Педагогіка старості в контексті персонології

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕДАГОГІКА СТАРОСТІ В КОНТЕКСТІ ПЕРСОНОЛОГІЇ

У системі гуманітарних наук доволі часто буває так, що неточність у визначенні головних понять обумовлює недосконалість теоретичної моделі. Яскравим прикладом може служити доля педагогіки. Історики, ще встановлять автора, який, очевидно з найкращих міркувань, запропонував лаконічне, популярне і, на жаль, помилкове визначення, згідно з яким педагогіка це наука про виховання. Причина помилкової дії обумовлена тим, що взаємодія педагогіки і філософії проголошується в кожному навчальному посібнику. Але проголосити тезис, ще не означає його виконувати. Адже в тріаді: виховання - освіта - педагогіка, проблема виховання є чи не найскладнішою і принаймні найстаршою. Тому в популярному визначенні допущена очевидна логічна помилка, так як використано інше не менш складне поняття, яке вимагає окремого визначення. Саме тому, враховуючи, що виховання на побутовому рівні начебто більш характерне для дітей, педагогічна наука упродовж століть з перемінним успіхом займалася саме дітьми, «загубивши» світ дорослих і, не звертаючи увагу на старість і смерть. Це протиріччя можна подолати, якщо використати запропоноване нами визначення згідно з яким педагогіка це наука про закономірності розвитку людини. Ми розуміємо, що кожна наука на рівні закономірностей і законів описує, пояснює причини і наслідки, прогнозує майбутній перебіг подій. Усвідомлено використовуємо начебто зайве слово для того, щоб акцентувати увагу на очевидному факті. Якщо педагогіка не буде встановлювати закономірності процесу вона буде втрачати статус науки, підміняючи найцікавішу проблему розвитку людини тисячами сторінок малопридатного для практики тексту. Очевидно, що в такому контексті людина вивчається від пренатального періоду до смерті, що власне кажучи і є суттю персонолопї.

Авторське визначення має ще один недолік. Аналогічне визначення може бути для психології, відповідних підрозділів біології. Це тема для подальшої дискусії. Коли зникають дискусійні моменти, зникає й наука.

Окреслена проблема проявилася і в проблемі періодизації розвитку людини. Адже кожний автор прагнув запропонувати свій варіант, щоб принаймні при житті порадіти від пріоритетності. Нам не відома більш досконала періодизація ніж запропонована геніальним мислителем Я.А. Коменським. Посібники з історії педагогіки так часто тиражували помилковий тезис про чотири періоди по шість років, що цей штамп увійшов у науковий обіг. Насправді Я.А. Коменський виокремлював період до народження дитини, а також, окрім популярних чотирьох етапів, характеризував школу зрілості та школу старості.

У педагогічній персонології педагогіка старості займатиме своє місце як завершальний розділ, який має значення як для суспільства в цілому, так і для кожної людини незалежно від віку. Це має значимість на рівні особистісного розвитку, раціональної взаємодії поколінь, не менш важливими є соціально - економічні аспекти. Особливої ваги ця проблематика набрала на початку ХХІ ст. Пояснюється це явище рядом причин.

По-перше, розвиток багатьох аспектів соціального життя ( від медицини до добробуту, від рівня індивідуальної культури до способу життя ) обумовив значне зростання кількості людей похилого віку. У даний час рубіж у 60 років переходить понад 600 млн. людей, що становить 20% населення. У 2050 р. кількість таких людей досягне 2 млрд. Якщо в середині двадцятого століття середня тривалість життя становила 44 роки, то в середині ХХІ ст. прогнозований показник становитиме 80 років [17]. Фахівці з питань прогностики називають відсоток людей, які подолають 65-річний рубіж упродовж найближчих десятиліть у межах 35%.

По-друге, співвідношення між працюючими і пенсіонерами викликало тривогу економістів і спроби на урядовому рівні підвищити пенсійний вік. Наприклад у Польщі для жінок і чоловіків віднедавна встановлено - 67 років. Це відповідає європейським традиціям.

По-третє, у прихованій, або явній формі, поки що на рівні публікацій, які важко назвати науковими, зростання кількості людей похилого віку розглядається як своєрідна загроза для молоді та держави. При цьому забувається той очевидний факт, що люди похилого віку давно, через систему податків, заробили свої мізерні пенсії і власне кажучи інвестували розвиток нової генерації. Популяризація загрози від покоління, яке завершує життєвий цикл матиме фатальні психологічні та етичні наслідки як для старих людей, які відчують ворожість оточення, так і для молоді, яка одержить уроки зневаги і ненависті, які матимуть непередбачувані наслідки. Психологічні наслідки оціночних суджень експертів від демографії не можуть не викликати тривоги. У ХХІ ст. нам ще бракувало спартанського досвіду, або суїцидальної хвилі начебто непотрібних людей. Розумне використання їх досвіду - ось достойна задача для демократичного суспільства. Інститут радників, наставників ще чекає свого логічного, законодавчого вирішення.

Тема старіння повинна зайняти належне місце в посібниках педагогіки. Не зайвим буде й відповідний розділ у педеутології - науці про діяльність, професійний розвиток, особистість учителя. Своєрідним підтвердженням актуальності теми може слугувати і різноплановість книг, опублікованих у Польщі упродовж останніх років:

1. Antoszewska B., Bartnikowska U., Cwirynkato K. Porozmawiajmy o starosci... - Olsztyn: Wydawnictwo Uniwersytetu Warminsko-Mazurskiego, 2015. - 288 s.

2. Bartoszewski L. Zanim nadejdzie smierc. Czyli ars bene moriendi. Gdansk: Harmonia, 2015. - 176 s.

3. Beauvoir S. Starosc. - Warszawa: Czarna Owca, 2011. - 648 s.

4. Manthorpe J., Iliffe S. Depresja wieku podeszfego. - Warszawa: Wydawnictwo Lekarskie PZWI, 2010. - 192 s.

5. Miqdzy literaturq a medycynq, czqsc V111. Starosc i inne problemy egzystencjalne w badaniach interdyscyplinarnych / Red. E. toch, E. Flis-Czerniak, G. Wallner, D. Piechota. - Lublin: UMCS, 2014. - 412 s.

6. Mose J.P. Opieka nad chorym w domu. Jak pomoc w potrzebie i na starosc. - Warszawa: Aba, 2007. - 152 s.

7. Problemy starzenia siq spoteczenstwa. Teoria i praktyka. Perspektywa polska i brytyjska / Redakcja naukowa: M.J. Jarosz, A. Wtoszczak - Szubzda, W. Kowalski. - Lublin: Wydawnictwo WSEI, 2011. - 236 s.

8. Pronzato A. Starosc czasem nadziei. Krakow: SALWATOR, 2006. - 240 s.

9. Potent-Ambroziewicz M. Starosc w jgzyku mtodziezy wspotczesnej - Lublin: Wydawnictwo UMCS, 2013. - 222 s.

10. Rigamonti M., Ragiel A. Bez strachu. Jak umiera cztowiek. - lWarszawa: Dom Wydawniczy PWN, 2015. - 176 s.

11. Starosc Powotanie i Duchowosc / Henri Sanson S.J. - Pelplin: BERNARDINUM, 2008. - 72 s.

12. Szczepanowicz B. Starosc. Skarb do odkrycia. - Krakow: Wydawnictwo Ksigzy Sercanow, 2013. - 308 s.

13. Vilar E. Starosc jest pigkna. - Warszawa: Agencja Dramatu i Teatru ADiT, 2008. - 94 s.

14. Zych A. Poznac, zrozumiec i zaakceptowac starosc. - task: Spotka Over Group, 2013. - 437 s.

15. Zych A. Stownik gerontologii spotecznej. - Warszawa: Wydawnictwo Akademickie «Zak», 2001. - 326 s.

Ця тема потребує окремого дослідження в компаративістиці.

Як позитивний факт відзначимо увагу до проблематики старості на міжнародному рівні. Достатньо згадати Міжнародний день людей похилого віку (1 жовтня ), ряд документів на рівні ООН і Міжнародної Організації Здоров'я, оригінальну програму, щодо міст приязних людям похилого віку (2002 р.), міжнародні конференції. Дедалі більшої популярності набувають університети третього віку, програми спрямовані на підвищення рівня інформаційної культури людей похилого віку, зокрема спілкування з допомогою Інтернету, комп'ютерні ігри.

У процесі професійної підготовки соціальних працівників накопичений значний досвід роботи з людьми похилого віку. Кількість спеціалізованих закладів постійно зростає, поступово поліпшується якість їх роботи.

Досліджувана проблема має ряд педагогічних аспектів. Насамперед це індивідуальне сприйняття процесу старіння, підготовка особистості до завершального етапу життєдіяльності, раціонального використання часу, нормалізації стосунків, планування циклу, подолання страху перед смертю. Водночас особливої значимості набуває процес цілеспрямованої підготовки підростаючого покоління, починаючи з дошкільних закладів, до позитивного сприйняття людей похилого віку, розуміння їх проблем, готовність допомогти, повага.

Проблема старості, смерті, жалоби залишається найменш вивченою в педагогічній теорії, а в педагогічній практиці характеризується побутовим рівнем вирішення. Розв'язання досліджуваних питань актуалізує необхідність взаємодії етнопедагогіки, релігії, філософії, соціології, психології, біології, педагогіки та ін. для системної оцінки проблематики, розробки відповідних навчальних спецкурсів для вищих навчальних закладів, а також для популяризації відповідних знань серед людей, які наближаються до старості й завершують життєвий цикл.

Важливу роль у цьому питанні відіграє компаративістика. Проведення порівняльних досліджень, за єдиним планом, групами фахівців, які представляють різні країни, сприятиме виявленню закономірностей, збагатить педагогічну науку і практику, допоможе людям вирішувати важкі питання життя та смерті.

Геронтологія як наука про закономірності старіння людини давно зайняла своє належне місце. Щоправда ніколи раніше не було такого масового зацікавлення цією проблематикою. Пояснити це можна кількома причинами.

Зростання рівня освіти, рівня культури з кожним роком збільшуватиме увагу людей до якості свого життя на різних етапах розвитку. Чим більш складна система тим більше вона дбає про своє самозбереження. Науки гуманітарного спрямування від педагогіки до філософії та соціології дедалі більше уваги звертають на особистісні проблеми. Поступово відмирають визначення в яких домінує «формування», однобічний вплив на людину суспільства та інші міфологеми. Переважає холістичний підхід, особистісний підхід, ідея неперервного розвитку від пренатального періоду до смерті.

Проблема старості не могла не знайти відображення в етнопедагогіці: Як була я молода, // Була в мене урода, // А теперки на біду, // І в дзеркалі не знайду. // Гей, минулися мої літа молоді, // Ніхто ж мені не порадить в цій біді. Логічним продовженням теми старості в етнопедагогіці є проблема смерті. Можна виокремити декілька характерних особливостей. По-перше, це питання здебільшого розглядається з великою повагою. І до нині не прийнято обганяти, або переходити дорогу похоронній процесії, водії виходять з автомобілів і хрестяться... По-друге, в усній народній творчості можна зустріти і легку іронію, що сприяло зниженню рівня страху: «Раз козі смерть»; «Ой іди смерть, іди проч, головоньки не мороч, бо я часу не маю, з сусідами гуляю».

По-третє, доволі часто розглядається смерть у молодому віці: «Ой умру я мила, а ти будеш жива. Чи згадаєш мила, що колись любила?».

По-четверте, виокремлюється смерть у бою: «А чи пан, чи пропав, вдруге не вмирати! Гей, нумо, до зброї».

Відзначимо, що як і у випадку зі смертю в етнопедагогіці традиційно поєднується високий рівень поваги та іронії. Назвемо декілька характерних приклади: «Старість не радість», «Старість - поганий товар», «Старість - важкий тягар», «Старість - не радість, смерть - не весілля», «Старого лиса не виманиш з ліса», «Старого горобця на полові не обдуриш», «Вовк старий не лізе до ями», «Старий лис двічі в сильце не попаде», «Шануй старі стежки і давніх друзів», «Чоловік до смерті вчиться», «Дізнавайся світа, поки служать літа», «Чоловік ціле життя вчиться, а дурнем вмирає» [7].

Як приклад розглянемо народну мудрість зібрану в книзі М. Дочинця «Многії літа. Благії літа». Крупинки мудрості від А. Ворона містять, зокрема, такі думки: «Вечір покаже, який був день», «Чим старішими стають люди, котрі живуть духовним життям, тим яснішає їх розум і свідомість. Невігласи з роками тупіють ще більше», «Смішні люди: коли Бог кличе їх до себе, вони кличуть лікаря», «Вчися не до старості, а до смерті», «Що буде, те буде, а двох смертей не буде», «Хто зі страху вмирає, тому свині дзвонять» [2].

Зауважимо, що прислів'я успішно використовуються в сучасних діагностичних методиках. Наприклад у тесті виявлення суїцидальних намірів (Н. Шавровська, О. Гончаренко, І. Мельникова) акцентується увага на таких висловах: «Зібрався жити, та взяв і помер», «Тут би помер, а там би встав», «Двох смертей не буває, а одна не минає»; «Ввечері був молодець, а вранці мертвець», «Хто не народився, той і не помре»; «Життя набридло, а до смерті не звикнути», «Вволю наїсишся, але вволю не наживешся», «На віку як на довгій ниві - всього побачиш, однаково скінчиш»; «Сивина бобра не псує», «Не роки старять, а життя», «Зелений сивому не указ»; «Не вмер Данило, так болячка задавила», «Стара шуба не гріє» [8, с. 32-34].

Усі вищеназвані аспекти відображені в народних піснях. їх тексти сумні, інколи іронічні всебічно висвітлюють проблему старості та смерті: Ой умру я, мила, а ти будеш жива, // Чи згадаєш, мила, шо колись любила? // Вийдеш на могилу, не кидай землею, // Бо сама ти знаєш, як тяжко під нею; А чи пан, чи пропав, // Вдруге не вмирати; Смерте ж моя, смерте, // Не дай мені вмерти.

Народні пісні в сучасних умовах знаходять нове звучання та інколи досягають національного рівня. Після перших вбитих на Майдані в Києві жаль за молодими людьми переповнював душу. А лемківська пісня «Пливе кача по тисині» надала останній дорозі воїнів світла такого емоційного супроводу, такої величі, такої національної трагедійності аналогів яким не знає сучасна історія: Гей, погину я в чужім краю //Погину я в чужім краю //. Хто ж ми буде брати яму //? Хто ж ми буде брати яму //? Гей, виберут ми чужі люди//, Виберут ми чужі люди. //.Чи не жаль ти, мамко, буде? // Чи не жаль ти, мамко, буде?

Тема старості в релігіях світу, ще стане темою не однієї докторської дисертації. Не випадково повага до батька і матері в Біблії досягає рівня заповіді. Серед думок Папи Римського Івана Павла ІІ проблема гідного пошанування старості є однією з домінуючих.

У філософських школах Китаю, Індії, Греції тема старості та смерті є однією з головних, а висновки Епікура (Не потрібно боятися смерті коли ми є, її немає, а коли вона є, немає нас Залишаються неперевершеними до наших днів. Не менш геніальними є і висновки Епіктета, який завжди був готовий до смерті, але коли вона мала бути у вечірній час, то «потрібно обідати, бо прийшов час на обід». Фахівці з педагогіки, геронтології, психології даремно оминають увагою теоретичну спадщину стоїків. З позицій психотерапії їх конкретні, точні пропозиції залишаються неперевершеним взірцем. Не стала винятком і проблема старості та смерті. Розглянемо для прикладу знаменитий твір Л.А. Сенеки. Мислитель виокремлює ряд принципово важливих питань: 1. Вже в першому листі, аналізуючи проблему часу, філософ пише: «Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у значній своїй частці - вже позаду. Скільки віку прожито - стільки ж одразу бере його смерть». 2. Розглянувши проблему страху перед смертю, зауваживши, що відразу після народження людина простує до смерті, мислитель підкреслив надзвичайно важливий висновок: «Жодне лихо, якщо воно граничне, не може бути великим. До тебе прийшла смерть? її справді треба було б жахатися, коли б вона могла залишатися з тобою. Але вона - іншого ж не буває, - або ще не прийшла, або вже відійшла». 3. Виокремивши думку, що «ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватися хоча б ще на один день» Л.А. Сенека підкреслює важливість позитивного ставлення до старості: «Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватися... Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби». 4. Обґрунтувавши висновок, що смерть не є злом, а єдиним законом, якому в рівній мірі підлягає весь рід людський, автор доводить необхідність триматися дороги, яку нам вказала природа. 5. Передчасне бажання смерті філософ називає ганебним, визнаючи водночас право людини на добровільну смерть за певних обставин: «Не треба стрімголов, наче в нестямі, кидатись в обійми смерті. Хоробрий, розумний муж повинен не тікати з життя, а відходити з нього. Слід передусім уникати відомої багатьом людям пристрасті - жадливого прагнення померти. Нерозумно шукати смерті зі страху перед смертю». 6. Виокремивши неспокій на порозі спокою, Л.А. Сенека засуджує тих хто постійно починає жити, коли вже пора закінчувати. 7. На думку філософа в час старості душа розкошує і наближається до розквіту. 8. Актуальним видається висновок щодо необхідності «навчитися смерті», так як відійти з погідною душею це велике мистецтво, яке потребує тривалої науки. 9. У випадку смерті друзів автор закликає уникати марнославства в стражданні, так як «у сльозах ми шукаємо підтвердження нашої туги». 10. Л.А Сенека, випереджуючи час на тисячоліття аналізує проблему смерті дітей [9].

Засновником педагогічної геронтології можна вважати Я.А. Коменського. Саме він у першій половині XVII ст. у неперевершеній до наших днів віковій періодизації вперше в історії людства виокремив школу старості. Акцентовано увагу на проблематиці завершального етапу життя, зокрема страху перед смертю, необхідністю достойного завершення життєвого циклу.

На основі праць зарубіжних і вітчизняних дослідників можна виокремити наступну проблематику актуальну для педагогічної геронтології: позитивна оцінка, турбота про людей похилого віку в суспільстві; повага до старості в родині; система збереження і передачі досвіду старших людей; врахування статевих особливостей старіння; самотність; проблеми розвитку в процесі старіння; фобії людей старшого віку; форми активності; завершення життєвого циклу. Розглянемо окремі аспекти проблеми.

Парадоксальність сучасних наук гуманітарного циклу проявляється в тому, що вони здебільшого блискуче пояснюють усі питання, поки мова не заходить про людину. Як тільки «появляється» людина з її біологічними, соціальними, індивідуальними проблемами наука починає переходити на рівень науково подібності, уникаючи простих і ясних відповідей на складні запитання. Старість не стала винятком. Першою проблемою, яка неминуче виникає це визначення початку старіння. Можна було б сказати, що ми починаємо старіти з першого дня після народження, але це буде швидше літературний тезис. Для вирішення цієї проблеми доцільно врахувати декілька чинників. Насамперед це особливості історичної епохи. Тридцятирічний поет словами Адама Асника, звертаючись до дівчини декілька разів повторює тезис про свою старість [11]. Очевидно, що в ХХІ ст. цей вік можна віднести до початку зрілості, якщо не до молодості. Очевидними є індивідуальні особливості старіння. Адже нерідко можна побачити сорокарічну людину, втомлену від життя, яка не лише морально, емоційно, але й фізично нагадує представника старіючого покоління і 60- річного любителя спорту, щоправда не потрібно забувати про наступні слова пісні у виконанні Клавдії Шульженко щодо «юних сил, которых нет». А ось рецепт і побажання, що просто треба не старіти, заслуговує на увагу фахівців з питань геронтології.

Важливою є необхідність певної соціальної норми, щодо відліку старості. Уніфікованим показником міг би стати початок пенсійного віку, який частково враховує такі показники як середня тривалість життя, стан здоров'я населення, рівень соціального захисту, національні традиції. Так як в різних європейських країнах цей вік різний, а в США пенсія взагалі не передбачена, можливо варто використати середні цифрові показники. Є проблемою, якщо дотримуватися такого критерію, різний початок пенсійного віку для жінок і чоловіків. Можна сказати, що в середньому жінки швидше старіють, але довше живуть. На нашу думку, в сучасних умовах, своєрідним психологічним початком переходу до старості є 60 років. Тезис, що пішов «сьомий десяток» на рівні свідомості та підсвідомості неминуче викликає потребу підведення підсумків попереднього життя, корекції життєвих планів, самооцінки, підготовки до завершення професійної кар'єри, готовності до зміни статусу, турботи про стан здоров'я, та ін. Розуміючи умовність поділу, думаємо що цей період закінчується в 70 років. Середній період старості 70 - 80 років характеризується поступовим зниженням рівня життєвих сил і фізичних можливостей, припиненням професійної діяльності, втратою близьких людей. Пізня старість починається у 80 років і закінчується смертю.

Проблема старості викликала закономірний інтерес серед письменників. Філологи могли б підготувати серію монографічних досліджень на цю цікаву тему. У статті ми звернемо увагу на декілька найбільш характерних творів. Відомий гуморист і оригінальний мислитель Михайло Зощенко присвятив цій проблемі декілька творів. Цікаво, що своєрідним стимулом для їх написання став депресивний стан самого письменника, який вирішив розібратися зі своїми проблемами сам. Досягши успіху у двадцяті роки минулого століття,

М. Зощенко, за свідченнями очевидців, переживав психологічний кризи, який не піддавався лікуванню традиційними медичними засобами. Інтелектуал М. Зощенко вирішив допомогти собі, а будучи талановитим письменником, не міг не відобразити цього процесу в літературних творах, зокрема в знаменитій трилогії: «Возвращенная молодость», «Голубая книга», «Перед восходом солнца».

У 1933 р. було опубліковано першу повість, яка викликала дискусію читачів, аж до рівня Наркома охорони здоров'я, а запрошення на наукові зустрічі однодумців І. Павлова стало своєрідним визнанням не лише художнього, але й наукового пошуку автора. Сюжет повісті не складний. У попередніх роздумах М. Зощенко стверджував, що інтелігенція після 35 років починає стрімко наближатися до старості та смерті, незважаючи на спроби поліпшити стан з допомогою курортів і медицини. На основі спостережень звертає увагу на декілька цікавих думок. По-перше, маленька дитина, яку нічого не тривожить посміхається. Посмішка до світу, радісне сприйняття дійсності це та думка, яка не втрачатиме актуальності упродовж століть. По-друге, у випадку невдачі, програшу закономірною і доцільною є фізична активність, навіть на рівні хаотичних рухів. По-третє, навіть представники тваринного світу швидко забували про невдачі та негативні ситуації, одержавши позитивні емоції. Для людини у подібній ситуації більш характерними є тривалі переживання. По-четверте, виокремлюється значимість переключення уваги та інерційного мислення і поведінки. На основі цих ідей вибудовується сюжет про професора, який в 53 роки втратив інтерес до життя і роботи. Літературний герой розпочав боротьбу зі старістю з допомогою фізичних вправ, ігнорування тривоги і хвилювання, переглядом стосунків з дочкою, яка прагнула перевиховати батька, зміною сімейного стану, яка коштувала інсульту. У фахівців викличе зацікавленість зміст додатків і коментарів до повісті. Автор аналізує біографії видатних людей, які померли в молодому віці, шукає причини довголіття творчих особистостей, аналізує особливості втомлювальності, роль збудження і гальмування. Друга частина трилогії складається з літературних творів зміст яких не має безпосереднього відношення до попередньої тематики. Третя книга побудована на основі автобіографічних матеріалів повинна входити в перелік обов'язкової літератури для професійних психологів. Насамперед виокремимо талановито описані та науково проаналізовані переживання дитячого віку та їх вплив на життя дорослої людини. М. Зощенко досліджує питання психології щастя, закономірності подолання депресивного стану. Висновок, що причина нещастя «захована в попередньому житті» при всій зовнішній простоті проаналізована на такому рівні психологічної культури (спогади дитинства, підсвідомість, страх, сновидіння, статеві проблеми, рефлекси, мотивація, психологічний захист, боротьба з старінням, управління розвитком, смерть) і літературної майстерності що не може не викликати захоплення [4].

Влучні слова, щодо старості знаходимо в українських письменників. У творі В. Симоненка «Дума про діда» внук засинає під музику дідових слів: «Безсмертячко ти моє кирпате», а сам автор у підсумку напише: «Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто» [10, с. 342].

У поетичних творах видатних поетів знаходимо тему, якої уникають сучасні дослідники. Маємо на увазі знущання над старими людьми. У І956 р. Василь Симоненко у вірші «Старість» гранично точно окреслив цю проблему: Сім десятків дідові старому, // Сам незчувсь, коли і відгуло //- Вже лице пожовкло, як солома, // Борознами вкрилося чоло. // Сяють очі глибоко з-під лоба, // Тільки пух лишивсь на голові //... Лає син, що ні чорта не робить, // Допіка невістка: ще живі? //... Все стерпить, хіба заплаче стиха, // Дивлячись на добрих малюків. // Все стерпить - докори, сором, лихо! // Лиш би вмерти на землі батьків! [10, с. 207].

Проблема старості нерозривно поєднується із завершенням життєвого циклу. Цікаві тексти філософського рівня можна відшукати в поезії. Неперевершеним поетичним текстом про причини смерті та причини уникнення таких думок залишається відомий вірш У. Шекспіра, який доречно використовує в своїх працях Г. Васянович: Я кличу смерть - дивитися набридло // На жебри і приниження чеснот, // На безтурботне і вельможне бидло, // На правоту, що їй затисли рот, // На честь фальшиву, на дівочу вроду // Поганьблену, на зраду в пишноті // На правду, що підлоті навдогоду // В бруд обертає почуття святі, // І на мистецтво під п'ятою влади, // І на талант під наглядом шпика, // І на порядність, що безбожно краде, // І на добро, що в зла за служника! // Я від всього цього вмер би нині, // Та як тебе лишить в самотині?!

Зауважимо, що представники перших філософських шкіл, видатні письменники і поети знаходили слова, які не втрачають значимості до наших днів. «Вільшаний король» Й.Ф. Гете, залишається неперевершеним у контексті боротьби батька зі смертю, захист приреченого сина.

Окреме місце посідає твір Р. Кіплінга «Мері Глостер» (1894 р.). Своєрідна сповідь батька перед смертю, докір синові, який не виправдав сподівань, рішення про затоплення корабля на місці смерті дружини наповнені такою енергетикою, силою, мужністю, що викликає і буде викликати захоплення упродовж наступних століть.

Мабуть немає автора, який би не звертав уваги на цю проблему. Назвемо декілька прикладів з ХХ ст. Н. Гумільов, ще недостатньо поцінований в Європі, писав: Ты умрешь бесславно иль со славой, // Но придет и властно глянет в очи // Смерть...; Правдива смерть, а жизнь бормочет ложь. [1].

Темою майбутніх міждисциплінарних досліджень монографічного рівня стане передчуття творчої особистості завершення життя. Для прикладу розглянемо два тексти, написані С. Єсеніним у 1925 р. на фоні іронічних, ліричних, філософських текстів зовсім іншого спрямування і тональності: Снежная равнина, белая луна //, Саваном покрыта наша сторона. // И березы в белом плачут по лесам, // Кто погиб здесь? Умер? Уж не я ли сам?

Останні поетичні рядки С. Єсеніна, написаны кров'ю, не можуть не вражати філософською глибиною: До свиданья, друг мой, без руки, без слова, // Не грусти и не печаль бровей, // В этой жизни умирать не ново, // Но и жить, конечно, не новей [3].

Для наближення до розуміння суті психологічних аспектів смерті неможливо обійтися без творів Л.М. Толстого «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Три смерті», а твір «Смерть Івана Ілліча» за глибиною розуміння приреченої людини, емпатією, залишається неперевершеним до наших днів. Щоденники видатного мислителя ще стануть темою докторських дисертацій психологів і педагогів.

Дослідники проблеми старості та смерті ще багато років будуть звертатися до творів С. Моема. Підводячи попередні підсумки свого життя видатний письменник влучно зауважив, що приходить пора подумати про смерть і хоча ми знаємо, що всі люди смертні, але це залишається для нас силогізмом і абстракцією, до того часу поки це не буде стосуватися нас безпосередньо [6, с. 33].

Сучасні автори не оминають проблему старості та смерті в поетичній творчості. Видатна українська поетеса Ліна Костенко [5] писала: У драмі людській небагато дій: // дитинство, юність, молодість і старість. // Роби що хоч, ридай або радій. // Неси свій хрест. Все інше - позосталість...; Я скрізь своя, і я ніде не дома // Душа летить у посвіті епох. // І де цей шлях почався, - невідомо. // І де урветься, знає тільки Бог.

Нашу увагу привернули поетичні рядки з Інтернету (Г. Головатий): Встречайте мужественно смерть // Она нисколько не печальней, // Чем жизнь, в которой умереть // Обречены мы изначально. // Встречайте мужественно смерть.

Єдине, що можна зауважити, це той факт, що філософські, поетичні сентенції гарно сприймаються тоді, коли смерть є віддаленою перспективою й нічого не болить. Невідомо як реагуватиме на ці висновки людина приречена, яка завершує життєвий цикл і знає про це. Цю ситуацію блискуче описав В. Симоненко у вірші, присвяченому містикові, що неймовірно прудко втікав від поїзда: Ти смерть учив любить, // Скажи: чому ж, // Потіючи, од неї мчиш чимдуж? // За висловом твоїм, // Вона припинить муки. // Спинися ж! // І впади в її холодні руки! // Ти ждав її, // То чому ж дикий жах // Замість блаженства // У твоїх очах? [10, с. 218].

Серед зарубіжних дослідників найбільшою популярністю користуються праці Е. Кюблер-Рос, яка є автором багатьох книг, присвячених саме проблемі смерті, в тому числі смерті дітей, і запропонувала п'ять етапів, які доволі точно описують процес завершення життя: заперечення, гнів, торгівля, депресія, сприймання неминучого.

Щодо психологічних аспектів старості відзначимо використання всього спектру механізмів психологічного захисту, починаючи від регресії (достатньо згадати своєрідні форми звертання «дівчата», «хлопці», дитячі назви), завершуючи раціоналізацією та запереченням. Фахівці звернули увагу на «синдром ван Гога», який проявляється у спробі докорінно змінити оточення, місце проживання, сімейний стан, починаючи від середини життєвого циклу. Якщо говорити про старість більш влучною, на нашу думку, є назва «синдром Толстого», який перед смертю залишив дім.

Педагогіка старості має ще один маловивчений аспект. Йдеться про самогубства людей старшого віку. Масштаб трагедії підтверджують статистичні дані Всесвітньої організації охорони здоровя, згідно з якими самогубство здійснюється кожні 40 секунд, 800 тисяч людей добровільно знищують себе кожного року. Найчастіше так йдуть з життя люди старші за 70 років. Чоловіки втричі частіше, ніж жінки, завершують життя самогубством. Вражає примітивізм пропонованих профілактичних заходів. Поставивши амбітну мету знизити число самогубств на 10% до 2020 р., замість глибинних соціальних, психолого-педагогічних програм як панацея розглядається обмеження доступу до вогнепальної зброї і токсичних хімікатів. Очевидно, що коли прийнято рішення, то засіб знайдеться. Важливо зрозуміти причини явища. Узагальнення літературних джерел дозволяє назвати серед основних причин самотність, убогість, депресивний стан, біль, відсутність мети, алкоголізм та ін.

Українці не стали винятком. Кожного року понад 9 тисяч людей завершують життя самогубством. Ці щорічні втрати перевищують в декілька разів втрати під час війни в Афганістані, а також значно перевищують європейські показники. Не випадково відомий психолог В. Рибалка [8, с. 91-98], запропонував ряд цікавих ізмістовних матеріалів на тему самогубства і звернув увагу на проект національного плану дій (громадська ініціатива) «Як нам зменшити кількість самогубств в Україні», який підготували В. Домбровська, Є. Карагодіна, Г. Пілягіна, В. Розанова, Л. Юр'єва. Національний план дій передбачав увагу до різних вікових груп і представників різноманітних професій, підкреслював важливість превенції суїцидів, виокремлював ряд конкретних заходів: покращення професійної підготовки психіатрів, подальший розвиток кризових центрів, посилення ролі пропагандистських кампаній, соціально-економічних заходів заохочення здорового способу життя, розвиток системи надання допомоги особам у стані екзистенційної кризи, підвищення професійного рівня психологічних служб, запобігання стресам і перевантаженням на роботі, розробка ефективних програм психосоціальної допомоги літнім людям, впровадження цих програм у будинки для старих людей та ін.

Значною загрозою є масові добровільні самогубства, які здійснюються людьми під впливом фанатиків і є наслідком маніпулювання, психологічного впливу. Водночас військові дії, які стали новим викликом ХХІ ст., ще поставлять ряд нових завдань перед педагогічною персонологією.

Варто звернути увагу на одну цікаву особливість. В європейській педагогіці переважають теоретичні аспекти проблеми старості та смерті. Порівняно мало конкретних методичних знахідок, які заслуговують на особливу увагу. На часі методичні посібники з досліджуваної проблеми. Доцільно звернути увагу на досвід польських колег. Наприклад у 2008 р. у Любліні був отриманий грант від Польсько-Американської Фундації Свободи для організації школи «Супербабці та Супердіди». Цікаво, що на відміну від бабусь тільки один чоловік захотів підвищити свій рівень. Заслуговує уваги програма школи, яка передбачала чотири напрями: зустрічі з косметологом, фізичні вправи для учасників; обмін досвідом, спільна діяльність, підготовка лялькової вистави; ознайомлення з технологією організації вільного часу дітей (ігри, забави спрямовані на розвиток мови, іграшки для ялинки, малювання писанок, дитяча література, мистецтво оповідання, рухово-музичні, групові ігри); опанування психології дітей (розвиток дитини в дошкільному віці, цінності у вихованні, комунікація в родині, добрий дотик, діяльність у важких ситуаціях, перша допомога, харчування дітей).

Якщо говорити про актуальні питання педагогіки старості, важливо вирішити ряд принципово важливих проблем. Для педагогіки, яка буде розглядати людину як цілісну систему, спробуємо виокремити найважливіші аспекти проблеми:

На всіх рівнях необхідно починати змінювати оцінку старості в суспільстві. Недолугі спроби невдах від економіки пояснити головну загрозу від зростаючої кількості пенсіонерів, які, до речі, давно відробили свої мізерні пенсії, можуть викликати такі наслідки порівняно з якими, непідтверджений остаточно досвід Спарти, буде видаватися забавою. Якщо використовується, щоправда не завжди, статус «радника ректора», чому б не розширити цей список наставництва для вчителів, викладачів, врешті - решт усіх спеціальностей. Це не лише продовжило б життя людям старшого віку, але й дало б значний економічний ефект. Не випадково світова спільнота так цінує досвід «сеньйорів».

Без системної роботи педагогіка старості не дасть бажаного результату. Проблема старості повинна ввійти в плани і програми, починаючи від дошкільного періоду, закінчуючи урядовими документами і університетами третього віку. Примітивний тезис про загрозу від пенсіонерів є національно шкідливим. Педагогіка старості передбачає ряд аспектів, які можна вирішити лише на рівні родини. Підвищення рівня культури населення, використання досягнень етнопедагогіки, повернення педагогіки релігії дозволить поступово зменшувати рівень цинізму, агресії, негативного ставлення до людей похилого віку, які потребують більше уваги і допомоги.

Належний рівень пенсійного забезпечення має не лише економічні, але й глибинні психологічні аспекти. Відчуття, що людина заробила упродовж попередніх років право на відповідне забезпечення, можливість утримувати себе, допомагати дітям і онукам є вагомим стимулом для продовження життя. І навпаки, мізерні пенсії породжують почуття непотрібності, приниження в громадському транспорті так характерні для України, коли пенсіонер змушений виходити з транспорту так як у напівпорожньому автобусі вже є декілька пільговиків можуть вкоротити життя навіть сильної особистості.

Педагогіка старості має стати логічним завершенням посібників з педагогіки нового покоління, в андрагогіці, яка проходить в Україні складний і суперечливий процес становлення. Проблематика старіння, жалоби, смерті має знайти належне наукове обґрунтування, використовуючи досягнення геріатрії, соціології, психології, філософії. Необхідна серія монографічних досліджень щодо проблеми старості в етнопедагогіці, релігіях світу, філософії, психології, історії педагогіки, педагогіці. Педагогіка старості може акцентувати увагу на таких питаннях: роль людей похилого віку в суспільстві, індивідуальні особливості старіння, конфлікт поколінь, творчі можливості людей похилого віку, фобії, стрес, інформаційна культура, комунікація, можливості для розвитку, завершення життєвого циклу та ін.

Ставлення до людей похилого віку в суспільстві, рівень їх державної підтримки є одним із головних показників рівня демократичності держави, рівня національної культури, рівня ефективності влади. Саме на рівні державних програм має забезпечуватися гідне людини життя і достойне завершення життєвого циклу з відповідним медичним (хоспіси), психологічним, релігійним, суспільним супроводом. Університет третього віку повинен стати невід'ємною частиною сучасних університетів. Це дозволить не лише виконати гуманістичну місію, але й вирішить одвічну проблему професійної орієнтації, яка не може бути успішною без цілеспрямованої роботи з родиною. До речі в європейських університетах стає доброю традицією запрошення в університети дітей. Така система очевидно і є моделлю вищого навчального закладу ХХІ ст. Також упродовж останніх років у Європі набули популярності невеликі за обсягом методичні матеріали для людей старшого віку, присвячені питанням освоєння комп'ютерної техніки. Очевидно, що такий перелік має бути продовжений і підтриманий на рівні національних програм.

Сід наголосити, що якісно новий рівень професійної підготовки соціальних працівників, координація зусиль педагогічних і медичних навчальних закладів є вимогою часу. Також необхідна інтеграція зусиль представників різних наук, щоб з допомогою міжнародних конференцій, пі егідою ЮНЕСКО, вирішити названі проблеми.

Варто звернути увагу на той факт, що всі проблеми характерні для етнопедагогіки, релігії, родини, персонології набувають в період старості особливого значення. Як влучно зауважив Я.А. Коменський «У молодому віці людина може померти, а в старості не може не померти». Тому фобії, проблема часу, ставлення до Бога, родинні стосунки, ці та десятки інших питань набувають особливого звучання. Не випадково Т. Шевченко писав «Заповіт» задовго до смерті, це ж характерно для сповідальних текстів Л. Толстого. С. Моем підводив підсумки, маючи ще доволі багато часу на життя. Ми згадали видатних мислителів, хоча це явище характерне на різному рівні для всіх людей.

Досвід спілкування з людьми похилого віку в будинках для престарілих дозволяє зробити однозначний висновок, що крім належних побутових умов і медичного супроводу пріоритетом для цих людей є спілкування, зацікавленість їхніми турботами. Якість допомоги людям похилого віку у спеціалізованих закладах, хоспіси мають досягти рівня національного пріоритету. Усі вищеназвані пропозиції матимуть сенс, коли на особистісному рівні буде вирішена проблема гідного завершення життєвого циклу людини.

старість смерть педагогічний персонологія

Література

1. Гумилев Н.С. Стихотворения и поэмы / Н.С. Гумилев. - Ленинград: Сов. писатель, 1988. - 632 с.

2. Дочинець М. Многая літа. Благії літа. - Мукачево: Карпатська вежа, 2014. - 148 с.

3. Есенин С.А. Собрание сочинений. В 6-ти т. Т. IV. - Москва: Художественная литература, 1978. - 318 с.

4. Зощенко М. Собрание сочинений: В 3 т. Т.3: Возвращенная молодость; Голубая книга; Перед восходом солнца / М Зощенко. - Ленинград: Художественная литература, 1987. - 720 с.

5. Костенко Л. Триста поезій. Вибрані вірші / Л. Костенко. - К.: А-Ба-Ба- Га-Ла-Ма-Га, 2014. - 416 с.

6. Моэм У.С. Подводя итоги: (Эссе, очерки). - М.: Высшая школа, 1991.

- 559 с.

7. Прислівя та приказки шістьма мовами / Укл. Г. Бігун. 2-е вид., випр. і доп. - К.: Тандем, 2003. - 320 с.

8. Рибалка В. Психологічна профілактика суїцидальних тенденцій проблемної особистості / В. Рибалка. - К.: Шк. світ, 2009. - 128 с.

9. Сенека Л.А. Моральні листи до Луцілія / Пер. з латин. А. Содомори. - К.: Основи, 2005. - 605с.

10. Симоненко В.А. Я кличу вас у відчаї не гнуться. - К.: Видавничий дім «Власті», 2003. - 408 с.

11. Zych A. Slownik gerontologii spotecznej. - Warszawa: Wydawnictwo Akademickie «Zak», 2001. - 326 s.

Размещено на Allbest.ru