Концепції та структура загальної та професійної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

2.Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). К., 1994^0.8-9.

3.Черепанова С. О. Філософія освіти: буття людини в універсумі культури // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: 36. наук, праць. Львів, 1999. Вип. 4. С. 29.

Зміст

освіта система освітній національний

Вступ

1. Система освіти в Україні, її структура

2. Зміст освіти в сучасній школі

3. Завдання закладів освітньої системи України

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Наука і освіта в Україні у 80-х на початку 90-х р.р. перебували у складному становищі. Внаслідок тривалого підпорядкування командно-адміністративній системі, засиллю принципів партійності, класовості, відомчих інтересів розвивалися застійні явища. Серйозною перешкодою був низький рівень фінансування, що створював труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні. У 1991 році Верховна Рада України прийняла закон „Про освіту”, що визначав школу, як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави.

Національна система освіти нині потребує теоретико-методологічного обгрунтування основних напрямів свого становлення й розвитку. Ці напрями визначені Законом України «Про освіту», Державною Національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття), Національною програмою розвитку освіти України в XXI столітті. В Законі України «Про освіту» підкреслено, що освіта -- це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального й економічного розвитку суспільства і держави [1].

Багато проблем, які повинні розв'язуватися в нашій державі, мають світовий характер. У документах ЮНЕСКО XXI століття оголошене століттям освіти, і при цьому йдеться про кризу освіти в усьому світі та необхідність розробки суттєво нової моделі. Основними напрямами реформування освітніх систем у світі є: загальнопланетарний глобалізм, гуманізація і демократизація освіти; культурознавча соціологізація та екологізація змісту навчання; міждисциплінарна інтеграція в технології освіти; орієнтація на її безперервність, розвиткові та громадянські функції.

Методологічною основою розвитку національної системи освіти мають бути гуманістична концепція й особистісний підхід. Тільки гуманізація національної системи освіти, її переорієнтація на особистість учня, визнання необхідності індивідуального й диференційованого підходу в навчальному процесі, активне формування в учнів механізмів самоучіння, саморозвитку, самовиховання й самоактуалізації з урахуванням максимального вияву потенційних здібностей кожного з них сприяють подоланню кризи в освіті та повній реалізації вимог суспільства до освіти.

Провідні принципи реформи всієї національної освіти визначені в Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття):

· демократизація освіти й розширення автономії навчальних закладів з урахуванням розвитку партнерства учнів, студентів і педагогів;

· гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності;

· гуманітаризація освіти, покликана формувати у свідомості учнів цілісну картину світу, розвивати їхню духовність, культуру особистості і планетарне мислення;

· національна спрямованість освіти, її гармонійне поєднання з національною історією і народними традиціями;

· безперервність освіти, перетворення її на процес, що триває протягом усього життя людини;

· неподільність навчання і виховання, їх органічна єдність [2].

Відповідно, провідними тенденціями розвитку національної системи освіти мають бути:

1. орієнтація на людський вимір в освітній діяльності, на визнання цінності особистості учня та її гідності: «Орієнтація навчально-виховного процесу... на са- моцінність життя, творчості, особистісного успіху людини, реалізація принципів полікультурної взаємодії суб'єктів освіти та рефлексивно-акмеологічної оптимізації життєдіяльності» [3]

2. усвідомлення педагогами суб'єктності учня в навчальному процесі та її забезпечення: «Дитина не глина, з якої можна виліпити все, що завгодно: вонаактивна особистість, яка бере з освітньо-виховних впливів лише бажане для неї»[4] ;

3. прямованість навчального процесу до учня, на формування в цьому процесі його особистості;

4. подолання відчуження культури і науки від освіти, орієнтація освіти на гуманістичні цінності світової, національної і професійної культури;

5. перенесення акценту з викладацької діяльності педагога на пізнавальну діяльність учня, на формування творчої методики його самоучіння та самоактуалізації, в тому числі й навчально-пізнавальної діяльності;

6. перехід від традиційних, інформативних, монологічних методів і форм навчання до діалогічних: «Одним з найістотніших механізмів «окультурення» цивілізації і, зокрема, її освітньої складової є дедалі ширше запровадження парадигми діалогу» [5];

7. комп'ютеризація і технологізація навчання;

8. цілеспрямоване впровадження особистісно орієнтованих технологій навчання.

Таким чином, сучасна загальна дидактика, спираючись на сучасні гуманістичні концепції, має відкривати нові явища в навчальному процесі та опрацьовувати такі проблеми в руслі гуманістичних дидактичних концепцій:

· визначати мету і обґрунтовувати зміст навчання;

· досліджувати сутність, закономірності та принципи навчання, а також шляхи підвищення його розвиткового та виховного впливів на учнів як суб'єктів учіння;

· обґрунтовувати дидактичні основи забезпечення суб'єктності учнів у навчальному процесі;

· вивчати закономірності навчально-пізнавальної діяльності учнів, формування її методики, шляхи активізації в процесі навчання і самоучіння;

· обґрунтовувати систему діалогічних методів навчання й методику ефективного їх застосування в навчальному процесі;

· визначити й удосконалювати організаційні форми навчальної роботи в різних освітньо-виховних системах;

· обґрунтовувати ефективні та об'єктивні критерії оцінки результативності як усього дидактичного процесу, так і викладацької діяльності суб'єктів викладання та навчально-пізнавальної діяльності суб'єктів учіння;

· переосмислювати оціночно-результативний компонент навчального процесу та наповнювати його особистісним виміром тощо.



1. Система освіти в Україні, її структура

Кожна держава, дбаючи про свій народ, його добробут і перспективи розвитку, створює специфічні соціальні інститути, які мають безпосередньо займатися освітою і вихованням підростаючого покоління.

Система освіти -- це сукупність навчально-виховних та культурно-освітніх закладів, які відповідно до Конституції та інших законів України здійснюють освіту і виховання її громадян. Структура і доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її міцність і перспективність розвитку.

У статті 53 Конституції України зазначено, що "держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання"[6].

Завдання системи освіти, її структура визначаються Законом України "Про освіту", Законом України "Про загальну середню освіту", Законом України "Про вищу освіту", Національною доктриною розвитку освіти [7], іншими правовими актами. Зокрема, в Законі "Про освіту" зазначено: "Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти"[8]

У Національній доктрині розвитку освіти зазначено: "Освіта -- основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та нау- кової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені" [9].

Сучасні погляди на перспективу розвитку системи освіти в Україні мають ґрунтуватися, на думку академіка В.Г. Кременя, на таких постулатах:

1. Зміна змісту навчання. Сепарація надмірної інформаційності, пізнання людиною себе. Цілісне бачення світу. Систематичне оновлення змісту навчання.

2. Коригування спрямованості навчального процесу. Вироблення в учня, студента розуміння необхідності навчатися упродовж життя плюс засвоєння суми базових знань -- головна функція навчального процесу.

3. В інформаційному суспільстві знання стають безпосередньою продуктивною силою. Це вимагає уміння все життя набувати нових знань і застосовувати їх. Тобто учень, студент у ході навчально-виховного процесу повинен набути важливих компетенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, що дасть змогу знаходити оптимальні рішення в будь-яких життєвих ситуаціях. Оволодівши технологією прийняття рішень, свободою вибору, людина стає здатною адаптуватися в умовах постійних змін.

4. Утвердження особистісно орієнтованої педагогічної системи. Вимогою часу є дитиноцентризм у виховному процесі як відображення людиноцентризму в розвитку сучасного світу. Це особливо важливо для України, яка тривалий час терпіла поневолення, тоталітаризм, авторитаризм. Тепер потрібно робити все можливе, щоб замінити авторитарну педагогіку суб'єкт-об'єктною моделлю відносин. Система освіти має готувати самодостатніх людей. Нині уже зроблено перші практичні кроки: введено 12-бальну систему оцінювання знань, профільне навчання в старшій школі, створюються професійні ліцеї.

5. Освіта повинна готувати людину, органічно адаптовану до життя у світі багатоманітних зв'язків, від контактів з найближчим оточенням до глобальних. Треба навчити молоде покоління культури плюралізму думок. Людина XXI ст. має розуміти і керуватися світоглядними принципами "Єдність у розмаїтті" та "Доповнення замість протиставлення". Потребує особливої уваги зміцнення внутрішньо національних, громадянських зв'язків, патріотичного єднання нації, народу.

Глобалізація -- це тенденція до єдності світу і до загострення в цивілізованих рамках конкуренції між державами-націями. І тільки згуртована, консолідована нація зможе ефективно відстоювати національні інтереси. Держава буде тим успішнішою, чим більшою мірою її громадяни будуть здатні до спілкування зі світом. Ось чому в світі, а потім і в суспільстві необхідно здійснити своєрідний "мовний прорив". Саме з цією метою введено вивчення першої іноземної мови з другого класу, надалі передбачається вивчення ще однієї іноземної мови. На- приклад, в окремих ВНЗ Польщі для вступу обов'язкове знання двох іноземних мов.

6. Освіта має набути інноваційного характеру, а її продукт (вихованці) повинні бути зданими до інноваційного типу життя і життєдіяльності. Надзвичайно важлива риса способу життя людини у XXI ст. -- це змінність, динамізм. Звідси -- необхідність формувати особистість, налаштовану на сприйняття змін як природної норми. Але сприйняття повсякчасних запитів не можливе без задоволення освітніх потреб людини упродовж життя. Тому виникає необхідність побудувати ефективну систему неперервної освіти. Для цього треба реанімувати на новій основі систему дошкільної освіти і створити систему освіти дорослих, прийняти закон про освіту дорослих.

Змінюється функція вищої освіти. Вона покликана не лише готувати фахівців, а стає обов'язковим етапом у житті людини. Якщо в 1986 р. в Україні було 176 студентів на 10 тисяч населення, то нині -- 330.

7. Суспільство знань, у якому відбувається формування особистості, вимагає загальної педагогізації, впровадження масової педагогічної культури. Необхідно ліквідувати психолого-педагогічну неграмотність. Треба передбачати педагогічні наслідки будь-якої суспільно-політичної чи соціально-економічної дії. XXI ст. не тільки висуває нові вимоги до освіти, а й надає нові можливості для освітньої діяльності. Передусім це пов'язано із сучасними інформаційними технологіями, 10 комп'ютерною технікою, що використовується і як засіб набуття комп'ютерної грамотності, і як засіб вивчення предметів, і як шлях до знань і досвіду людства, і як засіб дистанційного навчання.

Нові завдання освіти вимагають застосування інноваційних педагогічних технологій, які базуються на фундаментальних епістемологічних і герменевтичних аспектах педагогіки.

Освіта у XXI ст. -- це не лише надання знань і вихованості особистості. Освіта в добу глобалізації та високих технологій -- це чинник соціальної стабільності, економічного добробуту, конкурентоспроможності та національної безпеки. Освіта -- це загальнонаціональна, стратегічна проблема. А отже, на перший план виступає і поціновування гідності педагога, науковця, інтелектуала. У статті 29 цього Закону визначено структуру освіти, яка включає: дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.

2. Зміст освіти в сучасній школі

Зміст освіти на кожному етапі суспільного буття залежить від рівня розвитку науки та економіки, специфіки системи народної освіти певної країни, відведеного на освіту часу, теоретичного і практичного значення окремих галузей науки в загальній системі людських знань, завдань суспільства і держави у галузі політики, економіки і виховання (соціального замовлення для системи народної освіти).

Зміст освіти -- система наукових знань, практичних умінь і навичок, засвоєння й набуття яких закладає основи для розвитку та формування особистості. На зміст освіти впливають об'єктивні (потреби суспільства у розвитку людини, науки й техніки, що супроводжуються появою нових ідей, теорій і докорінними змінами технологій) та суб'єктивні чинники (політика панівних сил суспільства, методологічні позиції вчених тощо).

В історії дидактики відомі різні підходи до визначення змісту освіти, які формували специфіку функціонування різних типів навчальних закладів.

Теорія формальної освіти. Висунута в працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Й.-Ф. Гербарта, І. Канта та ін. Згідно з нею основним завданням освіти є розвиток розумових сил, логічного мислення, уяви, пам'яті, інтелекту учнів. А зміст освіти має базуватися на предметах гуманітарного циклу, математиці й логіці. За цією теорією працювали класичні гімназії, ліцеї в Росії та Англії. У наш час на цій основі організовано навчальний процес у гімназіях, окремих ліцеях гуманітарного напряму, деяких школах.

Теорія матеріальної освіти. Засновником є англійський філософ Герберт Спенсер (1820--1903). Зумовлена швидким розвитком техніки, промисловості, транспорту, зв'язку. Прихильники її основним завданням вважали здобуття прикладних знань, зосередження на вивченні предметів природничо-математичного циклу, в процесі засвоєння яких має відбуватися розвиток мислення, розумових здібностей. Раніше такі підходи сповідували реальні та комерційні училища, у наш час -- коледжі, деякі ліцеї. 12

Педоцентрична теорія. Сформулював американський філософ, педагог Джон Дьюї (1859--1952). Згідно з нею зміст освіти визначається інтересами та здібностями дітей, а не соціально-економічними умовами й потребами суспільства. На практиці це виражається в організації замість систематичного навчання бесід, ігор, занять за інтересами.

Процес модернізації змісту освіти є еволюційним, ґрунтується на врахуванні позитивного досвіду школи й водночас передбачає істотні зміни, зумовлені сучасними тенденціями суспільного розвитку. Нові підходи передбачають якісне оновлення змісту освіти відповідно до пріоритетних цілей освіти, сформульованих світовим освітнім співтовариством (Міжнародним бюро освіти). Вони охоплюють цілісний розвиток особистості через забезпечення зростання її розумового, етичного, естетичного, емоційного, фізичного та соціального потенціалу; підготовку учнів до праці, активної ролі в економічному та громадському житті суспільства, успішної діяльності в умовах швидких змін технологій та мультикультурного суспільства; розвиток навичок наукового мислення, критичного осмислення дійсності та навичок вирішення проблемних ситуацій.

У контексті пріоритетних цілей освіти визначено головні засоби підвищення ефективності діяльності системи освіти:

· забезпечення випереджаючого розвитку всієї системи освіти, її спрямованості на проблеми майбутньої постіндустріальної цивілізації; формування безперевної системи освіти;

· активізація гуманного та творчого начала в освіті, створення передумов для всебічного розвитку й саморозвитку особистості, індивідуалізації та диференціації навчання, переходу на особистісно орієнтовані педагогічні технології;

· формування у процесі навчання цінностей мирного співіснування держав та міжнародного співробітництва;

· формування комунікативних навичок, уміння співпрацювати у колективі, відповідальності за індивідуальні та колективні рішення;

· запровадження гуманістично орієнтованих методів інноваційного та розвиваючого навчання на основі використання перспективних інформаційних технологій;

· забезпечення більшої доступності освіти для населення планети через використання можливостей дистанційної освіти та самоосвіти із застосуванням інформаційних і телекомунікаційних технологій. Кардинальним завданням сучасної дидактики є створення цілісних основ фундаментальної освіти.

Основні засоби фундаменталізації освіти:

1. Зміна співвідношення між прагматичним та загальнокультурним компонентами освіти. Пріоритетними мають стати проблеми розвитку загальної культури людини, формування у неї наукових форм системного мислення.

2. Зміна змісту і методології навчального процесу. Передбачає поглиблене вивчення фундаментальних законів природи і суспільства, створення принципово нових навчальних курсів, зорієнтованих на формування цілісних уявлень про наукову картину світу, на формування навиків системного її пізнання.

3. Реалізація тріади «екологічне виховання -- екологічне навчання -- екологічна освіта». Усі елементи її взаємопов'язані і є основою формування у людства екологічного світогляду, головне в якому -- усвідомлення необхідності збереження оптимального для життя середовища, яким є планета Земля.

Одним з головних напрямів якісної перебудови освітньої системи є перехід від концепції підтримуючого, до концепції випереджаючого навчання, орієнтованого на майбутнє -- такі умови життя і професійної діяльності, в яких випускник опиниться після закінчення навчання. Такий підхід є актуальним, оскільки значна частина знань старіє протягом 3--5 років. Тому головну увагу в навчальному процесі слід звертати на розвиток творчих можливостей спеціаліста, його здібностей до самостійних дій в умовах невизначеності, на набуття нових знань та навичок, освоєння сучасних методів отримання, накопичення, класифікації та передачі знань. Важлива умова реалізації системи випереджаючої освіти -- тісний її зв'язок з наукою, «вмонтованість» освіти в систему наукових досліджень.

Реорганізація змісту освіти у руслі сучасних освітніх реформ:

1. Українознавча спрямованість. Передбачає забезпечення вивчення української мови, літератури, історії та географії України тощо, використання українознавчого аспекту в інших навчальних дисциплінах;

2. Осучасненість змісту освіти. Така особливість змісту освіти сприятиме адаптації молоді в самостійному житті, цілеспрямованому використанню її потенціалу як для самореалізації в професійному й особистому плані, так і в інтересах суспільства, держави;

3. Спрямованість на самостійне отримання, аналіз та застосування інформації. Це знизить питому вагу готової інформації, змінить співвідношення між структур- ними елементами змісту освіти на користь засвоєння учнями способів пізнання, набуття особистого досвіду творчої діяльності;

4. Підвищена увага до вивчення математики. Забезпечується як екстенсивним шляхом (збільшення навчального часу для вивчення дисципліни), так і інтенсивним (структурна перебудова програм курсу з використанням нових наукових досягнень, гнучкість, відкритість, варіативність програм);

5. Поглиблене вивчення іноземних мов. Вивчення іноземної мови вважається засобом підвищення конкурентоздатності особистості на ринку праці, засобом активізації міжкультурного спілкування та співробітництва;

6. Підвищення уваги до екологічної освіти. Передбачає формування в учнів навичок осмислення фактів та наукових ідей, предметом яких є навколишнє середовище як у локальному, так і в глобальному вимірах, застосування їх у повсякденному житті;

7. Включення у зміст освіти міждисциплінарних предметів і тем. Сприяє формуванню наукового світогляду, мислення, розкриттю ролі людини в пізнанні природи;

8. Поглиблене вивчення економічних та технічних дисциплін, інформаційних технологій. Передбачає залучення до освітнього процесу знань з галузі інформатики, використання комп'ютерно орієнтованих засобів і методів навчання.

Методологічною основою визначення змісту освіти є загальнолюдські, духовні і національні цінності, сконцентрованість на актуальних і перспективних інтересах дитини. Головне в змісті освіти -- фундаменталізація, науковість і системність знань, їх цінність для соціального становлення людини, гуманізація і демократизація шкільної освіти, ідеї полікультурності, взаємоповаги між націями і народами, світський характер школи. Важливими є доступність, науковість, наступність і перспективність змісту освіти, практичне значення, потенційні мож- ливості його для загальнокультурного, наукового, технологічного розвитку особистості, а також індивідуалізація, диференціація навчання.

3. Завдання закладів освітньої системи України

Відповідно до закону «Про загальну середню освіту» система освіти в сучасній Україні складається з таких ланок: дошкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта.

Дошкільна освіта. Здійснюється у дитячих яслах, садках, яслах-садках, сімейних, прогулянкових дошкільних закладах компенсуючого (для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням там дітей, а також у дитячих садках інтернатного типу, дитячих будинках тощо. У 2001 р. в Україні функціонувало 17,2 тис. дитячих дошкільних закладів, якими охоплено 1055 тис. дітей, або майже 39% від загальної кількості дошкільників. Організовуються профільні дитячі садки (понад 1,7 тис.) з пріоритетним розвитком певного напряму діяльності, що запроваджують авторські програми, досвід роботи видатних педагогів минулого й сучасності, надають додаткові освітні послуги.

Метою дошкільних закладів є забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх різнобічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь та навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільне виховання спрямоване на практичне оволодіння рідною, а інколи й іноземною мовами, забезпечення пізнавальної активності, розвитку творчих здібностей в ігровій та інших видах діяльності; виховання культури спілкування, поваги і любові до батьків, родини, батьківщини. Ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, національної культури, надбань світової педагогічної науки та практичного досвіду.

Кожна дитина перед тим, як іти до школи, має одержати підготовку згідно з вимогами базового компонента дошкільної освіти в підготовчих групах дошкільних закладів, за спеціальною програмою в підготовчих групах при школі або за програмою сімейного виховання. Базовий компонент дошкільної освіти, який забезпечує право дитини на якісну освіту, захист її від впливу негативних явищ у суспільстві, є основою єдиного освітнього простору, гарантом його якості в дошкільних закладах. Його зміст відображає тенденції до гуманізації дошкільної освіти, орієнтує на збалансоване співвідношення між розумовим, фізичним, соціальним розвитком дитини, виховання цілісної особистості, здатної до самовираження. Він передбачає засоби і шляхи підготовки дошкільника до життя у суспільстві, яке кардинально змінюється, інтегрується у світову спільноту, забезпечує умови для розкриття вікового потенціалу дитини, реалізації її права вибору та захисту її гідності.

Загальна середня освіта. Вона є обов'язковою складовою безперервної освіти і спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості через навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях, принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегрованості, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави [10].

Загальна середня освіта -- цілеспрямований процес засвоєння систематизованих знань про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної та практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Завдання загальної середньої освіти полягають у вихованні громадянина України; формуванні особистості учня (вихованця), розвитку його здібностей та обдаровань, наукового світогляду; виконанні вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовці учнів до подальшої освіти і трудової діяльності; вихованні в учнів поваги до Конституції, державних символів України, прав і свобод людини й громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина; реалізації права учнів на вільне формування політичних і світоглядних переконань, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних звичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів.

Відповідно до закону 12-річна загальна середня освіта має три рівні: початковий, основний, старший. Навчання здійснюється у загальноосвітній школі трьох ступенів: перший -- початкова школа, другий -- основна школа, третій -- старша школа, що можуть функціонувати разом чи окремо.

Початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, знати основи арифметики; набуття первинних навичок користування книжкою та іншими джерелами інформації; формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок. Строк навчання -- 3 (4) роки.

До початкової школи вступають діти, яким до 1 вересня виповнилося не менше шести років і які за результатами медичного й психологічного обстеження не мають протипоказань для систематичного шкільного навчання, а також діти семирічного віку, які з об'єктивних причин не почали навчання в школі.

Освітніми результатами навчання у початковій школі є повноцінні мовленнєві, читацькі, обчислювальні уміння й навички, узагальненні знання про реальний світ, достатньо розвинені мислення, уява, пам'ять, сенсорні уміння, здатність до творчого самовираження, особистісно ціннісного ставлення до праці, мистецтва, здоров'я, уміння виконувати нескладні творчі завдання.

Враховуючи широкий діапазон вікових особливостей молодших школярів, у структурі початкової школи розрізняють мікроетапи: 1--2 класи (навчаються діти шести--семирічного віку) і 3--4 класи. Для дітей з особливими потребами може бути організована система корекційної допомоги без відриву від класного колективу. Інколи практикують вивчення цими учнями окремих предметів за більш сприятливих умов з урахуванням типу їх психічного розвитку.

Основна середня освіта. Є фундаментом загальноосвітньої підготовки всіх школярів, формує в них готовність до вибору подальшого профілю навчання і здобуття освіти. У цьому віці в учнів в основному завершується формування загальнонавчальних умінь і навичок, засвоєння навчального матеріалу на рівні, достатньому для подальшого навчання. Важливе значення надається формуванню здорового способу життя, правовому й екологічному вихованню. Термін навчання -- 5 років.

Зміна умов навчання (нові предмети і вчителі, нерідко зміна учнівського колективу і режиму навчання) збігаються із складним підлітковим періодом переходу від дитинства до дорослості. Відповідно до психофізіологічних особливостей учнів (молодші, старші підлітки, рання юність) у структурі основної школи враховують специфічну роль 5--6 і 7--9 класів. У 5--6 класах переважає пропедевтичний [11] характер вивчення більшості предметів. Тут потрібно ширше впроваджувати інтегровані курси, інтенсивне вивчення іноземних мов. У 7--9 класах пізнавальні інтереси учнів стають стійкішими, з'являються нові, досить сильні мотиви для навчання, змінюються критерії самооцінки й оцінювання всього, що відбувається довкола, збагачуються способи навчальної діяльності, зміцнюється воля і характер, прагнення до неформального спілкування і лідерства.

Поступово розпочинається систематичне вивчення основ наук, все більшого значення набувають теоретичні знання, розвиваються різноманітні пізнавальні.

Повна середня освіта. Забезпечує поглиблене засвоєння знань з базових дисциплін та за вибором, формування цілісних уявлень про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, громадянської позиції особистості, з'яв- ляється можливість здобуття освіти вищого рівня. Результатом здобуття повної середньої освіти має бути інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості -- підґрунтя подальшої освіти і трудової діяльності. Термін навчання -- 2 (3) роки.

Старша школа є останнім етапом здобуття повної загальної середньої освіти, на пізнавальної та комунікативної діяльності, вміння одержувати з різних джерел інформацію, аналізувати та застосовувати її. Вона функціонує переважно як профільна. Це створює ширші умови для диференційованого навчання, врахування індивідуальних особливостей розвитку учнів, які відрізняються своїми здібностями. Доцільним є поглиблене вивчення окремих предметів, широке використання спецкурсів за вибором, факультативів. Профільність навчання визначається з урахуванням освітніх потреб учнів, кадрових можливостей і матеріальної бази школи, соціокультурного і виробничого середовища, перспектив здобуття подальшої освіти випускниками.

Залежно від умов роботи профільність навчання реалізується як у межах усього навчального закладу, так і в окремих класах або групах учнів. Поширена і робота шкіл та класів без визначення профілю навчання (загальноосвітній профіль).

Повна загальна середня освіта має бути доступною для всіх дітей незалежно від місця проживання і соціального статусу батьків. Між етапами шкільного навчання не повинно бути бар'єрів для переходу учнів від одного етапу до іншого.

Відповідно до можливостей щодо забезпечення освітнього рівня функціонують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів:

Середня загальноосвітня школа -- загальноосвітній навчальний заклад І--III ступенів. І ступінь -- початкова школа (1--3 (4) класи; термін навчання -- 3 (4) роки); II ступінь -- основна школа (5--9 класи; термін навчання -- 5 років); III ступінь -- старша школа, як правило, з орієнтацією на профільне навчання (10-- 11 (12) класи; термін навчання -- 2 (3) роки). Школи всіх трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.

Загальноосвітня школа-інтернат -- загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним державним утриманням дітей, які потребують соціальної допомоги.

Вечірня (змінна) школа -- загальноосвітній навчальний заклад II--НІ ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Спеціалізована школа (школа-інтернат) -- загальноосвітній навчальний заклад І--III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів.

Гімназія -- загальноосвітній навчальний заклад II-- III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю (переважно гуманітарного).

Ліцей -- загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою.

Колегіум -- загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілю. Спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) -- загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку.

Загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) -- загальноосвітній навчальний заклад І--III ступенів відповідного профілю для дітей, які потребують тривалого лікування.

Школа соціальної реабілітації -- загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат).

Національна система середньої освіти на початку XXI ст. охоплювала 21,6 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у тому числі 14,9 тис. у сільській місцевості. Для обдарованих дітей створені 273 гімназії, 232 ліцеї, 25 колегіумів, мережа яких збільшується щороку.

Гімназії, ліцеї, коледжі забезпечують поліфонічність школи і право дитини на реалізацію своїх освітніх інтересів шляхом диференціації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу через додаткову освіту (заняття в гуртках, студіях, клубах, факультативах).

У проекті «Концепції розвитку загальної середньої освіти» (2000) зазначається: «Зміст загальної середньої освіти оновлюється цілісно з урахуванням таких пріоритетів: створення передумов для різнобічного розвитку і саморозвитку особистості, індивідуалізації та диференціації навчання, переходу на особистісно орієнтовані педагогічні технології; формування особистісних якостей громадянина -- патріота України; забезпечення життєвої, соціальної, комунікативної і комп'ютерної компетентності учнів; посилення практично-діяльнісної і творчої складових у змісті всіх освітніх галузей; гуманізації та гуманітаризації освіти (особливо в природознавчій і технологічній галузях); комплексної реалізації оздоровчої функції шкільної освіти; приведення обсягу і складності змісту у відповідність з віковими можливостями дітей, перспективами їхнього розвитку; забезпечення у старшій школі профільності навчання, генералізації та інтеграції знань на основі фундаментальних ідей, законів науки; перерозподілу змісту між ступенями школи, зняття перевантаження в основній школі; забезпечення наступності навчального змісту і вимог щодо його засвоєння між базовим компонентом дошкільної освіти і початковою школою; основною і старшою школою; загальноосвітньою шкільною підготовкою та вимогами професійно- технічної і вищої освіти» [12].

Загальноосвітня школа стає національною, тобто школою Української держави. Збільшення кількості дітей, які навчаються українською мовою -- свідчення цього. Тому особливо відповідальним завданням є визначення національного компоненту навчання й виховання. Розвивається мережа навчально-виховних закладів для дітей інших національних груп в Україні, що забезпечує вивчення їх мов, літератур, культур.

Обов'язковість повної загальної середньої освіти, збільшення терміну навчання до 12 років потребують уточнення функцій і пріоритетних завдань кожного ступеня школи і водночас забезпечення її цілісності.

Професійна освіта. Здійснюється в системі вищих та середніх навчальних закладів: багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, педагогічних, медичних та мистецьких училищах. Професійно-технічну освіту здобувають у середніх професійно-технічних училищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

У системі професійної освіти налічується на 2001 р. 967 державних професійно- технічних навчальних закладів, у яких навчається до 530 тис. громадян. За останні 5 років удвічі збільшилась кількість професійно-технічних навчальних закладів нових типів. Діє 110 вищих професійних училищ та центрів професійно-технічної освіти, 14 художньо-професійних училищ, 4 училища-агрофірми, 459 професійно- технічних закладів для підготовки та перепідготовки незайнятого населення з робітничих професій.

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

1. Технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади.

2. Коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади.

З--4. Інститут, консерваторія, академія, університет.

У системі вищої освіти функціонують вищі навчальні заклади державної та інших форм власності. На рубежі XX--XXI ст. її складали 979 вищих навчальних закладів І--IV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети), з них 664 вищих навчальних заклади І--II рівнів акредитації, у тому числі 593 державної форми власності та 71 інших форм власності із загальною чисельністю 528 тис. студентів. Мережа вищих навчальних закладів III--IV рівнів акредитації налічує 315, у тому числі 223 державні. Серед них функціонує 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус національних мають 38 університетів і академій. Вищі навчальні заклади освіти можуть створювати різні типи навчально- науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Підготовка фахівців у них здійснюється з відривом від виробництва (очна), без відриву (вечірня, заочна форма), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей -- екстерном.

Реформування вищої освіти передбачає перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців («бакалавр», «магістр»), що задовольняє можливість особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до здібностей; формування мережі вищих навчальних закладів (за рівнем (освітнім та кваліфікаційним), типом, формами і термінами навчання, джерелами фінансування), яка б задовольняла потреби людини і держави -- підвищенню освітнього і культурного рівня суспільства.

Важливим кроком на шляху удосконалення вищої освіти є затвердження Постановою Кабінету Міністрів України нового Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. У ньому вперше відображені освітньо-кваліфікаційні рівні (ступенева освіта) підготовки фахівців у вищих навчальних закладах України, внесені принципові зміни з установлення ринкових відносин, включено нові спеціальності, узагальнено існуючі.

Освіта в Україні організується з урахуванням принципу безперервності (навчання впродовж усього життя). Ринок праці змінюється, що диктує необхідність створення короткотермінових навчальних програм перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів. Цю функцію виконує система післядипломної освіти. Станом на 2001 р. функціонує понад 500 державних і недержавних навчальних закладів і підрозділів (майже 200 з них підпорядковані Міністерству освіти і науки України, 23 міністерства та відомства мають власну мережу закладів, найбільше -- в аграрній, промисловій і транспортній галузях). Через систему післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі до ЗО тис. отримують вищу освіту різного освітньо-кваліфікаційного рівня з 58 спеціальностей.

У державній програмі «Освіта» («Україна XXI століття») накреслено стратегію розвитку освіти на найближчі роки, визначено курс на створення життєздатної системи безперервного навчання й виховання, підтримання постійного інтелектуального і культурного потенціалу як вищої цінності нації.

Основні напрями реформування освіти в Україні:

-- створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвитку освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до її розвитку державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, громадянина;

-- подолання проявів девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;

-- забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;

-- відхід від засад авторитарної педагогіки, підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професійного та загальнокультурного рівня;

-- формування нових економічних засад системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

-- реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового типу, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання, відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх модулів;

-- радикальна перебудова управління сферою освіти через її демократизацію, децентралізацію, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;

-- органічна інтеграція освіти і науки;створення нової правової та нормативної бази освіти.



Висновки

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українського народу. Ступенева система освіти в Україні знана з часів середньовіччя. На межі XVI-XVII ст. в Україні було розпочато створення вищих навчальних закладів -- Острозький культурно-освітній центр (1576 р.), Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи, Києво-Могилянська академія (1632 р.), Академія вищої школи у Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), Слуцьку (1580 р.), Львові (1586 р.), Львівський університет (1661 р.) та ін. Після закінчення навчання студентам надавалися наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора. На кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему.

В Україні та Росії для здобуття ступеня доктора достатньо було попередньо отримати ступінь магістра, за виключенням медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній.

З кінця XVIII ст. на переважній більшості етнічних українських земель здійснюється перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом XIX ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. Так, у XIX ст. в Україні виникає низка середніх навчальних закладів, університетів і спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи. Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут.

На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях (1875 р.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897р.) у Львові. Структура атестації науково-педагогічних кадрів в Російській імперії до 80-х років XIX ст. виглядала так:

• «кандидат» -- перший учений ступінь, який отримували студенти, які закінчили повний курс університету з відмінними показниками та подали письмовий твір;

• «магістр наук» -- другий учений ступінь, для отримання якого особи зі сту- пенем «кандидат», мали скласти іспити та публічно захистити магістерську дисертацію;

• «доктор наук» -- третій учений ступінь, для здобуття якого необхідно було маги вчений ступінь «магістр наук» та публічно захистити докторську дисертацію.

В Україні та в Росії ступінь «бакалавр» проіснував до 1869 р. Із затвердженням у 1884 р. останнього Університетського статуту було скасовано вчений ступінь «кандидат».

Події 1917 р. змінили не лише соціальний лад, але й поставили на порядок денний питання про створення нової національної школи з новими педагогічними кадрами. Фактично становлення системи української вищої освіти продовжувалося до початку 1939 р. Напередодні Другої світової війни УРСР налічувалося 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна Університетська система, до складу якої входило шість класичних університів - Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

У середині 1980-х років в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі 9 класичних університетів, 50 технічних вищих навчальних закладів, 17 сільськогосподарських вищих навчальних закладів, 10 вищих навчальних закладів економіки і права, 30 педінститутів, 15 вищих навчальних закладів охорони здоров'я, 3 вищі навчальні заклади фізкультури і спорту, 12 -- культури та мистецтва. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загально-технічних факультетів. Головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса та Львів.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Відомі вчені, які викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів. Їх фундаментальні наукові дослідження стали цивілізаційним надбанням всієї світової людності.

Розвиткові наукових досліджень сприяло введення нової системи наукових ступенів та учених звань і порядку їх присвоєння. Так, у жовтні 1918 р. було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували в Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято Постанову «Про вчені ступені та звання», якою затверджувалися наукові ступені: «кандидат наук» і «доктор наук». У радянські часи надовго закріпились освітньо-кваліфікаційні рівні: «молодший спеціаліст» (на базі технікуму, училища) та «спеціаліст» (на базі вищих навчальних закладів),а також наукові звання професора та доцента та наукові ступені Доктора і кандидата.

Неодноразово було доведено, що радянський вчений ступінь «кандидат наук» за своїми основними кваліфікаційними вимогами не лише не поступається, але й, зазвичай, перевершує докторські ступені більшості західних країн, зокрема американський ступінь Doctor of Philosophy (PhD).

Щодо прийнятого за радянських часів ученого ступеня «доктор наук», то, безсумнівно, за своїм призначенням -- це найвища за міжнародними стандартами наукова кваліфікація, яка може розглядатися на національному рівні як характеристика наукових досягнень ученого в певній науковїй галузі. У контексті Болонських домовленостей ця кваліфікація могла б розцінюватися як головна умова для отримання звання «професор» або «габілітований професор».

Із 1992 р. в незалежній Україні відроджена ступенева система підготовки фахівців. В Україні існують такі освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр (аналогічні рівні підготовки фахівців мають університети зарубіжних країн, але із властивими для них особливостями). Зберігають поки що статус-кво наукові звання професора та доцента, а також наукові ступені доктора та кандидата наук. У сучасній Україні існує понад тисяча вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітню діяльність на 111-ІУ рівні акредитації. З них 82 мають статус національного університету. Розвинутою є система вищих навчальних закладів 35 недержавної форми власності. Нині в Україні близько 190 вищих навчальних закладів приватної форми власності.

Сьогодні Україна активно включилася в роботу щодо адаптації вітчизняної системи вищої освіти до умов Болонського процесу, щоб разом з європейськими країнами до 2010 р. завершити структурне реформування вищої освіти. Планується, що підготовку фахівців у системі вищої освіти України забезпечуватиметься такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук. Які ж здобутки та досягнення сучасної України?

Головні здобутки в освіті це:

• відкриття чи поновлення роботи сотень шкіл з українською мовою навчання; організація тисяч україномовних класів у школах з російською мовою навчання; відкриття ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів;

• гуманізація освіти: більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства;

• перші зрушення є у викладанні інших суспільних наук;

Реалізація законів та програм щодо освіти тісно пов'язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки; створення нової концепції розвитку народної освіти, істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів,визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої й вищої школи на основі урізноманітнення форм шкільної освіти, відмови віл пересічної одноманітності та за умов урахування інтересів, нахилів і здібностей дітей. З цією метою в Україні розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням певних дисциплін, усе більше відкривається ліцеїв, гімназій, інших типів навчальних закладів; 36 запровадження системи державного ліцензування (надання дозволу п.і освітню діяльність) та акредитації (визначення професійного рівня діяльності) вузів. Найвищі - III та IV - рівні акредитації одержав 161 вищий навчальний заклад України, включаючи 16 державних (класичних) університетів та 30 академій; Однак, головною проблемою освіти залишається низьке фінансування навчального процесу, слабке забезпечення навчальних закладів підручниками, компютерами,іншим приладдям,відсутність коштів на ремонт шкільних приміщень тощо.



Список використаних джерел

1. Закон України "Про освіту" // Освіта. 1996. 21 серпня.

2. Закон України "Про вищу освіту" (2002 р.).

3. Конституція України.-К.: Українська правнича фундація, 1996. С. 16.

4. Закон України „Про загальну середню освіту”. Стаття 3.- 13 травня 1999р. № 651-XIV.

5. Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"). К.: Райдуга, 1994.

6. Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. 2002. 23 квітня.

7. Концепція розвитку загальної середньої освіти. Проект./газ. Освіта України, №33. 16 серпня 2000 р.

8. Балл Г. О. Аналіз сутності особистісної свободи у контексті гуманізації освіти і виховання// Діалог культур с. 40.

9. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. К.: Вища шк., 1995.

...