2 - 5]. (Оригінальна мова збережена).

Таким чином, заняття в інституті не припинялися, викладачі й керівництво закладу всіляко підтримували навчальний процес, намагаючись у цих страшних умовах демонструвати професійну компетентність. Зі спогадів Л. Чернова дізнаємося, що до Харківського інституту майже в перші дні після звільнення прибули з евакуації В. Мироненко, С. Бесєдін, Є. Світличний та ін. «.В одній з небагатьох кімнат, де були вікна, малювали Еміль Олександрівну, яка могла позувати за будь-якої температури. Семен Маркович (Прохоров - Т.П.) й Олексій Опанасович (Кокель - Т.П.) завжди були поруч і малювали разом зі всіма студентами. Поруч, на першому поверсі, почала працювати літографська майстерня; Є. Світличний і Г. Бондаренко робили плакати, а В. Мироненко і О. Довгаль - гуртували художників, щоб зробити літографський альбом про визволення Харкова ...» [2, с. 143]. На підставі архівно-літературних відомостей можна зробити висновок, що викладачі не тільки вчили студентів, як за допомогою образотворчих засобів досягати поставлених завдань, а й власним прикладом у навчально-творчих майстернях показували, як досягти емоційної виразності твору, як за допомогою живописних, графічних чи композиційних засобів добитися сили художнього образу, що здатен піднести дух і зміцнити віру. З педагогічної точки зору така поведінка викладачів мала велике виховне значення і сприяла утвердженню непохитного авторитету.

Українським урядом було запропоновано, за наявності належних умов навчання, терміни початку занять у кожному навчальному закладі обумовити додатково. Повернулися з евакуації та відновили свою діяльність у рідних стінах Київський художній та Український поліграфічний інститути. Останній у 1945 році було переведено з Харкова до Львова, де роком пізніше буде засновано і відкрито Інститут декоративно-прикладного мистецтва (нинішню Львівську академію мистецтв) [1, с. 201].

Зі звіту ректора С. Бєседіна за 1944 - 1945 навчальний рік дізнаємося, що частина майна інституту не була відремонтована, методичні фонди, в яких зберігалися найкращі роботи майстрів російського мистецтва ХІХ століття, пограбовані, обладнання, навчальні посібники, інвентар, бібліотека зіпсовані, студенти з викладачами мусили вчитися в приміщенні музею українського мистецтва (вул. Раднаркомівська) [12, арк. 1]. Усі ці обставини негативно впливали на навчальний процес, особливо на викладання головних дисциплін - малюнка, живопису, композиції. І якщо на живописному й графічному відділенні проводилися заняття в зимовий період, то студенти скульптурної майстерні вимушені були у січні-лютому працювати вдома. Відсутність приміщень у 1944 - 1945 навчальному році не дала можливості у повному обсязі організувати необхідні лабораторії, кабінети і навчально-допоміжні майстерні. Причиною, яка ускладнювала виконання навчального плану «була повна відсутність постачання матеріалами для навчального процесу (олійні та акварельні фарби, папір, полотно, пензлі та ін.)» [там само]. Через брак фахівців або завантаженість викладачів у інституті зовсім не читалися курси «Історія костюму і побуту», «Введення в естетику» «Політекономія», «Театральна перспектива». Через холод не в повному обсязі викладалася дисципліна «Формовка» на скульптурному відділі. Педагогічна практика у студентів теж була відсутня через низку об'єктивних причин, «... студентів старших курсів до науково-дослідної роботи не долучали» [там само, арк. 2-3].

Уряд вимагав від вищих шкіл дотримання певних вимог щодо виконання і чіткої регламентації навчального і трудового розпорядку в закладах. Після війни в законодавстві і керівних вказівках про роботу ВНЗ відбулися значні зміни, що витікали з подальшого розвитку вищої освіти. Узагальнення директивних документів, історико-наукової літератури свідчить про те, що після війни напрямок художньої освіти було спрямовано на підготовку фахівців із чіткою політичною позицією, здатних впроваджувати у життя лінію партії щодо відбудови країни, направлених на покращення зв'язків із виробництвом. Велику увагу у навчальній роботі надавалося змісту постановок, композицій, тощо. Характер нового мистецтва - перевага важливості змісту над важливістю форми - ось головна теза художньо-педагогічного напрямку у ці часи. Нові директиви яскраво відображувалися як у навчальних планах, звітах, засіданнях кафедр, факультетів, виховних заходів, так і в навчальних постановках, а особливо у сюжетно-тематичному спрямуванні дипломних робіт.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок

На підставі аналізу історико-педагогічної літератури і архівних джерел з'ясовано що історія художньо-педагогічної освіти завжди перебувала у прямій залежності від особливостей розвитку суспільства та його готовності до споживання духовних цінностей за допомогою мистецтва. Можна зазначити, що під час німецької окупації України вища художньо-педагогічна освіта не зважаючи на стан глибокого занепаду й кризи продовжувала працювати. У складних умовах війни в найстисліші строки була відбудована мережа мистецьких навчальних закладів, які продовжували підготовку кваліфікованих фахівців.

Література

1. Криволапов М. О. Про мистецтво та художню критику України ХХ століття. Вибрані статті різних років. - Кн. 1. - Формування та розвиток національної мистецької школи і мистецтвознавчої науки в Україні ХХ століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Української Академії мистецтв України. - К.: Видавничий дім А+С, 2006. - 268 с.: іл.

2. Ювілейний альбом «НАШІ РЕКТОРИ: випробування і перемоги (1921-2016). [Автор-упорядник - доцент В. Ю. Гальченко]. - Х.: ХДАДМ, 2014. - 312 с., іл.

3. ЦДАВОВУ України,ф-2,оп.7,од.зб. 345. -1940 -1941. - 159 арк.

4. ЦДАВОВУ України,ф-2,оп.7,од.зб. 348. -1941. - 22 арк.

5. ЦДАВОВУ України,ф-2,оп.7.од.зб. 521. -1942. - 61 арк.

6. ЦДАВОВУ України,ф-2,оп.7,од.зб. 719. -1943. - 13 арк.

7. ДАХО,ф-2982, оп.3,од. зб. 69. - 1942. - 11 арк.

8. ДАХО,ф-2982, оп.3,од. зб 75. - 1942. - 98 арк.

9. ДАХО,ф-2982, оп.4,од. зб. 234. - 1943. - 11 арк.

10. ДАХО,ф-2982, оп.4,од. зб. 237. - 1943. - 22 арк.

11. ДАХО, ф-р-1364, оп. 2, од. зб. 5. - 1943 рік. - 15.

12. ДАХО, ф-р-1364, оп. 2 од. зб. 9. - 1944. - 18 арк.

Размещено на Allbest.ru