Освітня система української діаспори Канади у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 37.018(71)-054.72

Освітня система української діаспори Канади у міжвоєнний період

Олеся ДЗИРА

аспірантка НДІУ

Анотація

освіта канада громадський школа

Ключові слова: українська освіта, діаспора Канади, рідні школи, інститути, бурси, громадська ініціатива.

Аннотация

В статье освещаются история становления и развития системы образования украинской диаспоры Канады в межвоенный период, ее влияние на формирование общественной мысли. Показан уровень гражданской активности и инициативы украинцев в строительстве собственных школ, бурс, институтов в эмиграции.

Ключевые слова: украинское образование, диаспора Канады, родные школы, институты, бурсы, общественная инициатива.

Annotation

Key words: Ukrainian education, diaspora in Canada, native schools, institutes, divinity schools (bursas), civic initiative.

Сучасна наука потребує окремих досліджень та комплексних, узагальнюючих праць про освітній сегмент організованого життя українства в діаспорі. Адже досвід будівництва освіти для української молоді в Канаді, плекання в ній почуття національної гідності, формування національної свідомості може стати прикладом для налагодження сучасного навчально-виховного процесу в Україні. Тому актуальним стає визначення ролі української спільноти в розбудові освіти в Канаді на всіх її напрямах, а також висвітлення питання освітнього рівня української діаспори в Канаді через призму ініціативи громадських діячів, просвітників, учителів, що доклали значних зусиль задля становлення українських освітніх закладів у Канаді.

Проблемам розвитку української освіти в Канаді присвячено ряд наукових доробків, переважна більшість з яких не відривається від контексту загальної історії, опису суспільного ладу українців Канади. Такими є численні напрацювання вченого діаспори М. Марунчака, в яких є підрозділи з описом формування системи шкільництва в Канаді, де показано також налагоджену діяльність громадських активістів для координації зусиль учителів [8, с. 512; 9, с. 299]. Рівень початкової та середньої освіти у міжвоєнні часи в Канаді досліджував В. Макар [7, с. 284]. Питанню становища шкіл при товаристві «Український робітничо-фермерський дім» присвячена стаття М. Скрипника [15, с. 129-140]. Про створення та функціонування вищих навчальних закладів подано розлогу та детальну інформацію в ювілейних альманахах, виданих науковими діячами, які самі активно займались розбудовою цих установ. Такими працями стали, наприклад, Ювілейна книга 25-ліття Інституту ім. Михайла Грушевського в Едмонтоні та Ювілейна книга 25-ліття Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні [20, с. 207; 21, с. 435]. Із сучасних українських науковців дослідженням вищої освіти в Канаді в першій половині XX ст. займалась О. Ковальчук [5, с. 105-119]. У її статті висвітлено роль інститутів та бурс у збереженні українцями їхньої культури та історичної пам'яті. Цінним джерельним матеріалом для дослідження української освіти в діаспорі, окрім виданих спогадів учителів, викладачів, статутів інститутів, звітів і резолюцій з'їздів їх членів, є українська преса в Канаді 1918 1939 рр., що знаходиться в колекції О. Ольжича в Центральному державному архіві зарубіжної україніки.

Метою даної роботи є висвітлення громадської ініціативи української спільноти в Канаді на ниві освіти у 19181939 рр. Відповідно до мети поставлено такі завдання: 1) розглянути зміни в рівні освіти українського населення в Канаді впродовж 1918-1939 рр.; 2) показати результати освітньої діяльності українських емігрантів у Канаді в міжвоєнний період; 3) виявити вплив розвитку освіти в діаспорі на громадське життя українського населення.

Значна частина українських емігрантів кінця XIX початку XX ст. була малограмотною або й зовсім неписьменною. Таке становище склалося в результаті збігу цілого ряду обставин: низький рівень освіти населення західноукраїнських земель, кількість неписьменних людей серед поселенців зростала за рахунок невідвідування школи значною частиною дітей через незадовільні матеріальні умови, політику правлячих кіл Австро-Угорщини, які не дуже переймалися проблемою освіти українців Галичини й Буковини. До того ж усе це супроводжувалося невисоким на той час рівнем національної свідомості самих українців. Можливість здобути освіту вже на території свого нового поселення ускладнювалась труднощами економічного характеру, поселенням у лісистих чи болотистих місцевостях, віддалених від міських центрів. Найпершою і найпекучішою проблемою для новоприбулих було здобути засоби для існування. Для підтвердження тези про малограмотність українських поселенців достатньо навести той факт, що станом на 1921 р. налічувалося близько 40 % осіб, котрі не вміли ані читати, ані писати, а етнічна група загалом за рівнем освіти знаходилася на одному з найнижчих місць серед інших етнічних спільнот Канади. Ситуація зі здобуттям бодай початкової освіти для українських дітей у Канаді в піонерську добу ускладнювалася ще й тим, що виникали труднощі через необхідність сплачувати так званий шкільний податок, який держава брала з поселенців, котрі хотіли відкривати свої школи.

Навчання для дітей шкільного віку в Канаді було обов'язковим. Для виконання поставленого завдання функціонували два типи початкових шкіл: народні (public), котрі утримувалися за рахунок коштів держави, та відокремлені (separate), що утримувалися за рахунок бюджету муніципалітетів, але перебували у віданні церкви. Запроваджуючи обов'язкове навчання, в тому числі й для дітей іммігрантів, федеральний уряд Канади прагнув підняти рівень освіти майбутніх громадян, сформувати їх державницький світогляд. Але, безперечно, переслідувалась ще одна мета, розрахована на асиміляцію іммігрантів у перспективі [7, с. 105-107]. До 1916 р. в Канаді існувала двомовна система навчання, тому в українців була можливість відкривати школи, в яких би навчали рідної мови.

Після скасування двомовної системи навчання почався новий етап в освіті української молоді в Канаді. Це дало поштовх до формування приватних шкіл. Діти вивчали в них українську мову, літературу, географію, культурні традиції землі своїх батьків. Дуже часто уроки у рідних школах призначались на вечірні години та суботи. Уроки відбувались у залах читалень, народних домів або парафій. Часто було не під силу утримувати такі школи, де не було достатньої кількості дітей. їх батьки не були спроможними оплачувати роботу вчителя, не вистачало кваліфікованих сил [8, с. 120121]. Характеристику праці вчителів наводить у своїх спогадах писар Української стрілецької громади в Кіркленд Лейк: «Учителі в рідних школах мінялися часто, не раз мусіли бути одночасно диригентами хору й оркестри, ставилися до них вимоги високі, а праця тяжка, невдячна і слабо оплачувана, бо завжди не ставало грошей» [10, с. 175]. Отже, педагоги в діаспорі ставили собі за мету нести просвіту й українську думку дітям.

Взагалі, українських учителів у Канаді можна поділити на дві групи: ті, що працювали в публічних школах і, крім своеї щоденної фахової роботи, вчили дітей української мови після обов'язкових годин або ввечері; а також ті вчителі, які займались виключно навчанням рідної мови й активно проводили громадську діяльність. Українські викладачі Манітоби навіть мали свою окрему організацію, яка проводила щорічні конференції вчителів, на яких вирішувались проблеми організації і проведення навчання в школах. Перша з таких після війни була у Вінніпезі в липні 1921 р. [8, с. 121 122]. Такі конференції збирались до 1938 р. їх члени робили важливу справу на просвітній ниві в діаспорі. Вони активно заохочували громадськість до співпраці, виховували молодь у пронаціональному руслі, збагачували її знання з українознавства.

Навчали дітей української мови за букварями й читанками М. Матвійчука, а також за букварями й читанками

А.Крушельницького. Послуговувались педагоги також «Помічником до науки початків української мови в «Літніх школах» авторства А. Загарійчука. Член комітету рідних шкіл В. Свистун так писав про оплату вчителів: «Давніше було так, що учитель, який в додаток до програми, приписаної шкільним законом, зобов'язувався навчати рідної мови, діставав за це від шкільних рад («тростісів») вищу платню від платні, яку діставав учитель, що української мови не знав, або не хотів «вчити по-українськи» після четвертої години. Пізніше такої різниці щодо платні вже не було. Були навіть випадки, де шкільні радні, хоч самі українці, або в більшості українці, воліли «наймати» англійських учителів замість українських, бо, мовляв, англійський учитель краще говорить поанглійськи, як учитель-українець» [13, с. 17 18]. Отже, саме громадська позиція та ініціативність визначали розвиток української початкової та середньої освіти в діаспорі.

Головний комітет рідних шкіл було утворено на конференції вчителів Манітоби в липні 1923 р. Він мав займатись координацією навчального процесу.

Через два місяці Головний комітет рідних шкіл видав звернення до української спільноти в Канаді, подавши при ньому свої завдання, які зводилися до таких напрямків роботи: скоординувати працю на навчання молодого покоління української мови; постаратися, щоб у кожній місцевості була закладена рідна школа; вести реєстр таких шкіл, статистику вчителів, дітей; вести інформаційну роботу для таких шкіл; подбати про відповідну кількість учителів для таких шкіл за допомогою курсів українознавства, спеціальних і кореспондентських. У Головному комітеті рідних шкіл працювали тоді Я. Арсенич, М. Стечишин, І. Рудачек, О. Дик, З. Бичинський,

H. Білаш, Д. Ростоцький, М. Корецька, П. Гуменюк, В. Свистун, М. Мігайчук, Г. Новак, П. Войценко, М. Оленьчук, О. Гикавий, О. Назарук, І. Боберський,

I. Карач, Т. Ферлей. Більшість із них була не тільки педагогами, а й видатними громадськими діячами. На з'їзді 1923 р. було також ухвалено замінити назву організації українських учителів на Товариство українських учителів Канади (ТУУК). З початку 30-х років простежується певний занепад у роботі й активності ТУУК через господарську кризу в Канаді. Але в 1932 р. діяльність організації пожвавлюється: проводяться вчительські наради, семінари.

ТУУК співпрацювало з тотожними учительськими угрупованнями в Саскачевані та Альберті, але тут організація вчителів виглядала дещо інакше. В Саскачевані учителі гуртувалися спершу при Інституті ім. П. Могили і під час щорічних з'їздів Інституту проводили теж тут свої наради. В 1929 р. було створено Союз українських учителів Саскачевана. Чільними його членами стали

І. Шклянка, І. Данильчук, С. Микитюк,

А.Чепесюк та ін. В Альберті учителі гуртувались довкола Інституту ім. М. Грушевського. До 'іх організації входили М. Шевчук, М. Леміський, Н. Зварич, П. Воробець.

Ці організації включали в себе так званих «двомовних» учителів. Окремо виділяються «рідношкільні» вчителі, що не викладали в публічних школах. Вони вели вечірні та суботні уроки й були виключно на утриманні організацій чи парафій. У 1932 р. вони утворили у Вінніпезі Товариство українських учителів рідних шкіл у Канаді (ТУУРШ). Ініціативу в цьому проявили викладачі вінніпезьких рідних шкіл. Проіснувало ТУУРШ до Другої світової війни [8, с. 122126].

У 30-х роках XX ст. централь Товариства рідних шкіл у Канаді поставила собі за мету скласти статистику українського шкільництва в Канаді, а саме порахувати кількість суботніх та вечірніх шкіл, якими вона опікувалась та організовувала. Учителі цих шкіл якраз і організували цю централь. Передовиками тут були А. Загарійчук, А. Господин, М. Кумка, Ю. Цукорник, Є. Ситник та інші. Згідно із поданим звітом до календаря канадійських українців «Провідник» на 1934 р. у Манітобі в 1933 р. навчалось 1123 чол. у суботніх та вечірніх школах. У Вінніпезі працювали рідні школи при таких організаціях, як Український Народний Дім, Канадський український інститут просвіти, Рідна школа Маркіяна Шашкевича, читальня «Просвіти», парафія св. Володимира і Ольги, парафія св. Покрови, парафія св. Євхаристії. Були також рідні школи в передмістях Вінніпега, в Трансконі, Портедж ля Прері, Брендоні, Росборні та ін. На жаль, в інших провінціях такої докладної статистики не було проведено [9, с. 137 139]. Ці підрахунки дають змогу простежити процес зростання кількості закладів середньої освіти в українській діаспорі Канади.

Існували так звані рідні школи і при товаристві «Український робітничофермерський дім» (ТУРФДім), що ставило перед собою такі завдання: 1. Встановлення й ведення шкіл для робітників, фермерів і членів товариства, безплатні школи для їхніх дітей та курси для неграмотних; 2. Організація мітингів, лекцій, конференцій, влаштування концертів і театральних вистав, побудова читалень і т. ін. Ці школи були розраховані на певну категорію учнів, батьки яких розділяли прокомуністичні погляди. Кошти на школи покривали родичі й місцеві заряди відділень стоваришення, що заохочували членів до організування таких шкіл. Про їх діяльність свідчать звіти й резолюції, схвалені річними зборами і згодом з'їздами ТУРФДім. На з'їзді товариства 1923 р. було обрано Центральну шкільну раду, якій доручено розробити навчальну програму для шкіл, знайти спосіб і засоби для придбання підручників, розглянути можливості для організування курсів з виховання вчителів української мови й музики. Незважаючи на ліві погляди, в цих школах не використовували радянських підручників, щоб не провокувати канадський уряд. Тому прохання про їх написання було звернено до членів «братньої» організації в США. Також використовувався буквар М. Матвійчука. У 1925 р. було опубліковано уніфіковану шкільну програму «Порадник», що включала специфіку шкіл при ТУРФДомі. Статистичні підрахунки говорять про збільшення шкіл з 1923 р. з 34 (1 600 учнів) до 50 (2 175 учнів) у 1928 р. У роки економічної кризи деякі школи були змушені припинити свою діяльність через брак коштів на зарплати вчителям. У 1937 р. було вирішено знімати по 50 центів на місяць з дітей безробітних батьків, а в деяких випадках не знімати й цього. Решту шкільних коштів покривало відділення ТУРФДому. У цьому ж році було ухвалено розширити Центральну шкільну раду за рахунок членів Центрального виконавчого комітету ТУРФДому й Головного заряду Робітничого запомогового товариства, Жіночої секції, Федерації канадсько-української молоді, а також шкільного директора і трьох місцевих вчителів [15, с. 132 138]. Такі школи, окрім того, що навчали рідної мови, літератури, географії, пропагували інтернаціональні ідеї та виховували майбутніх членів робітничого товариства. Учні шкіл вступали до секції молоді, пізніше до Федерації канадсько-української молоді, юнацької секції при ТУРФДомі.

Українські діти також навчались рідної мови в цілоденних (поруч із державними) англомовних школах, вечірніх та вакаційних, де вчителювали сестри-служебниці, і при їх монастирях, при парафіяльних католицьких школах [9, с. 140]. Такими навчальними закладами були школа Пресвятого серця для дівчат в Едмонтоні, школа св. Миколая у Вінніпезі, дві школи в Йорктоні: Академія пресвятого серця для дівчат і колегія св. Йосифа для хлопців, школа в Ріджайні [8, с. 127]. На початкових етапах у цих школах вчили до 8, 10 класів. З часом вони запроваджують у себе «вищу школу» (12 класів). Культурно-освітню і духовну місію провадив Ювенат (Мала семінарія), що підготовляв своїх вихованців на майбутніх священиків. Висвячували священиків з Великої семінарії в Йорктоні [2, с. 52].

Для допомоги бідним учням протестантські церкви побудували в різних місцевостях бурси для хлопців і дівчат, у яких за невелику оплату або й даром вони діставали утримання і ходили до публічних шкіл. Такі бурси знаходилися в Тулоні, Вегривілі, Принс Альберті, Йорктоні та інших місцевостях [1, с. 209]. Таким чином, до вирішення освітніх проблем активно долучалась церква. На фермах і по містах, де жило більше число українців, організовувались рідні школи, у яких навчали дітей рідної мови, історії, співу та музики.

Позашкільною освітою займались просвітні товариства, а особливо «Просвіта», яка була всім відома ще з рідного краю. Свій внесок в освіту українців зробили читальні, самодіяльні гуртки, народні доми. Так, при народному домі у Вінніпезі у 1916 р. виникла рідна школа, що протягом 30 років випустила 3 тис. учнів. Утримувалась вона за рахунок оплат дітей і внесків членів народного дому [12, с. 219, 588 589]. При цих організаціях створювались і діяли музичні колективи (хори, оркестри, ансамблі, драматичні гуртки) та музичні товариства, які мали масовий характер. Концертна діяльність колективів була спрямована на проведення різних тематичних свят, а започаткування різноманітних курсів для диригентів виконувало освітню функцію [4, с. 431].

Як бачимо, незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинилось українське населення в Канаді, українці прагнули дати своїм дітям освіту, щоб вони в майбутньому стали повноправними членами канадського суспільства, при цьому не забуваючи своєї мови та історії.

Крім рідних шкіл, які зазвичай відвідували діти шкільного віку, перші поселенці подбали про інститути для молоді. Ці установи не лише забезпечували учнів і студентів приміщенням і харчуванням, що особливо важливо для тих, хто жив поза містом, а 'їх була переважна більшість, але й також стали виховними інституціями. Усі вони утримувались головним чином коштом батьків, українських громадських організацій, церкви та меценатів. Перший заклад такого типу «Українська бурса» був організований в Едмонтоні (1912 р.) [5, с. 106 108]. У 1915 р. відкрито бурси ім. А. Коцка та ім. А. Шептицького [18, с. 10]. Такі дії були доказом високого рівня національної свідомості серед просвічених кіл українців діаспори, готових власним коштом засновувати й підтримувати навчальні заклади. Ці заклади мали плекати почуття гордості у дітей за їхню батьківщину і забезпечувати знаннями, які б не дозволили українцям забути про своє походження.

Під проводом католиків у Канаді діяла колегія св. Йосифа. В 1919 р. в Йорктоні оо. Н. Декамп і Л. Боский зайнялись питанням формування української католицької колегії, яка відкрилась для студентів у жовтні 1920 р. Вихованці навчального закладу мали змогу вивчати українську, англійську, французьку, німецьку, латинську мови. Щорічно вони складали державні іспити і мали привілей у здачі екзаменів наперед з кількох предметів. Так, найздібніші студенти могли закінчити чотирирічний курс навчання за три роки. Багато уваги приділялось у колегії спорту. Після її закінчення випускники мали право вступити до учительської семінарії, університету чи духовної семінарії [14, с. 37; 19, с. 66].

У 1916 р. заснована бурса Інститут ім. П. Могили (у 1917 р. набуває статусу інституту) світською інтелігенцією та студентами на засіданні студентського гуртка. Ініціативу заснувати інститут приписують двом студентам: А. Кібзею та В. Свистунові. Заклад мав готувати громадських провідників з числа учнів середніх шкіл та студентів університетів [3, с. 121]. Статут Інституту проголошував, що його метою є надавати дешеву, а деяким студентам і безплатну освіту, виховувати молодь в українському дусі («Український голос», 17 травня 1916 р.). Навчалось у виші від 40 до 150 чол. залежно від економічної ситуації в країні. Першим ректором Інституту ім. П. Могили був В. Свистун, а з 1921 р. Ю. Стечишин, з 1929 р. М. Зюбрак, у 1931 р. на цю посаду повертається Ю. Стечишин, у 1933-1935, 1936-1937 рр. ректором був

В.Буряник, в 1935-1936 рр. В. Сарчук, 1937-1939 рр. І. Кіщук. Загалом в обов'язки ректорів українських інститутів Канади входив нагляд за дисципліною та наукою в навчальному закладі, призначення предметів, вибір підручників, контроль над бібліотекою, представляти Інститут у пресі, департаменті й перед суспільством і надавати звіти про його роботу [16, с. 17-258].

Інститут ім. П. Могили став основним предметом боротьби між національно свідомою інтелігенцією, яка інкорпорувала Інститут вільним від належності до будь-якого віросповідання, і єпископом Будкою, який вимагав для Інституту статусу католицької школи.

Позицію дирекції Інституту було влучно представлено в «Українському голосі»: «На перше місце ми кладемо українство, а релігійне виховання на другим місці, бо всі ми українці, члени одного народу, а не члени Греко-католицької чи Православної церкви» («Український голос», 16 квітня 1916 р.). Тоді єпископ Будка зробив заяву, що Інститут не зможе розраховувати на підтримку грекокатоликів, якщо він не буде записаний на єпископську корпорацію так само, як церкви [17, с. 19]. З цього приводу розгортається жорстка полеміка в пресі. Греко-католицька церква засуджувала тих парафіян, які віддавали своїх дітей до цієї установи. Тиск з боку греко-католицького духовенства змусив засновників Інституту та членів редакції «Українського голосу» у липні 1918 р. на спеціальних зборах мирян прийняти рішення про формування Української греко-православної церкви в Канаді. Це рішення було продиктовано не бажанням наголосити на релігійних відмінностях католицької та православної віри, а вказати на патріотичне повернення до віри своїх предків, котрі були змушені зректися її та приєднатися до Риму в 1596 р. [3, с. 122].

Для кращої організації роботи Інституту проводились регулярні з'їзди його членів та гостей, на яких вирішувались і питання матеріального забезпечення вишу. Проходив збір коштів також під час так званої «коляди», коли спеціальні робітники-колектори їздили по провінціях Канади і збирали гроші на діяльність закладу. Розсилали і листи з проханнями пожертвувань різним громадським активістам. Писали про свої потреби в ЗМІ. Така система збору грошей була і в інших українських освітніх закладах у Канаді. На з'їздах Інституту розглядались і питання підтримки українців у «Старому краї», напрями руху в громадській діяльності. Інститут ім. П. Могили щорічно проводив народні з'їзди в Саскатуні, його філії у Вінніпезі, Інституті ім. М. Грушевського в Едмонтоні. Взагалі, Інститут ім. П. Могили активно співпрацював з подібними закладами в цих містах (його філіями) і запроваджував у них тотожну освітню систему. Восени 1927 р. вже було оголошено про один конкурс студентів для всіх трьох вузів, а з 1930 р. вони починають вести спільне господарство [17,с. 26].

На одному зі з'їздів у Саскачевані делегати прийшли до думки про потребу створення національної організації, яка б об'єднала всіх українців Канади. І в грудні 1927 р. на черговому зібранні було створено Союз українців самостійників, його президентом обрано

В.Свистуна («Український голос», 4 січня 1928 р.) [3, с. 121 123]. З 1929 р. до участі в організації з'їздів долучився Союз українців самостійників, очільник якого В. Свистун був і головою Інституту. Тепер також питання функціонування і планів СУС вирішувалися на цих з'їздах. Члени Інституту активно долучались до роботи в СУС. Так, під час судової справи над Союзом визволення України СУС у Вінніпезі сформував Центральний протестаційний комітет, який закликав українську спільноту в Канаді виступати проти більшовицького терору. Інститут також належав до того комітету і долучався до скликання протестаційних віч у Канаді та висилав протести до різних іноземних представництв. Проводились протестаційні віча Інститутом з питань польської пацифікації в Західній Україні.

У 1933 р. через Велику економічну депресію в Канаді було закрито філію Інституту у Вінніпезі. Сам заклад зазнавав тяжких втрат, кількість студентів значно зменшилась [16, с. 17-258].

При Інституті ім. П. Могили з 1932 р. діяв духовний семінар, що готував православних священиків [12, с. 586]. Функціонував при Інституті також студентський гурток, що скликав збори щотижня. Його головою був М. Стечишин. Студенти видавали свій журнал «Бурсак». У 1917 р. постало студентське об'єднання «Каменярі», яке видавало власний журнал під назвою «Каменярі». Його засновником і головою був С. Савчук [16, с. 17-258].

Уся робота в Інституті ім. П. Могили проводилась під кличем, що українці в Канаді повинні мати свою інтелігенцію, яка виховувалась би у вишах і була б корисною для свого народу. Інститут спонукав до пожертвувань в українській громаді і довів, що український народ може будувати свою освіту власними силами. Він відіграв важливу роль у поширенні української справи серед неукраїнського населення Канади. Саме цей виш дав поштовх до створення Української православної церкви.

Інститут ім. П. Могили спричинив заснування тотожного закладу і в Едмонтоні. Ініціативу у цій справі виявив гурток студентів ім. А. Коцка з В. Грицюком,

І.Гринчишиним, С. Микитюком, І. Киріяком, П. Василишиним, М. Лучковичем,

А.Кібзеєм, С. Сенюком та ін. На зборах 10 березня 1918 р. було утворено Інститут ім. М. Грушевського з управою на чолі з Д. Фарбеєм. Його засновники наголошували на «всенародному» характері установи, її цілковитій незалежності від церкви. Ректором став А. Кібзей, пізніше ними були М. Лучкович, П. Галицький, П. Лазарович, П. Василишин, І. Зварич,

І.Горецький, О. Лукіянчук. Вже у 1919 р. відбулося прикріплення до бурси в Едмонтоні бурси ім. Т. Шевченка у Вегривілі. Від Інституту функціонувала рідна школа, хор під керівництвом Ю. Цукорника та театральний гурток. Число студентів складало від 35 до 90 чол. залежно від фінансового та економічного становища в Канаді [6, с. 7 16]. У виші викладались такі предмети, як граматика, історія, географія, література, музика. 1921-1924 рр. кризовий період для установи. Тому в 1924 р. вводиться податок на членів Інституту в розмірі 3-х доларів на рік, доки ситуація не поліпшиться. Було створено окремий комітет, який займався збором коштів для сплати боргу. За допомогою пожертвувань добровольців Інститут втримався на плаву. В 1930 р. загальноканадська економічна криза не оминула й навчальних закладів. Завдяки невтомній праці його членів Інститут ім. М. Грушевського в Едмонтоні витримав і це випробування [12, с. 581-582]. Освітній заклад тісно співпрацював з Інститутом ім. П. Могили. Для координації та консолідації проукраїнських сил було прийнято рішення про злиття цих двох установ на з'їзді у 1928 р. На з'їздах членів Інституту обговорювались не тільки освітні та фінансові проблеми установи, а й політичні, релігійні, питання національного розвитку українців у діаспорі, проблеми, створювані комуністичною пропагандою серед фермерства й робітництва, культурні потреби громадськості в діаспорі. З 1938 р. було систематизовано вихід радіопрограм, які створював виш на едмонтонській радіостанції CJCA. Це зроблено з метою ознайомити ширший загал з працею Інституту й, зокрема, з ідеологією Союзу українців самостійників [6, с. 7-94]. За всі роки діяльності з відозв Інституту простежуємо, як він активно заохочував молодь до навчання. А з роботи гуртка ім. А. Коцка бачимо, як освітня установа підтримувала громадську діяльність студентів. Для підвищення самоповаги і збереження національної пам'яті для молоді діяли курси з українознавства. Думку українського суспільства в діаспорі формували також з'їзди членів Інституту та гостей. Через українську та канадську пресу Інститут розповсюджував інформацію про життя в діаспорі та на Україні для громадян Альберти.

У 1934 р. виникла бурса Братства українців католиків у Саскатуні. Ентузіастами утворення цієї установи були о. П. Сулятський, О. Прийма, Й. Топущак. Два перших та посол О. Жеребко,

В.Харко, Б. Корчинський, о. О. Криворучко управляли цієї установою довгі роки. Студенти тут отримували місце для проживання, харчування, а вечорами мали пари з української мови, літератури, історії, співу, музики, деколи ще й з релігії [8, с.127].

Функціонували також бурси і при протестантських місіях, як Манітоба, коледж у Вінніпезі та притулок у Сифтоні, де перебували студенти до появи бурси. Утримувались українські студенти в таких притулках, як у Тулоні в Манітобі, Принс Альберті в Саскачевані, Вастао, Вегревілі, Смокі Лейк в Альберті. В той час такі суто релігійні бурси не мали широких симпатій серед провідної верстви української молоді [12, с. 92, 577].

Інститути стали осередками українського життя в Канаді. Вони нараховували сотні членів та вихованців, що були активними суспільними діячами, які планували і спрямовували діяльність української спільноти в Канаді. За роки функціонування в міжвоєнний період виші зробили великий внесок у поширення вищої освіти серед студентства, а також у напрямку пробудження національної свідомості серед своїх вихованців та української громадськості в Канаді. Варто відзначити їх роль у популяризації серед неукраїнського населення Канади відомостей про українців, українську історію, мову, літературу, церкву, звичаї, мистецтво, націокультурні цінності й тогочасні визвольні змагання нашого народу в Європі.

Отже, упродовж 1918 1939 рр. значно зросла кількість українських шкіл у Канаді. Удосконалювалась і сама система викладання, стали видавати більше підручників для навчання. Також розширювалось коло спеціальностей, за якими навчались студенти у вишах, збільшувалось і число вступників до вишів. За цей час було сформовано й налагоджено роботу з'їздів членів комітетів рідних шкіл і окремо інститутів та бурс, що сприяли кращій і більш скоординованій організації діяльності освітніх установ діаспори.

Таким чином, проявом освітніх здобутків українців у Канаді у міжвоєнний період була активна організація рідних шкіл, учительських семінарій, які готували учителів для цих шкіл, духовних семінарій, бурс та інститутів. Ці досягнення мали великий вплив на життя української спільноти в країні. Українці в Канаді доклали значних зусиль і коштів для розвитку освіти в діаспорі і для збереження молоддю культурної ідентифікації своїх батьків. Встановлення низької плати за навчання в інститутах дало змогу молоді з незаможних сімей здобути вищу освіту. Навчальні заклади відіграли важливу роль у формуванні прошарку інтелігенції в Канаді поряд із фермерським та робітничим класами. Викладачі виховували у молоді почуття гордості за батьківщину своїх предків, сприяли збереженню українських традицій, спонукали до формування проукраїнських товариств у Канаді. Крім освітньої, вони проводили націокультурну роботу серед громадськості, намагаючись запобігти асиміляції українців з місцевим населенням.

Література

1. Бичинський 3. Історія Канади / 3. Бичинський. Вінніпег: Ukrainian booksellers and publishers Ltd, 1928. 222 с.

2. Білецький Л. Українські піонери в Канаді (1891-1951) / Л. Білецький. Вінніпег: накладом Комітету українців Канади, 1951. 128 с.

3. Ґерус О. В. Консолідація української суспільности в Канаді / О. Ґерус // Життєвий досвід українців в Канаді: рефлексії / Ред. кол.: О. В. Ґерус, І. Ґерус-Тарновецька, С. Ярмусь. Вінніпег: Українська вільна академія наук у Канаді, 1994. С. 115-152.

4. Карась Г. Роль культурних центрів зарубіжжя у збереженні та розвитку української музичної культури / Г. Карась // Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті: сучасний вимір, проекція у майбутнє (у рамках конгресу української діаспори): зб. матеріалів третьої Міжнародної науково-практичної конференції (Львів, 23 24 червня 2010). Л.: Видавництво Львівської політехніки, 2010. -С.431-435.

5. Ковальчук О. О. Роль українських бурс, інститутів у збереженні українства в Канаді (перша половина XX ст.) / О. О. Ковальчук // Міжнародний науковий форум: соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент: зб. наук. праць. К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. Вип. 7. -С.105-119.

6. Лазарович П. І. Історія Інститута ім. Мих. Грушевського в Едмонтоні, Алберта / П. І. Лазарович // Ювілейна книга 25-ліття Інститута ім. Михайла Грушевського в Едмонтоні. Вінніпег: видано заходами і коштами Інститута; друком «Українського голосу», 1943. С. 7-94.

7. Макар В. Ю. Соціально-політична інтеграція українців у поліетнічне суспільство Канади / В. Ю. Макар. Чернівці: Прут, 2006. 284 с.

8. Марунчак М. Г. Історія українців Канади: у 2-х т. / М. Г. Марунчак. Вінніпег: накладом Української вільної академії наук в Канаді, 1991. Т. 2. 512 с.

9. Марунчак М. Г. Студії до історії українців Канади: у 5 т. / М. Г. Марунчак. Вінніпег: Українська вільна академія наук, 1973-1980. Т. 5: Розвідки та документи міжвоєнної доби. 299 с.

10. Несторовський В. На канадійській півночі / В. Несторовський // 3а честь, за славу, за народ!: збірник на золотий ювілей Української стрілецької громади в Канаді 1928-1978 / Ред. 3. Книш. Торонто: видання головної управи Української стрілецької громади в Канаді, 1978. С. 173-177.

11. Пропам'ятна книга з нагоди золотого ювілею поселення українського народу в Канаді / Уложена українськими католицькими священиками під проводом свого єпископа. Йорктон: накладом єпископського ординаріяту з печатні «Голосу Спасителя», 1941. 338 с.

12. Пропам'ятна книга Українського народного дому у Вінніпегу / Матеріяли до цієї книги зібрав і написав Семен Ковбель; зредагував проф. Д. Дорошенко. Вінніпег: видано заходами і коштом Українського народного дому у Вінніпегу, Trident press limited, 1949. 863 с.

13. Свистун В. «Український патріотизм» в Канаді на словах і на ділі / В. Свистун. Вінніпег: накладом Товариства культурного зв'язку з Україною, 1957. 111 с.

14. Семчук С. Шкільництво / С. Семчук // Пропам'ятна книга з нагоди золотого ювілею поселення українського народу в Канаді / Уложена українськими католицькими священиками під проводом свого єпископа. Йорктон: накладом єпископського ординаріяту з печатні «Голосу Спасителя», 1941. С. 31-38.

15. Скрипник М. Українські школи товариства «Український робітничо-фармерський дім» у Канаді (1920-1940 роки) / М. Скрипник // Українська еміграція. Історія і сучасність: матеріали міжнародних наукових конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади / Упоряд. Ю. Ю. Сливка. Л.: Каменяр, 1992. С. 129-140.

16. Стечишин Ю. Історія українського Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні / Ю. Стечишин // Ювілейна книга 25-ліття Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні. Вінніпег: видано заходами і коштом Інституту; з друкарні «Українського голосу», 1945. -

С.17-258.

17. Стечишин Ю. Між українцями в Канаді / Ю. Стечишин. Саскатун: видання Союзу українців самостійників, 1953. 48 с.

18. Стечишин Ю. Наші досягнення в Канаді й наше майбутнє / Ю. Стечишин. Торонто: видання Союзу українців самостійників, 1967. 28 с.

19. Хом'як О. Р. Начерк діяльності ордену ремптористів у Канаді / О. Р Хом'як // Пропам'ятна книга з нагоди золотого ювілею поселення українського народу в Канаді / Уложена українськими католицькими священиками під проводом свого єпископа. Йорктон: накладом єпископського ординаріяту з печатні «Голосу Спасителя», 1941. С. 59-73.

20. Ювілейна книга 25-ліття Інститута ім. Михайла Грушевського в Едмонтоні. Вінніпег: видано заходами і коштами Інститута; друком «Українського голосу», 1943. 207 с.

21. Ювілейна книга 25-ліття Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні. Вінніпег: видано заходами і коштом Інституту; з друкарні «Українського голосу», 1945. 435 с.

References

1. Bychynskyi, Z. (1928) The History of Canada. Winnipeg: Ukrainian booksellers and publishers Ltd, 222 p. [in Ukr.]

2. Biletskyi, L. (1951) Ukrainian Pioneers in Canada (1891-1951). Winnipeg: published at the expense of the Ukrainian Committee of Canada, 128 p. [in Ukr.]

3. Gerus, O. (1994) Consolidation of Ukrainian rammunity in Canada. In: Gerus, O., Gerus-Tarnovetska, I. & Yarmus, S. (eds.) Ukrainian Life Experience in Canada: Introspection. Winnipeg: Ukrainian Free Academy of Sciences in Canada, pp. 115-152. [in Ukr.]

4. Karas, H. (2010) Role of foreign cultural centers in the preservation and development of the Ukrainian music culture. In: Diaspora as a Factor of Strengthening of Ukraine in the International Community: Modern Dimension and Future Prospects. Proceedings of the Third International Scientific Conference. June 2010. Lviv: Vydavnytstvo Lvivskoi politekhniky, pp. 431 435. [in Ukr.]

5. Kovalchuk, O. (2011) Role of Ukrainian divinity schools and institutions in preservation of Ukrainians in Canada (the first half of the twentieth century). In: International Scientific Forum: Sociology, Psychology, Pedagogy, Management. Collection of Scientific Papers. Kyiv: Vyd-vo NPU im. M. P. Drahomanova. Vol. 7. pp. 105-119. [in Ukr.]

6. Lazarovych, P. (1943) The history of M. Hrushevskyi Institute in Edmonton, Alberta. In: The Jubilee Book on the Occasion of the 25th Anniversary of M. Hrushevskyi Institute in Edmonton. Winnipeg: published at the expense of the Institute & «Ukrainian voice», pp. 7-94. [in Ukr.]

7. Makar, V. (2006) Social and Political Integration of Ukrainians into the Multi-ethnic Society of Canada. Chernivtsi: Prut, 284 p. [In Ukr.]

8. Marunchak, M. (1991) The History of Ukrainians in Canada (in 2 volumes) Winnipeg: published at the expense of the Ukrainian Free Academy of Sciences in Canada. Vol. 2. 512 p. [in Ukr.]

9. Marunchak, M. (1973-1980) Study of the History of Ukrainians in Canada (in 5 volumes). Winnipeg: Ukrainian Free Academy of Sciences. Vol. 5. 299 p. [in Ukr.]

10. Nestorovskyi, V. (1978) In the Canadian North. In: Knysh, Z. (ed.) For the Honor, Glory and Nation! Collected Book on the Occasion of the Golden Anniversary of the Ukrainian .Rifle Community in Canada 1928-1978. Toronto: General Board of Ukrainian rifle community in Canada, pp. 173-177. [in Ukr.]

11. The Commemorative Book on the Occasion of the Golden Anniversary of the Settlement of the Ukrainian People in Canada (1941). Yorkton: Redeemer's Voice, 338 p. [in Ukr.]

12. Doroshenko, D. (ed.) (1949) The Commemorative Book of the Ukrainian People's House in Winnipeg. Winnipeg: Trident press limited, 863 p. [in Ukr.]

13. Svystun, V (1957) “Ukrainian Patriotism” in Canada in Words and Deeds. Winnipeg: published at the expense of the Society of cultural relations with Ukraine, 111 p. [in Ukr.]

14. Semchuk, S. (1941) School education. In: The Commemorative Book on the Occasion of the Golden Anniversary of the Settlement of the Ukrainian People in Canada. Yorkton: Redeemer's Voice, pp. 31-38. [in Ukr.]

15. Skrypnyk, M. (1992) Ukrainian schools of the Ukrainian Labour-Farmer Temple Association in Canada (1920's-1940's). In: Ukrainian Emigration. History and Contemporaneity. Pro ceedings of the International Scientific Conference Devoted to the 100th Anniversary of the Ukrainian Immigration to Canada. Lviv: Kameniar, pp. 129-140. [in Ukr.]

16. Stechyshyn, Yu. (1945) The history of St. Petro Mohyla Institute in Saskatoon. In: The Jubilee Book on the Occasion of the 25th Anniversary of St. Petro Mohyla Institute in Saskatoon. Winnipeg: published at the expense of the Institute & «Ukrainian voice», pp. 17-258. [in Ukr.]

17. Stechyshyn, Yu. (1953) Among Ukrainians in Canada. Saskatoon: Ukrainian Self-Reliance League of Canada, 48 p. [in Ukr.]

18. Stechyshyn, Yu. (1967) Our Achievements in Canada and Our Future. Toronto: Ukrainian Self-Reliance League of Canada, 28 p. [in Ukr.]

19. Khomiak, O. (1941) Survey of activity of the congragation of Redemptorists in Canada. In: The Commemorative Book on the Occasion of the Golden Anniversary of the Settlement of the Ukrainian People in Canada. Yorkton: Redeemer's Voice, pp. 59-73. [in Ukr.]

20. The Jubilee Book on the Occasion of the 25th Anniversary of M. Hrushevskyi Institute in Edmonton (1943). Winnipeg: published at the expense of the Institute & «Ukrainian voice», 207 p. [in Ukr.]

The Jubilee Book on the Occasion of the 25th Anniversary of St. Petro Mohyla Institute in Saskatoon (1945). Winnipeg: published at expense of the Institute & «Ukrainian voice», 435 p. [in Ukr.]

Размещено на Allbest.ru