Врахування особливостей кризи семи років у формуванні психологічної готовності дитини до школи

Лісовець О.В.

У статті висвітлюється важливість значення кризи семи років у розвитку дитини. Розглядається формування психологічної готовності дитини до школи та врахування особливостей кризи семи років у підготовці дитини до школи.

Ключові слова: віковий період, вікова криза, криза семи років, психологічна готовність.

В статье раскрывается важность значения кризиса семи лет в развитии ребёнка. Рассматривается формирование психологической готовности ребёнка к школьному обучению, а также учет особенностей кризиса семи лет при подготовке ребёнка к школьному обучению.

Ключевые слова: возрастной период, возрастной кризис, кризис семи лет, психологическая готовность.

Key words: age period, age crisis, crisis at the age of 7, psychological readiness.

Залишаючись довгий час предметом прикладних досліджень, проблема психологічної готовності дітей до шкільного навчання з усією очевидністю стає однією з фундаментальних проблем у системі наук про людину та її розвиток. Сучасні уявлення про структуру та генезис індивідуальності визначають міжпредметний характер проблеми психологічної готовності до школи і безпосередній взаємозв'язок досліджень у цій галузі з цілою низкою проблем педагогічної, загальної та прикладної психології та іншими науками: педагогікою, культурологією, соціологією, віковою фізіологією та ін.

Наукова новизна і теоретична значущість полягає в тому, що дослідження психологічної готовності дітей до навчання в школі проводиться на основі системної методології, готовність розглядається як варіант загальної властивості індивідуальності людини - готовності до діяльності, розвиток якої представляється як системо- генеза структури індивідуальних якостей, що спонукають, що спрямовують, регулюють і реалізують реальну діяльність.

До теперішнього часу накопичений значний досвід вивчення окремих аспектів психологічної готовності дітей до систематичного шкільного навчання як у вітчизняній (О. М. Леонтьєв, Л. І. Божович, О. Р. Лурія, О. В. Запорожець, Д. Б. Ель- конін, Л. А. Венгер, В. С. Мухіна, У. В. Ульєнкова, О. Є. Кравцова, М. М. Костікова, Т. О. Нежнова, Н. І. Гуткина та ін.), так і в зарубіжній психології. Тому завданнями даної статті є: провести теоретичний аналіз наявних підходів до проблеми психологічної готовності дітей до навчання в школі; визначити важливість урахування особливостей кризи семи років у формуванні психологічної готовності дитини до школи.

Розвиток дитини відбувається за кілька періодів, які послідовно змінюють один одного. Цей процес є обов'язковим і передбачуваним, оскільки не можна молодшого школяра повернути до дошкільного рівня розвитку, але можна передбачити, яким він стане у підлітковому віці.

Віковий період - відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості. У межах періоду відбуваються кількісні та якісні зміни психіки, що дає змогу виділити певні стадії, що послідовно змінюють одна одну. Тобто розвиток психіки людини має періодичний і стадійний характер. У межах стадій розрізняють менші часові відрізки розвитку - фази (наприклад, у періоді раннього дитинства виділяється стадія немовляти, а в межах цієї стадії - фаза новонародженості). Визначення періодів, стадій, фаз психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання, використання у повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі. Критеріями їх визначення є системні суттєві якісні ознаки - психічні й соціальні зміни на певному етапі життя дитини. Важливе значення має розуміння зв'язку між періодами і стадіями розвитку, оскільки набуті знання і навички на попередній стадії переходять у наступну і використовуються в нових, складніших взаємовідносинах особистості із суспільним середовищем. Здавна педагоги і психологи намагалися вирішити проблему визначення вікових періодів розвитку особистості. Зокрема, грецький філософ Арістотель (IV ст. до н. е.) зробив першу спробу визначити основні етапи розвитку людської психіки, вбачаючи в них повторення етапів родової еволюції органічного світу. Він розглядав цей процес як матеріалізацію природних можливостей, які згодом перетворюються на реальність і поєднують людину із зовнішнім світом. Арістотель розділив розвиток дитини на три періоди (по сім років кожен) назвавши їх відповідно: рослинний, тваринний, розумний. Під впливом суспільних вимог до навчання й виховання молодого покоління чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592-1670) обґрунтував принцип "природовідповідності" процесу навчання, обстоював потребу вивчати природу дітей і молоді, їх вікові особливості, зважати на них під час визначення змісту і методів шкільного навчання. Своє розуміння вікових особливостей психічного розвитку дітей він застосував під час вироблення теорії навчання. Його вікова періодизація складається з чотирьох етапів (по шість років кожен): дитинство, отроцтво, юність, змужнілість. В основі її - особливості розвитку і виховання дітей відповідно до періодів шкільного навчання. На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації: за психолого-педагогічними критеріями, що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку, зміст і форми навчання й виховання, основну діяльність, відповідний їй рівень свідомості й самосвідомості особистості.

Перехід від попереднього періоду до наступного часто має кризовий характер. Вікова криза - нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами. Кризи проявляються в негативних симптомах поведінки, фактах важковиховуваності, тимчасового зниження навчальної працездатності, маючи не тільки негативне, а й позитивне значення у розвитку особистості. У дитячому віці виділяють: кризу першого року життя, кризу трьох років, кризу 6-7 років, підліткову кризу (10-11 років).

Аналіз наукових праць із проблем кризи семи років свідчить, що вона входить до низки найменш вивчених перехідних періодів в інтервалі "від дня народження до 17 років". Пізнавальна ситуація навколо кризи семи років відзначається тим, що цьому етапу розвитку присвячено мало експериментальних психологічних досліджень, які вивчають його природу, прогнозують можливість появи несприятливих явищ і, як наслідок, стабілізації позитивних та локалізації негативних симптомів. У віковій психології нетиповими є випадки, коли з'ясування важливих феноменів життя людини протягом тривалого історичного часу обмежується здебільшого працями кількох учених (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, Л. І. Божович, Д. Б. Ельконін,

О. Є. Сапогова та ін.) та значними перервами в дослідженнях, у яких домінують теоретичні схеми без належної експериментальної інформації: зміст кризи семи років звівся до тлумачень переважно загального плану, унаслідок чого стан з'ясування її конкретних особливостей практично залишився незмінним із часів Л. С. Виготського [5, с. 39].

Інформація про кризу семи років є засобом міжпредметних зв'язків різних галузей психології, передусім педагогічної та вікової, соціальної, диференційної, психології управління. Недооцінка знань про цей віковий період призводить, зокрема, до довільного тлумачення вікових меж дошкільного і молодшого шкільного віку. Внаслідок багатьох причин розвиток дошкільнят, дітей шкільного віку відбувається по-різному, тому особистість кожної дитини поряд із загальними, типовими для певного віку має також індивідуальні риси. Здебільшого від них залежить ефективність виховних впливів. Тому вихователеві та педагогові важливо знати риси, якості кожної дитини на певному етапі розвитку. Знаючи причини появи у дитини нових рис або якостей, педагог ефективніше вирішуватиме конкретні виховні завдання. Психологи з'ясували, що для розвитку психічних процесів дитини найсприятливішими є певні вікові періоди - сензитивні (підвищеної чутливості) періоди розвитку. Якщо такий період минув або ще не настав, виховні впливи, здійснювані без урахування цього, будуть неефективними, а то й шкідливими для дитини.

Вікова криза - це особливий етап перетворення соціальної ситуації розвитку, коли новоутворення попереднього періоду руйнують стару соціальну ситуацію і спричиняють створення нової. Аналіз праць із проблем кризи семи років свідчить, що вона входить до низки найменш вивчених перехідних періодів в інтервалі "від народження до 17 років" і, мабуть, ще довго не привертала б уваги дослідників, якби у 80-х роках XX ст. у суспільстві не назрівала потреба переходу на навчання дітей з 6-річного віку, унаслідок чого актуалізувалася проблема вікової періодизації. Від того, чи буде введено в неї перехідний період від дошкільного до молодшого шкільного віку (кризу семи років) як закономірність дитячого розвитку, залежить стратегія і тактика виховної роботи з дітьми, які, за Л. С. Виготським, "вже не дошкільники, але й не школярі" [5, с. 39]. Науковці відзначають, що криза семи років - це криза саморегуляції. Дитина починає регулювати свою поведінку правилами. Перехідний період характеризується перебільшеними формами поведінки. Дитина не володіє своїми почуттями - не може стримувати, і не вміє керувати ними. Втративши одні форми поведінки, вона не набула ще інших. Діти вчаться задовольняти свої фізичні та духовні потреби способами, прийнятними для них самих і тих, з ким вони спілкуються [6, с. 18]. Е. Еріксон вказує, що діти в цей час "прагнуть швидше знайти такі форми поведінки, які допомогли б їм ввести свої бажання та інтереси в соціально-прийнятні рамки". Він висловив суть конфлікту формулою "ініціатива проти почуття провини" [2, с. 19].

Розвиток дитини в період вікової кризи сприяє розвитку виховної позиції дорослих. Якщо дорослі усвідомлено або неусвідомлено намагаються зберегти колишні способи взаємодії з дитиною, це перешкоджає встановленню благополучних взаємин з нею, викликають власні емоційні проблеми, що перешкоджають розвитку дитини. В період вікової кризи змінюються дії всіх учасників взаємодії: і дорослих, й дітей. Умовою для успішного розв'язання кризи є саме корекція поведінки дорослих. Дорослим необхідно мати певні знання про зміни, що відбуваються з дитиною на даному віковому етапі. Тільки на основі цих знань можна певним чином діяти і аналізувати власні дії. Дорослим слід змінити своє ставлення до дитини - прислухатись до її думки; позитивно оцінювати дитину як особистість та доброзичливо ставитись до неї; виражати свою впевненість в тому, що у дитини все вийде; разом аналізувати помилки і знаходити спосіб їх вирішення. Для дітей буде корисним виконання спеціальних завдань, доручень, "своїх" справ. Їх необхідно більше займати продуктивними видами діяльності - малюванням, ліпленням, конструюванням, аплікацією тощо. Важливо інколи ставити дитину в позицію "старшого", "дорослого", коли на ній знаходиться вся відповідальність; корисно давати спеціальні доручення, виконуючи які дитина могла б бачити результат і відчувати його важливість для всієї родини. Батьки повинні з дитиною вести тихі бесіди перед сном, вечірні розмови про те, що відбулось у дитини за день.

Якщо в поведінці дитини фіксується негативна симптоматика, то дорослий не повинен прирікатися з нею, наполягати на прийнятті своєї думки, погрожувати розправою, передражнювати дитину, "торгуватися" за гарну поведінку, особливо в присутності інших дітей. Не можна ставитись до такої "складної" дитини упереджено, карати одразу за все. Якщо не вдалось уникнути конфліктної ситуації, краще деякий час не помічати дитину (оскільки негативна симптоматика спрямована на дорослих, то за відсутності глядачів вона швидко затухає), а потім вести себе так, як нічого не сталось, знайти можливість похвалити її за що-небудь. Наодинці можна поговорити з дитиною, не демонструючи свою авторитетність. Краще, навпаки, ставити її в позицію того, хто має право голосу, дорослого. Дуже корисно створити для дитини такі ситуації, коли найгарніша поведінка стала б метою (можна влаштувати "день слухняності" і провести його без жодного зауваження, "день добрих справ", "день ввічливості").

Діти 6-7-річного віку у зв'язку із загальним (психічним та особистісним) розвитком виявляють виразне прагнення посісти нове, значущіше становище у житті, виконувати нову, важливу не лише для них, а й для оточення роботу. Реалізуючи це прагнення, вони вступають у суперечність зі стилем свого життя, їх перестає тішити гра. Дошкільний період закінчується кризою семи років. Вона проявляється у втраті дитячої безпосередності, замкнутості, дещо штучній поведінці дитини, клоунаді, кривлянні й маніженні. Дитина починає диференціювати внутрішню і зовнішню сторони своєї особистості, усвідомлювати зміст своїх переживань (сердита дитина розуміє, що вона сердита), узагальнювати їх. Ще однією ознакою кризи семи років є симптом "гірка цукерка", коли дитині погано, але вона цього не показує. Дорослі опиняються перед новими труднощами у вихованні, бо малюк стає важкокерованим, а часом і взагалі некерованим.

Основою цих проявів є узагальнення переживань. Це означає, що у дитини сформувалося нове внутрішнє життя - життя переживань, яке прямо і безпосередньо не накладається на її зовнішнє життя. Але внутрішнє життя не нейтральне до зовнішнього, воно на нього впливає. Надалі спрямування поведінки здійснюватиметься саме у внутрішньому житті [4, с. 408].

У кризі семи років фіксується орієнтація дитини на людей поза сім'єю, на зовнішні авторитети: дорослих друзів сім'ї, педагога, вихователя і т. д. До 6-7- річного віку діти починають усвідомлювати свої реальні можливості, а саме: діти, яким, для того, щоб стати дорослими, треба ще багато чого вчитися. Вихователі дитячих садків відзначають, що діти підготовчих до школи груп починають вибиватися з дитсадочкового розпорядку життя, перейматися дошкільними видами діяльності, всім способом життя в дитячому садку і прагнуть до серйозних, неігрових видів діяльності. У цей період у дітей виникає потреба в такій діяльності, яка була б в очах людей значущою, важливою, поцінованою. З'являється бажання вчитися в школі, бажання стати школярем; ігри в школу стають для дітей важливими і постійними. Перебіг кризи завжди забарвлений індивідуальними особливостями дитини і своєрідними варіантами його розвитку. У деяких дітей він протікає м'яко, майже непомітно, а у інших - гостро, демонстративно, травматично. Передумови переходу дитини до наступного вікового етапу багато в чому пов'язують з психологічною готовністю дитини до школи. До кінця дошкільного віку складається ціла система протиріч. Наприклад, це протиріччя між збільшеними інтелектуальними можливостями дитини і специфічно "дошкільними" способами їх задоволення.

При цьому інтелектуальна сфера дитини вже не тільки певною мірою готова до систематичного навчання, а й вимагає його. Це протиріччя поширюється і на сферу особистості. Так, в цей час дитина прагне до самоствердження у таких видах діяльності, які вже підлягають громадській оцінці і охоплюють сфери життя, раніше недоступні дитині. Дитина не тільки готова до прийняття нової соціальної позиції школяра, а й активно прагне до неї.

Одним з позитивних надбань цього періоду є самостійність. Дитина прагне до неї, і вона вже дійсно підросла для того, щоб розширити її межі. Дитина цього віку часто вигадує собі яку-небудь серйозну справу і виконує її. Наприклад, може самостійно взятися за прибирання в кімнаті чи на кухні. Як би завзято дитина не демонструвала свою дорослість, вона високо цінує думку батьків. Зазвичай вона готова звернутись до них за порадою чи допомогою, і їй особливо важливо почути від них оцінку її досягнень. Тому дорослим слід проявляти інтерес до діяльності дитини, намагатись давати об'єктивну оцінку її діям (за успіхи - хвалити, за промахи - не докоряти).

Найкорисніше, що можна зробити в кризу 7 років, - зіштовхувати дитину з наслідками своєї самостійності. Не треба її захищати від можливих помилок, намагатися переконати і зіпсувати при цьому відносини, слід попередити про наслідки. Слід зазначити, що ця криза досить швидко минає і у дитини виникає новий рівень самостійності, можливо, пов'язаний з виконанням навчальних завдань, але самостійність у навчанні - складна навичка, якої дитині потрібно навчитися за час навчання у початковій школі на матеріалі різних предметів.

Майже всі діти 6-7-річного віку хочуть іти до школи, у багатьох, однак, переважає зовнішня мотивація: "В мене буде портфель", "Я піду з букетом квітів" та ін. Саме в цьому прагненні закорінені можливості подолання кризи семи років, адже вступ до школи засвідчує перехід до нової, суспільно значущої та суспільно оцінюваної діяльності - навчання. Дуже важливо, щоб ці зміни у житті дитини узгоджувалися з її внутрішньою потребою.

Соціально-психологічна готовність дитини до шкільного навчання передбачає сформованість у неї якостей, завдяки яким вона зможе працювати разом з іншими людьми, підкоряючись вимогам дитячої групи, поступаючись партнерам спілкування і захищаючи інтереси та гідність власних. Старший дошкільник, у якого сформована психологічна готовність до навчання, характеризується певним рівнем розвитку мотиваційної, емоційно-вольової, пізнавальної сфер. Важливим показником такої готовності є позитивне ставлення дошкільника до навчання, здатність коригувати свою поведінку, докладати вольові зусилля для розв'язання завдань, які ставлять дорослі, навички мовного спілкування, розвиток риторики, рухової координації. Особливо складним цей період є для шестирічних дітей, оскільки вони переживають у своєму розвитку кризу, яка характеризується складними фізичними і психологічними змінами [4, с. 407].

І. Шакун виділяє напрямки роботи з першокласниками, які сприяють згладжуванню та ефективному проходженню вікової кризи семи років: діагностика сформо- ваності навичок навчальної діяльності, психофізіологічних особливостей та можливостей дітей; розвиток сенсорних, сенсорно-перцептивних, моторних компонентів діяльності за допомогою використання методів конструювання, аплікації, в тому числі спрямованих на розвиток дрібної моторики рук; різноманітність форм діяльності дитини, спадкоємність форм діяльності "дитячий садок - школа"; розробка класних годин-лекторіїв для батьків з метою ознайомлення їх зі специфікою проходження кризи семи років і специфічними особливостями процесу навчання в даному віці; виявлення інтересів і нахилів дітей, а також залучення дітей до внутрішньошкільних норм; виховання відповідальності, залучення дитини до нових обов'язків; діагностика соціальної структури колективу, а також рівня самооцінки школярів, використання психокорекційних занять, спрямованих на формування умінь соціальної взаємодії та створення сприятливого психологічного клімату в дитячому колективі (театральні постановки, сюжетні ігри, етичні бесіди та ін.).

Вивчення психологічних особливостей дітей у кризі семи років дозволяє поглибити теорію психічного розвитку для створення дитячої психології кризового віку й отримати дані для аргументованої стратегії навчання і виховання в ньому.

Доведено, що кризи при переході від нижчого етапу розвитку до вищого, які настають у зв'язку зі зміною провідної діяльності і перебудовою життєвих стосунків дитини в навколишньому середовищі, може і не бути. Неминучими є не кризи, а якісні зрушення в розвитку. Д. Ф. Ніколаєнко доводить, що: "... криза ж - це свідок того, що зрушення відбулося несвоєчасно. Вона не настає, якщо психічний розвиток дитини складається не стихійно, а є результатом розумно керованого виховання" [1, с. 22].

Отже, розвиток дитини може відбуватися літично (повільно) або критично (з кризами). Створені форми поведінки дитини, які називають кризами, не виникають, якщо активізація виховання буде всебічною, проводиться з урахуванням індивідуальних особливостей розвитку дитини та умов її життя.

Таким чином, глибокі знання загальних закономірностей психічного розвитку дитини, чинників, що сприяють формуванню її особистості на різних вікових етапах, дають змогу вихователеві оптимізувати навчально-виховний процес.

Література