Болонський університет: історія, традиції, сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Болонський університет: історія, традиції, сьогодення

Нині важливим завданням національної вищої освіти є її реформування й адаптація відповідно до міжнародних домовленостей про утворення єдиного освітнього простору в Європі. Цей процес розгортається в Європі з кінця ХХ сторіччя. Його назва походить від Болонської декларації 1999 р., що була підписана в Болонському університеті (м. Болонья, Італія) міністрами освіти європейських країн, що долучилися до процесу. Хоча ухваленню цього документа безпосередньо передували Конвенція про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейськомурегіоні (Лісабонський університет, м. Лісабон, Португалія, 1997 p.), розроблена і прийнята під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО, а також Сорбоннська декларація (Сорбонна, м. Париж, Франція, 1998 p.) про формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи, - процес утворення єдиного європейського освітнього простору називається Болонським.

За змістом Болонський процес, як зазначає В.І. Луговий, «це утворення єдиного узгодженого європейського простору вищої освіти для забезпечення світової конкурентоспроможності фахівців єврорегіону. У цьому процесі беруть участь 46 країн, його підтримано Європейською Комісією і Радою Європи» (Луговий В. І., 2008, с. 64). Особливістю й вимогою Болонського процесу є вимога реформування освітніх систем усіх країн задля досягнення уніфікованих і порівнюваних характеристик.

Важливим кроком на шляху України до євроінтеграції було приєднання України до країн-учасниць Болонського процесу, що відбулося 19 травня 2005 року у норвезькому місті Бергені на Конференції міністрів країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти. У дослідженнях з різних галузей гуманітарної науки - філософії, філософії освіти, соціальній психології, педагогіці, з'явилася велика кількість публікацій, монографій і дисертацій, у яких аналізуються проблеми прозорості та порівнянності ступенів, двоциклічності вищої освіти, запровадження системи кредитів на зразок ECTS, мобільності студентів та викладачів, забезпечення якості вищої освіти, підвищення привабливості здобуття вищої освіти у європейських закладах та з інших проблем Болонського процесу. Проте, не дивлячись на багаторічну роз'яснювальну роботу, читання відповідних навчальних курсів для студентів тощо, поза увагою навіть фахівців залишаються головні ідеї процесу узгодження освітніх систем країн Європи. Про це відзначує О.О. Бєляков: «Багато хто у ВНЗ більш стурбовані модульно-рейтинговою системою оцінювання, аніж тим, заради чого вона запроваджена» (Бєляков О.О., 2008, с. 51). Соціологічні дослідження доводять, про це свідчить В.І. Іванченко, що «результати опитувань серед населення, зокрема серед фахівців і студентів, демонструють неоднозначне ставлення до Болонського процесу, нерозуміння глобальних цілей, задля яких проводяться ці перетворення» (Фролов П.Д., 2013, с. 205). Ми не маємо за мету наводити у статті положення декларацій щодо його цілей і процедур, проте, з'ясування закономірностей виникнення й усталення назви «Болонський процес» через осягнення історії і традицій Болонського університету та їхньої ролі у розвитку освіти Європи, на наш погляд, дасть необхідні роз'яснення. Отже варто повернутися до історії і традицій найстарішого університету Європи, назву якого перейняв грандіозний Європейський процес у галузі вищої освіти, що зачепив практично усі європейські національні суспільства, аби пришвидшити очікувані його наслідки.

Мета статті полягає у розгляді історії, традицій і сьогодення Болонського університету, що підтвердить закономірність назви Болонський процес. Завданнями статті є: з'ясування організаційних засад Болонського університету, аналіз змістової частини навчання, розгляд сьогодення університету в контексті його традицій.

Історія, традиції та сьогодення Болонського університету. Дослідження проблем виникнення університету як навчальної та соціальної інституції, питань засадничих основ організації університетської освіти в історичному аспекті здійснювали Ж. Деріда, П. Грендлер, Ж. Ле Гофф, Дж.Г. Лінч, Дж. Ньюмен, Х. Ортега-і-Гассет. В останнє десятиліття стають актуальними і частотними розвідки щодо історії університетів у вітчизняних дослідженнях Т.А. Жижко, С.М. Квіта, В.Г. Кременя, С.В. Курбатова, В.С. Лутая, Л.М. Панченка, М.В. Полякова, С.В. Пролєєва, Н.С. Суворова та ін.

Історіографічні дослідження доводять, що першим університетом Європи постав Болонський університет, заснований у 1088 році. Статус університету йому було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 р. імператор Фридрих І Барбаросса. Болонський університет був дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у ХІІІ столітті кількість учнів Болонського університету сягала десяти тисяч (Товажнянський Л.Л., 2004, с. 16).

Хоч сама дата заснування, 1088 рік, як вважає Вальтер Рюег, є дещо умовною: «Цю дату було визначено спеціальною комісією на чолі з Джозуе Кардуччі як найбільш прийнятну для святкування грандіозного ювілею за участю королівської родини та ректорів університетів з усього світу. Мета цього святкування полягала у привнесенні у свідомість італійців та людства того факту, що ще остаточно не завершене об'єднання країни легітимізується та спирається на вісім віків традиції вільного викладання та досліджень в Університеті Болоньї, а також на національне й світове значення цієї традиції» (Курбатов С.В., 2014, с. 15). Отже, уже у ХІХ ст. університетська освіта і її задавненість були визначним суспільним чинником.

Більш як за сторіччя після становлення Болонського з'являються інші найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209 р.), Оксфорд (друга половина ХІІ - початок ХІІІ ст.), Паризький - Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабонський (1290), Празький - Карлів університет (1348), Краковський (1364), Віденьський (1365), Гейдельбергський (1386) (Товажнянський Л.Л., 2004, с. 16).

Практично всі дослідники пов'язують виникнення університетів із новими соціально-економічними умовами буття Європи. Аграрне суспільство поступово змінюється промисловим, що обумовлено виникненням міст. «Міста виникають як епіцентри творення нової, «штучної реальності», які створюють принципово нові форми цивілізованого буття, - пише С.В. Курбатов. - А люди розуму, інтелектуали, стають своєрідним мозковим центром цього грандіозного проекту» (Курбатов С.В., 2014, с. 17). Це означає виникнення не лише урбаністичних утворень, об'єднаних певним типом соціально-економічної діяльності, а й розповсюдження нового типу соціальних угрупувань, у даному випадку пов'язаних з новою сферою суспільних відносин - університетською освітою.

«Початки університету в Болоньї пов'язують із діяльністю школи правознавців у цьому місті, насамперед з діяльністю юриста Ірнерія. Саме він успішно вивчав і точно трактував джерела римського (юстініанова) права, реальна потреба в якому виникла на той час у суспільстві. Ірнерій з учнями розгорнув широке вивчення римського права з метою встановлення його істинного і повного змісту», пишуть вітчизняні дослідники М.В. Поляков та В.П. Савчук (Поляков М.В., 2004, с. 24). Таким чином, виникнення університетів М.В. Поляков і В.П. Савчук пояснюють необхідністю передачі знання, тобто ставлять у голову навчальну функцію на потреби соціуму.

Зовсім іншої, якщо не протилежної, думки дотримується Джозеф Г. Лінч. «Найдавніші університети, - засвідчує Джозеф Г. Лінч, - … народилися радше із суспільної боротьби, а не з книг. Ключ до розуміння цього процесу дає нам саме значення слова «університет». У наші часи його застосовують тільки до освітніх інституцій. Але в Середні Віки воно мало ширше значення. Воно означало сукупність або корпорацію, і було спочатку цеховим терміном, тобто, висловлюючись по-сучасному, означало щось на зразок професійної спілки. Таким словом називали угрупування людей, організованих для захисту своїх інтересів, передусім економічних» (Лінч Джозеф Г., 1994, с. 327). Виходить, що університет був покликаний для виконання зовсім іншої суспільної функції - захисту інтересів соціальних груп, пов'язаних із вищою освітою.

Примітним є факт, що у Парижі ініціаторами утворення професійної спілки були викладачі - «магістри», які разом зі студентами об'єдналися для спільного самозахисту, й таким чином народився середньовічний Паризький «університет». Для парижан і магістри, і студенти були чужинцями, через що й виникло протистояння, в якому міщани ставилися до них несправедливо, поліція була настроєна вороже, суд відмовляв у нормальному розгляді справ тощо. Магістри мали й заперечення щодо канцлера єпископа, який надавав право учителювання, наглядав за змістом програм та надавав учені ступені. З бурхливим розвитком шкіл у магістрів (представників викладацького прошарку) зростало почуття корпоративної солідарності та потяг до незалежності, внаслідок чого, після кількох бурхливих виступів, магістри звернулися до короля Філіпа ІІ Августа (11801223 рр.). Король видав документа, який мав захищати корпорацію і надалі (Лінч Джозеф Г., 1994, с. 331).

Зовсім інакше було в Болоньї. У місті цінували викладання права, що мало велику практичну вагу в урбанізованій Італії, тому ставилися до вчителів університету добре, багато хто з них були громадянами Болоньї. До того ж, стуенти, що вивчали право, часто вже мали освіту, отриману за іншими напрями у цьому ж університеті. Тому тут у гільдію організувалися саме студенти. «Власне вони створили два «університети», один для італійців і другий для студентів заальпійських країн. Студентські університети обирали управителів, вели переговори з міськими властями та з магістрами, які у свою чергу утворили гільдію для захисту власних інтересів. Болонська модель студентського університету згодом дістала широке розповсюдження в Південній Європі, а потім і в Латинській Америці» (Лінч Джозеф Г., 1994, с. 331), - наголошує Джозеф Г. Лінч.

Отже, і в Болоньї, і в Парижі основною функцією університетів, на думку Джозефа Г. Лінча, була однакова функція - захисту професійних інтересів. Різницю складала одна, проте дуже важлива деталь: чиї інтереси, якої групи, верстви населення вони захищали. Як видно з викладу, у Болоньї університет був покликаний захищати студентство, а у Парижі - викладацький склад - магістрів.

Хоча були й інші суттєві відмінності. Пол Ф. Грендлер зазначає: «Південні й Північні університети Європи дуже відрізнялися, хоча відмінності мало хто розумів за межами кола істориків університетів. Організація, відносна важливість дисциплін, розподіл викладачів і студентів, рівень викладання значною мірою визначили ролі, які Південні й Північні університети відіграли у часи Ренесансу й Реформації» (Magna Charta Universitatum, с. 4).

Звичайно, усі тогочасні університети мали спільні риси. Латина була мовою навчальних текстів, лекцій, диспутів та іспитів. Професори читали лекції за працями Аристотеля з логіки, натурфілософії й метафізики. Вони коментували праці Гіппократа, Галена й Авіценни з медицини. Професори права детально розбирали Римське цивільне й канонічне право. Якщо університети вітали гуманітарні студії у навчальному плані, то студенти слухали лекції за творами Вергілія, Цицерона та інших римських та грецьких гуманістів (Magna Charta Universitatum, с. 4-5).

Узагальнюючи методи викладання в університетах і спосіб мислення, ними породжений, Джозеф Г. Лінч робить наступні висновкищодо ролі університетів у середньовічному суспільстві: «…попри невелику кількість студентів, їхній культурний вплив був дуже великий. Їхні випускники одержували змогу влаштуватися на вигідні посади в церкві або державі… Університетський ступінь був найвищою рекомендацією» (Лінч Джозеф Г., 1994, с. 333). І далі: «Університети мали також великий вплив на суспільство в цілому. Університетські випускники багато писали, і ті праці, які до нас дійшли, вміло скомпоновані й часто сповнені глибоких думок, іноді примушують нас забувати, що вони не були типовими. Переважну більшість населення у середньовічному суспільстві складали неписемні селяни або напівграмотні жителі міст, що дотримувалися своїх задавнених вірувань, звичаїв та цінностей, які нам дуже важко зрозуміти, бо наші люди не залишили по собі письмових документів. Проте випускники університетів складали одну з еліт середньовічного суспільства, ту, яка володіла пером і книжною наукою» (Лінч Джозеф Г., 1994, с. 334).

Відмінності Болонського університету (як й інших університетів Італії, що постали за аналогією до нього) значні. За свідченням Пола Ф. Грендлера, Болонський університет у 1470-х рр., найбільший на той час в Італії, мав майже 40 професорів права та 14 професорів медицини, до того 21 викладача вільних мистецтв (гуманітарних наук, логіки, філософії і математики), але жодного теолога. У 1520-х рр. спостерігається збільшення до 45 професорів права, 29 професорів медицини, 25 викладачів вільних мистецтв і так само жодного теолога. І навіть в останню третину XVI ст., коли кількість професури трохи зменшилася, і вплив Тридентського собору був очевидним, Болонья мала 30 професорів права, 21 професора медицини, 18 професорів з вільних мистецтв і лише від одного до чотирьох теологів (Magna Charta Universitatum, с. 4-5).

Підсумовуючи, Пол Ф. Грендлер наводить наступні дані: 75% італійських професорів викладали право і медицину, інші 20% - вільні мистецтва і щонайбільше 5% - теологію. Наприклад, в Оксфорді було один або два викладачі з медицини і лише один з права у будь-який з років XVI ст. (Magna Charta Universitatum, с. 6).

Цікаві дані історичного походження двоступеневої університетської освіти наводять сучасні дослідники. На факультеті мистецтв, який згодом отримав назву філософського, викладали так званий тривіум (trivium) - граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяру присуджувався ступінь бакалавра мистецтв. Після оволодіння курсом квадривіума та складання усних іспитів та публічного захисту дисертації, схваленої факультетом, - ступінь магістра мистецтв (magister artium liberalium). Особи, що витримали іспити, називалися магістрантами. Випускникам правничого, медичного та теологічного факультетів після захисту дисертацій присуджувався ступінь доктора відповідних наук (доктор права, доктор медицини, доктор теології). Згодом ступінь доктора стали присуджувати і випускникам філософських факультетів (доктор філософії). Ступінь доктора наук вперше стали присуджувати у Болонському університеті у 1130 році (Товажнянський Л.Л., 2004, с. 16-17).

Традиції вищої освіти, започаткованої Болонським університетом, продовжуються й нині. В університетах Італії, свідчать С.О. Сисоєва, Т.Є. Кристопчук, можна отримати диплом бакалавра (laurea), провчившись (залежно від спеціальності) чотири-шість років. Диплом магістра (Diploma uni - versitario) - після закінчення ще трирічного курсу. Навчання на тому чи іншому рівні завершується захистом дипломної роботи. Впродовж року студент має три сесії, і сам вирішує, які дисципліни вивчати (за винятком деяких обов'язкових) й коли складати іспити, тому студенти мають свій індивідуальний навчальний план (Сисоєва С.О., Кристопчук Т. Є., 2012, с. 81).

Після трьох років роботи за фахом випускник університету може вступити до докторантури. Зарахування відбувається за результатами письмових іспитів чи усних тестів. Ті, хто веде успішну дослідницьку роботу, захищаються - отримують ступінь доктора наук (Сисоєва С.О., Кристопчук Т. Є., 2012, с. 84).

Наразі у сучасному Болонському університеті 11 шкіл (інститутів або факультетів): політичних наук; права, сільського господарства та ветеринарної медицини; економіки, управління та статистики; фармацевтики, біотехнології та спортивних наук; будівництва та архітектури; мистецтв; гуманітарних наук та культурної спадщини; іноземних мов і літератури, та технічного перекладу; медицини; психології і освіти; точних наук. Надзвичайно різноманітними є й навчальні програми університету, орієнтовані на різний обсяг і призначення освіти. У 2015/2016 рр. для вступників передбачено 209 навчальних програм (University of Bologna).

Наразі якість університетської освіти і відповідність самого університету світовим стандартам визначається за допомогою рейтингування (процедури розподілу університетів за рейтинговою шкалою). Потрібно визнати, що серед університетів світу Болонський університет посідає достойні місця. Так, згідно рейтингу за 2014/15 р. за рейтингом кращих університетів світу (QS World University Rankings) Болонський університет займає 182 місце у світі та перше місце у Італії. Згідно Академічного рейтингу університетів світу (Academic Ranking of World Universities (ARWU) у 2015 р. Болонський університет займає 201300 місце у світі та шосте-восьме місце у Італії.Відповідно до рейтингу журналу Times Higher Education (THE) (Times Higher Education World University Rankings) у 2014/15 р. Болонський університет займає 276-300 місце у світі та восьме-дев'яте місце у Італії (University of Bologna).

Що стосується студентського самоуправління, самоврядування в нинішньому Болонському університеті, звернемося до документів самого університета. Університетський Сенат (University of Bologna) є представницьким органом університетської спільноти. Він бере участь у загальному управлінні університетом та призначає членів Ради керівників. Сенат виконує функцію координації, виступаючи в якості сполучної ланки між різними структурами університету. Він співпрацює: з ректором у керівництві та координації діяльності наукових і навчальних заходів; з Радою керівників з метою стратегічного управління на річний і трирічний строк фінансового програмування та роботи з персоналом. Складається з 35 членів, з яких п'ятеро студентів і один представник студентства.

Рада керівників (University of Bologna) відповідає за стратегічне планування, а також фінансове та кадрове планування університету. Вона виконує свої функції з метою підвищення ефективності та якості інституціональної діяльності університету, відповідно до критеріїв ефективності, грошей і захисту прав; вона також контролює фінансовий баланс діяльності університету. Складається з 11 членів.

Студентська рада (University of Bologna) - це офіційний студентський представницький орган в університеті. Рада, члени якої призначаються на два роки, вибирають представників до Сенату університету і Ради керівників. Основний обов'язок цього представницького органу - висловлення думки там, де присутні студентські інтереси. Нараховує Студентська рада 33 особи.

Є також така форма захисту інтересів студентства як Студент-омбудсмен (University of Bologna). Виконання такої функції обумовлено у статті 15 Статуту університету. Судент-омбудсмен отримує скарги, що стосуються порушення та обмеження прав студентів. Омбудсмен приймає по середах з 10 до 12 години. З 1 серпня по 8 вересня (під час літніх канікул) його офіс не працює. При необхідності студенти можуть написати йому по електронній пошті.

Болонський університет не випадково став ініціатором міжурядової міжнародної реформи у 1999 р. За тринадцять років до того, у 1986 р. цей заклад виступив із пропозицією створення Великої Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), яка була розроблена і остаточно підписана у Болоньї у 1988 р., з нагоди святкування 900-річчя болонського університету. У цьому документі закладено важливі підвалини так званої «автономії університетів». Університет визначається як «хоронитель традиції європейського гуманізму» що «постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони і затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур». Одним із засобів реалізації цієї програми було визначено те, що університети «стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також запроваджують спільну політику в питаннях рівного статусу, звань q іспитів без упередженого ставлення до національних дипломів» (Magna Charta Universitatum).

З цивілізаційним розвитком суспільства виникає потреба передачі знань великій кількості людей. Відбуваються відповідні зміни у свідомості пересічної людини й виникає феномен нових цінностей - освітніх. Знання, яке було сакральним, таким, що передавалося у спадок по генеалогічній (як сімейна цінність), або цеховій (як закрита, корпоративна культура) лінії, стає суспільно доступним, набуває цінності загального суспільного надбання. Утворюються нові соціальні інституції - університети.

Болонський університет постав першим університетом Європи. Університет як соціальне утворення для передачі знань попервах інституційно виник за ініціативою різних соціальних угруповань і виконував функцію захисту: студентства (у Болонському університеті), викладачів (у Паризькому університеті). Це пізніше набуло розуміння і значення університету як інституції з демократичними засадами.

Різниця була не лише в інституційних засадах університетів, а й у змістових лініях навчання, як ми сказали б тепер - у навчальних планах. У Болонському (й університетах Італії) акцент робився на світських науках на потребу цивільного суспільства, що свідчить про демократичні процеси соціуму У Паризькому (і університетах Англії, Германії тощо) акцент у навчальних дисциплінах робився на теології на потребу клерикальної влади, що свідчить про авторитарні, тоталітарні тенденції у розвитку соціуму. Звідси так звана Південна й Північна моделі університету.

Традиції демократичних засад у Болонському університеті збереглися протягом сторіч. Про це свідчить ініціатива закладу щодо укладення у наш час й ухвалення Великої Хартії Університетів, що закріплює демократичні наміри. Підтверджує це і сучасна управлінська мережа Болонського університету, в якій студентство входить практично до усіх управлінських структур.

Отже, саме традиція демократичності і якості освіти, що її надає протягом віків Болонський університет, виокремила його з-поміж інших університетів Європи. І, зумовлена цивілізаційним викликом підвищення якості освіти і соціальних перетворень суспільства у бік його демократизації і самоуправління, винищила Болонський університет до лідерів Європейського руху за утворення спільного європейського простору на зазначених засадах.

Література

освіта болонський університет

1. Бєляков О.О. Впровадження ідей Болонського процесу: чого бракує Україні? / О.О. Беляков // Вчені записки університету «КРОК». - 2008. - Вип. 18. - Том 1. - С. 50-58.

2. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації європейської вищої школи: Тематична збірка для професорсько-викладацького складу. - К.: КНЕУ, 2005. - 234 с. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; голов. ред. В.Г. Кремень. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 1048 с.

3. Закусило О.К. Входження в європейський освітній простір: романтична ретроспектива і прагматична перспектива / О.К. Закусило // Ідея університету: сучасний дискурс: монографія / Л.В. Губерський, В.Г. Кремень, С.В. Курбатов та ін. / за ред. Л.В. Губерського, А.С. Філіпенка. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2014. - 367 с.

4. Курбатов С.В. Феномен університету в контексті часових та просторових викликів: монографія / С.В. Курбатов. - Суми: Університетська книга, 2014. - 262 с.

5. Лінч Джозеф Г. Середньовічна церква: Коротка історія / Джозеф Г. Лінч / Пер. з англ. Віктора Шовкуна. - К.: «Основи», 1994. - 492 с.

6. Луговий В. І. Болонський процес // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; головн. ред. В.Г. Кремень. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - С. 64-65.

7. Модернізаційні процеси в освіті та суспільстві: психотехнології супроводу: [монографія] / за ред. П.Д. Фролова; Національна академія педагогічних наук україни, Інститут соціальної та політичної психології. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. - 312 с.

8. Національна доповідь щодо вступу України в Болонський процес. - К.: ТОВ «Освіта України», 2004. - 31 с.

9. Освітні реформи: місія, дійсність, рефлексія: монографія / за ред. Василя Кременя, Тадеуша Левовиць - кого, Віктора Огнев'юка, Світлани Сисоєвої. - К.: «Видавниче підприємство «ЕДЕЛЬВЕЙС», 2013. - 460 с.

10. Поляков М.В. Класичний університет. Еволюція, сучасний стан, перспективи / М.В. Поляков, В.С. Савчук. - К.: Генеза, 2004. - 416 с.

11. Сисоєва С.О., Кристопчук Т. Є. Освітні системи країн Європейського Союзу: загальна характеристика: навчальний посібник / С.О. Сисоєва, Т. Є. Кристопчук; Київськ. ун-т імені Бориса Грінченка. - Рівне: Овід, 2012. - 352 с.

12. Товажнянський Л.Л. Болонський процес: цикли, ступені, кредити / Л.Л. Товажнянський, Є. І. Сокол, Б.В. Клименко. - Х.: НТУ «ХПІ», 2004. - 143 с.

13. Grendler Paul F. The Universities of the Renaissance and Reformation / PaulF. Grendler // Renaissance Quarterly. - Vol. 57, No. 1, Spring, 2004. - Pp. 1-42.

14. Magna Charta Universitatum // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// magna-charta-universitatum

15. Marginson Simon University rankings and social science / Simon Marginson // European Journal of Education. - Vol. 49, No. 1, 2014. - Pp. 45-59, doi: 10.1111/ejed.12061.

16. University of Bologna / [Електронний ресурс]: Wikipedia. - Режим доступу: https://en.wikipedia.org/ wiki/University_of_Bologna

Размещено на Allbest.ru