Розвиток перекладацької справи у контексті освітніх процесів у Середньовічній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 37.013

Розвиток перекладацької справи у контексті освітніх процесів у Середньовічній Європі

Шапкіна Н.М. Київський національний лінгвістичний університет



Анотація

У статті розкривається роль перекладацької справи у контексті розвитку освіти у Європі доби середньовіччя. Визначаються етапи та особливості розвитку науки, освіти, перекладацька діяльність відомих філософів і богословів.

Ключові слова: переклад у Середньовічній Європі.

В статье раскрывается роль переводческого дела в контексте развития образования в Средневековой Европе. Определяются этапы и особенности развития науки, образования, переводческой деятельности известных философов и богословов.

Ключевые слова: перевод в Средневековой Европе.

The article explores the role of the translation business in the context of the development of education in Srednevokovy Europe. Defined stages and features of the development of science, education, translation work of famous philosophers and theologians.

Key words: translation in Medieval Europe.



«Середні віки» - загальноприйняте в історичній науці позначення періоду в історії Західної Європи між античним і новим часом. Ця епоха охоплює понад тисячу років. У середині неї умовно виділяють три основні періоди:

• раннє середньовіччя - V-XI ст.;

• високе (класичне) середньовіччя - XII-XIV ст.;

• пізнє середньовіччя - XV-XVI ст.

Раннє західноєвропейське середньовіччя називають «темними віками». Саме на цей час припадає занепад і варварство, які протиставлялися попереднім досягненням римської та візантійської цивілізації.

У той же час раннє середньовіччя поклало початок розвитку європейської культури.

Найбільш яскраві явища у європейській культурі кінця VI - першій половині VII століть пов'язані з засвоєнням і розвитком античної спадщини, яка стала живильним середовищем для культурного життя у східній Італії та західній Іспанії.

Середньовічна Європа зберегла римську шкільну традицію - систему семи вільних мистецтв (лат. septem artes liberales), яка поступово стала базою для створення системи вищої освіти.

За традиційною думкою істориків науки ідею про навчання, засноване на «вільних мистецтвах», ще до нашої ери започаткував Гіппій Елідський (близько 400 до н. е.) - давньогрецький філософ-софіст.

Гіппій володів великими знаннями в багатьох науках, за що отримав прізвисько «всезнаючий» (Полігістор). Він відрізнявся прекрасним красномовством і надзвичайною пам'яттю, прославився вмінням проголошувати промову на будь-яку тему без попередньої підготовки.

У своїх творах про політику він розрізняв правові відносини за природою і людським законом [1].

У Давньому Римі під «вільними мистецтвами» називалися заняття і вправи, гідні вільної людини (artes mechanicae, наприклад, живопис і скульптура), на відміну від занять, що потребують фізичної праці, якими займалися раби.

У подальшому «вільні мистецтва» набули розуміння певних навчальних наук як обов'язкового освітнього циклу. Ці науки почали формуватися у працях філософів.

Одним із перших таких філософів був Нікомах (Нікомах із Гераси, Нікомах Герасський (1-а пол. II ст.) - давньогрецький філософ, математик, теоретик музики, у працях якого арифметика сформувалася у самостійну науку. Він написав «Вступ до арифметики», «Керівництво з гармоніки», «Теологумени арифметики» та ін.

У II ст. ці твори Нікомаха переклав на латинську мову Луцій Апулей (Apuleius; бл. 125-180), переклади яких не збереглися. Пізніше «Вступ до арифметики» Нікомаха переклав Боецій (480-525), що послужило розповсюдженню арифметики як науки [2].

Наступним відомим філософом, який сприяв розповсюдженню вільних мистецтв, був Секст Емпірик (Еє^тоо Ерлєірікоо, початок II ст.). Він обґрунтував «скептицизм», тобто критичний (аналітичний, логічний) підхід до вивчення наук, що входять у так звану енциклопедію (еурнрХюо лш5є^a), а саме - граматику, риторику, геометрію, арифметику, астрономію і музику.

На думку французького філолога-перекладача і коментатора античної філософії П'єра Адо (Pierre Hadot; 1922-2010), пізніше скептицизм Секста Емпірика став однією зі складників науки логіки [3].

До цієї низки філософів слід віднести Августина Блаженного Аврелія (лат. Aurelius Augustinus Hipponensis; 354-430) - християнського теолога і філософа, родоначальника філософії історії.

Одним із перших трактатів він написав «Про порядок» (De ordine, 386 р.), у якому дано обґрунтування семи вільних мистецтв як підготовчого циклу для вивчення філософії.

У 22 книгах своєї головної праці «Про град Божий» (De civitate Dei, 413-427 р.р.) Августин робить спробу охопити всесвітньо-історичний процес, поділяючи його на сім головних епох:

• перша - від Адама до Великого потопу;

• друга - від Ноя до Аврама;

• третя - від Авраама до Давида;

• четверта - від Давида до вавилонського полону;

• п'ята - від вавилонського полону до народження Христа;

• шоста - почалася з Христа і завершиться разом з кінцем історії взагалі і зі Страшним Судом.;

• сьома - вічність.

Людство в історичному процесі утворює два «гради»: світська держава - царство зла і гріха і держава Божа - християнська церква.

Його праці про вміння навчати увійшли в історію класичних проповідей про те, як треба навчати слову Божому і взагалі навчати. Прикладом може бути праця «Про вчителя» (388-389) - твір за формою є діалогом з сином. Він присвячений роздумам про те, яким чином людина отримує якесь знання [4].

Марціан Капела, відомий як автор написаної у прозі і віршах так званої енциклопедії, присвяченої семи вільним мистецтвам, представленим в алегоричних образах служниць.

Твір має назву «Про шлюб Філології та Меркурія» (лат. De nuptiis Philologiae et Mercurii; близько 470-480 рр.). Образ Філології представлений як тілесне втілення знання, що хоче отримати людська душа, яка бажає з'єднатися з Божественним Розумом, який втілений в образ Меркурія.

Хоча твір був написаний для розважального читання, у ньому в алегоричних образах служниць були виведені вільні мистецтва, що представляли собою комплекс наук, якими повинна була володіти освічена людина: граматика (De arte grammatica); діалектика (De arte dialectica); риторика (De rhetorica); геометрія (De geometria); арифметика (De arithmetica); астрономія (De astronomia); гармонія (музика, De harmonia).

Але першим, хто почав називати ці мистецтва науками був Боецій (лат. Anicius Manlius Torquatus Severinus Boethius; близько 480-525) - Магістр офіцій (перший міністр, лат. magister officiorum) Теодоріха - остготського короля.

Головним поштовхом у діяльності Боеція як філософа і освітянина стало вивчення праць Аристотеля та інших античних філософів, які він перекладав на латинську мову і розповсюджував у середовищі філософів.

Боецій робив переклади з грецької мови на латинську. Він переклав і супроводжував коментарями праці Аристотеля: «Категорії» («Praedicamenta»; 2 переклади і коментар; 510 р.), «Про тлумачення» («De interpretation»; 3 переклади і 2 коментарі; 516 р.) та ін.

Окрім того, у 520-523 роках Боецій написав великий коментар (7 книг) до риторичного трактату «Топіка» (Topica) Цицерона.

У 524 році в результаті придворної інтриги Боецій був звинувачений у державній зраді, запроторений у в'язницю і пізніше страчений [5].

Значною особливістю перекладів Боеція є вихід за межі дослівного перекладу і перетворення текстів у повчальні тлумачення, що містять його оригінальні роздуми, поняття і терміни. Метод інтерпретації оригіналу сам Боецій визначав такими словами:

«Сам я не дотримуюся покірно задумів автора і не зв'язую сам себе найсуворішим законом перекладу. Я, відхиляючись від чужого шляху, ступаю не слід у слід. Те, що у Нікомаха йдеться про числа докладно, я виклав з помірною стислістю, а те, що викладено побіжно і доходить до свідомості важко, я розкрив за допомогою власних скромних додавань. Іноді для очевидності я користувався і своїми формулами, і своїми схемами» [6].

На наш погляд, ця особливість уперше почала визначати переклад як один із видів науково-педагогічної роботи.

Інший магістр офіцій остготського королівства, змінивши страченого Боеція на посаді магістра двору, - Флавій Касіодор (лат. Flavius Magnus Aurelius Cassiodorus Senator; близько 487-578) планував створення першого університету. Як зазначає у своїх дослідженнях російська професорка В. І. Уколова, на півдні Італії у своєму маєтку Касіодор заснував обитель Віварій - культурний центр, який об'єднав школу, майстерню з перекладу та переписування книг (скрипторій), бібліотеку. Віварій став зразком для бенедиктинських монастирів, які, починаючи з другої половини VI століття, перетворюються у зберігачів культурних традицій у Західній Європі.

Твори Касіодора стали своєрідним мостом між спадщиною античності і новою європейською культурою. Його творчість - не тільки сторінка пізньої римської історії і літератури, а також найцінніше джерело для вивчення як історії Риму, так і Європи загалом на заключному етапі розвитку античної цивілізації [7].

Ще один представник Вестготського королівства, один із найбільших просвітителів раннього середньовіччя - Ісидор Севільський (лат. Isidorus Hispalensis, ісп. San Isidoro de Sevilla; близько 570-636), за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головний твір «Етимології або начала» (Etymologiarum Origine) - підсумок того, що збереглося від античного знання. Книга була написана латинською мовою, в якій використовувалися арабські та грецькі переклади різних понять і визначень.

У 20 томах (розділах), що містять 448 глав, Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії, зоології та інших знань.

Перші три томи присвячені семи вільним мистецтвам, тобто, тривіум: граматика (перший том), риторика та діалектика (другий том) і квадривіум: арифметика, геометрія, астрономія та музика (третій том).

В інших томах розкривається сутність інших наук і понять: четвертий том - медицина та бібліотеки; п'ятий том - закони та хронології; шостий том - церковні тексти та обряди; сьомий том - Бог, ангели і святі, а також земні і небесні ієрархії; восьмий том - церква і єресі; дев'ятий том - мова, народи і царства, міста і титули; десятий том - етимологія; одинадцятий том - людина, чудеса і знамення; дванадцятий том - звірі і птахи; тринадцятий том - частини світу; чотирнадцятий том - географія; п'ятнадцятий том - архітектура і будівництво доріг; шістнадцятий том - камені і метали; сімнадцятий том - землеробство; вісімнадцятий том - терміни війни, права і публічні ігри; дев'ятнадцятий том - кораблі, будівлі та одяг; двадцятий том - їжа, інструменти і меблі [8].

Таким чином, «Етимології» Ісидора Севільсього можна вважати першою енциклопедією наук і речей. У ній він здійснив лаконічний огляд римських довідникових трактатів і дигестів (витримок), продовжуючи традиції античної філософії та римської школи пізнього періоду.

Цей період пов'язаний з іменем римського Папи Григорія І (540-604). Обравшись на папський престол у 590 р., і до самої смерті він стверджував, що влада головним чином ґрунтується на неуцтві і всю свою діяльність спрямував на те, щоб затуманювати мізки народу. За його указом винищувалися античні книги, манускрипти, полотна, скульптури та інші пам'ятки старовини. За понтифікату Григорія І була знищена величезна Палатинська бібліотека (Bibliotheca Palatina), де зберігалися оригінальні манускрипти з часу зародження християнства.

Як свідчить історична наука, після Григорія І впродовж двох-трьох століть неуцтво і невігластво панувало над усією Європою. Період VT-VTH століть найменше представлений в історичних наукових дослідженнях і вважається найбільш темною плямою у історії цивілізації Європи [9].

Зовсім іншої думки притримуються представники релігійної історії та духовенства. Григорій І своєю діяльністю укріпив католицьку віру і могутність католицької церкви. Після появи його книги «Бесіди або діалоги про життя і чудеса італійських отців» (Dialogus de vita et miraculis Italico sermone Patrum aut) його стали називати «Двоєсловом» (Gregorius Dialogus), тобто тим, хто «веде діалог, співрозмовником». Особливою популярністю користується його «Правило пастирське» («Про пастирське служіння», Regula pastorialis). У цьому творі Григорій всебічно описує образ істинного пастиря. До нас також дійшли його 848 листів, що містять моральні настанови, які свідчать про величезну людську доброту і щирість людських відносин, які проповідував папа Григорій І. Григорій І очолював Церкву протягом 13 років (590-604), піклуючись про потреби своєї пастви. Тому його стали вважати Великим (Gregorius Magnus). Папу Римського Григорія I Великого вважають останнім Папою Стародавнього світу і першим - Середньовіччя.

Стародавнім римлянам не вдалося завоювати Європу за допомогою меча. Проте Григорій Великий зумів проповіддю, молитвою і погрозами відлучення від церкви підпорядкувати собі всю Західну Європу, зробити її християнською. Перед ним схилилися войовничі готи, гуни, вандали, лангобарди. Майбутнє церкви він бачив у її пристосуванні до феодального ладу. Він усіляко сприяв відходу від рабовласництва до феодального господарства [10].

Відзначаючи занепад західноєвропейської культури VI-VIII століть, слід звернути увагу на схід, де у цей час, завдяки перекладацькій діяльності розвивалася наука, яка згодом, перекинувшись на захід, сприяла стрімкому розвитку європейського відродження.

Слід зазначити, що після падіння Західної Римської імперії основним спадкоємцем пізньої античної культури стала Візантія. Наукова література тут продовжувала розвиватися грецькою мовою.

Слід назвати імена вчених, які найбільше відомі своїми працями та перекладами цього перехідного періоду від пізньої античності до середньовіччя: Орибазій (Орефасюо; 320-400) - особистий лікар римського імператора Юліана, склав «Медичний збірник» (Collectiones medicae), що був компіляцією з праць античних медиків у 70 книгах. Немезій (Negernoo; близько 390) - філософ-неоплатонік, представитель Александрійської школи, написав трактат «Про природу людини», який присвячено роз'ясненню сутності людини.

Аэцш Амидійський (Аёйщ; 502-572), візантійський лікар, придворний лікар Юстиніана I., здійснив компіляцію праць Орибазия, Галена та інших грецьких авторів медичних творів. Олександр Тралесський (526605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать праці, зібрані в 12 книгах, у них описано низку нервово-психічних захворювань, захворювань очей і кишківника.

Павло Эгинський (Paulus Aegineta; 607-690) - відомий грецький хірург і акушер VII століття, практикував в Олександрії. Його «Щоденник» (вид. у Венеції в 1528 р. і Базелі 1538 р. у латинському перекладі; англ. перекл. Адамса вид. у Лондоні, 1845) є повним нарисом медицини того часу і дає в главах про внутрішні хвороби витяги з творів Галена, Аеція і Орибаза.

Однак коли основним напрямом науки раннього Середньовіччя стала алхімія та медицина, необхідною стала латинь. Професійно-мовна культура формувалася в основному в медичних школах.

Як зазначає російський історик М. М. Селезньов, одну з перших шкіл перекладачів для перекладу грецьких манускриптів, які були привезені з Малої Азії та Єгипту, заснував Багдадський халіф аль-Мансур (Мухаммад ибн Абдуллах (аль-Мансур) аль-Махди. Основні трактати стосувалися медицини.

Найкращим учнем школи був Хунайн (Абу Зайд Хунайн ібн Ісхак ал-Ібаді; 809-873). У подальшому в Європі відомий під іменем Johannitius. Він зіграв важливішу роль в історії перекладу класичних текстів на арабську мову. Хунайн здійснив двісті шістдесят перекладів і написав близько сотні власних творів із медицини, філософії, мовознавства, астрономії, математики, магії і тлумачення снів.

Найзнаменитішим лікарем тих часів був перс за походженням Рхазес (Абу Бакр Мухаммад ібн Закарія ар- Разі (865-925), який очолював шпиталь у Багдаді та був автором більше 140 наукових робіт. У Європі він був відомий під латинізованим ім'ям Rhazes і Abubater. Найвідоміший його твір «Всеохоплююча книга з медицини» («Kitab al-Hawi fi al-tibb») пізніше у 1279 році переклав на латину єврейський вчений Фараж бен Салім [11].

Іще однією із найвизначніших подій, що відбулися на сході, слід виділити відкриття астрономічної обсерваторії (829 р.) і відкриття у Багдаді «Будинку мудрості» (831 р.), засновником якого став видатний астроном того часу аль-Мамун (Абуль-Аббас Абдуллах ибн Харун аль-Мамун - багдадський халіф із династії Аббасидів.

Заснований ним «Будинок мудрості» очолив аль-Хорезмі (Абу Абдуллах Мухаммад ибн Муса аль- Хорезми - один із видатних середньовічних учених IX століття - математик, астроном, географ та історик, засновник класичної алгебри.

У «Будинку мудрості» працювали вчені, які володіли різними мовами. За наказом аль-Мамуна вони перекладали твори античних вчених, примірники книг яких були вивезені із завойованих Мамуном країн. Так, були перекладені багато творів грецької, перської та індійської античної літератури.

У 832 р. війська аль-Мамуна пограбували візантійське місто Гераклеї. З бібліотеки Візантії були вивезені старовинні книги, які пізніше у «Будинку мудрості» були перекладені на арабську мову.

Одним із перекладачів цих книг був аль-Хіра (Абу Зайд Хунайн ібн ісхак ал-Ібаді; 809-873) - один із найвідоміших середньовічних лікарів і перекладачів із грецької та сирійської мов. Саме він переклав арабською «Начала» Евкліда, «Альмагест» Птолемея, а також твори Платона, Аристотеля, Гіппократа, Галена та інших грецьких авторів [12].

Згодом, починаючи з IX століття, Західна Європа опинилася під впливом східної культури. Антична наука сприймалася через арабську культуру. Тільки через арабські переклади західні народи змогли проникнути в сутність грецької філософії.

Першим місцем такого взаємного проникнення східної і західної культур стало місто Салерно. У IX столітті в Салерно виникла медична школа («Schola Medica Salemitana») - спадкоємиця античної медицини, яка проіснувала до середини XIX століття. Школа стала знаменитим центром наукової медичної думки всієї Європи. Її вплив на медицину середніх віків був досить значним за рахунок медичних творів і перекладів арабських, сирійських і грецьких текстів, які здійснювали викладачі школи.

Упродовж IX-XI століть у Салерно були написані праці з практичної медицини, такі, як «Антидотарій», що включав у себе 60 рецептів, і «Пассіонарій» - практичне керівництво з діагностики різних захворювань. У цих роботах широко використовувалися витяги з трактатів давньогрецьких і арабських лікарів, перекладених на латину.

Типові приклади таких перекладів наводить у своїх роботах російська дослідниця історії медицини С. М. Марчукова. Це переклад медичного трактату у 72 книгах, Орибазія із Пергама (Орєфаоюо; 320-400).) - придворного лікаря імператора Юліана. До наших днів дійшов короткий виклад цього твору під назвою «Синопсис» («Огляд»). Він включає в себе в основному витяги з праць давньоримського лікаря грецького походження Клавдія Галена, а також багатьох грецьких лікарів.

С. М. Марчукова наводить також приклад перекладу праць римського лікаря Олександра Тралесського (близько 525-605). Його медична праця в 12 книгах була перекладена з грецької на латину і користувалася великою популярністю. Також переклади медичних трактатів у семи книгах олександрійського лікаря Павла з Егіни (625-690), якому належить праця з 7 книг з медицини. Ці переклади мають витяги з праць давньогрецьких лікарів - Гіппократа і Галена.

Окрім суто медичних праць, перекладалися методичні праці, у яких містилися настанови поведінки лікарів і поради виховного змісту.

Оригінальним і новим за своїм характером був твір «De adventu medici ad aegrotum» («Про прихід лікаря до хворого»), де використовуються фрагменти з трактатів Гіппократа у перекладах на латину [13].

Однак із найвідоміших наукових перекладів у Салерно, що дійшли до нас, стали переклади арабсько- сирійського лікаря Костянтина Африканського (Constantinus Africanus; 1017-1087), родом із Тунісу. Як пише про нього американський професор університету Х'юстон Джон Х. Лінхард, у 1070 році Костянтин переїхав до Італії і усамітнився в монастирі в Монте-Кассіно, де перекладав з арабської на латинську трактати з медицини: Книга з меланхолії Ісхак ібн Імрана (The book of melancholy of Ishaq Ibn Imran), Книга функції сечі та харчовий режим Ібн Ісхак Сулеймана (The book of the pulse, urine and food regime of Ibn Ishaq Suleiman) та ін. Основними перекладами Костянтина стали десять книг із теорії та десять книг із практики медицини.

Хоча його латинські переклади Гіппократа, Галена та інших медиків минулого, на думку послідовників, вважалися неточними, він, усе ж, ввійшов в історію як один із перших початківців наукової медицини. Останні роки свого життя Костянтин провів у Монте-Кассіно. Його переклади використовувалися у навчанні та практичній роботі лікарів Західної Європи аж до ХІХ ст.

Після Костянтина Африканського в Монте-Кассіно перекладацька робота з арабської була продовжена Іоанном Афлациусом (Johannes Aflacius), відомостей про якого не збереглося [14].

Пізніше за зразком медичної школи в Салерно виникли школи у французькому місті Монпельє (1220) і Неаполі (1224 р.).

Як зазначає один із перших дослідників середньовіччя, відомий російський учений, сходознавець, академік В. В. Бартольд (1869-1930), засновник Неаполітанської школи Римський імператор і Король Сицилії Фрідріх II Гогенштауфен (Friedrich II von Hohenstaufen; 1194-1250) знав арабську мову і читав в оригіналі твори арабських учених. Пізніше один із викладачів медичного факультету Неапольського університету, а саме лікар Арманго (Armengaud) - син французького лікаря Блеза (Blaise) у 1284 р. перекладав твори Авіценни і Аверроеса.

Зокрема, ним була перекладена «Поема про медицину» Авіценни з арабської мови на латинську, яку сам Фрідріх II Гогенштауфен назвав «Avicennae Cantice» [15].

Хоча ще раніше цей твір Авіцени як «Канон лікарської науки» був перекладений перекладачем із Толедо Герардом Кремонським (Gerard de Cremone; 1114-1187).

Саме цей переклад панував у навчанні медицини майже до ХУП ст.

Але знайомство з арабської наукою і філософією почалося значно раніше. У Х ст. в Європі почали створюватися перші вищі навчальні заклади - університети, у яких книжки, перекладені з інших мов, стали основним джерелом знань і засобами навчання. На думку істориків, епоху Середньовіччя із соціологічних позицій можна асоціювати з трьома інституціями - Церквою, Імперією і Університетом. Дві перших прийшли в середньовіччя з античності, а університет вийшов із середніх віків і став наслідком їхнього розвитку.

Однією з особливостей середньовічної культури, на відміну від античної, є набуття у ній широкої писемності. Замість притаманної для античності схоластики, яка була більше усним дозвіллям, ніж навчанням, з'являється письмова наукова робота. У середньовіччі замість виключно усного повчання з'являється усне і письмове цілеспрямоване навчання.

Першим європейським університетом традиційно вважається Болонський університет (Universita di Bologna). Роком його заснуванням називають 1088.

Але, як зазначають наукові джерела останніх десятиліть (зокрема, Н. К. Гаврюшин, З. В. Удальцова), існує легенда, яка свідчить про те, що університет виник ще раніше і пішов від першої половини V століття, коли візантійський імператор Феодосій II (401-450) у 433 р. відкрив у Болоньї школу для навчання медицині, філософії, риториці і праву. Однак багато відомих популярних джерел наполягають на тому, що це міф, який виник у XIII столітті завдяки болонським юристам, які хотіли прославити свою професію і Болонський університет [16].

Відомий югославський дослідник Візантії Георгій Остроградський писав, що Феодосію ІІ належить ідея заснування Константинопольського університету. У своїй книзі «Візантійська імперія сьомого столітті» він зазначає, що Феодосій мав справжню схильність до занять науками. У 425 році він відкрив так звану Магнаврську школу (грец. Mayvabpa). У Магнаврській школі (назву отримала за місцем свого знаходження в Магнаврському палаці) велася підготовка чиновників, дипломатів, воєначальників. У ній викладалися граматика, риторика і філософія, а також природничі науки - арифметика». Викладачі цієї школи стали збирати і зберігати в монастирях старовинні книги. Фотій, знаменитий граматик, ще до свого патріаршества склав скорочені перекази близько трьохсот античних рукописів. Придворні граматики зібрали велику бібліотеку і склали компілятивні переклади з історії, права, праць Платона, Аристотеля, Евкліда та інших давньогрецьких філософів.

Школа проіснувала до самого падіння Константинополя (1453 р.). Навчання велося не тільки грецькою, а й латинською мовами. Студенти знайомилися як з класикою богословської думки, так і з ученнями давніх греків - Платона і Аристотеля. Викладачами і випускниками Константинопольської вищої школи були багато видатних діячів візантійської культури [17].

Пізніше, при імператорі Михайлі ІІІ (840-867) палац був відданий під університет, який увійшов у історію, як Константинопольський університет). Константинопольський університет значною мірою вплинув на розвиток вищої освіти у Західній Європі. Деякі історики, в основному грецькі, вважають Константинопольський університет першим університетом в Європі, хоча ще до Феодосія аналогічні навчальні заклади «атенеї» (лат. Athenaeum) діяли в Римі, Антіохії, Олександрії.

За даними Енциклопедичного словника Брокгаза і Ефрона, перший атеней було засновано в Римі у 135 році імператором Адріаном (лат. Publius Aelius Traianus Hadrianus; 76-138). Метою Адріана було взяти освіту городян і аристократів під контроль, надавши їй офіційний статус і усунувши можливість конфліктів між державною владою і освіченими людьми. Античні джерела називають Римський атеней «школою витончених мистецтв» (лат. ludus ingenuarum artium). В їх число входили: граматика, елоквенція (риторика), філософія, діалектика (логіка) і юриспруденція.

Ще один вищий навчальний заклад, який увійшов в історію як один із перших університетів - це університет у місті Фес (Марокко). Цей університет побудований спочатку як мечеть дочкою багатого купця Фатімою аль-Фіхрі у 859 році на честь пам'яті її батька. Але згодом мечеть перетворилася на центр розповсюдження знань і до теперішнього часу є одним з духовних і освітніх центрів ісламського світу.

Університет Аль-Карауїн занесений до Книги рекордів Гінеса як найстаріший вищий навчальний заклад, що діє до сьогоднішнього часу.

У X столітті в Болоньї існувала школа вільних мистецтв, де учні у вигляді додаткових занять до курсу риторики вивчали римське право або, вірніше, дигести (витяги) римських законів. Найбільшої популярності школа набула в кінці XI століття, коли там викладав Ірнерій (лат. Irnerius, близько 1050-1125) - один із перших «глосаторів» (речників або лекторів) - викладачів і коментаторів зводу законів Юстиніана. Як свідчать енциклопедичні джерела, Ірнерій відкрив свої публічні лекції в 1088 р., заснувавши так звану школу глосаторів. Цей рік в історії освіти вважається роком заснування Болонського університету.

Ірнерій уперше став читати римське право для широкої аудиторії. Це мало принципове значення для тогочасної Європи, де поширювався феодальний тип відносин. Торгівля і ремесла потребували правового обґрунтування. Римське право для регулювання цих відносин стало універсальним і підходило для інтеграції християнської Європи.

Заслуга Ірнерія в тому, що він був одним із перших, хто зацікавився античною спадщиною Візантійського імператора Юстиніана Великого (527-565), зокрема, його трактатом про цивільне право (Corpus juris Civili), у якому наводилися дигести (висловлювання) відомих римських ораторів та юристів[18]. перекладацький освіта наука середньовіччя

Але найбільшого значення Болонська школа набуває за часи правління Фрідріха I Барбаросса (нім. Friedrich I Barbarossa; 1122-1190) - імператора Священної Римської імперії (1155-1190 роки), короля Німеччини, коли він узяв болонських студентів під своє особисте заступництво, підпорядкувавши їх тільки юрисдикції викладачів або єпископа Болоньї. Вирішальні зміни відбулися в 1180-1190 рр. Чисельність студентів, багато з яких були вихідцями з інших країн (Німеччина, Франція, Англія) стрімко зростає. У сусідніх з Болоньєю містах виникають конкуруючі школи. У самій Болоньї вживаються заходи, спрямовані на посилення контролю над викладачами і студентами з метою недопущення їхнього переходу на навчання в інші міста [19].

Незабаром студенти і викладачі об'єднуються в «університети», на чолі яких стоїть обраний ними ректор.

Багатонаціональне походження студентів викликало появу так званих «націй» (земляцтв). Нації утворювалися в адміністративних цілях для підтримки дисципліни. Активна роль відводилась школярам. У 1191 р. у Болоньї створюється ломбардська нація.

Дещо по-іншому було у Паризькому університеті, який був офіційно визнаний французьким королем Філіпом-Августом (фр. Philippe Auguste; 1165-1223) у 1200 році і папою Інокентієм III (італ. Lotario dei Conti di Segni; 1161-1216) у 1215 році. Тут об'єднання шкіл в університети почали не студенти, а викладачі, хоча за деякими даними вони були одночасно магістрами семи вільних мистецтв і студентами. У паризьких «націях» головну роль грали викладачі, а той час як в болонських земляцтвах активна роль відводилась школярам [20].

Згодом виникає Оксфордський університет. Точна дата виникнення Оксфордського університету невідома, хоча за деякими джерелами навчання в Оксфорді велося ще з 1096 року. Як і Паризький університет, він виникає після маси конфліктів з міськими та церковною владою. У 1249 році в Офорді був заснований Університетський коледж (University College). Англійський лорд-канцлер Вальтер де Мертон розробив правила для коледжів. Ці правила стали прикладом для інших коледжів Оксфорда і Кембриджа.

Ці два коледжі були настільки тісно пов'язані один з одним, що у подальшій історії свого розвитку часто об'єднувалися під загальною назвою "Оксбридж".

Університет Саламанки (ісп. Universidad de Salamanca) - найдавніший університет Іспанії. Як і всі найдавніші університети, Саламанкський спочатку був утворений як школа при соборі. Існування школи згадується в 1130 році. У 1218 році король Леона Альфонсо IX за якість освіти присвоїв школі ступінь «Studium Generale» або «генеральної школи», яка по суті була початковою назвою багатьох європейських університетів.

Починаючи з XIII століття у Європі виникають велика кількість університетів:

• 1220 р. - університет Монпельє (статус університету отримав у кінці ХІІІ століття).

• 1222 р. - Падуанський.

• 1224 р. - Неаполітанський.

• 1229 р. - Орлеанський, Тулузький.

• 1347 р. - Празький.

• 1364 р. - Краківський.

• 1365 р. - Віденський.

• 1386 р. - Гейдельберзький.

• 1409 р. - Лейпцизький.

До 1500 року в Європі існувало вже 80 університетів, чисельність студентів у яких була різна. У Паризькому університеті в середині XIV століття навчалися близько 3000 студентів, у Празькому до кінця XIV століття - 4000, у Краківському - 904 [21].

Коли університети набули більш чисельного і соціального статусу, то широкою популярністю користувалися трактати домініканського монаха Вінсента з Бове (Vincent de Beauvais; 1190-1264) «Велике зерцало» («Велике дзеркало»). Ця своєрідна енциклопедія давала багато відомостей з філософії, історії, природничих наук. У ній давалися уривки з античних авторів, богословських праць, перекладених на латинську мову. Загалом «Велике зерцало» є систематизацію знань того часу з різних питань, які були запозичені як із Заходу, так і зі Сходу і перекладені з інших мов.

Трактат написаний латиною з використанням перекладів з грецької та арабської мов, складається з 80 книг і 9885 глав, ділиться на «Зерцало природи», «Зерцало науки» і «Зерцало історії». Це найбільша енциклопедія Середньовіччя. Значними є інші трактати Вінсента з Бове «Про скерування дітей знатних громадян» (De eruditione filorum nobilum) і «Про моральне повчання правителя» (De morale principis instutione), у яких даються настанови для навчання молоді у різних вікових групах [22].

Історія виникнення вищої освіти в Європі має давні і до кінця не з'ясовані джерела. Однак виникнення університетів у тому розумінні, як ми сприймаємо їх зараз, цілком очевидне, хоча і потребує подальшого науково - дослідницького уточнення.

Таким чином, якщо розглядати перекладацьку справу у контексті просвітницького розвитку, то слід звернути увагу на те, що з плином часу переклад почав функціонувати відповідно до вимог освіти. Цей процес у середньовічній Європі мав свої етапи, які умовно можна визначити таким чином:

1- й етап - становлення перекладу як засобу передачі філософських знань, пов'язаних із розвитком «семи вільних мистецтв». Цей етап охоплює період від початку V ст. (падіння Римської імперії) до кінця VI століття, коли папа Григорій І Великий розпочав християнські реформи, що на декілька століть загальмували світський характер освітніх процесів в Європі.

2- й етап характеризувався розвитком алхімії та медицини, під час якого у Європі широкого поширення набуло створення медичних шкіл, в основі навчання яких були трактати аль-Хорезмі, аль-Хіра та ін., перекладені латинською мовою. Цей етап охоплював період від VII до початку ХІ століття.

3- й етап - характеризується становленням у середньовічній Європі вищої освіти, коли у Болоньї відкрився перший університет (1088 р.), який ознаменував початок переходу Європи до Відродження. Переклад наукових трактатів і творів став єдиним засобом забезпечення навчальних закладів новою літературою, яка у той час почала надходити і розповсюджуватися з розвинених регіонів середньовічної Європи та країн Сходу.

Починаючи від кінця ХІ ст., коли у Європі широкого розповсюдилася університетська освіта, до XV ст. перекладацька справа остаточно набула науково-педагогічної ознаки, а переклад став одним із видів науково- педагогічної діяльності, без якого унеможливлювався подальший розвиток просвітницьких процесів у Європі.



Література

1. Гиппий // Новая философская энциклопедия / Предс. научно-ред. совета В. С. Степин. - М. : Мысль, 2001.

2. Никомах Геразский. Введение в арифметику / Никомах Геразский / Перевод, вступит. статья и ком. А. И. Щетникова. - Новосибирск : АНТ, 2006. - 56 c.

3. Пьер Адо. Что такое античная философия? / Пьер Адо / Перевод с французского В. П. Гайдамака. - М. : Издательство гуманитарной литературы, 1999. - 320 с.

4. Августин Блаженный. Об истинной религии. Теологический трактат / Августин Блаженный. - Мн. : Харвест, 1999. - С. 300350.

5. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л. Ф.Ильичев, Н. Н.Федосеев, С. М.Ковалев, В. Г.Панов - М. : Сов. энциклопедия, 1983.

6. Boetii de institutione arithmetica / Ed. G.Friedlein - Lipsiae, 1876. - P. 4-5

7. Уколова В. И. Кассиодор и средневековая культура / В. И. Уколова // Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. - М. : Ин-т Всеобщей истории АН СССР, 1983. - С. 66-95.

8. Этимологии, или Начала. В 20 книгах. Кн. 1--3. Семь свободных искусств / пер. Л. Харитонова. - СПб. : Евразия, 2006. - 352 с.

9. Вейс Г. История цивилизации: архитектура, вооружение, одежда, утварь: Темные века и Средневековье (IV-XIV вв.) Т. 2 / Г. Вейс // Иллюстрированная энциклопедия в 3-х тт. - М. : Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. - 600 с.

10. Святитель Григорий Двоеслов // Русская православная церковь. - Официальный сайт Московского патриархата. -Режим доступа : http://www.patriarchia.ru/db/text/911446.html

11. Селезнев Н. Н. Хунайн ибн Исхак в «Своде основ религии» Ал-Мутамана ибн ал-Ассаля / Н. Н. Селезнев // Волшебная Гора: Традиция, религия, культура, вып. XVI. - М. : ВГ, 2012. - С. 38-45.

12. Фолта Я. История естествознания в датах: хронологический обзор / Я. Фолта, Л. Новы. - М. : «Прогресс», 1987. - С. 69-70.

13. Марчукова С. М. Медицина в зеркале истории / С. М. Марчукова // Медицинская школа в Салерно. - М. : Европейский Дом, 2003. - С. 181-210.

14. Бартольд В. В. Сочинения в IX томах. Том IX. / В. В. Бартольд // Работы по истории Востоковедения. - М. : Наука, 1977. - С. 277.

15. Гаврюшин Н. К. Византийская космология в XI веке / Н. К. Гаврюшин // Историко-астрономические исследования. Вып. XVI. - М. : Наука, 1983. - С. 325-338.

16. Ostrogorsky G. A. The Byzantine Empire in the World of the Seventh Century / G. A. Ostrogorsky. - Dumbarton Oaks Papers, Vol. 13., 1959. - Р. 1-21.

17. Ирнерий // Большая советская энциклопедия: В 30 т. - Т.14. - М. : "Советская энциклопедия", 1969-1978.

18. Верже Ж. История средневекового университета: прототипы / Ж. Верже // Вестник высшей школы. - 1991. - №10; 1992. - №1.

19. Модзалевский Л. Н. Очерк истории воспитания и обучения с древнейших до наших времен: Ч.2 : Учеб. пособие для студ. высш. и сред. спец. учеб. заведений / Л. Н. Модзалевский, М. В. Захарченко. - СПб. : Алетейя, 2000. - С. 246.

20. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца XX в. / Под ред. академика РАО А. И. Пискунова. - [2-е изд., испр. и дополн.]. - М. : ТЦ «Сфера», 2001. - С. 60-65.

Размещено на Allbest.ru

...